|
Колись у сиву давнину в нас на землі
Вмирати люди почали старі й малі,
Зненацька падали, чорніли, в вічність йшли.
Збороти люди цю хворобу не могли.
На Україну, у село, що між лісів,
Теж смерть прийшла. Ніхто вмирати не хотів.
Жила Марія у селі серед людей,
Вже чоловіка поховала й трьох дітей.
І залишилась в неї донечка мала.
Вона б за неї серце й душу віддала.
Вже занедужала й дочка: – Мамо, спаси!
Моє життя хворобі ти не віддаси?
Ні, не віддам – Марія пестила дівча,
А біль плескався у сумних її очах.
Та якось вдень в Маріїн дім зайшла стара:
- Що, і твій дім не оминула ця мара?
Твоя найменша бачу теж ледве жива?
А могла б жити! – в бабці вирвались слова.
Марія в плач: ради Христа, допоможи!
Як врятувати мою доню підкажи!
Стара зітхнула: знаю я, як вберегтись.
Що ти мовчатимеш про це дитям клянись,
Бо помрете дитя твоє і ти сама.
І поклялась Марія, виходу нема…
- Цю епідемію, Маріє, Бог послав
Для тих людей, хто на собі Хреста не мав.
А ті, хто Божу волю виконати йшли,
Не завжди Хрест святий розгледіти могли.
А ти візьмеш й нитками вишиєш хрести
Червоним, чорним, щоб до Бога донести.
Клади хрести на одежину, що на вас,
І омине тебе і доньку лихо враз.
Сорочку жінка вишивала цілу ніч,
Не шкодувала ні очей своїх, ні свіч.
А мала донечка спитала в неї: Ма!
Одні хрести, а квіточок чому нема?
Марія вишила калину і пташок…
Як ружа донечка її серед діток,
Повеселіла і одужала мала,
І ніби дивом вона стала для села.
Питали люди, що за вишивка оця?
Та від Марії не діждались ні слівця.
В селі померла половина вже людей,
На кладовище кожен день несли дітей.
Марія витримати все це не змогла,
І людям, як спасти дітей, розповіла.
Та не повірив їй ніхто, сміялись лиш:
Маріє, з розуму зійшла ти. Кинь, облиш…
І щоб повірив люд словам її чудним
Взяла дитя своє, й схилилася над ним.
В очах рішучість й разом з тим безмежний страх -
Зірвала з донечки сорочечку в хрестах…
І враз її дочка померла через мить,
А за хвилину й мати поряд вже лежить…
І по домівках люди кинулись мерщій,
Хрестами вишити спішили одяг свій.
Смерть відійшла, хвороба згинула між гір…
А українці в вишиванках всі з тих пір.
ID:
1013322
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 16.05.2024 14:16:15
© дата внесення змiн: 16.05.2024 14:17:24
автор: Любов Вакуленко
Вкажіть причину вашої скарги
|
ГАРНА ЛЕГЕНДА , ДЯКУЮ.
