Сіроманка

Літстудія "ГРОНО" (Львів, кінець 70-80-90-і роки)

[i]По  перших  лагідно-теплих  днях  листопада,  вночі  з  суботи  на  неділю  розпадався  дощ  -  і  зараз  у  Львові  туман,  наче  у  Лондоні.  Такий  стан  Природи  навіяв  на  мене  ностальгію,  і  я  вернулася  думками  у  кінець  70-их  років  (а  саме  у  1978  рік),  коли  у  Львові  у  Будинку  Преси  на  вулиці  Володимира  Великого  зібрали  з  усієї  області  талановиту  літературну  молодь  і  утворили  літстудію  "ГРОНО",  керувати  якою  довелося  протягом  десятиліття  уже  покійним  Василю  Іванишину  та  Роману  Качурівському,  і  ще  нині  бадьорій  і  добре  знаній  поетесі  старшого  покоління  Марії  Людкевич.
В  останній  четвер  місяця  збиралося  нас  багато,  десь  під  чоловік  200!!!,  під  дахом  Будинку  Преси,  де    нижче  поверхами  діяла  тоді  газета  "Ленінська  молодь"  (згодом  "Молода  Галичина"),  саме  цій  газеті  і  дописам  наших  керівників  ми,  молоді  початківці,  завдячували  журналістській  опіці  діяльності  літстудії  і  щонайважливіше  -  першим  нашим  публікаціям.  Моя  перша  публікація  сталася  в  листопаді  1983  року  до  Дня  студента  з  чудовим  фото  із  серії  перших  моїх  салонних  фотосесій  рукою  знаменитого  Володимира  Дубаса.
Робота  літстудії  проходила  як  творчий  вишкіл:  керівники  "ГРОНА"  аналізували  творчу  пошту  за  місяць,  відбувалися  живі  читки-декламації  і  тут  же  живе  обговорення  почутого,  кожен  з  присутніх  мав  право  докинути  свою  думку  про  автора  і  критикувати  його  з  таким  натхненням,  що  інколи  від  новотворів  не  лишалося  каменя  на  камені.  Так,  будучи  восьмикласницею,  я  познайомилася  з  багатьма  тепер  уже  добре  знаними  письменниками  -  поетами,  прозаїками,  піснярами  -  і  з  моїми  майбутніми  побрамимами  по  літстудії  Львівського  університету  "Франкова  кузня",  серед  яких  були:  уже  давно  покійний  журналіст,  прозаїк  Василь  Левицький  (майбутній  керівник  "Франкової  кузні",  директор  письменницького  літклубу),  поети  Віктор  Неборак,  Василь  Терещук,  Володя  Олейко,  Марія  Шунь,  пісняр  і  радіожурналіст  Богдан  Кучер,  майбутній  мер  Львова  Василь  Куйбіда,  прозаїк  Олекса  Вільчинський,  пісняр  і  поет  Олесь  Дяк,  журналіст  і  прозаїк  Олег  Пендерецький,  журналістка  і  поетеса  Вікторія  Завгородня-Садова,  Оксана  Лозова,  Іван  та  Тарас  Лучуки,  Володимир  Прус,  покійна  Зорянка  Гладка  та  багато  інших.
Як  члени  літстудії  "ГРОНО"  ми  започаткували  молодіжний  літературний  фестиваль  "Львівська  поетична  весна"  і  в  період  фестивальних  днів  зустрічалися    з  різними  аудиторіями  -  їздили  у  райони  Львівщини,  виступали  у  Львові  -  у  студентських  аудиторіях  та  гуртожитках,  в  районних  Клубах  творчості,  у  стінах  рідного  університету...  Слідами  фестивалю  завжди  друкувалися  добірки  наших  творів  зі  звітами  у  газеті  "Ленінська  молодь"  ("Молода  Галичина").  Це  був  розквіт  молодої  літературної  хвилі  80-90-их  років,  усім  гуртом  ми  влилися  в  літературну  секцію  КЛУБУ  ТВОРЧОЇ  МОЛОДІ,  від  якого  у  тому  ж  1983  році  об'їздили  з  творчими  виступами  усю  Східну  Україну,  закінчуючи  Донецьком:  нас  чули  в  шахтах  на  перезмінках  у  Червонограді,  Павлограді,  Горлівці,  Макіївці,  в  сімейних  гуртожитках  Дніпропетровська  та  Дніпродзержинська,  на  взуттєвій  фабриці  Рівного,  тощо.
Хто  пройшов  вишкіл  літературної  студії  "ГРОНО"  ввійшов  у  велику  літературу  зрілим  і  професійним  творцем,  і  дух  графоманії,  поширений  у  сьогоденних  літературних  пошуках,  не  торкнувся  пера  і  серцевиння  "Гронівців".
По-різному  склалася  доля  студійців  -  багато  моїх  однолітків-побратимів  емігрували  за  кордон  (Володя  Олейко  у  Лондон,  Марія  Шунь  у  Штати),  деякі  з  "гронівського"  коша,  на  жаль,  уже  не  з  нами  -  відійшли  трагічно,  у  розпалі  своєї  молодості  і  творчих  сил.  Серед  них  уже  згаданий  прозаїк  Василь  Левицький  -  втонув  на  будові  у  Миколаєві,  так  і  не  побачивши  з  друку  свою  збірку  прозових  новел  "Великий  день".
"Навчив  нас  плакати,  а  сам
ледь-ледь  зсутулений  і  гордий,
пішов  в  трагічні  небеса,
як  гуцул  у  високі  гори",  -  епітафія  побратима  по  перу,  поета  Василя  Терещука.  

...  Деякі  зі  студійців,  змагаючись  з  буденщиною,  набули  міці,  деякі,  навпаки,  набралися  гіркоти...
Життя  -  не  поле...

На  своїх  сторінках  буду  потрохи  знайомити  вас  із  літературними  побратимами.  Першим  буде  Вітя  Неборак  -  багатолітній  учасник  "ГРОНА",  літстудії  "Франкова  кузня",  що  згодом  став  відомий  у  літературних  колах  України  як  творець  групи  постмодернової  поезії  "Бу-Ба-Бу".  Але  я  його  знала  ще  в  ті  часи,  коли  його  поезія  дихала  юначим  романтизмом,  таким  він  мені  здається  набагато  яскравішим.
[i][/i][/i]
[color="#ff0000"][b]ВІКТОР  НЕБОРАК[/b][/color]

Такий  туман  -  здається,  плисти  можна,
вікно  унастіж  -  і  піти  в  туман...
На  дно  морське  подвір'я  наше  схоже,
русалки  авта  ловлять  жартома.
Спиняються  потоплені  фіати,
химерним  косяком  птахи  пливуть.
Мені  будь-ласка  до  кінотеатру,
до  будь-якого,  до  якого-будь...

І  дві  години  надзвичайних  видив
русалкам  завдають  таємних  ран.
На  вулицю  після  сеансу  вийдуть  -  
парк  водоростями  заріс,  туман.
***

Листопад  -  вечірній  настрій  мій,
крапельки    туману  на  обличчі.
Перехожа,  вам  туман  цей  личить  -  
каблучки  на  вулиці  старій.

Я  спинятись  вас  і  не  просив,
навіть  листя  падаюче  знає  -  
нас  розвозять  втомлені  трамваї
в  різні  долі,  виміри,  часи.

Не  знайти  для  зустрічі  прикмет,
та  послухайте,  чужі  кохані,
личить  вам  це  місто  у  тумані  -  
це  не  образ,  просто  комплімент.

Ви  його  почуйте  і  прийміть,
і  прийдіть  додому  небуденно.
І  комусь  дорожчому  за  мене
розкажіть  про  цю  щасливу  мить.

Я  ж  піду  -  високий  і  стрункий  -  
між  вікон,  де  ваше  щастя  світить,
з  настроєм  освідчуватись  світу
полохливому,  як  каблучки.
***

Давайте  дочекаємось  весни,
було  б  сумним  знайомство  наше  зараз,
холодні  дні  створили  б  сірий  нарис,
бо  забуденні  для  новел  вони.

Я  б  так  хотів,  щоб  зразу  все  знайшлось  -  
слова  і  почуття,  але  найбільше,
щоб  став  для  вас  я  другом  наймилішим,
хоч  зараз  просто  хтось  я,  просто  хтось.

Я  б  так  хотів,  щоб  наша  самота
розклала  нам  лише  щасливі  карти  -  
якщо  ви  та,  ви  будете  чекати  -  
я  вірю,  саме  та  ви,  саме  та!..

[i](Вірші  Віктора  Неборака  80-их  років  XX  cстоліття)
[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=812514
рубрика: Поезія, Нарис
дата поступления 04.11.2018

Світлана Луцкова:"Плач за рожевою птахою"

Досліджуючи  історичну  постать  Гальшки  Острозької,  я  мала  велику  насолоду  прочитати  [b]поему  Світлани  Луцкової  "Плач  за  рожевою  птахою"[/b]  -  це  безсумнівно  дуже  талановито  і  по-жіночому  емоційно.  Хочеться,  аби  читачі  Клубу  Поезії  відчули  в  цій  поезії  серцебиття  Гальшки,  бо  справжня  поезія  має  таку  властивість...  

[color="#ff0000"](поема)
                               [/color]
[color="#ff0000"]"[b]Острозький  замок  [/b]  -  родове  гніздо  найбільшого  українського  магнатського  роду  князів  Острозьких.  Праворуч  -  перебудовані  залишки  Мурованої  вежі,  з  якої,  власне,  у  1300-ті  роки  й  почався  замок,  котрий  дістався  Беаті  і  Гальшці  від  Іллі  Острозького.  Посередині  -  Богоявленський  собор  (1400-ті),  ліворуч  -  Кругла  або  Нова  вежа.  Її  ренесансна  верхівка  якраз  і  споруджена    за  часів  Василя-Костянтина  Острозького.

Гальшка  Іллівна  Острозька…  Вона  була  такою  багатою!  Проте  ніколи  так  гостро  не  відчувала  своєї  бідності,  бо  не  було  поряд  ні  дитини,  ні  по-справжньому  близької  людини,  ні  сил,  щоб  жити  далі.  Та  Господь  дав  Гальшці  зрозуміти,  що  є  у  світі  інші  цінності  –  важкі  недзвінкі  монети,  що  звуться  пізнанням.    У  своєму  заповіті  княжна  надала  щедру  фундацію  Острозькій  Академії  –  [i]"шість  тисяч  коп  грошей  лічби  литовської"[/i].  У  тому  ж  заповіті  усе  своє  рухоме  майно  Гальшка  дарувала  слугам,  простим  людям,  що  її  оточували  і  просила,  щоб  її[i]  "тіло  грішне...,  як  християнський  закон  велить,  в  Острозі  в  церкві  Замковій  або  в  костелі  римському  поховати"[/i].  Проте,  як  переповідається  у  давній  острозькій  легенді,  Гальшка  не  померла,  а  перетворилась  у  птаху…

                   Якось  на  моє  підвіконня  упало  дивне  перо  –  рожеве,  як  ілюзія  воскреслого.  Так  я  спізнала  політ...
                 Спроба  ескізу  життя  княжни  Гальшки  Острозької  –  першої  у  Східній  Європі  жінки-меценатки  вищої  освіти.  Виконано  не  маляром[/color]».

                     [i](З  передмови  Світлани  Луцкової  до  поеми  «Плач  за  рожевою  птахою»,  1999)[/i]

                                                 
[color="#ff0000"][b]Шкіц  І.  КРИЛА
[/b][/color]
Яке  обличчя!..  Писано  по  нім
Життям  і  вітром  –  сонячно  і  хмарно.
Розкрилля  брів  (тоненькі,  аж  сумні)
Такі  нестримні  –  аж  насправді  гарно.
Штрихами  уст  покладено  печать.
Вдивляйтесь,  очі  зір,  у  вимір  інший:
Рожеві  птахи  з  виміру  летять.
Чи  з  вирію?  Чи  з  вимрію?  Чи  з  віршів?
Авжеж,  летять  –    близенько  до  трави,
Рожевий  пух  обтрушують  на  п'яльці.
Наздожени!  Одненького  злови  –    
Вберуться  в  пір'я  збайдужілі  пальці.
...Блудила  голка  вишитим  у  снах,  –  
Іще  боліла  сколена  долоня,  –    
Коли  з'явився  той  самотній  птах,
Коли  він  тихо  сів  на  підвіконня,
Коли  умить  забув  свої  пісні
Й  рожеві  крила  скинув  необачно...
Розкрилля  рук  (  гарячі,  аж  земні)
Такі  відверті  –  аж  насправді  лячно.
Яке  обличчя!..  Зоране  усе.
Сльоза  найглибша,  наче  плугом,  крає  –  
Печаль  журбі  полуднати  несе.
Не  вберегла.  Він  більше  не  літає.
Стріла  спинилась.  Курява  вляглась.
Прощальний  легіт  -  хвилями  на  воду.
Червона  кров  по  небу    розлилась
І  потекла.  До  заходу.  Чи  сходу...
[b]
[color="#ff0000"]Шкіц  ІІ  (незримо  присутній).  ОСТРОГ.  ДЗВОНИ[/b]
[/color]
...Тоді  я  був  ще  дуже  молодим  –  
Впивався  сонцем  і  сміявся  дзвінко,  –  
Коли  її  у  мій  просторий  дім
Нежданно  привела  одна  чужинка.
Була  тяжба  в  її  скупих  речах.
Ввійшла  -  й  одразу  впала  на  коліна
(Тавро,  як  чорна  хустка,  на  плечах):
"Прийми  її.  Вона  -  твоя  дитина".
Я  зашарівся.  "Доня?  Доню...  Дон!"  –  
Мов  задзвонили  дзвоники  сріблясті.
Моя  дитина  –  це  таки  не  сон.
Моє  маленьке  –  і  найбільше  –  щастя.
О,  мій  великий  –  і  найменший  –  гріх,
Освячений  небесними  отцями!
Якщо  життя  –  розлущений  горіх,
Нехай  зачепить  землю  корінцями.
Ді-ділі-ділі-доню-ділі-дон!
Росте  трава  з  порепаного  тіла.
Ув  інший  світ  пройшла  без  перепон
Моя  дитина.  Кажуть,  відлетіла.
Чи  бачиш  звідти?  Тато  вже  старий.
Заклякли  руки  і  робить  не  годні.
Вже  й  трохи  змерз.  Течуть  йому  з-під  вій
Дві  сиві  річки  –  дві  сльози  холодні.
Коли  на  серці  чорно  від  ворон,
А  небом  кружеляють  хмари  білі,
Я  часом  кличу  знову:  "Доню!  Дон!..
Ді-ділі-ділі-доню-ділі-ділі"...

[color="#ff0000"][b]Шкіц  ІІІ.  РОЗП'ЯТТЯ  НАД  СТОЛОМ[/b]
[/color]
Цей  довгий  дощ  болючий,  наче  сповідь
В  чиїхось  ще  не  скоєних  гріхах,
Іде  в  душі,  затоплює,  мов  повінь,
Заплутується,  б'ється  у  думках.
Очей  віконця  -  в  сірім  павутинні.
В  куточку  серця  ще  жевріє  Бог.
...  На  березі  прадавньої  Горині
Свої  вогні  запалює  Острог
В  холоднім  замку  і  халупах  чорних,
І  мовчки  зирить  з-під  кошлатих  брів,
Як  труться  долі  у  життєвих  жорнах,
Як  день  згорає  чи  й  уже  згорів.
У  цім  полоні,  начебто  на  волі,
Мовчать  святі  –    зі  стінами  злились.
Летять  за  хмари  змучені  тополі
І  розбивають  скам'янілу  вись.
Яка  брудна,  яка  холодна  хата  -
Розсипані  уламочки  душі.
Під  церквою  безкрилі  янголята
Вмирають  на  промоклім  спориші.
А  ти  у  жмені  маєш  трохи  неба,
У  другій  –  мить,  лише  єдину  мить.
Устань  з  колін.  Молитися  не  треба.
А  Бог...  Він  є.  Він  просто  зараз  спить.
Не  плач:  сльозами  моря  не  напоїш,
Не  захистиш  таврованих  птахів.
Цей  довгий  дощ...  І  перед  ним  не  встоїш.
Бо  стільки  ще  нескоєних  гріхів.

[color="#ff0000"][b]Шкіц  ІV.  ТІНЬ[/b]
[/color]
"...Я  так  втомилась!  Ллються  коси  з  пліч,
А  я  не  в  силі  їх  спинить  руками.
Сей  камінь  сірий,  стіни  –    віч-на-віч,
Хвилини,  що  отут  стають  роками.
О,  Боже  мій,  яка  вже  я  стара...
Годочків  тих  –  немов  піску  в  Горині.
До  Тебе,  Боже,  йти  мені  пора.
Збиралась  вчора  я.  Збираюсь  нині.
От  тільки  коси...  Мамо,  заплетіть.
Допоможіть,  матусенько  Беато.
Як  важко  жити!..  Чом  так  важко  жить?  
Добраніч,  мамо.  Я  лягаю  спати.
Я  так  втомилась.  Серце,  ніби  хрест,
Невпинно  у  терпінні  кам'яніє.
Недобра  доле,  твій  безжальний  перст
Мене  позбавив  крихітки  надії.
Як  річка,  що  виходить  з  берегів,
Русло  єдине  я  собі  шукала.
Старенький  клен  востаннє  облетів,
І  я,  безсила,  клену  в  ноги  впала.
О,  Боже  мій,  яка  я  молода...
Чого  ж  весна  завчасно  пожовтіла?
Сльоза  застигла,  мов  гірська  слюда.
Невже  колись  я  плакати  уміла?
А  ця  пожежа...  Як  мені  болить!..
Хіба  людині  може  так  боліти?..
Палає  час.  Не  встигну  загасить.
Я  ще  жива.  Я  ще  хотіла  жити"...

[color="#ff0000"][b]Шкіц  V.  РАМА.
[/b][/color]
І  буде  так:  закриються  уста,
Останні  фарби  одкровення  зблиснуть,  –    
За  знаком  королівського  перста
Мою  картину  в  гарну  раму  втиснуть.
...  А  що  король?  Король  собі  –    і  все.
Усенький  шлях  –  від  столу  і  до  трону  –  
Король  високо  голову  несе,
Щоб  не  згубить,  бува,  свою  корону.
У  нього  під  короною  –  думки,
Затягнуті  у  вузол,  щоб  їм  трясця!
Король  розумний,  добрий!  Він  такий!  –  
Роти  щербаті  плямкають  від  щастя.
Предовгі  руки  ловлять  кожен  знак.
Маленькі  очі  бігають,  як  миші.
Не  чути  навіть  гавкання  собак
У  цій  нестерпній,  цій  проклятій  тиші!
А  що?  Вклонюся!  Зуби  цокотять
Од  радості...  Чи  холоду?  Чи  страму?
Напевно,  кинусь  руки  цілувать:
Король  мені  пожалували  раму!
Сплетіння  прямокутників,  кругів,
Щоб  це  життя  перетворить  у  нежить.
Я  вийду  з  рамок,  наче  з  берегів,
І  буду  говорити,  як  належить!
Вже  досить  є  з  народження  німих,
Чиїм  рукам  завжди  потрібні  пута.
А  королі?  У  нас  шукають  їх.
Щоб  не  боліла  спина  розігнута.

[color="#ff0000"][b]  Шкіц  VІ.  ЗАПОВІТ
[/b][/color]
"  Я  не  слабка,  не  зломлена,  о  ні!
Ще  б'ється  сила  у  моєму  слові.
Я  ще  горю  в  шаленому  вогні
Життя,  надії,  віри  і  любові.
Я  знаю  те,  що  зло  –    порожній  плід,
Що  воля  –  не  повинність,  а  потреба.
Я  залишаю  людям  заповіт,
В  якому  стільки  сонячного  неба.
Я  залишаю  людям  заповіт.
Ви  чуєте:  земля  весною  дише.
Колись,  напевно,  цей  упертий  світ
Ще  стане  справедливим  і  мудрішим,
Небесне  возз'єднає  і  земне,
І  зійде  справжнє  сонце  в  краї  отчім.
Дарма,  що  все  коли-небудь  мине:
Я  залишусь  твоїм,  Остроже,  зодчим.
І  буде  в  Академії  світать.
І  зродять  серце  й  розум  дивні  вірші.
А  я  хотіла  вам  лише  сказать:
Ви  чуєте?..  Земля  весною  дише,
Весною  усміхається  до  вас,  –  
Голубоока,  барвами  розквітла.
Ідіть  разом  крізь  простір,  вічність,  час
Дорогою,  котра  веде  до  світла.


[color="#ff0000"][b]Шкіц  VІІ.  ВІКНО  НАВПРОТИ[/b]
[/color]
Тобі  кімната  стала  замала.
Ти  виросла  із  неї,  як  з  одежі.
До  себе  кличуть  піднебесні  вежі,
Повітряна  дзвіниця,  мов  зі  скла,
Виблискує...  Тут  янголи  ночують,
Рожеві  хмари  і  рожевий  сніг.
Заходь  сюди,  -  вони  тебе  не  чують
За  співом  сурм  архангельських  своїх.

...Все  відчинилось  –    ні  ключів,  ні  шпар,
Ні  шпор  для  коней  ані  їх,  крилатих.
Вікно  навпроти  –  без  гардин  і  штор.
На  те  воно  й  вікно,  щоб  спокушати.
За  ним  давно  нема  чужих  облич.
Не  в  хрест  –  у  хрестовину  вбито  цвяхом
Короткий  сон:  торкнися,  –    і  облиш.
Тобі  так  личить  знову  бути  птахом!
Тобі  кімната  стала  замала.
Твого  мовчання  більш  ніхто  не  слуха.
Була  сльоза  –  гаряча,  як  смола.
Була  в  садку  рожева  завірюха.
Прибігли  діти:  гай,  рожевий  сніг!
Такого  снігу  ще  ніхто  не  бачив!..
А  ув  очах  засніжених  твоїх
Вікно  навпроти  світиться  і  плаче.
Черкни  крилом  –  одразу  відчиню.
Рожеве  пір'я  упаде  за  ґрати...
В  тісній  кімнаті  (Боже,  що  чиню?)
Своє  пташа  також  учу  літати...
                                                                                         [color="#ff0000"][i]Луцьк,1999
[/i][/color]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=810377
рубрика: Поезія, Історична лірика
дата поступления 17.10.2018

Ще одна Гальшка з роду Острозьких (нарис)

                     
[color="#ff0000"]  [b]  до  375-ліття  з  часу  смерті  Гальшки  (Єлизавети)                  Гулевичівни-Лозки  
                                                     (1575  -  1642)    
фундаторки    Братської  школи  (майбутньої  Києво-Могилянської  академії),      засновниці  Київського  православного  братства,
благодійниці  Братського  монастиря,  меценатки.  [/b][/color]

                                                                           
…Спекотливого  липневого  дня  1614  року  на  Київському  Подолі  скоїлося  лихо  –  за  якусь  годину  люте  полум’я  охопило  чи  не  всі  будинки  міщан,  ремісничі  майстерні  та  купецькі  крамниці.  За  кілька  днів  на  Подолі  вигоріло  все  дощенту.  Чорні  від  кіптяви  й  горя  люди  порпались  у  згарищах,  намагаючись  відшукати  хоч  щось  зі  свого  добра.  Та  де  там!
Лихо  було  б  іще  важчим,  коли  б  на  допомогу  не  прийшли  ті,  кого  вогонь  обійшов  стороною.  Купець  Булига,  колишній  запорозький  курінний,  пожертвував  погорільцям  дві  тисячі  золотих  і  двадцять  пар  волів  із  возами.  Міщанин  Ходик  відрахував  тисячу  золотих  і  дав  чимало  лісу  на  будову  нових  домівок.  Але  найщедрішим  був  дар  добре  знаної  всіма  на  Подолі  Гальшки  Гулевичівни-Лозки:  вісім  тисяч  золотих.  До  того  ж  у  своїх  маєтках  вона  розселила    двісті  родин  погорільців  та  наказала  щодня  годувати  за  власний  рахунок  п’ятдесят  теслярів  і  каменярів,  які  працювали  на  відбудові  Подолу.
Але  то  було  ще  не  все…Порадившись  із  своїм  чоловіком,  мозирським  маршалком  Стефаном  Лозкою,  вирішила  Гальшка  пожертвувати  свою  садибу  з  землями  на  Подолі  для  влаштування  Богоявленського  монастиря  і  школи  при  ньому.  А  ще  виділила  на  цю  благородну  справу  двадцять  тисяч  золотих…
Походила  Гальшка  зі  знаменитого  старовинного  православного  роду  Гулевичів,    а  саме  шляхтича  Василя  Гулевича  із  родинного  дерева  Острозьких,  ймовірно,  із  села  Затурці,  що  на  Волині..  Шляхтанський  рід  Гулевичів  був  добре  відомий  вже  на  початку  ХVІ  століття:  Гулевичі  посідали  друге  місце  серед  можновладців  Волинської  землі,  обіймали  високі  посади  воєвод  та  підстарост,  отож  маєтки  їхні  були  розкидані  на  Волині,  Поділлі,  Київщині.  
У  сім'ї  Василя  Гулевича,  який  одружувався  тричі,  за  одними  даними,  було  п’ятеро  дітей,  а  Єлизавета  була  серед  них  наймолодшою.  Матір  Гальшки  —  третя  дружина  Василя,  Настася  Патрикіївна.  Її  діда  Федора  Гулевича  було  обрано  під  іменем  Феодосія  владикою  Луцьким.  Він  влаштував  для  своїх  онуків  школу  на  подвір'ї  Луцького  замку  і  найняв  вчителювати  вихованця  Львівської  братської  школи  Олеся  Юрківського.  Тут  Єлизавета  освоює  основи  право-славної  віри,  граматику  рідної  мови,  грецьку  та  латинську  мови.  Згодом  Василь  Гулевич  відправляє  дітей  на  навчання  до  Острозької  академії  під  опіку  родича,  старого  князя  Острозького.  Наступні  дитячі  та  юнацькі  роки  Галька  провела  в  родинному  гнізді  –  Острозі,  де  дістала  найвищі  основи  виховання  та  освіти.  Вона  часто  бувала  в  домі  Смотрицьких  –  Герасим  Смотрицький  був  першим  ректором  Острозької  академії,  а  його  син  Мелетій  Смотрицький  –  майбутній  автор  граматики  слов’янської  мови  –    вчився  там.  Власне,  родинна  гілка  шляхтичів  Гулевичів  була  безпосередньо  причетна  до  створення  в  Острозі  академії,  адже  старша  їх  родичка  Гальшка  (Елизавета)  Іллівна  Острозька  надала  фундацію  «на  шпиталь  і  академію  Острозьку»  ще  в  1579  році.  Наслідуючи  свою  родичку,  на  честь  якої  отримала  своє  ім’я,  Гальшка  (Єлизавета)  Гулевичівна-Лозка  почала  брати  активну  участь  у  діяльності  спочатку  Луцького,  а  потім  Київського  братств.
У  1594  році  Гальшка  (Єлизавета)  Гулевичівна-Лозка  вийшла  заміж  за  Христофора  Потія  –  сина  берестейського  каштеляна,  потім  Володимирського  єпископа,  митрополита  Української  Греко-Католицької  Церкви  Іпатія  Потія.
Овдовівши,  Гальшка  сама  виховувала  доньку  Катерину,  котру  у  1615  році  віддала  заміж  за  православного  оршанського  хорунжого  Миколу  Млечка.
1606  року  Гальшка  вийшла  заміж  вдруге  –  за  Стефана  Лозку  –  представника  заможного  руського  (українського)  шляхетського  роду  Київщини,    мозирського  маршалка,  відомого  від  початку  XVI  ст.  Вони  мали  сина  Михайла.
14  жовтня  1615  року  Гальшка  (Єлизавета)  Гулевичівна-Лозка  складає  й  підписує  дарчу-«фундуш»,  15  жовтня  вносить  її  при  поважних  свідках  до  київських  «гродських»  (магістратських)  книг,  за  чим  вона  набрала  юридичної  ваги.  За  тим  «фундушем»  Гальшка  Гулевичівна  відписала  свою  садибу  із  землями  у  Києві  для  заснування  нового  монастиря,  шпиталю  і  школи  для  дітей  шляхти  і  міщан.  У  дарчій  вона  зазначила:
«Я,  Гальшка  Гулевичівна,  дружина  його  милості  пана  Стефана  Лозки,  будучи  здорова  тілом  і  розумом,  явно  і  добровільно  усвідомлюю  цим  листом,  що  я,  живучи  постійно  в  давній  святій  православній  вірі  Східної  Церкви,  з  любові  й  приязні  до  братів  моїх  –  народу  руського  з  давнього  часу  умислила  Церкві  Божій  добро  учинити……Правовірним  і  благочестивим  християнам  народу  руського  в  повітах  воєводств  Київського,  Волинського  і  Брацлавського,  станам  духовним  і  світським  сіятельним  княжатам,  вельможним  панам  шляхті  і  всякого  іншого  звання  і  стану  людям  руським.  Даю,  дарую  і  записую  і  відказую,  фундую  добра  мої  власнії,  дідичні  права  і  вольності  шляхетські  маючи  власний  мій  двір  з  землею,  зі  всім  до  того  двору  і  землі  правами,  пожитками,  різними  належностями,  нічого  собі  самій,  ані  нащадкам  моїм  не  зоставляючи.»
                                                                                                                       ***  
…Йшли  роки,  і  невблаганна  старість  з  її  хворобами  непомітно  підступила  до  князя  Василя-Костянтина  Острозького.  Але  серце  раділо,  що  його  «кохане  дитя»  –  Академія  –  з  кожним  роком  мужніло  на  силі.  Друкарня  Острозької  академії  видавала  все  нові  і  нові  книги  –  серед  них  були  «Буквар»  та  «Острозька  Біблія»  Івана  Федорова-Федоровича.  Недаремно  король  Стефан  Баторій  прилюдно  назвав  князя  Костянтина  «верховним  охоронцем  і  захисником  Православної  церкви  в  Західній  Русі».  А  ще…  радувала  князя  Василя-Костянтина  Острозького  юна  вродливиця,  онука  Анна-Алоїза  –  таке  миле,  розумне  дитя!  Тривожила  лише  одна  мисль,  що  довкола  їхнього  сімейства  забагато  отців-єзуїтів.  Ось  спочатку  –  сини,  а  за  ними  і  онука  потягнулися  до  них.  Чи,  може,  він  помиляється?..
І  справді,  ще  не  встигла  душа  діда,  князя  Острозького,  у  1608  році  відлетіти  до  Бога,  як  онука  Анна-Алоїза  рішуче  заявила,  що  тут,  ув  Острозькій  академії,  лише  вона  повноцінна  спадкоємиця  та  господиня.  І  зробить  усе,  аби  вигнати  з  покоїв  академії  дух  православ’я!
Минуло  ще  кілька  років.  Анна-Алоїза  Острозька  вийшла  заміж  за  вельможного  шляхтича  Ходакевича.  У  молодят  Ходакевичів,  що  поселились  в  Острозькому  замку,  все,  що  нагадувало  просвітницькі  діяння  діда  –  князя  Василя-Костянтина,  викликало  відразу…
…Тої  особливої  ночі  на  Острог  поволі  насувалася  гроза.  Задушлива  темрява  вповзала  в  покої  замку.  Лише  кілька  свічок  окреслювало  світлове  коло  біля  конторки.  У  кріслі  задумано  сиділа  Анна-Алоїза  Ходакевич,  з  роду  Острозьких.  Збоку  стояв  духівник-єзуїт,  смиренно  прикриваючи  повіками  очі.  За  його  підказкою  власниця  родинного    замку  складала  заповіт-«тестамент»  –  у  заповіті  все,  що  було  пов’язане  в  Острозі  з  освітою  –  шкільні  будівлі,  бурса,  друкарня  передавалися  отцям-єзуїтам.  У  1624  році  в  колишній  православній  академії  відкрили  єзуїтський  коледж.
Уже  після  смерті  Анни-Алоїзи  Острозької-Ходакевич,  католицька  церква,  враховуючи  особливі  заслуги  її  на  шляху  до  полонізації  освіти  волинського  краю  (що,  зрозуміло,  мало  означати  знищення  справи  діда,  Василя-Костянтина  Острозького  –  мецената  і  захисника  православ’я),  -  оголосила  Анну-Алоїзу  святою…  По  цьому,  пам’ять  про  Анну-Алоїзу  Острозьку-Ходакевич  губиться  на  перехрестях  історії.

…Натомість  Гальшка  (Єлизавета)  Гулевичівна-Лозка,  ще  одна  Гальшка  з  роду  Острозьких,  одноліток  Анни-Алоїзи  (обидві    народжені  у  1575  році),  стала  меценаткою  нової  київської  школи,  а  тодішній  київський  митрополит  Ісайя  Копинський  став  її  організатором.  Він  упорядкував  навчальний  процес,  дібрав  учителів  та  учнів.  З  того  часу  за  школою  закріпилася  назва  «Братської»,  бо,  окрім  інших,  опікувало  нову  школу  Братство  київських  міщан  і  ремісників.  Усі  подальші  роки,  аж  до  своєї  смерті,  Галька  (Єлизавета)  Гулевичівна-Лозка  щедрою  рукою  надавала  школі  чималі  кошти.  Останні  роки  її  життя  пройшли  в  Луцьку,  де  вона  брала  активну  участь  у  діяльності  місцевого  Луцького  братства,  у  церкві  якого  й  похована.  Отож,  вона,  як  і  її  славна  родичка  Гальшка  (Єлизавета)  Іллівна  Острозька,  стала  меценаткою  доби  Середньовіччя  на  Західній  Русі.
У  1632  році  прийшов  час  Петра  Могили  –  нового  київського  митрополита.  У  цьому  році  злилися  в  єдине  дві  школи:  «Братська»  і  «Лаврська»,  започаткована  Петром  Могилою.  Так  виник  Київський  колегіум,  який  з  часом,  уже  стараннями  і  коштом  Івана  Мазепи,  переріс  у  Києво-Могилянську  академію.

2017р.

[color="#ff0000"][i]*  [b]Ім'я  Галшка,  Гальшка,  пол.  Halszka  [/b]—  польський  варіант  імені  Єлизавета,  скорочений  від  Гальжбєта,  пол.  Halżbieta
[/i][/color]
[i]Література:
1.  Boniecki  A.  Herbarz  polski:  wiadomości  historyczno-genealogiczne  o  rodach  szlacheckich.  –    Warszawa  :  Warszawskie  Towarzystwo  Akcyjne  S.  Orgelbranda  S[yn]ów),  1908.  –  Cz.  1.  –    t.  7.  –  S.  398-399.  
2.  Гайдай  Л.  Історія  України  в  особах,  термінах,  назвах  і  поняттях.  –    Луцьк:  Вежа,  2000.
3.  Галина  Мариновська.  Нетлінні  скарби  Галшки  Гулевичівни.  –  К.:
4.  Галшка  Гулевичивна-Лозчина  //  Персоналии  /  Гулевичи  XV–  XXI–  история  и  современность.  
5.  Довідник  з  історії  України.  За  редакцією  І.  Підкови  та  Р.  Шуста.  –    К.:  Генеза,  1993.
6.    Извлеченіе  изъ  дарственной  записи  Галшки  Гулевичовой  Лозчиной  въ  пользу  Братскаго  монастыря.  1615.  Октября  14.  /  Отделъ  ІІІ.  Извѣстія  грамотъ  и  документовъ  //  Сборникъ  матеріаловъ  для  исторической  топографіи  Кіева  и  его  окрестностей.  –    Кіевъ:  типографія  Е.  Я.  Федорова,  1874,  с.  57.
7.  Korosteszów  //  Słownik  geograficzny  Królestwa  Polskiego  i  innychkra  jówsłowiańskich.  –    Warszawa  :  FilipSulimierski  i  WładysławWalewski,  1883  .  –    T.  IV  :  Kęs  –    Kutno.  –    S.  418.  
8.  Корсак  Іван.  Мисливці  за  маревом.  –    К.  :  «Ярославів  Вал»,  2014,  с.58.
9.  Мазур  П.  Дві  долі  //  Історичний  календар  –  2000.  –  К.,  1999,  с.120-121.  –  383с
10.  Щербак  В.  О.  Гулевичівна  Єлизавета  (Гальшка)  Василівна  //  Енциклопедія  історії  України  :  у  10  т.  /  редкол.:  В.  А.  Смолій  (голова)  та  ін.;  Інститут  історії  України  НАН  України.  –  К.  :  Наук.  думка,  2004.  –    Т.  2  :  Г  –  Д,  с.  250.  
[/i]

Видрукувано  у  журналі  "Дзвін".  №7,2018.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=809648
рубрика: Поезія, Нарис
дата поступления 11.10.2018

Штрихи до портрета Чорної Княгині – Ельжбьєти Катаржини «Гальшки» Іллівни Острозької

[i](До  435-ліття  з  часу  смерті,  присвячуєтьс[/i]я)

