Затягнуло з ночі органзою
Захололу вигаслу блакить,
Небо, розколисане грозою,
Мов оркестр, гучно торохтить.
Павутинки сріберних сузір'їв
Затулили хмари дощові,
Змахує верба вологі вії,
Діаманти губить у траві.
Золотаві яблука-лампадки
Нагинають віти до землі,
Струшує тополя мокрі прядки,
Аж від бризків будяться джмелі.
Ну, а ми, захекані, мов діти,
Під плащем куценьким біжимо
І ліхтар далекий тепло світить,
Вабить рій окрилених думок.
А калюжі коляться на друзки,
Розсікають сіточку дощу!..
Я до тебе, наче боягузка,
Притулюсь і вже не відпущу!
Насичено і красивезно.
Особливо сподобалось:
"Я до тебе, наче боягузка,
Притулюсь і вже не відпущу!" просто ах - скільки думок в голові від цих стрічок
Але цей грозовий вірш викликав у мене стільки позитивних емоцій... Уявила тебе, Наталочко, поруч коханого, як ви біжите під дощем, як ти лагідно пригортаєшся до нього, і аж тепліше на душі стало. Адже біля коханої людини ніякі грози нам не страшні!
Наталя Данилюк відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Твоя правда, Богданочко: закоханим ніяка гроза не стане на заваді! Дякую тобі, моя хороша! Можна і в негоді відшукати щось приємне і миле серцю, якщо налаштувати себе на позитив!