(Із книги для дітей "Криничний журавель")
Гаряче сонце виснажило землю,
рік був жарким, аж висохли ставки.
Від зелені сухі лишились стебла
та мочарів деінде острівки.
По осені в таку суху погоду
летів на південь журавлиний клин.
Птахи давно вже мріяли про воду,
та ні краплинки – лиш сухий полин.
Аж ось раптово виблиснуло скельце,
як на гірській вершині білий сніг –
то прохолоди крихітне джерельце
сховалось вглиб від променів палких.
Мерщій упав на землю клин пташиний,
але не дотягнутись до води –
високий зруб із грубої цямри́ни,
а поряд кущ і лисячі сліди.
Як на біду, цеберка на криниці
в той час не мала ланцюга чомусь,
і кришталеву досягти водицю
було несила, – далі вів дідусь.
Хоч піввідра б на всіх, хоча б осьмушку!..
Та виручив веселик молодий –
він довгим дзьобом взяв цебро за дужку,
нагнувся низько й зачерпнув води.
Як журавлина зграя напилася
і клин поволі знявся й полетів,
де тільки нова черга й узялася,
а він усе поїв, поїв, поїв…
Отак журавлик і відстав від зграї,
спустившись, щоб напитися води, –
біля криниці в нашім ріднім краї
з тих давніх пір лишився назавжди́!
31.07.2019