[color="#ff0000"][b]Гальшка  Острозька[/b][/color],  ота  сама  славнозвісна  (і  сумнозвісна,  водночас!)  княгиня,  що  стала  в  майбутньому  засновницею  Острозької  Академії,  народилася  в  день  святої  Єлизавети,  тобто  19  листопада  1539  року.  В  офіційних  документах,  зокрема,  в  книгах  Литовської  метрики  вона  записана  під  ім'ям  [color="#ff0000"][b]«Ельжбьєти»  («Альжбьєти»,  можливо,  звідси  пішло  простонародне  «Гальшка»)[/b][/color].  Під  цим  ім'ям  вона  увійшла  в  україно-польську  історію.
Батько  Гальшки  Острозької  –  [b]Ілля  Острозький[/b],  старший  брат  Василя-Костянтина  Острозького,  мав  прихильне  ставлення  спадкоємця  пре-столу  Сигізмунда  ІІ  Августа  і  перебував  при  королівському  дворі.  При  дворі  Іллі  Острозькому  підібрали  дружину  –  красуню  Беату  Косьцєлєцку  (Костелецьку).  Беата  належала  до  одного  з  найзаможніших  і  найвпливовіших  родів  королівства,  проте  деякі  історики  вважають,  що  її  дійсне  походження  було  ще  вищим.  На  думку  багатьох  сучасників,  Сігізмунд  віддав  володарю  Волині  свою  власну  позашлюбну  доньку  від  довголітнього  зв'язку  з  Катаржиною  Тельничанкою.  З  Катаржиною  Сигізмунд  I  Старий  одружитись  не  міг,  тому  видав  Катаржину  за  коронного  підскарбія  Анджея  Косцелецького  і  Беата  була  його  невизнаною  дитиною.
[color="#ff0000"][b][i]Беата  Костелецька[/i][/b][/color]  й  справді  була  донькою  Катаржини  Тельничанки,  у  якої  був  з  королем  Сигізмундом  довголітній  зв'язок  і  троє  визнаних  дітей:  Ян,  Регіна  та  Катаржина.  Беата  до  числа  цих  визнаних  дітей  не  входила,  оскільки  народилася  далеко  пізніше,  коли  її  мати  давно  вже  була  одружена  з  Анджеєм  Косьцєлєцкім  (Костелецьким),  а  король  -  з  Барбарою  Запойяї,  попередницею  королеви  Бони.  Отож,  можемо  бути  більш  ніж  упевнені  півкоролівського  походження  Беати.
Доволі  дивно,  як  це  дівчина  з  таким  родоводом  стала  ще  й  улюбленицею  королеви  Бони.  Либонь,  королева,  і  сама  -  не  зразок  доброчесності,  поблажливо  дивилася  на  слабості  короля,  а  взагалі-то  була  "особою  отруйною  в  прямому  значенні  слова"  (герцогиню  міланську  підозрювали  в  причетності  до  смерті  її  невістки  -  другої  дружини  Сігізмунда  ІІ  Августа  Барбари  Радзивілл,  але  історики  не  знайшли  жодних  доказів  цих  підозр).
Чутки  про  нестрогість  звичаїв  королеви  базувалися  на  тій  обставині,  що  старша  дочка  Бони  і  Сигізмунда,  королівна  Ізабелла-Беата,  народилася  через  8  місяців  після  шлюбу.  (Цю  давню  плітку  не  завагався  повторити  Павло  Загребельний,  скоротивши  той  критичний  термін  до  6  місяців).
Шлюб  Ілля  Острозький  та  Беата  узяли  3  вересня  1538  року,  майже  відразу  ж  після  ще  більш  урочистого  одруження  королевича  Сигізмунда  і  його  першої  дружини  -  Єлизавети  Габсбургівни.На  честь  подвійної  урочистості  при  дворі  відбулися  бучні  святкування  і  турніри,  в  одному  з  них  князь  Ілля  виступив  як  супротивник  молодого  короля.  Зрештою,  після  свята  подружжя  Острозьких  від'їхало  у  свої  волинські  володіння  -  красуня  Беата  виглядала  щасливою  та  закоханою,  з'явилася  вже  й  надія  на  продовження  роду.
Але  спільне  життя  закінчилося  несподівано  швидко:  в  1539  році,  через  півроку  після  одруження,  здоровий  і  сильний  князь  Ілля  раптово  помер.  Ходили  глухі  чутки,  що  смерть  Іллі  Острозького  зовсім  не  була  природною,  а  спричинена  повільною  отрутою.  Але  як  там  було  насправді  -  сказати  важко.
У  заповіті  князь  подбав  про  майновий  стан  своєї  родини  й  визнав  законність  появи  на  світ  дитини,  яку  чекала  його  дружина  Беата.  Крім  того,  заповітом  визначались  опікуни  для  дружини  і  для  ненародженої  ще  дитини,  ними  князь  просив  стати  польського  короля  Сигізмунда  ІІ  Августа,  його  дружину  —  Бону  Сфорцу  і  свого  брата  Василя-Костянтина  Острозького.
В  тому  ж  1539  році,  19  червня,  народилася  у  князя  Іллі  Острозького  єдина  донька,  хресне  ім'я  якої  -  Єлизавета  (можливо,  вибране  на  честь  молодої  королеви,  а  також  бабусі,  Катаржини  Костелецької,  друге  ім'я  якої  теж  Єлизавета,  а  можливо  й  тому  (і  це  теж  вірогідна  версія!),  що  дівчинка  народилася  за  католицьким  календарем  саме  в  день  святої  Єлизавети.  Повністю  в  офіційних  документах,  себто  в  книгах  Литовської  метрики,  вона  записана  під  ім'ям  Ельжбьєта  Катаржина.  По  звуковому  ланцюжку  змін  -  Ельжбьєта  -Альжбьєта  -Альшбьєта  перетворилося  на  «Гальшку»,  з  цим  іменем  вона  ввійшла  в  україно-польську  історію.
По  народженню[color="#ff0000"][b]  Гальшка  Іллівна[/b][/color]  стала  власницею  багатьох  міст,  містечок,  замків,  маєтностей  у  родинних  волинських  володіннях,  а  після  смерті  матері  за  заповітом  Іллі  Острозького  повинна  була  отримати  ще  частину  спадку.  Ця  обставина  стала  пізніше  причиною  трагічних  маніпуляцій  матері  Беати  долею  доньки-Гальшки  та  постійних  позивань  з  князем  Василем-Костянтином  Острозьким  за  спадщину.
Пройшло  13  років.  Багато  чого  змінилося:  помер  старий  король  і  воцарився  його  син  Сигізмунд  ІІ-ий  Август,  який  навіть  столицю  переніс  із  Кракова  у  Варшаву.  Новий  король  устиг  овдовіти  (його  перша  дружина  страждала  від  епілептичних  припадків),  удруге  романтично  одружитися  з  коханою  Барбарою  Радзивілл  і  знову  трагічно  овдовіти.
Беата,  княгиня  Острозька,  звикла  до  самостійного  життя  багатої  вдови  і  закінчила  мировою  давню  сімейну  сварку  з  родичами-Заславськими,  розпочату  ще  її  покійним  чоловіком-Іллею.
Василь  Острозький  досяг  повноліття  і  почав  проявляти  властолюбні  ознаки  глави  сімейства,  через  що  вони  з  Беатою  смертельно  посварилися.  Головне  ж  -  підросла  Гальшка,  найбагатша  спадкоємиця  Речі  Посполитої,  і  в  дім  Острозьких  почали  юрбами  з'їжджатися  юнаки  із  найзнатніших  магнатських  родів,  щоб  добитися  її  прихильності.
Про  дитячі  та  юнацькі  роки  Гальшки  залишилось  небагато  відомостей.  Відомо,  що  вона  уміла  читати,  писати,  вивчала  Святе  Письмо  й,  очевидно,  крім  «русинської»  говорила  вільно  польською  мовою.  Гальшка  була  вродливою  дівчиною.  Сучасники  називали  її  найгарнішою  жінкою  XVI  століття.  Доводиться  повірити  їм  на  слово,  оскільки  жодного  прижиттєвого  портрета  Гальшки  Іллівни  Острозької  не  збереглося.  Зображення  князівни  на  полотні  Яна  Матейка  «Сказання  Скарги»  і  незліченні  портрети  Гальшки,  виставлені  в  Острозькій  Академії,  імовірно  написані  під  враженням  портрета  її  матері  Беати  –  Гальшку  зображують  темноокою  брюнеткою,  часто  одягненою  в  костюм  чужої  епохи.
Вигідною  «партією»  для  представників  багатьох  магнатських  родів  робили  юну  Гальшку  (Ельжбьєту  Іллівну)  її  багатства  і  бажання  породичатися  з  династією  князів  Острозьких.  Шлюбні  питання  доньки  вирішувала  мати  Беата,  дядько  Костянтин-Василь  Острозький  і  король  Сигізмунд  II  Август,  кожен  із  яких  (  і,  як  не  дивно,  мати  Гальшки  у  першу  чергу),  перш  за  все,  намагався  подбати  у  цьому  «зміїному»  клубку  інтриг,  змов  і  тяжких  кривавих  злочинів,  про  свій  власний  інтерес  і  вигоду.
Так,  у  1551  році  Сигізмунд  II  Август,  бажаючи  видати  Гальшку  за  вигідну  йому  людину,  на  Віленському  сеймі  добився  ухвали  спеціального  положення,  за  яким  питання  про  заміжжя  дівчат-сиріт  повинно  було  вирішуватися  їх  найближчими  родичами,  отож,  такими  особами  стосовно  Ельжбьєти  Острозької  були  –  родинне  гніздо  Острозьких  та  польський  королівський  дім.  Мати  Беата  в  цей  час  займається  сватанням  доньки  за  Марціна  Зборовського,  сина  каліського  воєводи.  В  той  час  до  дівчини  сватались  також  подільський  воєвода  Миколай  Мелецький,  Дмитро  Санґушко,  лютеранин  Анджей  Ґурка  і  князь  Ян  Зембицький.  Існує  напівісторична-напівлітературна  легенда,  використана  пізніше  Пантелеймоном  Кулішем  (також  твердження  польського  історика  Юзефа  Вольфа),  що  серед  претендентів  на  руку  і  серце  Гальшки  був  і  князь  Дмитро  Вишневецький,  відомий  як  «Байда».  У  легенді  йшла  мова  про  глибоке  почуття  до  Гальшки,  яке  зрештою  змусило  Дмитра  Вишневецького  не  одружуватись  зовсім.
Сімейним  станом  своєї  племінниці  зацікавився  князь  Костянтин-Василь  Острозький,  який  пропонував  Гальшці  одружитись  із  Дмитром  Санґушком,  старостою  канівським  й  черкаським  (фактично  це  звання  означало,  що  він  отримав  в  оренду  від  короля  територію  довкола  Канева  і  Черкас),  першим  красенем  і  перший  лицарем  Русі  –  героєм  оборони  Житомира  від  нападу  татар,  який  був  по-європейському  вихований  та  освічений,  з  витонченими  манерами,  до  того  ж  -  син  найкращого  друга  покійного  князя  Іллі.
Дмитро  отримав  письмову  згоду  дядька-опікуна  (  по-народному,  «стрийка»)  Василя  Острозького  та  матері  Беати,  котра  пізніше  відмовилась  від  дотримання  власного  слова.  Коли  дійшло  до  сватання,  Беата  почала  явно  затягувати  справу:  зволікала,  тягнула,  посилалася  на  необхідність  королівського  дозволу.  Існували  різні  пояснення  її  поведінки.  Якщо  нам  видається  непереконливим  те,  що  Беата  просто  не  хотіла  розлучатися  з  юною  донькою  –  Гальшці  на  той  час  не  було  й  14-ти  –  то  залишається  ще  версія  про  те,  що  вона  не  бажала  втрачати  право  на  управління  маєтками  дочки.  Існує  також  підтримувана  багатьма  сучасниками  думка:  Сангушка  зустрів  би  куди  тепліший  прийом,  якби  він  свій  закоханий  погляд  звернув  не  на  дочку,  а  на  матір.  Зрештою,  Сангушко  зовсім  втратив  терпець  і  звернувся  по  допомогу  до  дядька  Гальшки  -  князя  Василя-Костянтина.  Схоже,  Дмитро  зробив  дуже  щедрі  обіцянки  майнового  характеру,  оскільки  Острозький  урочисто  пообіцяв  йому  руку  Гальшки  Іллівни,  підтвердивши  заодно,  що  саме  такий  шлюб  планував  покійний  брат,  а  також  зумівши  переконати  Сангушка  в  тому,  що  підступна  Беата  і  не  думала  віддавати  за  нього  доньку.
Князь  Дмитро  поклявся  відомстити.  Нічим  не  виявляючи  своїх  намірів,  він  приїхав  у  Острог,  а  при  цьому  частина  його  почту  начебто  випадково  залишилася  біля  брами.  Ледве  гість  привітався  з  господарями,  як  слуги  повідомили  про  те,  що  збройний  загін  з  50  чоловік  та  з  князем  Василем  Острозьким  на  чолі  наближається  до  замку.  Княгиня  Беата  розпорядилася  зачинити  браму,  але  люди  Сангушка  вже  встигли  роззброїти  охорону.  Тріумфуючий  Василь-Костянтин  Острозький  вступив  у  власний  родовий  замок,  яким  давно  так  пристрасно  жадав  оволодіти.  Це  сталося  на  початку  вересня  1553  року.
За  легендою,  Дмитро  Санґушко  був  вражений  красою  дівчини  і  закохався  в  неї  до  безтями.  Хоч  як  княгиня  Беата  перечила  цьому  шлюбу,  вінчання  відбулось  попри  її  волю:  Беату,  щоб  не  заважала  і  не  верещала,  закрили  у  її  ж  кімнаті  під  вартою.  Гальшку  Іллівну  відвели  у  замкову  каплицю,  де  привезений  дядьком  священик  обвінчав  її  з  князем  Дмитром.  Перелякана  дівчинка  не  в  силах  була  ні  відповісти  згодою,  ні  запротестувати,  тож  замість  неї  слова  згоди  промовляв  князь  Василь.
Народний  переказ  змальовує  це  вінчання  так:
[i]«Настав  час  мінятись  шлюбними  обручками.  І  тут  скоїлось  страшне.  В  храм  увірвався  величезної  сили  вітер.  Який  розкрив  навстіж  масивні  церковні  врата.  Від  одного  його  подиху  згасли  свічки  і  огні  в  лампадах,  розхитались  хоругви,  все  тряслось  і  тріщало,  а  на  банях  дзвонили  і  завивали,  розколисані  вітром,  дзвони.  Стало  моторошно  і  страшно.
–  Княже,  сам  Бог  і  природа  проти  цього  вінчання,  –  прошепотів  священик.  –  Отче,  гроші  плачу  тобі  я,  а  не  природа,  продовжуй!  –  тихо  наказав  князь  Василь  Костянтин  Острозький».[/i]
Відразу  ж  після  вінчання  молодий  князь  Дмитро  Сангушко  відвіз  юну  княгиню  в  Канів.  Василь  Острозький  залишився  господарем  Острога  і  лише  суворий  наказ  короля  змусив  його  випустити  Беату.
Попри  обставини  цього  "дивного  шлюбу",  юна  княгиня  Гальшка-Ельжбьєта  Іллівна  Острозька-Сангушко  не  відчувала  неприязні  до  вродливця-мужа  і  звиклася  би  з  цілком  завидним  положенням  коханої  дружини  першого  лицаря  Русі.  Але  такої  можливості  їй  не  дали…
Мати  Беата,  обурена  що  вийшло  не  на  її  користь,  звернулась  зі  скаргою  до  короля  Сигізмунда  ІІ  Августа.  У  королівських  палатах,  при  наймело-драматичніших  ефектах  –  з  криком,  риданням,  розтріпаним  волоссям,  вона  впала  в  ноги  королю  і  королеві-матері,  благаючи  про  повернення  викраденої  доньки  і  найсуворішої  кари  для  самозваного  зятя  й  ненависного  шурина.
Королю  Сигизмунду  ІІ  Августу  не  хотілося  встрявати  у  ці  усобиці.  Молодий  Дмитро  Сангушко  йому  був  досить  симпатичний,  а  Беату,  капризну  й  свавільну  істеричку,  він  не  особливо  жалував.  Але  вимоги  Беати,  на  превеликий  жаль,  підтримали  майже  всі  магнатські  роди  Речі  Посполитої.  Вислизання  з  їх  рук  Гальшки  Острозької  (та  її  величезного  посагу)  ці  королята  сприйняли  як  смертельну  образу  свого  ґонору.
Король  під  тиском  змушений  був  призначити  суд  відразу  по  зимових  святах  1554  року,  а  відбутися  він  повинен  був  у  Книшині  -  містечку  біля  Вільна.  На  суд  Дмитро  Сангушко  і  князь  Острозький,  зачувши  неладне  не  з'явилися,  лишень  довірили  захист  шляхтичу  Одаховському.  Даремно  захист  намагався  довести,  що  шлюб  їхнього  підзахисного  цілком  законний  і  згідний  з  волею  покійного  батька  Гальшки,  князя  Іллі  Острозького.
Звинувачувач  Станіслав  Чарнковський,  референдарій  (ця  впливова  посада  при  дворі  забезпечувала  надходження  скарг  на  ім'я  короля)  коронний,  гримів  на  всю  залу:
–  Нікчемна  наша  свобода  в  Польщі,  якщо  стільки  в  ній  свавілля!  Вчинок  Дмитрія  ганебний  і  нечуваний,  повний  зухвальства,  зради,  розпусти,  жадібності,  жорстокості.  Це  зневага  для  Вашої  Королівської  Мосці:  у  княгині  доньку  відібрано,  а  у  Вашої  Королівської  Мосці  піддану  зневолено,  якій  за  правом  опіки  Ваша  Королівська  Мосць  батька  заміняла!
І  з  неприхованою  погрозою:
–  Дивувався  б  я,  коли  б  хтось  смів  його  захищати,  ворога  цноти,  вольності,  свободи,  Бога  і  людей.
Король  проголосив  вирок.  Дмитро  Сангушко  (заочно)  засуджений  на  страту  і  безчестя.  Збереже  життя  гарантоване  лише  при  умові,  коли  згодиться  на  розірвання  шлюбу  і  повернення  Гальшки-Ельжбьєти  Іллівни  Острозької  матері  Беаті.  Тоді  покарання  замінять  йому  ув'язненням  у  вежі.  А  якщо  зважиться  на  втечу,  то  стане  вигнанцем,  «банітою-інфамісом».
Такому  вироку  «посприяли»:  зацікавлений  в  Гальшці  воєвода  Марцін  Зборовський-старший,  який  хотів  видати  її  за  когось  з  синів  –  Пйотра  чи  Марціна;  а  також  віленський  воєвода  Микола  Христофор  Радзивілл  «Чорний»,  через  намагання  збільшити  власні  впливи  у  Великому  Князівстві  Литовському,  чому  заважав  тесть  князя  Острозького  –  Ян  Амор  Тарновський.
Що  характерно,  про  дійсного  натхненника  наїзду  на  Острозький  замок,  князя  Василя-Костянтина,  у  присуді  не  згадано  й  півсловом.  Князь  із  його  грошима  і  військом  справді  був  некоронованим  королем.
Універсали  було  надіслано  по  всіх  містах,  замках  і  монастирях  для  того,  щоб  швидше  піймати  князя.  Звістка  про  вирок  суду  блискавично  дійшла  і  до  Канева.  Дмитро  Сангушко  навіть  не  думав  ані  розлучатися  з  дружиною,  ані  чекати  кари…У  найбільшому  поспіху  він  зібрав  найцінніше  майно,  найдорожчому  ж  своєму  клейнодові  –  Гальшці  Іллівні  –  наказав  переодягнутися  в  чоловічий  одяг,  і  в  морозний  січневий  ранок  вони  разом  з  найвірнішими  слугами  спершу  вирушили  у  родовий  маєток  Сангушків,  власність  сестри  князя  Дмитра,  Федори  –  Влодаву  над  Бугом,  а  звідти,  змінивши  коней  і  оминаючи  більші  поселення,  –  до  чеської  границі.  Там,  y  Чехії,  князь  Сангушко  сподівався  знайти  притулок  у  Рудницях,  замку  тестя  Василя  Острозького,  гетьмана  Яна  Амора  Тарновського  (шлюб  Василя  Острозького  і  Софії  Тарновської  відбувся  у  1553  році).
Дмитро  Санґушко  перетнув  кордон  Речі  Посполитої.  Проте  задуму  не  суджено  було  здійснитися…
У  Великопольщі  за  втікачами  збиралася  погоня.  Княгиня  Беата  не  жаліла  грошей.  Згуртувалася  ціла  армія  на  чолі  з  каліським  воєводою  Мартином  Зборовським-старшим  із  синами,  до  нього  приєдналися  інші  вельможі  зі  своїми  збройними  загонами  –  брати  Ґурки  та  родичі  Беати.  Дуже  швидко  їм  стає  відомо,  що  втікачі  перетнули  карпатські  перевали  і  повернули  в  бік  Чехії.
В  Чехії  на  той  час  уже  більше  сторіччя  як  закінчилися  буремні  події  гуситських  війн,  в  які  вв'язувався  один  із  засновників  роду  Острозьких  –  Федір.  Фактично  Богемія  належала  імператорам  Священної  Римської  імперії.
Над  гігантськими  –  від  Мексики  до  Угорщини  –  просторами  цієї  імперії  Габсбургів,  за  висловом  Карла  V-го  Габсбурга,  "ніколи  не  заходило  сонце",  і  Дмитро  Сангушко  міг  сподіватися,  що  тут  він  буде  в  безпеці.  Але  на  початку  лютого  1554  року  відбулися  жахливі  події,  які  надовго  запам'яталися  жителям  тихої  чеської  провінції.
Впевнившись,  що  втікачі  заночували  в  заїзді  чеського  селища  Лиса  (інакше  «Лиска»  чи  «Лиски»),  переслідувачі  спершу  поїхали  в  найближче  місто  Німбурк,  запевнили  тамтешнього  «гейтмана»  (представника  імператорської  влади)  Матеса  Вахтеля  в  тому,  що  на  ввіреній  йому  території  переховується  «страшний  злочинець  і  ворог  роду  людського»,  а  потім,  прихопивши  з  собою  ріхтаря  (війта)  Адама  Кухту  і  бирича  (ката)  Матея  Зоуфалого,  вирушили  ловити  обложеного  з  усіх  боків  «звіра».  До  того  часу  вже  майже  весь  мотлох  з  округи,  наслухавшись  про  величезні  багатства  князя-втікача,  приєднався  до  погоні.
У  сільський  заїзд  озброєний  натовп  увірвався  зранку,  коли  Сангушко,  накинувши  на  себе  кунтуш,  спустився  в  кухню  замовити  сніданок.  Навіть  меню  того  останнього  сніданку  знаємо:  князь  був  веселий  і  просив  приготувати  каплунів,  щоб  порівняти,  де  вони  кращі  –  в  Чехії  чи  на  Русі.
Нападаючі  стріляли  з  мушкетів,  але  не  влучили  в  Дмитра.  Князь  був  беззбройним,  так  що  кинувся  вгору  по  сходах  до  кімнат,  де  Гальшка  і  слуги,  ледве  прокинувшись,  не  могли  зрозуміти,  що  відбувається.  Переслідувачі  схопили  його,  зірвали  одіж  з  дорогими  самоцвітними  ґудзиками,  побили  і  тяжко  поранили.
Даремно  Сангушко  звертався  до  їх  християнських  почуттів  і  нагадував,  що  тут  вони  на  чужій  землі  зі  своїми  законами.  Даремно  Гальшка,  ридаючи,  впала  перед  катами  на  землю  і  обіймала  ноги  Мартина  Зборовського,  благаючи  про  милосердя.  Не  для  того  вони  приїхали  так  здалека,  щоб  тепер  відпустити  здобич!
Майже  непритомну  від  страху  й  потрясіння  Гальшку  посадили  у  ридван.  Можливо,  вона  ще  встигла  помітити,  як  її  мужа,  закованого  в  кайдани,  скривавленого,  напівоголеного,  на  возі  відвозять  у  Яромеж  (Яромир),  оголошуючи  по  дорозі,  якого  страшного  злочинця  піймали.
У  Яромежі  його  закрили  у  хліві,  тяжко  пораненого,  не  дозволивши  дати  йому  навіть  ковтка  води.  Там  він  і  помер  від  гарячки  в  ніч  з  3  на  4  лютого  1554  року.
За  іншою  версією,  його  жорстоко  убили  з  настанням  ночі.  Навіть  і  така  помста  видалася  Мартину  Зборовському  недостатньою  -  він  ще  наказав  викинути  тіло  нещасного  у  купу  гною.
Лише  через  4  дні,  7  лютого,  коли  місцевий  нарід  опам’ятався  від  брехливої  полуди,  князя  вдалося  поховати.  Співчутливі  городяни  поховали  Дмитра  у  місцевому  костьолі,  а  на  плиті  із  знаком  литовської  Погоні  (родового  герба  Сангушків)  спадкоємець  Дмитра,  його  брат  Роман,  наказує  вибити  напис:
[i]-  Hoc  loco  conditur  corpus  clari  lithuuaniae  ducis  Dimithr  Sanduskowic  ex  magnifica  Olgerdorum  familia  nati,  capitanei  Cyrkoviensis  et  Kanowiensis,  quem  perfide  insidiose  Martinus  Zborovski  trucidavit.
(«Тут  спочиває  прах  славного  литовського  князя  із  знаменитого  дому  Ольгерда,  старости  черкаського  і  канівського,  по-зрадницьки  і  віроломно  убитого  Мартином  Зборовським»).[/i]
У  міській  книзі  Яромежу  (Яромира)  написали  також,  що  [i]«заупокійну  по  князеви  на  чотири  голоси  по-чеськи  співали».[/i]
Після  всього  жителі  Яромежу  та  округи  зрозуміли,  що  стали  свідками,  а  то  й  співучасниками,  злочину  і  жорстокої  розправи  над  невинним.  Почалося  довготривале  слідство,  під  час  якого  власник  сільського  заїзду  у  Лисках  Мартин  Ліва  і  замковий  урядник  Вацлав  Коханек  померли  «від  гризоти»,  головним  же  винуватцем  був  оголошений  ріхтар-війт  Адам  Кухта,  якого  в  1557  році  в  Празі  побили  різками,  затаврували  і  вигнали  з  міста.
Що  ж  стосується  головних  винуватців,  підданих  польської  корони,  то  їх  після  втручання  короля  відпустили,  змусивши  попередньо  поклястися,  що  вони  вже  ніколи  не  тривожитимуть  спокій  мешканців  Яромежу.
Однак  імператор  Фердинанд,  обурений  таким  самоуправством  на  його  території,  ще  довго  закидав  великопольського  короля  Сигізмунда  ІІ  Августа  письмовими  протестами.
Тим  часом  Гальшка  опинилася  у  Познані  під  опікою  матері  і  тут  засвідчила  познанським  міським  властям  своє  викрадення  і  пізніше  "визволення".
…А  при  королівському  дворі  вже  повним  ходом  йшли  торги  і  змагання  за  руку  князівни  Острозької  та  її  придане.  Численні  претенденти  доводили  свої  права  і  пропонували  плату.
Мартин  Зборовський,  "забійця  злочинний  і  віроломний",  вже  вважав  свою  перемогу  безперечною.  Він  сватав  Гальшку  за  сина,  теж  Мартина  і  теж  злочинного  учасника  достопам'ятної  розправи.  Але  не  на  його  вийшло.  Король  Зборовського-старшого  терпіти  не  міг,  в  листах  до  шуряків-Радзивіллів  називаючи  його  «змією,  яку  і  взагалі  не  слід  впускати  в  королівство».  Ні,  король  мав  інші  плани  щодо  Гальшки  –  він  збирався  з  її  допомогою  зміцнити  свій  союз  із  найвпливовішим  магнатським  родом  Великопольщі,  могутніми  Ґурками.  Мати  й  дочка  дістали  наказ  прибути  у  Варшаву  до  королівського  двору,  де  їм  і  проголосили  королівську  волю.
Вирок  приголомшив  княгиню  Беату.  Замість  того,  щоб  вберегти  дочку  від  небажаного  з  її  точки  зору  шлюбу,  вона  сама  прирекла  єдину  дитину  на  стократ  гіршу  долю.  Мало  того,  що  пропонований  муж,  Лука  Ґурка,  на  35  років  старший  від  Гальшки,  він  ще  й  владний  і  непоступливий  тиран.  Так  що  про  надію  на  подальше  управління  острозькими  маєтками  можна  було  забути.  Попри  протести  обох  жінок,  король  настоював  на  негайному  вінчанні.
У  розпачі  Беата  зважилася  на  трагіфарсовий  крок  –  під  якимось  приводом  вийшла  з  кімнати  і  щезла,  у  наївній  надії,  що  без  неї  обряд  не  відбудеться.  Даремно,  слуги  обнишпорили  весь  замок  і  зрештою  знайшли  княгиню  –  як  писав  хроніст  Лука  Гурницький  –  "у  місці  не  надто  пристойному",  тобто  у  палацовій  вбиральні.  Силою  зняли  їй  з  пальця  родинний  перстень,  який  потім  король  показав  Гальшці  як  знак  материнської  волі.  Княжна,  зрештою,  згодилася,  прийнявши  перстень  як  підтвердження  згоди  матері.
Познанський  єпископ  Станіслав  Чарнковський,  отой  самий,  що  на  суді  у  Книшині  так  яро  виступав  супроти  шлюбу  з  князем  Сангушком,  у  крайньому  поспіху  в  присутності  короля  провів  вінчання.  Тут  з'явилася  Беата,  як  завжди,  з  криком  і  протестами.  Побачивши  матір,  Гальшка  вирвалася  з  рук  давно  немолодого  нареченого  Лукаша  Ґурки,  що  йому  на  той  час  виповнився  54  рік(інші  джерела  пишуть  –  64!).  Обидві  жінки  –  мати  і  донька  –  замкнулися  в  своїх  кімнатах  королівського  палацу  у  Варшаві..
Хто  тільки  не  підходив  під  двері,  щоб  вмовити  їх  заспокоїтися  і  змиритися  з  королівською  волею  –  сам  король,  єпископ,  Гурка,  канцлер  –  все  даремно.  Зрештою,  король  вирішив,  що  й  так  забагато  часу  витратив  на  розлючене  бабство,  і  від'їхав  у  Пйотриків  (місце  засідання  сейму).  Разом  з  ним  виїхав  Лукаш  Ґурка  і  більшість  сенаторів.
Беата,  скориставшись  нагодою,  втекла  з  королівської  столиці-Варшави.  На  цей  раз  –  у  Львів.  Не  могла  ж  драма  Гальшки  Іллівни  Острозької  у  своїх  звивистих  мандрах  оминути  наше  містичне  місто!
Опинившись  у  Львові,  Беата  під'їхала  до  монастиря  отців-домініканців  і  попросила  в  них  притулку.  Достойні  отці  опинилися  перед  складним  вибором.  Оскільки  вони  вже  знали  про  королівське  сватання,  то  щиро  жаліли  Гальшку,  та  й  гостювання  казково  багатих  власниць  Острозького  замку  давало  надію  на  значні  пожертвування.  Але  стягнути  на  свою  голову  королівський  гнів  і  ворожнечу  потужних  Ґурків...  До  того  ж  Беата  Острозька  з  її  жахливою  репутацією  –  про  жорстоке  і  віроломне  вбивство  князя  Дмитра  Сангушка  вже  співали  всі  діди-лірники  на  всіх  ярмарках.
Зрештою,  домініканці  зважилися  впустити  Беату  й  Гальшку,  сподіваючись  якось  помирити  їх  з  королем.  Княжна  Гальшка-Ельжбьєта  Іллівна,  у  прихистку  отців-домініканців,  подала  заяву  до  Королівської  ради  з  оскарженням  насильницького  шлюбу,  а  у  листі  до  осоружного  Лукаша  Ґурки  написала,  що  скоріше  помре,  ніж  буде  йому  належати.  Вона  відмовилась  вважати  свого  чоловіка  законним,  бо  на  цей  час  була  уже  зацікавлена  князем  Симеоном  Слуцьким  і  проявила  вольовий  характер.
Напочатку  все  складалося  добре.  Королю  Сигизмунду  ІІ  Августу  було  не  до  полювання  за  Гальшкою  Острозькою  та  її  шлюбним  «віном»,  були  нагальніші  клопоти:  королева-мати,  ображена  на  сина,  Польщу  і  весь  світ,  надумала  покинути  країну.  Від'їжджаючи,  Бона  Сфорца  ухитрилася  до  дна  спорожнити  королівську  скарбницю  та  ще  й  продати  прибуткові  посади  на  кілька  років  вперед.  А  потім  почалася  Лівонська  війна  з  Іваном  Грозним  за  контроль  над  прибалтійськими  землями  –  перша  війна,  в  якій  офіційно  згадується  про  участь  українського  козацтва.
Так  що  наші  втікачки  провели  у  Львові  кілька  тихих  років,  особливо  не  привертаючи  до  себе  уваги.  Але  на  прощання  вони  воістину  гучно  гримнули  дверима!
У  1559  році  руки  короля  нарешті  дійшли  до  вирішення  "проблеми  Гальшки".  Змусили  до  цього  Його  Королівську  Мосць  безперервні  нарікання  Лукаша  Ґурки,  який  так  і  не  зміг  заполучити  ні  молодої  вродливої  дружини,  ані  приналежних  їй  острозьких  маєтків.  Король  надіслав  грамоту,  у  якій  наказав  львівському  старості  Пйотру  Бажому  відібрати  Гальшку  в  матері  та  віддати  Лукашу  Ґурці  –  її  законному  чоловікові.
Спершу  староста  міста  намагався  діяти  мирно,  але  почув  від  Беати,  що  вона  швидше  вб'є  і  дочку,  і  себе,  ніж  підкориться  насильству.  Отож,  почалася  справжня  війна.  Разом  із  сильним  збройним  загоном  до  Львова  прибули  брати  Ґурки,  до  них  приєдналися  магістратські  слуги,  монастир  був  узятий  в  облогу,  до  того  ж  на  нього  були  наведені  зняті  з  Порохової  вежі  гармати  (довго  ще  показували  отці-домініканці  сліди  від  їх  ядер  на  монастирських  стінах).
…І  тут  княгиня  Беата  Острозька  викинула  нечуваний  фортель!  Попри  строгості  облоги,  неможливо  було  не  впускати  до  монастиря  сліпих  і  жебраків,  яких  на  Русі  споконвіку  дуже  шанували.  Один  такий  старець-жебрак,  намацуючи  костуром  дорогу,  ввійшов  у  монастирську  хвіртку,  а  тоді  відкинув  палицю  разом  із  жебрацьким  лахміттям,  під  якими  були  одягнені  багаті  княжі  кармазини,  і  вступив  у  кімнати  Беати.  Вона  ж  радісно  його  привітала  і  тут  же  представила  Гальшці  її  нового  мужа  –  князя  Симеона  Юрійовича  Слуцького  –  сина  Юрія  Семеновича  Слуцького-Олельковича  і  Гелени  Радзивилівни,  отже  –  внука  княгині  Анастасії  Слуцької  і  двоюрідного  брата  Василя-Костянтина  Острозького.  За  переказами,  князя  Симеона  Слуцького  обвінчали  з  княжною  Гальшкою  Іллівною  у  тому  ж  таки  1559  році,  коли  їй  було  19  (таємно  від  короля  це  вінчання  спланував  уже  згадуваний  віленський  воєвода  Микола  Христофор  Радзивілл  «Чорний»).
Рід  князів  Слуцьких  –  освічений,  багатий  і  впливовий,  крім  того,  це  одруження  давало  Гальшці  змогу  повернутися  в  лоно  сім'ї,  помирившись  з  могутнім  дядьком,  Василем-Костянтином.  Та  й  за  віком  наречені  пасували  одне  одному,  Семену  Юрійовичу  -  трохи  більше  тридцяти,  Гальшці  -  двадцять.
Шлюб  Гальшки  й  Слуцького  в  обложеному  монастирі  видавався  дещо  театралізованим,  але  попри  все  історично  правдоподібним.
Вінчання  провів  монах,  канонічні  сумніви  якого  втихомирила  величезна  грошова  винагорода.  Тим  часом  облога  монастиря  тривала  і  гармати  били.  Монастир  опирався  вечір  та  ніч,  а  на  ранок  виявилося,  що  у  захисників  немає  води.  Міський  староста  наказав  перекрити  водогін.  Монастирська  брама  розкрилася  і  Пйотр  Бажий  знову  представ  перед  Беатою,  читаючи  їй  наказ  короля.  Вона  ж  розреготалася  йому  в  обличчя,  повідомивши,  що  дочка  її  знову  вийшла  заміж,  шлюб  здійснено  і  довершено.  На  це  львівський  староста  відповів,  що  такий  шлюб  без  згоди  королівської  милості  недійсний  –  і  перед  людьми  і  перед  Богом  –  і  тут  же,  разом  зі  слугами,  зайшов  в  кімнати  Гальшки  Іллівни  та  вивіз  її.  Дівчину  силоміць  віддали  деспотичному  і  чванливому  Лукашу  Ґурці,  що  був  присутній  під  стінами  монастиря  зі  своїми  озброєними  людьми.
Отож,  Ґурка  якнайшвидше  перевіз  Гальшку  через  Познаньщину  в  родовий  замок  у  Шамотулах.  Тут,  у  своєму  родовому  гнізді,  він  намагався  добитися  її  прихильності,  спершу  по-доброму,  ласкою  і  вмовляннями.  Але  все  даремно…  В  молодої  княгині  нарешті  прокинулася  родова  гордість,  вона  так  і  не  згодилася  визнати  Лукаша  Ґурку  своїм  чоловіком.
Таке  положення  справ  насправді  було  дуже  вигідним  для  короля  –  доки  те,  та  доки  се,  а  маєтності  Гальшки  Іллівни  Острозької  залишалися  під  Його  Мосці  королівським  наглядом.
Матері  Беаті  залишалася  тільки  помста,  яку  вона  почала  здійснювати  негайно:  вона  переписала  всі  свої  та  Гальшчині  острозькі  володіння  на  любого  її  серцю  князя  Симеона  Слуцького,  бо  вважала  і  надалі  його  своїм  законним  зятем.  Перш,  ніж  підписатися,  княгиня-мати  трохи  подумала  і  витребувала  від  Слуцького  довіреність  на  управління  ними.  Що  він,  не  задумуючись,  зробив…  Його  Королівська  Мосць,  король  Сигизмунд  ІІ  Август,  не  особливо  звертав  увагу  на  ті  скарги,  якими  княгиня  Беата  Острозька  засипала  його  самого,  єпископа-«примаса»  Станіслава  Чарнковського,  першого  серед  католицького  єпископату  Польщі,  та  інших  державних  мужів.  Зрештою,  король  доручив  «примасу»  розібрати  справу  з  юридичної  точки  зору.  Бідолашний  церковний  ієрарх  опинився  в  незавидному  положенні:  і  тут  сильні,  і  там  можні,  і  у  Варшаві  шлюб,  і  у  Львові  шлюб,  як  не  Лукаш  Ґурка  накаже  його  убити,  то  княгиня  Беата  отруїть.  Написав,  бідолаха,  що  сидить  «як  мертвий  і  в  постійній  гризоті».
Не  дивно,  що  підстаркуватий  Лукаш  Ґурка  тяжко  ревнував  Гальшку  Іллівну  до  коханого  їй  князя  Симеона,  то  ж  згодом  князя  було  змовницьки  вбито,  і  на  доказ  його  смерті  Гальшка  отримала  відрубану  руку  свого  вінчаного  чоловіка  з  обручкою.  Гальшку  ув’язнили  у  Шамотульській  вежі.
За  іншою  офіційною  версією,  що  дійшла  до  єпископа  Чарнковського,
князь  Слуцький  помер  від  нещасного  випадку  –  втопився  начебто.  Полегшено  зітхнувши,  королівський  «примас»  пояснив  княгині-матері  Беаті,  що  тепер,  коли  її  дочка  овдовіла,  не  годиться  робити  її  ще  й  розлученою.  Беата  у  відчаї  запропонувала  Ґурці  50  000  золотих  за  звільнення  доньки.  «Примас»  оголосив,  що  за  таке  обидві  сторони  повинні  стати  перед  судом  у  Пйотрикові.  Замість  цього,  розлючений  граф  Лукаш  Ґурка  остаточно  замкнув  непокірну  дружину  в  Шамотульській  вежі…
Мати,  Беата  Острозька,  ще  довго  не  могла  змиритися  із  вчиненим  над  донькою  насильством  і  розпочала  ряд  процесів  проти  Гурки,  останній  з  них  датувався  1565  роком.  Тоді  княгиня-вдова  здійснила  ще  один  несподіваний  відчайдушний  крок:  хоча  їй  було  вже  близько  50-и,  вона  повторно  вийшла  заміж.
Обранець  Беати,  Альбрехт  Ласький,  воєвода  серадзький,  на  21  рік  молодший  від  неї,  був  рідкісним  навіть  для  свого  бурхливого  часу  негідником.  Попри  молодий  вік,  за  ним  уже  тягнувся  шлейф  численних  звинувачень  у  розбої  та  грабунку.
Дуже  швидко  новий  чоловік  відібрав  «у  віно»  всі  маєтності  Беати,  а  її  саму  зіслав  у  замок  Кєжмарк,  що  у  Спіжиній  долині  в  Угорщині.  Звідти  вона  посилала  розпачливі  листи,  благаючи  про  заступництво  імператора.
Отак,  волею  долі,  і  мати,  і  донька  опинилися  в  однаковому  становищі,  а  їх  могутній  родич  князь  Василь-Костянтин  Острозький  і  пальцем  не  ворухнув,  щоб  врятувати  коли  не  братову,  то  хоч  єдине  дитя  покійного  брата  Іллі.  Ну,  і  Його  Королівська  Мосць,  якому,  нагадаю,  таке  положення  було  дуже  вигідним,  теж…  Нарешті,  втручання  імператора  визволило  Беату,  але  була  вона  така  виснажена  духом,  квола  і  хвора,  що  не  спромоглася  навіть  повернутися  додому  –  померла  в  Кошіце.
Молода  княгиня  Гальшка-Ельжбьєта  Іллівна  Острозька  залишилась  без  захисників  і  прожила  в  Шамотульській  вежі  близько  чотирнадцяти  років.
Гурка  наказав  одягти  на  обличчя  дружини  маску,  щоб  ніхто  не  бачив  її  красу.  Із  вежі  вона  могла  робити  лише  одну  прогулянку  –  підземним  коридором  у  костьол,  де  за  ґратами  могла  прослухати  месу.  Люди  називали  її  «Чорною  Княгинею»  через  жалобний  одяг,  який  постійно  носила  вона  ще  з  часів  втрати  молодого  князя  Дмитра  Сангушка.  свого  першого  шлюбного  чоловіка.  За  час,  проведений  у  вежі,  прочитала  молода  княгиня  багато  книг.
Після  смерті  матері  Гальшка  Іллівна  начебто  стала  ледь  терпиміше  відноситися  до  свого  квазі-мужа,  навіть  показалася  з  ним  кілька  разів  публічно  на  великопісних  прийомах  при  королівському  дворі.  Але  своїм  чоловіком  його  так  і  не  визнала,  їх  шлюб  так  і  залишався  таким  хіба  що  на  папері.  Свободу  Гальшка  здобула  лише  напочатку  1573  року,  після  смерті  Лукаша  Гурки.  Спадкоємці  Гурки  навіть  не  намагалися  розпочати  судовий  процес  за  володіння  Гальшки,  зате  батькова  рідня  (в  особі  князя  Василя-Костянтина  Острозького)  нарешті  згадала  про  неї.
Отримавши  довгождану  волю,  княгиня  Єльжбьєта-Гальшка  повернулась  до  стрийка,  князя  Острозького,  передала  йому  управління  своїми  родинними  маєтками.  Мала  намір  вийти  заміж  за  Яна  Остроруга,  та  стрийко  не  допустив  того,  не  бажаючи  віддавати  Остроругу  за  неї  шлюбний  «викуп».  По  тих  подіях  переїхала  княгиня  проживати  до  Дубного.
У  польських  хроніках  епохи  Середньовіччя,  а  також  у  працях  істориків  XVIII–XIX  століть  зустрічаються  згадки  про  психічну  хворобу  Гальшки,  що  нібито  вона  втратила  розум  і  доживала  свої  роки  у  Дубно  на  утриманні  дядька  (стрийка)  –  Василя-Костянтина  та  двоюрідного  брата  Януша  Острозького.  Та  після  1573  року  були  знайдені  документальні  свідчення  того,  що  Гальшка  Іллівна  вела  на  той  час  численні  господарські  справи,  виступала  перед  свідками  в  суді.  Про  ясність  її  розуму  свідчить  і  складання  княгинею  в  місті  Турові  заповіту-«тестаменту»,  що  датується  16  березня  1579  року.  У  своєму  заповіті  Гальшка  Острозька  заповіла  6  тисяч  кіп  литовських  грошей  на  розвиток  шпиталю  й  православної  академії,  що  планував  відкрити  в  Острозі  її  дядько:
[i]«…на  шпитал  і  академію  Острозскую,  на  монастир  святого  Спаса  неподалік  Луцка  над  рікою  Стиром  і  на  селі  Дорогиню  шест  тисячей  личби  литовської».[/i]
Таким  чином,  Острозька  академія  з'явилася  з  волі  та  за  кошти  княгині  Гальшки-Ельжбьєти  Іллівни  Острозької.  Це  свідчить  про  те,  що  Гальшка  була  меценаткою  доби  пізнього  Середньовіччя.  Завдяки  Гальшці  та  її  дядькові,  князю  Василю-Костянтину  Острозькому  постали  «Волинські  Афіни»  –  центр  культури  та  освіти  в  Острозі.
Наприкінці  життя  Гальшка  прийняла  православ'я,  про  це  свідчать  дарунки  православним  храмам  і  монастирям.  Останні  роки  життя  Гальшка  провела  в  Закриниччі  на  Поділлі,  у  так  званому  замку  на  водах,  де  й  померла  в  1582  році  у  43-річному  віці.  Старі  українські  повір’я  та  легенди  розповідають,  що  коли  молодий  місяць  виходить  з-за  хмар  і  місячне  світло  м'яко  падає  на  страшні  стіни  Шамотульського  замку,  біля  однієї  з  веж  з'являється  жіноча  фігура  в  Чорному  і  досі  оплакує  своє  нещасне  кохання…
Деякі  джерела  твердять,  що  загинула  Гальшка  (Єлизавета)  Іллівна  Острозька  під  час  татарського  нападу.  Вкрай  сумнівно:  сподіваючись  одержати  за  Гальшку  величезний  викуп,  татари  в  жодному  разі  не  вбили  б  її,  коли  б  вона  потрапила  в  полон,  і  постаралися  б,  щоб  вона  не  стала  випадковою  жертвою.
Так  що  нам  залишається  лише  здогадуватися  -  чи  то  смерть  наступила  через  хворобу,  чи  то  доля  або  й  сама  Гальшка  не  захотіли,  щоб  нещасна  князівна  ще  раз  стала  предметом  торгу.  Історик  того  часу  написав:  [i]"Доля  вилила  на  цю  жінку  повну  чашу  скорботи.  Не  було  в  неї  ні  хвилини  щастя".[/i]
За  рівнем  популярності  в  читаючої  і  пишучої  публіки  Гальшка  впевнено  випереджає  більшість  своїх  сучасників  та  земляків,  включаючи  Дмитра  Вишневецького  та  Івана  Федорова,  поступаючись  хіба  що  своїй  історичній  ровесниці  –  Роксолані-Хуррем.
А  ще  існує  чи  то  міф,  чи  переказ,  що  мовляв  не  померла  молода  нещасна  княгиня,  а  перетворилася  на  Птаху,  а  було  це  так:
[i]«…Одного  дня,  коли  сиділа  Чорна  Княгиня  й  дивилась  в  безодню,  яка  відкривалась  з  вікон  балкону,  все  пережите  знову  промайнуло  перед  очима,  неначе  це  було  сьогодні.  Пригадалась  церква,  і  вітер,  і  свічки.  А  далі.  А  далі  вона  побоялась  ще  раз  побачити  те  страшне  і,  немічна,  викинулась  у  вікно  балкону.  Та  вниз  не  впала,  її  підхопив  і  поніс  на  своїх  крилах  вітер.  В  тихі  місячні  ночі  часто  бачили,  як  вона  з  розпущеною  косою  гарна-прегарна,  такою  якою  була  в  п'ятнадцять  років,  в  білому  серпанку  витає  над  Замковою  горою  і  жалібно  чайкою  кигиче,  щоб  добрим  людям  повідати  про  свій  вічний  сум  і  жаль  за  марно  втраченим  життям,  яке  у  неї  відібрали  злі  пожадливі  людці  –  король  і  його  свита,  і  Зборовські…  і  ненависний  тиран  Лукаш  Гурка…  і,  зрештою,  її  віроломна  мати-змовниця  Беата».[/i]
Чи  ж  мала  Гальшка  Іллівна  Острозька  спадкоємців,  чи  так  і  зійшов  це  незбагненний  цвіт  молодої  дивовижної  вроди  на  безвість?
Краєзнавцем-дослідником  Миколою  Пашковцем,  який  досліджував  постать  Северина  Наливайка,  припущено  на  основі  історичних  джерел,  що  княжна  Гальшка  Острозька  у  1554  році  народила  сина  від  князя  Дмитра  Санґушка.  Але  князя  було  вбито,  Беата  Костелецька,  щоб  дитина  не  заважала  в  її  подальших  інтригах  стосовно  майбутньої  долі  Гальшки,  віддала  його  на  всиновлення  у  вірну  Острозьким  родину  Наливайків  до  Гусятина.  Цим  хлопчиком  міг  бути  Северин  Наливайко,  тому  що  рік  народження  дитини  Гальшкою  та  приблизний  рік  народження  Северина  сходяться.  Така  гіпотеза  може  пояснити  довірливі  стосунки  між  князем  Василем-Костянтином  Острозьким  і  сином  селянина  Северином  Наливайком.  Спочатку  Дем'ян  Наливайко,  а  пізніше  Северин  перебували  при  дворі  і  були  не  простими  слугами:  Дем'ян  виконував  роль  особистого  духівника  князя,  Северин  був  командувачем  особистої  охорони  князя.  Це  свідчило  про  велику  довіру  князя.
Про  те,  що  у  Гальшки  був  син,  мова  йде  у  волинських  легендах:
[i]«Син  її  не  загинув.  Він  пережив  свою  матір.  Його  вигодувала  своїм  мужицьким  молоком  бідна  селянка.  Коли  підріс,  йому  розповіли  всю  правду,  і  він  схимником  поселився  в  кам'яній  печері,  що  біля  Межирича,  з  якої  щодня  бачив  княжий  замок.  Люди  його  любили  й  поважали  за  добре  серце,  за  гарні  поради  і  готовність  кожному  прийти  на  допомогу.  Вечорами,  коли  темрява  покривала  всю  землю,  цікаве  око  могло  побачити,  як  він  довго  простоював  на  колінах  з  заломленими  вгору  руками.  Мабуть,  сердешний  молився  за  свою  нещасну  матір».[/i]
Неоднозначно  оцінює  постать  Северина  Наливайка  у  своїх  історичних  студіях  Михайло  Грушевський:
[i]«Скоро  по  смерти  –  а,  може,  ще  й  за  життя,  Наливайко  виріс  до  розм[/i]ірів  бунтівника  –  претендента  на  корону,  кандидата  на  українського  короля».

***
Доля  вродливої,  мудрої  та  нещасливої  української  княгині  з  роду  Островських  дала  плідний  матеріал  історикам,  релігієзнавцям,  митцям  та  мистецтвознавцям,  а  також  літераторам  багатьох  поколінь  –  української,  польської  та  чеської  сторін  –  для  створення  численних  творчих  інтерпретацій  її  життя  та  образу.  Така  вже  парадоксальна  залежність  між  трагічними  подіями  та  постатями  –  і  майстрами  пензля  і  пера,  що  чим  буремніші  сторінки  життєписів,  тим  палкіше  бажання  торкнутися  їх  творчою  уявою  і  розгадати  нерозгадане,  приховане  за  лаштунками  Часу.  Так  і  з  Гальшкою…  Портрети  її  вроди  писані  вже  пізніше,  інтерпретовані  з  образу  її  матері  Беати.  А  щодо  української  літературної  спадщини,  то  кілька  прізвищ  є  безпосередньо  пов’язані  з  іменем  Гальшки  Іллівни:
1)  Отець  Іван  Гушалевич  –  галицько-руський  поет,  письменник,  драматург,  священник  УГКЦ,  написав  повість  «Гальшка.  Острозька  княжна.  Історична  повість  XVI  ст.»;

2)  Петро  Угляренко  –  написав  роман  «І  був  ранок,  і  була  ніч…»;

3)  Сценічний  постановник  театру  «Бенюк  і  Хостікоєв.  Театральна  компанія»  Андрій  Батьковський  разом  з  київським  режисером  Мирославом  Гринишиним  поставили  виставу  «Гальшка  Острозька».  Андрій  Батьковський  адаптував  для  вистави  однойменний  рукопис  відомого  українського  філолога  та  історика  Омеляна  Огоновського,  написаний  ще  в  кінці  XIX  століття;

4)  Образ  Гальшки  змальовано  і  у  творах  молодих  українських  поетес.
Так,  поеткою  Іванною  Голуб'юк  у  2008  році  написано  вірш
«Привид  Гальшки  Острозької»:
[i]«…Панно  з  вустами  спілої  вишні,
панно  з  очима  карими,
дайте  вгадаю,  що  з  того  вийшло,  —  вас  бо  покарано.
Вас  бо  посаджено  в  вежу  муровану,
грізна  сторожа,
для  світу  сього  вас  немає.
Заховано  панночку  гожу…».[/i]

5)  Світланою  Луцковою  написано  поему  «Плач  за  рожевою  птахою»  .
[i]«…Я  залишаю  людям  заповіт.
Ви  чуєте:  земля  весною  дише.
Колись,  напевно,  цей  упертий  світ
Ще  стане  справедливим  і  мудрішим,
Небесне  возз'єднає  і  земне,
І  зійде  справжнє  сонце  в  краї  отчім.
Дарма,  що  все  коли-небудь  мине:
Я  залишусь  твоїм,  Остроже,  зодчим...";[/i]


6)Доля  та  діяльність  Гальшки  привабила  і  українського  художника  Юрія  Нікітіна.  Ним  у  1998  році  було  створено  портрет  княгині.

2017  рік.

[i]Література:
1.Антонович  В.  Б.  Изследование  о  городах  юго-западногокрая.  –  Т.  І.  –  С.  71-72.
2.  Гординська  А.  Гальшка  Острозька  –  Чорна  Княгиня.  Нещасливі  шлюби  найбагатшої  нареченої.  //  «Історична  правда»  від  12/05/2011.
3.Гулашевич  І.  Гальшка.  Острозька  княжна.  Історична  повість  XVI  ст.  Поема.  –  Львів,  1883  р.
4.Дем'янчук  О.  Непризнаний  син  Гальшки  Острозької?  чи  Пошанівок  відважного  ватажка  //  Вісті  Рівненщини.  –  2010.  –  №  7  (18  лют.).  –  С.  11.
5.Дем'янчук  О.  Пані  фундаторка  //  Україна  молода.  –  2009.  –  №  68  (14  квіт.).  –  С.  14.
6.  Żelewski  R.  Górkowa  Elżbieta  (Halszka  z  Ostroga  1539  –1582).  –  Warszawa,1911.  –  S.  424.
7.Жертва  інтриг  магнатських:  [Княжна  Гальшка]  //  Волинь  в  легендах  і  переказах.  Упоряд.  П.Андрухов.  –  Остріг,  1995.  –  С.  13-15.
8.Заповіт  княжни  Гальшки  Острозької  1579  р.,березня  16.  //  Острозька  давнина:  Дослідження.  і  матеріали.  –  Острог,  1995.  –  Вип.1.  –  С.  110-111.
9.KempaTomasz.  Dzieje  rodu  Ostrogskich.  –  Toruń,  2002.
10.Ковальський  М.  Гальшка,  княжна  Острозька.  Джерела  і  література  про  Гальшкукн.  Острозьку  //  Етюди  з  історії  Острога:  Нариси.  –  Острог,  1998.  –  С.  29-81.
11.Kuchowicz  Zbigniew.  Wizerunki  Niepospolitych  niewiast  staropolskich  XVI—XVIII  wieku.  –  Łódź,  1972
12.Луговий  О.  Княжна  Гальшка  Острозька  //  Вісті  Рівненщини.  –  1997.  –  3  жовтня.
13.Над  Іквою-рікою.  Літературно-мистецько-краєзнавчий  альманах  /  Упоряд.  Л.  Пшенична.  –  Дубно,  2007.  –  240  с.
14.  Niesiecki  Kasper.  Korona  Polskaprzy  Złotey  Wolnosci  Starożytnemi  Wszystkich  Kathedr,  Prowincyi  y  Rycerstwa  Kleynotami  Heroicznym  Męstwem  y  odwagą,  Naywyższemi  Honorami  a  naypierweyCnotą,  Pobożnością  y  Swiątobliwością  Ozdobiona  …  –  T.  3.  –  Lwów  :  w  drukarni  Collegium  Lwowskiego  Societatis  Jesu,  1740.  –  938  s.  –  S.  433.
15.  Пашковець  М.  Історія,  цікавіша  за  роман.  Загадка  походження  Северина  Наливайка  //  День.  .  –  №42-43  (3443-3444),  11-12  березня.  .  –  2011.
16.Пашковець  М.  Северин  Наливайко,  князі  Острозькі  та  історична  велич  України  -  Русі  /  М.  Пашковець,  Я.  Пляс.  –  К.,  2011.  .  –  544  с.
17.  Poczet  Królów  i  Książąt  Polskich  Jana  Matejki.  –  Warszawa,  1896.
18.  Сергійчук  В.  Дм.  Вишневецький  //  Володарі  гетьманської  булави:  Історичні  портрети  /  Автор  передмови  В.  А.  Смолій.  –  К.:  Варта,  1994.  –  560  с.  –  С.  11.

Видрукувано  у  часописі  "Дзвін"  №7  за  2018  р.

[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=808707
рубрика: Поезія, Нарис
дата поступления 03.10.2018

Ірина Вовк. Згадаємо Віру, Надію, Любов та матір їхню - Софію

[color="#ff0000"]Сьогодні,  в  цей  чудовий  осінній  сонячний  день  -  останній  день  вересня  -    вітаю  усіх  жінок  і  дівчат,  хто  з  народження  наречений  [b]Вірою,  Надією,  Любою  та  Софією  [/b]з  іменинами.  Сонця  Вам,  дорогі  -  в  душі  і  в  серці.  А  жінкам-поетесам  ще  бажаю  сонячних  промінних  поезій,  аби  черпали  свою  наснагу  з  щедроти  невичерпної  Матінки-Природи,  а  мудрість  -  з  висоти  Небес!  На  многая  літа...
[/color]
На  сайті  Клубу  Поезії  вже  видрукуваний  мною  вірш-присвята  [color="#ff0000"]"ТРИ  ДИВНІ  ДІВИЦІ"[/color],  отож  посилаю  усіх  цікавих  на  авторські  сторінки  СІРОМАНКИ:  

   http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=752994

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=808382
рубрика: Поезія, Вірші до Свят
дата поступления 30.09.2018

Ірина Вовк. До Другої Пречистої (радіопрограма)

[color="#ff0000"]Вітаючи  усіх  [b]з  Другою  Пречистою[/b],  з  побажаннями  добра  і  миру  нашим  оселям  і  родинам,  а  відтак  і  рідній  прадідизні,  відсилаю  охочих  почути  мою  авторську  програму  на  радіо  "Воскресіння"  [b]"ПРЕЧИСТІ  в  УКРАЇНСЬКОМУ  НАРОДНОМУ  КАЛЕНДАРІ"[/b]
[/color]
http://www.rr.lviv.ua/podcasts/prechysti-v-ukrajinskomu-narodnomu-kalendari/

(З  Архіву  радіо  "ВОСКРЕСІННЯ")

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=807387
рубрика: Поезія, Нарис
дата поступления 21.09.2018

Львівські ПЕГАСИ:ВОВЧІ ІМЕНИНИ (Ірині до 55-ліття)

[color="#ff0000"][b]Як  на  Іри  уродини
та  спекли  ми  коровай  -  

до  щасливої  години  -  
(слово-слово,  дві  словини!)  -  
булки,  
кренделі,
коржини    
для  вродливої  Ірини  -  

купно,
браття,  випікай![/b][/color]

[color="#ff0000"]ЖАГА  ПРАДАВНІХ  ДЖЕРЕЛ[/color]
Ми  живемо  у  суспільстві,  яке  з  прадавніх  часів  змушене  було  віками  лише  мріяти  про  власну  Державу  –  проте  якимось  незбагненним  дивом  жило    державницьким  життям!
Я  над  цим  роздумую,  перечитуючи  книгу  своєрідної  поетеси  Ірини  Вовк.  Так  от:    саме  у  її  творах  я  постійно  знаходжу  ту  пильну  увагу  до  нашої  одвічної  звичаєвості,  до  традицій,  забобонів  і  заклять,  молитов  і  зичень,  та  й  багато  чого  іншого.  І  це  непросто  посилання  на  відомі  чи  майже  невідомі  прадавні  тексти  –  вони  в  Ірини  набираютьваги  свідчень  своєрідних  божеських  правил,  канонів,  законів  нерушимих,  за  якими  жили  наші  предки.  І  тим  викликали  подив  навіть  у  нас  самих:  як  же  це  ми,  бездержавні,  живемо  за  тими  конституційними  приписами,  чому  вони  непорушні  на  всьому  етнічному  обширові,  чим  дорогі,  наче  правдиві  заповіді  Божі?
                   У  поезії  Ірини  Вовк  глашатаями  цих  прадавніх  звичаєвих  істин  стають  казково  достовірні  герої  –  від  Мавок  і  Лад,  Лелів  і  Перунів,  до  безіменних  носіїв  таїни…
                                                                                                           
                                                                                                                                       
 [b]Микола  Петренко
[/b]
                   [i](з  передмови  до  ювілейного  видання  Львівських  ПЕГАСІВ
                                                                         «Вовчі  іменини».  –  Львів:  Ліга-Прес)
[/i]

[color="#ff0000"]РІЗЬБЛЕНА  МАВКА
[/color]
[i]Монолог  скульптора,  який  мав  би  вирізьбити  поетесу  в  образі  Мавки,  зіграному  нею  в  студентському  театрі.
[/i]
Кусень  брили  від  скелі  відламано  -  
Чи  не  витешу  Мавку  із  каменю?

Чи  не  вирізьблю,  чи  не  виріжу  -  
Мені  в  камені  тім  залишену?

Бачу  ж  усміх  твій,  чую  твій  голос  -  
Щоб  лиш  зайве  від  брили  кололось.

Чую  подив,  а  в  подиві  пісню  -  
це  ж  різьблю  тебе  знану  й  незвісну.

Вірю  в  слово,  що  ти  проказала
На  Купала,  в  ту  ніч  на  Купала.

Ти  предивна,  захована  в  брилу  -  
сто  сім  раз  притупилось  зубило.

Та  проте  -  ти  видніша  й  видніша,
Ти  подоба  -  чи  пісні,  чи  вірша.

Чи  вітрила,  чи  ватри,  чи  квітки,
Ти  до  мене  сяйнула  -  а  звідки?

Ні  розради,  ні  втіхи  нема  мені  -  
Є  лиш  вибита  Мавка  у  камені!..

[b]Микола  Петренко
[/b]

[color="#ff0000"]ВОВЧЕ  ІМЕННЯ[/color]

Намарно  споконвік  в  нас  не  дають  імен:
Ось  ти  -  Ірина,  так?  Для  когось  ти  -  Ірен.

Та  не  один  із  нас  запевнить  поспіша:
У  імені  твоїм  уся  твоя  душа.

Тож  в  пращурів  своїх  ти  запитай,  коли
Їх  за  звірячий  дух  вовками  нарекли?

Ти  мрійна  і  палка,  ти  ніжна,  наче  шовк,
Ти  не  вовчиця,  ні  -  ти  поетичний  Вовк!

[b]Микола  Петренко[/b]

[color="#ff0000"]НИТКА[/color]

Тамую  спрагу  ненаситну  -  
А  це  немов  на  рану  бинт:
Це  що  -  це  нитка  з  лабіринту?
Чи  може  -  нитка  в  лабіринт?

А  ти  -  невже  ти  Аріадна?
З  весняним  шумом  не  збагнеш:
Така  зваблива  і  принадна  -  
Куди,  куди  мене  ведеш?

Однак  -  ні  краплі  остороги,
Веди,  щоб  я  повірить  зміг:
Куди  б  не  йшов  -  усі  дороги
Ведуть,  куди  нема  доріг.
***

[b]Володимир  Бондаренко
[/b]
[color="#ff0000"]ШЕСТИКУПЛЕТТЯ  ПРО  ІРИНУ  ВОВК
[/color]
Збірки  поезій  Ірини  Вовк:  "Дзеркала",  "Самоцвіти  сокровення,  "...І  все  ж  -  неопалима",  "Семивідлуння"

Чомусь  перед  дощем
думки  -  мов  кастаньєти...
Антонич  був  хрущем,
а  потім  став  поетом.

Ірина  Вовк  вовків
не  бачила  ні  разу
і  навіть  їх  слідів
на  стежці  до  Парнасу.

В  ній  інша  дивина:
крізь  урвища  й  провалля
у  світ  поезії  вона  
прийшла  із  задзеркалля.

Як  пілігрим  ішла
дорогами  натхнення,
Коштовності  знайшла
для  сокровення.

У  пралісах  лексем
і  зрима,  і  незрима,
опалена  вогнем
"...І  все  ж  -  неопалима".

А  доки  йдуть  роки
та  десь  тече  Замбезі  -  
Хай  множаться  рядки
окрилених  поезій.
***

[b]Богдан  Чепурко[/b]

[color="#ff0000"]ГАЛИЦЬКИЙ  КЕЛИХ
[/color]
Світанок  в  Ялті  -  полудне  в  Львові:
в  дзеркалах  сонце  колише  тишу.
У  самоцвітах  душа  колише
Семивідлуння  зірвиголове.

Барвистоцвітно  й  неопалимо
квітне  елегій  галицький  келих.
Троянди  в'януть,  і  вітер  стелить
темне  пелюстя  на  білі  зими.

З  джмелем  на  пару  джмілка  захоче
Густи-джмеліти  понад  потоком.
Стиснулось  серце  -  кров  тихо  ойкне:
горять  сузір'їв  вологі  очі.
***

[b]Володимир  Олейко[/b]

[color="#ff0000"]ДІВЧИНІ  В  БІЛОМУ[/color]

Дівчино  в  білому...  Колір  цей  личить  тобі.
Тільки  твоя  неприступність  була  ще  біліша.
Хочу  повірити  в  твій  непідроблений  біль.
Навіть  повірю.  На  хвилю.  На  білу.  Не  більше.

Довше  не  втримаєш  хвилю  у  плині  юрби,
Що  білизну́  розтерзає  на  тисячі  клаптів.
Може,  я  справді  лиш  колір  твій  білий  любив,
Не  розумівши,  крім  себе,  нікого  насправді?..

Я  став  жорстким  у  жорстокому  плетиві  днів.
Я  ще  повірю.  Я  потім  тобою  запла́чу.
Тільки  хоч  зараз  не  треба  прощати  мені.
Хай  відійду  я  від  тебе  таки  не  пробаченим.
***

[b]Віктор  Неборак[/b]

[color="#ff0000"]З  далеких  студентських  років,  із  горнила  "Франкової  кузні"[/color]

 -  Ірочко!  Вітаю  тебе  з  Весною,  якої  всі  ми  так  чекали,  бажаю  тобі  всього-всього-всього,  а  особливо  -  стати  неперевершеним  науковцем,  найвідомішою  серед  новітньої  генерації  українських  поетес,  а  ще  бажаю,  незважаючи  на  всі  ті  високі  титули,  залишатися  завжди  такою  ж  товариською  і  ліричною,  якою  ми  всі  тебе  знаємо  зараз.

...Небо  повне  ірами  тріпотіло  крилами
а  на  очі  падали  пальці  наче  ангели
п  р  о  кохання  і    п  р  о  гай  ротик  п  р  о  читай...
***

[b]Богдан  Смоляк[/b]

[color="#ff0000"]ІРИНІ  ВОВК,
ім'я  якої  означає  мир,  злагоду,  гармонію[/color]

Хоч  так,  на  жаль,  з-перед  віків:
З  вовками  жить  -  
по-вовчи  вить...  -  
Прийшла  із  миром  між  вовків  -  
Поезією  повнить  світ!
***

[b]Петро  Шкраб'юк[/b]

[color="#ff0000"]ФРАШКА
(на  збірку  Ірини  Вовк  "Обрані  Світлом")[/color]

Душа  моя  розквітла,
бо  й  Ірина  Вовк  -  обраниця  Світла.

[b]Петро  Шкраб'юк[/b]

[color="#ff0000"]ІМПРОВІЗАЦІЯ
звітно-виборні  збори  у  письменників  Львівщини[/color]

Сидить  Іра  в  капелюшку,
срібні  кульчики  у  вушку.

Файна  Іра,  файна  днина  -  
хоч  життя  і  швидкобіжне...
І  не  Вовк  вона  Ірина,
тільки  Вовченятко  ніжне!
***

[b]Микола  Петренко[/b]

[color="#ff0000"]ПЕРО  З  КАПЕЛЮШКА
"Я  намалюю  пташку  (за  Превером!)
Я  намалюю  пташці  зелен-трави...
Я  намалюю  пташці  подих  вітру...
Я  намалюю  жар-перо  для  пташки"...

Ірина  Вовк,  вірш  "Малюнок  з  пташкою"[/color]

А  та  пташка  наставила  вушка
на  ліричні  твої  голоси:
 -  Те  перо  -  із  твого  капелюшка?
Не  даруй,  вже  сама  доноси!...
***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=805456
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 04.09.2018

"ДВІ РУЖІ" (романс, переспів)

[color="#ff0000"]Я  люблю  старовинні  романси,  їх  ще  маленькою  чула  багато  з  голосу  мами.  Якось  до  нас  у  Львів  приїхав  з  концертом  циганський  ансамбль  і  стара  циганка  заспівала  романс  "Две  розы"  -  мене  вразили  і  мелодія,  і  глибокий  зворушливий  текст.  Нещодавно  знайшла    -  після  великої  прірви  в  часі  -  і  текст  оригіналу  цього  чудового  романсу,  і  неменш  чудові  варіанти  виконань.  Мені  дуже  захотілося,  аби  цей  романс  зазвучав  українською  мовою  -  звичайно,  дбаючи  про  мелодичну  відповідність  і  палітру  образів  у  романсі  з'явилося  і  дещо  від  мого  авторського  чуття.  Але  й  по-іншому  і  не  могло  бути!!  Отож,  це  не  переклад,  а  переспів.  [/color]

https://www.youtube.com/watch?v=pbL6s8Uyp14&feature=player_embedded

[b]ДВІ  РУЖІ,  [i]старовинний  романс[/i]
[i](переспів)[/i]
[/b]
Випарів  краплини  –  сльози  небайдужі  -  
Затемняють  синій  різьблений  кришталь.
Миті  дві  нетлінні  –  дві  зів’ялі  ружі,
А  на  них  німая,  мертвая  печаль.

Одна  із  них  білая-білая
Була,  наче  спроба  невмілая,
А  інша  –  червона…  вогне́нная,
Була,  як  мета  нездійсне́нная.
Обидві  –  манили  і  звали,
Обидві  ...  зів’яли.

Одна  із  них  ніжная-ніжная,
Була,  як  сопілка  невтішная,
А  інша,  як  пристрасть,  захланная  –  
безумна,  нахабна,  ще  й  п’яная…
Обидві  –  манили  і  звали,
І  врешті...    зів’яли.

Вони  зів’яли  –  не  цвісти  їм  знов,
А  з  ними  зів’яла  і  ласка,  й  любов…

Щастя  було  стільки  –  наче  крапель  в  морі,
Наче  з  листя  кужіль  на  сирій  землі…
І  зостались  тільки,  як  «мементо  морі»*,
Дві  зів’ялі  ружі  в  синім  кришталі.


*  [i]memento  mori  -  з  латини,  пам'ятай  про  смерть.[/i]

[i]13  серпня  2018
[/i]

[color="#ff0000"]Текст  оригіналу:[/color]

[color="#ff0000"][b]ДВЕ  РОЗЫ  [/b][/color]

[i]Музыка  Самуила  Покрасса
Слова  П.  Г.
[/i]
Капли  испарений  катятся,  как  слезы,
И  туманят  синий  вычурный  хрусталь.
Тени  двух  мгновений,  две  увядших  розы,
А  на  них  немая,  мертвая  печаль.

Одна  из  них,  белая,  белая,
Была  как  улыбка  несмелая,
Другая  же  алая,  алая,
Была  как  мечта  небывалая.
И  обе  манили  и  звали,
И  обе  увяли…

Одна  из  них,  грустная,  грустная,
Была  как  свирель  безыскусная,
Другая  же  –  странная,  странная,
Безумная,  наглая,  пьяная.
И  обе  манили  и  звали,
И  обе  увяли…


Они  увяли,  не  цвести  им  вновь,
А  с  ними  увяла  и  чья-то  любовь.

Счастья  было  столько,  сколько  влаги  в  море,
Сколько  листьев  желтых  на  сырой  земле,
И  остались  только  две  увядших  розы,
Две  увядших  розы  в  синем  хрустале.


[i]Слова  і  музика  романсу  написані  не  пізніше  1924  року.


