Урвала голос ві́трова трембіта
І цвіркуни розпирскали пісні...
Залиш мені медову краплю літа
У гущі кави, чорно-смоляні́й.
Нехай мені розвидниться раптово,
Коли ти будеш десь по інший бік,
Заграють барви тепло-кольорово
В моїй осінній лагідній журбі.
Коли туман моло́ками густими
Стече в багряне прядиво дібров,
Я заплету свої журливі рими
У світло-ніжний спомин про любов.
Княгиня-осінь, горда і вродлива,
Розсуне штори сивої сльоти...
Залиш мені маленьку краплю дива
В сім океані смутку й самоти.
Трембіта у Карпатах не голосить - на зміну літа завітала осінь… Сумує у віршах вразлива поетеса, але за осінню прийде зима, а потім і весна, немов принцеса…
Наталочко, відчувається смуток в очікуванні чогось невідворотнього і журливого... Але все минає. І Він обов'язково залишить тобі маленьку крапельку дива! А океан смутку й самоти стане колись річкою радості й щастя...
Наталя Данилюк відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую, моя хороша! Ти знаєш, як воно - відпускати коханого чоловіка на чужину... Тому добре мене розумієш.