Втомилося сонце, сховалося в сірості світу,
І днить крізь сніги, що завчасно скорили тепло.
Поборена осінь прощалась у ніч незігріту,
І плакали клени, і верби вслід били чолом.
Куди ж ти, красуне? А хто ж нас у шати зодягне?
А хто ж так вітрами зголосить про наші жалі?
А хто ж наші думи одвічні душею осягне?
І хто ж синє небо прихилить в ранковій імлі?
Рясніє калина, вона ще не знає морозів,
І листя багряне не встигло у вічність злетіть.
І я ще до тебе у гості стою на порозі,
І зболені вірші так хочу тобою зцілить.
Спізнилась з прощанням. І вітер затих у печалі.
Нікуди не йду – хай снігами мене занесе.
У відповідь осінь відгукує листям зів*ялим:
Я буду теплом зігрівати у віршах усе.
Гарний вiрш, Олено. Правильнi думки у вашоi героiнi - треба рухатись обраною життевою стежкою, навiть незважаючи на численнi перешкоди на шляху. Це виникають асоцiацii з пiснею, яку виконувала Людмила Гурченко у фiльмi "Корона Росiйськоi iмперii, або Знову невловимi". Ну, якщо мовою оригiналу:
Ой, зачем меня назвали Верою
Научили не стонать от боли
И не Верой я была, а вербою
Вербою, растущей в чистом поле
Верба, вербочка, от стужи корчилась
От дождя она к земле склонялась
Не жалею я того, что кончилось
Жаль, что ничего не начиналось.
Тiльки от може вам у 2 рядку, аби яскравiше звучало, слово "днить" замiнити на "днiе", а також, якщо сонце хоч i втомилося, i сховалося, але все ж днiе, так тодi може замiсть "i" поставити "та"(ну, у значеннi "але"), а пiсля "днiе" ще додати сюди cлово "ж" - "Та днiе ж крiзь снiги, що завчасно скорили тепло".