P/S  Автором    слів  криптоніму  [b]"П.  Г."[/b]    міг  бути,  поет  Павло  Григорьєв  (Горинштейн),  друг  і  співавтор  Самуїла  Покрасса,  чи  Павло  Герман.  Обоє    в  1920-их  роках  були  відомими  авторами  романсових  текстів.  За  іншими  джерелами,  слова  написав  Д'Актиль.
[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=803002
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 13.08.2018

На перехресті доріг: Олексій та Кирило Розумовські (нарис)

[i]До  теми  гетьманського  та  співочого  Глухова  дуже  підходить  біографія  двох  братів  Розумовських.  Цього  року  виповнюється  290  років  від  дня  народження  Кирила  Розумовського  і  215  років  з  часу  його  смерті.  Дати  Олексія  Розумовського  припадають  на  наступний,  2019  рік.  Отож,  запрошую  у  подорож...
[/i]
[color="#ff0000"]Між  братами  Олексієм  і  Кирилом  Розумами  (Розумовськими)  19  років  різниці.  Старший  Олексій  потрапив  у  Петербург  часів  Єлизавети  Петрівни  завдяки  своєму  непересічному  дару  співака.  Юнак  українського  походження,  піднявшись  до  статусу  генерал-фельдмаршала,  титулованого  князя  Священної  Римської  імперії  та  графа  Російської  імперії,  а  попри  все  –  фаворита  цесарівни,  її  коханця  і  незабаром  таємного  чоловіка,  він  не  забув  і  про  свого  молодшого  брата.  Кирилу  Розумовському  була  вготована  інша  місія  –  стати  останнім  гетьманом  українського  козацтва.  Обидва  прожили  дивовижне,  повне  доленосними  подіями  для  Російської  імперії  та  України,  життя.    [/color]

                       [color="#ff0000"]  [b]Олексій  Розумовський  –  з  Лемешів  у  Петербург,
                                                                           «путі  несповідимі…»[/b][/color]

                     Народився  [color="#ff0000"][b]Олексій  Розумовський[/b]  [/color]17  (28  за  ст.  ст.)  березня  1709  року  у  селі  Лемеші,  Київського  полку,  на  Гетьманщині  (тепер  Чернігівська  область),  у  сім'ї  реєстрового  козака  Григорія  Розума  та  його  дружини  Наталії  Розумихи.  
За  переказами,  козак  Григорій  полюбляв  заглядати  в  чарчину,  при  цьому  він  щоразу  хрестився,  примовляючи:  «Прощай,  розуме,  завтра  зустрінемось».  Саме  за  цю  приказку  козаки  й  дали  йому  прізвисько  «Розум»,  що  згодом  не  лише  прив’язалося  до  рідних,  а  й  стало  прізвищем  видатного  козацького  роду  –Розумів  (Розумовських).  
Перший  син  Розума  –  [color="#ff0000"][b]Олекса,[/b][/color]  маючи  неабиякий  хист  до  співу,  з  дитячих  років  співав  у  церковному  хорі.  Якось  у  їхньому  селі  Лемеші  (нині  Козелецького  району  Чернігівської  області)  зупинився,  щоб  перекувати  коней,  російський  полковник  Вишневський  із  Петербурга.  Почувши  «янгольський  тенор»  22–річного  хлопця,  він  вирішив  забрати  «співучого  козелецького  козака»  до  столиці.  Олекса  залишав  рідне  село  проти  власної  волі  –  батька  вже  не  було  в  живих,  сім’я  дуже  бідувала,  але  відмовитись  від  «пропозиції»  царського  слуги  він  не  міг.  
У  Петербурзі  молодий  Розум  продовжив  співочу  кар’єру.  Завдяки  чудовому  голосу  його  прийняли  співаком  до  церковного  хору.  Полковник  Вишневський  рекомендував  його  обер-гофмаршалу  графові  Левенвольде,  а  той  1731  року  дав  Олексі  Розуму  місце  в  хорі  імператорських  півчих  (під  прізвищем  Розумовського).  «Причепурений  та  добре  вбраний,  Олекса  Розум  почав  співати  в  палацовій  церкві,  і  на  нього  звернула  увагу  цесарівна  ’Лизавета.  Ніжний  тенор,  козача  врода  скорили  серце  веселої  Петрової  доньки,  і  вона  закохалась  у  співака»,  –  пише  в  своєму  дослідженні  журналіст  та  історик  Євген  Онацький.  Невдовзі  Олексій,  як  його  називали  при  дворі,  стає  фаворитом  доньки  Петра  І.  У  той  час  її  обранцем  був  інший  Олексій  –  ординарець,  солдат  (а  згодом  унтер-офіцер,  прапорщик  Семенівського  полку)  Шубін,  але  вона  побоювалася  його  норовистої  вдачі  і  почала  задивлятися  на  Розумовського.  Відтак  переконала  графа  Левенвольде  поступитися  їй  молодим  співаком.
Олексій  став  спершу  придворним  співцем,  а  коли  почав  втрачати  голос  —  бандуристом  при  цесарівні  Єлизаветі.  Приблизно  тоді  ж  Шубіна  за  наказом  імператриці  Анни  заслали  до  Сибіру.  Його  місце  при  Єлизаветі  звільнилося.  Подруга  і  родичка  цесарівни,  Анастасія  Ізмайлова,  зробила,  за  її  наполяганням,  пропозицію  молодому  Розумовському,  яка  і  була  прийнята:  він  з'явився  серед  придворних  Єлизавети  і  незабаром  став  відомий  як  її  коханець.  Цесарівна  підвищувала  Розумовського,  як  могла,  і  незабаром  зробила  його  головним  інтендантом  свого  двору.  По  смерті  імператриці  Анни  й  незадовго  до  свого  сходження  на  престол  Єлизавета  призначила  його  своїм  камер-юнкером.  
Слід  зазначити,  що  майбутня  імператриця  Елизавета  була  вельми  охоча  до  українських  парубків  –  у  монаршому  дворі  придворним  бандуристом  служив  ще  один  козелецький  козак  Григорій  Любисток,  який  спробував  втекти,  але  за  наказом  царівни  був  упійманий  і  повернутий  у  Петербург.  Проте  тимчасова  відсутність  Григорія  Любистка  відкрила  Олексі  шлях  до  серця  цесарівни.  За  свідченнями  сучасників  Миколи  Ханенка  та  Якова  Маркевича,  Розумовський  потім  усе  життя  був  вдячний  Любисткові.
Після  палацового  перевороту  в  1741  році,  коли  на  імператорський  престол  вступила  Єлизавета  Петрівна,  Олексій  Розумовський,  що  відіграв  у  перевороті  особливо  значиму  роль,  отримав  вагомі  важелі  впливу  на  систему  російського  царату.  Це  дозволяло  йому  проводити  проукраїнську  політику,  сприяти  проханням  і  клопотанням  української  старшини.  У  день  коронації  Єлизавети  І  Олексій  Розумовський  став  кавалером  ордена  Андрія  Первозванного,  підполковником  лейб-гвардії  Кінного  полку.  
Таємне  вінчання  з  імператрицею  наступного  після  коронації  –  1742  року,  (без  права  наступництва  на  трон)  –  ще  більше  посилило  позиції  Розумовського.  Відбулося  таємне  вінчання  у  підмосковному  селі  Перово  (звідси  родинна  гілка  графів  Перовських).  Весільним  подарунком  від  Єлизавети  Олексію  був  Ани́чків  палац,  найстарішій  на  Невскому  проспекті  –  один  з  імператорських  палаців  Санкт-Петербурга,  біля  Аничкового  мосту  на  набережній  річки  Фонтанки.  Свою  назву  палац  дістав  від  Ани́чкового  мосту.
  Після  вінчання  Розумовський  поселився  в  Петербурзі  поряд  із  покоями  імператриці:  вранці  царське  подружжя  разом  снідало.  З  цього  часу  борщ  і  вареники  поселилися  в  царському  меню.  Найбагатша  людина  імперії,  Його  Світлість  граф  Олексій  Розумовський  залишався  собою:  скромним,  набожним,  любив  полювання,  гру  в  карти.  На  той  час  він  уже  був  помітною  фігурою  в  Російській  імперії.  Натомість  висока,  струнка  сіроока  красуня-імператриця  Єлизавета  Петрівна  не  позбулася  в  шлюбі  своїх  особливих  великосвітських  примх:  з  дня  своєї  коронації  цариця  не  одягала  жодної  сукні  двічі  (у  її  гардеробі  було  15  тисяч  суконь).  
                   На  вінчання  Олексія  з  Єлизаветою  до  Петербурга  запросили  його  рідних  –  матір  Наталку  Розумиху  та  сестер,  Наречений  особисто  вийшов  зустріти  матір,  але  вона  не  признала  в  статному  благородному  чоловікові  свого  сина.  Олексієві  довелось  показувати  родимі  плями,  аби  довести  це.
 Царське  подружжя  таємно  повінчав  Федір  Дуб’янський  –  духівник  царської  родини.  І  ця  обвінчана  пара  щонайменше  мала  шлюбне  церковне  свідоцтво.  Та  коли  померла  Єлизавета  Петрівна,  і  на  трон,  після  того,  як  було  задушено  Петра  ІІІ,  прийшла  Катерина  ІІ,  над  Олексієм  Розумовським  нависла  смертельна  небезпека.
                   Царенаслідниця  знала,  що  Олексій  та  Єлизавета  були  обвінчані.  Катерина  боялася,  що  Олексій  Розумовський  може  претендувати  на  престол.  В  цій  ситуації  вона  прислала  гвардійців  Орлова,  які  їй  допомогли  стати  імператрицею,  у  палац  Розумовського,  аби  він  підтвердив,  чи  є  у  нього  свідоцтво  про  шлюб.  Очевидно,  він  зрозумів,  що  йому  буде  після  того,  як  він  документ  покаже,  а  тому  й  сказав,  що  ніякого  свідоцтва  немає.
До  слова,  збереглася  картина  ще  із  XIX  століття,  на  якій  зображений  старий  із  обвислими  вусами  Олексій  Розумовський,  в  напівтемній  кімнаті  спалює  шлюбне  свідоцтво,  а  за  вікном  видно,  як  гвардійці  Орлова  сідають  на  коней.
Олексій  Розумовський  не  залишається  осторонь  українських  проблем  –  часто  зустрічається  з  козацькими  старшинами,  які  приїздять  у  Петербург,  допомагає  у  задоволенні  прохань  та  клопотань.  Дехто  з  істориків  натякає,  що  прихильність  Розумовського  доводилось  «купувати»,  підносячи  йому  коштовні  дарунки.  Втім  підтвердження  (як  і  спростування)  цьому  немає.  Зрештою,  саме  завдяки  Олексі  Розуму  вдалося  добитися  від  Єлизавети  відновлення  деяких  вольностей  та  автономних  прав  українського  козацтва  та  української  православної  церкви.  У  1745  році  завдяки  його  клопотанням  було  відновлено  Київську  митрополію.    Ідучи  назустріч  проханням    Ро-зумовського  та  української  старшини,  імператриця  відновлює  гетьманство.  Гетьманську  булаву  на  Глухівській  раді  1747  року  отримує  Кирило  Григорович  Розум-Розумовський.  
Після  смерті  Єлизавети  Розу¬мовський-старший  пішов  у  відставку  з  посади  генерал-фельдмаршала.  На  противагу  братові  Кирилу,  він  не  брав  участі  в  палацовому  перевороті  Катерини  II.  Але  зміг  заслужити  прихильність  і  цієї  цариці.  Як  писала  про  Олексія  у  своїх  записках  Катерина  II,  «не  маючи  будь-якої  освіти,  він  мав  широкий  розум;  обсипаний  почестями,  він  не  вирізнявся  гордістю.  Рисами  його  вдачі  були  щедрість  і  великодушність,  але  був  крутим  і  важким  на  руку  у  нетверезому  стані».  Сучасники  відзначали,  що  Олексій  Розумовський  «був  ласкавий,  поблажливий,  привітний  у  поводженні  з  молодшими,  любив  клопотатися  за  нещасних  і  користувався  загальною  любов’ю».  
Олексій  Григорович  Розумовський  доживав  віку  в  Аничковому  саду  в  Петербурзі  —  у  подарованому  Єлизаветою  палаці.  Помер  граф  62-річним  6  (17  за  ст.ст.)  липня  1771  році  у  Петербурзі.  Похований  у  Благовіщенській  церкві  Олександро-Невської  Лаври  у  Санкт-Петербурзі.  
За  весь  час  свого  життя  в  російській  столиці  Олексій  Григорович  лише  одного  разу  зміг  побувати  в  рідних  Лемешах.
Люди,  звичайно,  пам’ятають  і  знають  цей  рід.  У  Козельці  і  навколишніх  селах  за  тих  часів  було  побудовано  багато  церков,  чоловічий  монастир,  школу.  Залишилася  садиба  Драганів  (гілки  роду  Розумовських),  де  під  час  приїзду  1744  року  зупинялися  Олексій  Розумовський  із  царицею  Єлизаветою.  Про  приїзд  коронованої  пари  в  Україні  ходять  легенди  та  бувальщини.  Ось,  наприклад,  про  приїзд  Єлизавети  розповідають  таке:  щоб  привітати  імператрицю,  козацькі  старшини  зібрали  всі  війська,  які  тільки  були,  вбрали  їх  у  нові  однострої.  Але  й  цього  було  замало.  Тож  по  всьому  напрямку  руху  царського  кортежу  козаки  з  тих  шеренг,  які  Єлизавета  вже  проїхала,  переїздили  вперед.  І  так  до  самого  Глухова.  Кажуть,  ті  козацькі  хитрощі  мали  неабиякий  ефект  –  Єлизавета  І  відновила  гетьманство,  побачивши  єдність  і  велику  силу  козацтва.  А  поза  тим,  вона  виконала  свою  обіцянку  –  слово,  яке  дала  своєму  чоловіку  Олексію.
Є  щоденник  подорожі  Єлизавети  Петрівни  Україною  –  від  Стародуба  до  Києва.  Там  розписано,  хто  і  як  кожного  дня  її  зустрічав.  До  речі,  цікава  деталь:  коли  царицю  Єлизавету  І  зустрічали  в  сусідньому  з  Лемешами  Козельці,  і  лакеї  відкрили  дверцята  карети,  то  перше,  що  вона  зробила,  ставши  на  українську  землю,  стала  на  коліна  перед  матір’ю  свого  чоловіка  –  простою  козачкою  Наталкою  Дем’янівною  Розумихою.  Це  було  закономірно  і  говорило  про  виховання  Єлизавети,  адже  вона  таким  вчинком  виявила  повагу  до  свого  чоловіка.
Існує  також  легенда  про  позашлюбну  дитину  Олексія  Григоровича,  яку  він  покинув  разом  із  її  знедоленою  матір’ю,  їдучи  ще  молодим  і  невідомим  Олексою  Розумом  із  Лемешів  у  Петербург.
  Час  від  часу  у  Лемешах  з’являлися  самозванці,  які  називали  себе  нащадками  Розума-старшого.  Починаючи  з  1991  року,  на  Козелеччину  приїжджають  і  засвідчені  Розумовські  –  цілими  делегаціями,    аж  до  15  осіб.  Так,  наприклад,  Андрій  Розумовський,  далекий  нащадок  з  Аргентини,  почувши  зворушливу  історію  свого  предка,  прибув  сюди,  аби  й  самому  повінчатися  в  одній  із  побудованих  його  прадідами  церков.  Зокрема,  церква  Трьох  Святителів  була  зведена  у  1755  році  на  замовлення  Олексія  Розумовського.  Храм  побудували  над  могилою  батька  –  козака  Григорія  Розума.  Церква  була  названа  в  ім'я  трьох  святителів  –  Григорія  Богослова,  Василія  Великого  та  Іоана  Златоуста  –  Григорій  Богослов  був  патроном  Григорія  Розума.  Хоч,  за  церковними  документами,  замовником  храму  був  Олексій  Розумовський,  за  будівництвом,  швидше  за  все,  наглядала  і  доводила  до  пуття  його  мати,  козачка-вдова  Наталка  Розумиха.  
                                                                                                               
[color="#ff0000"][b]    Ліна  Костенко:  Стара  церковця  в  Лемешах
                         [i](фрагмент)[/i][/b][/color]
«Історія  стоїть  біля  дороги
та  й  дивиться,  хто  їде  по  соті.
Йде  череда,  туман  взяла  на  роги.
А  он  село,  що  зветься  Лемеші.

Десь  там  жила  Наталка  Розумиха,
Грицькова  жінка,  гарна  й  молода.
Як  ще  був  жив,  набралася  з  ним  лиха,
такий  він  був  п'яндига  й  гуляйда.

Але  й  козак!  Просмолений,  як  човен.
Жагучо  любий  до  безтями  рук.
Як  він  умер,  весь  світ,  сльозами  повен,
в  дощах  стояв  по  самий  Базавлук!

Вона  ж  його  ні  словом  не  вкорила.
Ходила  до  могили  припадать.
А  двох  синів,  Олексу  та  Кирила,
в  капелу  царську  мусила  віддать.

Коли  ж  сини  доскочили  пошани,
приїхала  вона  у  Лемеші.

Мов  янголи,  співали  клирошани
за  упокій  козацької  душі  —
в  тій  церкві,  що  Наталка  спорудила
на  тому  місці,  де  Грицьковий  гріб.
А  двох  синів,  Олексу  та  Кирила,
у  тій  же  церкві  висповідав  піп.

Один  був  мужем  вінчаним  цариці,
сподобивсь  другий  навіть  булави.
Вона  молилась:  —  Грицю,  чуєш,  Грицю!
Хоча  б  на  мить  устань  та  оживи!

Та  подивися  на  свою  Наталку,
що  за  твої  одмолені  гріхи
яку  он  долю  виспівали  змалку
підпаски  наші,  наші  пастухи!

Вони  ж  гусей  тут  пасли  в  конюшині,
вони  ж  тут  руки  дряпали  в  шипшині,
вони  ж  на  цьому  вигоні  росли.
А  ті  ж  то  гуси,  гуси-лебедята,
та  й  узяли  підпасків  на  крилята,
та  й  у  хороми  царські  занесли!..»

                                                       [color="#ff0000"][b]Кирило  Розумовський  –  
                                 «золота  осінь  української  Гетьманщини»[/b][/color]

[i]  5  травня  1747  року  –  російська  імператриця  Єлизавета  І  видала  указ  «Про  буття  в  Україні  гетьмана  згідно  тамтешніх  прав  та  звичаїв».  Указ  став  до  певної  міри  несподіванкою,  адже  від  1734  року  гетьманів  в  Україні  не  було,  як  не  було  й  серйозних  передумов  для  відновлення  гетьманства.  В  1750  році  гетьманом  був  обраний  22-річний  Кирило  Розумовський,  але  в  1764  році  гетьманський  уряд  так  само  несподівано  скасувала  Катерина  ІІ.  
   Генерал-фельдмаршал,  президент  Петербурзької  імператорської  академії  наук,  граф    і  останній  козацький  гетьман  Лівобережної  України  –  [color="#ff0000"]Кирило  Григорович  Розумовський.[/color]
                         [/i]
Біографи  братів  Розумовських  –  [color="#ff0000"][b]Олексія  та  Кирила[/b][/color]  -  відзначають,  що  сім’я  українця  Григорія  Розума  була  такою  бідною,  що  в  дитинстві  Кирило  пас  кіз,  причому  не  своїх.
Історики  зауважують,  що  в  єлизаветинську  епоху  талановиті  люди  з  низів  могли  проявити  себе,  показавши  свої  особливі  здібності  і  заслуги  перед    імперією,  і  зайняти  досить  серйозні  посади  в    ієрархічній  драбині  влади.  Кирило  Розум-Розумовський  не  був  у  їх  числі  –  його  життєва  історія  зовсім  інша.  Завдяки  своєму  братові  Олексію,  який  був  фаворитом  і  таємним  чоловіком  імператриці  Єлизавети,  один  брат  допоміг  іншому  зробити  успішну  кар’єру.  По  вінчанню  з  імператрицею,  Олексій  Григорович  забирає  до  себе  в  Петербург  молодшого  брата  Кирила  і,  не  маючи  можливості  навчатися  самому  (він  вже  був  для  цього  застарий),  забезпечує  14-літньому  Кирилові  освіту  в  кращих  університетах  Берліна,  Страсбурга,  Кеніґсберга.  Юний  Кирило  здобуває  знання  під  керівництвом  таких  відомих  вчених,  як  Ейлер  і  Штрубе.  Відразу  після  повернення  з-за  кордону  18-річного  Кирила  –  за  сприяння  Єлизавети,  а  отже,  передусім  за  сприяння  Олексія  –призначають  президентом  Петербурзької  академії  наук  (цю  посаду  обіймав  Кирило  Розумовський  більше  50  років,  і  саме  він  представив  світу  Старої  Європи  Михайла  Ломоносова).
У  тім  часі  імператриця  нагороджує  братів  графськими  титулами.
Після  повернення  з-за  кордону  Кирила  Григоровича  одружили  з  аристократкою,  донькою  флотського  капітана  –    Катериною  Іванівною  Наришкіною,  яка  дуже  швидко  народила  йому  дітей.  Катерина  Наришкіна  доводилася  троюрідною  сестрою  імператриці  Єлизаветі  I.  Рано  втратила  батьків,  виховувалася  стрийком  Олександром  Наришкіним,  впливом  державним  діячем  часів  Петра  I  та  Анни  I.  Згодом  Катерина  стає  фрейліною  цесарівни  Єлисавети  Романової,  а  в  1741  році  статс-дамою.  
 27  жовтня  1746  року  відбулося  вінчання  Наришкіної  з  Розумовським.  На  весіллі  Кирила  та  Катерини  були  присутні  іноземні  посли    і  сама  Єлизавета,  шлюбна  церемонія  мала  всі  ознаки  справжніх  царських  урочистостей.  Як  посаг  Розумовський  отримав  великі  землі  на  території  сучасної  Москви  та  Московської  області,  а  від  монархині  —  відновлення  гетьманства  та  невдовзі  булаву  гетьмана  «всея  Малыя  России,  обоих  сторон    Днепра  и  войск  запорозских».  
      Варто  відзначити,  що  XVIII  століття,  в  якому  жили  Кирило  та  Олексій  Розуми,  можна  охарактеризувати,  як  епоху  просвітництва.  Разом  з  тим,  практично  в  усіх  європейських  країнах  відбувся  процес  абсолютизації  монархії.  Росія  не  виняток  –  в  цей  період  вона  стала  називатися  імперією.  Для  українських  земель  це  означало,  що  вони  повинні  були  стати  частиною  великої  держави.  Відповідно  і  таке  явище  як  Гетьманщина  мало  відійти  в  минуле.
Це  б  і  неодмінно  сталося,  якби  Росія  не  почала  чергову  війну  з  Туреччиною,  в  якій  імперії  було  не  обійтися  без  стабільної  України.  Бажаючи  отримати  підтримку  козацької  старшини,  імператриця  Єлизавета  поставила  питання  про  відновлення  гетьманщини,  і  на  політичній  арені  з’явився  останній  козацький  гетьман  –  Кирило  Розумовський.
Коли  в  1747  році  Кирила  Григоровича  призначили  на  посаду  гетьмана,  він  навіть  засмутився,  оскільки  сильно  звик  до  столичних  розкошів  і  не  хотів  залишати  Петербург.  Обирали  Кирила  Розумовського  в  тодішній  гетьманській  столиці  Глухові  заочно  –  він  на  цей  час  був  з  родиною  у  Петербурзі.  І  лише  суворе  братове  слово  та  царський  указ  змусили  його  взятися  до  керівництва.  Кирило  приїхав  до  Глухова  вже  як  гетьман  аж  через  рік  –  у  1749  році.  Розумовський  довго  не  перебував  в  Україні  –  кілька  місяців,  і  повертався  назад  у  столицю.  Родина  Розумовських  періоду  його  столичної  кар’єри  постійно  перебувала  у  Санкт-Петербурзі.  
Однак,  як  і  його  брат  Олексій,  Кирило  будучи  «російським  графом»,  все  ж  залишався  в  душі  щирим  українцем  і  на  посаді  гетьмана  хотів  хоч  щось  зробити  для  своєї  рідної  землі.  Взявшись  за  справу,    він  зробив,  по  суті,  неможливе.  Із  часом  Кирилові  вдалося  втілити  в  життя  чимало  важливих  і  корисних  реформ.  По-перше,  велика  частина  податків  тепер  залишалася  для  потреб  України.  По-друге,  українські  справи  стали  вирішуватися  в  іноземній  колегії,  а  не  в  Сенаті.  По-третє,  реформував  козацтво,  що  стало  добре  підготовленою  військовою  силою  з  єдиною  уніформою  та  сучасною  зброєю.  По-четверте,  він  заборонив    записувати  селян  кріпаками  («холопами»).  По-п’яте,  завдяки  відновленню  старшинських  рад,  він  був  в  курсі  про  всі  справи  на  українській  землі.  Через  це  у  гетьмана  почалися  серйозні  тертя  з  російською  аристократією  (не  з  Єлизаветою,  що  була  покровителькою  Розумовського!),  адже  фактично  Україна  стала  політично  і  економічно  віддалятися  від  імперії.  До  того  ж,  гетьман  отримав  контроль  над  землями  Запорізької  Січі  –  великою  родючою  територією,  на  яку  давно  мали  види  найвищі  кола  російської  аристократії.
Уперше  з  часів  Хмельницького  Україна  отримала  право  самостійно  здійснювати  міжнародні  стосунки  —  було  створено  колегію  зовнішніх  зносин.  Розумовський-молодший  мав  право  самостійно  призначати  полковників  та  нагороджувати  старшину  землями,  а  на  території  України,  окрім  невеликого  Київського  гарнізону,  не  залишилося  царських  військ.  Звичайно,  всі  ці  та  інші  реформи  втілювалися  не  без  сприяння  брата  Олексія.  Невідомо  як  би  склалася  ситуація  далі,  але  в  1762  році  імператриця  Єлизавета  помирає.  
Кирило  Розумовський  взяв  участь  у  двірцевому  перевороті,  завдяки  чому,  замість  імператора-самодура  Петра  III  на  трон  зійшла  його  дружина  Катерина  Друга.  На  час  цього  перевороту,  коли  Катерина  ІІ  брала  владу,  Кирило  Розумовський  фактично  командував  петербурзьким  гарнізоном,  він  був  шефом  Ізмайлівського  полку.  І  якби  не  його  слово  як  військовика  і  президента  академії  наук,  Катерина  могла  би  й  не  посісти  великодержавний  престол.  Кирило  Розумовський  відіграв  таку  роль  у  тогочасному  перевороті,  очевидно,  сподіваючись  на  те,  що  Катерина  ІІ  за  це  віддячить.  Та  він  прорахувався,  бо  добре  не  знав  норову  молодої  імператриці  Катерини  ІІ.  Це  дуже  швидко  виявилося  –  після  того,  як  він  зібрав  у  Глухові  великий  з’їзд  козацької  старшини  у  вересні  1763  року.  Цей  з’їзд  звернувся  до  українського  народу  і  до  цариці  Катерини  ІІ  щодо  реформи  на  право  наслідування  гетьманського  уряду.  До  речі,  це  було  повернення  до  ідеї  Богдана  Хмельницького.
Нова  імператриця  виявилася  із  тих  коронованих  осіб,  хто  не  особливо  пам’ятав  людей,  які  допомогли  їй  прийти  до  влади.  Підняте  Розумовським  питання  про  спадковість  гетьманства,  незабаром  привело  до  його  відставки  і  зречення  від  булави  –  Катерина  ІІ  виявилася  занадто  сильним  суперником,  щоб  вступити  з  нею  в  боротьбу.  
Проживши  наступні  тринадцять  років  Європі,  в  1777  році  Кирило  Розумовський  повернувся  в  Україну.  Відзначимо,  що  до  кінця  життя  Кирило  не  зміг  змиритися  з  втратою  влади,  а  Петербург  на  все  життя  перестав  йому  бути  симпатичним.  Подальше  життя  останній  гетьман  Кирило  Розумовський  провів  з  великою  своєю  сім’єю  у  резиденціях  –    гетьманських  містах  Батурині  та  Яготині.  
Взагалі,  з  Батурином  Розумовський  був  пов’язаний  більшу  частину  свого  життя.  У  1750  році  місто  було  подаровано  йому  Єлизаветою  І.  За  задумом  Кирила  Григоровича  місто  повинно  було  стати  столицею  Гетьманщини,  він  навіть  хотів  тут  відкрити  університет.  В  останні  роки  життя  Кирило  Розумовський  побудував  у  місті  розкішний  палацовий  комплекс,  в  якому  була  величезна  бібліотека.  Над  проектом,  до  слова,  працював  знаменитий  шотландський  архітектор  Чарльз  Камерон.
Говорячи  про  особисті  якості  гетьмана,  відзначимо,  що  він  був  добрим,  доступним  у  спілкуванні  чоловіком,  людиною  прямою,  безпосередньою,  до  того  ж  володів  почуттям  гумору.  Незважаючи  на  розкішне  життя  і  багаті  столи,  улюбленими  його  стравами  були  український  борщ  і  гречана  каша.  Кирило  Григорович  був  щедрим  меценатом  Православної  Церкви  і  культури.
  В  останній  період  свого  життя  займався  розведенням  іспанських  овець,  вирощуванням  шовковиці  і  шовківництвом,  механізував  сільськогосподарську  працю,  будував  млини.  Сім’я  останнього  козацького  гетьмана  Кирила  Розумовського  була  справді  велика  –  шість  синів  та  п’ять  доньок.  Така  кількість  нащадків  сприяла  стрімкому  розвитку  роду  Розумовських.  Але,  водночас,  створювала  підґрунтя  для  чвар  та  суперечок  між  чоловіком  і  дружиною  щодо  виховання  дітей.  Гетьманша  Катерина  Іванівна,  незважаючи  на  деяке  нудьгування  під  час  перебування  в  Україні  (їй  не  подобалися  українські  звичаї,  а  до  населення  й  козацької  старшини  уродженка  столичного  Петербурга  ставилася  із  пихою),  була  за  висловами  архівних  документів  «верною  супругой,  попечительной  матерью,  доброй  родственницей  и  кроткой  госпожой  в  доме».  У  1762  році  Катерина  Наришкіна-Розумовська  стає  дамою  Ордену  Святої  Катерини.  
В  останні  роки  стосунки  Кирила  та  Катерини  погіршилися.  Казали,  що  основною  причиною  того  були  любовні  походеньки  відомого  ловеласа,  яким  вважали  Кирила  Розумовського.  В  1764  році,  коли    Катерина  II  повністю  скасувала  Гетьманщину,  як  компенсацію  останній  гетьман  України,  не  маючи  ніякого  вiйськового  досвіду,  отримав  статус  генерал-фельдмаршала  і  велику  пенсію.  Після  цього  Кирило  почав  більше  часу  проводити  за  кордоном,  що  ще  більше  погіршило  стосунки  з  дружиною  Катериною  Іванівною.  Померла  Наришкіна-Розумовська  у  1771  році,  поховали  її  в  Благовіщенській  церкві  Олександро-Невської  Лаври  у  Санкт-Петербурзі,  поруч  з  могилою  Кирилового  брата  –  Олексія  Розумовського.  
Кирило  Григорович  Розумовський  помер  в  самотині  9  січня  1803  року  і  був  похований  у  збудованій  ним  Воскресенській  церкві  в  Батурині.
Його  гетьманство  нащадки  назвали  «оксамитовою  осінню  української  державності»,  особа  Кирила  Розумовського  досі  викликає  в  істориків  суперечки  і  дискусії  –  з  одного  боку  він  був  відданим  «матінці»-імперії,  але  з  іншого  –  він  зробив  спробу  відродити  Гетьманщину  в  повній  її  самостійності,  незважаючи  на  абсолютну  владу  російського  монарха.

[i]Література
1.Абліцов  Віталій.  Галактика  «Україна».  Українська  діаспора:  видатні  постаті  —  К.:  КИТ,  2007.  —  436  с.
2.Бикодір  Геннадій.  Його  імператорська  величність  із  села  Лемеші  //  Україна  Молода,  №  057,  28.01.2009.
3.  Васильчикова  А.  А.  Семейство  Разумовскихь.  —  Т.1.  —  СПб,  1880.
Модзалевський  В.  Л.  Малоросийский  родословникь.  Т.4.  —  Киев,  1914.
4.Путро  О.  І.  Розумовський  Олексій  Григорович  //  Енциклопедія  історії  України  :  у  10  т.  /  редкол.:  В.  А.  Смолій  (голова)  та  ін.  ;  Інститут  історії  України  НАН  України.  —  К.  :  Наук.  думка,  2012.  —  Т.  9  :  Прил  —  С.  —  С.  268.

[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=802546
рубрика: Поезія, Нарис
дата поступления 09.08.2018

Ірина Вовк. "Доба гетьманів і співочих талантів" (нарис)

[color="#ff0000"]Серед  членів  Клубу  Поезії  є  багато  прихильників  музики  -  про  це  свідчать  численні  пісенні  тексти  дописувачів  сайту  та  тексти  написані  під  впливом  музичних  творів.  Думаю,  що  поетам  буде  цікавим  цей  матеріал  про  "столицю  співочих  талантів  (а  разом  з  тим  і  гетьманів!)"  Старої  України.
[/color]
[i]Ось  уже  п'ятий  рік  серед  моїх  завдань  як  наукового  співробітника  Інституту  релігієзнавства  при  Львівському  музеї  історії  релігії  є  формування  календарів  знаменних  дат  на  наступний  рік.  Так  випереджуючи  події  майже  на  півроку  маю  змогу  ознайомитись  із  цікавими  датами  та  іменами  в  історії  та  культурі  України.
Мотивом  до  написання  цієї  мистецтвознавчої  статті  стали  ювілейні  дати  дворічної  давності  -  у  календарі  знаменних  подій  на  2016  рік  у  світі  музики:  [b]Корнелію  Івановичу  Юзефовичу[/b],  капельмейстеру  Глухівської  хорової  капели  доби  Кирила  Розумовського,  виповнилося  290  років  від  часу  народження  і  250  років  від  часу  смерті  (дні  та  місяці  народження  і  смерті  невідомі).
Дуже  скупі  енциклопедичні  відомості,  а  саме:  подаються  лишень  рік  і  місце  народження  –1726,  село  Парафіївка,  нині  смт.  Ічнянського  району  Чернігівської  області  та  рік  і  місце  смерті  –  1766,  м.Глухів,  нині  Сумської  області.  Далі  –  роки  навчання  в  Київській  академії  і  роки  керування  хоровою  капелою  у  Глухові  –  от  і  вся  творча  біографія.  Ця  обставина  змусила  поглянути  на  карту  музичної  України  ХVІІІ  століття  і  виокремити  [color="#ff0000"][b]Глухів  як  центр  музичної  культури[/b][/color]  доби  гетьмана  Кирила  Розумовського.  Під  таким  кутом  зору  висвітилася  ціла  плеяда  талановитих  українських  митців,  серед  яких  ім’я  Корнелія  Івановича  Юзефовича  стоїть  першим  у  списку.
Отож,  завдяки  йому  виникло  бажання  ще  раз  торкнутися  світлої  пам’яті  відомих  на  увесь  світ  талановитих  українців,  які  славою  своєю  підносили  авторитет  України  на  мистецькій  мапі  Старої  Європи.
[/i]

Знамените  мальовниче  [color="#ff0000"][b]містечко  Глухів[/b][/color],  що  у  Сумській  області  –  одне  з  найдавніших  поселень  на  території  Чернігівсько-Сіверської  земель.  Вперше  згадується  воно  в  літописі  під  1152  роком,  а  вже  у  ХVIII  столітті  Глухів  стає  політичною  резиденцією  лівобережних  українських  гетьманів,  переймаючи  повноваження  від  Батурина,  до  того  ж  культурною  столицею  України,  і  перш  за  все  –  музичною!  
Уже  сама  урочиста  процедура  «елекції»  гетьманів  не  обходилась  без  музичного  супроводу.  Особливою  помпезністю  відрізнялася  церемонія  «поставлення  на  гетьманство»  миргородського  полковника  [color="#ff0000"][b][i]Даниїла  Апостола[/i][/b][/color]  1  жовтня  1727  року.  Під  час  її  проведення  всі  козацькі  полки  зі  зброєю  вишикувалися  в  пішому  порядку  на  Радній  площі  Глухова  біля  Миколаївської  церкви.  У  супроводі  військової  музики  принесли  атрибути  гетьманської  влади  –  печатку,  булаву,  велику  корогву,  значок  і  бунчук.  Після  вручення  царським  міністром  новообраному  гетьману  клейнодів,  «знаменами  військовими  його  покрили,  і  крикнули  всі  сильно  ...  І  вдарили  в  усіх  полках  на  котлах,  і  на  трубах  віват  заграли».  Після  святкової  служби  Божої  в  Миколаївській  церкві,  коли  обраний  гетьманом  Даниїл  Апостол  прямував  до  свого  будинку,  «віддавали  йому  все  честь  від  усіх  полків  боєм  на  котлах  і  військових  музик  ігрою».  
Козацька  Миколаївська  церква  була  на  той  момент  головним  храмом  Глухова,  а  значить  і  всієї  Гетьманщини!  Ця  святиня  національної  державності  збереглася  до  нашого  часу.  Споруджений  був  найдавнішим  храм  Глухова  майстром  М.Ефімовим  1693  року  в  стилі  бароко.  
Але  не  тільки  козацькі  марші  звучали  в  місті  Глухові.  Після  того,  як  в  1750  році  гетьманом  став  [color="#ff0000"][b][i]Кирило  Розумовський[/i][/b][/color],  при  його  дворі  в  Глухові  з'явився  професійний  театр.  Крім  драматичної,  театр  мав  також  оперну  і  балетну  трупи,  хор  і  оркестр.  В  оркестрі  театру  спершу  грали  переважно  італійці,  однак  згодом  з'явилися  і  українські  музиканти.  У  1751-1753  роках  хоровою  капелою  Кирила  Розумовського  керував  [color="#ff0000"][b]Корнелій  Іванович  Юзефович  (1726-1766)[/b][/color],  випускник  Київської  академії,  де  навчався  з  1741  по  1750  роки  і  був  солістом  хору.  Потім  керування  Глухівською  капелою  перейняв  відомий  український  композитор,  хоровий  диригент[color="#ff0000"][b]  Андрій  Рачинський[/b]  [/color]-  батько  знаменитого  скрипаля  ХІХ  століття  [color="#ff0000"]Гавриїла  Рачинського.[/color]  Освіту  Андрій  Рачинський  здобув  у  Львові,  де  протягом  трьох  років  був  реґентом  єпископської  капели.  З  1753  року  став  придворним  капельмейстром  гетьмана  Кирила  Розумовського.
Співаками  хорової  капели  були  [color="#ff0000"][b]Марко  та  Федір  Полторацькі  [/b][/color]–  уродженці  Чернігівщини.  Марко  Полторацький  народився  в  Сосниці,  протягом  30  років  очолював  Придворну  співочу  капелу  в  Петербурзі,  де  його  учнями  були  знамениті  композитори  Максим  Березовський  і  Дмитро  Бортнянський.  Онукою  ж  Марка  Полторацького  була  оспівана  О.  С.  Пушкіним  вродливиця  [color="#ff0000"][i]Анна  Керн[/i][/color],  а  правнучкою  -  [color="#ff0000"][i]Катерина  Керн[/i][/color],  якій  композитор  Микола  Глінка  присвятив  романс  «Я  помню  чудное  мгновенье».  
Любов  до  музики  гетьмана  Кирила  Розумовського  «у  спадок»  перейшла  до  його  сина  Андрія  Кириловича,  який  народився  в  Глухові.  Будучи  послом  у  Відні,  він  був  особисто  знайомий  з  Л.В.Бетховеном,  Й.  Гайдном,  В.  А.  Моцартом.  Здібний  скрипаль,  член  струнного  квартету,  Андрій  Кирилович  був  меценатом  мистецтва,  другом  і  покровителем  великого  Бетховена,  який  записав  від  нього  кілька  українських  пісень  і  присвятив  Андрію  Розумовському  три  струнних  квартети  і  дві  знамениті  симфонії  -  П'яту  і  Шосту.  Після  відставки,  Андрій  Кирилович  у  1810  році  утримував  прекрасну  хорову  капелу  в  Батурині,  півчі  якої  «вчилися  у  Бортнянського  і  у  чудових  майстрів  в  чужих  землях".
Славилася  раритетними  виданнями  і  величезна  музична  бібліотека  Розумовських,  збори  якої  налічували  понад  23000  творів  оперної,  симфонічної  та  камерної  музики.
Глухів  також  став  центром  підготовки  малолітніх  півчих  для  потреб  Придворної  співочої  капели.  Оскільки  Придворна  капела  в  Петербурзі  на  початку  ХVIII  ст.  формувалася  майже  виключно  з  українців,  в  Глухові  було  вирішено  відкрити  перший  в  Російській  імперії  спеціалізований  музичний  навчальний  заклад  –  Глухівську  співочу  школу.  
Ще  в  1714  і  1717  рр.  Государя  дяк  і  регент  Іван  Петров  приїжджав  до  Глухова  за  співаками.  На  початку  1727  року  імператриця  Катерина  І  зверталася  до  Даниїла  Апостола  з  приводу  [i]"розшуку  двох  півчих  альцест,  які  необхідні  до  єя  двору".[/i]  А  вже  наступного,  1729  році  датується  указ  про  [color="#ff0000"][b]створення  в  Глухові  співацької  школи[/b][/color].  У  1730  році  вона  почала  свою  діяльність,  а  в  1732  відбувся  перший  випуск!  
Царським  указом  від  1  вересня  1738  року  наказувалося  побудувати  для  школи  окрему  будівлю  і  знайти  [i]"бажаного  київського  і  партерного  співу  майстра»[/i].  У  школі  постійно  навчалося  20-30  учнів.  Середній  термін  навчання  становив  2  роки.  Щорічно  10  випускників  Глухівської  школи  поповнювали  Придворний  хор  і  оркестр  в  Петербурзі.  Всього  ж  за  48  років  плідної  роботи  в  школі  було  підготовлено  понад  300  музикантів,  хористів,  солістів  і  регентів  для  Придворної  співочої  капели!  
Учні  Глухівської  співочої  школи  обов'язково  відвідували  хорові  і  симфонічні  концерти,  опери  і  балети  при  дворі  гетьмана  Кирила  Розумовського,  співали  в  хорі  Миколаївської  церкви.  У  Глухівській  співочій  школі  навчали  також  грі  на  гуслях,  бандурі  та  скрипці.  Про  це  свідчить  все  той  же  царський  указ,  в  якому  наказувалося  [i]«підшукати  майстра  гусляра,  бандуриста  з  малоросіян,  які  грати  знають  на  гуслях,  на  бандурі,  на  скріпіци,  і  щоб  оні  майстри  на  оних  інструментах  зі  свідчень  хлопців  семи  чоловік  навчали  струнної  музиці  по  ноті  "[/i].  
У  відкритій  же  в  1740  р.  в  Петербурзі  студії  Придворної  капели  тривали  традиції  Глухівської  співочої  школи,  при  цьому  акцент  робився  на  обов'язковому  оволодінні  грою  на  музичних  інструментах.  Зокрема,  в  урядовому  указі,  наприклад,  йшлося  про  те,  щоб  "відтепер  надалі  для  придворної  капели  містити  при  дворі  нашому  з  малолітніх  малоросійського  народу  людей  навчених  нотного  співу  до  дванадцяти  чоловік,  яких  ...  на  різних  пристойних  тієї  капели  інструментах  навчати".  У  1730-1749  рр.  придворним  бандуристом  при  дворі  імператриці  Єлизавети  Петрівни  був  городовий  козак  із  Прилук  [color="#ff0000"][b]Григорій  Любисток,[/b]  [/color]який  отримав  музичну  освіту  Глухівської  співочої  школи.  У  1747  році  музиканту  за  його  мистецтво  було  «пожалувано»  дворянство  і  чин  полковника.  За  даровані  царицею  гроші  митець  скуповував  будинки  в  Петербурзі  та  Москві,  в  одному  з  них  «в  домі  каміннім  дворянина  Григорія  Михайловича  Любисткова  над  Мойкою»  у  1747  році  продовж  семи  місяців  засідав  Сенат  Російської  імперії.  Відомо,  що  кобзар  та  бандурист  Григорій  Любисток  на  кілька  місяців  утік  із  царської  служби  в  Україну,  аби  піднімати  в  народі  дух  непокори  та  ідею  відновлення  гетьманства.  Любив  співати  пісню-думу  «Про  правду  й  неправду».  Наприкінці  життя  придбав  землю  поблизу  Лубен  і  жив  там  до  смерті.  Дата  смерті  та  місце  поховання  бандуриста-кобзаря  Григорія  Любистка  невідомі.  На  кобзі  і  бандурі  непогано  грав  і  сам  гетьман  Кирило  Розумовський.
Цікаво,  що  саме  з  співочого  Придворної  співацької  капели  почалася  стрімка  і  блискуча  кар'єра  [color="#ff0000"][b]Олексія  Розумовського[/b][/color]  –  брата  Кирила.  Якраз  в  період  початку  роботи  Глухівської  співочої  школи,  на  Різдво  1731  р.  проїжджав  через  село  Чемер  на  Чернігівщині  полковник  Федір  Стефанович  Вишневский,  який  віз  з  Угорщини  токайське  вино  до  царського  столу.  Зайшовши  до  місцевої  церкви  і  почувши  чудовий  голос  Олексія  –  сина  збіднілого  козака  з  хутора  Лемеші  Григорія  Розума,  полковник  запропонував  хлопцеві  їхати  з  ним  до  Петербурга.  Так,  в  22  роки  Олексій  потрапив  до  Придворної  співочої  капели,  де  на  нього  звернула  увагу  дочка  Петра  І,  цесарівна  Єлизавета  –  сама  любителька  хорової  музики.  Підкоривши  серце  царівни,  Олексій  стає  її  фаворитом  і  найближчим  радником.  А  після  сходження  на  російський  престол  Єлизавета  Петрівна  дарує  Олексію,  тепер  уже  Розумовському,  звання  фельдмаршала  і  титул  графа,  дарує  також  із  щедрої  царської  руки  йому  величезні  маєтки,  більше  того  -  вступає  з  ним  у  таємний  шлюб.
Графський  титул  отримав  поруч  з  братом  Олексієм  і  [color="#ff0000"][i][b]Кирило  Розумовський[/b][/i][/color],  а  в  1750  році  він  став  останнім  гетьманом  України.  Ось  так  завдяки  музиці  відродилася  українська  державність!  

[b][color="#ff0000"]Уродженці  Глухова:  мистецькі  долі…[/color][/b]

Справжньою  гордістю  і  співочої  школи,  і  самого  Глухова  є  його  уродженці  –  знамениті  композитори[color="#ff0000"][b]  Максим  Березовський  та  Дмитро  Бортнянський.  [/b]
[b]Максим  Березовський  (1745-1777)[/b][/color]  з  дитинства  в  умовах  високої  хорової  культури  глухівських  храмів  засвоїв  мелодійну  красу  і  прекрасну  гармонію  партесних  співів.  Після  навчання  в  Глухівській  співочій  школі,  він  продовжує  навчання  в  Київській  академії.  За  добре  поставлений  голос  і  музичні  здібності  його  взяли  співати  в  Петербурзьку  придворну  співочу  капелу.  Максим  Березовський  також  успішно  виступав  солістом  в  Петербурзькій  італійській  оперній  трупі.  У  1765  –1774  рр.  він  удосконалював  свою  композиторську  майстерність  в  Італії,  в  Болонській  філармонічній  академії,  під  керівництвом  видатного  теоретика  музики  Джовані  Батіста  Мартіні,  і  в  1771  р  склав  іспит  на  звання  композитора-академіка.  Ім'я  Максима  Березовського  було  вигравірувано  золотими  літерами  на  будівлі  Болонської  академії  поруч  з  ім'ям  великого  Моцарта!  
Високе  звання  давало  можливість  композитору  в  Придворній  співочій  капелі  отримати  гідне  місце  капельмейстера.  Але  правителі  імператорського  двору  фактично  проігнорували  звання  і  талант  Максима  Березовського,  що  і  привело  композитора,  в  результаті,  до  трагічного  кінця  –  в  32  роки  він  наклав  на  себе  руки.  Не  набагато  більше  прожив  і  сам  Моцарт  ...  
Музика  Максима  Березовського  виявилася  безсмертною.  Сьогодні  повсюдно  на  церковних  службах  і  в  концертних  залах  можна  почути  хорові  твори  композитора  –  «Хваліте  Господа  з  небес»,  «Прийдіть,  поклонімся»,  концерти  «Слава  в  вишніх  Богу»,  «Не  відкинь  мене  під  час  старості».  Всі  вони  відрізняються  глибиною  внутрішнього  змісту,  саме  ж  музичне  полотно  пронизане  мотивами  української  церковно-народної  співочої  культури.  
На  згадку  про  Максима  Березовського  в  його  рідному  Глухові  кілька  років  тому  був  поставлений  пам'ятник.  Автори  монумента  трактували  образ  Максима  Березовського  як  персоніфікований  образ  трагічної  Долі  митця,  його  тонкої,  ранимої,  змученої  душі.  
Набагато  щасливішою  склалася  доля  [color="#ff0000"][b]Дмитра  Бортнянського  (1751-1825)[/b],[/color]  хоча  основні  віхи  його  творчої  біографії  були  майже  такими  ж,  як  у  Максима  Березовського.  Маючи  чудовий  голос,  майбутній  композитор  після  нетривалого  перебування  в  Глухівській  співочій  школі  незабаром  опинився  в  Петербурзькій  придворній  співочій  капелі.  Потім  протягом  10  років  Дмитро  Бортнянський  удосконалював  своє  мистецтво  композиції  в  Італії,  де  були  поставлені  його  опери  «Креонт»,  «Алкід»,  «Квінт  Фабій».  Повернувшись  до  Росії,  Дмитро  Бортнянський  займає  посаду  капельмейстера  при  царському  дворі  в  Гатчині  і  Павловську,  а  в  1796  році  його  призначають  директором  вокальної  музики,  капельмейстером  і  правителем  Петербурзької  придворної  хорової  капели.  Він  уклав  ще  три  опери  –  «Торжество  Сеньйор»,  «Сокіл»,  «Син-суперник»,  велику  кількість  духовних  хорових  концертів,  творів  для  фортепіано,  камерних  ансамблів  та  інших  творів.
Дмитро  Бортнянський  в  своїй  творчості  органічно  поєднав  досягнення  західноєвропейської  музики  з  особливостями  української  мелодики.  Його  музику  цінували  Петро  Ілліч  Чайковський  і  Гектор  Берліоз,  хорові  твори  композитора  нині  входять  в  літургії  всіх  православних  церков  світу.  
У  Глухові  творчості  Дмитра  Бортнянського  присвячений  окремий  стенд  місцевого  краєзнавчого  музею,  а  пам'ятник  композитору  було  встановлено  у  міському  сквері  навпроти  пам'ятника  Максиму  Березовському.

[i]Література:
1.Митці  України:  Енциклопедичний  довідник  /  Упор.:  М.  Г.  Лабінський,  В.  С.  Мурза.  За  ред.  А.  В.  –  К.  :  «Українська  енциклопедія»  ім.  М.  П.  Бажана,  1992,  с.  667.  
2.Мистецтво  України:  Біографічний  довідник  /  Упор.:  А.  В.  Кудрицький,  М.  Г.  Лабінський.  За  ред.  А.  В.  Кудрицького.–  К.  :  «Українська  енциклопедія»  ім.  М.  П.  Бажана,  1997,  с.  668.
3.  Києво-Могилянська  академія  в  іменах,  XVII  —  XVIII  ст.:  Енцикл.  вид.  /  Упоряд.  З.  І.  Хижняк;  За  ред.  В.  С.  Брюховецького.–  К.:  Вид.  дім  «КМ  Академія»,  2001,  с.453–454.
4.  Ірина  Вовк.  Максим  Березовський  //Вісник  Львівського  музею  історії  релігії.  –  Львів,  2012,  число  11,  с.3-11.
[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=802177
рубрика: Поезія, Нарис
дата поступления 07.08.2018

Ірина Вовк. Театр "МЕТА": СВЯТО ІВАНА КУПАЛА (сценарій)

[color="#ff0000"][i]Читачі  сайту  Клубу  Поезії,  цей  сценарій  Купальських  забав  взятий  з  ігрової  практики    Молодіжного  Експериментального  Театру  Аматорів  "МЕТА",  який  був  заснований  у  1979  році  творчою  молоддю  мистецьких  кіл  Львова.  Майже  40  років  святкують  Купала  "метяни"  з  родичами  і  друзями  з  усіх  неформальних  товариств  у  Нижньому  Синьовидному  в  Карпатах.  Бували  роки  особливі,  коли  "метянські"  Купала  бачили  в  Гідропарку  на  Дніпрі    (1989),  в  Ченстохово  на  зустрічі  з  Папою  Іваном-Павлом  ІІ  (1991),  на  Львівському  Знесінні  (1991).  Бувало,  що  на  лісовій  галявині  біля  річки  (обов'язкова  умова!)  збиралося  біля  2000  люду,  а  то  й  більше.  Виконавці  головних  ролей:  Лада  та  Іван,  пройшовши  крізь  купальський  вогонь  в  майбутньому  ставали  подружжями,  бо  це  давня  магія...  Пропоную  відчути  цю  незвичну  атмосферу,  бо  Купальська  ніч  не  за  горами...[/i][/color]

                       [color="#ff0000"]  [b]СВЯТО  ІВАНА  КУПАЛА[/b]
[/color]
                                                     Громада  обирає  [b]Війта.[/b]

[b]Війт.  [/b]А  кого  візьмемо  в  Писарі?

                                     Вибирають  [b]Писаря.[/b]  Війт  вручає  йому  перо  і  папір.

[b]Писар:[/b]  Дякую  громаді  за  довіру!  Постараюсь  літопис  гарно  писати,  щоб  нащадки  могли  прочитати.  Тільки  дайте  назву  хати,  щоби  було  що  писати.  Мушу  вас  порахувати  і  усіх  переписати,  ні  про  кого  не  забути,  а  про  всіх  вас  пам’ятати,  бо  як  вхопить  чорт  дівчину,  буду  нести  я  провину.  Наскільки  мені  відомо,  серед  присутніх  тут  нечистої  сили  нема.  Тому  хочу  дівчат  попередити,  що  коли  парубки  будуть  вам  говорити,  що  бачили  перелесника,  чи  відьму,  що  з  димаря  вилетіла  і  шастала  по  селу,  то  не  вірте  тим  пліткам,  бо  хлопці  навмисне  залякуватимуть  вас  ними,  щоб  провести  додому,  чи  поцілувати,  чи…  повечеряти.  Ну,  а  так  як  у  нас  мова  зайшла  про  нечисту  силу,  то  не  лякайтесь,  якщо  буде  погана  погода.  Коли  дощ  буде  іти  крізь  сонце  –  то  це  чорт  дочку  заміж  віддає;  коли  грім  та  блискавка  –  то  сам  чорт  вирішив  побратися  з  відьмою.  Недаремно  в  народі  кажуть  на  погану  погоду  «чортове  весілля».  На  тому  буду  кінчати,  але  мушу  нагадати,  щоб  не  забули  дати  назву  своїй  хаті.
[b]Війт:  [/b]Писар  свої  обов’язки  знає,  тільки  ще  щоб  дав  назви  вулицям  і  пронумерував  хати,  а  то  ще  хтось  вночі  заблудиться  і  до  сусіди  зайде.  Будівничі  ж  нехай  гарно  наше  село  побудують,  щоб  того  не  сталось,  бо  не  оберемось  клопотів.  Ціпакам  буде  завдання  берегти  нас  відлукавих  духів  та  людей.  Корчмар  і  кухар  щоб  зважали,  щоб  наші  шлунки  наповняли.  Тепер  громаді  вказівки:  не  сумувати,  спиртного  не  вживати,  годинники  заховати,  бо  відтепер  у  нас  один  годинник  –  сонце,  а  хто  не  заховає,  то  того  будемо  топити  й  витягнемо  тоді,  коли  годинник  зупиниться.  Стежити  за  порядком,  не  нищити  природи.  [i](Вказується  «знак»  для  сходу,  а  також  різні  побутові  речі  і  всі  розходяться).
[/i]
[i]Перед  обідом  [b]дівчата[/b]  плетуть  з  квітів  гірлянду.  Беруть  дві  палиці  (одна  рівна,  а  друга  розгалужена  внизу)  і  зв’язують  їх  так,  щоб  вгадувалась  людина  з  розведеними  руками.  Прикрашають  гірляндою.  Це  [b]«Коструб»  (або  по-іншому«Іван»)[/b].  Ще  готують  пучки  кропиви.
[/i]
                               [color="#ff0000"]    [b]ОСВЯЧЕННЯ  КРИНИЦІ[/b]
[/color]
[i][b]Дівчата[/b]  з  Кострубом  ідуть  по  селу  і,  співаючи,  збирають  людей  до  криниці.  У  руках  у  дівчат  кропива.
Пісня:  «Ходіть,  дівки,  на  вулицю,                                                                                                                                                                                                                            викопали  вже  криницю.
В  нас  водиця  чудова  –  чиста,  свіжа,  здорова…».

                                                         Коструба  застромлюють  у  криницю.[/i]

- [i]Наша  водиця  студена  –  сонцем,  місяцем  і  зорями  свячена!
- Куди  водиця  тече,  там  травиця  росте.
- Водиця  –  наша  матінка,  все  сполоще,  крім  лихого  слова.
- Чиста  вода,  як  сльоза;  глянь  у  воду  та  на  свою  вроду.
- Всього  не  переймеш,  що  водою  пливе.
- Прийшло  з  води,  пішло  з  водою.
[i][/i][/i]
[b]І  дівчина:[/b]  «Гей,  око  Лада,  
Леле  Ладове,
Гей,  око  Ладове,
Ніч  пропадає,
Бо  око  Лада
З  води  виходить,
Ладове  свято
Нам  приносить.
Гей,  Ладо!
А  ти,  Перуне,
Отче  над  Ладом.  
Гей,  Перуне,
Отче  над  Ладом.
Гей,  Перуне,
Дай  дочекати
Ладо  Купала.
Гей,  Купала!
                 [b]  Всі:  [/b]Гей,  Купала!
[b]І  дівчина:  [/b]У  нашу  хату.
Гей,  Купала!
                 [b]  Всі:  [/b]Гей,  Купала!
[b]І  дівчина:[/b]  Солод  ситити.
Гей,  Купала!
                   Всі:[b][/b]  Гей,  Купала!
[b]І  дівчина:[b][/b][/b]  Щоби  і  внукам
Те  пам’ятати.
Гей,  Купала!
                   [b]  Всі[/b]:  Гей,  Купала!

[i]Одна  або  більше  [b]дівчат  [/b]читають,  а  друга  повторює  для  громади  ті  рядки,  які  говорять  всі.[/i]

[b]Дівчата:[/b]  Добрий  день,  водичко,  найстарша  сестричко!
[b]Всі:  [/b]Добрий  день,  водичко,  найстарша  сестричко!
[b]Дівчата:[/b]  Обливаєш  гори,  коріння,  каміння,  облий  і  мене!
[b]Всі:[/b]  Облий  і  мене!
[b]Дівчата:  [/b]Від  всякої  мерзи,  від  пагуби.
[b]Всі:[/b]  Від  всякої  мерзи,  від  пагуби.
[b]Дівчата:[/b]  Абим  була  така  велична,  як  весна.
[b]Всі:[/b]  Як  весна!
[b]Дівчата:[/b]  Абим  була  така  красна,  як  зоря  ясна.
[b]Всі:[/b]  Як  зоря  ясна!
[b]Дівчата:  [/b]Як  радіють  теплу,  так  аби  мені  раділи.
[b]Всі:[/b]  Так  аби  мені  раділи!
[b]Дівчата:  [/b]Щоб  була  така  сильна,  як  вода.
[b]Всі:    [/b]Як  вода!

[i][b]Хлопці[/b]  виймають  Коструба  з  криниці,  замочують  його  зелену  голову-гірлянду  у  воді  і  окроплюють  присутніх.
- Що  з  неба  каплею,  то  на  землю  сторицею!
- Води  боятися,  то  не  купатися!
[b]Дівчата[/b]  беруть  кропиву,  жалять  хлопців  і  всі  пересуваються  від  криниці  на  галявину.
[/i]
                                                       [color="#ff0000"][b]    ПРОЩАННЯ  З  ПЕТРІВКОЮ
[/b][/color]
[i][b]Всі  [/b]виходять  на  галявину.  [b]Хлопці[/b]  збоку  застромлюють  в  землю  коструба,  а  [b]дівчата[/b]  складають  посеред  галявини  кропиву  в  одну  купу.  Потім  співають  і  скачуть  через  неї,  а  хлопці  грають  «Гиля-гиля»  (футбол),  або  ж  роблять  якусь  роботу.
Звучать  купальські  пісні:
«Ой  за  нашим  садом  три  місяці  рядом…»
«Та  ходила  Уляночка  по  межі…»
«Через  наше  село  везено  дерево…»
«Ой  у  полі  криниченька,  упалася  зозуленька…»[/i]

[b]І  дівчина:[/b]  Дівчата,  а  чи  знаєте  ви,  як  виникла  кропива?
[b]Всі:[/b]  Ні,  не  знаємо!
[b]І  дівчина:[/b]  Ходіть  же  сюди.  Я  розповім  вам  дуже  цікаву  легенду  про  кропиву,  волошку  та  пташку  зозульку.  (Усі  сідають).  Було  це  дуже  давно.  Тоді  ще  ліси  не  насаджувалися  людськими  руками  і  все  йшло  за  велінням  матері-природи.  Жив  собі  один  чоловік.  І  була  у  нього  донечка  Марійка:  вродлива  та  добра  дівчина.  Любила  вона  сидіти  на  березі  річки,  вишивати  та  співати.  І  від  співу  її  розцвітали  квіти,  зеленіли  дерева,  соком  наливались  плоди,  а  водиця  підхоплювала  її  дзвінкий  голос  і  несла  аж  до  синього  озера,  в  якому  жив  Вуж.  І  посіяв  він  в  його  самотньому  серці  неспокій,  і  привів  на  берег  річки.  Відтоді,  обернувшись  у  красеня-парубка,  Вуж  щодня  з’являвся  на  протилежному  березі  ріки  і  слухав  пісні  Марічки.  Поява  незнайомого  парубка  спочатку  злякала  дівчину,  але  згодом  вона  звикла  та  співала  лишень  для  нього.  Минав  час  і  одного  разу  у  хаті  Марічки  з’явилися  старости.  Не  хотів  батько  віддавати  доньку  незнайомому  парубку,  та  довідавшись,  що  Марічка  давно  знає  і  кохає  його,  погодився  і  благословив  їх  на  злуку.  Покинула  Марічка  батьківську  оселю.  Зостались  позаду  ліс,  річка,  а  попереду  синіло  озеро!  В’їхали  вони  в  озеро  і  опинилися  на  дні.  Там  стояв  палац  Вужа.  У  злагоді  та  любові  жили  Вуж  та  Марічка.  І  знайшлося  в  них  двійко  діточок:  Василько  і  Горпинка.  Якось  захотіла  Марічка  відвідати  батька.  Довго  відмовляв  її  Вуж  та  нічого  не  міг  вдіяти  проти  бажання  коханої  дружини.  Зібрав  він  її  та  дітей  у  дорогу  й  суворо  наказав,  щоб  не  говорили  вони  батькові,  що  він  вуж.  Доїхали  вони  до  річки,  перекинувся  Вуж  мостом  і  залишився  чекати  на  їх  повернення.  Зрадів  старий  батько  приїзду  доньки  й  онуків,  та  все  допитувався:  чому  не  приїхав  з  ними  зять,  хто  він  є,  де  вони  живуть?  Марічка  пам’ятала  наказ  чоловіка  і  нічого  не  відповіла  на  ці  запитання.  Втомлена  дорогою,  вона  лягла  спати.  А  дідусь,  частуючи  внуків  яблуками,  все  допитувався  і  допитувався.  Маленька  Горпинка  про  все  розповіла  дідусеві.  Взяв  він  сокиру,  подався  на  берег  річки,  порубав  Вужа-моста  і  повернувся  додому.  Під  вечір  зібралася  Марічка  з  дітьми  додому.  Приїхала  до  річки  –  мосту  нема,  а  на  березі  море  крові.  Дізнавшись,  що  Горпинка  усе  розповіла  дідусеві,  вона  сказала:  «За  те,  що  ти,  Горпинко,  зробила  усіх  нас  нещасними,  бути  тобі  кропивою!  Нехай  твою  серцевину  так  же  точать  черви,  як  тепер  моє  серце  точить  зле  горе!  І  будеш  ти  приносити  людям  жагучий  біль,  який  тепер  ти  принесла  мені!..  А  ти,  мій  милий  Васильку,  будеш  волошкою.  Люди  будуть  насолоджуватися  тобою,  дивуватимуться  твоїй  красі  і  завжди  триматимуть  тебе  у  своїх  хатах!»  Ще  сильніше  заплакала  Марічка  і  полетіла  в  ліс  зозулею,  а  діти  зосталися  на  березі  річки:  Василько  –  запашною  Волошкою,  а  Горпинка  –  жалючою  кропивою.

