|
Вже розтає на очах під променями зимового сонечка останній сніг, що ще лежить на узбіччях та стежках зимової Одеси. Та це остання «порція» талої води на сьогодні. Скоро захід сонця. Я йду вузенькими вуличками, думаючи про те, що через декілька місяців зовсім уже потепліє, і переді мною вимальовуються картини дерев вкритих зеленою ковдрою, різнобарвні квіти...
Та вже холодає. І це повертає мене в реальність. Я дістаю рукавички з кишені й відчуваю, як дещо випадає з неї. Це, мабуть, візитівка, що її дала сьогодні моя стара знайома Оксана Павлівна. Я випадково зустріла цю жіночку, а її номера телефона не мала – тому в сутінках шукаю маленький папірець, знаходжу його в клумбі й дістаю з сумочки гаманець, щоб покласти туди важливий для мене запис.
Тим часом чую поряд писклявий і дещо осиплий голос маленького хлопчини. На вигляд років 7-8. Одягнений він у стару куртку та брудні, зашморгані й трохи розірвані знизу штани. Ця дитина стоїть на розі вулиць, коло чиєїсь дорогої автівки, з купою магазинних флайєрів, тих самих, що можна безкоштовно брати при виході з супермаркетів та торгових центрів. Він запрошує людей, які проходять повз, брати рекламу. Дівчина в бордовому пальто, проходячи цією вулицею, взяла в нього газетку, але хлопець заперечив: «Это платная брошюра. 10 гривен.». Дівчина дала йому гроші, й вони почали розмову.
Аж раптом задзвонив телефон. Я зраділа надзвичайно цьому дзвінку, адже він був від мого друга з іншої країни. Говорили ми довго, хвилин 15. Коли я скінчила говорити, ні того хлопчика, ні дівчини вже не було. Мене зацікавило, чим же могла закінчитися розмова двох таких різних людей, до того ж зовсім незнайомих. Про те спитати уже нема в кого.
Ввечері їду додому. Тролейбус надто переповнений, навіть, стояти незручно. Нарешті «популярна» зупинка. Я називаю так ті станції, де багато народу виходить і заходить до транспорту. Біля мене звільняється місце з двома стільцями. На одному з них, біля вікна, вже зайнято. Я сідаю поруч. Проїхали декілька зупинок вже й спати захотілося. Коли десь позаду такий галас здійнявся і чуються знайомі фрази. Це, як завжди, відомі «тролейбусні політологи» завели тему про депутатів: хто хороший, хто поганий. І вже не зрозуміло, хто за кого, – тільки крику на весь салон.
Я обертаюсь назад подивитися, що там таки робиться. Моя сусідка зліва каже до мене: « Краще б щось хороше для людей зробили, ніж просто розмовляти. Раніше думала, що можу переконати людей, але зараз бачу, що деякі з них просто не можуть зрозуміти багато простих речей».
Я дивлюся на неї, на мить ловлю її погляд і намагаюсь згадати, де ж я її бачила. І тут мене наче осяйнула блискавка – це ж та дівчина, що з безпритульним хлопчиком на вулиці розмовляла. Я розповіла, що бачила сьогодні її, і мене цікавить, чим же все скінчилося. Оля, так звати мою співрозмовницю, мала вже скоро виходити з транспортного засобу, тому ми обмінялися телефонами і домовилися зустрітися з нею ще. Мене зацікавив її вчинок з хлопчиком. Ольга запросила його сходити кудись, щоб розвеселити малого, бо такі діти не мають того дитинства, як звичайні, що живуть з батьком і матір’ю. Вона також сказала, що того дня в неї виникла ідея, й пообіцяла поділитися нею зі мною.
Оля Нездійминога навчається в Одеському національному університеті ім.. Мечнікова за спеціальністю біохімія. Все це мені стало відомо під час нашої наступної зустрічі. В свої 22 роки вона не тільки навчається, а й працює, та не десь там на легкій роботі, а у військовому шпиталі. І це в наш час, коли всі розуміють, що йде війна.
Ольга почала розповідати усілякі випадки з чергувань. Це, як наче у фільмі жахів. Я така людина, що не можу спокійно говорити на ці теми, мені навіть погано стає. А ця молода тендітна дівчина вже скільки всього надивилася в житті.
«У мене такий фах, – каже спокійно, – кожен працівник медицини має бути трохи циніком. Бо неможливо все сприймати близько до серця – ніякі нерви не витримають такого навантаження; і байдужим залишатися не можна, оскільки пацієнти відчувають це.»
Та про все по порядку. Ще маленькою Олечка уявляла себе в білому халаті, хоч медиків у сім’ї й не було. Все хотіла допомагати людям. Після школи вступила до медичного училища, а потім до університету на навчання за скороченим терміном. В цьому році вона вже стане бакалавром. Та Ользі замало просто добре вчитися, їй треба щось робити, якось допомагати комусь. Мені здається є така категорія людей, які підтримують інших. Моя нова знайома саме з цієї когорти. Оля просто не може пройти повз чужі проблеми.
