Колись, в одному королівстві,
У королівському мисливстві,
Був старшим дядько. Ще не ста́рий,
Жінок любив, був з ними вдалий.
У короля була дружина,
Струнка, висока, личком мила.
А тіло - очі не відвести,
Та від бажання "лапті сплести"...
Як він за нею споглядав -
Ледь від бажання не скакав...
Але ж табу, бо можна вмерти,
Життя своє банально стерти...
Отак і мучився щоночі,
Бо уявляв... бо сильно хоче...
От хоч би груди цілувати,
Як сонце весну б поласкати...
Аж якось йому довелося,
Його життя пересіклося
З придворним лікарем Сім'ї,
Здається, звали його Сі.
Він розповів свою біду,
А Сі йому: "Допоможу́.
Щоб груди в пані цілувати,
Можливість зможу я надати.
А що дасиш мені за це?
Бо ж бачиш, діло не просте..."
"Я сто монет даю зі злата,
Це все що є. На що багатий".
На цьому вони порішили,
Процес тим самим запустили.
Мисливець мав уже надію,
А лікар думав про подію.
Сі взявся в себе "чаклувати",
Став порошки свої мішати,
Зробив, понюхав, повтирав,
Щось сипнув, знов перемішав.
І от на третій день роботи,
Лице світилось безтурботно.
В руках тримав він келишо́к,
Там був "Сверблячий порошок".
Якимось чином йому вда́лось,
(Як саме - людство не дізна́лось),
Зайти в кімнату королеви
Крізь перешкоди і проблеми.
Так, Сі вдалось "кордони стерти",
Щоб порошок в бюстгалтер втерти.
Який знайшов в її кімнаті,
Хоч сам був думками про злато.
Подія далі так лягла:
Бюстгалтер пані одягла,
Крізь певний час "краса" свербіла,
Да так, що вже не було сили.
Король за лікарем відправив.
І Сі прийшов. Її оглянув,
Обстежив груди він їй гарно,
Так, професійно, дуже файно.
Подумав трохи і гово́рить,
Та від грудей очей не зводить:
"Це дуже рідкісна хвороба,
На щастя є і допомога.
У Вас мисливцем пан працює,
Своєю слиною лікує.
Дозвольте, мій король, щоб пан
Зміг облизати її стан."
Король скривився, щось згадав,
А потім так йому сказав:
"Ну добре, тільки ти будь з ними,
Щоб він не вкоїв тут "дичи́ни"."
Того позвали, він прийшов.
Сі з ним в сторінку відійшов,
Дав рота зіллям сполоснути,
І так свербіж з грудей позбути.
Мисливець груди облизав,
Всі закуточки зцілував,
Пом'яв, погладив, роздивився.
Через годину зупинився.
У королеви Сі питає:
"Як се́бе пані почуває?
Все добре з Вами? Все? Пройшло?
Вам лікування підійшло?"
Та помовчала і говорить:
"Мене вже з розуму не зводить
Отой свербіж, сто раз триклятий.
Так, допоміг ось цей завзятий."
Сказавши це, пішла з кімнати,
Лишивши їх спостерігати,
Як її форми віддалялись,
А потім за дверми сховались.
Лишились вдвох і Сі питає:
"Коли кур'єр мій завітає
Забрати бонуса у тебе?
А можу й сам, як є потреба."
А той потилицю почухав,
У руку люльку взяв, понюхав.
Забив табак і каже Сі:
"Мені ти тут не голоси,
Немає грошей, я збрехав.
Та мало, що я обіцяв?...
Хто свідок був? І чим докажеш?
Нікому, мабуть, не розкажеш?"
На тому слові вийшов він,
А Сі залишився один.
Нахабність ця його заділа,
Та думку з помсти породила.
І знову зміг, бо йому вда́лось,
(Як саме - людство не дізна́лось),
Зайти до короля в кімнату
Крізь перешкод, проблем багато.
Бо знов вдалось "кордони стерти",
Щоб порошком труси натерти.
Які знайшов в його кімнаті,
Коли в думках був час розплати...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1009987
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 31.03.2024
автор: jogasan