                               [i]    [b]Дівчата[/b]  розходяться  або  відразу  ж  ідуть  збирати  квіти.[/i]

                                                     [b]            [color="#ff0000"]ВІНКОПЛЕТЕННЯ[/color][/b]

[i]Назбиравши  квітів,  [b]дівчата[/b]  сідають  в  коло,  плетуть  вінки,  співають,  розповідають  легенди.
[/i]
[b]ІІ  дівчина:[/b]  Дівчата,нарвіть  і  вплетіть  у  свої  вінки  терлич  та  тою.
[b]Всі:[/b]  А  навіщо?
[b]ІІ  дівчина:[/b]  А  тому,  що  терлич  і  тою  боїться  нечиста  сила,  яка  може  завітати  до  нас  на  свято.  Розповідали  мені,  що  в  одну  дівчину  закохався  чорт.  Довго  ходив  він  до  неї  у  вигляді  парубка.  Нарешті  вирішив  взяти  її  до  себе.  Мати,  готуючи  доньку  до  від’їзду,  вбрала  голову  її  квітками  терлича  та  тої.  Коли  прийшов  чорт,  то  ніяк  не  міг  підступити  до  дівчини  і  став  її  просити  зняти  з  голови  квіти.  Дівчина,  не  зрозумівши,  чого  він  від  неї  хоче,  стала  скидати  з  себе  все,  що  було  на      ній  і  тим  самим  дотягла  доти,  доки  не  заспівали  півні.  Тоді  чорт  сказав:  «Якби  не  терлич  та  не  тоя,  була  б  дівчина  моя»  і  в  ту  ж  мить  зник.
[b]ІІІ  дівчина[/b]:  А  я  знаю  іншу  оповідь.  Дівчина  прибрала  свою  голову  квітками  тої  і  пішла  в  ліс.  Там  зустріла  вона  чорта  в  подобі  молодого  та  вродливого  парубка,  який  почав  до  неї  залицятися.  При  тому  він  постійно  просив  її:  «Скинь,  дівко,  тою  і  підеш  за  мною».  В  пориві  хвилюючих  її  сердечних  відчуттів,  дівчина  виконала  прохання  –  і  чорт  зразу  ж  заволодів  нею.
[b]ІІ  дівчина:  [/b]  А  ще  соком  терлича  відьми  змазують  себе  під  пахвами,  коли  збираються  летіти  на  шабаш.
[b]І  дівчина[/b].  Відваром  його  вмиваються  дівчата,  щоб  швидше  вийти  заміж.  Скільки  дівчина  весною  знайде  кущів  терлича,  стільки  матиме  вона  коханців.
[b]ІІІ  дівчина[/b].  Терлич  і  тою  освячують  у  церкві  і  кладуть  до  колиски  маленьких  дітей.

                                                           Сплівши  вінки,  дівчата  розходяться.

[color="#ff0000"]
                                                     ВБИРАННЯ  КУПАЙЛИЦІ[/color]

[i]Після  вечері  [b]дівчата[/b]  збираються  на  галяві.[/i]

Дівчата  (співають):      
 «А  наші  хлопці  недбайливці,
 Не  вирубали  Купайлиці».

[i]Співають  доти,  доки[b]  хлопці  [/b]не  принесуть  їм  «Купайлиці»  (невелике  деревце  верби).  Тоді  дівчата  її  гарно  вбирають.  А  хлопці  збирають  сміття  по  хатах.
[/i]

[b]Хлопці:  [/b]Здорові  будьте!  З  Купайлом!
[b]Господарі:[/b]  Будьте  й  ви  здорові.
[b]Хлопці:[/b]  А  чи  нема  у  вас  сякого-такого,  давно  застарілого,  геть  спорошнілого?
[b]Господарі:[b][/b][/b]  У  душі  не  тримаємо,  а  на  дворі  може  щось  і  маємо.
Хлопці:[b][/b]  Тоді  вимітайте!  Щоб  воно  прахом  пішло  у  вогні  Купала.
                         Коли  зібрали  сміття  до  однієї  купи,  скликають  громаду.
[b]І  хлопець:  [/b]Виходьте,  старі  баби,  вже  заквохтали  в  болоті  жаби!
[b]І  дівчина:  [/b]Виходьте,  старі  мужі,  вже  засвистали  в  болоті  вужі!
[b]Молодиця:[/b]  Виходьте,  молодиці,  вже  дівчата  на  вулиці.
                     Громада  збирається  на  галявині,  запалюється  сміття.
[b]І  хлопець:  [/b]Хай  усе  погане  й  зле  пропадає,  а  добре  –  зостається  й  розростається!

[i]Усі  сидять  біля  вогнища,  співають.  Коли  ж  вогнище  починає  згасати,  а  пісні  замовкати,  то  наближається  час  казкового  дійства.[/i]

                 [color="#ff0000"]    [b]КАЗКОВЕ  ДІЙСТВО[/b][/color]

                                 [i]  З  лісу,  несподівано  для  присутніх,  виходить[b]  Волхв[/b].[/i]

[b]Волхв:  [/b]Добрий  вечір,  добрим  людям!
[b]Всі:[/b][i]  (озираючись)  [/i]Добрий  вечір!...
[b]Волхв:[/b]  Цілий  день  спостерігаю  за  вашими  ділами  і  тішуся  вашими  піснями.  Чи  справді  ви  приїхали  сюди  святкувати  Купала?
[b]І  хлопець:  [/b]Так,  та  не  з  чужої  волі,  а  з  своєї.  Бо  живуть  у  нас  ті  сили  небесні,  що  світом  керують,  і  хоч  багато  чого  не  знаємо,  та  віру  носимо  в  серці  щиру.
[b]Волхв:  [/b]Я  знаю,  бо  це  очі  і  душі  ваші  говорять.  Хай  завжди  дарує  вам  своє  світло  Сонце,  зігріває  вогонь  і  радує  Купало.  Хай  будуть  благословенні  сини  великого  Руса,  онуки  Яр-бога!
[b]Всі:[/b]  Дякуємо.
[b]І  дівчина[/b].  А  ви  хто,  діду?
[b]Волхв:[/b]  Я  Волхов.  А  ви  звідкіля  прийшли  у  володіння  ці  лісові?
[b]І  хлопець:[/b]  Ми  не  тутешні,  ми  –  з  міста  Лева.
[b]І  дівчина:[/b]  Дуже  любимо  ці  вічнозелені  гори,  де  й  зібралися  зустріти  Купала.
[b]Волхв:[/b]  А  чи  знаєте  ви,  як  виникли  ці  чудові  гори?
[b]Всі:  [/b]Не  знаємо!
[b]І  дівчина:  [/b]А  розкажіть  нам,  діду!
[b]Волхв.[/b]  То  ж  слухайте!  Колись  на  нашій  землі  була  величезна  рівнина,  кінця-краю  якій  не  було.  Рівнина  зеленіла  шовковими  травами,  вічнозеленими  смереками  і  ялинами,  могутніми  буками  і  яворами,  берестами  і  тополями,  долиною  текли  потічки  та  річки,  багаті  на  дрібну  та  велику  рибу.  Володарем  долини  був  велетень  на  ймення  Силун.  Він  жив  у  великому  палаці  й  на  нього  працювало  все  населення  долини.  Люди  не  сміли  покидати  маєток  Силуна  й  змушені  були  працювати  на  нього  безкоштовно  аж  до  смерті.  Служив  у  нього  хлопець  Карпо  Дніпровський,  що  прийшов  від  берегів  Дніпра.  Він  подався  в  мандри  ще  десятирічним  хлопчиком  шукати  щастя,  бо  батько  помер,  а  мати  жила  бідно,  і  Карпо  мусів  їй  чимось  допомогти.  Працьовитий  хлопець  був,  ніякої  роботи  не  боявся.  Через  деякий  час  Карпо  вирішив  повернутися  додому.  Але,  як  попросити  у  Силуна  гроші  за  службу,  не  знав.    Одного  разу,  коли  Силун  вийшов  уночі  поглянути,  як  ночує  худоба,  Карпо  попросив  у  нього  плату.  Розгнівався  велетень,  почувши  такі  слова,  схопив  Карпа  своїми  дужими  руками,  підняв  і  вдарив  ним  об  землю  так,  що  аж  яма  зробилася.  Але  з  Карпом  нічого  не  сталося.  Звівся  він  і  відчув  у  собі  непереможну  силу.  Це,  мабуть,  землиця  подарувала  йому  за  те,  що  працював  на  ній.  Схопив  Карпо  Силуна,  вдарив  ним  об  землю,  та  розкололася,  іСилун  опинився  під  землею.  Став  він  головою  пробивати  землю  і  від  того  поробив  високі  гори.  Чим  дужче  кидав  собою  Силун-велетень,  тим  вищі  гори  піднімалися  навколо.  А  найдужче  бив  собою  там,  де  Гуцульщина,  і  там  гори  вигналися  найвищі.  Уранці  наймити,  прокинувшись,  дивувалися.  Навколо  гори,  а  там,  де  був  палац  велетня  –  прірва.  Раптом  з-під  землі  вдарила  вода  і  заповнила  ту  прірву.  Чудувалися  люди,  зібралися  на  раду:  як  далі  бути,  як  жити.  Вирішили  в  цьому  краї  залишитися.  Озеро  назвали  Синевирським  ,  бо  було  синє-синє,  як  небо.  А  горам  на  честь  Карпа  дали  ймення  Карпати.
[b]І  хлопець:[/b]  Кажуть,  що  Силун  ще  й  тепер  не  стих  під  землею.
[b]Волхв:[/b]  Так-так,  пробує  вирватись,  але  вже  не  викидає  гори,  бо  постарів  і    моці  такої  вже  не  має.  Та  не  вирватись  йому  на  поверхню  вже  ніколи.
[b]І  дівчина:[/b]  Дякуємо  вам,  діду,  за  цю  оповідь.
[b]І  хлопець:[/b]  А  скажіть-но,  діду,  чи  багато  в  Карпатах  папороті?
[b]Волхов.  [/b]Еге  ж,  багато!  І  здогадуюсь,  чому  ви  про  неї  питаєте.  Тому,  що  саме  сьогодні  вночі  папороть  цвістиме  маленькими  квіточками,  які  горять,  як  вогонь.  Хто  роздобуде  квіточку  папороті,  для  того  нема  нічого  неможливого.  Він  (кепкуючи)  буде  знати,  де  знаходяться  скарби  в  землі  і  буде  їх  добувати  без  зайвого  труду;  йому  будуть  відмикатися  всі  замки  при  одному  лишень  дотику  руки;  він  зможе  закохати  до  себе  будь-яку  дівчину…  Але  роздобути  квітку  папороті  дуже  важко,  тому  що  вона  цвіте  тільки  одну  мить  і  пильно  охороняється  від  людей  чортами,  які  роблять  різні  спроби  налякати  сміливця:  повзуть  на  нього  вужами,  накидаються  звірями,  оглушують  свистом,  ревом,  кидають  камінням  і  деревами,  стріляють…  Жахи  добування  квітки  можуть  бути  настільки  великі,  що  їх  найчастіше  ніхто  не  витримує.  Господарем  чудового  талісману  можна  зробитися  тільки  випадково,  при  чому  чорти  все-таки  відберуть  його  собі.
[b]І  хлопець:[/b]  Невже  неможливо  роздобути  цвіт  папороті?
[b]Волхв:  [/b]Бачу,  що  серед  вас  є  парубки,  охочі  отримати  цей  талісман.  То  ж  нехай  вони  вийдуть  і  стануть  поруч  мене.
 
                                             [i]    Виходять  [b]парубки[/b][/i].

[b]Волхв:  [/b]У  цій  небезпечній  справі  я  не  стану  вам  у  пригоді,  але  ви  можете  заручитися  благословенням  Лісовика,  лісового  духа,  який  є  сином  чорта  й  відьми.  Вставайте  і  повторюйте  за  мною:
                                                     О  Велетню,  лісовий  царю!
[b]Хлопці:[/b]  О  Велетню,  лісовий  царю!
[b]Волхв:[/b]  Прийшли  ми  до  тебе  з  поклоном…
[b]Хлопці:[/b]  Прийшли  ми  до  тебе  з  поклоном…(вклоняються)
[b]Волхв:[/b]  Пусти  нас  у  свої  володіння…
[b]Хлопці:  [/b]Пусти  нас  у  свої  володіння.

                                                       [i]Виходить  [b]Лісовик.[/b]
[/i]
[b]Волхв:  [/b]О  Велетню,  лісовий  царю,  прийшли  вони  до  тебе  з  поклоном.[i]  (Хлопці  вклоняються)[/i].  Пусти  їх  у  свої  володіння.
[b]Лісовик:[/b]  А  що  шукають  вони  у  моєму  лісі?..
[b]Волхв:[/b]  Хочуть  роздобути  квітку  папороті.
[b]Лісовик:  [/b]А  для  чого  їм  вона?
[b]Волхв:[/b]  А  про  це  відомо  лишень  їм  самим.
[b]Лісовик:  [/b]Я  дозволяю  вам  увійти  в  мої  володіння.
[b]Хлопці:[/b]  Благослови  нас,  лісовий  царю.
[b]Лісовик:  [/b]Благословляю  вас  на  щасливе  повернення.
                                                       Парубки  йдуть  в  ліс.
[b]Волхв[/b][i]  (до  громади).[/i]  А  ви  сидіть  тихо,  щоб  не  сполошити  нечисту  силу.

[i]У  лісі  чується  перший  свист  і  крик.  Вибігають  перші  шукачі.  Шум  в  лісі  все  зростає  і  на  галявину  один  за  одним  вибігають  і  інші  «сміливці»,  яких  женуть  Чорти.  Залишається  лише  один.  Через  деякий  час  він  вбігає  на  галявину.[/i]

[b]Останній  шукач:[/b]  Знайшов!  [i](показує  на  закриті  долоні).
[b]Всі:  [/b]Де?  Невже!  Покажи![/i]

[i]Останній  шукач  розкриває  долоні  і,  побачивши,  що  нічого  нема,  стоїть  деякий  час  мовчки.
[/i]
[b]І  хлопець:[/b]  Оце  так  нечиста  сила!
[b]Волхв:  [/b]Я  ж  казав  вам,  що  знайти  і  втримати  квітку  папороті  неможливо!
[b]Лісовик:  [/b]І  це  не  дивно.  Колись  люди  вільно  володіли  чудодійними  квітами,  аж  доки  з  їх  допомогою  стали  творити  погані  вчинки.  І  тоді  боги  звеліли  нечистій  силі  берегти  цвіт  папороті  і  не  допускати  до  неї  людей.  Але  ви  не  сумуйте.  Сьогодні  ніч  чудес:  збуваються  бажання,  звірі  говорять,  дерева  ходять.
[b]Волхв[/b]:  Цієї  ночі  все  дозволено.  Саме  купальської  ночі  Велес  –  бог  скотарства  украв  Райдугу-веселку,  жону  бога  грому  –  Перуна.  Тож,  хлопці,  пильнуйте  своїх  дівчат,  щоб  часом  хто  не  вкрав.
[b]Лісовик:  [/b]Якщо  ви  хочете,  то  я  вкажу  вам  дорогу  у  цю  країну  казки,  країну  чудес,  де  живуть  добрі  і  злі  боги.  Сьогодні  вони  разом  з  вами  святкують  перемогу  сонця,  могутнього  бога  Ярила,  над  темрявою.  І  саме  цієї  ночі  донька  Ярила,  прекрасна  богиня  любові,  плідності  та  парування  Лада  має  передати  владу  Купайлові,  богові  жнив.  Чи  хочете  ви  у  цю  країну  див?  
[b]Всі:  [/b]Хочемо!
 [b]І  хлопець[/b].  Покажи  нам  дорогу  туди.
[b]Лісовик:[/b]  Тоді  треба  тут  залишити  смуток  і  образи.  Треба  бути  сміливим,  веселим.  Не  боятися  вогню,  води.  Сили  природи  не  бувають  добрими  чи  злими  самі  по  собі;  вони  тільки  у  відношенні  до  людини  бувають  різними,  тож  треба  заслужити  їхню  прихильність.  Ну,  то  як?  Зможете?  Не  боїтесь?
[b]Всі:  [/b]Не  боїмося!
[b]Лісовик:[/b]  Якщо  ви  пройдете  крізь  вогняну  браму,  то  опинитесь  у  цій  країні.  А  я  повинен  залишити  вас  і  оглянути  свої  володіння.  Прощайте!
[b]Всі:[/b]  Прощайте!  До  зустрічі!
                                                             Лісовик  зникає  в  лісі.
[b]Війт[/b]:  Дівчата!  Беріть  «Коструба»  та  «Купайлицю»,  а  хлопці  смолоскипи.  
В  путь!

[i][b]Всі  [/b]проходять  крізь  вогняну  браму.  Співають  пісню.  Дорогою  їх  лякають[b]  Чорти[/b].  Тільки-но  починають  виходити  на  галявину,  як  нечиста  сила  краде  Коструба,  який  потрапляє  в  руки  до  [b]відьми  Хвеськи[/b].  Всі  в  розпачі.[/i]

[b]І  дівчина:  [/b]Коструба  нашого  украли!
[b]І  хлопець:[/b]  Волхве,  допоможи  нам  відібрати  Кострубонька!
[b]Всі:  [/b]Допоможи!
[b]Волхв[/b]:  Поганий  то  знак.  Але  я  вам  допоможу.
                           [i](Говорить  заклинання  до  ідола  Світовида).[/i]
-Чорна  смерте-сноровице,
Вража  язво-язвовице,
Мертва  крівце-кровавице,  
Йдіть  на  води,  на  три  броди,  
Йдіть  до  лісу,  до  пралісу,  
Цур  вам,  пек,  цур  вам  пек!
Розійдіться,  розкотіться
По  льодових  морях,  по  пустелях,
Де  ні  дерева,  ні  трави,
А  тільки  скелі  на  скелях.
Там  вам  селитися  й  будитися,
Проживати  й  пробувати,  
Мене  у  вічі  не  видати,
Одсилаю  вас  –
Нічних,  північних,  сходових
На  пусті  місця,
Рвіть  лози,  смичте  сухі  ліси,
Тремтіть  купинами,  очеретами  і  болотами.
Ідіть  на  Кремінну  гору,
Глитайте  каміння.
Каміння  вам  на  язик.
Каміння  вам  на  зуби  і  вуста,
Кам’янійте  й  ви  самі!
О  Ідоле-Світовиде,  допоможи  мені  і  моєму  народові  побороти  злих  духів  і  повернути  коструба!
                                                                                         [i]  (Ідол  мовчить).[/i]
-Погані  справи.  Напевне  у  спілку  з  чортами  вступила  стара  відьма  Хвеська.
[b]І  хлопець:  [/b]Що  ж  робити?
[b]І  дівчина:[/b]  Де  шукати  допомоги?
[b]Волхв:[/b]  Треба  знову  гукнути  Лісовика.(Кличе).  О  Велетню,  лісовий  царю,  вернись  і  допоможи!
[b]І  хлопець  і  І  дівчина:  [/b]Вернись  і  допоможи!
[b]Всі:[/b]  Вернись  і  допоможи!
                                                                               [b]  Виходить  Лісовик.[/b]
[b]Лісовик[/b]:  Ви  знову  турбуєте  мене?
[b]Волхв[/b]:  О  лісовий  царю!  Нечисті  сили  вкрали  в  нас  Коструба,  який  потрапив  до  рук  старої  відьми  Хвеськи.  Допоможи  повернути.
[b]Всі[/b]:  Допоможи!

[i][b]Лісовик  [/b]повертається  до  ідола  Світовида,  робить  магічні  рухи  руками,  від  яких  з’являється  вогонь.  Знімає  з  плеча  лук,  бере  стрілу,  запалює  її,  повертається  і  стріляє  в  бік  нечистої  сили.  З  лісу  виходять  [b]Чорти  [/b]і  падають  до  ніг  [b]Лісовика[/b].  За  ними  йде  [b]відьма  Хвеська,  [/b]яка  несе  Коструба.  Чорти  просять  пробачення,  а  [b]відьма  [/b]віддає  Коструба  і  відразу  ж  зникає  в  лісі.[/i]

[b]Лісовик  [/b][i](до  Чортів)[/i]:  На  цей  раз  я  вибачаю  вам,  але  на  майбутнє  не  смійте  заважати  добрим  людям!  Ідіть!  [i](Чорти  схоплюються  і  втікають.  Лісовик  передає  Коструба  Волхву).[/i]
[b]Волхв[/b]:  Дякую  тобі  від  усього  народу  за  допомогу.  Будь  же  у  нас  на  святі  жаданим  гостем.
[b]Лісовик:  [/b]Ваше  запрошення  приймаю  і  зостаюся.
[b]І  хлопець[/b]:  Час  нашого  кострубонька  привітати,  час  йому  шану  віддати!  Ну  ставайте  в  коло,  а  ви  там  і  вогнище  запаліть!
[b]І  дівчина.  [/b][i](До  Волхва)[/i].  Благословіть,  Волхве,  Івана  Купала  зачинати!
[b]Волхв:  [/b]Благословляю!  [i](Віддає  Коструба).
[/i]
[i][b]Хлопці  [/b]розпалюють  вогнище,  а  всі  решта  стають  в  коло  і  починають  ходити  навколо  Коструба  з  піснею  «Через  наше  село,  та  летіло  помело,
Стовпом  дим,  стовпом  дим.
Сіло  спочивати  на  Кирила  хаті,
Стовпом  дим,  стовпом  дим.
А  Уляна  з  радощами  
носить  воду  пригорщами,
Та  й  гасить,  та  й  гасить.
Що  погасить,  то  займеться,
 а  Уляна  засміється,  -  
Та  й  гасить,  та  й  гасить».[/i]

[b]І  дівчина:[/b]  А  тепер  звеселим  нашого  парубочка  з  кленочка,  щоб  цілий  рік  реготався  та  в  тугу  не  вдавався!  Ануте,  хлопці,  чи  готовий  у  вас  вогонь?
[b]Хлопці:[/b]  Готові!  А  чи  у  всіх  є  головні?
[b]Всі:[/b]  Є!

[i]Всі  беруть  по  прутику  в  руки  і  запалюють  їх    від  вогнища.  Потім  з  ними  танцюють  навколо  вогнища  та  Коструба.    Співають:
«Ой  гоп  на  Купала
Танцювала  та  й  упала;
А  Іван,  як  той  пан,  підіслав  ще  й  жупан!
Ой  гоп,  лежи  тихо,
Щоб  минуло  тебе  лихо!
Не  боюся  я  біди
Та  й  утечу  до  води»![/i]

[b]І  дівчина:  [/b]Годі!  Час  топити  Коструба:  нажився  і  натішився!
[b]ІІ  дівчина:[/b]  Нехай  ще  постоїть  хоч  трохи.
[b]ІІІ  дівчина:[/b]  Хоче  ще  пожити,  щастя  зазнати.
[b]І  дівчина[/b]:  Смерть  йому  і  його  милій  буде  смерть.
[b]ІІ  дівчина:  [/b]Як  топить,  то  й  топить!  Ану,  дівчата,  «гірлянду»  рвати!

[i][b]Дівчата[/b]  розривають  зелену  «гірлянду».  А  [b]хлопцям[/b]  віддають  лишень  палиці.  Квіти  з  Коструба  розкладають  біля  вогнища.[/i]

[b]І  дівчина:[/b]  Кидайте,  хлопці,  Коструба  у  річку.

[i][b]Хлопці[/b]  ідуть  до  ріки.  Якщо  до  неї  далеко,  то  громада  залишається  на  галявині,  танцює  навколо  вогню  і  співає.  А  якщо  є  доступ  і  близько,  то  всі  йдуть  до  ріки  і  там  співають  «Купався  Йван,  та  й  у  воду  впав…».[/i]

[b]І  дівчина  [/b][i](До  Молодиці)[/i]:  Ой  молодая  молодице,
Вийди  до  нас  на  вулицю,
Винеси  нам  Купайлицю!

[i]Виходить  [b]Молодиця[/b]  і  виносить  дівкам  Купайлицю.  Всі  роблять  коло.  І  дівчина  стає  в  центрі  з  Купайлицею,  а  всі  навколо  неї  ведуть  хоровод  і  співають
Пісні:  «Ой  молодая  молодице,  розведи  дівкам  Купайлицю»,  «Ой  посаджу  рожу…»,  «Ой  на  Івана,  на  Купала,  вийшла  Марічка,  як  та  пава…»
Раптом  з’являється  [b]відьма  Хвеська,  [/b]яка  трубить  в  кулак  диким  і  хриплим  тоном.  Всі  зупиняються.
[/i]
[b]І  дівчина:  [/b]Ох,  ненько,  се  Хвеська-відьма!
[b]ІІ  і  ІІІ  дівчина:[/b]  Точно  вона!
[b]І  хлопець:  [/b]Навіщо  вона  прийшла  ?
[b]І  дівчина:  [/b]Та  тікаймо  відсіль!  Се  нам  халепа!

[i]Всі  кинулися  втікати,  та  в  цей  час  з  лісу  вискакують  [b]Чорти[/b]  і  починають  переслідувати  втікачів,  з  яких  дехто  опиняється  у  воді.  Хвеська    ще  раз  і  Чорти  збираються  біля  вогнища.[/i]

[b]І  хлопець:  [/b]Волхве,  допоможи  нам  прогнати  нечисту  силу!
[b]Всі:  [/b]Волхве,  допоможи!
[b]І  дівчина:[/b]  Лісовику,  прожени  їх!
[b]Всі:  [/b]Лісовику,  прожени  їх!
[b]Хвеська:[/b]  Ха-ха-ха!  Кричіть,  кричіть!  Ніхто  вам  не  допоможе.  Сам  бог  Ярило  та  його  донька  Лада  розгнівались  на  вас  за  те,  що  ви  забули  про  них.  Ха-ха-ха!
[b]І  хлопець:[/b]  [i](До  Волхва)[/i].  Так  що  ж  робити?
[b]Всі:[/b]  Що?
[b]І  дівчина:  [/b]Треба  прогнати  нечисту  силу  і  попросити  прощення  в  богів.
[b]Лісовик:  [/b]Я  допоможу  прогнати  нечисту  силу.  
[b]Волхв:[/b]  А  потім  я  випрошу  прощення  в  богів.
[b]Лісовик:  [/b]Принесіть  мені  водиці  із  свяченої  криниці.  [i](Хтось  з  натовпу  приносить  воду)[/i].  Відьми  й  чорти  бояться  води.

[i][b]Лісовик  [/b]бере  воду  і  кропить  нечисть,  яка  швидко  втікає.[/i]

[b]Волхв:[/b]  А  тепер,  слухайте  мене,  робіть,  що  я  накажу  і  говоріть  те,  що  я  говоритиму.  Встаньте  на  коліна.  [i](Всі  встають)[/i].  О  всемогутній  Ярило,  слава  тобі!
[b]І  дівчина  і  І  хлопець:[/b]  Слава  тобі!
[b]Всі:  [/b]Слава  тобі!
[b]Волхв:[/b]  Ти  даєш  усьому  сущому  на  землі  світло  і  тепло,  переборюєш  морок  ночі  і  зимовий  холод,  ти  даєш  життя  людям  і  деревам,  і  звірям,  і  птахам,  і  рибам,  і  плазунам!  Ти  все  можеш!
[b]І  дівчина  і  І  хлопець:[/b]  Ти  все  можеш!
Всі:  [b][/b]Ти  все  можеш!
[b]Волхв:  [/b]Будь  же  милостивий  і  захисти  нас  від  усякої  напасті.  Ми  приносимо  тобі  жертву  і  молимо  тебе,  щоб  ти  прийняв  її  в  знак  нашої  любові  і  пошани  до  тебе,  боже  сонця  і  життя.  [i](Кидає  у  жертовний  вогонь  ложку  меду)[/i].  Молимо  тебе!
[b]І  дівчина  і  І  хлопець:[/b]  Молимо  тебе!
[b]Всі:  [/b]Молимо  тебе!
[b]Волхв:[/b]  Молимо  тебе,  захисти  нас  від  злих  духів  і  нечистих  сил.  Яви  нам  свою  ласку.  Прийми,  Ярило-боже,  жертву!  [i](Кидає  у  вогонь  кусок  м’яса,  хліба  і  крапає  вино).[/i]
[b]І  дівчина  і  І  хлопець:  [/b]Прийми,  Ярило-боже,  жертву!
[b]Всі:[/b]  Прийми,  Ярило-боже,  жертву!

[i]Із  жертовника,  в  супроводі  [b]Слуг[/b],  які  несуть  смолоскипи,  виходять  [b]Ярило  та  Лада.[/i][/b]

[b]Волхв  [/b][i](встає  на  коліна)[/i]:  О  великий  Хоросе!  Преславний  Ярило!  Ти  показав  нам  свій  золотий  лик,  ти  вселив  у  наші  серця  надію  і  радість.  Будь  славен,  Ярило!
[b]І  дівчина  і  І  хлопець:[/b]  Будь  славен,  Ярило!
[b]Всі:[/b]  Будь  славен,  Ярило!
[b]Волхв:[/b]  Сонечко  ясне,  Ярило!
[b]І  дівчина  і  І  хлопець:[/b]  Сонечко  ясне,  Ярило!
[b]Всі:[/b]  Сонечко  ясне,  Ярило!
[b]Волхв:  [/b]Пошли  нам  літечко  красне,  Ярило!
[b]І  дівчина  і  І  хлопець:[/b]  Ярило!
[b]Всі:[/b]  Ярило!
[b]Волхв:[/b]    Щоб  усе  росло  і  родилось,  просимо  тебе!
 І  дівчина  і  І  хлопець:  Просимо  тебе!
[b]Всі:[/b]  Просимо  тебе!
[b]Волхв:[/b]  Щоб  квіти  розцвітали  і  людям  усміхались.  Пошли  врожай  на  славу,  воздамо  тобі  ми  хвалу!
[b]І  дівчина  і  І  хлопець:  [/b]Слава  тобі!
[b]Всі:  [/b]Слава  тобі!
[b]Ярило:  [/b]Я  на  вас  сердитий  і  не  просіть  пощади!
[b]І  дівчина  і  І  хлопець:[/b]  О  всемогутній  Ярило!  Пробач  нам  сліпим,  глухим  і  нерозумним!  Твоє  прощення  запалить  в  наших  серцях  добро.  Будем  завжди  тебе  пам’ятати  і  тобі  служити!
[b]Всі:[/b]  Тобі  служити!
[b]І  дівчина  і  І  хлопець:[/b]  Будем  Ладі  поклонятися!
[b]Всі:[/b]  Будем  Ладі  поклонятися!
[b]І  дівчина  і  І  хлопець:  [/b]А  людям  добро  творити!
[b]Всі:[/b]  Добро  творити!
                                                                     [i][b]Ярило[/b]  мовчить.[/i]
[b]І  дівчина  і  І  хлопець:  [/b]О  Ладо,  наша  покровителько,  богине  весни,  злагоди,  любові  і  щастя!  Заступись  за  нас!
[b]Всі:  [/b]Заступись  за  нас!
[b]Лада:  [/b]Мій  батьку,  пробач  їм,  вони  помилились,  бо  люди.  
[b]Ярило:[/b]  Добре!  Встаньте!  Я  пробачаю!
[b]І  дівчина  і  І  хлопець:[/b]  Слава  тобі!  Слава  довіки!
[b]Всі:[/b]  Слава  тобі!  Слава  довіки!
[i]Пісня:  «Ой  на  Івана,  на  Купала,
Вийшла  Лада,  як  та  пава.
На  неї  хлопці  зглядаються,  
Її  займати  встидаються.
Наше  Купайло  з  верби,  з  верби,
А  ти,  Іване,  прийди,  прийди.
Наше  Купайло  не  ламати,  
А  собі  дівку  вибирати».[/i]
[b]Волхв:  [/b]Сьогодні  небо  вступає  в  шлюбну  злуку  з  землею  і  кличе  до  такої  ж  свяченої  спілки  й  людину.  Сьогодні  боги  єднаються  з  людьми  і  в  знак  того  єднання  поведемо  купальський  хоровод.

[i]Всі  стають  у  коло  і  разом  з  [b]Ярилом[/b]  та  [b]Ладою  [/b]ведуть  купальський  хоровод  і  співають.  
Пісні:  «Посію  я  рожу…»,«Не  стій,  вербо,  над  водою  рано,  рано…»
[/i]
[b]Ярило[/b]:  Сьогодні  закінчується  весна  і  настає  літо.  Вся  земля  уквітчана,  дозрівають  плоди.  А  щоб  настало  літо,  треба  Ладі  передати  свою  владу  чоловікові  –  працьовитій  і  добрій  людині,  який  після  одруження  стане    Купайлом  –  богом  жнив  і  достатку.
[b]Лада:[/b]  Брат  Перун  вас  всіх  вітає
Блиском,  дощем,  громом.
Жене  вітри-вітровії
Горами  і  долом.
А  вітри  несуть  на  крилах  радісну  новину,  
що  вже  літо,  що  вже  красне  увінчає  днину.
Я  ж  бо  землю  устеляю  квітами  й  зелами,  
Судженого  виглядаю  з  щедрими  дарами.
Подарую  очі  й  руки,  і  ніжну  розмову,
 Ніч  вдарую  теплу  й  гожу,  й  радість  світанкову.
[b]Ярило[/b]:  Хто  з  парубків  відгадає  сім  загадок  і  проявить  свою  сміливість,  той  і  дістане  руку  Лади.
                                               З  громади  виходять  [b]парубки.[/b]

[b]І  Слуга[/b]:  Одгадає  хто  –  його  Лада.
Не  одгадає  –  батькова  буде.
А  що  росте  без  коріння?
А  що  сходить  без  насіння?
А  що  плаче  –  сліз  не  має?
А  що  грає  –  голос  має?
А  що  горить  без  полум’я?
А  що  шумить  без  буйного  вітру?
А  що  біжить  безперестанку?

                                                       [i][b]Парубки  [/b]мовчать.[/i]

[b]Чорт[/b]  [i](перебраний  Парубком)[/i]:  Я  знаю.  Живе  без  коріння  –  каміння,  біжить  безперестанку    -  вода,  росте  і  не  цвіте  –  папороть…
[b]Ярило[/b][i]  (гнівно  закричав)[/i]:  Не  так!  Папороть  цвіте.
[b]І  дівчина:  [/b]Та  я  ж  того  парубка  знаю.  Та  це  ж  чорт!  Бий  його!
[b]Всі:  [/b]Бий  його!  Геть!

                                                         [b]  Чорт[/b]  втікає.

[b]Ярило:[/b]  Бачу,  що  ніхто  не  може  розгадати  моїх  загадок.
[b]І  дівчина:  [/b]А  ми  ж  забули  про  Івана!  Він  розгадає!  Треба  покликати  його:
-  Іване!
[b]Всі:  [/b]Іване!  Іване!

                                           З  купальської  громади  виходить  [b]Іван[/b].

[b]І  хлопець[/b]:  Славний  бог  Ярило  загадав  сім  загадок,  хто  відгадає  їх,  той  пошлюбить  доньку  Ладу  і  стане  богом  Купалом.
[b]Іван[/b]  [i](до  Лади)[/i]:  О  богине!  Я  давно  мріяв  побачити  тебе  і  завоювати  твоє  серце  і  руку.  Я  відгадаю  загадки  твого  батька.  Загадуйте.

                                                 [i]    [b]ІІ  Слуга[/b]  повторює  загадки.[/i]

[b]Іван:[/b][color="#ff0000"]  [i]Камінь  росте  без  коріння.
Сонце  сходить  без  насіння.
Серце  плаче  –  сліз  немає.
Скрипка  грає  –  голос  має.
Любов  горить  без  полум’я.
Річка  шумить  без  буйного  вітру.
Час  біжить  безперестанку.[/i][/color]
[b]Всі:[/b]  Слава!  Слава!  Слава!
[b]Ярило:  [/b]Ти  відгадав  мої  загадки.  Але  чи  сміливий  ти,  молодче,  ми  ще  не  переконалися.
[b]Іван:[/b]  Заради  щастя  людей  і  за  руку  Лади  я  все  зможу  і  будь-що  переможу!
[b]Ярило:[/b]  Все?!  Не  кажи  так,  зухвальцю!  Бо  все  не  можуть  навіть  Боги.  А  ти,  смертний,  осмілився  з  ними  змагатись!Докажи  свою  сміливість  на  ділі.  Ну,  чи  боїшся  ти  Смерті?  А  ходи-но  сюди,  Морено!  (Входить  Морена.  Всі  лякаються  і  відступають).  Не  боїшся,  парубче?
[b]Іван:  [/b]Не  боюся.  Я  готовий.
[b]Ярило:[/b]  Зав’яжіть  йому  очі  й  нехай  вибирає  свою  долю.

[b]Слуги[/b]  зав’язують  [b]Іванові  [/b]очі.  [b]Морена[/b]  та  Лада  стають  поруч.  Іван  простягає  руки  до  Лади,  але  хитра  Морена  встає  перед  нею  і  потрапляє  до  Іванових  рук.  Той  знімає  пов’язку.  Морена  сміється,  робить  помах  рукою  й  Іван  падає  мертвий,  а  сама  зникає.

[b]Лада  [/b][i](до  батька-Ярила)[/i]:  Батьку  мій!  Ти  своїм  жорстоким  вчинком  потьмарив  радість    у  очах  землян.  Воскреси  його!  Гнів  не  гідний  твого  величного  наймення.
[b]Ярило:[/b]  Я  покарав  Івана  за  його  зухвалість.
[b]Лада:[/b]  Зміни  свій  гнів  на  ласку,  а  вона  гори  рушить.  Богів,  як  і  людину  красить  їх  душевна  доброта.  Воскреси  його,  батьку!
[b]Ярило:  [/b]Я  сказав  «ні»,  і  це  моє  останнє  слово!
[b]Лада:[/b]  Але  ж  я  люблю  його,  батьку!  [i](Ярило  мовчить,  Лада  підходить  до  лежачого  Івана,  стає  на  коліна)[/i].  
Ой  чого  ж  ти,  Іваночку,  на  личку  поблід.
Чого  ж  в  тебе,  мій  соколеньку,  невеселий  вид.  
Та  чого  ж  ти,  мій  лебедику,  лежиш,  не  встаєш.
Та  чого  ж  свою  Ладоньку  до  шлюбоньку  не  ведеш.
Та  для  кого  ж  мене  друженьки  будуть  наряджати?
Та  із  ким  же,  моє  Ладонько,  на  рушничок  маю  стати?
Та  краще  мені,  молоденькій,  в  сирій  землі  згнити,  
Ніж  без  тебе,  мій  миленький,  на  сім  світі  жити.
                                         [b](Встає  і  підходить  до  батька).[/b]
О  всемогутній  боже,
Таточку  мій  ріднесенький.
Ти  посилаєш  на  землю  тепло,  
Зігріваєш  своїм  подихом  і  рослинку,  і  тваринку.
Чом  же  ти  не  розтопиш  в  серці  моєму  чорної  розлуки?
Ти  зігріваєш  землю,  небо,  даруєш  людям  щедрий  урожай.
Нащо  спопелив  ти  моє  щастя,
Нащо  допустив  смерть  мого  судженого?
О  всемогутній  боже!
Зглянься  над  єдиною  донечкою  своєю,
Не  дай  згинути  у  довічній  журбі,
Поверни  мені  мого  судженого.  Молю  тебе!
[b]Ярило:  [/b]Любов  земна  сильніша  за  вічність  зоряного  світла!
Я  вибачаю  йому  і  воскрешаю.
Слуги  беруть  і  кидають  Івана  у  воду.  Іван  оживає.  Лада  бере  до  рук  сорочку.
[b]Лада:[/b]  [i]Шила  сорочку  та  й  вишивала,  
Коло  комірця  –  місяця  вклала,
Коло  пазушки  –  золоті  ланцюжки,
Коло  рукавців  різні  пташечки.
Ой  шила,  шила,  позолотила
Своєму  милому  на  подарунок.
Пташечки  різні  будуть  співати,
Золоті  ланцюжки  будуть  бряжчати,
Місяць  та  зоря  будуть  світити,-
Буде  Іванко  сорочку  носити!
[/i]
 [i][b]Лада[/b]  подає  сорочку  [b]Іванові[/b].  Той  її  вдягає.  Потім  разом  устають  перед  [b]Ярилом[/b]  на  коліна.
[/i]
[b]Лада  та  Іван[/b]  [b](разом)[/b]:  Благословіть  нас,  батьку!
[b]Ярило:[/b]  Хай  здійсниться  ваша  воля.  Побороти  смерть  можуть  лише  люблячі  серця.  А  Іван  своєю  сміливістю  довів,  що  гідний  звання  бога  Купала.  Благословляю  вас,  діти.  А  на  знак  вашої  злуки  обміняйтеся  вінками.  [i]([b]Слуги  [/b]приносять  вінки:  [b]Іван  [/b]одягає  [b]Ладі[/b],  а  [b]Лада[/b]  –  [b]Іванові[/b]).  [/i]Поцілуйтеся  ж,  бо  в  поцілунку  єднаються  ваші  душі.  (Цілуються).
[b]Волхв:[/b]  А  чи  є  серед  вас  молоді  люди,  які  б  хотіли  заручитися  благословенням  самого  бога  Ярила!

[b](І  варіант,  якщо  нема).[/b]
[b]Волхв:  [/b]На  жаль,  немає  нікого!

[b](ІІ  варіант,  якщо  є,  то  молоді  люди  мають  вийти  і  встати  перед  Ярилом  на  коліна).[/b]
[b]Пари:  [/b]Благословіть  нас!
[b]Ярило:  [/b]Благословляю!  І  на  знак  вашої  злуки  обміняйтеся  віночками  і  поцілуйтеся!

[i](Ритуал  повторюється.  Лине  пісня:  «На  Івана  Купала,  на  калину  роса  впала…»  Потім  молоді  пари  встають  біля  Лади  та  Івана).[/i]

[b]І  дівчина:[/b]  О  великий  боже,  Ярило,  на  щастя,  на  долю  благослови  ж  і  весь  народ.  [i](Встає  на  коліна,  а  за  нею  і  весь  народ).
[/i]
Раптом  з’являється  [b]відьма  Хвеська.[/b]  В  руках  у  неї  посох.

[b]Волхв:  [/b]Ми  тебе  не  кликали,  чого  прийшла?
[b]Хвеська:  [/b]Світ  поділений  на  день  і  ніч,  на  біле  і  чорне.  Я  володарка  чорного  світу  і  приходжу  непрошена.
[b]Ярило:[/b]  Хай  здійсниться  воля  моя  і  помчать  лихії  буревії  в  гори  далекії  льодянії  і  заснуть.  Хай  здійсниться    воля  моя  і  страшний  вогонь,  що  спопеляв  міста  і  села  ваші,  пригасне  і  перетвориться  у  життєдайний  вогонь  достатку,  щоб  урожай  був  багатий.
[b]Хвеська:[/b]  Ха-ха-ха!  Запам’ятайте,  у  цьому  світі  одні  сіють,  другі  збирають,  одним  колос,  другим  стерня!
[b]Волхв:  [/b]Будьте  праведними!  Жодне  слово,  яке  має  зійти  з  ваших  уст,  не  вдягайте  в  одежу  брехні.
[b]Хвеська:[/b]  Бути  праведним  однаково,  що  голим.  Вас  і  люди  засміють,  і  змерзнете,  і  пропадете…  
[b]Лісовик:  [/b]Батьки  дали  вам  життя,  пробудили  ваші  серця.  Любіть  і  шануйте  своїх  батьків  і  тоді,  коли  вони  біля  вас,  і  тоді,  коли  підуть  у  світ  вічний!
[b]Хвеська:  [/b]Ніколи  вовченя  не  тягло  з  кошари  ягнят  для  старих  вовків.  Ніколи  пташеня  не  ловило  комах  для  своїх  крилатих  родичів!  Хо-хо-хо!  У  житті  йдете  –  не  озирайтесь,  знайшли  –  не  діліться!  Живіть  для  себе,  наче  поруч  немає  нікого!
[b]Волхов:  [/b]Будьте  щедрими  до  роботи,  добрими  до  людей,  тоді  вас  любитимуть  та  пам’ять  про  вас  берегтимуть.
[b]Хвеська:[/b]  Будьте  сильними,  щоб  владарювати  над  іншими.  Хто  стане  на  вашій  дорозі,  не  обходьте  його.  Убийте  і  переступіть,  хо-хо-хо!  Хто  робить  добро  –  того  швидко  забувають,  хто  вбиває  –  того  довше  пам’ятають…  Так  було  й  так  буде!
[b]Ярило:[/b]  Хай  щезнуть  сили  нечисті  й  духи  недобрі  в  лісах  густезних,  де  не  ходила  нога  людська,  і  згинуть  там  у  безсилій  своїй  люті.
[b]Іван:[/b]  Любіть  сонце,  любіть  землю,  любіть  все,  що  на  землі.  Воно  живе!  Воно  ваше!  Воно  для  вас!

[b]Відьма[/b]  хотіла  щось  сказати,  але  [b]Волхв  [/b]вихопив  у  неї  посох,  розломив  його  й  кинув  у  вогонь.  Хвеська  зникає.

[b]Волхв:[/b]  Як  оцей  посох,  хай  згорять  і  димом  розсіються  слова  відьми…  Хай  назавжди  у  вашій  пам’яті  залишаться  добрі  слова!
[b]Лада:[/b]  Сила  життя  й  сила  щастя  народжуються  в  доброті  вашій,  у  доброті  кожної  людини.  Насильство,  брехня,  всіляке  зло  буйно  ростуть.  І  їх  може  побороти  тільки  сила  доброти  та  ваша  духовна  краса.  Хай  ясне  сонце  гріє  ваші  душі,  джерела  поять  чистою  водою,  а  соловейко  в  дорогу  виряджає.
[b]Іван:[/b]  Ви  діти  матінки-землі  української,  на  якій  ви  живете  і  хліб  з  неї  їсте.  Предки  ваші  –  то  ваше  коріння.  Як  відцураєтесь  ви  від  них,  загинуть  вони  у  вашій  пам’яті,  загине  й  ваше  життя.  Бережіть  коріння,  шануйте!
[b]Ярило:  [/b]Будьте  благословенні!
[b]Лада:[/b]  Будьте  благословенні!
[b]Іван:[/b]  Будьте  благословенні!
[b]Волхв:[/b]  Будьте  благословенні!
[b]Лісовик:[/b]  Будьте  благословенні!
[b]Ярило  [/b][i](бере  смолоскип)[/i]:  Вогнем  з  цього  смолоскипу  запаліть  свої  купальські  леліти!  [i](Дає  смолоскип  Війтові)[/i].  Лісовику,  забери  своє  Чортяче  військо!  (Лісовик  робить  якийсь  знак  і  біля  нього  збираються  Чорти,  з  якими  він  потім  зникає  в  лісі).  Я  переконався,  що  серед  вас  немає  поганих  людей  і    дарую  вам  доступ  до  квітки  папороті  в  честь  весілля  Лади  та  Івана!
[b]Війт:[/b]  Чи  всі  друзі  сьогодні  веселі?
[b]Всі:  [/b]На  добрий  час!
[b]Війт:[/b]  Чи  всі  свої?
[b]Всі:  [/b]Свої,  чужих  нема.
[b]Війт:[/b]  Чи  всі  брати?
[b]Всі:[/b]  Брати,  всі  до  одного,
на  все  життя  до  праці  і  меча!
І  зрадників  немає  серед  нас.
[b]Війт:  [/b]Хай  буде  так.  На  честь  весілля  Івана,  що  з  Ладою  сьогодні  обручивсь,  весільні  ми  запалимо  свічки.  Тепер  нехай  через  вогонь  святий  пройдуть  за  звичаєм  прадавнім  молоді.

Дівчата  запалюють  у  віночках  свічки  і  стають  у  два  ряди  одна  проти  одної.  
І  дівчина  та  І  хлопець  з  Купайлицею  проходять  першими,  а  за  ними  ідуть  Іван  та  Лада,  а  потім  і  молоді  пари.  Всі  співають.

Пісня:[i]  «Ой  пройшлася  Ладочка  крізь  вогонь,
Наче  щире  золото  через  горн.
Ти  світи  їм  вогнику  все  життя,
Щоб  не  було  в  темряву  вороття,
У  хатині  весело  їм  палай  –  
Ясне  щастя  й  доленьку  їм  надай!»
[/i]
Потім  і  іншим  молодим  парам  теж  співають  цю  ж  пісню,  тільки  замінюють  імена  дівчат.  Усі  йдуть  до  річки,  дорогою  співають.  Зупиняються  на  березі.

[b]Війт  [/b][i](до  Івана)[/i]:  Купайло!  Віднині  ти  став  володарем  природи.  Дозволь  на  твою  честь  втопити  Купайлицю.
[b]І  дівчина[/b]  [i](кидає  Купайлицю  в  річку)[/i]:  
У  перепелички  
Ніжки  невеличкі,  
На  гору  не  зійде,
Купала.
І  в  долині  не  стане
На  Йвана.

[b]Війт[/b]  [i](до  Лади)[/i]:  А  на  твою  честь,  богине  кохання,  дозволь  дівчатам  поворожити  і  на  воду  віночки  спустити.

Дівчата  по  черзі,  не  поспішаючи,  кидають  свої  віночки  на  воду.  Хлопці  трохи  нижче  за  течією  виловлюють  вінки.

[b]Війт:  [/b]А  тепер,  громадо,  питаю  у  вас  поради:  чи  підемо  шукати  цвіт  папороті,  чи  може  краще  йдемо  спати?
[b]Всі:  [/b]Ідемо  шукати  цвіт  папороті!  Ідемо!
[b]Війт:[/b]  Тоді  беріть,  хлопці,  смолоскипи  і  в  путь!
Усі  йдуть  шукати  квітку  папороті  й  переходять  на  іншу  галявину.  Там  знаходять  квітку  папороті,  розпалюють  вогнище,  перескакують  його  по  одному  і  парами,  гойдаються  на  гойдалці.  Співи  й  забави  навколо  вогнища  тривають  до  рана.
                                                                                                                                                                 
Львів:  театр  «МЕТА»,  1990  р.

Автор  сценарію  -  Купальська  Лада  1989-1991  рр.  -  Ірина  Вовк.

[i]Сценарій  побудовано  на  текстах  класичної  української  літератури,  поетичних  текстах  "Золотослова.  Поетичного  Космосу  Древньої  Русі"  та  етнографічних  записах  М.Воропая.

[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=798326
рубрика: Поезія, Поетичний, природний нарис
дата поступления 06.07.2018

Ірина Вовк. "…і ти, мій друже, будь мені…"

…і  ти,  мій  друже,  будь  мені  зі  мною,  -  
Шепоче  серце  лірою-струною,
Коли  паде  із  лип  духмяний  цвіт,
І  неба  окривавлений  болід
Засліплює  вогнем  печальні  очі
Посеред  тьми  безсонних  свідків  ночі,  -  
Пребудь  мені…  о  будь  мені  зі  мною!..

Дай  хвилю  щастя,  блискіт  супокою,
Душі,  що  так  втомилася  пливти
Супроти  хвиль  збуруненого  часу…
Розтане  біль  поволі…  не  відразу  –  
Огорне  тіло  тепла  течія…
У  центрі  всесвіту  я  мовби  й  нічия,
Та  це  не  зовсім  так…  моє  коріння
Глибоко  так  прони́́́зало  ґрунти  –  
Мені  нелегко  проти  вітру  йти
Перед  заходом  сонця  в  надвечір’ї…

…і  ти,  мій  друже,  в  диханні  офірнім
Моя  єдина  пристань…  мій  маяк
І  сила  невпокореного  духа…
Твоя  душа  мою  печаль  підслуха  –  
І  мовчки  піднесе  ковток  води…

Прилинь  сюди…  прилинь  хутчій  сюди…
На  побережжя  бездиханне  болю…

…благословім  щодня  панянку-Долю
За  те,  що  нам  запалює  вогні
Посеред  бурі  в  ясній  далині,  -  
І  множить  нам  літа  й  буяння  крони…
Я  вірю,  друже,  в  світло  оборонне
Що  нас  в  розпутті…  в  темряві  веде,
Коли  Прядильниця  життя  з  ниток  пряде,  -  
Пребудь  мені  у  хвилях  цих  зі  мною,
Мій  друже  милий,  ласкою  німою
Мене  приклич  на  тисячі  імен…

Зніми  тягар  із  втомлених  рамен,
Коли  в  багряних  сонць  не  стане  меж,  -  
Пребудь  мені,  мій  милий  друже,  теж,
Коли  болід*  всі  зорі  переймуть,  -  
У  центрі  Всесвіту…    у  космосі,  в  тумані,
Посеред  зір,  в  буремнім  океані,  -  
…і  ти,  коханий,  будь  мені…
…пребудь!...

[i]*[b]болід  [/b]-  великий  вогняно-яскравий  метеор,  досить  рідкісне  явище,  що  виглядає  як  вогняна  куля,  що  рухається  в  небі.  24  січня  2016  болід  пролітав  над  Львовом.
[i][/i][/i]

18  червня  2018  року,  імпровізація.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=796113
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 18.06.2018

Ірина Вовк. "ПІСНЯ ЖИТТЯ"

[color="#ff0000"][i]«Ку-ку,  ку-ку,  чути  в  ліску,
Ходім-співаймо,  радо  вітаймо
Божу,  Божу,  Божу  Весну».
[b](Улюблена  веснянка  з  голосу  мами,  
Лідії-Надії  Вовк)[/b]
[/i][/color]
Пісня  Життя…
                   ці  святкові  пташині  акорди,
                                           що  волають  з  вершин:  «пробудись!»…
Посилає  Зима,  
                                             наче  луни,  
розталі  офорти:
–  Мамо…  мамо…  прокинься
і  дзвінко  співай,  як  колись…

На  Голоску*  в  ліску  вже  весна  владарює,  о  диво  –  
геть  же,  геть,  заметілі,
  щезайте  і  йдіть  в  небуття…

Прикликаю  тебе,  пташко  з  Ирію,  душко  вразлива,
Проспівай  мені  голосом  маминим  
Пісню  Життя!..

Проспівай  мені,  мамо,  лікуй  і  образи,  і  рани,
Наче  воду  цілющу  на  втомлені  чола  пролий…
Ця  Зима  промине,
  і  Весна,  наче  пава,  постане,
і  народиться  ранок…
                голублений  і  голубий…    

Ми  усі  на  Землі  –  в  нетрях  часу  лишень  подорожні  –  
Та  в  розкрилених  наших  дзвінких  і  квітучих  устах
Зріють  чари  хмільні…
                                                                     і  слова  визрівають  неложні…
І  зринає  у  небо  з’ясніле
                                                                 стривожений    Птах…

На  Голоску  в  ліску  вже  весна  владарює,  о  диво!  –  
Вже  й  веснянка-паняночка,  
наче  лу́на  з  небес,  
                                                  з    небуття…
Прикликаю  тебе,  пташко  з  Ирію,  душко  вразлива,
Проспівай  мені  вдосвіта  зраночку
Пісню  Життя!..    
         
–  Гей,  веснянко-паняночко,  у  рожевім  серпаночку,
пробуди  мою  мамочку    –  
                                                 з  небуття    у    буття…

…Вдосвіта  зраночку
                                                 прощебечи  мені,  мамочко,
                    Пісню  Життя:
[color="#ff0000"][i]«Ку-ку,  ку-ку,  птичко  мала,
Ти  нам  співала,  правду  сказала,
Зникла,  зникла,  зникла  Зима».[/i][/color]


 5  червня  2018


*[b]Голоско[/b]  -  один  із  заміських  цвинтарів  за  Львовом.

Увійде  до  ювілейної  збірки  "ТУГА  ЗА  ЄДИНОРОГОМ".  -  Сполом,2018

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=794452
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 05.06.2018

28 травня - День пам'яті Франка…

[color="#ff0000"]У  житті  Львова  пам'ять  про  Франка  має  особливу  вагу,  бо  Львів  -  Франкове  місто:  тут  він  жив,  боровся,  закохувався,  одружувався,  писав  свої  твори.  Тут  народжувалися  його  діти.  Тут  28  травня  1916  року  перестало  битися  його  серце.  Земля  Личаківського  цвинтаря  навіки  прихистила  його  тіло.