Ще рік тому я думала, що таких майже не залишилось. Десь близько відсотка, не більше. Та після останніх подій в Україні я все частіше зустрічаю таких, як вона. Народ згуртувався навколо проблем, здається вже немає в кожного своїх окремих бід. Вони спільні, як і радощі. Але все ж таки багато горя…
Та зараз не про це. Оля не тільки допомагає бідолахам на вулицях, вона піклується про поранених, працюючи у військовому шпиталі міста Одеси. Це найбільший шпиталь в усьому південному регіоні нашої держави. Сюди транспортують тих, кого хоч якось можна перевезти. Все ж таки подолати таку відстань людині з важкими травмами не просто. Транспортує хворих санітарна авіація. У найважчих випадках наших захисників відвозять до Дніпропетровська, все ж таки набагато ближче, або до Києва.
Працювати тут, в шпиталі, Ольга почала десь рік тому. Спочатку в психіатрії. Каже, було дуже спокійно. Знаходилися в стаціонарі здебільшого юнаки, що не хотіли служити в армії і їх діагностували. Але зараз, коли все не так просто у нас в державі, в такі важкі часи, прапорщик запасу, таке звання має Ольга, не перейшла працювати в звичайну лікарню, а навпаки перевелася в самий епіцентр – до відділення інтенсивної терапії. Тут вона робить анестезію перед операцією і слідкує за станом хворого, який відходить від наркозу.
Оля мені скільки всього розповіла: учасники бойових дій в зоні АТО потрапляють до них не тільки з фізичними, а й з психічними травмами (про це вона багато знає, бо ж працювала в психіатрії). Розповідала і про випадки, коли зовсім молоді хлопці, яким би тільки жити і радіти життю, навіки залишаються інвалідами. Просто жахливо уявити хлопця, який не має обох очей, ще й прострелена щелепа, чи без обох рук і ноги – такі випадки теж бачила Оля.
Навіть страшно уявити, як це все бачити там їм, захисникам. Учасникам бойових дій треба не просто бачити, а терпіти і моральний, і фізичний біль, і далі боронити рідну країну, свій народ, свою хату, свою сім’ю, а ще й подати руку помочі у біді товаришу. Це все десь там на передовій… потім тут в шпиталях.
Ольга каже: «Коли бачиш оце все, то ні в якому разі не можна подати вигляду, наче щось не так з пацієнтом; ні в якому разі не говорити про бої, війну, лише про позитивне, про хороше, просто про життя. Будь який лікар має бути психологом, і це – дуже важливо.» Наприклад, наша анестезіолог говорила нещодавно з пацієнтом про котів (вона їх дуже любить, вдома трьох має, ще й вуличних пригодовує). А солдатик з далекої Львівщини має в себе вдома улюбленця – котика, за яким неабияк сумує.
Я слухаю її розповідь і думаю, якби не було терористів, війни, то невже б ця молода дівчина говорила і думала про такі речі. Вона, мабуть би, мріяла про щасливе життя, хорошу сім’ю, улюблену справу. Вона й так про це думає, та то вже зовсім інша справа – тут життя розподілене на теперішній час і той, коли все скінчиться. Ніхто не знає, що буде завтра. Все ж Оля планує вступати до аспірантури, і, коли настане мир, викладати у себе в навчальному закладі, виховувати нове покоління, нове суспільство, нових лікарів задля розвитку нашої держави.
Іще розповіла мені Ольга про одного пацієнта, батька 5 дітей, Олександра Бачинського. Він потрапив з важкими пораненнями від системи «Град». За життя пацієнта довелося добре поборотися лікарям. Його дружина має психічні розлади, тому за дітьми доглядає сестра Олександра. Зараз цей захисник Вітчизни перебуває на лікуванні за межами України за кошти зібрані народом.
Добре, що зараз багато людей допомагають чим можуть. Для одеського військового шпиталю, в якому працює Оля, з інших держав надсилають гуманітарну допомогу. Так, вже завезли спеціально обладнані ліжка з фіксаторами, деяку техніку й меблі. Місцеві меценати придбали новий автомобіль швидкої допомоги, а пересічні одесити купують кондиціонери, мікрохвильові печі та іншу дрібну побутову техніку, а до новорічних свят зробили дуже зворушливі подарунки: іграшки для прикрашання, новорічні страви, щоб солдати хоч якось відчули свято і не падали духом.
І нарешті Оля розповіла мені, що того дня спало їй на думку. Головна мета цієї дівчини побудувати цивілізоване суспільство. І почати вона хоче з себе і своїх знайомих, а також небайдужих одеситів. Ольга закликає людей робити добрі справи, знімати про це відео і викладати на спеціальну сторінку в «youtube». На цьому сервісі можна розміщати платну рекламу і гроші, отримані за неї, знову можна буде витрачати на доброчинність.
Скоро цей проект стартує і буде називатися дуже влучно і лаконічно – «Добре місто».
Мені було приємно поспілкуватися з моєю новою знайомою. Йдучи додому, я побачила, як літня жіночка годувала безпритульних собак, а двоє молодих хлопців допомогли старенькому донести важкі пакети. Такі прості речі й роблять нас справжніми людьми. І мене взяла гордість за свою країну, таку поранену, але горду і мужню, за її народ і за добре місто.
10.02.2015 Іванна Птаха
ID:
606040
Рубрика: Проза
дата надходження: 11.09.2015 22:30:37
© дата внесення змiн: 11.09.2015 22:30:37
автор: Іванна Птаха
Вкажіть причину вашої скарги
|
