Вже червона калина втомилась
І дозріли ренети в саду.
Тут дівчина у вечір молилась
І просила для себе судьбу.
У руках чорну хустку держала,
Заховавши у неї красу…
І ридала, за долю ридала,
Де колись розплітала косу.
Десь шуміли густі очерети,
Вкрила ряска низькі береги.
Шепотіли невиспані верби
І мовчало усе навкруги.
Ніжно вечір співав у тумані,
Став по тиху збирався у штиль.
Береги посміхались, як пані,
Від набігу малесеньких хвиль.