На  сайті  Клубу  Поезії  уже  видрукувані  мої  присвяти  [i][b]Іванові  Франку[/b][/i]:
[b]  "Місяцю-князю..."[/b]
 
http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=735654

та  [b]"Сіє  сонечко  світло  промінне...".[/b]

http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=750500

Не  зайвим  буде  перечитати  їх  з  нагоди  [b]Франкових  днів[/b].[/color]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=793562
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 28.05.2018

Ірина Вовк. "БУДЕ ГОРІ КРАСНО…"

[color="#ff0000"][b](традиції  українських  весняних  обрядів  
і  СЬОГОДЕННЯ)[/b]
[/color]

З  авторського  циклу  [color="#ff0000"]"ЗА  НАШИМ  ЗВИЧАЄМ  БОГА  ВЕЛИЧАЄМ:  ВЕСНА"[/color]  (у  рукописі)

[i]«Хороводи  одкриваються  з  весною,  коли  небо  вступа  в  шлюбну  злуку  з  землею    –  і  кличе  до  такої  ж  свяченої  спілки  й  людину.»/7,  27/            
«Хоровод  взагалі  має  зв’язок  з  представленням  сонця  як  божества,  що  запліднює  землю  –  під  образом  колеса.  Ще  в  давній  час    хороводи  мали  значіння  супроводити  зародження  любови  межи  обома  полами,  любови,  що  знаходила  своє  здійснення  у  шлюбі.  Власне,  ця  ідея  любови  й  наступного  за  нею  шлюбу  є  головний  мотив,  розвинений  у  хороводах…»  /7,50/    [/i]  

Щойно  торкнеться  легка  весняна  хода  Землі,  розкутої  «рибою-щукою»,  щойно  перший  промінь  Ярила  обійме  Її-Кохану,  як  серце  людини  переповниться  радісним  щемом  і  виникне  бажання  приєднатися  до  шлюбного  розвою  Природи.  Піднесений  настрій  пронизає  наскрізь  численні  весняні  обряди  –  і  втілиться  у  цілому  ряді  народних  грищ:
[i]
«Ой  не  ходи,  качуро́ньку,  в  горохо́вім  вінку.
Вибирай  си,  качуроньку,  щонайкращу  дівку»!

«Вербовая  дощечка,  дощечка,  дощечка  -
по  ній  ходить  Насточка,  Насточка,Насточка.
Де  ти,  Насте,  бувала,бувала,бувала,
як  діброва  палала,палала,палала»…

-  Горю-горю  пень!      
-  Чого  гориш?
-  Красної  дівки  хочу!
-  Якої?
-  Тебе  молодої![/i]

Так  зазивали  у  сиву  давнину  своїх  обраниць  наші  далекі  предки,  коли  збиралися  на  веселі  гаївки  у  заповітних  гаях  Красних  Гір,  довкола  священних  дерев  бога  Перуна.  [b]Свято  Красної  Гірки[/b],  або  [b]Красної  Лелі,[/b]дзвеніло  над  урочими  гаями  22  квітня  у  день  «Юної,чи  то  Ранньої  Весни»,  коли  за  спостережливим  оком  старожитніх  природолюбів  починав  цвісти  ясен.  А  ще  такі  дерева,  в  яких  цвіт  і  листя  з’являються  одночасно.  Щодо  Красних  Гір  –  то  на  Україні  ще  й  досі  зберігаються  старі  урочища,  здебільшого  високі  горби  з  однойменною  назвою.  Лісисті  гори  –  колиска  людського  житла.  Виходить,  що  люди  і  рослини  мають  спільні  долі.
З  літопомної  «Влес-книги»  дізнаємося,  що  первісно  [b]Красну  Гірку[/b]  [i]«діяли  на  спомин  гори  Карпатської.  У  той  час  іменувалися  роди  наші  карпени,  яке  придбали  ми,  бувши  в  лісах,  тим  іменем  звалося  дерево…»/1,  39  /.    Дерево,що  особливо    полюбляв    громовержець-  Перун  і  пускав  у  нього[/i]  блискавки-стріли.  Про  таке  дерево  казали:  «красне»,  або  «перуневе».  До  «Перуневого  дерева»    приходили  усім  родом,на  чолі  зі  старійшинами  –  співати  хвалу  богові  першого  весняного  грому,  воєводі  війська  небесного,  свідка  перемог  і  самозреченої  доблесті  наших  пращурів.  Тут  силу  двожилу  показували  юнаки,  а  тих  юнаків  проводжав  Перун  до  січі  кривавої.  Колір  крові  теж  був  [b]«красним»[/b],  уподібненим  до  яскравих  язичків  незгасимого  Вогню.  До  слова,старожитній  бог  Підземного    Вогню  –  Сварог-  Зодіак,  господар  Небесних  Лук,  де  спочивали  у  вічній  радості  та  цвітінні  душі  померлих,  кілька  разів  на  рік  давав  можливість  цим  душам  покинути  країну  Ірію  (Вирію)  і  відвідати  Землю.  Перший  раз  –  [b]на  свято  Красної  Гірки,  потім  на  Радуницю  –  Проводницю,  далі  на  Навин  День[/b].
Навесні,  коли  Красна  Леля  бенкетує,  покійні  виходять  «у  світ  Яви»(на  «цей  світ»)  та  в  часи  весняного  похмілля  розважаються  разом  з  живими.

[color="#ff0000"][i]«[b]Красна  Гірка  [/b]–  погуляння,
[b]Проводниця  [/b]–  проводжання.
[b]Радуниця[/b]  –  сади  садить,
Сади  садить  –  поливає,
Столи  з  хлібом-сіллю  ставить,
Старих  людей  поминає.
[b]На  Радуницю  весінню[/b]
Мертві  і  живі  радіють!»/4,136/
[/i][/color]
Чи  не  тому  дівчата-відданиці  виводили  гаївки  саме  на  могильних  горбах  Красних  Гір,  можливо,звідси  походить  і  назва  «гробки»,  а  парубки  тут  же  вели  свої  грища,  щоб  не  обділити  родичів  чоловічої  статі.
[i]«Рисою  поганської  обрядності  являється  двоїстість  святошних  уособлень  та  двоїстість  у  вдачі  обрядів  –  з  одного  боку  веселих,  гульливих,  з  другого  –  сумних,  і  оплакування  потоплених  чи  схоронених  колишніх  поганських  богів.  Це  ніби  єднання  представлень  про  весняного  могутнього  бога  Світла  і  про  неминуче  його  осінньо-зимове  обмирання».[/i]/2,286/
Обряд  поховання  Зими-Смерті  у  вигляді  «Морени»,  що  морила  Землю  стужею,  а  людину  хворобою  і  голодом  ,  сповнений  глибокого  драматичного  змісту.  Солом’яне  опудало  Зими  клалося  у  труну,  яку  з  плачем  несли  до  річки,  кидали  у  воду  і  топили:

[i]«Прийшли  до  Морени  чотири  дівоньки,
Принесли  Морені  чотири  кубоньки,
Спи,  Морено,  спи!»/4,131/[/i]

За  слов’янським  міфом,  несли  води  Морену  до  русла  сонячної  Ра-ріки,  туди,  де  Земля  межувала  з  Небом.  Там  зустрічала  Морена  душі  померлих,  що  теж  перепливали  Ра-ріку  і  вертали  на  небесні  луки  Сварога-Зодіаку,  захопивши  з  собою  у  Вирій  грудочку  живої  рідної  землі.  Мовляв,  блаженний  той,  хто  є  повен  землі  своєї  ,  бо  неможливо  його  відділити  від  неї!
На  честь  померлих  родичів  святкували  праукраїнці  урочисту  тризну  з  жертвоприношеннями.    

[i]«Обряд  тризни  супроводився  в  старовину  грищами…  З  людською  істотою  по  смерті  відбувається  ніби  обертання,  заміна  однієї  форми  іншою  –  і  народ  одзначив  свідомість  про  це  обертання  в  широкім  вжитку  перебирання  в  похоронних  обрядах.  Супроводили  похоронний  обхід  грища  мирної  вдачі,  хоч  і  вразливі  широкою  гульнею.  Так  на  Україні  заховався  звичай…  веселитися  над  умерлими,  співати  та  грати  на  жоломійці  –  як  повелось  у  давнину  на  тризні».[/i]/2,296/

[i]«-  Уже  несемо  Смерть  із  села!
-  А  нове  Літо  в  село!
-  Здорове  будь,  Літо  ласкаве!
-  Здорове  будь,  багатство  зелене!»/4,130/

[color="#ff0000"][b]«Святий  Юрій,  божий  ключник,
бери  ключі  золотії,  веди  коня  вороного,
одімкни  сиру  землицю,  випусти  живу  травицю,
а  на  трави,  на  новії,  пусти  роси  медянії!»/4,136/[/i][/b][/color]

Так  сповнивши  обряди  смутку  та  пам’яті  за  померлими,  проводивши  «на  той  бік»  стужу  та  Смерть,  давня  спільнота    починала    виводити  ритуальний  живопліт  [b][i]«Шума»[/i]  [/b]-  що  був  не  чим  іншим,  як  заворожуванням  шуму  зеленої  весни:  листя  на  деревах,  соковитої  трави  на  луках,  вруну  на  полях…

[i]«  -  Ой  нумо,  нумо!
В  зеленого  Шума.
Шума  заплетімо,
гуляти  ходімо…»
[/i]
І  не  тільки  про  [b][i]«виплітання  шуму»[/i][/b]  йшлося  у  весняних  магічних  ритуалах,  згадаймо  з  дитинства  знайомі  нам  ігри-хороводи:  [b][i]«а  ми  просо  сіяли…»,    «край  долини  –  мак…»,  «ой  посадим  грушечку»,  «ой  питала  мати  в  дочки,  чи  посієм  огірочки…»,  «розлилися  води  на  чотири  броди…»,  «соловеєчку,сватку-сватку…»,  «ти,бджілонько  яра,  вилети  з-за  моря…»  [/i][/b]і  багато-багато  інших.
Ото  розбудили  усі  стихії,усі  надземні  і  підземні  сили  Природи,  подбали  про  літо  рослинами  буйне,  про  злаки  і  городину,  що    Мати-Земля  трудовому  люду  у  дар  принесе.  про  плоди  соковиті,що  з  дерев  упадуть  долу,  про  меди  духмяні,  що  ріками  у  світ  потечуть  –  і  нумо  дбати  про  втіхи  подружні,  аби  наш  прадавній  рід  не  перевівся,  аби  було  кому  на  цьому  дивному,прекрасному  світі  ряст  топтати:  

[i]«Волочився  Ярило  та  й  по  всьому  світу  -
Полю  жито  родив,  людям  діток  плодив!»/4,133/
[/i]
Ой  же,  Ярило  –  Сонечко  Весняне  --  у  білу  льолю  та  золоту  кирею  вбране,  вінком  з  польових  квітів  уквітчане,  з  царським  посохом  у  руках.  Вдарить  об  землю  –  зерно  проізростає,  торкнеться  людини  –  запалає  Любов’ю  невситимою…
 
[i]«  -  Ой  воротар  –  воротарчику,
утвори  нам  воротонька!
А  що  там,  а  що  там  за  пан  іде?
А  що  там,  а  що  там  за  дар  несе?»/4,124/

«-  Їде  Весна,їде,
їде  Красна  Пані  -
на  золотім  коні,
в  золотім  жупані!»/4,116/[/i]

Коли  ж  уже  Весна  «приїхала»  –  люди  святкують  «маївки»  (у  маю,  себто  у  травні),  замаюють  житло  і  свій  побут,  їздять  на  весняні  ярмарки,  дбають  про  дітей  та  старших  у  роді,  аби  їм  було  ситно  і  весело...

[color="#ff0000"]Тоді,  [b]18  травня[/b],  коли  у  церковному  календарі  [b]День  святої  Ірини[/b]  –  себто  у  День  мого  Ангела,  у  музейної  спільноти  (автор  цих  рядків  теж  себе  до  неї  причисляє,  бо  з  1987  року  незмінно  топче  стежечку  до  Львівського  музею  історії  релігії!)  –  професійне  свято  –  не  тільки  в  Україні,  а  й  по  всьому  світу.  Об’єдналися  духовно  –  та  й  закарбували  у  календарі  дату:  [b]МІЖНАРОДНИЙ  ДЕНЬ  МУЗЕЮ![/b]
У  цей  особливий  для  музейників  день  року  Божого  200(…)  у  вічноюному  Львові  на  площі  Музейній  перед  Божим  храмом  «топтали  ряст»  дрібонькі  діточки  з  зразкового  фольклорного  ансамблю  «Джерельце»,а  навчила  їх  стародавніх  гаївок  –  Світлана  Костянтинівна  Стефан.  Вчила  вона  водити  гаївочки  і  мою  донечку  Устоньку,  коли  вона  у  3  рочки  переступила  поріг  «Джерельця»,  навчена  бабциних  пісень  –  «ку-ку,  ку-ку,  чути  в  ліску»,  «вишла  жабка  спацероваць»,  «вже  дзвіночок  кличе  нас,  до  забави  час-час-час»…
Прислухаймося  до  дитячих  дзвінких  голосочків,  придивімося,  що  за  давню  магію  для  нас  –  людей  мистецтва  і  культури  –  вони  сповняють:

[i]«Заспіваєм  коломийки  та  й  при  файній  днині  —
Міжнародний  день  музею  святкуємо  нині.

Заспіваєм  коломийки  ,  піде  луна  гаєм  --
всіх  музейників  у  Львові  красно  привітаєм.

Ой  пролягла  доріженька  по  старій  бруківці  –
а  ми  весну  прикликаєм  у  старій  гаївці.

Нумо  шума  заплетімо,мости  розведімо,
та  й  на  площу,  на  Музейну,гуляти  ходімо!

Ой  чи  файна  коломийка,  я  ся  не  питаю  –  
а  я  площу  перед  храмом  ніжками  топтаю:

--Топчу,  топчу  ряст,  ряст,  
Бог  здоров’я  дасть,  дасть.
І  ще  буду  топтати,
щоб  на  той  рік  діждати…

Дзвени  наша  гаївочко,  при  щасній  годині  –
Міжнародний  день  музею  святкуємо  нині»!*
[/color] [/i]
     
*Гаївчані  хороводи  виводила,  площу  перед  храмом    топтала  та  новітні  тексти  творила  –  [color="#ff0000"]Ірина  Вовк[/color]

З  книжки  дружніх  присвят  "ВОВЧІ  ІМЕНИНИ"  з  серії  "ПЕГАСИ":  Львів,  Ліга-Прес,2013.

***

[i][b]Список    літератури  до  традиційної  весняної  обрядовості:
[/b]
1.Велес-книга.  Легенди.  Міти.  Думи.—  Київ:  Індоєвропа,7503(1995).
2.О.Веселовський.  Старинньій  театр  в  Европе.—  Варшава,1895.
3.О.Воропай.  Звичаї  нашого  народу.—Мюнхен,1958  у  2  т.
4.Золотослов.  Поетичний  космос  Давньої  Русі.—Київ,1988.
5.Стешенко  І.  Історія  української  драми  //  Україна.—Київ,1907,т.1.
6.Сумцовь.  Религіозно-мифическоє  значеніе    малорусской  свадьбьі  //Кіевская  Старина,1885.
7.Х.Ящуржинський.  Лирическіє  малороссийскіє  пьсни.—  Варшава,1880.

[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=792240
рубрика: Поезія, Поетичний, природний нарис
дата поступления 18.05.2018

О. Самуїл Мосціпан "ІРИНАМ"

[color="#ff0000"][b]Сьогодні  18  травня  -  мої  чергові  іменини,  вітаю  всіх  посестер  Ірин  з  Днем  Ангела  -  миру,  любові,  гармонії,  божої  ласки,  дорогі  Ірини![/b][/color]

[i]Сьогодні  я  віддаю  свою  сторінку  для  привітання  людині,  якої  вже  нема  серед  нас.  Це  отець  Самуїл  Мосціпан  зі  Львова,  що  спричинився  до  наших  гастролей  з  виставою  про  Шептицьких  містами  та  містечками,  церквами  та  монастирями  Західної  України.  Це  завдяки  йому  ми  побували  з  виставами  в  Зарваниці,  в  соборі  м.Бережан,  в  Коломийському  драматичному  театрі,  Прикарпатському  художньому  музеї  Івано-Франківська  та  в  центральній  церкві  Миколая  в  середмісті,  в  старовинній  церкві  Миколая  в  Трускавці,  не  кажучи  вже  про  храми  рідного  Львова...

Він  дуже  одержимо  пропагував  нашу  творчість  і  сам  був  людиною  творчою  -  писав  вірші:  до  свят,  до  подій  Української  державності,  вірші  для  дітей.

В  ніч  на  святого  Володимира  Великого  28  липня  2016,  о.  Самуїл  (в  миру  Степан)  Мосціпан  відійшов  у  вічність.

Світлою  пам'яттю  про  нього  стане  його  ж  вірш-присвята  нам...  Іринам.[/i]

[color="#ff0000"]ІРИНАМ

…А  Іринка,  як  дитинка,
А  Ірина  –  то  газди́ня.
По-батькові  –  не  дрібничка,
А  солідна  жінка.
Просто  Іра  –  крута  дівка,
Як  лещу́ся,  то  Іруся,
Ірусик,  Іриночка,
Я  ж  їх  не  боюся.

Хоч  поважні,  музикальні,
«Снайпери»,  «колючки».
Прості,  щирі  і  приємні,
Милі  балакучки.

Є  мовчазні,  малослівні,
Корисні́,  не  корисливі.
Невибагливі  і  модні,
Сумні  і  щасливі.
Професійні  і  людяні,
В  міру  ґонорові.
Є  привітні,  милосердні,
Гідні,  а  не  горді.

Свято  Ваше  хай  принесе
Радості  багато,
Щоби  нині  серце  Ваше
Билося  ритмічно.
Щоб  нічого  не  боліло,
Настрій  не  псувало.
Щоб  недругів  помаліло,
І  миром  запахло…

Хай  не  слинять,  а  цілують,
Не  плюють  у  душу.
Хай  душею,  серцем  люблять,
Я  ж  Вас  повінчую.
Многа  літа  в  цьому  часі,
Як  тропар  співають.
З  Воскресінням  Вас,  Ірусі,
Хай  усі  вітають!
[/color]
[i][b]18  травня  2016  р[/b].Б.  м.  Винники
Ієрм.  Самуїл  Мосціпан

+в  ніч  на  Володимира  28  липня  2016

[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=792237
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 18.05.2018

"ОСПІВАНА, ТИ ЖИТИМЕШ В ВІКАХ" (Марійська поезія у музиці і в співі)

[color="#ff0000"][i]Завершуючи  видрук  авторської  антології  Марійської  поезії,  хочу  познайомити  читачів  з  розділомV  [b]"ОСПІВАНА,  ТИ  ЖИТИМЕШ  В  ВІКАХ"[/b],  де  зібрані  мотиви  духовних  марійських  пісень,  відомих  попередньому  поколінню  українців,  і  співаних  в  свята  та  в  часи,  коли  тяжко  на  душі.  Марійська  співана  поезія  по  тематиці  ділиться  на  молитви  до  Коронованих  ікон  Богородиці,  в  яких  закладена  історична  основа,  і  молитви  про  зцілення  і  поміч  в  боротьбі  з  ворогами  України.  Думається,  що  Матір  Божа  почує  щирість,  з  якою  звернені  душі  нового  покоління  українців  з  молитвою  про  МИР,  ДОБРОБУТ  і  РОЗКВІТ  Української  держави.[/i][/color]

(у  музиці  і  в  співі)

[b][color="#ff0000"]ПОЧАЇВСЬКА  МАТІР  БОЖА
(балада)[/color][/b]
Ой  зійшла  зоря  вечоровая,
Над  Почаєвом  стала.
Виступало  турецькеє  військо,
Як  та  чорна  хмара.

Турки  з  Татарами  облягли
Манастир  звоювати,
Мати  Божа  Почаївська
Буде  нас  рятувати.

Отець  Залізо  з  келії  вийшов
Та  сльозами  умліває…
«Ой  рятуй,  рятуй,  Божая  Мати,
Манастир  погибає!»

Ой  вийшла,  вийшла  Божая  Мати,
На  хрест  вона  стала.
Кулі  вертала,  турків  вбивала,
Манастир  врятувала.

А  ми,  люди,  всі  християни,
До  Бога  всі  ударяймо,  -  
Матері  Божій  Почаєвській
Поклін  всі  воздаймо.
[i]«Життя»  1954,  ч.7,  с.2.[/i]

[color="#ff0000"][b]СТРАДЕЦЬКА  МАТІР  БОЖА
                     (текст  пісні)[/b][/color]
Ой,  хто  з  вас  терпить,  хто  журу  має,
Най  в  Страдче  спішить,  ласки  благає
Ту  Страдецьку  Матір  Божу,
Ту  Пречисту  квітку  гожу,  -  
Вона  всіх  там  жде,
Полегшу  дає.

Хто  хорий-слабий,  того  лікує,
Хто  бідний,  сумний,  жаль  його  чує,  -  
Хто  в  нещастю  упадає  –  
Тому  щиро  помагає
Мати  на  горі,
У  Страдчі,  в  селі.

О,  Пресвятая  Страдецькая  Мати,
Зволь  нам  в  потребі  руку  подати  –  
Близкій  родині,
Ненці-Вкраїні!
[i]«Калєндар  Сирітського  Дому»  1938,  с.56-57.
   [/i]
[color="#ff0000"][b]Остап  Грицай

ГИМН  ДО  БОГОРОДИЦІ[/b][/color]
Царице  Неба,  Божа  Мати,
Пречиста,  Пресвята!
О,  як  Тебе  не  обожати,
Родителько  Христа?
Ти  світла  небесам  Леліє,
Пренепорочная  Маріє,
Хвала  Тобі,  хвала!


Покрово,  Господом  ізбранна,
Защитнице  краю!
Владарко,  ангелами  званна,
Хто  збагне  міць  твою?
Ти  омофор,  щит  України,
Блистиш  Едемом  в  тьмах  руїни,
  Хвала  Тобі,  хвала!

Прещедра  ласкою  для  люду,
Бездоння  доброти,
Ти  твориш  діла  всилу  чуда,
Щоб  люд  від  гроз  спасти.
Як  на  Почаїв  шла  навала,
Ти  кулі  турків  відвертала,
Хвала  Тобі,  хвала!

А  козакам  на  Запорожжю,
Ти  сторож,  мов  скала:
Борола  з  ними  тьму  ворожу
І  морем  їх  вела.
У  церкві  у  твоїй,  на  Січі,
Усе  Тобі  горіли  свічі,
Хвала  Тобі,  хвала!



Ти  ж  плакала,  Святая  Мати,
За  військом  козаків,
Як  довелось  їм  Січ  кидати
У  час  полтавських  днів.
І  в  Крим  йти  під  татарські  стріли,
Де  церкви  будувати  не  сміли…
Хвала  Тобі,  хвала!

Твоєю  міццю  чудотворні
В  нас  вівтарі  Твої:
Красою  всі  нерукотворні,
Бо  з  неба  чар  її.
Де  Лубні,  Гошів,  Зарваниця  –  
Скрізь  чудом  образ  твій  славиться,
Хвала  Тобі,  хвала!

Княгине  Неба,  Божа  Мати,
Пречиста,  Пресвята!
О,  як  Тебе  не  обожати,
Родителько  Христа?
Ти  світла  небесам  Леліє,
Пренепорочная  Маріє,
Хвала  Тобі,  хвала!
[i]Карлсфельд,  30.ІХ.1945
Текст  пісні  Остапа  Грицая  /У  кн.  «Поклін  Марії».  –  Мюнхен,1947.[/i]

                             [b]  [color="#ff0000"]  Пісня  до  БОРОНЯВСЬКОЇ  ІКОНИ
           БОЖОЇ  МАТЕРІ[/color][/b]
Від  сина  корону  маєш,  о  Маріє,
За  християн  заступаєш,  о  Маріє.
Маріє,  Маріє,  ти  наша  любов,
Візьми  нас,  покрий  нас  під  свій  покров.

Бороняву  заступила,  о  Маріє,
Монастир  ти  обновила,  о  Маріє.
Маріє,  Маріє,  ти  наша  любов,
Візьми  нас,  покрий  нас  під  свій  покров.

Ми  тя  з  Хуста  перенесли,  о  Маріє,
На  руках  тя  діти  несли,  о  Маріє.
Маріє,  Маріє,  ти  наша  любов,
Візьми  нас,  покрий  нас  під  свій  покров.

В  Бороняву  всі  приходять,  о  Маріє,
В  монастирі  тя  знаходять,  о  Маріє.
Маріє,  Маріє,  ти  наша  любов,
Візьми  нас,  покрий  нас  під  свій  покров.

 Народ  тебе  величає,  о  Маріє,
І  дуже  тя  прославляє,  о  Маріє.
Маріє,  Маріє,  ти  наша  любов,
Візьми  нас,  покрий  нас  під  свій  покров.

Тебе  люблять,  як  царицю,  о  Маріє,
Наймилішу  заступницю,  о  Маріє.
Маріє,  Маріє,  ти  наша  любов,
Візьми  нас,  покрий  нас  під  свій  покров.
Травень,1991.


[color="#ff0000"][b]Пісня-молитва  до  ікони  ГОШІВСЬКОЇ
             МАТЕРІ  БОЖОЇ  на  Ясній  Горі  [/b][/color]
Гора  Ясна,  де  прекрасна
Діва  сіяє,
З  своїм  Сином  улюбленим
Всіх  там  приймає.
Вона  грішних  прикликає,
Ласки  Свої  уділяє
Всім,  що  каються.
Поспішаймо  до  святої
Квітки  Лелії,
Там  на  гошівськім  престолі
Діви  Марії.
Вона  в  нуждах  помагає
І  від  свіх  бід  заступає,
Яко  Цариця.
Чудотворна  Божа  Мати
Нам  допомагай,
З  материнської  опіки
Нас  не  випускай.
Ти  бо  можей  ублагати
Свого  Сина,  яко  Мати,
Пані  ласкава.

В  нашім  краю  всі  пізнали
Доброту  Твою,
Бо  Ти  завше  об’являла
Благодать  свою.
Проси  Господа  за  нами,
Щоб  нас  учинив  синами
В  небі  на  віки.
[i]Львів,  20  серпня  1904.
Вірші  і  мелодія  о.  Мелетія  Тибінки.
Накладом    о.  Мелетія  Тибінки,  ігумена  монастиря  у  Гошеві.[/i]

[color="#ff0000"][b]Автор  невідомий

ЗА  БОГА,  ЦЕРКВУ  І  ВІТЧИЗНУ[/b][/color]
З  низин,  де  тисне  людське  горе,
Де  вялить  холод  цвіти  надії,
Спів  наш  благальний  лине  в  простори
До  Тебе,  Мати  наша,  Маріє.

Ми  життя  наше,  щастя  і  долю
Складали  в  жертві  кожної  днини
За  добро,  славу,  свободу,  волю
Святої  церкви  й  Руси-Вкраїни.

В  тім  лютім  бою,  сердечнім  бою,
Сил  не  ставало,  в  серцях  надії,
Та  ми  побіди  певні  з  Тобою,
Прапор  твій  нести  бодро,  Маріє!

І  дальше  нести  будемо  в  чести
Прапор  Твій,  Мати,  аж  до  загину,
Хоч  би  прийшлось  нам  і  смерть  понести
За  Бога,  Церкву  і  Україну.  
[i]«Калєндар  Місіонаря»,  Жовква  1914,  с.76.
[/i]
                                    [b]  [color="#ff0000"]  Пісня-молитва  
       «ПІД  ТВОЮ  МИЛІСТЬ»
[/color][/b]
Під  Твою  милість,  Покров  любови,
Маріє  Діво,  горнемся  всі:
Прийми  піснь  нашу,  потіхи  словом,
Зроси  нам  душі,  серця  грішні́.

А  просьби  наші,  мольби  благання,
О  Мати  Божа,  нині  прийми,
І  увільни  нас  від  сліз,  ридання,
Бо  втіхи  сонцем,  Мати,  лиш  Ти.

Єдина  чиста,  Маріє  Мати,
Від  скорб,  печали  нас  ізбави́,
Позволь  спасення  руку  подати
І  всіх  до  себе  нас  пригорни.
[i]«Калєндар  Місіонаря»,  Жовква  1914,  с.7.[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=791757
рубрика: Поезія, Духовна поезія
дата поступления 15.05.2018

"ПІД ОМОФОРОМ ЗЛОТОТКАНИМ…" (Марійська поезія українського закордоння)

[color="#ff0000"][i]ІV  Розділ  авторської  антології  "ЛИКУЙ,  КНЯГИНЕ!"  має  назву  "ПІД  ОМОФОРОМ  ЗЛОТОТКАНИМ..."  і  складається  з  Марійської  (Богородичної)  поезії  української  еміграції  20-70  років  минулого  століття  -  це  все  автори  з  насиченою  творчою  і  життєвою  біографією  боротьби  з  тоталітарним  режимом.  Всі  вони  на  чужині  плідно  творили  і  в  їх  творах  відчувається  велика  туга  за  рідним  краєм.  Ці  автори  в  більшості  невідомі  сучасному  українському  читачеві,  а  коли  й  відомі,  то  лише  вузькому  колу  істориків-літературознавців.
У  цих  авторів  багато  псевдонімів,  криптонімів  та  невідомих  імен  з  огляду  на  ту  буремну  добу,  в  якій  вони  жили  і  творили.[/i][/color]
                                 
[color="#ff0000"][b]Скиталець

МОЛИТВА[/b][/color]
До  тебе,  Мати,  ми  з  чужини
всі  линем  в  щирих  молитвах:
вітай  нам,  Мати,  все  між  тими,
що  нам  являються  лиш  в  снах!

Йдемо  Христовими  слідами,
скитальців  хрест  на  плечах  в  нас,
хоч  ллється  кров  дітей  за  нами,
однак  вогонь  надій  не  згас.

Бо  Ти,  Пречистая,  для  Сина
благання  наші  всі  береш,
і  віруєм  -  прийде  хвилина,
в  якій  нам  волю  повернеш.

Бо  кров,  терпіння  і  наруга,
це  шлях  до  вічного  життя  –  
до  рідного  повернем  плуга
і  піде  біль  наш  в  забуття.

Тебе  благаємо,  Пречиста,
бери  нас  всіх  під  Свій  Покров!
Плестимем  з  серць  Тобі  намиста,
вкрашатиме  їх  наша  кров.

І  будеш  вічно  Ти  між  нами
і  Бог  Христос,  Твій  любий  Син,
і  непорочними  устами
славитимем  Христовий  чин!
[i]На  скитальщині,  в  Байройті,  31  травня  1947  року  Божого  цю  віршовану  молитву  склав,  імовірно,  Остап  Грицай.
«Календар  Світла»  1958,    ст.4.[/i]

[color="#ff0000"][b]Деріян
 
МОЛИТВА[/b][/color]
 Богородице  Діво,  в  мандрівну  годину  –  
на  моря  випливаючи,  в    простір  шумкий,
ще  поглянемо  зором  на  Схід,  в  Україну,
і  медалик  затиснем  в  долоні  міцній,
той  медалик  сріберний,що  перед  роками,
коли  вперше  виходили  в  далеч,  у  світ,
мозолистими  з  праці  твердої  руками
наша  мати  в’язала  на  шию.  Привіт
далечінь  шле  та  пісню  чужу  і  грайливу,
береги  промиває  солоний  прибій…

О  прийми,  о  прийми,  Богородице  Діво,
Нас  тривожних  під  прапор  оспіваний  Твій…

Богородице  Діво,  далеко  у  мряках,
за  горами,  за  ріками,  за  обрієм  –  
залишили  ми,  добровільні  бурлаки,
найдорожче,  найкраще,  все  рідне  своє.
Ми  вийшли  у  світ  розшумілий  на  зорях,
ми  вийшли  шукати  чужинних  скарбів;
пронесли  ми  криштальне,  скривавлене  горе,
понесли  ми  терпіння  і  рани  віків.
І  немає  для  нас  понад  батьківську  ниву!
І  немає  для  нам  понад  це  більших  мрій…

О  верни,  о  верни,  Богородице  Діво,
Нас  у  край  незабутній,  в  омріяний  свій!
[i]«Церковний  календар-альманах»,  1982,  с.4.
[/i]
[color="#ff0000"][b]Євген  Мацелюх

ЗАРВАНИЦЯ[/b][/color]
Знана  всім  нам  Зарваниця,
Чар  Подільських,  тихих  сіл…
Чудотворна  там  керниця,
Лік  на  кожен  смуток,  біль…
Гай  зелений,  ліс  співучий,
В  межах  золотих  ланів…
Там  несеться  спів  могучий
Відпустових  молебнів…
Літом  тисячні  прочани
З  міст  Поділля,  з  гірських  сіл,
В  Зарваницю  йдуть  стежками,
З  вірою  несуть  поклін.
Гомін  пісні  дзвенить  в  полю,
В  долі  чути  десь  дзвінок…
О,  Маріє!  Дай  нам  волю!
Щастя,  радости  вінок!..
Сад  вишневий  і  ліс  гордий
Шумить  пісню  давніх  літ,
Бо  там  образ  чудотворний,
Ще  з  минулих  літ,  стоїть…
В  долі  Стрипа  круто  в’ється
Серед  зелені  лугів…
Соловейків  спів  несеться
З  білих,  вишневих  садів.
Світять  світла  вечорами…
Йдуть  прапори,  чути  спів…
О,  Маріє!  Все  будь  з  нами!
В  щасті,  горю  наших  днів!..

Тужно  нам  без  Батьківщини,
Як  згадаєм  Рідний  Край,
Лине  серце  до  родини,
В  Зарваницю,  тихий  рай…
[i]«Слідами  Малої  Святої»  1950,  число  3,  ст.14.
[/i]
[color="#ff0000"][b]А.  Трух,  ЧСВВ

МАТИ  УКРАЇНИ[/b][/color]
Непорочна  Діво-Нене,  Мати  Бога-Сина,
Як  сердечно  Тебе  любить  наша  Україна!

Вже  літ  тисяч  –  ще  від  Ольги,  від  Володимира
До  Марії  з  України  лине  просьба  щира.

Пливуть  мольби,  щедрі  жертви  на  гарні  святині,
Щоб  Марії  честь  складали  по  всій  Україні.

Честь  складали,  піснь  співали  на  славу  Цариці  –  
Діти  Руси-України  на  рідній  землиці.

Чи  то  в  Києві  престольнім,  чи  в  Галичі,  Львові  –  
До  Марії  Україна  горнулась  в  любові.

Навіть  Січ  і  Запорожжя  любило  Марію,
В  небезпеці  в  Ній  все  мало  опіку  й  надію.

Як  під  Віднем  проти  турка  ставали  до  бою:
«Пречистая  Діво-Мати»,  співали  з  мольбою!..

Похилилась  в  горю-смутку  червона  калина  –  
Завитала  в  Україну  недобра  година…

Течуть  сльози,  вмліва  серце  від  смутку,  недолі  –  
Погибають  Її  діти  в  жорстокій  неволі.

О,  Маріє,  Ти,  що  з  Сином  царюєш  у  небі:
Кинь  луч  ласки  вірним  дітям,  дай  поміч  і  потребі!

Хай  підійме  Твоя  ручка  червону  калину,
Хай  поверне  Воля  й  Доля  на  всю  Україну!

Хай  ще  в  Києві  заблисне  гетьманська  булава  –  
Тоді  буде,  Божа  Мати,  Тобі  дяка  й  слава!  
[i]«Калєндар  Українських  Вістей»  1939,  ст.57.
[/i]
[color="#ff0000"][b]  Микола  Матіїв-Мельник

СПАСИ,  РЯТУЙ  НАС,  БОЖА  МАТИ"[/b][/color]
Спаси,  рятуй  нас,  Божа  Мати  –  
Кричать  серця  в  нас  і  уста,
Кричить  крізь  чорну  ніч  окату
Наш  біль,  розп’ятий  на  хрестах!..
Рятуй  нас:  Ірод  поля  топче,
Січуть  нас  полчища  бутні  –  
Клює  нам  крук  голодний  очі
І  кляті  на  чужині  дні.
Рятуй  від  голоду  й  від  спраги  –  
В  неволі  наша  вся  земля.
І  поганьблені  наші  стяги,
І  стид  на  нас  камінням  ляг.
Зніми  із  нас  нестерпні  кари:
Горить  душа  від  мук  і  ран…
Цілили  обри  нас,  татари
І  цідить  кров  червоний  хан!
Ми  знаємо,  за  що  ті  муки…
Дав  чорнозем  нам  Бог…мечі,
Й  плуги…  дав  талани  нам  в  руки  –  
І  золото,  і  колачі…
І  ми  від  туків  оп’яніли
Й  заснули  каменем  в  лігвах,
Аж  в  полі  смерчі  задудніли
І  потяглася  Чудь…  Мордва…
В  огнях  збудилась  Україна
Без  воїв,  сурм  і  рогатин  –  
Прости,  Пречиста,  нам  провину,
Ачей  простить  нам  і  Твій  Син!..
Отчизну  знов  верни  нам  милу,
На  рідний  стати  дай  обліг,
Побиті  спростувати  крила
І  рідний  цілувать  поріг.
Ми  чорнозем  наш  на  долонях
Нести  будем.  Насущний  хліб
Із  наших  золотих  загонів
Не  забере  нам  злий  сусід.
І  встане  наша  рать,  як  плова,
На  тих,  що  нам  заступлять  путь
До  сонця  і  до  Твого  Слова  –  
І  кров  на  жертву  понесуть!        
[i]«Калєндар  Української  Родини»,  1952,  ст.98.[/i]

[color="#ff0000"][b]Автор  невідомий

МОЛИТВА[/b][/color]
О  Мати  Ізбранна,  Царице    Маріє,
До  Тебе  ми  шлемо  все  наші  мольби,
Ти  Русь-Україну  й  народ  наш  веди,
Єдиний  Покрове  і  наша  Надіє!

За  ті  сліз  потоки  і  поту,  і  крови,
Що  в  бою  за  долю  крізь  шлях  горя  й  бід,
Нам  труди  значили,  наш  крок,  кожний  слід,
Спаси  нас,  Маріє,  немічних  Покрове.

Веди  нас,  Маріє,  благаєм  єдина,
Прихильним  глянь  оком  на  працю  й  наш  труд,
Най  двигнесь  у  славі  і  чести  наш  люд,
Най  Мати  воскресне,  величня  Вкраїна!
[i]«Калєндар  Місіонаря»,    Жовква  1923,    с.94.
[/i]
[color="#ff0000"][b]Автор  невідомий

               МОЛИТВА[/b][/color]
Обдерті  з  цвіту  всякої  надії,
До  Тебе  всі  звертаємось,  Пречиста:
Дай,  щоб  заблисла  в  нас  зіниця  мглиста,
Щоб  нам  сльоза  не  зрошувала  вії!

Дивися,  Мати,  в  крайний  час  потреби,
З  низин  до  Тебе  простягаєм  руки,
Збав  наші  душі  від  скорбот  і  муки:
З  сліз  наших  світиться  любов  до  Тебе!

Навколішках  Тебе  благаєм,  Мати,
По  імени  Тебе  зовем,  Маріє,
Єдина  жизні  нашої  надіє,
Лише  від  Тебе  ждемо  благодати!

Як  очі  путника  серед  пустині
Лиш  за  оазою  зорять  без  впину,
Так  ми  до  Тебе  просьбу  шлем  єдину,
Будь  поміччю  нам  у  важкій  годині.

Дай  одність  нам  –  а  ми  здобудем  сили!
Дай  провід  нам  –  а  ми  як  один  станем!
Під  омофором  Твоїм  злототканим
Ми  всі  постанемо  з  могили!
[i]«Із  глубини  возвах»,  Жовква  1905,  с.123.
«Калєндар  Місіонаря»,  Жовква  1922,  с.80.
«Калєндар  Доброго  Пастиря»  1949,  с.3.  

[/i]
[color="#ff0000"][b]Автор  невідомий

"У  ЧЕСТЬ  МАРІЇ,  ТРОЯНДИ  МІСТИЧНОЇ"  [/b][/color]
Хвала  Тобі,  Трояндо
Містичної  краси,
Не  на  землі  розцвіла
Не  в  жемчугах  роси.

Хвала  тобі,  Трояндо,
Святих  небес  висот,
Хвала  Тобі,  Маріє,
За  пахощі  чеснот.

Ти  найчистіший  творе
Небесного  Вітця,
Оздобо  наймиліша
Душ  праведних  вінця.

Маріє-пишноквіте,
Що  звеселяєш  рай,
Наш  український  нарід
В  опіці  завжди  май.
[i]«Місіонар»,  Філадельфія  1951,  ч.4.  с.116.
[/i]
[color="#ff0000"][b]Автор  невідомий

           "МАДОННА"[/b][/color]
Мадонно  ясна,  зорецвітний  мій  раю,
Запашная  квітко  з  померлих  вже  літ!
Тобі  я  молюся  й  на  Тебе  вповаю,  -
Ти  сонечком  сяєш  і  грієш  мій  світ.

З  дитинства  ще  тямлю:  в  голубії  ночі,
Коли  мамин  шепіт  застиг  в  тишині,
Я  чув  Твою  близькість  крізь  замкнені  очі,
Що  ласкою  сяла  з  ікон  на  стіні.

Тоді  Ти  у  снах  наді  мною  леліла
І  пряла  в  клубок  щиро-злотії  сни…
А  ранком  Ти  яблуні  квіттям  біліла
І  пестила  чаром  дзвінкої  весни…

А  потім  –  спокуси.  Як  бурі  шаління
Вчіпали  мій  дух,  -  деревце  молоде,
Ти  тьму  роздирала  неземним  промінням,
І  вела  на  шлях,  що  в  безпечність  веде.

Як  гіркість  життя  і  зневіри  безодні
Вливались  у  душу  й  палили,  мов  грань,
О  часто  вже  доторк  Твоєї  долоні
Зганяв  із  чола  накип  дум  і  страждань!..

На  цій  сліз  долині,  в  мандрівці  без  краю
Для  мене  на  світі  тільки  Ти  одна,
Надія  пресвітла,  розкішний  мій  раю,
Мадонно  моя  пресвята,  неземна!
[i]«Місіонар»,  Філадельфія,  ч.9-10,  с.260-261.
[/i]
[color="#ff0000"][b]Василь  Лімниченко

ДО  ЯСНОЇ  ГОРИ  В  ГОШЕВІ…[/b][/color]
Із  душ,  нанизаних  чуттями  скарг  і  кривд
І  сподіваннями  та  споминами  днів
Прокладені  шляхи  до  Ясної  Гори,
Якої  світлий  верх  вже  два  віки  виднів…

Впродовж  цих  двох  віків  туди  йшли  шукачі
Здорових,  свіжих  сил  та  життьових  полегш,
Ішли  з  безоднями  страждання  у  душі
На  наш  преясний  Верх,  до  брам  його,  до  веж.

Це  ж  чудотворний  Верх!  Його  храмний  поріг,
Зцілований  часом  і  міліоном  уст,
Це  світляна  межа  печалів  і  потіх,
Погідних  почувань  душі  й  тремких  покус!

Це  наш  родимий  Верх!  Його  храмний  вівтар
Це  пристань  грішних  душ,  що  наче  кораблі
Із  вихорів  та  бур,  із  досвідів  і  кар
Натрапили  на  твердь  багнистої  землі.

Із  цього  вівтаря  вже  много-много  літ
Блакитна  Пані  ласк  прочанам  вік  пряде,
Тому  на  Ясний  Верх  і  до  його  воріт
Наш  нарід  звідусіль  щороку  йде  та  йде.
[i]На  спомин  прощі  Перемиської  Землі  на  Ясну  Гору  в  Гошеві  (9-10.VІІ.1938).
Друкарня  ОО.Василіан  у  Жовкві.  Наклад  ОО.Василіан  у  Перемишлі.
[/i]
[color="#ff0000"][b]Роман  Оріон  Климкевич

РАДУЙСЯ,  МАРІЄ![/b][/color]
 У  пристані  на  вежах  грають  дзвони,
Із  далечі  надранній  вітер  віє,
Несе  солодкий  гомін  в  небосклони  –  
Пренепорочна
Радуйся,  Маріє!

Ген,  поза  хвиль  тремтливе  колихання,
Там,  де  на  самоті  вітрило  мріє,
Уноситься  розмолене  вітання    -  
Пренепорочна
                 Радуйся,  Маріє!

Злітають  вгору  зграї  голубині,
Біліють…  гинуть…  небо  лиш  синіє…
Благословенна  в  цій  ясній  годині,
Пренепорочна
         Радуйся,  Маріє!


Недільна  тиша  сонячного  ранку
Сповнила  груди  цвітами  надїї.
Пречиста  Діво  в  срібному  серпанку,
                 Пренепорочна
Радуйся,  Маріє!
[i]«Католицька  акція»,  Едмонтон  1954,  ч.11-12,  с.2.  Зі  збірки  «На  синіх  обріях»[/i]

[color="#ff0000"][b]Юрко  Шкрумеляк

МАТИ  БОЖА  У  ПИЛАТА
                         [i](легенда)[/i][/b][/color]
Забажала  Божа  Мати
Свого  Сина  рятувати,
Бо  взяли  Його  на  муки
Люті  фарисейські  руки.
Копу  яєчок  зібрала,
В  полотенце  зав’язала,
Та  й  понесла  до  Пилата,
Щоби  ласки  ублагати.
 -  Він  не  винен,  любий  пане!
Чи  вчинив  Він  щось  погане?
Не  давай  його  на  страсти,
Не  давай  святому  впасти!
А  Пилат  говорить:  -  Знаю,
Та  ніщо  вже  не  зділаю!
На  Голгофті  цеї  ночі
Син  твій,  мати,  замкнув  очі.
Похилилась,  заридала,
Гей  трава  скошена,  впала  –  
І  яєчка  розв’язались,
По  камінню  розкачались.
А  Пилат  поглянув  живо  –  
Що  за  чудо  –  що  за  диво!
Це  не  яєчка  біленькі,
Але  писанки  пишненькі!
Ломить  руки  з  болю  й  дива:
«Мати!  Мати  нещаслива!
Вірю  –  Син  Твій  Бог  обнови!
Я  не  винен  в  Його  крови!»
Писанки  гей  барвні  цвіти,
Розкотилися  по  світі.
Добрі  люди  їх  забрали,
Христа  Бога  прославляли.
[i]«Америка»  1935,  ч.50,  с.3.[/i]

                                           [color="#ff0000"]  [b]Володимир  Янів

                                                     УСМІХ  ОТЧИЗНИ[/b][/color]
                             В  сірий  день  нераз  звитяжний  промінь
Зломить  силу  мряк  і  лютість  грому  –  
Лихоліть  зловіщий  зов.
Так  теж  в  сірий  день  я  блуканини
Дорогу  іконку  з  України
В  сірім  провулку  знайшов.

Вирізьблений  в  пам’яті  й  уяві  –  
                                       Як  тягар  зневіри  й  болю  здавить,
Він  проміттям  скрізь  мені.
Ні!  Ніколи  зло  мене  не  стріне
І  даремно  не  пройду,  не  згину
У  розпуки  чорні  дні.

Виповню  обіт  –  найкращу  мрію
І  по  днях  невдач,  війни,  стихії
Принесу  іконку  знов.
І  в  моїй  отчизні,  в  тихій  хаті,
Буде  образ  ореолом  сяти
У  горінні  молитов.


             ***
…  І  прийду  колись,  приб’юсь,  припаду
До  порогів,  де  я  пив  розраду,
Що  навік  її  зберіг.
…І  в  молитві  ще  слабі  долоні
Простягну  я,  може,  до  ікони,
Де  царить  Твій  щастя  сміх.
[i]«Шляхи»,  Мюнхен  1951,  ст.127.[/i]
[b]
[color="#ff0000"]"ІКОНА  В  СІРІМ  ПАВУТИННІ"[/b][/color]
У  житті  моїм,  колись  в  дорозі,
Я  спинивсь  на  стоптанім  порозі,
Де  замешкав  стиду  біль.
В  темноті  розбитої  каплиці,
В  бруді  сум  пониження  таїться,
Студінь  пустки  відусіль.

Там,  де  слово  падало  з  амвону,
Де  псалом  з  грудей  нестримним  тоном
До  небес  в  неділю  плив,
Олтарі  –  без  ладану  й  кадила,
В  поросі  стоять,  покриті  пилом,
Миті  струменями  злив.

А  ікона  в  сірім  павутинні,
В  холоду  імлі  прозоро-синій,
На  пустій  стіні  тремтить.
Тайнами  життя  глибокі  очі
Вже  повік  мене  скувати  хочуть,
Щоб  століттям  стала  мить.

Сивий  сумерк  день  короткий  ловить;
В  настрою,  у  припливі  любови,
Я  молюся  за  батьків.
Так  нераз  на  путей  бездоріжжі
Родяться  слова  й  натхнення  свіжі
З  почувань  забутих  днів.

І  дивлюсь:  ікона  оживає
В  слів  моїх  нестримному  ручаї,
І  рука  благословить.
Павутиння  вже  сріблом  ясніє,
І  німа  сльоза  на  довгих  віях
В  пустки  темноті  блистить.
[i]Шляхи»,  Мюнхен  1951,  ст.128.
[/i]
[color="#ff0000"][b]Дан  Мур  (Данило  Муринка)

ПРОМІННЯ  ЛАСКИ[/b][/color]
Ні,  не  кошмар  зрадливий  в  сні  хмільному,
Ані  примара  в  тьмі  лихої  ночі,
А  в  день  погідний,  при  труді  важкому,
Побачили  душі  моєї  очі
Пречисту  Діву  в  сяйві  осяйному.
В  прозрілі  очі  сяйвом  б’є  картина:
Стоїть  Пречиста,  білий  цвіт-долоні…
Під  пагорбом  розложиста  долина
І  постаті  в  чернечому.  Їх  скроні
Схилила  каяття  свята  година.
В  одних,  мов  ночі  розпростерті  крила,
Зневіри  тіні,  сутінь  маловір’я
І  сумнівів  імла  обличчя  вкрила,
А  в  других,  близько  до  вершка  узгір’я,
У  сніжній  білі  ясність  –  віри  сила!
На  них  спливає  Ласка  Пресвятої  –  
Проміння  злива  ніжна  і  прозора…
Не  сонця  золото  сівби  яркої  –  
Предивна  ткань  сяйного  омофора,
Спадь  золотава  сині  голубої.
Не  описать  мені,  убога  мово,
Святу  красу  Пречистої  словами,
Проймає  серце  трепетом  тривога…
Бо  хто  земними  зобразить  красками
Прикрасу  неба,  Діву,  Матір  Бога!?

Німе  довкілля,  сповнене  журбою,
Збудило  тишу  криком  передгрози  –  
«Що  діялось  і  діється  з  тобою!?»
Слова  гасили  струмом  щастя  сльози,
Що  променіло  Ласкою  Святою.

Налите  серце  вірою  горіло…
Гостило  Дари  Пресвяті  кивота…
Лице  на  муках  радістю  ясніло,
Родило  усміх  в  тіні  ешафота  –  
Кого  Проміння  Ласки  осінило.
[i]«Світло»  1963,    ст.226.[/i]

[color="#ff0000"][b]Дан  Мур

             НЕ  ОСКОРБИ,  МАРІЄ![/b][/color]
Торкнулось  сонце  сяйва  скронь…
і  наче  болі  змило…
Скотилось  вниз  у  цвіт  долонь…
і  злото  вій  стулило…
Це  не  краса  –  а  всесвіт  мук…
мов  мармур,  сніг  біліє…
Торкнусь  Твоїх  устами  рук…
Не  оскорби,  Маріє!

Мій  поцілунок  не  терпкий,
без  зради  і  облуди.
Серпанком  ласки  оповий,  -  
не  крам  продажний  Юди,  -  
Бо  це  любови  й  віри  жар,
що  ним  душа  жевріє…
Мого  це  серця  щедрий  дар…
Не  оскорби,  Маріє!

Його  у  серці  заховай,
пробитому  мечами…
Душі  моїй  тоді  віддай,
як  ночі  стануть  днями…
Як  темінь  очі  погасить,
а  кров  заціпеніє,
Востаннє  серце  проквилить:
Не  оскорби,  Маріє!
[i]«Світло»  1963,    ст.227.[/i]


[color="#ff0000"][b]Л.  Ромен

ОСВЯТИ[/b][/color]
Тобі  ця  молитва  горить  як  свіча,
Надією,  Матінко  Божа,  єдина,  -  
Такий,  як  мій  біль,  гірш  удару  меча,
Прошив  Твоє  серце  й  за  рідного  Сина!..
А  нам  розп’яли  Землю-Матір  кати…
Несилу  Ти  нам,  Милосерда,  прости…

Не  встоялись  мужні  в  над  смертнім  бою…
Та,  руки  умивши,  дивились  Пилати,
Не  знали,  ствердивши  «невинність»  свою,
Що  прийде  Господня  рука  їх  карати…
За  байдужність  наших  сусідів  прости
І  нас  від  байдужости  всіх  захисти!

Та  вимоли  в  Бога  ще  мужності  й  нам  –  
За  нашу  стражденну,  за  Матір  обстати,
Щоб  –  вільна!  –  всміхнулась.  Простила  синам,
Що  слово  шанують  величнеє  –  МАТИ!..
Як  Син  Твій  здіймав  на  негідних  бича,
Ти  нам  освяти  на  безбожних  меча!
[i]«Наша  Мета»  1954,  число  22,  ст.5.
[/i]
                                                                                                                                                                                                                  [color="#ff0000"][b]Віра  Вовк

                     РІЗДВО[/b][/color]
Всміхнися,  Мамо!  На  Твоїх  колінах
Проснулось  нині  дороге  Дитя;
Його  загріли  сарни  і  ягня,
Як  догоряли  в  вогнищі  поліна.

Прийшов  і  князь,  і  воїн,  і  чумак
Розпромінити  личенько  дитяче,
Та  й  розстелили  взори  мерехтячі,
Пшеничні  ядра  і  пахучий  мак.

Лягає  ніч  на  вбогім  оборозі
І  світить  мирно  уставками  зір.
Усе:  і  янгол,  і  пастух,  і  звір
Клякає  тихо  на  Твоїм  порозі.
[i]«Правда»,  Прудентопіль  1956,  ч.51-52,  с.5.
[/i]
[color="#ff0000"][b]Христофорський

СЯЄ  ТВІЙ,  О  МАТИ  СТЯГ!
(фрагмент)[i][/i][/b][/color]
О  краю  мій!  вже  не  стогнать  Тобі  в  кігтях  хижацьких,
Вже  чути  гомін  волі,  -  когорти  крицеві  встають!..
На  затризублених  щитах,  шоломах  
Тобі  скарб  волі  й  перемог  несуть!

Із  запустіння  встане  Нарід,
Відродиться…  промостить  славі  шлях…
Тоді  на  вежах  Юра  і  Софії
Засяє  твій,  о  Мати,  стяг!  
[i]«Слідами  малої  Святої»  1950.  Число  4,  ст.13
[/i]
[color="#ff0000"][b]Леся  Храплива

УКРАЇНСЬКА  МАДОННА[/b][/color]
Бачу  Тебе  у  побіленій  хаті
Українська  Мадонно  пахучих  степів.
Під  вікном  простелився  барвінок  хрещатий,
При  іконі  старій  чорнобривець  розцвів,
А  в  очах  твоїх  сміх  і  несказанна  ласка,
Як  в  вишиванці  Сина  свойого  пестиш,
Сивих  слави  сторіч  незабута  ще  казка,
Тиха  гордість  і  блиск  із  небес  висоти.
І  я  бачу,  як  йдеш,  обездолена  Мати,
Із  терновим  вінцем  через  муки  і  жах,
Бо  далеко  Твій  Син,  ні  нема  в  Тебе  хати,
Лиш  надія  одна  ще  жевріє  в  очах:
Що  повернешся  знов  до  забутої  хати,
Де  в  куті  на  іконі  рушник  споловів,
І  до  Сина  ще  знов  усміхнешся,  о  Мати,
Українська  Мадонно  цвітистих  степів.
[b]«Світло»  1957,  число  7-8,  ст.45.
«Християнський  голос»  1969,  число  19,  ст.3.
[/b]
З  рукопису  авторської  антології  "ЛИКУЙ,  КНЯГИНЕ!",  2018.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=789706
рубрика: Поезія, Духовна поезія
дата поступления 30.04.2018

"СВЯТА ПІЄТО…" (Українська Марійська Страсна поезія)

 [color="#ff0000"]  [i]  ІІІ  Розділ  авторської  антології  Марійської(Богородичної)  поезії  має  назву  "СВЯТА  ПІЄТО...".  У  нім  зібрано  поезії  пасхальної  тематики  невідомих  українських  авторів  20-70-их  років  минулого  століття  (багато  з  них  опинилися  в  еміґрації  в  30-40-их  роках  -  сьогодні,  в  останні  дні  квітня-  місяця,  що  приніс  в  Україну  пасхальні  свята,  думаю,  це  актуально.
До  того  ж,  тематикою  ця  поетична  хвиля  сягає  значно  ширше  від  теми  виключно  духовного  змісту.
[/i]
[/color]
[color="#ff0000"][b]М.Мартинюк

НА  ХРЕСНІЙ  ДОРОЗІ
[/b]
[/color] Маріє,  гляди!
Чиї  це  сліди?
Це  сліди  Твойого  Сина,
Тут  ішла  Твоя  Дитина,
Тож  поглянь,  іди!..

І  Вона  спішить,
На  землю  глядить,
Як  багриться  кров  слідами,–
Він  ішов  туди  з  катами…
Цить,  Маріє,  цить!

Ось  серед  юрби
Провадять  кати,
А  на  Ньому  хрест  тяженький,
Це  Твій  Син,  Син  дорогенький,
Подивись  туди!..

І  Вона  глядить,
А  серце  щемить,
Бо  побачила,  пізнала  –  
Жаль  стиснув,  і  заридала:

«Це  мій  Син  терпить!»…

[i]«Місіонар»,  Жовква  1937,  число  4,  ст.  73.
«Мій  Приятель»,  Вінніпеґ,  число  3,  ст.3.
[/i]
[color="#ff0000"][b]Володимир  Янів

                                          ОЧІ  МАТЕРІ  
[i](триптих)
[/i]
І  Мати  Вчителя[/b][/color]
Чом,  -  чому  в  очах  Твоїх  тривога?!...
Адже  Син  твій  –  обраний  Учитель,
Цар-Спаситель,
Що  ввесь  світ  віками  ждав  на  Нього…

Ти  ідеш  сама  житами,
У  таких  достойних  шатах,
Вибрана  поміж  женами  –  Божа  Мати!
Син  Твій  в  слави  ореолі!

Чи  ж  не  чуєш  слів:  Осанна?!

В  блеску  сонця  Ти  у  полі
Й  жаху  ув  очах  глибінь.
Слава  –  суєта  оманна  –  
Й  бачиш  марево  терпінь.

В  золотих  житах  червоні  маки
Кров’ю  плигають  в  очах!
Навіть  в  сонці:  паки  й  паки
Кров  і  жах…

[color="#ff0000"][b]ІІ  Під  Хрестом[/b][/color]
Бавиться  юрба  нежданим  видом:
На  хресті  Юдейський  Цар  –  Месія…
І  зрадіють,  в  котрий  раз  зрадіють
Вороги  з  пониження  й  обиди…

Під  Хрестом  великі  очі
І  шовкові  чорні  вії,
Смолоскипи  серед  ночі
Променіють…

Усумнились  маловіри,
Як  не  стало  в  них  Пророка…
Залишивсь  лиш  попіл  сірий
По  чудес  палкім  вогні!
Лиш  у  Тебе  міць  глибока
Й  віра  у  грядущі  дні.

Очі  всепрощаючі,  не  месні,
Бачуть  завтра  й  чину  чин,
Як  знов  встане  і  воскресне
Божий  Син…

[color="#ff0000"][b]ІІІ  Тріумф[/b][/color]
Знаєш,  вже  з’явився  Магдалині!!!
Учням  дав  себе  пізнать  в  розмові  –  
І  Петрові!!
Що  воскрес,  вже  всім  відомо  нині!

І  вгорнувшуся  в  повагу,
Наче  чудом  не  радієш,
Щастям  виграного  змагу  –  
Ти,  Маріє?!

Ув  очах  знов  вогневиці,
Як  тоді,  в  Христа  на  страстях,
І  завзяття  в  них  блеститься
За  всіх  вірних,  за  мільйон,
Щоб  лиш  виграти,  не  впасти,
Щоб  не  вирвавсь  кволий  стон…

А  враз  з  тим,  для  всіх  любови  море,
Повне  материних  сльоз,
Бо  багато  смерть  поборе,
Як  Христос…
[i]«Нова  Зоря»,  Чікаго  1968,  ч.21,  с.4.[/i]

[color="#ff0000"][b]Н.  К.
[/color]
[color="#ff0000"]З  ЦИКЛЮ  "МОЛИТОВ"[/b][/color]
Буди,  Госпоже,  Милость  Твоя  на  нас…
Буди  нам  Захистом,
Мати  Небесна,
Радісно-болізна!..
Духа  прияла  Ти,  матір’ю  стала  Ти  Вічного…
Матір’ю  стала,  радість  пізнала  болісну…
Болізну  радість,
Боязку  радість,
Сльози  без  сліз…
Радість  віддала  Ти,  муку  прияла  Ти  горесну…
Муку  прияла,  Сяєвом  сяєш  Світові;
Буди  нам  Захистом,
В  тугах  і  радощах,
Мати  Пречиста!..
[i]«Дзвони»,  Львів  1932,  ч.2.  с.81.[/i]

[color="#ff0000"][b]Дм.  Лебяк,  ЧНІ

"НЕУСТАННА  ПОМІЧ"[/b][/color]
У  синіх,  злотих  барвах  на  іконі
У  княжо-діамантовій  короні,
Со  спів  жалінням,  смутком  ув  очах,
З  наляканим  Дитятком  на  руках  –  
Святий  Лука  віддав,  як  міг,  подобу
Чи  швидше  тінь  не  точну,  хоч  чудовну,
Цариці  Світу,  Янголів,  небес
І  Розподільниці  всіх  ласк-чудес!
То  Мати  Божа  дивиться  спокійно,
Вона  ж  придержує  Христа  постійно  –  
Об  грудь  Її  оперся  Божий  Син,
Чи  ж  Він  відмовить  Їй  хоч  раз  один?
 
–  Благаю,  Пречиста,  за  тих,  що  в  нарузі,
Молю  Тебе,  прошу  за  тих  моїх  друзів,
Що  в  тюрмах,  кайданах,  розбиті  у  тьмі.
Не  сам  же  я,  чую  життя  мільйонів,
Кипить  моє  серце  все  гомоном  дзвонів  –  
Мільйони  голосять  у  бездні  душі!

«Подай  нам  Ісуса  –  життя  воскресіння,
З  кайданів,  з  неволі  подай  нам  спасіння,
Ти  ж  Мати  Страдальна,  Ти  знаєш  наш  біль…

Подай  же.  Пречиста,  ту  Божу  весну,
Пошли  в  наші  руки  обнову  чудну
Та  змий  з  сердець  наших  тюремну  цвіль»!
[i]«Калєндар  Голосу  Спасителя»,р.1949,с.3.[/i]

[color="#ff0000"][b]Василь  Мельник

«ЗА  ВСІХ  МОЛИШИСЯ,  БЛАГАЯ..."[/b][/color]
«За  всіх  молишися,Благая…»  -  
З  грудей  народу  пісня  ллється,
А  наді  мною  сум  витає
І  дим  кадила  в  гору  в’ється.
Студену  плиту  мармурову
Сльозами  покаяння  рошу
Й  Тебе,  Порадницю  Чудову,
З  глибин  душі  розради  прошу.
Душа  у  мене  смутком  дише
І  горло  висохло  зі  жалю  –  
Хто  ж  мої  болі  приколише,
Куди,  Пречистая,  причалю?
Моє  судно  вітри  розбили
В  барвистих  лунах  озаріння
І  керму  жизні  поломили.
Розвіяли  мої  стемління…
Чоло  вінчають  діядеми
Жаги,  розбілля  та  сорому  –  
Розбиті  всі  мої  тереми
Важкими  грохотами  грому!
Молися,  Чистая,  за  мною
У  Твойого  Страдальця-Сина!
Бо  йде  борня…  а  я  до  бою
Така  марна  ,  слаба  людина…
До  кого  ж,  бідний,  притулюся,
Як  не  до  Тебе,  Божа  Мати,
З  Тобою  громів  не  боюся,
З  тобою  любо  й  умирати!
Твоєї  помочі  благаю,
Мою  жагу  до  Тебе  несу  –  
До  Тебе  йду,  Тебе  глядаю,
З  Тобою  все  я  перенесу.
«За  всіх  молишися,Благая…»  -  
З  грудей  народу  пісня  ллється,
А  наді  мною  сум  витає
І  дим  кадила  в  гору  в’ється.
[i]«Калєндар  Місіонаря»,  Жовква  1924,    ст.72.
[/i]
[color="#ff0000"][b]Василь  Мельник

"В  ТВОЇ  ДОЛОНІ..."[/b][/color]
В  Твої  долоні,  Непорочна  Діво,
Збери  всі  сльози  тих,  що  потомились,
Зідхання  тих,  що  їм  в  житті  так  сіро,
Бо  на  шляхах  самі  терни  встелились.
Збери  всі  зойки  тих,  що  марно  впали
На  роздоріжжях  світової  долі,
Що  йшли  в  змаганнях,  падали  й  вставали,
А  врешті-решт  діждалися  неволі.
Перетвори  в  прокидану  мережку
Буденність  нашу  сіру  й  нецікаву,
Розсип  на  нашу  кам’янисту  стежку
Барвисте  квіття  духового  змагу.
Хай  там,  де  було  безпотішне  лихо,
Надлине  розмах  льотів  на  вершини,
Хай  без  упину  і  без  крику,  тихо
Йде  бій  за  правду  всюди  та  щоднини.
Хай  там,  де  всі  вже  опустили  руки,
Найдеться  хтось,  що  бодро  заговорить
І  світлом  віри  й  справжньої  науки
Борців  за  правду  між  народом  створить!
Хай  там,  де  смуток  душі  надторочив,
Де  туга  впала  на  людей,  мов  хмара,
Де  хтось  з  дороги  на  безпуття  збочив,
Хай  стрепене  їх  ласка,  або  й…  кара.
Хай  там,  де  воля  ніби  сонна  казка
Забуто  гине  на  шаблях  із  стали,
Хай  там,  хай  там  Твоя  велика  ласка
Зворушить  душі  в  змаг  за  ідеали!
[i]«Калєндар  Місіонаря»,  Жовква  1934,  ст.44.
«Калєндар  Праці»,  Прудентопіль  1958,  ст.3.[/i]

[color="#ff0000"][b]
Теофіль

БЛАГОВІСТЬ[/b][/color]
…  Не  знаєм,  що  ми  і  для  чого
У  крові-поті  творим  жертви,
Де  нам  початок  і  до  кого
Нас  поведе  глуха  тінь  смерти.
У  тьмі  ми  бродим,  гріх  наш  давній
Стулив  повіки,  скривив  гадку.
-  О,  хто  віками,  довгожданий,
Відкриє  нам  життя  загадку?
Скажи,  Юпітере-титане,
Для  чого  ставим  пантеони?
Промовте,  Молохи-тирани,
Скажіть  Сократи,  Ціцерони!
Чи  все  навік  в  землі  загине
І  з  смертю  все  в  нірван  полине?
І  хто  зішле  нам  правди  лучі?  –  
Кажіть,  кажіть,  о  ви  могучі!

…  Радій,  Невінчана  Царице,
Бо  Син  Твій  вкаже  світу  путі,
Пригорне  страсних,  смерть  поборе,
Розсвітить  тьму,  обійме  скутих
І  двер  спасіння  світу  втворить.
[i]«Благовістник»,Ужгород  1943,    число  4,  ст.10
[/i]
[b][color="#ff0000"]Дан  Мур

ПІЄТА[/color][/b]
Під  блискавками  стріл  порозсіваних  грому,
Голготу  притьмарила  темінь  густа.
Роздерлась  завіса  Господнього  Дому
І  смерть  усмирила  страждання  Христа.
На  мить  не  вгасає  біль-мука  вогниста,
Сталить  і  вбиває  у  серце  мечі
В  Твоє  непорочне  і  чисте,  Пречиста,
І  блідістю  жаль  ціпеніє  в  лиці.
Твоя  не  пробігла  Голготи  дорога,  -  
Прошибнув  спис  серце,  струмить  кров  свята…
Збичоване  тіло  безсмертного  Бога,
На  руки  й  коліна  складають  з  хреста.
У  мармурній  тверді  Твій  біль  кам’яніє,
Та  ніжністю  рук  знов  до  повних  грудей
Пригорнеш  і  серця  любов’ю  зігрієш,
Предвічне  і  Віще  Спасіння  людей.
Свята  Пієто!  Твої  муки  і  болі,
Небесного  царства  сягнули  вінця.
Проси  в  Свого  Сина  нам  кращої  долі,
Щоб  наші  Голготи  добігли  кінця.

                                                               [b][color="#ff0000"]  Іриней  Назарко,  ЧСВВ
***[/color][/b]
...О,  віри  нам,  зневоленим  віками!
Ні  атоми,  ні  космонавтів  льоти
У  дні  страждань,  хрестів  важких  Голготи,
Святий  Покров,  Пречистої  руками!

І  розпадеться  прахом  гріб  неволі,
Воскресне  правда  до  хреста  прибита,
Заможе  темінь,  ночі  злі  недолі,
А  Україна  Ласкою  сповита,
Здвигне  прослави  храм,  під  Сонцем  Волі!
5.9.1962
[i]«Світло»  1963,  число  5,  с.225.
«Світло»  1970,  число  3,  ст.86.[/i]

(З  рукопису  авторської  антології  "ЛИКУЙ,  КНЯГИНЕ!,  2018)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=789514
рубрика: Поезія, Духовна поезія
дата поступления 29.04.2018

"РАДІЙ, НЕВІНЧАНА ЦАРИЦЕ…" (Невідома українська Марійська поезія)

[color="#ff0000"][b]З  рукопису  авторського  антології  "ЛИКУЙ,  КНЯГИНЕ!"[/b][/color]
[color="#ff0000"][i](Відома  та  невідома  Марійська  поезія  України  та  українського  закордоння)[/i][/color]

Працюючи  понад  30  років  у  Львівському  музеї  історії  релігії,  зокрема  в  Інституті  релігієзнавства,  маю  змогу  вкладати  авторську  антологію  поезії,  присвяченій  Богородиці,  яка  дістала  назву  [color="#ff0000"][b]"Марійська  поезія"  [/b][/color]-  на  основі  заборонених  радянською  владою  релігійних  видань  та  календарів  20-70-их  років  минулого  століття,  що  знаходяться  у  Фондах  нашого  музею.
Робота  вже  майже  завершена,  готуються  відомості  про  авторів  перед  макетуванням  книжки.  Ця  робота  триває  уже  третій  рік  -  і  дала  не  тільки  творчу  насолоду  від  високопрофесійної  Богородичної  поезії,  а  й  великий  імпульс  для  пошуків  і  джерело  для  власних  письменницьких  проектів.
Антологія  має  6  розділів,  перший  із  них  [color="#ff0000"]"ЄДИНОЧИСТА  І  БЛАГОСЛОВЕННА..."[/color]  друкувати  не  буду,  бо  це  розділ  хрестоматійних,  себто  відомих  українських  авторів.
Отож,  почну  з  розділу  ІІ[color="#ff0000"]  "РАДІЙ,  НЕВІНЧАНА  ЦАРИЦЕ..."[/color],  де  вміщені  невідомі  українські  автори.

[color="#ff0000"][b]Олег  Стюарт*

Ликуй,  Княгине![/b][/color]
Ликуй,  Княгине  світлих  зір,
Земель  і  вод,  життя  і  мріє!
До  Тебе  свій  підносим  зір
І  кличем:  Радуйся,  Маріє!
Поглянь,  Пречиста,  із  висот
На  український  свій  народ!

На  наших  землях  кров  і  мста,
Ірод  засів  в  Твоїй  столиці,
І  знов  Пилат  розп’яв  Христа,
І  сповнив  учнями  в’язниці.
І  з  тюрем  кличуть  голоси:
Спаси,  Маріє,  нас  спаси!

Почуй  слова  тривожних  уст,
Що  шлють  сини  Тобі  і  доні,
Щоб  сяли  Київ,  Львів  і  Хуст,
Як  перли  на  твоїй  короні.
Поглянь,  Маріє,  на  наш  край
І  Україні  волю  дай!

[i]*Олег  Стюарт  –  одне  з  творчих  псевдо  Теодора  Курпіти
«Калєндар  української  Родини»1950,    ст.  59.
[/i]
[color="#ff0000"][b]Теодор  Курпіта

Ave![/b][/color]
У  розцвіті  рожевім  трави
І  синя  флейта  –  небеса.
Немов  чернець  стою  я  сам
Із  піснею  на  серці:  Ave!

За  мною  полум’ям  заграви
Вечірні  блимають  вогні
І  в  фіолетній  тишині
Несеться  дзвона  срібне:  Ave!

Прийми  із  серцем  нелукавим
Мене,  Маріє,  під  покров.
Тобі  жертвую  душу,  кров
І  серця  свого  тихе:  Ave!

Дозволь  в  Твої  ступити  лави
Відважних,  смілих,  чесних  слуг
І  в  час  незгоди  і  наруг
Тобі  співати  вічно:  Ave!
[i]«Дзвони»,  Львів  1937,  ч.5.  с.171    [/i]

 [color="#ff0000"][b]Ольга  Сиротинська

В  день  Успення  Пречистої  Діви  Марії[/b][/color]
На  золотих  крилах  ангелів  ясних
Між  срібні  зорі,  в  край  неба  красний
З  цього  провалля  смутку,  сліз  і  болів,
Та,  що  була  нам  всім  провід-зорею,
Взнеслась  на  віки  тілом  і  душею
В  край  вічний  щастя,  радости  і  волі.

Засумували  води  Йордану,
Імлою  смутку  вкрився  ліс  Ливану;
Прибравсь  в  жалоби  паполоми  чорні.
Ллють  сльози  горя  вірнії  синове,
Бо  хто  ж  то  нині  під  крилом  любови
Так,  як  Пречиста  їх  усіх  пригорне?

А  часи  люті;  ворог  так  шаліє;
В  серцях  згасає  віра  і  надія…
І  холод  тиснеться  повільним  ходом…
Не  опускай  нас,  о  Мати  Пречиста!
Крізь  життя  темні  дороги  імлисті
Будь  нашим  сонцем  і  нашим  проводом!

Бо  нам  так  важко,  бо  нам  так  сумно;
Життя  на  світі  наче  чорна  трумна,
Гробова  студінь,  здається,  кругом  віє…
Як  на  нас  вдарять  лютії  морози,
Як  спадуть  тучі  й  горя-болю  сльози,
Не  опускай    нас,  о  Мати  Маріє!

Не  бійтесь,  діти,  хоч  я  між  зорями
Царюю  нині,  то  завжди  я  з  вами
І  помагати  буду  вам  невпинно,
Чи  в  щастю-долі,  чи  в  смуткуі  горю,
Для  вас  повік  я  –  та  Провідна  Зоря,
Лиш  дайте  серце  ви  мені  невинне!
[i]«Наш  Приятель»,  Львів  1924,  число  8,  ст..106.[/i]

                                           [color="#ff0000"][b]М.-ч.
Чистая  Діво!  [/b][/color]
Чистая  Діво,  Царице  Мая,
Роже  цвітуча,  перло  святая,
Тобі  на  честь  ми  пісню  співаєм,
З  всіми  святими  враз  величаєм.

Діво  Пречиста,Мати  Ласкава,
Що  володієш  в  блиску  і  славі,
До  Тебе  просьби  наші  підносим,
Для  Підкарпаття  доленьки  просим.

Ми  –  руські  діти,  Ти  –  наша  Мати,
Не  дай  нам  духом  підупадати,
Захорони  нас  від  злої  долі.
Не  дай  попасти  в  ярмо  неволі.

Діво  Маріє,  Тобі  з  поклоном
Пісню  співаєм  сердечним  тоном;
Благослови  нас,  встався  за  нами
В  Того,  що  править  всіма  віками.
[i]«Благовістник»,  Ужгород  1937,  число  5,  ст.17.
[/i]
                     [color="#ff0000"][b]Марія  Я.Мятка

Маївка[/b][/color]
Пречиста  Діво,
радій,  радій:
ввесь  світ  хвалу  шле
красі  Твоїй!

Ось  в  кожен  теплий
травневий  день
гуде  молебень
з-поміж  вишень!

Гудуть,  співають
в  яснім  теплі
хрущі,  -  і  діти,  -  
й  бджілки  малі.

І  гомонить  скрізь
пташиний  спів
з  гаїв  зелених,
з  шумких  степів.

А  в  кожен  вечір
лунає  дзвін  –  
і  в  храм  твій  люди
йдуть  на  поклін.

І  зорі  сяють
красі  Твоїй…
Пречиста  Діво,
радій,  радій!
[i]«Християнський  голос»  1952,  число  21,  ст.3.[/i]

                                 [color="#ff0000"][b]Ю.  Паломник

                                                       Гимн  Марії
[/b][/color]                  Освяти,  о  Пречиста,  мій  дім
і  всіх  тих,  що  живуть  у  цім  домі:
тих,  що  пориви  в  них  молоді,
тих,  що  в  старості  чають  на  поміч.

І  кімнату  мою  освяти:
і  ці  вікна,  і  стіни,  і  двері,
і  той  стіл,  на  якому  застиг
недокінчений  гімн  на  папері…

І  мене  освяти  за  столом
у  найбільшім,  найтяжчім  зусиллі:
серце  грає  Тобі,  о  Маріє,  псалом,
я  ж  у  вірш  його  вкласти  не  в  силі…  
[i]«Поступ»1969,  число  22,  ст.7.
[/i]
                                                                                                                                                                                                                     [color="#ff0000"][b]  
Олена  Печеніг

Мати  Божая…[/b][/color]
Мати  Божа  йшла  та  долинами
Широчезними  та  з  тернинами.
«Земле,  земленько  многогрішная!
Сестро,  сестронько  неутішная!
Я  печалі  твої  рукавом  ізітру,  -
Квіт-пахуч,  зілля-сад  ізсаджу  між  журу.
В  табуни,  у  бистрі,  ой  зберіться,  вітри,
Покотіться  сюди  із  крутої  гори!
Рознесіть.,  розсадіть  молоді  паростки  –  
Хай  зів’яне  печаль,  де  зростуть  ці  квітки.
Хай  росою  сльоза  зсохне  з  променем  дня;
Хай  же  плаче  Душа  лиш  одна,  лиш  Моя…».
Мати  Божа  йшла  та  долинами
Широчезними  та  з  тернинами.
Мати  Божая  –  Радість  соняшна,
Охороннице  наша  горішня!
[i]«Дзвони»  1932,  число  2,  ст.81.
[/i]
[color="#ff0000"][b]Ірка  Трусь

Марія[/b][/color]
                         В  смарагдовій,  довгій  сукні,
Густо  тканій  звіздочками  –  
Йшла  Марія  полем,  лісом,
Йшла  дібровами,  гаями.

Ліс  шумить  ніжну  молитву,
Шепчуть  тихо  щось  діброви:
-  Пригорни  нас  всіх.  Маріє,
Хорони  нас  під  покрови.

Пісню  матінці  співають
Пташенята  всі  і  квіти  –  
Так  солодко,  милозвучно,    
Ось  послухайте  лиш,  діти!,  -  

Треба  серденька  вам  мати,
Як  лелії  сніжні,  чисті,
А  тоді  і  ваша  пісня
Мила  буде  теж  Пречистій.
[i]«Наш  Приятель»  1934,  число  11-12,  ст.12.
[/i]
[color="#ff0000"][b]П.Штокалко

                   Діти  Марії
[i](з  уст  народа)[/i][/b][/color]
По  райських  стежечках  іде
Марія  Божа  Мати,
Гурток  дітей  малих  веде
В  садочку  забавляти.

У  них  одежа  мов  би  сніг,  -  
Її  Марія  шила,  -  
Несесь  дівочий  тупіт  ніг,
Мигтять  ангельські  крила.

Розкішний  довкруги  садок,
У  стіп  пахучі  цвіти,
Ягідки  клоняться  з  гілок,
Їх  рвати  хочуть  діти.

Пречиста  Діва  все  спішить,
Гіллячки  пригинає,
Ягідки  рве  і  в  тую  ж  мить
Ягідки  кожен  має.

Лящить  дітвори  срібний  сміх
Йде  гомін  від  забави,
Глядить  на  діточок  усіх
Марії  зір  ласкавий.
[i]«Наш  Приятель»  1924,  ч.5,  с.73.[/i]
                                                                                                                                                                                                         [color="#ff0000"][b]
Євгенія  К-івна

Поклін[/b][/color]
 Склонило  Сонце  русу  головку
В  поклін  найнижчий  аж  до  землі
Та  в  перлоцвіти,  срібні  намиста
Прибрало  землю  в  привіт  Її.

Склонилось  Сонце  в  поклін  найнижчий
Молиться  тихо  природа  вся:
                 -  Радуйся  Діво  благословенна,
О  Непорочно  За-ча-та-я!..
[i]«Місіонар»,  Жовква  1935,  ч.12,  с.273.
[/i]
[color="#ff0000"][b]І.  Сендецький

[/b][b]Розбитий  човен[/b][/color]
На  синім  морі  човен  розбитий…
Сном  оповитий
пливу  в  човні…
Хвилі  вдаряють  і  заливають,
в  шалі-розпалі  човном  хитають.
Горе  мені!

Але  ось  руку  хтось  простягає,
мене  спасає.  
Дивлюся  я:
Пречиста  Мати,  Скарб  благодати
подала  руку,  щоб  рятувати
своє  дитя.

І  сльози  кануть.  Сила  любови
здійма  окови
з  серця  в  огні.
А  Божа  Мати  зайшла  в  палати,
щоб  своїм  словом  в  Сина  благати
щастя  мені!
[i]«Календар  Доброго  Пастиря»  1950,  ст.53.
[/i]

[color="#ff0000"][b]М.Щ.[/b][/color]

[color="#ff0000"][b]Мати  Милосердя[/b][/color]
Вона  полями  йшла
В  рожевій  ранку  млі,
Вкраїнських  рук  діла
Оглянуть  на  землі.
Схилив  головку  цвіт,
Колосся  пало  ниць
Дивіть,  дивіть,  дивіть!  –  
Роздався  голос  птиць.
Схилив  головку  цвіт,
Дорогу  Їй  стелив.
Дивіть,  дивіть,  дивіть!  –  
Привіт  ланами  плив.
Вона  так  тихо  йшла,
Так  плиламоветер…
Аж  щось  ось  там  найшла,
Де  видний  лан  тепер…
Схилилась  як  лоза,
Що  з  вітромйде  у  бій;
І  канула  сльоза
Її  гаряча  з  вій.
І  тихий  плач  без  слів
Озвався…  ріс  і  ріс;
В  нім  жаль  і  біль  рабів
До  неба  вітер  ніс.
Замовкли  голоси,
Замовк  ланів  привіт:
Між  каплями  роси
Багрів  кровавий  піт…
Вона  зібрала  кров
Як  дорогий  алмаз,
А  сльози  лились  знов
З  очей  Їй  раз-у-раз.
І  скоро  вже  ішла
Полями  в  ранку  млі.
Бо  скарб  вона  знайшла
Великий  на  землі.
[i]«Наш  приятель»  1922,  ч.  2.,  ст.27.[/i]
                                                                                                                                                                                                             [color="#ff0000"][b]
Автор  невідомий
[/b][/color]
[color="#ff0000"][b]А  як  прийде  той  місяць  май[/b][/color]
А  як  прийде  розкішний  май,
Цвітучий  май  чудовий,
Вбереться  в  цвіт  діброва,  гай,
В  килими  луг  шовковий;
Як  соловій  струмом  пісень
Затьохкає  й  принишкне,
І  як  теплом  на  сад  вишень
Легенький  вітер  дихне;
Як  в  тихім  сні  листки  беріз
До  долу  схилять  віти,
Як  серед  рос,  дрібоньких  сліз,
Заснуть  пахучі  цвіти;
І  як  обгорне  душу  жаль
За  ясним  днем,  красою,
Навіє  сум  важку  печаль
І  грози  неспокою;
То  я  тоді  у  хвилю  ту,
Забувши  земське  горе,
З  мольбами  тихими  піду
До  Тебе,  ясна  Зоре!
[i]«Місіонар»,  Жовква  1908,  с.141.
[/i]
[color="#ff0000"][b]Автор  невідомий[/b]
[/color]
[color="#ff0000"][b]Не  дай,  Маріє…[/b][/color]
 …А  як  звалить  мене,  знеможе
Тягар  житейських  мук,  терпінь,
Скує  мене  в  ярмо  вороже
Нетями  сонна,  чорна  тінь:
Не  дай  в  безсилля  впасти  плінь…

Не  дай  знеможеному  в  бою
Соромно  впасти  на  шляху,
Бо  я,  Маріє,  все  з  Тобою
Надії  віри  повен  йду,
В  побіди  силу  йду  до  бою.
[i]«Калєндар  Місіонаря»,  Жовква  1926,  с.128.
[/i]
[color="#ff0000"][b]Дмитро  Николишин[/b][/color]

             [color="#ff0000"]  [b]  Божий  мир.[/b][/color]
Ти  добру  частку  вибрала,  Маріє:
вогнем  буття  захоплення  німе;
воно  в  жарі  кохання  не  зотліє,
ні  буревій  холодний  не  розвіє,
ні  хитрий  друг  його  не  відніме.

Воно  в  душі  зростить  і  скріпить  віру
в  могутній  світ  краси  живих  ідей;
із  серця  струн  дзвінку  збудує  ліру
й  сотати  буде  з  неї  пісню  щиру
про  сон  життя,  невгадну  для  людей.

Воно  самотній  шлях  устелить  квіттям,
освітить  сяйвом  кременисту  часть,
жар  соняшний  відхилить  верховіттям
рясних  алей  і  снам  –  химерним  дітям
уяви  –  творчий  зміст  і  тривок  дасть.

Воно  тобі  у  дні  борні  поможе
переплисти  зрадливий  світа  вир;
сичання  заздре  заглушить  вороже,
пахучий  щастя  цвіт  у  серце  вложить,  -
воно  віллє  у  душу  Божий  мир!
16.  ІV.  36

[i]«Калєндар  родини»,  Львів  1936.,  с.3.

[/i]

з  рукопису  антології  Марійської  поезії  "ЛИКУЙ,  КНЯГИНЕ!",2018.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=789128
рубрика: Поезія, Духовна поезія
дата поступления 26.04.2018

Ірина Вовк. "ГАЇВЧАНИЙ ВЕЛИКДЕНЬ В ГАЛИЧИНІ"

[color="#ff0000"][b]Великдень  [/b]–  цілковита  перемога  весни  над  зимою,  життя  над  смертю.  Це  одне  з  найбільших  після  Різдва  Христового  свят  у  християнській  релігії,  яке  називають[color="#ff0000"]  [b]Пасхою.[/b]  [/color]В  цей  день  на  світанку  наші  предки  прямували  до  церкви.  У  старій  Галичині  на  Великдень  спочатку  відбувалася  служба  Божа,  під  час  якої  виносили  святу  Плащаницю.  Присутні  християни  з  хоругвами  і  співом  обходили  навколо  церкви.  Зі  сходом  сонця  церковний  хор  починав  співати[i]  “Христос  Воскрес  із  мертвих...”.[/i]  Обзивалися  три  дзвони,  сповіщаючи  про  те,  що  пора  нести  паску  для  освячення.  Традиційно  до  кошика  клали  паску  або  «бабку»,  сир,  масло,  домашні  ковбаси,  яйця,  писанки,  хрін,  сіль,  паску,  заквітчану  барвінком.  Після  освячення  великоднього  кошика  сім’я  прямувала  додому.  Урочисто  сідали  до  столу.  Освячене  яйце  розрізали  на  частини  –  скільки  було  людей  за  столом.
[b]Христос  Воскрес!  [/b]Радіє  світ  приходові  весни,  пробудженню  життя,  з  дзвіниць  церковних  передзвонюються  голосні  та  мелодійні  дзвони.  Із  барвистими,  ошатними  кошиками  до  церкви  прямує  гурт  людей,  щоб  поклонитися  Христові.
Слова  “Христос  Воскрес!”  мають  велику  силу  у  народній  уяві.  Згідно  з  легендою,  від  дня  свого  воскресіння  Спаситель  посадив  у  підземелля  (під  скалою,  де  був  його  гріб)  головного  сатану  і  наказав  йому  гризти  12  залізних  ланцюгів,  12  залізних  дверей  та  12  залізних  замків,  Якщо  сатана  перегризе  все  це  від  одного  Великодня  до  другого  –  тоді  буде  кінець  світу.  Сатана  спочатку  перегриз  замки,  потім  двері,  і  ось-ось  перегризе  останній  ланцюг.  У  цей  момент  заспівали  люди  [i]“Христос  Воскрес!”[/i].  Всі  замки,  двері  і  ланцюги  знову  відновилися,  і  нечистий  мусів  починати  все  спочатку.  А  якщо  настане  такий  час,  коли  люди  перестануть  співати  “Христос  Воскрес!”,  тоді  сатана  перегризе  останній  ланцюг  і  буде  кінець  світу.


Пополудні,  після  великодньої  трапези,  розпочиналися  молодіжні  забави.  Молодь  збиралася  біля  церкви  водити  [b]ГАЇВКИ  (ГАГІЛКИ,ЯГІЛКИ)[/b].  [i]Гаївки  [/i]–  обрядові  весняні  пісні  у  супроводі  дівочих  хороводів.  Вони  є  невід’ємною  частиною  християнської  культури,  хоча  виникли  ще  в  далекі  язичницькі  часи.  День  воскресіння  природи  у  наших  пращурів  був  святом  зустрічі  [b]Гайбога[/b]  і  [b]богині  Гаї[/b].  В  цей  день  у  священних  гаях  понад  річками,  де  стояли  зображення  кумирів,  яким  поклонялися  наші  предки,  молодь  співала  гаївки.  Поруч  із  зображеннями  кумирів  ставили  квіти,  рушники  та  писанки.  Традиції  Великодніх  забав  та  тексти  гаївок  передавалися  із  покоління  в  покоління.  В  дохристиянських  гаївках  відтворювався  процес  посіву,  саджання  в  землю  всякого  зела,  його  росту  та  збирання  врожаю.  У  християнських  традиціях  гаївки  відображають  радість  весни  та  Воскресіння  Христового.
З  давніх  часів  на  Великдень  дітвора  в  Галичині  бавилася  в[b]  [i]“жмурки”,  “гойданку”,  “млинець”,  “лавку”[/i].[/b]  Особливо  полюбляли  гратися  в  [i][b]“цоканє”  [/b](биття  яєць)[/i].  Той,  кому  вдалося  розбити  яйце  суперника,  забирав  його  собі.  Парубоцькі  ігри  [b]([i]“піп”,  “чорт”,  “харлай”,  “бити  лупака”,  “довгої  лози”,  “шила  бити”,  “кашу  варити”  та  ін.)[/i][/b]  показували  змагання  у  спритності,  швидкості  і  силі.  У  дівочих  ([b][i]“кострубонька”,  “мак”,  “кривий  танець”,  “жельман”,  “подоляночка”,  “шум”,  “вербова  дощечка”)[/i]  –[/b]  випробовувалися  художні  здібності  учасниць,  вміння  танцювати  та  співати,  перевтілюватися  в  певний  художній  образ.  Зустрічаючи  весну-красну,  вимощували  руками  дощечку,  виспівуючи  при  цьому  “Вербовую  дощечку”  вітали  її  жученьковою  музикою  [i](“А  в  нашого  жученька”)[/i],  [b][/b]загравали  з  хлопцями  (“Коло  млина  долина”).    Старожили  пам’ятають,  як  ще  до  середини  40-х  років  місцеві  парубки  в  центрі  села  монтували  гойдалки-“колиски”,  на  яких  впродовж  Великодніх  свят  колисали  дівчат.  

Дуже  цікаво  укладати  гаївчаний  етнофольклорний  матеріал,  залучаючи  все  нові  посилання  і  анотації  –  від  давніх,  класичних  текстів  веснянок  (дохристиянських  і  християнських),  зібраних  ще  наприкінці  ХІХ  століття  відомими  українськими  етнографами,  на  яких  базується  така  наука  як  етнофольклористика,  і  першоджерельні  записи  яких  стали  невід’ємною  складовою  українського  великоднього  народного  гуляння.  Що  вже  написано  авторських  сценаріїв  і  радіопрограм,  от  як  [b][i]«Буде  Горі  красно»,  «На  Великдень  дзвони  грають»,  «Весна  іде  назустріч  нам»,  «Бенкет  весна  справляє»[/i][/b]  -  і  все  ж  ця  тема  невичерпна,  бо  щоразу  можна  подати  її  під  новим  кутом  зору.  
Пам’ятаю  1988  рік  у  Шевченківському  гаю  у  Львові,  коли  тодішня  молодь  усіх  молодіжних  неформальних  спільнот  вийшла  на  перші  Великодні  Гаївки,  убрана  в  рідні  українські  строї,  і  співала  забуті  «бабцині»  веснянки,  і  водила  хороводи,  і  палила  опудала  [b]«Зими-Марени»[/b]  та  [b]«Коструба»[/b]…Солодка  доба  весняного  пробудження  і  нашої  юності!..
[/color]

[i](ТЕКСТИ  ГАЇВОК  ЗАХІДНОЇ  УКРАЇНИ)[/i]


[color="#ff0000"][b]КРИВИЙ  ТАНЕЦЬ*[/b][/color]
Ми  кривого  танця  йдемо,
Ми  в  нім  кінця  не  знайдемо.

Ані  кінця,  ані  ладу,
Не  пізнати  котра  ззаду.

Ти,  сивая  зозуленько,
Закуй  же  нам  веселенько.

Ти  тоді  нам  закувала,
Як  панщина  панувала.

А  тепер  ти  вже  не  куєш,
Бо  панщини  вже  не  чуєш.

Ми  кривого  танця  йдемо,
Ми  в  нім  кінця  не  знайдемо!

[i](Дівчата  водять  «Кривого  танця»  змійкою,  тримаючись  за  руки.  «Змійка»  ходить  зигзагами  та  заплутує  коло,  потім  з  кінця  розплутує  його).[/i]


[color="#ff0000"][b]ВЕРБОВАЯ  ДОЩЕЧКА,  ДОЩЕЧКА[/b][/color]
Вербовая  дощечка,  дощечка,
Ходить  по  ній  Насточка,  Насточка.

На  все  поле  леліє,  леліє,
Звідки  милий  приїде,  приїде.

Звідки  милий  приїде,  приїде.
Щось  Насточці  привезе,  привезе.

Червонії  чоботи,  чоботи,
Косівської  роботи,  роботи.

А  в  Косові  роблене,  роблене,
А  у  Львові  ношене,  ношене.

Як  Насточка  бувала,  бувала,
Вся  діброва  палала,  палала.

Ідіть,  дівки,  гасити,  гасити,
Цебром  воду  носити,  носити.

Скільки  в  цебриці  водиці,  водиці,
Стільки  в  дівках  правдиці,  правдиці.

Скільки  в  цебрі  дощечок,  дощечок,
Стільки  хлопцям  болячок,  болячок.

Скільки  в  решеті  водиці,  водиці,
Стільки  в  хлопцях  правдиці,  правдиці.


[b]А  ВЖЕ  ВЕСНА  СКРЕСЛА,  ТРАВИ  ЗЕЛЕНІЮТЬ[/b]
А  вже  весна  скресла,  трави  зеленіють,  трави  зеленіють,
А  на  Закарпаттю  могили  чорніють.


Чорніють  могили,  піском  висипані,  піском  висипані,
Там  лежать  герої,  що  за  волю  впали.

Що  впали  за  волю,  не  було  ріжниці,  не  було  ріжниці:
Жінки  брали  коси,  мужчини  рушниці.

Молоді  дівчата  рани  завивали,  рани  завивали,
Молодих  героїв  в  шпиталь  відправляли.

А  в  тому  шпиталю  –  ріжними  ліками,  ріжними  ліками...
Не  один  заплакав  гіркими  сльозами.

Не  одная  мати  питає  ворожки,  питає  ворожки:
"Чи  скоро  повернесь  синочок  з  дорожки?"

[b]Не  одная  жертва  за  Вкраїну  впала,  за  Вкраїну  впала  –
Слава  Україні!  Всім  героям  слава!
[/b]

[color="#ff0000"][b]А  МИ  ПРОСО  СІЯЛИ…*[/b][/color]
–  А  ми  просо  сіяли,  сіяли,
Ой  дід-ладо,  сіяли,  сіяли.

–  А  ми  просо  витопчем,  витопчем.
Ой  дід-ладо,  витопчем,  витопчем.

–  А  чим  же  вам  витоптать,  витоптать,
Ой  дід-ладо,  витоптать,  витоптать?

–  А  ми  коней  випустим,  випустим,
Ой  дід-ладо,  випустим,  випустим.

–  А  ми  коней  переймем,  переймем.
Ой  дід-ладо,  переймем,  переймем.

–  А  чим  же  вам  перейнять,  перейнять,
Ой  дід-ладо,  перейнять,  перейнять?

–  Ми  шовковим  поводом,  поводом,
Ой  дід-ладо,  поводом,  поводом.

–  А  ми  коней  викупим,  викупим,
Ой  дід-ладо,  викупим,  викупим.

–  А  чим  же  вам  викупить,  викупить,
Ой  дід-ладо,  викупить,  викупить?

–  А  ми  дамо  сто  рублів,  сто  рублів,
Ой  дід-ладо,  сто  рублів,  сто  рублів.
–  Нам  не  треба  й  тисячу,  тисячу,
Ой  дід-ладо,  й  тисячу,  тисячу.

–  А  ми  дамо  дівчину,  дівчину,
Ой  дід-ладо,  дівчину,  дівчину.

–  А  ми  її  візьмемо,  візьмемо,
Ой  дід-ладо,  візьмемо,  візьмемо!

[i]*Записано    В.  Когут.  у  с.  Білоголови  Зборівського  р-ну  Тернопільської  обл.  від  Липак  Климентини,  1934  р.н.  .
[/i]


[color="#ff0000"]  [b]А  НАШ  ЖУЧОК*[/b][/color]
А  наш  жучок  дуже  ладний,
А  на  жучку  жупан  гарний/
Приспів:
Грай,  жучку,  грай,  небоже,
Най  ти  пан  Біг  допоможе.

А  на  жучку  поясики,
Зав’язані  черевики.
Приспів:
Грай,  жучку,  грай,  небоже,
Най  ти  пан  Біг  допоможе.

А  на  жучку  є  свитина
І  червоная  хустина.
Приспів:
Грай,  жучку,  грай,  небоже,
Най  ти  пан  Біг  допоможе.


[color="#ff0000"][b]ХОДИ  ЖУЧОК  ПО  ДОЛИНІ[/b]
(гаївка-гра)[/color]

Ходи  жучок  по  долині,  
А  Жучиха  по  дервині.
Приспів:
Грай,  жучку,  грай,  небоже,
Най  ти  Господь  допоможе.

А  у  того  Жученяти  
Та  сонечко  в  рученяті.

А  наш  Жучок  —  як  пан,  як  пан,
Купив  собі  жупан,  жупан.

А  наш  Жучок  невеличкий,
Купив  собі  черевички.

На  Жукові  жупанина,
Бо  наш  Жучок,  як  дитина.

А  хто  хоче  Жучка  грати,
Мусить  йому  паски  дати.
[i]
*Записано.  від  Павла  Лозинського  (1910  р.н.)  у  с.  Хоросно  Пустомитівського  р-ну  Львівської  обл.
 
[/i]
[color="#ff0000"][b]А  ВЖЕ  ВЕСНА  СКРЕСЛА,  ЩО  ТИ  НАМ  ПРИНЕСЛА?      [/b][/color]
[color="#ff0000"][b]Дівчата:[/b][/color]
А  вже  весна  скресла,
Що  ти  нам  принесла?      (2)

А  я  вам  принесла
Парубоцьку  красу.      (2)

Парубоцька  краса  
В  болоті  мочена.      (2)

В  болоті  мочена,
У  калюжі  прана.      (2)

У  калюжі  прана,
На  терню  сушена.      (2)

На  терню  сушена,  
У  хліві  схована.      (2)

[color="#ff0000"][b]Хлопці:[/b][/color]
А  весна-весною.
А  дівка-дівкою.      (2)

Ходить,  світом  нудить,
Спідницею  крутить.      (2)

Крутить,  щоб  видати:  
Хочеться  віддати.      (2)

Дома  не  сидіти,
В  дівках  не  сивіти.      (2)

Покрить  головоньку,
Не  буть  дівчиноньков.      (2)

Дранов  нагавицев,
Стати  молодицев.      (2)

[b][color="#ff0000"]ОЙ  ПИТАЛА  МАТИ  ДОЧКИ,  ЧИ  САДИЛА  ОГІРОЧКИ[/color][/b]

Ой  питала  мати  дочки,  чи  садила  огірочки  –
 То  сію-звиваю,  то  сію-звиваю…

Ой  садила-підливала  на  пень  фартух  розірвала  –
То  сію-звиваю,  то  чію-звиваю…

Ой  питала  мати  дочки,  чи  полила  огірочки  –  
То  сію-звиваю,  то  сію-звиваю…

Ой  садила-підливала  на  пень  фартух  розірвала  –
То  сію-звиваю,  то  сію-звиваю…

Ой  питала  мати  дочки,  чи  вже  в  бочках  огірочки
То  сію-звиваю,  то  сію-звиваю…

[color="#ff0000"][b]БІЛА  ХУСТИНА  НА  ШТИРИ  РОГИ*[/b][/color]
Біла  хустина  на  штири  роги,
Кого  я  люблю  –  стелю  під  ноги.

–  Іди,  миленький,  досередини,
Най  ся  миленька  за  тобою  дивить.

Біла  хустина  на  штири  роги,
Кого  я  люблю  –  стелю  під  ноги.

–  Іди,  миленька,  досередини,
Най  ся  миленький  за  тобою  дивить.


[color="#ff0000"][b]БЛАГОСЛОВИ,  МАТИ!
Благослови,  мати,
Весну  накликати!
Весну  закликати,
Зиму  проводжати!

Весну  закликати,
Зиму  проводжати!
Зимочка  –  в  возочку,
Літечко  –  в  човночку.
[/b][/color]

[i]*7  Записано  від  фольклорного  колективу  у  с.  Почаєвичі  Дрогобицького  р-ну  Львівської  обл.[/i]

[color="#ff0000"][b]ДЕСЬ  ТУТ  БУЛА  ПОДОЛЯНОЧКА[/b]
(гаївка-гра)[/color]
Десь  тут  була  подоляночка,
Десь  тут  була  молодесенька,
Тут  вона  впала,  до  землі  припала,
Личка  не  вмивала,  бо  води  не  мала.

Ой  встань,  встань,  подоляночко,
Обмий  личко,  як  ту  шкляночку,  
Возьмися  за  боки,  покажи  нам  скоки,
підскочи  до  раю,  бери  ту,  що  скраю.

[i](Дитячий  гурт  водить  хоровод  і  співає.  Посередині  гурту  «Подоляночка»  імітує  різні  дії:  припадає  до  землі,  вдає,  ніби  вмивається,  скаче,  «узявшись  за  боки»  і  вибирає  ту,  «що  скраю»).
[/i]

[color="#ff0000"][b]ТРАВКО-МУРАВКО…*[/b][/color]
Травко-муравко,
Чом  ти  чорна,  не  зелена?      (2)

Чи  тя  коні  притоптали,  притоптали,
Чи  тя  гуси  вискубали?            (2)

Мене  коні  не  доптали,  не  доптали,  
Мене  гуси  не  скубали.            (2)

А  на  мені  паняночки,  паняночки
Виводили  гагілочки.                (2)

Червоними  чобітками,  чобітками,
Золотими  підківками.              (2)
[i]
*  Записано  від  Греви  Анни  у  с.  Розжалів  Радехівського  району  Львівської  області.
[/i]
[color="#ff0000"][b]ОЙ,  ВОРОТАР-ВОРОТАРЧИКУ[/b]
(гаївка-гра) [/color]
[i](Дівчата  стають  парами,  тримаючись  за  руки.  Перша  пара  піднімає  руки,  утворюючи  "ворота",  і  всі  проходять  попід  ними.  Пройшовши,  кожна  пара  і  собі  піднімає  руки,  пропускаючи  тих,  що  позад  неї.  Так  ідуть  «крізь  ворота»  і  співають).[/i]

–  Ой,  Воротар-воротарчику,  відчини  нам  воротонька!
–  А  що  там  за  пан  іде,  а  що  ж  там  за  дар  везе?

–  Веземо  тобі  в  дари  та  всі  пчолоньки  ярі.
–  За  дари  не  маємо,  за  дари  не  приймаємо.
–  Веземо  ти  дівоньку  та  в  рутянім  віноньку.
–  То  за  дари  маємо,  за  дари  приймаємо!

[color="#ff0000"][b]ЯГІЛ-ЯГІЛОЧКА*[/b][/color]
Ягіл-ягілочка,
Ягілова  дочка
Устала  ранесенько,
Вмилася  білесенько.

Ягіл-ягілочка,
Ягілова  дочка
Головоньку  чесала,
Квітами  ся  вбирала.

Ягіл-ягілочка,
Ягілова  дочка
Ой  на  вулицю  вийшла
Та  як  зоря  зійшла.

[i]*9  Записано.  від  фольклорного  колективу  у  с.  Почаєвичі  Дрогобицького  р-ну  Львівської  обл.
[/i]

[color="#ff0000"][b]ХОДИТЬ  КУПСА  ПО  РИНОЧКУ*[/b]
(гаївка-гра)[/color]
Ходить  Купса  по  риночку
Та  й  купує  писаночку.
Куп  си,  куп  си,  уродливий,
Куп  си,  куп  си,  чорнобривий,
Куп  си,  куп  си,  будеш  мати,
Що  дівчині  дарувати.

[i](Писанку  кладуть  на  якесь  підвищення  –  камінь,  горбочок  чи  купину.  Навколо  неї  ходять  хлопці  з  піднятими  топірцями  й  пильно  стежать,  щоб  хтось  її  не  вхопив.  Однак  знаходиться  відважний  і  хапає  писанку.  Хлопці  стараються,  щоб  смільчак  не  утік.  Але  коли  він  зуміє  вирватися  з  кола,  то  писанка  його.  Тепер  хтось  кладе  другу  писанку  –    і  гра  продовжується).

*Записано  у  с.  Крушельниця  Сколівського  р-ну  від  Ф.  С.  та  О.М.  Корчинських.[/i]

[color="#ff0000"]
[b]ТАМ  НА  СТАВІ,  НА  СТАВОЧКУ*[/b][/color]
Там  на  ставі,  на  ставочку
Там  плаває  сім  качочок.

Одна  другу  доганяє,
Кожна  свою  пару  має.

Та  дівчина  зажурилась,
Свою  пару  загубила.

Обізвався  Господь  з  неба:
–  Тобі  пари  ще  не  треба.

Обізвався  Господонько:
–  Не  журися,  дівчинонько.

Я  за  всіх  вас  пам’ятаю
І  для  тебе  пару  маю.

Там  у  лісі  є  дубочок,
Там  стоїть  твій  парубочок.

Йшла  дівчина  до  дубочка,
Натрапила  парубочка.

–  Ой,  дівчино,  де  ж  ти  росла,
Що  до  мене  сама  прийшла?

В  чім  тя  мати  викупала,
Що  мені  ся  сподобала?

Чи  в  барвінку,  чи  в  шалвії,
що  за  тобов  серце  мліє.

–  Ой  ти,  милий,  в  чім  купався,
 що  ти  мені  сподобався?  

–  Скупався  я  в  панській  рожі,  
аби  був  я  хлопець  гожий!

[i]*Записано  від  Катерини  Сусь  (1940  р.н.)  у  с.  Стільсько  Миколаївського  р-ну  Львівської  обл.[/i]

[color="#ff0000"][b]МИ  ГОЛУБКУ  УЛОВИЛИ*[/b]
(гаївка-гра)[/color]
Ми  голубку  уловили,
Всі  довкола  обступили.
Ти,  голубко,  чого  тужиш,
Вибирай  си,  кого  любиш?

[i](Дівчата  і  хлопці,  взявшись  за  руки,  ідуть  з  піснею  по  колу.  В  середині  кола  стоїть  дівчина  –  Голубка.  Після  закінчення  куплету  вона  вибирає  собі  з-поміж  хлопців  коханого.  При  повторенні  пісні  вже  хлопець  вибирає  собі  Голубку.  Таким  чином  створюється  друге  коло,  яке  рухається  в  протилежний  бік.  Після  кожного  повторення  всі  зупиняються  і  з  початком  пісні  ідуть  в  протилежний  бік).
[/i]

[color="#ff0000"][b]ОЙ  ЗАЦВІЛИ  ФІЯЛОЧКИ[/b][/color]
Ой  зацвіли  фіялочки,  зацвіли,
аж  ся  гори  з  долинами  покрили.

Збирала  їх  Марусенька  знизенька,
а  за  нею  їй  батенько  зблизенька.

–  Не  ходи  ти,  мій  батенько,  за  мною,
не  люба  ми’  бесідонька  з  тобою.

Ой  зацвіли  фіялочки,  зацвіли,
аж  ся  гори  з  долинами  покрили.

Збирала  їх  Марусенька  знизенька,
а  за  нею  їй  матінка  зблизенька.

–  Не  ходи  ти,  моя  мамцю,  за  мною,
нелюба  ми’  бесідонька  з  тобою.

Ой  зацвіли  фіялочки,  зацвіли,
аж  ся  гори  з  долинами  покрили.

Збирала  їх  Марусенька  знизенька,
а  за  нею  їй  миленький  зблизенька.

–  Ой  ходи  ж  ти,  мій  миленький,  за  мною,
люба  мені  бесідонька  з  тобою.

[i]*    Записано  у  м.  Дрогобичі  від  Л.В.  Кикавець.
[/i]

[color="#ff0000"][b]ОЙ  У  ЛЬВОВІ  РАНО-ЗРАНКУ*[/b][/color]
Ой  у  Львові  рано-зранку
Ходять  хлопці  по  ярмарку.

Один  хлопець  конем  грає,
А  на  руці  перстень  сяє.

А  на  руці  перстень  сяє,
Із  кишені  хустка  має.

Із  кишені  хустка  має,
Він  до  скрипки  промовляє:
–  Скрипко  моя  золотая,
Струни  мої  шовковії!

А  сьогодні  на  ярмарці
Заграйте  ми  штири  танці.

Бо  дівчина  моя  ходить,
Сама  перша  танець  водить.

[i]*  Записано  у  с.  Грусятичі  Жидачівського  р-ну  від  Г.І.  Бесараба.[/i]


[color="#ff0000"][b]ОЙ  У  ПЕРЕПІЛКИ  ТА  ГОЛІВКА  БОЛИТЬ[/b]
(гаївка-гра)[/color]

[i](У  колі  «перепілочка»  імітує  все,  про  що  співається  у  гаївці.  Врешті  у  гру  вступають  парубки  –  «старий»  і  «молодий»).
[/i]
Ой  у  перепілки  та  голівка  болить.

Приспів:
Ти  ж  моя,  ти  ж  моя  перепілочка,
Ти  ж  моя,  ти  ж  моя  сизокрилая!

Ой  у  перепілки  та  плечиці  болять.
Ой  у  перепілки  та  рученьки  болять.
Ой  у  перепілки  та  колінця  болять.
Ой  у  перепілки  та  спинонька  болить.

Ой  у  перепілки  та  старий  чоловік.
Із  комори  йде  і  нагайку  несе.
Нагайку  несе,  бородою  трясе.
А  у  перепілки  молодий  чоловік.
Із  базару  йде,  черевички  несе.


[color="#ff0000"][b]ОЙ  ПОСАДИМ  ГРУШЕНЬКУ[/b][/color]
Ой  посадим  грушеньку  –  
Гай  буде,  гай.
Нічка  ж  моя  темная
І  ти  зоре  ясная  –  
Дай,  Боже.  Дай! (2)

Ой  виросте  грушенька  –  
Гай  буде,  гай.
Нічка  ж  моя  темная
І  ти  зоре  ясная  –  
Дай,  Боже.  Дай! (2)

Ой  паліє  грушенька  –
Гай  буде,  гай!
Нічка  ж  моя  темная
І  ти  зоре  ясная  –  
Дай,  Боже.  Дай! (2)

Ой  рясніє  грушенька  –  
Гай  буде,  гай!
Нічка  ж  моя  темная
І  ти  зоре  ясная  –  
Дай,  Боже.  Дай! (2)


Ой  потрясем  грушеньку  –  
Гай  буде,  гай!
Нічка  ж  моя  темная
І  ти  зоре  ясная  –  
Дай,  Боже.  Дай! (2)


[color="#ff0000"][b]ОЙ,  ДАНЧИКУ,  БІЛОДАНЧИКУ![/b][/color]
Ой,  Данчику,  Білоданчику!
Поплинь,  поплинь  по  Дунайчику,
Росчеши  косу  русу,
І  чорненькі  брівця:
Ти  возьмися  за  під  боки,
Покажи  свої  скоки,
Ти  возьмися  за  під  вижки,
Шукай  собі  товаришки,
Вибери  собі  другу
З  калинового  лугу.

[color="#ff0000"][b]ОЙ  НЕ  ХОДИ,  КАЧУРО́НЬКУ,  В  ГОРОХО́ВІМ  ВІ́НКУ[/b]
(гаївка-гра)[/color]
Ой  не  ходи,  качуроньку,  в  гороховім  вінку,  в  гороховім  вінку,
Вибирай  си,  качуроньку,  щонайкращу  дівку,  щонайкращу  дівку.

Не  казала  мені  мати  кралі  вибирати,  кралі  вибирати.
А  казала  мені  мати  сиротоньку  взяти,  сиротоньку  взяти.

–  Теши,  сину,  ясенину  –  буде  добре  клиння,  буде  добре  клиння.
Бери,  сину,  сиротину  –  буде  господиня,  буде  господиня.

–  І  та  файна,  і  та  файна,  і  та  непогана,  і  та  непогана.
Межи  ними  Марусенька  як  намальована,  як  намальована!

[i](У  дівочому  колі  ходить    підліток-«качурик»  у  «гороховім»  вінку  і  під  час  співу  надивляється  собі  «найкращу  дівку».  Коли  спів  завершується  пара  покидає  коло.  Гаївка  починається  спочатку  уже  з  іншим  «качуриком»).
[/i]

[color="#ff0000"][b]ОЙ  НА  ГОРІ,  НА  ГОРБОЧКУ*[/b][/color]
[color="#ff0000"][b]Ой  на  горі,  на  горбочку
Стоїть  церква  на  видочку.

Коло  неї  ростуть  квіти,
Ходять  старші,  ходять  діти.

Ходять  хлопці  і  дівчата,
Українські  соколята.

Хоч  ягілка  невесела,
Заспіваймо,  міста,  села.

Най  почують  з  могил  тії
Стрільці  наші  січовії.

Най  воскресне  Україна,
Сріблом-злотом  замаїна.

Най  приведе  за  собою.
За  рученьку  добру  долю.

Нарід  її  привітає,
"Ще  не  вмерла  заспіває".

Най  почують  усі  люди,
Що  колись  весело  буде.

Ще  не  вмерла  тая  слава,
Що  сімсот  літ  в  степу  спала.[/color]
[/b]
[i]*Записано  у  с.  Нем’яч    Бродівського  р-ну  Львівської  обл.  від  Олійник  Олени,  1927  р.н..  Нотна  транскрипція  М.  Вовк.  Варіант  записів  із  Козівського  р-ну  Тернопільської  обл..
[/i]

[color="#ff0000"][b]ДЕСЬ  ТУТ  БУЛА  ЦАРІВНА**[/b]
(гаївка-гра)[/color]
Десь  тут  була  царівна,  царівна,  царівна,
десь  тут  була  царівна,  царівна  молода.

Царівно,  бійся  відьми  злої,  відьми  злої,  відьми  злої,
царівно,  бійся  відьми  злої,  відьми  злої.

Аж  тут  прийшла  та  відьма  зла,  відьма  зла,  відьма  зла,
вона  царівну  приспала,  приспала,  приспала.

Аж  ось  прийшов  царевич,  царевич,  царевич,
аж  ось  прийшов  царевич,  царевич  молодий.

І  поцілунком  розбудив,  розбудив,  розбудив,
і  поцілунком  розбудив  царівну  молоду.

І  всі  кричали  «слава»,  «слава».  «слава»,
І  всі  кричали  «слава»  тій  парі  молодій!

[i](Гаївка-гра  виконується  з  дійовими  особами  в  колі  –  на  початку  «царівна»,  потім  «відьма»,  а  далі  «царевич»  -  вони  ілюструють  усе  те,  про  що  співається  у  гаївці).
[/i]
[color="#ff0000"][b]ВЖЕ  ДЗВІНОЧОК  КЛИЧЕ  НАС…**[/b]
(гаївка-руханка)
[/color]
Вже  дзвіночок  кличе  нас:
До  забави  час,  час,  час.
Затанцюймо  раз,  два,  три,
Заспіваймо  –  я  і  ти.

Рученьками  хлоп,  хлоп,  хлоп,
Ніженьками  топ,  топ,  топ.
Вліво  –  раз,  вправо  –  два,
В  нас  забавонька  нова!

[color="#ff0000"][b]ГЛЯНЬТЕ,  ДІТИ,  ГЛЯНЬТЕ,    ЛЮБІ…**[/b]
(гаївка-гра)
[/color]
Гляньте,  діти,  гляньте,  любі  –  
Щось  сидить  там,  у  норі…
Довга  в  нього  борода
І  велика  голова…

Гляньте,  діти,  гляньте,  любі  –  
Щось  там  вилізло  з  нори…
Довга  в  нього  борода
І  велика  голова…

[color="#ff0000"][b]«КУ-КУ»,  «КУ-КУ»,  ЧУТИ  В  ЛІСКУ…**[/b]
(гаївка)
[/color]
Ку-ку,  ку-ку,  чути  в  ліску,
Ходім  співаймо,  радо  вітаймо
Божу,  Божу,  Божу  весну.

Ку-ку,  ку-ку,  птичко  мала.
Ти  нам  співала,  правду  сказала,
Зникла,  зникла,  зникла  зима.

Ку-ку,  ку-ку,  чути  в  ліску.
Гаєм-поточком,  бором-лісочком
Голос,  голос,  голос  гуде!

[color="#ff0000"][b]-ХРИСТОС  ВОСКРЕС!
-ВОІСТИНУ  ВОСКРЕС!
[/b]
[/color]

[i][b]**Мамині  гаївки,  співані  з  голосу  Вовк  Лідії-Надії  Михайлівни  (Львів,  1936  р.н.)[/i][/b]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=786597
рубрика: Поезія, Поетичний, природний нарис
дата поступления 08.04.2018

Ірина Вовк. "Привеликодні Страсті"

[color="#ff0000"][i]«Ой  не  ходи,  качуроньку,
В  горохóвім  вíнку.
Вибирай  си,  качуроньку,
Щонайкращу  дівку…»
[b](Гаївка)[/b]  [/i][/color]

Буяє  весна,  та  не  зовсім…
Чи  то  павутинки  в  волоссі?
Устино,  дитино,ти  хвора  –
і  нині,  і  вчора  й  завчора…
Чи  то  не  хвороба,  а  втома  –
нависла  пітьма  невагома  –
нависла,  як  хмара  навпроти,
як  пара  –  без  духу  і  плоти,
нависла  зумисне…  Нависла!
Чи  зломана  вісь  коромисла,
чи  відра  не  так  уже  повні,
чи  мить  до  зловіщої  повені?

Нехай  уже  швидше  розродиться!
Нехай  проминає  негода  ця!
Нехай  вже  громни́ці  натішаться,
Безумно  ударять  –  і  втишаться…

Бо  годі  вже  темряви…  годі!  –
при  святі,  при  світлій  господі,
де  свічка  палає  –  грома́виця
(з  пітьмою  у  піжмурки  бавиться),
де  ясні  очиці  у  дівочки,
де  Устя  виводить  гаївочки,
де  віра  є  в  сили  приплодні,
що  страсті  дають  великодні!

Де  коник  гривастий  у  брами  б»є…
[b]Хто  вірує  –  тому  і  Бог  дає!
[/b]

2009  рік,  зі  збірки[b]  "Обрані  Світлом"[/b].  -  Львів:Сполом,2013.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=786431
рубрика: Поезія, Езотерична лірика
дата поступления 07.04.2018

Літстудія "Франкова кузня": Віктор Неборак "Квітневий сніг" (80-і роки)

[color="#ff0000"]Я  вже  розповідала  на  сайті  "Клубу  Поезії"  про  своїх  побратимів  по  перу  в  час  студентського  вишколу  у  літстудії  "Франкова  кузня"  Львівського  університету  ім.  Івана  Франка.

www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=784113

Сьогоднішній  сніг  у  квітні  нагадав  мені  знову  давній  улюблений  вірш  Віктора  Неборака,  який  був  опублікований  дуже  давно  у  газеті  "Молода  Галичина"  напочатку  80-их  років  минулого  століття.  Оскільки  газет  не  збереглося,  то  тепер  лише  пам'ять  є  найдорожчим  архівом  того  часу,  який  уже  поза  нами...[/color]

[b][i]"У  квітні  -  сніг.  Не  квіти  -  сніг.
Наївний  танець,  тане  дивно.
Летить  біліший  від  усіх
і  кличе  до  вікна  дитину.

-  Дивись  це  сніг  на  квіти  ліг,  -  
На  нього  злі  захриплі  авта...

Жалійте  сніг,  квітневий  сніг,
його  уже  не  буде  завтра"![/i][/b]

80-і  роки,  Львів

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=785719
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 02.04.2018

Ірина Вовк. "Співай, соловейко…" (до Міжнародного дня театру)

[color="#ff0000"]Сьогодні  Міжнародний  день  театру.
Вітаю  всіх  працівників  театральних  осередків  і  митців  сцени  з  побажаннями  здоров'я,  натхнення,  невичерпного  джерела  для  творчої  праці  і  вдячного  глядача.[/color]

Соловейко,  співай  свою  пісню  над  кущем  розквітлої  троянди  –  
Троянда  дика  розчулиться  і  заховає  шипи  під  листям,
Щоб  не  зранити  твоє  закохане  солов’їне  серце,
Щоб  не  вбити  його,  коли  спів  досягне́  апогею…
Співай!..  
…Співай,  ще  у  тебе  є  час  кохати  –  ще  колючки  не  прагнуть  крові…
Ще  сни  кольорові  витають  у  просторі,  наче  діти-ельфи…
Так  буває  із  тими,  хто  чув  дивні  співи  Орфея  і  звуки  старої  кіфари  –  
Земля  і  небо,  дерева  і  скелі,  люди  і    звірі  –  ввесь  Всесвіт  співає  довкола…
А  ти  –  перший  голос  у  цьому  хорі  гармонії  Часу…
Співай!..
…Що  там  Аїд  з  Персефоною  в  ущелині  між  світами…
…І  Харон  в  мертвих  водах  Стіксу  –  чар  співу  й  каміння  зворушить…
Мелодія  в  море  пірнає  в  найглибші  безвічні  глибини…
Пронизує  морок  осяяним  німбом  кохання…
Співай!..
Співай,  соловейку…  Дарма,  що  Орфеєве  чудо  з  богами  не  в  згоді…
І  серце  співця,  окривавлене  терням,  болітиме  люто…
Дар  любові  величний  –    як  іскра  у  Храмі  Мистецтва…
Ледь  на  неї  дихни  –  дуже  полум’я    в  гору  здійметься…
Ти  ж,  маленька  жертовная  пташко,  несеш  тую  іскру
В  позачасся  Театр,  де  все  суще  у  ньому  –  а  к  т  о  р  и…
Де  наповнена  чара  офірна…  талантом  по  вінця,
Наче  п’яне  вино,  з  солов’їної  крові  розлите…
Хто  ту  чару  пригубить  –  почує  чар-звуки  кіфари
І  Орфеєвий  голос  в  ту  ж  мить  дивним  співом  озветься…

…Розцвіте  пишним  цвітом  троянда…  червінню…червінню…
І  розкаже    камінню  про  пісню  натхнення…

...СПІВАЙ!..

27.03.2018

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=784765
рубрика: Поезія, Білий вірш
дата поступления 27.03.2018

Ірина Вовк "І прийде в Україну Чорновіл…"

[color="#ff0000"][b][i]  на  роковини  В'ячеслава  Чорновола

«…У  Стародавньому  Світі  чорний  колір  
був  кольором  священної  жертви,  міченої  богом  Сонця.
 Звідси  египетський  Чорний  Бик  –  Апіс,  давньоруський  войовничий  Яр  Тур,
власне  український  Чорний  Віл».  

[/i][/b][/color]
…  І  прийде  в  Україну  Ч  о  р  н  о  в  і  л…
У  небеса  скипіло  споночілі…
В  розкриллі  чорнім  і  в  розкриллі  білім  
перелетить  смертельний  виднокіл.

-Трудітесь,  браття!..  Зерня  –  на  порі,
Бо  ізорали  нивку  ч  о  р  н  і    в  о  л  и…
Нас  вороги  бороли  й  не  збороли,
хоч  омочили  кров’ю  вівтарі.

Це  смак  змагань  –  завзятих  і  упертих
нас  трощено  в  горнилі  Чорних  Брам…
Та  зріє  поле,  в  небо  розпростерте:
В  і  л    яро  плужив,  а  збирати  –  вам!

Cпасенний  Муж,  котрий  відпив  причастя…
Спасенний  Муж,  котрий  причастям  став…
Та  спопеліє  той,  хто  у  зап’ястя  
з  кровавих  крихт  
       стражденний  хліб
                           украв!

Хай  Пієти  священні  омофори
розвіють  пил  чумного  спориша.  
І  час  проб’є  –  і  сплине  на  простори
розкута  
       Ч  о  р  н  о  в  о  л  о  в  а
                                 душа…

І  спалахом  Апостола  й  Пророка,  
з  сльозою  всепрощення  на  устах
воззве  над  Україною  високо
не  Ч  о  р  н  и  й    В  і  л,  а  чорно-білий  Птах:

- Прозріте,  браття!..  Зерна  ж  не  безкровні!..
«Хіба  ревуть  воли,  як  ясла  повні»?..

1999,  зі  збірки  "...І  все  ж  -  неопалима".

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=784276
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 25.03.2018

Літстудія "Франкова кузня": Віктор Неборак "Поетам" (80-і роки)

[color="#ff0000"]Період  навчання  на  філфаці  Львівського  національного  університету  ім.  Івана  Франка  привів  мене  до  студентського  товариства  літературно-обдарованої  молоді  "Франкова  кузня",  з  якої  багато  хто  прийшов  у  професійне  письменство.  Серед  цих  імен  є  доволі  знайомі  в  українському  обширі:  світлої  пам'яті  Василь  Левицький  -  прозаїк,  керівник  літстудії;  Василь  Терещук  -  поет.  журналіст;  Василь  Габор  -  поет,  видавець;  Богдан  Кучер  -  поет,  пісняр;  Олексій  Вільчинський  -  прозаїк,  Віктор  Неборак  -  поет,  Володимир  Прус  -  поет,  Іван  Лучук  -  поет,  перекладач,  Тарас  Лучук  -  перекладач  та  багато  інших.

До  Всесвітнього  дня  поезії  на  сайті  Клубу  Поезії  писалося  багато  чудових  текстів  програмного  звучання,  а  мені  нагадався  ранній  вірш  Віктора  Неборака  періоду  "Франкової  кузні",  що  живе  в  моїй  пам'яті  як  спогад  про  ті  далекі  часи  творчого  вишколу.  Отож...
[/color]
[b][i]"Не  вистачає  гострих  відчувань,
поет  себе  надломлює  навмисне  -  
і  біль  у  супокої  сталлю  зблисне,
коли  душа  його  вогонь,  не  твань!

Людина  вся  -  замріяність  і  злет!
Завіса  впала,  в  поросі  мій  спокій  -  
палає  серце  в  синяві  високій...
Поет  не  в  слові,  у  житті  -  поет!..

І  ти  творець  потрібен  світу,  поки
ти  дивишся  й  людей  ведеш  вперед."[/i]
[/b]
1980-і  роки...Львів  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=784113
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 24.03.2018

Ірина Вовк. "ШЕВЧЕНКО У РІДНІЙ КИРИЛІВЦІ" (нарис)

[color="#ff0000"]З  авторського  циклу  програм  [b]"Стежками  "Живописної  України"  Тараса  Шевченка"[/b],  записаного  на  радіо  "Воскресіння"  у  рік  200-ліття  Кобзаря.[/color]

[color="#ff0000"]Із  повітового  міста  Чигирина  Київської  губернії  Шевченкові  було  близько  поїхати  до  села  Суботова,  звідти  –  до  Кирилівки,  де  відразу  пішов  до  брата  Йосипа.  Тарас  привітав  брата  з  новонародженим  первістком,  для  якого  став  хрещеним  батьком  20  вересня  1843  року.  У  селі  нарисував  батьківську  хату  та  портрет  свого  діда  Івана  Андрійовича.  Щодо  того,  чи  намалював  маляр-Шевченко  місцеву  парафіяльну  Кирилівську  церкву,  у  якій  побував  під  час  обряду  хрестин,  існують  тільки  здогади,  але,  на  жаль,  без  фактичних  доказів.  Невдовзі  Шевченко  побував  у  селі  Березані,  а  потім  і  в  Яготині,  у  родини  Рєпніних,  аж  до  10  січня  наступного  1844  року.  Перед  поверненням  до  Петербурга  Шевченко  побував  у  Мойсівці,  Березовій  Рудці,  Качанівці,  а  звідтіля  знов  у  рідній    Кирилівці  …  сучасному  селі  Шевченковому  (до  початку  XIX  століття  Керелівка,  до  1929  —  Кирилівка).[/color]

Хто  з  вас  не  був  у  селі    Шевченковому,  Вільшанського  повіту  на  Черкащині,  на  Придніпрянській  височині,  що  розкинулася  на  вододілі  двох  річок  –  Вільшанки,  яка  впадає  у  Дніпро,  та  Гнилого  Тікича,  води  якого  течуть  до  Південного  Бугу?  Не  були,  то  обов'язково  побувайте!  Особливо  хороше  там  весною,  коли  все  село  потопає  в  молоці  яблуневого  цвіту.  Не  село,  а  суцільне  море  квітів.  А  ще  краще  там  восени,  коли  від  важких  червонобоких  яблук
додолу  звисають  гілки  яблуневі,  а  над  землею  лине  їх  аромат.  Через  поля,  зелені  гаї  і  ліси  довгою  мережкою  тягнувся  Чорний  шлях.  Обабіч  шляху  подекуди  тулилися  невеличкі  села,  а  найчастіше  -  окремі  двори  селян,  що  освоювали  безлюдний  край  Звенигородщини.  Місцину  цю  заселили  люди  із  давніх-давен.  Про  це  свідчать  виявлені  поруч  Кирилівки  скіфські  кургани.
Посеред  лісу,  якому,  здавалося,  кінця  краю  немає,  побіля  річки  осів  осаул  Кирило  з  кількома  козаками.  Влітку  козаки  їздили  на  Запорізьку  січ,  залишаючи  на  господарстві  одних  жінок.  Жінки  доглядали  худобу,  птицю,  косили  на  берегах  річок  та  озер  трави,  випалювали  ліс  і  на  галявинах  сіяли  пшеницю  та  жито.  
Осаул  Кирило  незчувся  як  і  старість  підкралася,  зсадила  з  коня,  прикувала  до  своєї  оселі.  Сусіди  поважали  Кирила  за  його  розум  і  дотепність,  за  цікаві  розповіді  про  давнину.Розмовляв  Кирило  незвичайно:  в  словах  замість  "и"  вимовляв  "е".  Тому  і  дражнили  "Керелівка",  а  хутір,  ним  заснований,  назвали  «Керелівкою».  
Перша  згадка  про  Керелівку  зустрічається  в  історичних  джерелах  1618  року.  
Всередині  ХVІІ  століття  французьким  інженером  Бопланом  намальовано  карту,  де  зазначені    між  Вільшаною  і  Лисянкою  [b]«Керелів  ліс»[/b]  і  поселення.  Поблизу  з  південного  сходу  на  північний  захід  пролягав  Чорний  шлях.
                 Поруч  легендарного  осавули  Кирила  почали  селитися  інші  люди,  так  утворилося  поселення.  За  адміністративним  поділом  16  століття  село  входило  до  Брацлавського  повіту.  Заселення  його  проходило  досить  швидко.  На  початку  18  століття  більшість  земель  Смілянського  повіту,  до  якого  належала  Кирилівка,  була  власністю  польських  магнатів  Яблоновських.  З  1741  року  тут  уже  налічувалося  130  дворів  та  понад  900  жителів.    Деякий  час  селом  володіли  польські  князі  Любомирські.  Потім  Кирилівку,  Моринці,  Вільшану  та  чимало  інших  сіл  купив  князь  Григорій  Потьомкін.
1768  року,  під  час  великого  антифеодального  повстання,  відомого  під  назвою  [b]Коліївщина,[/b]  по  Чорному  шляху  через  Боровикове,  Тарасівку,  Звенигородку  рухалися  повстанські  загони  Максима  Залізняка,  Семена  Неживого.  До  останнього,  що  йшов  на  Лисянку,  приєдналися  кріпаки  з  Керелівки  та  сусідньої  Тарасівки.
Село  Кирилівка,  в  якому  9  березня  1814  року  народився    Т.  Г.  Шевченко,  належало  до  вільшанського  маєтку,  успадкованого  племінником  найяснішого  князя  Гр.  О.  Потьомкіна-Таврійського,  дійсним  таємним  радником,  генерал-губернатором  псковським  і  смоленським  --  Василем  Васильовичем  Енгельгардтом.  Останні  роки  свого  життя  пан  Василь  Енгельгардт  провів  у  м.  Вільшаній,  де  він  мав  великий  дерев’яний  будинок  з  тінистим  парком,  псарню  і  оркестр,  для  якого  було  споруджено  цілий  ряд  будиночків,  що  виходив  на  базарну  площу,  навпроти  поміщицького  дому.  Пан  жив  і  помер  нежонатим,  але  мав  двох  синів  од  якоїсь  метреси  —  польки  чи  німкені,  похованої  у  с.  Кирилівка  з  північного  боку  парафіяльної  православної  Кирилівської  церкви.  Вільшана  з  Тарасівною,  Зеленою,  Вербівкою,  Воронівкою  і  Сегединцями  перейшла  до  В.  В.  Енгельгардта  у  спадщину  від  Потьомкіна,  а  Кирилівку,  Гнилець,  Петрики,  Моринці  й  Пединівку  він  купив.  Після  смерті  Василя  Васильовича  в  1830  році  вільшанський  маєток  перейшов  до  рідної  його  сестри  Олександри    Браніцької,  а  Кирилівка,  Моринці  та  інші  придбані  села  разом  із  капіталами  покійного  —  до  незаконнонароджених  його  синів,  один  з  яких,  полковник  гвардії  Павло  Васильович  Енгельгардт,  став  власником  Кирилівки  і  поміщиком  Тараса  Шевченка  ;  з  1828  року  підліток-Тарас  служив  у  пана  Павла  козачком.
За  життя  Енгельгардта-старшого  управителем  усього  вільшанського  маєтку  був  якийсь  Дмитренко,  православний,  а  конторником  чи  секретарем  його  канцелярії  у  Вільшаній  —  Федір  Штанько,  величезний  на  зріст  бас;  усе  діловодство  велося  російською  мовою.  Після  смерті  Енгельгардта-батька  управителями  були  вже  поляки,  які  привели  з  собою  цілу  фалангу  своїх  одноплемінників,  і  ті  зайняли  посади  економів,  лісничих,  писарів  і  т.  п.;  разом  із  тим  в  економічному  управлінні  діловодство  почали  вести  польською  мовою.  Кирилівка,  Моринці,  Сегединці  й  Пединівка  нагадують  і  досі  суцільні  яблуневі,  грушеві,  сливові  й  черешневі  сади.  У  Вільшаній,  Зеленій  і  Тарасівці  було  не  так  багато  садів.
Тягар  панщини  і  зубожіння  селян  почалися  після  переходу  вільшанського  маєтку  у  володіння  шляхтанки  О.  В.  Браніцької,  під  управлінням  поляків.
[color="#ff0000"]Тарас  Григорович  Шевченко  [/color]народився  на  світ  при  панові[b]  Василю  Енгельгардті,[/b]  коли  у  вільшанському  маєтку  польського  духу  і  польської  мови  не  було  і  в  згадці,  і  коли  живі  ще  були  спогади  про  гайдамаччину,  про  набіги  кримських  татар,  про  спалення  у  Вільшаній  Данила  Кушніра  та  інші.  Ще  зовсім  малим  розлучився  він  із  сестрою  Катериною,  яка  вийшла  заміж  у  с.  Зелену  за  селянина  Антона  Красицького,  високого  і  ставного  чоловіка.  Вона  розповідала,  що  Тарас  не  раз  прибігав  до  неї  і  в  Зелену  пішки,  босий  і  напівголий,  з  усякою  нечистю  в  голові,  блукаючи  із  села  в  село,  через  що  вона  називала  його  «приблудою».
Перший  учитель  Тараса  Шевченка,  стихарний  дячок  села  Кирилівки  [b]Петро  Федорович  Богорський[/b],  був  сином  священика  із  села  Верещак,  учився  в  колишній  київській  академії  до  середнього  класу  риторики,  а  після  вивчення  при  архієрейському  хорі  церковного  уставу  і  нотного  співу  в  1824  р.  був    призначений  дячком  у  село  Кирилівку;  в  1827  р.  йому  було  двадцять  сім  років.  Саме  він  прихистив  Тараса,  який  блукав  по  селу,  навчив  його  книжної  мудрості  й  познайомив  із  дияконом  села  Лисянки  —  маляром,  а  далі…  з  дячком  села  Тарасівки,  маляром  села  Хлипнівки  та  іншими  грамотними  людьми,  які  стояли  вище  селян.  За  свідченням  покійного  священика    Кирилівської  парафії  о.  Григорія  Кошиця,  Богорський  сам  добровільно  взяв  до  себе  Тараса,  і  ніхто  йому  за  нього  нічого  не  платив.  На  цьому  акцентує  викладач  Київської  духовної  академії[b]  Петро  Гаврилович  Лебединцев[/b]*  у  своїх  спогадах  про  Тараса  Григоровича  Шевченка,  які  він  видрукував  у  журналі  «Київская  старина»  1882  року  як  рецензію  на  книгу  М.К.Чалого,  тодішнього  директора  2-ої  київської  гімназії  «Жизнь  і  произведения  Тараса  Шевченко».  

[i]«Якимось  гірким  п’яницею  він  не  був,  хоча  на  требах  і  в  товаристві  не  відставав  у  пиятиці  від  своїх  парафіян.  І  тому  Тарас  Григорович,  який  залишив  свого  вчителя  по  цій  частині  далеко  позаду  себе,  надміру  малює  його  у  своїх  спогадах  відчайдушним  п’яницею  і  дарма  не  згадав  його  хоча  б  одним  словом  подяки.  Якби  не  взяв  його  Богорський  до  себе  в  науку,  Тарас,  певно,  загубився  б  серед  інших  сільських  дітей.  А  що  дячок  посилав  Тараса  читати  псалтир  над  померлими,  за  це  не  можна  його  осуджувати:  такий  був  загальний  у  церковних  школах  звичай,  завдяки  якому  хлопчики  набували  навички  у  читанні;  звичай  цей  подобався  самим  батькам  дітей,  а  дячку  полегшував  виконувати  обов’язки,  що  лежали  на  ньому,  і  був  певною  допомогою  за  безплатне  навчання.
А  коли  згадати  звичаї  міських  училищ  того  часу,  гімназій  і  пансіонів,  у  яких  не  шкодували  лози  для  бешкетників,  то  не  дивно,  що  дячок  Богорський  не  дуже  панькався  з  таким  зухвалим  і  мінливого  норову  хлопчиком,  яким  був  Тарас  Шевченко  в  роки  свого  дитинства.
У  домі  священика  Іоанна  Нестеровського  Тарас  не  жив  і  нічого  не  вчився  у  нього,  та  й  не  міг  учитися,  оскільки  Нестеровський  був  уже  старий  для  того,  щоб  учити  грамоти,  а  жив  він  якийсь  час  у  іншого  священика  тієї  ж  Кирилівської  церкви  о.  Григорія  Кошиця,  виконуючи  обов’язки  хлопця-погонича,  який  доглядав  худобу  й  запрягав  його  булану  і  широкохвосту  кобилу,  про  що  згадувалось  і  пізніше,  під  час  обох  приїздів  Тараса  Григоровича  в  Кирилівку  —  в  1845  і  1859  роках.  Покійна  дружина  о.  Григорія  переказувала  нам,  що,  перебуваючи  в  її  домі,  Тарас  зимовими  вечорами  завжди  в  кухні  щось  читав  про  себе,  як  грамотний  хлопчик,  а  за  словами  о.  Григорія,  Тарас  в  його  кухні  вивчив  дві  кафізми  із  псалтиря.  Гадаємо,  що  в  домі  о.  Григорія  Тараса  Григоровича  не  кривдили,  бо  о.  Григорій  був  людиною  заможною,  мав  добре  господарство  і  два  великих  садки  біля  будинку,  а  дружина  його  була  дуже  славна  жінка;  жили  вони  досить  патріархально,  і  вдень  і  ввечері  були  серед  прислуги  на  великій  чистій  кухні,  що  займала  половину  будинку,  і  лише  коли  хотіли  відпочити  або  приймали  гостей,  переходили  у  свої  світлиці,  які  складалися  з  двох  невеликих  кімнат  на  другій  половині  будинку.  Проте  відгуки  Григорія  були  не  на  користь  Тараса  Григоровича:  він  і  пізніше  називав  його  все-таки  ледачим,  тобто  нездатним  до  будь-якої  господарської  роботи.  Хоч  я  часто  бував  у  домі  о.  Григорія  Кошиця,  син  якого,  Іван,  учився  разом  зі  мною  і  моїми  братами  в  богуславському  училищі  і  їздив  туди  на  тій  же  буланій  кобилі,  та,  на  жаль,  не  примітив  я  тоді  її  погонича,  в  душі  якого  таївся  поетичний  геній.  Від  о.  Григорія  Тараса  взяли  до  управителя  в  слуги  і  незабаром  відправили  у  Вільно  до  Енгельгардта».[/i]

Прибувши  в  1843  році  на  Україну,  на  рідні  терени  Тарас  Шевченко  виконав  низку  малюнків  з  натури,  які  вражають  своєю  викінченістю  та  майстерністю.  Надзвичайно  промовистим  є  малюнок,  на  якому  зображено  убоге  селянське  житло  —  власне,  лише  половину  хати  з  обдертою  стріхою  і  великим  незграбним  комином  на  першому  плані.  Під  хатою  сидить  напівголе  дитинча,  на  подвір'ї  пасеться  миршавий  підсвинок.  На  звороті  ліворуч  угорі  олівцем  напис  рукою  Г.  Честахівського:  [color="#ff0000"][b]«Вдовина  хата  на  Україні».[/b][/color]  Під  такою  назвою  цей  рисунок  вніс  Честахівський  до  свого  списку  за  №  116.  

[i]«Поміщик  був  повним  господарем  кріпаків.  У  селі  й  донині  живуть  нащадки  російської  сім'ї  Соколових,  яку  Енгельгардт  виміняв  за  породисту  собаку.  Аж  із  Смоленщини  був  вивезений  досвічений  коваль  Єгор  Соколов  із  сином  Ярофеєм.    На  початку  19  століття  у  поміщицькому  маєтку  працювало  68  дворових  слуг,  значна  частина  яких  прибула  з  російських  губерній.  Щотижня  селяни  мали  працювати  по  три  дні  на  панщині,  щороку  здавати  панові  2  —  5  курей,  платити  податки.
На  1845  рік  в  усіх  кирилівських  маєтках,  до  яких  належало  ще  декілька  навколишніх  сіл,  з  1520-ти  дворів  налічувалося  тяглових  203,  піших  —  1038,  огородників  —  137,  бобилів  —  142.  Усі  селянські  двори  мали  132  коней,  в  той  час  як  поміщик  —  200.    
1848  року  в  Кирилівці  сталося  заворушення.  Кріпаки  відмовилися  відбувати  панщину.  Справа  дійшла  до  генерал-губернатора.  У  списку  бунтарів  визначено  організаторів  —  Степана  Боровиченка  та  братів  Гнатенків.    
За  офіційними  даними  в  1852  році  в  селі  проживало  2973  ревізійних  душ»[/i].    
Про  важку  кріпацьку  долю  односельців  Тарас  Шевченко    згадає  у  своєму  вірші  [color="#ff0000"][b]«І  виріс  я  на  чужині»[/b][/color],  написаному  в  роки  свого  заслання:

[color="#ff0000"]«…Страх  погано
У  тім  хорошому  селі:
Чорніше  чорної  землі
Блукають  люди;  повсихали
Сади  зелені,  погнили
Біленькі  хати,  повалялись,
Стави  бур'яном  поросли.
Село  неначе  погоріло,
Неначе  люди  подуріли,
Німі  на  панщину  ідуть
І  діточок  своїх  ведуть».  [/color]
 
В  1855  році  син  Павла  Енгельгардта  збанкротував  і  продав  свій  маєток  [b]Еразму  Фліорковському.[/b]  На  цей  час  тут  було  5508  десятин  землі,  існували  винокуренний  і  цегельний  заводи.  Підприємства  були  невеликі,  кустарні.  Винокуренний  завод  мав  потужність  250  пудів  добового  затору  і  існував  до  70-х  років  19  століття.
В  1860  році  в  селі  відкрито  парафіяльну  школу,  в  якій  навчалися  34  хлопчики.    
На  час  реформи  1861  року  у  476  дворах  Кирилівки  проживало  1190  ревізійних  душ.  Після  реформи  у  борги  потрапив  і  Фліорковський.  1871  року  він  продав  маєток  графу  Воронцову  за  155  тисяч  карбованців.  У  1880  році  власником  маєтку  став  український  підприємець  Михайло  Іванович  Терещенко.
Основна  маса  селян  була  неписьменною.  1882  року  українофіли-ліберали  —  професор  Київського  університету  О.  Ф.  Кістяківський  та  інші  спробували  на  пожертвування  відкрити  в  селі  двокласну  школу.  Справа  тягнулась  три  роки,  але  міністр  внутрішніх  справ  заборонив  її  відкривати.    Тільки  1896  року  почала  вона  працювати,  але  навчались  у  ній  діти  заможніх  селян  і  духівництва.  При  ній  було  створено  хоровий  колектив,  який  у  своєму  репертуарі  мав  багато  народних  пісень,  виконував  твори  Тараса  Шевченка.  Для  бідняків  двокласна  і  чотирикласна  (відкрита  у  1911  році)  школи  були  недоступні  через  високу  плату  за  навчання.    
На  початку  20-го  століття  у  селі  Кирилівка  діяли  12  вітряків,  3  торгівельні  лавки.  У  маєтку  поміщика  було  3  095  десятин  землі,  лише  в  основній  кирилівській  економії  працювали  близько  50  наймитів.  Селянам  належало  2236  десятин  землі.    На  кожну  з  868  сімей,  які  складалися  з  8  —  12  чоловік,  припадало  по  2  —  2,5  десятини.  Всі  непридатні  землі  належали  селянам.
Навесні  1905  року  в  Кирилівці  почалися  масові  виступи  селян.  На  початку  другої  половини  травня  натовп  у  кількості  700  селян  прийшов  до  економії.  Люди  випрягали  коней  і  волів,  припинили  роботу.  24  травня  зібралося  близько  1000  чоловік,  співали  «Марсельєзу»  та  інші  революційні  пісні.  Незабаром  до  села  прибув  ескадрон  Переволочиського  полку,  викликаний  для  розправи  з  непокірними.  Заворушення  продовжувались  і  в  наступні  роки.
В  1908  році  в  селі  на  місці  хати  батьків  Т.Шевченка  встановили  млинове  колесо  з  написом[i]  [color="#ff0000"]«Тут  була  хата  Т.  Г.  Шевченка»[/color][/i],  а  в  1914  селяни  посадили  [b]пам'ятний  дуб  [/b]у  садибі  Тарасового  брата  Йосипа.  Того  ж  року  на  гроші,  зібрані  діячами  культури  Києва,  в  тому  числі  письменником  І.С.  Нечуєм-Левицьким  і  студентською  молоддю,  викуплено  садибу  батьків  Шевченка.  Відтоді  вона  стала  доступною  для  багатьох  відвідувачів.  

Отож,  як  згадувалося  раніше,  у  вересні  (а  потім  вертаючи  до  Києва  –  у  листопаді)  1843  року  під  час  першої  подорожі  по  Україні,  відвідавши  рідну  оселю  в  Кирилівці,  художник  виконав  малюнок  хати,  в  якій  минули  його  дитячі  роки.  Під  час  перебування  поета  в  Яготині  в  маєтку  Рєпніних,  не  пізніше  10  січня  1844  року,  Варвара  Рєпніна  виконала  копію  цього  рисунка,  на  якому  Шевченко  зробив  начерк  автопортрета.  
                     Незабутній  і  сумний  образ  батьківської  хати  неодноразово  виринав  у  творчій  уяві  митця  на  далекому  засланні.  Ось  як  описує  письменник  рідну  хату  на  сторінках  повісті  [color="#ff0000"][b]"Княжна":[/b]        [/color]
             [color="#ff0000"]  [i]  "Село!  И  вот  стоит  передо  мною  наша  бедная,  старая  белая  хата,  с  потемневшею  соломенною  крышею  и  черным  дымарем,  а  около  хаты  на  прычипку  яблоня  с  краснобокими  яблоками,  а  вокруг  яблони  цветник,  любимец  моей  незабвенной  сестры,  моей  терпеливой,  моей  нежной  няньки!"  
  [/i][/color]
Копія  виконана  для  себе  княжною  Варварою  Рєпніною  у  січні  1844  р.  На  копії  Варвари  Рєпніної  дата  народження  Тараса  Шевченка  записана  за  старим  стилем,  який  тоді  був  прийнятий  —[i]  "1814  г.  февраль  25"[/i].  Будівля  під  солом'яною  стріхою,  білена,  з  чорним  димарем.  Типова  для  наддніпрянських  сіл  і  містечок  ХІХ  ст.  Такі  старосвітські  релікти  сьогодні  називають  [color="#ff0000"][i]"шевченківськими"[/i].  [/color]Техніка  виконання  —  папір,  олівець.

Із  великим  сумом  згадує  поет  батьківську  оселю  у  вірші[b]  [color="#ff0000"]"Якби  ви  знали,  паничі...",[/color][/b]  сповненому  страждань  і  болю:  
[color="#ff0000"][i]«За  що,  не  знаю,  називають
Хатину  в  гаї  тихим  раєм.
Я  в  хаті  мучився  колись,
Мої  там  сльози  пролились,
Найперші  сльози;  я  не  знаю,
Чи  єсть  у  Бога  люте  зло!
Що  б  у  тій  хаті  не  жило?
А  хату  раєм  називають!

Не  називаю  її  раєм,
Тії  хатиночки  у  гаї
Над  чистим  ставом  край  села.
Мене  там  мати  повила
І,  повиваючи,  співала,
Свою  нудьгу  переливала
В  свою  дитину...  В  тім  гаю,
У  тій  хатині,  у  раю,
Я  бачив  пекло..
Мені  аж  страшно,  як  згадаю  
 Оту  хатину  край  села
Такії,  Боже  наш,  діла
Ми  творимо  у  нашім  раї
На  праведній  Твоїй  землі!
Ми  в  раї  пекло  розвели,
А  в  Тебе  другого  благаєм,
З  братами  тихо  живемо,
Лани  братами  оремо
І  їх  сльозами  поливаєм…».[/i][/color]
         Як  контраст  до  своїх  тяжких  спогадів  про  побут  дитячих  років,  про  рідну  Кирилівську  оселю,  Тарас  Шевченко  до  кінця  життя  мріяв  про  власний  сімейний  затишок,  про  свій  «тихий  рай»    на  Канівській  горі  над  Дніпром.  

На  фото:  Рисунок  Тараса  Шевченка  [b][color="#ff0000"]"Хата  батьків  у  Кирилівці"[/color],  листопад  1843  р.
[/b]
2014  р.

[i]*[b]Петро  Гаврилович  Лебединцев  (1819  —  1896)[/b]  —  український  історик,  археолог,  педагог,  журналіст,  релігійний  та  освітній  діяч.  Почесний  член  Імператорського  Московського  археологічного  товариства,  Київської  духовної  академії,  Університету  святого  Володимира  (нині  Київський  національний  університет  імені  Тараса  Шевченка),  член-засновник  Історичного  товариства  Нестора-літописця,  дійсний  член  Тимчасової  комісії  для  розбору  давніх  актів  при  київському  військовому,  волинському  і  подільському  генерал-губернаторові,  Імператорського  православного  Палестинського  товариства,  Одеського  товариства  історії  та  старожитностей,  член  Київської  духовної  консисторії  (з  1863  року).  [/i]

[i]Література:
1.  П.  Г.  Лебединцев.  ТАРАС  ГРИГОРОВИЧ  ШЕВЧЕНКО  //  «Киевская  старина»,  1882,  кн.  9,  с.  560  —  567.  
2.  Т.  Г.  Шевченко  в  документах  і  матеріалах.  –  К.,1950,  с.  43  —  47.
3.  Т.  Г.  Шевченко  в  документах  і  матеріалах.  –  К.,1950,  с.  55  —  58.
4.  Статистическое  описание  Киевской  губернии,  ч.2.  -    СПб,  1852,  с.410.
[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=782846
рубрика: Поезія, Нарис
дата поступления 17.03.2018

Ірина Вовк. "ШЕВЧЕНКО НА ЗАХІДНІЙ УКРАЇНІ. ПОЧАЇВСЬКА ЛАВРА" (нарис)

[color="#ff0000"]З  авторських  радіопрограм  [b]"Стежками  "Живописної  України  Тараса  Шевченка"[/b]  на  радіо  "Воскресіння",  записаних  до  200-ліття  Кобзаря.
[/color]
[color="#ff0000"][i]Після  закінчення  Петербурзької  академії  мистецтв  Тарас  Григорович  Шевченко  прибув  до  Києва,  де  в  1845  році  поступив  у  щойно  створену  Археографічну  комісію,  метою  діяльності  якої  було  вивчення  пам’яток  старовини  10  грудня  того  ж  року  Шевченка  було  затверджено  співробітником  цієї  комісії  21  вересня  1846  року.  Київський,  Подільський  і  Волинський  генерал-губернатор  Д.Г.  Бібіков  підписав  відповідне  розпорядження  за  яким  Шевченку  доручалось  відправитися  у  різні  місця  Київської,  Подільської  і  Волинської  губернії  для  збору  різноманітної  культурної  спадщини  цього  регіону.  В  одному  із  пунктів  цього  документу  зазначалося  й  таке:  
[i]„…оправитесь  в  Почаевскую  лавру  и  там  спишете:
 а)  обший  наружный  вид  Лаври,  б)  внутренность  храма,
 в)  вид  на  окрестность  с  терасы  “[/i],  –  що  свідчить  про  велику  зацікавленість  святинею.  [/i]
[/color]
           Серед  завдань  поставлених  Тарасові  Шевченку  Археографічною  комісією  навесні  1845  року  під  час  його  другої  подорожі  по  Україні,  що  тривала  до  
5  квітня  1947  року,  коли  поета  заарештували,  було  ознайомлення  з  церковними  та  монастирськими  спорудами  на  території  Київської,  Подільської  і  Волинськоїгуберній,  про  що  красномовно  свідчать  два  пакета  за  номерами  7250  та  7251,  які  були  адресовані  Подільському  архієпископу  Арсенію  та  Волинському  Никанору,  і  йшлося  в  них  про  те,  [i]„чтобы  г.  Шевченке  оказываемо  было  со  стороны  духовных  лиц  надлежащее  содействие  в  отношении  поручения,  в  случае  осмотра  им  каких  церквей  и  монастырей“.[/i]
  Шлях  поета  пролягав  по  великому  польському  тракту  через  Васильків,  Білу  Церкву,  Сквиру,  Липовець,  Брацлав,  Могилів  –  Подільський.  Не  більше  тижня  він  провів  у  Кам’янці  (нині  Кам’янец  –  Подільський),  але  дорога  кликала  на  Волинь.
 Більшість  дослідників,  і  зокрема  автор  книги  "Шевченко  і  Західна  Україна"  Микола  Дубина,  схильні  вважати,  що  Шевченко  їхав  із  Кам’янця  –  Подільського  через  Дунаївці  і  Ярмолинці  до  Проскурова  (нині  Хмельницький).  Звідси,  завітавши  до  Меджибіша,  Летичива  і  Хмільника,  через  Староконстянтинів  –  Ямпіль  поїхав  до  Почаєва  дорогою  він  декілька  днів  зупинився  у  Вишнівці.  Це  містечко  його  привабило  своєю  багатою  історією.  Насамперед  Шевченка  зацікавив  палацовий  комплекс,  витриманий  в  класицистичному  архітектурному  стилі,  в  якому  побувало  багато  відомих  історичних  осіб.  Князі  Вишневецькі,  а  згодом  графи  Мнішеки  зібрали  бібліотеку,  що  налічували  15  тисяч  книг,  у  тому  числі  чимало  стародруків,  рідкісних  видань.  Були  тут  і  древні  рукописи,  листи  магнатів,  королів  та  царів.  У  картинній  галереї  були  полотна  Рембрандта,  Гольбейна,  Каналетто  та  інших  видатних  художників.  Привертали  увагу  його  і  дерев’яна  Михайлівська  церква,  зведена  у  1726  і  споруджений  у  1640  році  монастир  кармелітів.
       З  Вишнівця  Тарас  Шевченко  продовжив  свій  шлях  до  Почаєва.  Їхав,  очевидно,  через  село  Старий  Тараж  (Кременецького  району  Тернопільської  області,  що  розкинулося  на  річці  Іква;  до  нього  примикали  хутори  Гнилий  Ліс,  Грабники  та  Сіножаття)–  так  пролягав  старовинний  тракт.  Відомо,  що  до  Почаєва  поет  прибув  у  другі  половині  жовтня  .  Тогочасний  Почаїв  був  невеликим  містечком,  котре,  по  суті,  не  могло  похвалитися  нічим,  окрім  Лаври.  Саме  за  13  років  до  приїзду  Кобзаря  у  1833  р.  монастир  отримав  статус  Лаври.Намісником  був  тоді  архімандрит  Григорій  (Немоловський),  який,  як  відомо,  за  два  роки  до  приїзду  Шевченка  приймав  у  себе  видатного  вченого  Миколу  Костомарова.  Сам  Костомаров  у  листі  до  О.М.  Сементовського  після  відвідин  Почаєва  писав:[i]  "Намісник  малорос  з  –  під  Києва,  говорить  російською  мовою  і  сипле  анекдотами:  людина  найлюб’язніша  і  разом  з  тим  втілена  доброзичливість".  [/i]Мабуть  таким  він  був  і  до  Шевченка.    

[color="#ff0000"]«Ідуть  люди  в  Київ  
 Та  в  Почаїв  помолитись…»,[/color]
 -  знаходимо  у  Шевченковому  [b]«Невольнику»[/b].    

Де  жив  Кобзар  у  Почаєві?  Тривалий  час  вважали  що  поет  зупинився  в  архієрейському  будинку.  Розташованому  безпосередньо  на  території  Лаври.  Саму  тут  селили  найбільш  поважних  гостей,  до  числа  яких,  без  сумніву,  належав  Тарас  Шевченко.  Цей  будинок,  зображений  на  двох  його  акварелях  зберігся  донині.  У  1964  році  на  ньому  встановлено  меморіальну  дошку.  Але  цілком  можливо,  що  поет  поселився  у  новому,  відкритому  в  липні  1846  року  готелі  –  „  Будинку  для  прочан  “.  Він  розміщений  справа  біля  підніжжя  пагорба  при  в’їзді  до  Лаври.  Крім  загальних  номерів,  у  цьому  «П»  –  подібному  будинку  із  заїжджим  двором  були  окремі  кімнати,  одну  з  яких  могли  відвести  Тарасу  Шевченкові.  З  галереї  –  балкону  готелю  відкривався  чудовий  вид  на  Лавру.  Саме  від  цього  будинку  Кобзар  виконував  [color="#ff0000"][b]акварель  "Почаївська  Лавра  зі  сходу".  [/b][/color]Цей  готель  також  зберігся  до  наших  днів,  однак  побачити  звідси  Лавру  так,  як  її  бачив  Тарас  Шевченко,  неможливо:  вид  заступає  зведений  у  1903  році  на  подвір’ї  готелю  будинок,  нині  це  приміщення  Почаївської  Духовної  Семінарії.  На  жаль,  всі  документи  про  перебування  Шевченка  в  готелі  були  знищені  під  час  фашистської  окупації  у  1941  році.
 У  Лаврі  Тарасу  Григоровичу  показували  і  Чудодійну  Стопу,  і  печеру  в  скелі,  де  преподобний  Іов  перебував  в  усамітненому  богоміллі.  Цілком  ймовірно,  що  під  час  перебування  в  Лаврі  Т.Г.  Шевченко  ознайомився  з  її  бібліотекою.  Перешкод  для  його  роботи  не  було,  адже  керівництво  Духовним  собором  Почаївської  Лаври  отримало  розпорядження  Волинської  духовної  консисторії  в  якій  йшлося  про  те,  щоб  надавати  Шевченку  всіляку  допомогу  з  боку  духовних  осіб  при  виконані  його  обов’язків.
 У  розпорядженні  Бібікова  про  в’їзд  Т.Г.  Шевченка  йшлося  про  те,  що  він  повинен          "зняти"  три  види  Лаври.  Тарас  Григорович  виконав  тут  чотири  малюнки  аквареллю,  два  ескізи  й  начерк  олівцем.

 [b]Малюнок  І:  [color="#ff0000"]"Почаївська  Лавра  з  півдня"[/color][/b]  –  один  із  дуже  відомих  малюнків,  що  найкращим  чином  подає  привабливі  архітектурні  риси  лаврського  ансамблю.
 Справа  внизу  є  підпис  автора:  [i]„Шевченко“[/i].На  звороті  –  ескіз  Лаври  зі  сходу,  а  у  лівому  верхньому  куті  напис  чорнилом:[i]«1846  Почаївська  Лавра  з  півдня»[/i].
  Стрімкі  куполи  Успенського  собору  та  інших  споруд  чітко  прорисовані  на  тлі  погожого  осіннього  неба.  Світло  післяобіднього  сонця  і  довгі  холодні  тіні  створюють  контрастні  зіставлення  на  пластично  виразному  фасаді  собору.  Поряд  Троїцька  церква  з  високим  цоколем,  на  місці  якої  з  1912  року  височить  Троїцький  собор.  Між  ними  нема  існуючої  тепер  дзвіниці  –  вона  була  зведена  лише  через  20  років  після  перебування  Т.Г.  Шевченка.  На  передньому  плані  акварелі  –  дві  убогі  хатини  –  мазанки  під  соломою.  Вони  створюють  разючий  контраст  порівняно  з  величною  архітектурою  Лаври.
 
[color="#ff0000"][b]Малюнок  ІІ  –  "Почаївська  Лавра  зі  сходу".[/b][/color]
 Акварель  займає  проміжне  місце  між  пейзажем  і  жанровим  малюнком.  Помітно,  що  зі  сходу  Лавра  не  так  ефектна,  як  с  південного  боку.  На  цій  акварелі  –  міський  мотив  з  Лаврою  на  задньому  плані.  Посеред  вулиці  на  горбку  височить  дерев’яний  Хрест.  З  ліва  ще  один  Хрест,  кам’яний.  Хата,  перехожі,  тополі  відволікають  увагу,  але  й  поступово  підводять  глядача  до  Лаври.  Успенський  собор  і  фронтон  Надвратного  корпусу  з  голубими  дахами  займають  центр  акварелі.

 [b]Малюнок  ІІІ  –  [color="#ff0000"]"Вид  на  околиці  з  тераси  Почаївської  Лаври"[/color].[/b]  Привертає  увагу  вивірена,  продумана  композиція,  геометричним  центром  якої  є  декоративна  ваза  на  огорожі.  На  попередньому  плані  художник  зобразив  частину  тераси  з  металевим  парапетом  і  вхід  до  Успенського  собору.  Біля  входу  –  дві  масивні  фігури  монахів  у  високих  клобуках,  з  рудими  бородами.  Ажурна  металева  решітка  (  нині  балюстрада),  декоративні  вази  на  подіумах  виявлені  значно  чіткіше,  ніж  фасад  собору.  Тут,  як  і  в  інших  малюнках,  відчувається  досконале  володіння  засобами  повітряної  перспективи.  Вдалині  видніється  гора  Підкамінь.  До  австрійського  села  Підкамінь  (тепер  Львівська  область),  в  якому  хотів  побувати  Т.Г.  Шевченко,  прямим  шляхом  близько  20  кілометрів.  Відомо,  що  селяни  з  Австрії  приходили  у  свята  до  Лаври,  а  з  Росії  –  на  ярмарок  у  Підкамінь.

[color="#ff0000"][b]Малюнок  ІV–  "Собор  Почаївської  Лаври"  (внутрішній  вигляд).  [/b][/color]Вертикальний  формат  акварелі  дав  змогу  краще  закомпонувати  інтер’єр  Успенського  собору  з  його  високими  склепіннями,  оформлення,  яке  виконав  у  1807–1810  роках  живописець  Лука  Долинський.  Геометричний  центр  композиції  міститься  трохи  вище  Чудотворного  Образу  Богородиці  в  обрамленні  золотого  сяйва.  М’яке  сонячне  проміння  падає  зверху  вниз,  зі  сходу,  так,  що  права  стіна  затемнена.  Три  постаті  ченців  на  різних  відстанях  сприяють  виявленню  глибини  простору.  Очевидно,  для  збереження  цільності  інтер’єру  художник  відмовився  від  зображення  розписів  на  стінах,  орнаментів  і  написів  по  краю  арок.  Виділені  лише  ікони  в  різьблених  із  позолотою  рамах  і  капітелі  пілястр.  Інтер’єр  вирішений  у  теплих  золотистих  тонах.  В  малюнку  просвічуються  олівцеві  лінії  побудови,  надаючи  йому  чіткості  і  графічної  виразності.
                                                       
 Інтер’єр  собору  з  його  казковою  пишністю  свідчить  про  те,  як  глибоко  Тарас  Шевченко  вникав  у  суть  архітектурних  стилів.  Цей  та  попередні  малюнки  дають  уяву  про  особливості  українського  рококо  з  його  видовженими,  стрільчастими  формами.  Представляючи  пам’ятки  архітектури,  він  подавав  їх  у  відповідному  освітленні  і  з  певної  точки  зору,  звертав  увагу  на  найсуттєвіші  особливості  споруд.
 З  огляду  на  мистецтво  світлотіні,  Т.Г.  Шевченко  був  новатором  у  графіці  середини  XIX  століття.  Недарма  стільки  часу  присвятив  він  вивченню  в  Ермітажі  творчої  спадщини  Рембрандта.  Художник  творив  композиції  з  глибоким  внутрішнім  змістом,  що  вигідно  виділяє  їх  порівняно  з  працями  інших  майстрів,  наприклад,  Михайла  Сажіна,  який  також  виконував  завдання  Археографічної  комісії.
 Усі  чотири  акварелі  зберігаються  у  Київському  державному  музеї  Тараса  Григоровича  Шевченка  АНУ.  Є  дані,  що  в  Почаєві  Т.Г.  Шевченко  зустрічався  з  польським  скрипалем  віртуозом  і  композитором  Каролем  Ліпінським.  Дослідники  вважають,  що  Шевченко  відвідав  також  деякі  села  поблизу  містечка  –  Крутнів,  Лідихів,  Лопушно,  Лосятин  та  інші.
У  Почаєві  20  жовтня  1846  року  Тарас  Шевченко  записав  до  свого  рисувального  альбому  кілька  народних  пісень,  серед  них  жартівливу  веснянку  [b]«Гиля,  гиля,  селезню»:[/b]
[color="#ff0000"][i]«Гиля-гиля,  селезню,
Гиля-гиля,  білокрилий,
Ох  мій  милий  чорнобривий,
Прибудь  ти  аж  до  хати,
Щоб  не  чули  отець,  мати.
Селезню...

Ой  на  тому  селезеню
Жупан  куций,
І  сам  селезень
Чорноусий.
Гиля-гиля,  селезню.

Ой  на  тому  селезню
Та  панчішечки,
Ой  пристав  селезень
Та  до  душечки.

Ой  на  тім  селезню
Та  черевички,
І  сам  селезень
Та  невеличкий.

Ой  на  тому  селезню
Ковпак  сивий,
Ой  сам  селезень
Чорнобривий».[/i]
[/color]
Наступною  в  альбомі  Шевченка  була  пісня[b]  «Ой  у  саду,  саду…»[/b]:

[color="#ff0000"][i]«Ой  у  саду,  саду
Ходила  кокошка,
Чорнявая,  білявая
Дзюбатая  трошки.

Хоча  ж  я  дзюбата,
Таки  ж  бо  я  пишна,
Якби  мене,  серце,  любив,
Я  б  за  тебе  пішла.

Я  б  за  тебе  пішла,
Я  б  тебе  любила,
То  б  я  тобі  щосуботи
Кучерики  змила.

Ой  ізмила  б  я,  змила,
Та  ще  й  розчесала,
Ой  я  б  тебе,  моє  серце,
Ще  й  поцілувала».[/color]
[/i][[b]У  Почаєві
1846  ок[тября]  20[/i][/b]

Третьою  жартівливою  піснею,  що  увійшла  в  альбом  Шевченка,  був  куплет  весільної  [b]«Ой  пила,  вихилила»:
[/b]
[color="#ff0000"][i]«Ой  пила,  вихилила,
Сама  себе  похвалила.

А  я  доброго  роду,
П’ю  горілочку,  як  воду»[/color].[/i]

З  Почаєва  його  дорога  пролягала  до  древнього  міста  Кременця,  в  якому  він  пробув  доволі  часу  і  познайомився  з  усіма  його  визначними  пам’ятками  як  от:  Замкова  гора,  гімназія  та  ліцей,  будинок,  де  проводив  дитинство  відомий  польський  поет  Юліуш  Словацький  та  інші.  
Археографічна  комісія  організувала  нову  експедицію  на  західноукраїнські  землі.  Але  Т.Г.  Шевченко  участь  у  ній  уже  не  брав,  бо  3  березня  1847  року  його  за  доносом  звільнили  з  числа  співробітників  комісії,  а  5  квітня  заарештували  при  в’їзді  в  Київ,  куди  поет  поспішав  на  весілля  Костомарова.

На  фото:  Акварель  Тараса  Шевченка  [b]"Вид  на  околиці  з  тераси  Почаївської    Лаври",  1846.
[/b]
2014  рік.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=782573
рубрика: Поезія, Нарис
дата поступления 16.03.2018

Ірина Вовк. "ГУСТИНСЬКИЙ МОНАСТИР" (нарис)

[color="#ff0000"]З  авторського  циклу  радіопрограм  "Стежками  "Живописної  України"  Тараса  Шевченка",  записаних  на  радіо  "Воскресіння"  до  200-ліття  Кобзаря.[/color]

У  середині  лютого  1844  року  Шевченко-художник  прощався  з  багатьма  друзями  та  знайомими.  Його  подорож  пролягла  знову  через  Москву  до  Петербурга.
У  столиці  Росії  Шевченко  оселився  у  будинку  Костюріної  на  п’ятій  лінії  Васильєвського  острова,  де  він  жив  із  художником  Олександром  Козловим  (1818-1884).  Крім  іспитів  із  малювання  у  квітні,  травні  та  в  жовтні  поет  займався  щоденними  справами,  яких  у  нього  не  бракувало.  Писав  вірші,  поеми  й,  як  зазвичай,  готував  офорти  для  [color="#ff0000"]альбому  «Живописна  Україна»[/color].  Після  виходу  друком  у  серпні-вересні  1844  року  цей  альбом,  де  було  вміщено  шість  офортів  художника,  здобув  високу  оцінку  передової  критики  та  мав  великий  вплив  на  дальший  розвиток  українського  образотворчого  мистецтва.  
22  березня  1845  року  на  підставі  поданої  Тарасом  заяви  рада  Академії  мистецтв  у  Петербурзі  постановила  присвоїти  йому  звання  художника.  Того  ж  дня,  після  закінчення  навчання  в  Академії  мистецтв,  Шевченко  звернувся  до  її  правління  з  проханням  видачі  йому  білета  для  ІІ  подорожі  в  Україну.  Подорожний  білет  із  датою  «25  березня»  вказував,  що  його  відправляють  «у  малороссийские  губернии»  для  художніх  занять.
І  знову  з  Петербурга  –  до  Москви,  а  звідти  його  шлях  пролягав  через  Подольськ,  Тулу,  Орел,  Есмань,  Глухів  і  Кролевець  до  села  Мар’янського.  31-річний  мистець  подолав  далеку  і  нелегку  дорогу  потягом.  Приїхавши  туди  у  квітні  на  запрошення  поміщика  Олександра  Лук’яновича,  малював  портрети  членів  його  родини,  подорожував  Полтавщиною,  робив  зарисовки.  У  червні  поет  жив  у  Києві.  Мабуть,це  Михайло  Максимович  запропонував  Київській  археографічній  комісії  запросити  Шевченка  для  роботи  в  змальовуванні  історичних  і  архітектурних  пам’яток  в  Україні.  На  завданням  комісії  художник  уже  в  червні1845  року  побував  у  Прилуках  —  повітовому  місті,  де  познайомився  з  отцем  протоієреєм  Ілією  Бодянським.  Усе,  що  той  розповів  маляреві  про  місцевий  монастир  у  селі  Густині,  він  занотував,  зокрема,  що  було  його  поставлено  коштом  і  працею  гетьмана  Самойловича  (1664).
                       [color="#ff0000"]Густи́нський  Свято-Троїцький  жіночий  монасти́р  [/color]розташований  на  правому  березі  річки  Удай  біля  міста  Прилуки  Чернігівської  області.  Початки  Густинського  монастиря  сягають  1600  року.  Засновником  його  був  ченець  Йоасаф,  який  разом  з  ієромонахом  Афанасієм  прийшов  з  Афонської  гори  і  з  благословення  настоятеля  Києво-Печерської  лаври  Єлисея  Плетенецького  оселився  тут  для  усамітнення.  Для  облаштування  монастиря  Йоасаф  уподобав  землі  князів  Вишневецьких  по  течії  річки  Удай,  де  зі  своїми  учнями  оселився  на  острові,  що  заріс  густим  віковим  лісом,  звідки  і  пішла  назва  монастиря  –  [color="#ff0000"][b]Густи́ня.[/b][/color]
Серед  засновників  монастиря  було  чимало  козаків,  які,  передчуваючи  близьку  смерть,  йшли  у  ченці  –  але  смерть  відступала,  ченці  жили  ще  довго,  розповідаючи  про  цілюще  повітря  і  «живу  воду»  з  підземних  ключів.
Відразу  на  острів  почали  прибувати  люди  з  усіх  усюд  заради  монашого  житія  і  спасіння.
Місцеве  населення  допомагало  монахам  харчовими  запасами,  грошима,  будівельним  матеріалом.  Завдяки  цьому  в  1614  році  була  споруджена  мала  дерев'яна  церква  на  честь  Пресвятої    Живоначальної  Трійці  (Троїцька  церква).  
Так  виник  монастир.  Ігуменом  вибрали  старця  Йоасафа.  В  допомогу  собі  з  керування  Густинським  монастирем  Йоасаф  обравІсаю  Копинського  –ігумена  і  настоятеля  Антонієвих  (ближніх)  печер  при  Києво-Печерській  лаврі.
Оглянувши  і  схваливши  обране  для  монастиря  місце,  Ісая  виклопотав  у  православного  князя  Михайла  Корибута  Вишневецького,  у  володінні  якого  перебував  тоді  острів,  право  на  володіння  ним.  В  1615  році  Михайло  Вишневецький  дає  монастирю  грамоту  на  володіння  островом  Густинь,  навколишніх  лісів,  лук  та  орних  земель.  Після  її  отримання  монастир  забезпечив  своє  подальше  існування,  Ісая  приступив  до  його  розбудови.
В  1620  році,  в  часі  повернення  із  Москви  через  Україну,  Густинський  монастир  на  запрошення  гетьмана  Петра  Сагайдачного  відвідав  єрусалимський  патріарх  Феофан  (Теофан)  ІІІ.  У  Києві  патріарх,  на  прохання  гетьмана  і  згідно  зі  своїм  виключним  правом,  висвятив  Київського  митрополита  Іова  Борецького  та  п'ятьох  єпископів.  Так  було  відновлено  вищу  ієрархію  української  православної  Церкви.  Серед  нових  єпископів  був  фундатор  монастирів  на  Прилуччині,  тоді  ігумен  Києво-Братського  монастиря  Ісая  Копинський.  Його  висвятили  єпископом  у  Перемишлі,  через  гоніння  та  переслідування  він  змушений  був  повернутися  до  Києва.  Святитель  продовжував  опікуватись  православними  монастирями  в  Україні,  згодом  зовсім  перебрався  знову  до  Густині.  Ісая  Копинський  при  житті  першого  ігумена  Йоасафа  (починаючи  десь  з  1615  року)  протягом  двох  десятиліть  управляв  Густинським  монастирем,  а  всі  настоятелі  в  ті  роки  фактично  були  його  намісниками.
У  1624  році  Святитель  переніс  із  Густині  до  Ладана  Троїцьку  церкву,  а  на  її  місці  побудував  нову,  набагато  більшу  й  красивішу.  Як  записав  густинський  літописець:  [i]«…создаша  зело  красну»[/i]  церкву.  Тоді  ж  були  побудовані  келії  для  братії  й  трапезна  з  церквою  Успіння  Богородиці.
Пожежі,  які  були  в  1625  та  1636  роках,  знищили  майже  всі  будівлі.  В  1636  році  монастир  згорів  до  тла,  «со  всією  окрасою  і  ліпотою».  Згарище  було  настільки  жахливим,  що  ченці  вирішили  відбудувати  монастир  на  новому  місці,  біля  гаті,  що  вела  через  Удай  до  Роменського  шляху.  Лише  за  два  роки  (1636–1637)  вдалося  побудувати  Успенську  церкву  з  трапезною,  братські  келії,  перенести  стару  дзвіницю,  обгородити  монастир  і  обкопати  його  ровом.
У  цей  час  за  підтримки  лівобережними  монастирями  народних  повстань  проти  шляхти,  Ярема  Вишневецький  почав  карати  не  тільки  козаків  і  посполитих,  але  й  ченців.  Ігумен  Василій  із  братією  Густинського  монастиря,  не  чекаючи  своєї  черги  та  прихопивши  все  найцінніше,  втік  до  Путивля,  [i]«в  чужую  землю  Московськую»[/i],  як  записав  літописець.
У  1639  році  монастир  відвідав  митрополит  Петро  Могила  і  привіз  із  собою  нового  ігумена  з  Лаври  Іллю  Торського.  Митрополит  Петро  Могила  встановлює  хрест  на  місці,  де  має  бути  нова  церква.  Він  назначив  нового  ігумена  та  наказав  збудувати  нову  велику  церкву.  На  будівництво  нової  церкви  у  1641  році  ігумен  випросив  значну  допомогу  від  молдавського  господаря  Василія  та  від  московськогоцаря  Михайла  Федоровича.
За  п'ять  років  монастир  був  відновлений,  побудована  небаченої  краси  Троїцька  церква.  В  1641  році  вона  була  закладена,  а  в  1644році  вона  була  побудована  та  посвячена,  як  Церква  святої  Трійці.
Густинський  літопис,  розповідає,  що  Троїцька  церква  стоїть  на  тілах  трьох  мучеників.  З  літопису  дізнаємося  і  про  трагедію,  яка  розігралася  у  1640  році.
Татарська  орда  з  Криму  дійшла  під  самий  Київ  і  лише  там,  одержавши  грізну  відсіч,  пронеслась  назад  до  Перекопу,  люто  випалюючи  на  своєму  шляху  козацькі  села  й  хутори.  Дуже  постраждала  й  Прилуччина.  Коли  все  вгамувалося,  через  три  дні,  подорожні  поблизу  монастиря  натрапили  на  порізаних  дітей,  кинутих  на  роздоріжжі  й  доправили  до  монастиря.  Ігумена  Іллі  на  той  час  не  було,  а  хтось  із  монахів  розпорядився  поховати  дітей  у  старій  келії.  А  потім  про  це  й  зовсім  забули,  і  навіть  отцю-ігумену  не  доповіли.  Якось  отець  Ілля  уві  сні  побачив  трьох  діток,  які  молилися  перед  Всевишнім,  прохаючи  милості  Божої  Густинській  обителі  та  її  братії.  Ігумен  розповів  про  це  братії,  тоді  ж  хтось  і  згадав  про  поховання,  їх  розкопали,  знайшовши  тіла  мучеників-немовлят  нетлінними  і,  поклавши  до  гробниці-раки,  урочисто  поховали  посеред  монастиря,  де  розпочалося  будівництво  нової  церкви.  І  саме  над  могилою  спорудили  вівтар  на  честь  Святої  Трійці.
В  1648  році  монастир  зруйнували  повстанці,  але  Богдан  Хмельницький  взяв  цю  обитель  під  свою  «протекцію  й  оборону»  та  забезпечив  її  земельні  володіння,  що  ствердила  також  своїм  універсалом  1655  року  гетьманова  дружина  Ганна  Золотаренко.
У  1654  році,  їдучи  з  Києва  до  Москви,  Густинювідвідав  антіохійський  патріарх  Макарій  із  сином  Павлом  Алеппським,  який  залишив  чудовий  опис  монастиря.  Особливо  високоповажних  арабських  мандрівників  вразила  краса  іконостасуТроїцької  церкви.
Пожежа  1671  року  знищила  Троїцьку  церкву,  дзвіницю,  келії  та  побутові  будівлі.  Залишилися  тільки  Успенська  трапезна  церква,  церква  Петра  і  Павла.  Відновлення  почалося  з  ігуменського,  або  Варваринського  корпусу  з  келіями,  брамою  й  дзвіницею.  До  1672  року  зведено  нові  будівлі  замість  знищених,  а  в  1674–1676  роках  на  кошти  гетьманаІвана  Самойловича  було  розпочато  будівництво  нової  великої  кам'яної  п'ятиглавої  Троїцької  церкви,  яка  існує  і  понині.
23  травня  1675  року  Троїцька  церква  була  освячена  архієпископом  Чернігівським  Лазарем  Барановичем.  У  1670–1680  роках  монастиреві  всіляко  допомагали  і  про  нього  опікувалися  гетьмани  Іван  Самойлович  та  Іван  Мазепа,  прилуцький  полковник  Лазар  Горленко,  а  в  1690-х  роках  його  син,  теж  прилуцький  полковникДмитро  Лазарович  Горленко.  На  цей  час  припадає  найбільший  розквіт  Густині.  Монастир  прикрашається  новими  монументальними  спорудами,  збагачується  новими  володіннями.  За  кошти  полковника  Дмитра  Горленка  звели  високі  цеглянімури  навколо  монастиря,  побудували  кам'яні  надбрамні  церкви  —  Миколаївську  із  заходу  й  Петропавлівську  зі  сходу.
  Наприкінці  XVII  століття  полковник  Дмитро  Горленко,  щоб  надійно  захистити  монастир,  побудував  навколо  нього  грандіозні  мури  з  брамами  й  баштами.  Були  вони  з  двоярусними  аркадами,  внутрішніми  проходами  всередині  стіни  і  з  вузькими  бійницями.  Це  була  унікальна  архітектурна  пам'ятка.
У  1734  році  східну  частину  мурів,  яка  виходила  до  Удаю,  перебудували,  нові  стіни  декорували  з  внутрішнього  боку  фігурними  арками.  Значна  перебудова  стін  відбулася  у  1754–1756  роках,  загальна  довжина  їх  сягала  558  метрів.  Реставрацію  їх  провели  і  в  1850-х  роках.  Нині  фортечні  мури  втрачені  майже  повністю,  їх  будують  заново.
Крім  Самойловича  й  інші  гетьмани,  а  також  козацька  старшина  дарувала  монастирю  землі,  села  та  хутори.  В  середині  XVIII  століття  монастирю  належало  більше  трьох  тисяч  десятин  в  Чернігівській  губернії  та  більше  трьох  тисяч  душ  селян.  Багатством  монастир  поступався  лише  Києво-Печерській  лаврі.  Гетьман  Мазепа  збудував  кам'яну  церкву  Успіння  Богородиці.
В  кінці  XVIII  століття  цей  монастир  був  одним  із  найбагатших  в  Україні,  але  1786  року  російський  уряд  секуляризувавйого  володіння.  Катерина  II,  указом  1786  року  перевела  монастир  до  розряду  «позаштатних»,  а  потім  і  зовсім  ліквідувала.  Після  затвердження  штатів  для  монастирів  в  1793  році  Густинський  монастир  був  закритий.  Більш  ніж  50  років  він  простояв  недіючим,  огорожа,  будівлі,  церкви  було  пошкоджено,  напівзруйновано.
Відновлення  почалося  в  1841  році  зі  збору  коштів  серед  населення  Полтавщини,  до  якого  і  звернувся  Гедеон  із  відозвою.  У  1843  році  вийшов  указ  Синоду  про  присвоєння  монастиреві  3-го  класу,  а  ще  через  півроку  —15  травня  1844  року,  на  храмове  свято,  в  день  Святої  Трійці  відбулося  урочисте  відкриття  монастиря.  Але  з  відбудовою  не  поспішали.  Тоді  ж,  у1844  році,  настоятелем  у  Густиню  Синод  призначив  колишньогоархімандрита  одного  з  монастирів  Санкт-Петербурзької  єпархії    -  Варсонофія.  
Як  зазначає  український  письменник  Олександр  Кониський,[i]«…першим  ділом  таких  оновителів  —  знівечити  в  монастирі  і  по  церквах  все,  що  нагадує  українську  окремішність,  усе,  що  не  підходить  під  мірку  й  смак  московсько-візантійського  чернечого  деспотизму  й  аскетизму».[/i]
В  головній  Троїцькій  церкві  знищили  портрети  князя  Вишневецького  і  гетьмана  Мазепи,  засипали  родовий  склеп  Горленків,  познімали  з  образів  і  переплавили  дорогоцінні  шати  з  гербами  Горленків  і  Самойловичів.  Старовинні  іконостаси  й  козацькі  ікони  замінили  новими,  замовленими  вПетербурзі.  Ось,  що  встиг  за  роки  свого  правління  Варсонофій.  Проте  за  цей  же  час  він  відновив  напівзруйновані  церкви,  спорудив  дзвіницю,  побудував  також  готель,  два  флігелі  для  монахів,  господарчий  двір  із  коморами  й  стайнями.
В  монастирі  після  відродження  його,  одна  за  другою  відновлювались  церкви.  Усі  вони  в  якійсь  мірі  були  перебудовані,  модернізовані,  деякі  споруди  від  цього  значно  втратили,  залишилася  непорушною  й  незмінною  лише  головна  Троїцька  церква.
Як  уже  згадувалося  раніше,28  червня  1845  року  на  Прилуччині  побував  Тарас  Шевченко,  маючи  за  мету  змалювати  архітектурні  й  історичні  пам'ятки  стародавньої  Густині.
У  тому  ж  1845  році  на  території  монастиря  був  похований  генерал-губернатор  Малоросії  князь  Микола  Григорович  Рєпнін.  Згодом  під  Трапезною  церквою  був  влаштований  родинний  склеп  Рєпніних-Волконських.  Під  Троїцькою  церквою  є  склеп  Горленкових  та  Марковичів.  В  церкві  з  лівого  боку  іконостасу  знаходиться  чудотворна  Густинська  ікона  Богоматері  з  Передвічним  Немовлям  на  руках.
Уприлуцькому  селі  Густині  крім  зарисовок  Густинського  монастиря  Шевченко  мав  нагоду  зробити  ще  три  акварельних  малюнки  однакового  розміру,  які  ввійшли  до  альбому  1845  року:  [color="#ff0000"][b]«В  Густині.  Церква  Петра  і  Павла»,  «Брама  в  Густині.  Церква  св.  Миколи»  та  «В  Густині.  Трапезна  церква».[/b]
[/color]
13  листопада  1845  р.  Тарас  Шевченко  написав  поему[color="#ff0000"]  [b]«Наймичка»[/b].[/color]
Вже  будучи  на  засланні  в  Новопетровському  укріпленні,  Шевченко  напише  і  свою  повість  «Наймичка»,поставивши  з  конспіративних  міркувань  дату  написання  1845  роком.Підписуючи  фіктивні  дати  під  своїми  російськими  повістями  [b](«Наймичка»,  «Варнак»,  «Княгиня»)[/b]  Шевченко  мав  намір  заплутати  сліди,  коли  йшлося  про  царську  надсувору(«строжайшую»)заборону  поету  на  засланні  писати  і  малювати.
Так,  у  повісті  [b]«Наймичка»[/b]  докладно  описуються  археологічні  пам'ятки  Полтавщини,  які  Шевченко  вивчав  восени  1845  р.  за  дорученням  Київської  археографічної  комісії.  До  речі,  опис  давніх  курганів  у  [b]«Наймичці»[/b]  відповідає  археографічній  нотатці  [color="#ff0000"][b]«Миргород»[/b][/color],  складе-ній  у  жовтні  1845  р.:

[color="#ff0000"][i]«Между  г[ородом]  Миргородом  и  местечками  Богачкой,  Устывицей  и  Сорочинцями  все  возвышенности  заняты  разной  величины  укреплениями,  я  насчитал  более  сорока,  исключая  сторожевых  курганов,  некоторые  из  них  имеют  названия,  как-то:  Мордачевы,  Дубовы,  Королевы,  но  когда,  для  чего  они  построены  —  народное  предание  молчит.  Самое  огромное  из  этих  укреплений  —  это  Королевы  могилы,  близ  местечка  Сорочинец».[/i][/color]

У  повісті  «Наймичка»  згадано  про  відновлення  Густинського  монастиря,  який  мала  намір  відвідати  Лукія:

[color="#ff0000"][i]«Она  хотела  зайти  в  Густыню,  в  то  время  только  возобновлявшуюся…».[/i]
[/color]
Офіційне  відкриття  Густинського  монастиря  відбулося  15  травня  1844  році.  Три  Шевченкові  малюнки  Густинських  монастирських  споруд  [b](«В  Густині.  Церква  Петра  і  Павла»,  «Брама  в  Густині.  Церква  св.  Миколи»,  «В  Густині.  Трапезна  церква»)[/b]  свідчать,  що  й  через  рік  після  відкриття  цієї  пам'ятки  архітектури  відбудова  її  була  ще  далекою  від  завершення.
Архімандрит  Нектарій,  що  правив  у  Густині  наприкінці  XIX  століття  довершив  відродження  монастиря.  Він  подбав  про  те,  щоб  створити  людям  усі  умови  для  спілкування  з  Богом.  Густиня  стала  прекрасним  місцем  для  душевного  спокою  та  відпочинку.  Нектарій  відновив  стару  валківськугреблю  з  п'ятьма  містками,  сад  біля  монастиря,  започаткував  декоративнийпарк  навколо  монастирських  мурів.  Були  вже  висаджені  дерева,  влаштовані  квітники,  алеї  з  альтанками  і  зручними  лавами,  побудована  загорожа  з  хвіртками.  Перед  монастирем  дивував  богомольців  сонячний  годинник  із  чудернацькими  знаками  зодіаку.  Густиня  знову  стала  місцем  паломництва  і  святим  місцем.  Під  її  стінами  збиралися  велелюдні  ярмарки,  ікону  Густинської  Божої  Матері  урочисто  виносили  з  Троїцької  церкви  і  ставили  у  капличці  посеред  ярмарку.
У  наш  час  в  монастирі  перебуває  Густинська  чудотворна  ікона  Божої  Матері  та  мощевичок  із  часточками  мощів  святих  Феодосія  Чернігівського,  Йоасафа  Білгородського,  преподобних  Лаврентія  Чернігівського,  Кукші  Одеського,  великомучеників  Варвари  й  інших  святих,  а  також  святині,  зібрані  із  усього  православного  світу  й  Святої  землі.
  Коло  монастирського  паркану  влаштоване  цілюще  джерело.
День  у  монастирі  починається  із  калатання  дзвіночка  в  5  годин  30  хвилин,  що  скликає  насельниць  на  «полуночницю»  (так  називається  ранкова  храмова  молитва).  Після  неї  сестри  підходять  до  матушки  Ігуменії  під  благословення  і  одержують  кожна  свій  послух.
Послухи  різні:  крилас,  келарня,  просфорня,  церковниці,  городниці,  швачки,  трапезниці,  птахівниці,  коровниці  й  таке  інше.
В  монастирі  іде  повсякденне  життя:  відбуваються  Богослужіння,читається  Неусипний  Псалтир  –  поминаються  мертві  і  живі,  і  всі  православні  християни,  моляться  до  Небесної  Цариці  України  за  батьків  і  дітей  наших,  за  мир  і  спокій  та  Благодать  Небесну  в  українських  оселях,  як  молилися  в  часи  буремних  сторінок  неспокійної  Історії  нашого  народу.

[color="#ff0000"][i]«Пом’янем  ім’я  Твоє  в  усякому  роді
і  роді!
Прибігаємо  до  Тебе,  Царице  наша,
і  ревно  Тя  просимо  –
заступи  нас  Своїм  омофором,
як  заступила  ти  наших  гетьманів,
що  їхняя  слава  ввесь  світ  наповнила...
Влий  і  в  наші  серця
Ти  надію  великої  радости...
І  причини  сили  нашим  змаганням,
і  покрий  нас  від  всякого  зла...
Да  устоїм  перед  ворогом
отчої  віри  і  всего  народу...
І  двигни  наш  нарід  з  неволі
до  колишньої  слави.  Амінь»![/i][/color]

На  фото:  Акварель  Тараса  Шевченка  [b]"Брама  в  Густині.  Церква  св.  Ніколая"[/b],  1845.

2014  рік.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=782312
рубрика: Поезія, Нарис
дата поступления 15.03.2018

Ірина Вовк. "ШЕВЧЕНКО У МАЄТКУ РЄПНІНИХ" (нарис)

[color="#ff0000"][i]Із  циклу  авторських  програм,  записаних  до  200-ліття  Кобзаря  на  радіо  "Воскресіння"  і  об'єднаних  назвою  [b]"Стежками  «Живописної  України»  Тараса  Шевченка"[/b][/i][/color]

Староукраїнське  містечко  Яготин  розкинулося  у  колишньому  Пирятинському  повіті  Полтавської  губернії,  згадується  в  літописних  джерелах  з  1552  року.Тарас  Шевченко  вперше  відвідав  Яготин  2  липня  1843  року,  під  час  першої  подорожі  по  Україні,  в  супроводі  декабриста  Олексія  Капніста  з  наміром  оглянути  картинну  галерею  князя  Миколи  Рєпніна.Як  свого  визнаного  і  шанованого  поета,  зустрічала    Україна  Тараса  Шевченка  влітку  1843  року.  Його  «Кобзар»  збудив  національні  почуття,  любов  до  рідного  слова  не  тільки  серед  простого  народу,  а  й  серед  українського  родового  панства.  Для  людей,  з  якими  зустрічався  і  спілкувався  тоді  поет,  «сяйво  духу  його  було  чимось  надприродним»,  -  згадував  Пантелеймон  Куліш.
У  сучасному  Яготині  праворуч  від  княжої  картинної  галереї,  у  парку  стоїть  музей  «Флігель  Тараса  Шевченка».  Власне  і  будівля  галереї,  й  парк,  і  флігель  –  залишки  колись  величного  маєтку  Кирила  Розумовського,  що  перейшов  як  посаг  за  онукою  гетьмана  Варварою  до  її  чоловіка  Миколи  Репніна-Волконського.Микола  Григорович  Рєпнін-Волконський  (1778—1845)  —  князь,  державний  діяч,  малоросійський  військовий  губернатор,  старший  брат  декабриста  Сергія  Волконського,  батько  Варвари  Рєпніної.  І  надалі,  аж  до  1917  року  Яготинський  маєток  належав  нащадкам  цієї  пари.  Микола  Репнін-Волконський  ,що  походив  із  чернігівських  Рюриковичів,  був  особистістю  неординарною.  Належав  до  вищої  російської  аристократії,  тож  і  кар’єра  його  була  блискучою.  Та  мав  один  гріх  –  любив  українське  населення,  відстоював  його  інтереси  перед  російським  урядом.  І  вже  творив  просто  «неприпустимі  речі»,  а  саме  співчував  державницькому  рухові  в  Україні  й  підтримував  зв’язки  з  його  керівниками.  Тож  довелося  йому  покинути  Малоросію  й  пожити  на  еміграції  за  кордоном.  Вже  на  старості  років  повернувся  Репнін-Волконський  у  свій  Яготинський  маєток,  в  якому  радо  приймав  талановитих  гостей.  Тут  побували  Микола  Гоголь,  Василь  Лукашевич,  Євген  Гребінка,  Василь  Штернберг,  Михайло  Глінка,  Микола  Маркевич.

                     З  Репніними  Тараса  Шевченка  познайомив  декабрист  Олексій  Капніст.  У  липні  1843  року  Тарас  Шевченко  двічі  відвідав  Яготин,  а  вже  з  жовтня  1843  р.  до  10  лютого  1844  р.  з  перервами  мешкав  у  флігелі  Яготинськогокняжого  маєтку.  Свого  часу  князь  Микола  Рєпнін  використовував  флігель  як  готель  дляшанованих  гостей,  до  числа  яких  увійшов  і  Тарас  Григорович.  Тут  у  затишному,  мальовничому  куточку  Живописної  України  Тарас  Шевченко  і  писав,  і  малював,  створював  портрети  і  краєвиди,  працював  у  бібліотеці,  спілкувався  з  Репніними-Волконськими  та  їхніми  гостями.  У  маєтку  Рєпніних  збиралося  добірне  місцеве  товариство,  обізнане  з  літературою  і  мистецтвом.  На  літературних  вечорах  Шевченко-поет  читав  свої  твори  –  поеми  «Катерина»,  «Слепая»  та  інші.  В  Рєпніних  Тарас  Григорович  познайомився  з  сестрами  Глафірою,  Олександрою  та  Тетяною  Псьол,  а  також  з  лікарем  Рєпніних,  привезеним  із  Саксонії  –  Фішером  і  домашнім  учителем,  що  з  ним  князь  Рєпнін  прибув  із  Петербурга  –  російським  журналістом  Романом  Штрандманом.  
До  слова,у  родині  Рєпніних  виховувались  троє  сестер  Псьол:  старша  –  Олександра,  середня  –  Глафіра,  і  найменша  –  Тетяна.  Їх  батько,  Іван  Михайлович,  служив  у  канцелярії  Миколи  Григоровича  Рєпніна,  коли  той  був  на  посаді  малоросійського  генерал-губернатора.  У  1823р.  Іван  Михайлович  Псьол  і  його  дружина  померли,  залишивши  семеро  дітей.  Сиріт  розібрали  родичі  та  друзі.  Сестри  Псьол  закінчили  Полтавський  інститут  шляхетних  дівчат,  засновницею  і  фундаторкою  якого  була  дружина  князя  Рєпніназ  Розумовських  –  Варвара  Олексіївна.  [i]«Сестры  Псел  были  весьма  образованные  и  талантливые  девушки.  Глафира  Ивановна  прекрасно  рисовала,  а  Александра  Ивановна  недурно  писала  малороссийские  стихи»,[/i]-  писав  у  своїх  спогадах  Микола  Стороженко,  внук  місцевої  полтавської  поміщиці  із  с.  Велика  Круча  Пирятинського  повіту  Марії  Давидівни  Корсун  (1812  –  1880).  На  час  перебування  Шевченка  у  Яготині  Олександрі  було  26  років,  Глафірі  -  20.
В  Яготині  Тарас  Шевченко  опинився  у  доброзичливому  і  щирому  оточенні,  всі  були  у  захопленні  від  його  поезії,  мови,  манери  читання  віршів.  [i]«Какие  чувства,  какие  мысли,  какая  красота,  какое  очарование  и  какая  боль!  Мое  лицо  было  все  мокрое  от  слез…  Это  была  пленительная  музыка,  певшая  мелодические  стихи  на  нашем  красивом  и  выразительном  языке…»[/i],  -  так  писала  княжна  Рєпніна  про  сприйняття  поеми  «Слепая»  у  листі  до  Шарля  Эйнара  від  27  січня  1844р.
Як  відомо,  у  серці  Варвари  Рєпніної  зародилось  глибоке  і  пристрасне  почуття  до  поета.  Серед  «яготинських  анахореток»  (так  назвав  Шевченко  жіноче  яготинське  товариство  в  одному  з  листів  із  заслання  до  А.І.Лизогуба)  він  надавав  перевагу  молодій  і  вродливій  Глафірі  Псьол.  [i]«Я  втайне  и  не  сознавая  того,  чувствовала  ревность  из-за  предпочтения,  которое  он  оказывал  Глафире»[/i],  =  зізнається  у  тому  ж  листі-сповіді  Варвара  Рєпніна.  Безперечно,  що  ті  самі  настрої  і  почуття  переживала  і  Олександра  Псьол,  талановита  поетеса,  у  житті  –  скромна  і  сором’язлива  дівчина.
Уся  родина  Рєпніних  і  їх  велике  товариство  з  приязню  ставилася  до  Шевченка,  але  найбільше  здружився  він  з  Варварою  Рєпніною,  донькою  князя,  відставного  генерал-губернатора,  що  з  захопленням  допомагала  йому,  переписуючи  рукописи  поета.  Про  дружбу,  що  зародилася  поміж  Шевченком  і  княжною,  свідчить  відомий  у  літературознавчих  студіях  факт:  у  Яготині  Тарас  Григорович  пише  російською  мовою  поему  [color="#ff0000"][b]«Тризна»[/b]  [/color]з  присвятою:[b]  [i]«На  память  9-го  ноября  1843  года,  Княжне  Варваре  Николаевне  Репниной»[/i][/b],  розгледівши  у  ній  спадкоємницю  родового  дерева  Розумовських:
[color="#ff0000"]«…Взор  стыдливый
На  нем  красавица  порой
Покоя,  тайно  волновалась;
И  симпатической  красой
Украдкой  долго  любовалась.
И,  может,  многие  грустили
Сердца  девичие  о  нем,
Но  тайной  волей,  высшей  силой
Путь  одинокий  до  могилы
На  камнях  острых  проведен.
Изнемогал  он,  грудь  болела,
Темнели  очи,  за  крестом
Граница  вечности  чернела
В  пространстве  мрачном  и  пустом.  
Уже  в  постели  предмогильной
Лежит  он  тих,  и  —  гаснет  свет.  
Друзей  тоскующий  совет
Тревожит  дух  его  бессильный».[/color]

У  поемі  [color="#ff0000"][b]«Тризна»[/b][/color]  уже  звучить  волелюбний  Шевченко,  що  підсвідомо  вносить  у  канву  сюжету  елементи  власної  життєвого  досвіду  і  антиімперських  переконань:

[color="#ff0000"]«…Не  пропою  вам  песни  новой
О  славе  родины  моей.
Сложите  вы  псалом  суровый
Про  сонм  народних  палачей;
И  вольным  гимном  помяните
Предтечу,  друга  своего.
И  за  грехи...  грехи  его
Усердно  богу  помолитесь...».

«Для  вас  я  радостно  сложил
Свои  житейские  оковы,
Священнодействовал  я  снова
И  слезы  в  звуки  перелил».
[/color]
Княжна  Варвара  Рєпніна  не  сумнівалась,  що  Шевченко  у  «Тризні»  розповідав  їй  про  себе,  бо  вже  27  січня  1844  р.  вона  напише  у  листі  до  Шарля  Ейнара:  [i]«23  лютого  1814  р.  народилася  дитина…  у  селянина,  це  був  бідний  кріпак…  Цей  хлопчик  Тарас  і  є  геніальним  поетом  –  Шевченком…  Ці  два  слова:  Шевченко  –  і  кріпак,  о  жах!  Боже!  Де  ще  так  потрібні  людині  віра,  надія,  переконання,  що  усе  слід  зносити  задля  любові  до  Бога,  як  у  цій  нещасній  країні!»[/i]
Тоді  й  написала  Варвара  свій  ранній  твір  «Дєвочка»,  який  високо  оцінив  Тарас  Григорович.За  головним  героєм  Березовським  сховала  княжна  любий  їй  образ  Шевченка.  Тарас  Григорович  тоді  ж,  1843  року,  прочитав  рукопис  твору  і  зрозумів  почуття  авторки.  В  листі  до  Варвари  Миколаївни  він  писав:  [color="#ff0000"][i]«О  добрый  ангел!  Молюсь  и  плачу  пред  тобою,  ты  утвердил  во  мне  веру  в  существование  святых  на  земле!».[/i][/color]
Варвара  Миколаївна  з  розумінням  і  глибокою  симпатією  поставилась  до  творчості  Шевченка,  сприяла  поширенню  перших  естампів  [b]його  «Живописної  України»[/b],  пізніше  допомагала  у  влаштуванні  вчителем  малювання  в  Київському  університеті.  Щодо  цих  благородних  рис  в  її  характері  знаходимо  в  некролозі  такі  слова:  [i]«Варвара  Миколаївна  була  не  тільки  другом  і  заступницею,  але  й  добрим  генієм,  уособленим  сумлінням  поета.  Вона  підтримувала  у  ньому  віру  в  його  високе  покликання  і  з  властивою  їй  відвертістю  не  раз  висловлювала  йому  гіркі  істини,  коли  він  збочував  на  невірний  шлях».  [/i]
У  згадуваній  відомій  посвяті  до  поеми  [b]«Тризна»[/b],  адресованій  Варварі  Миколаївні,  Шевченко  щиро  зізнався:
[color="#ff0000"]«Ваш  добрый  ангел  осенил
Меня  бессмертными  крылами
И  тихоструйными  речами
Мечты  о  рае  пробудил».[/color]
Щирість  у  стосунках  Шевченка  і  Рєпніної  переросли  для  княгині  з  дружби  в  прив’язаність,  а  далі  у  палке  кохання.  У  листі  Варвари  читаємо:[i]  «Я  очень  привязанная  к  нему,  что  если  бы  я  увидела  с  его  стороны  любовь,  я,  может  быть,  ответила  бы  ему  страстью»[/i].  Проте  –  не  судилося!  Розуміння,  що  вони  належать  до  різних  станових  щаблів,  неминуче  привело  до  розлуки.  
В  Яготині  Шевченко-художник  виконав  дві  копії  портрета  князя  М.Г.  Рєпніна-Волконського  пензля  швейцарського  художника  Йозефа  Горнунга  –  одну  для  Григорія  Тарновського,  другу  –  для  Олексія  Капніста.  Йдеться  про  портрет  князя  Миколи  Рєпніна,  який  виконав  у  1841  році  швейцарський  художник  Йозеф  Горнунг  підчас  перебування  Миколи  Григоровича  Рєпніна  у  Швейцарії.Про  замовлення  Шевченкові  копій  із  портрета  князя  розповіла  Варвара  Рєпніна  у  листі  до  Шарля  Ейнара  від  27  січня  –  19  березня  1844  року:  [i]"...я  поїхала  з  батьками  у  Седнів.  За  час  нашої  відсутності  Шевченко  знову  побував  у  Яготині,  в  мого  брата  і  моєї  невістки,  щоб  подивитись  портрет,  писаний  Горнунгом,  оскільки  йому  замовили  дві  копії  з  цього  портрета».[/i]Обидві  копії  виконав  Шевченко  між  16  жовтня  1843  –    9  січня  1844  року.
  У  цей  же  час  він  намалював  портрет  дітей  В.М.  Рєпніна  –  Варвари  та  Миколи,  а  також  автопортрет  (подарував  його  княжні  Рєпніній).що  нині  зберігається  у  Музеї  приватних  колекцій  у  Москві.
  Тут  зароджувались  патріотичні  та  мистецькі  ідеї  знаменитої  серії  офортів  «Живописная  Украина».Тоді  ж  і  розписав  Тарас  Григорович  флігель  в  якому  жив.  Нажаль,  розписи  не  збереглися,  але  є  фотографії,  а  значить  є  надія  на  можливе  відродження  цих  розписів.  
                   Рік  1845-ий  був  надзвичайно  насиченим  для  поета  мандрівками  по  рідній  Україні.  У  січні  він  дізнався  про  смерть  Миколи  Репніна-Волконського,  тож  заїхав  у  Яготин,  щоби  засвідчити  свої  співчуття  його  родині,  намалював  [b]офорт  «Сільський  вид  на  Україні»[/b],  а  потім  відвідав  [b]Густинський  монастир,[/b]  де  було  поховано  генерал-губернатора.  Побував  він  ще  у  маєтку  декілька  разів  у  тому  ж  1845  році.Про  перебування  Шевченка  в  Яготині  згадується  у  листах  князівни  Варвари  Рєпніної.  Коли  через  два  роки,  у  квітні  1847року,  Шевченка  було  заарештовано  –  княжна  Варвара  і  сестри  Псьол–  Шевченкові  «яготинські  анахоретки»  сприйняли  арешт  поета  як  особисту  трагедію.Варвара  Рєпніна  та  сестри  Псьол  були  одними  з  тих,  хто  підримував  і  допомагав  Тарасові  Григоровичу  вижити  у  найперші  найважчі  роки  солдатської  неволі:  вони  писали  йому  листи,пересилали  книги,  підтримували  морально,  складали  авторські  поетичні  тексти-молитви…  Але  це  вже  інша  історія!
В  Яготині  під  час  різдвяних  свят  (за  записом  Шевченка  «на  святках  в  Яготині»  -  між  25  грудня  1843  року  і  7  січня  1844  року)  поет  зробив  фольклорні  записи  пісень  «Соколе  мій,  чоловіче»  та  «І  ворони  клюють...».  Згадки  про  Яготин  є  в  Шевченковій  повісті  російською  мовою  «Близнецы»,  «Археологічних  нотатках»  та  вбагатьох  Шевченкових  листах.  У  листі  з  Оренбурга  до  Варвари  Рєпніної  від  7  березня  1850  року  поет  писав:  
[i]  [color="#ff0000"]«Все  дни  моего  пребывания  когда-то  в  Яготине  есть  и  будут  для  меня  ряд  прекрасних  воспоминаний».[/color][/i]
1859  року  по  дорозі  до  Петербургу  також  відвідав  Яготин.  

Дерев’яний  флігель,  у  якому  мешкав  Тарас  Шевченко  було  дуже  знищено  у  часах  веремії  большевицької  революції  та  Другої  Світової  війни.  
Яготинський  маєток  Рєпніних  –  пам’ятку  архітектури  ХІХ  століття  відбудували  й  облаштували  в  музей.  Відбудовою  флігеля  займався  колишній  директор  Яготинського  державного  історичного  музею  Олександр  Непорожній.  Його  задум  втілили  вже  по  його  смерті  —  у  вересні  2003  року  відроджено  пам'ятку,  яку  в  народі  назвали  «флігелем  Шевченка».
Шість  залів  розповідають  про  життя  поета  в  Яготині.  Відвідувачі  мають  змогу  оглянути  речі  з  маєтку  Репніних-Волконських,  стіл,  за  яким  працював  Шевченко.  Представлені  тут  картини  з  колекції  колишніх  власників  та  картини  сучасних  митців.В  Яготині  встановлено  погруддя  Тараса  Шевченка  (1959  року)  і  пам’ятник  поетові  (1971  року).  Ім’ям  Шевченка  названо  історичний  музей,  вулицю  й  парк.

 На  фото:  з  портретної  галереї  Тараса  Шевченка  (Варвара  Рєпніна,рисунок)

[i]Література
1.Біографія  Т.Г.Шевченка  за  спогадами  сучасників.-  К.,  1958.-  438с.
2.  Кониський  Олександр.Тарас  Шевченко-Грушівський.  Хроніка  його  життя.  -  К.,  1991.  –  702с.
3.Листи  до  Т.Г.Шевченка.  –  К.,  1962.  –332с.
4.Псьолівна  Олександра.  Писання.  -  Краків,1943.  -  28с.
5.Спогади  про  Тараса  Шевченка.  –  К.,  1982.  –  548с.
6.  Стороженко  Н.И.  Первые  четыре  года  ссылки  Шевченка  //  Киевская  старина.  –  1888.  -  №10.  –356с.
7.Стороженко  Н.И.  «Свячена  вода»,  стих.  А.И.Псиол  //  Киевская  старина,  1894.  –  №2.  –  376с
8.Шенрок  В.  П.  А.  Кулиш:  Биографический  очерк  //  Киевская  старина,  1901,  №  2,  с.  178  —  179.
9.  Н.  С(тороженко).  Памяти  кн.  В.  Н.  Репниной  //  Киевская  старина.  —  1892,  февраль.
10.  Шевченко  Тарас  Документи  та  матеріали  до  біографії..  –  К.,  1982.  -  432с.
11.Шевченко  Т.  ПЗТ:  У  12т.-К.,  –  2003.-  Т.5  –  496с.
12.Шевченко  Т.  ПЗТ:  У  12т.-  .-К.,  –  2003.-  Т.6.  –  632с.
13.Енциклопедія  українознавства.  У  10-х  томах.  /  Головний  редактор  Володимир  Кубійович.  —  Париж,
 Нью-Йорк:«Молоде  життя»-«НТШ»;  1954—1989,  1993—2000
[/i]


.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=782134
рубрика: Поезія, Нарис
дата поступления 14.03.2018

Ірина Вовк. "МЕЖИГІРСЬКИЙ СПАС та ВИДУБЕЦЬКИЙ МОНАСТИР" (нарис)

                   [color="#ff0000"]  [i]З  циклу  авторських  програм  на  радіо  "Воскресіння",  записаних  у  рік  200-ліття  Кобзаря  і  об'єднаних  назвою  [b]"Стежками  "Живописної  України"  Тараса  Шевченка"[/b].
[/i][/color]
                   У  другій  половині  травня  1843  року  ,  під  час  першої  подорожі  по  Україні,    Тарас  Шевченко  вирушив  із  Петербурга  через  Москву  разом  із  своїм  другом  та  літературним  побратимом  Євгеном  Гребінкою,  а  під  кінець  того  ж  місяця  зупинився  в  Качанівці,  в  маєтку  Григорія  Тарновського  (1788-1853).  Побував  у  навколишніх  селах,  ознайомився  із  життям  місцевих  селян,  а  звідти  поїхав  до  Києва.  На  початку  червня  Шевченко  вже  був  у  місті,  зустрічався  з  київськими  діячами  —своїм  другом,  письменником  Пантелеймоном  Кулішем,  ученим  Михайлом  Максимовичем,  редактором  журналу  «Основа»  Василем  Білозерським  і  іншими  молодими  людьми.  
                 Крім  поїздок  у  різні  місцевості  Шевченко  у  свій  вільний  час  виконав  ескіз  [color="#ff0000"][b]Видубицького  монастиря  в  Києві,[/b]  [/color]що  розкинувся  в  урочищі  Видубичі,  збудований  сином  Ярослава  Мудрого  князем  Всеволодом  у  другій  половині  ХІ  століття.  

  13  червня  1843  року,  перебуваючи  в    околицях  колишнього  села  Міжгір’я  Київського  повіту  Київської  губернії  (нині  мальовнича  місцевість  Києво-Святошинського  району  Київської  області),  що  знаходиться  приблизно  за  20  км  на  північ  від  Києва,  поблизу  міста  Вишгорода,  на  березі  Дніпра,  Тарас  Шевченко  відвідує  також  разом  із  друзями  [color="#ff0000"][b]Межигірський  Спасо-Преображенський  монастир[/b][/color],  одну  з  найдавніших  давньоруських  пам’яток.  Обидва  рисунки  Тарас  Шевченко  зробив  олівцем,  та  коли  в  художника  виник  задум  видати  альбом  «Живописна  Україна»  в  кількох  періодичних  виданнях,  він  створив  офортний  твір.  Таким  чином  рисунок  Видубицького  монастиря  потрапив  до  першого  випуску  згаданого  альбому  в  1844  році.  В  [b]офорті  «Видубицький  монастир»[/b]  маляр  зобразив  чітким  силуетом  монастирську  Михайлівську  восьмистовпову  церкву,  що  височіє  над  мальовничими  лісистими  горами  та  Дніпром.  На  передньому  плані  розбірливо  видно  пастуха  з  коровами  та  човни,  якими  перевозять  людей  з  одного  берега  широко  розлитої  ріки  до  іншого.  Передавши  своєрідні  особливості  храму,  його  неподільний  зв’язок  із  навколишнім  пейзажем,  маляр  створив  сповнену  поезії  картину  рідної  природи.  
 
                   На  другому  малюнку  Тарас  Шевченко  зображує  архітектурний  комплекс  [b]Межигірського  Спасо-Преображенського  монастиря,[/b]  одного  з  найдавніших  в  Україні,  заснованого  ще  988  року,  одночасно  із  введенням  християнства  в  Київській  Русі.  У  центрі  композиції  –  за  брамою  –  п’ятибанева  церква  Преображення  Господнього  (1676-1690),  праворуч  –  Петропавловська  церква  з  дзвіницею.  Перед  огорожею  –  одноповерховий  дерев’яний  будиночок.
У  ХІІ-ХІІІ  ст.  Межигірський  монастир  став  релігійним  центром  Запорозької  Січі,  одним  з  осередків  антиуніатської  боротьби  в  Україні  та  місцем  останнього  притулку  запорожців.  Саме  там,  за  переказами,  деякий  час  був  послушником  ватажок  Коліївщини  Максим  Залізняк.  Старі  козаки  йшли  до  монастиря  доживати  віку,  спокутуючи  свої  гріхи.  На  їхнє  утримання  Запорозька  Січ  виділяла  кошти  і  наділи  землі.  У  Межигірському  монастирі  був  похований  Семен  Палій,  оспіваний  Шевченком  у[color="#ff0000"]  [b]поемі  «Чернець»[/b][/color].  Після  пожежі  1764  року  за  допомогою  самих  запорожців  (під  керівництвом  отамана  Петра  Калнишевського)  споруди  монастиря  були  зведені  наново  впродовж  1772-1774  років.  Монастир  припинив  своє  існування  після  пожежі  1787  року  і  не  діяв  аж  до  1860  року.  А  у  1860-му  монастир  був  знову  відновлений  і  підпорядкований  Києво-Печерській  Лаврі  [i](за  книгою  Закревській  Н.  Опісание  Києва.  –  М.,  1868.  –  Т.  ІІ,  с.  499)[/i].  Очевидно,  саме  з  того  часу  він  і  почав  називатися  «Києво-Межигірський  монастир».  Тарас  Шевченко  у  поемах  [b]«Сліпий»,  «Чернець»[/b],  у  вірші  [b]«Заступила  чорна  хмара»,[/b]  у  повісті  [b]«Близнюки»,[/b]  в  листі  до  Я.  Кухаренка  від  26  листопада  1844  року  та  у  [b]«Щоденнику»[/b]  згадує  Межигірський  монастир.  До  слова,  у  той  час,  коли  його  малював  Шевченко,  монастир  не  діяв.

Відомо,  що  13  червня  1843  року  Шевченко  разом  із  П.О.  Кулішем  та  О.Ф.  Сенчилом-Стефановським  побував  у  Межигір’ї,  що  під  Києвом,  і  відвідав  Межигірський  монастир.  Тоді  ж  до  альбому  Шевченка  рукою  Пантелеймона  Куліша  були  записані  народні  пісні  про  Палія.  Вгорі  альбомного  аркуша  –  кінець  запису  народної  пісні  [color="#ff0000"][b]«Да  все  луги,  все  береги..!»[/b][/color].  Нижче  ліворуч  –  ескіз  рисунка  «Судня  рада»,  праворуч  від  якого  рукою  того  ж  таки  Куліша  зроблений  напис:  [i]«1843,  іюня  13,въночи  на  плыту,  на  Днепре  противъ  Межигорского  монастиря»[/i].  

[color="#ff0000"][i]"Да  все  луги,  все  береги,  ніде  води  да  напитися,
Все  чужина,  роду  нема  –  ні  до  кого  прихилитися.

Да  зійду  ж  я  на  горочку,  да  гляну  я  у  долиночку,
Ой  там  козак  коня  пасе,  все  кволиться  на  голівочку:
Ходи  к  мені,  дівча  моє,  ох  мій  невінчаний  друже!
Зв’яжи  мені  головочку,  нехай  вона  не  болить  дуже.

Ох  у  степу  круті  гори,  ой,  не  дійти,  не  докинути,
Проси,  серце,  за  мне  Бога,  щоб  у  війську  не  загинути.

Нехай  гинуть,  нехай  гинуть  все  старії,  бородаті,
Ви  вертайтесь,  козаченьки,  молодії,  нежонаті.

Да  брязнули  ключі  двічі,  поуз  мої  ворота  йдучи,
Виплакала  дівка  очі,  козаченька  виглядаючи.

Ой  летіло  дві  галочки,  а  третяя  да  попереду,
Виходила  кумпанія  з  сего  села  да  й  у  середу.
Чом  ти  мене,  моя  мати,  рано  не  будила,
Ой  як  тая  кумпанія  з  села  виїздила?
Тим  я  тебе,  моя  доню,  рано  не  будила,
Що  твій  милий  попереду,  щоб  ти  за  ним  не  тужила.

Ой  ти  кажеш,  моя  мати,  що  я  не  журюся,
Ой  як  вийду  за  ворота,  од  вітру  валюся.

Чи  всі  тії  сади  цвітуть,  що  весною  розвиваються,
Одна  пара  да  й  вінчається,  а  другая  розлучається".[/i]  [/color]

Тарас  Шевченко  у  своїх  поетичних  творах,  в  листах  та  у  «Щоденнику»  Межигірський  монастир  постійно  називає  [color="#ff0000"][b]«Межигорським  Спасом»[/b].[/color]  Так,  в  листі  до  Я.  Г.  Кухаренка  від  26  листопада  1844  року  він  пише  із  Санкт-Петербурга:  
[i]«Був  я  уторік  на  Україні  –  був  у  Межигорського  Спаса»[/i]*2.
У  поемі  [b]«Сліпий»[/b]  (жовтень  1845  р.)  Шевченко-поет  декілька  разів  згадує  про  нього:
[color="#ff0000"][b]«…У  Межигорського  Спаса  
 Тричі  причащалась»;

«…І  Межигірського  Спаса  
 Вночі  запалила»;

 «…Ой  Спасе  наш  чудотворний,  
Межигорський  Спасе!»[/b]  [/color]*3

 У  поемі  [b]«Чернець»[/b]  (1847рік,  Орська  фортеця)  Шевченко  пише:  
[color="#ff0000"]«Аж  до  Межигорського  Спаса  
 Потанцював  сивий.
А  за  ним  і  товариство,
І  ввесь  святий  Київ.
Крикнув:  «Пугу!  пугу!
Привітайте,  святі  ченці,
Товариша  з  Лугу!»
Свята  брама  одчинилась,
Козака  впустили,
І  знов  брама  зачинилась,
Навік  зачинилась  
Козакові.  Хто  ж  сей  сивий
Попрощався  з  світом?
Семен  Палій,  запорожець,
Лихом  недобитий.

Ой  високо  сонце  сходить,
Низенько  заходить.
В  довгій  рясі  по  келії
Старий  чернець  ходить.
Іде  чернець  у  Вишгород
На  Київ  дивитись,
Та  посидіть  на  пригорі,
Та  хоч  пожуритись.
Іде  чернець  дзвонковую
У  яр  воду  пити
Та  згадує,  як  то  тяжко
Було  в  світі  жити.
Іде  чернець  у  келію
Меж  стіни  німії
Та  згадує  літа  свої,
Літа  молодії.
Бере  письмо  святе  в  руки,
Голосно  читає…
А  думкою  чернець  старий
Далеко  літає.

 І  тихнуть  Божії  слова
І  в  келії,  неначе  в  Січі,
Братерство  славне  ожива.
А  сивий  гетьман,  мов  сова,
Ченцеві  зазирає  в  вічі».[/color]*4

У  вірші  [b]«Заступила  чорна  хмара»[/b]  (1848,  Кос-Арал)  знаходимо:  
[color="#ff0000"][b]«А  я,  брати-запорожці,
Возьму  собі  рясу  
Та  піду  поклони  бити  
 В  Межигор  до  Спаса»[/b][/color]*5

У  [b]«Щоденнику»[/b]  поета  за  18  червня  1857  року  є  такий  запис:[i]  «Видел  во  сне  Межигорского  Спаса,  Дзвонковую  Криныцю  и  потом  Выдубецкий  монастырь»[/i]*6.  З  огляду  на  це,  можливо,  варто  було  б  назвати    рисунок  Тараса  Шевченка  «Межигорський  Спас»,  повернувши  йому  ту  назву,  яку  надав  своєму  мистецькому  твору  багато  років  тому  сам  автор.

[color="#ff0000"][b]«До  утрені  завив  з  дзвіниці
Великий  дзвін.  Чернець  мій  встав,
Надів  клобук,  взяв  патерицю,
Перехрестився,  чотки  взяв…
І  за  Україну  молитись
Старий  чернець  пошкандибав».[/b][/color]
[З  поеми  [b]«Чернець»[/b].Друга  половина  1847,
Орська  кріпость].


На  фото:Рисунок  Тараса  Шевченка  [b]"Межигорський  Спас",  1843.[/b]


[i]Література
1.  Судак  В.О.  В  класах  Академії  мистецтв.  //  З  досліджень  про  Т.Г.Шевченка.  —  К.,  1968.  —  С.17.
2.  Резвый  М.Д.  ВыставкаСанктпетербугскойАкадемиихудожеств  в  1839  году.  
//  Отечественные  записки.  —  1839.  —  11.  —  С.51
3.  Владич  Л.  Шевченко  і  вітчизняна  книжкова  графіка  40-х  рр.  ХІХ  ст.  //  Збірник  праць  15-ї  наукової  шевченківської  конференції.  —  К.,  1968.  —  С.201
4.  Тарас  Шевченко.  Документи  та  матеріали  до  біографії.  —  К.,  1982.  —  С.78,  №172
5.  Тарас  Шевченко.  Документи  та  матеріали  до  біографії.  —  С.164,  №308,  прим.1
6.  Антонович  Д.  Т.  Шевченко  як  маляр.  //  Шевченко  Тарас.  Повне  вид.  творів:  У  16  т.  —  Варшава-Львів,  1937.  —  Т.12;
7.Бурачек  М.Г.  Великий  народний  художник.  —  Х.,  1939.
8.  Степовик  Д.В.  Українське  мистецтво  першої  половини  ХІХ  століття.  —  К.,  1982.
9.    Петро  Жур.  Труди  і  дні  Кобзаря.  –  К.,  2003.  –  С.  115-127.

*1  Шевченко  Т.  Повне  зібр.  Творів:  У  10  т.  –  Київ,  1961.  –  Т.7,  кн.  2,  №  292.  
*2  Шевченко  Т.  Повне  зібр.  Творів:  У  12  т.  –  Київ,  2003.  –  Т.  6,  с.  31.
*3  Шевченко  Т.  Повне  зібр.  Творів:  У  12  т.  –  Київ,  2001.  –  Т.  5,  с.  297,  562,  723.
*4Шевченко  Т.  Повне  зібр.  Творів:  У  12  т.  –  Київ,  2001.  –  Т.2,  с.  49,  402,  583.
*5Шевченко  Т.  Повне  зібр.  Творів:  У  12  т.  –  Київ,  2001.  –  Т.2.  –  С.  165,  449,  658.
*6Шевченко  Т.  Повне  зібр.  творів:  У  12  т.  –  Київ,  2003.  –  Т.5.  –  С.18.
[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=781949
рубрика: Поезія, Нарис
дата поступления 13.03.2018

Ірина Вовк. "Слідами Шевченкового "ІРЖАВЦЯ:СІЧОВА ПОКРОВА" (нарис)

[color="#ff0000"][i]З  циклу  авторських  радіопрограм  на  радіо  "Воскресіння"[b]  "Стежками  "Живописної  України"  Тараса  Шевченка"[/b],  записаних  в  рік  200-ліття  Кобзаря[/i][/color]

Вшановуючи  поетичну  спадщину  Великого  Кобзаря,  Тараса  Григоровича  Шевченка,  його  особливу  глибинну  любов  до  славного  козацького  минулого  України,  присвячуємо  цю  розвідку  історії  Святопокровської  січової  козацької  церкви,  долю  якої  вичитуємо  з  рядків  поеми  «Іржавець»,що  була    написана  в  Орській  кріпості,  1847  року.
Історик  Запорожжя  Дмитро  Яворницький  оповідає,  що  першу  січову  церкву  Покрови  Пресвятої  Богородиці  побудовано  над  річкою  Чортомлик  1659  року,  де  на  той  час  розташувалася  Запорозька  Січ.  Ця  дерев’яна  церква  стояла  недовго,  бо  в  1664  році  згоріла  від  удару  блискавки  –  старі  люди  казали  [i]«…  то  лихий  знак»[/i]!
Удруге  будували  церкву  Святої  Покрови  на  тому  ж  місці  декілька  років  підряд,  дбайливо  обкладали  із  зовні  цеглою-«межигіркою»  з  Києво-Межигірського  Спасівського  «військового»  монастиря.  Року  1693  гетьман  Іван  Мазепа  подарував  цій  церкві  різьблений  коштовний  іконостас,  виготовлений  у  Києві.  Коли  за  дорученням  гетьмана  гадяцький  полковник  Степан  Трощинський  з  почтом  віз  той  іконостас  запорожцям  і  наблизився  до  Січі,  то  назустріч  йому  вийшла  процесія  –  шість  січових  священиків,  церковні  причетники  з  хрестами  та  хоругвами  і  кошовий  отаман  з  січовим  товариством  та  з  гарматами.  При  самій  зустрічі  запорожці  вклонилися  гетьманському  дарові  і  воздали  врочисту  подяку  з  гармат.
1695  року  гетьман  Мазепа  ще  подарував  січовій  Покровській  церкві  300  червінців,  а  для  козацтва  Січі  –  дорогий  прапор  з  мистецьки  вишитим  на  ньому  образом  Покрови  Богородиці,  яку  прийняли  запорожці  як  свою  Небесну  Заступницю.
Багатий  за  часів  гетьмана  монастир  –  Межигірський  Спас,  якому  підлягала  січова  церква,  також  дбав  своїми  дарами  про  її  оздобу.  Найвищою  святинею  для  козаків-запорожців  була  в  церкві  ікона  Покрови  Богородиці,  привезена  разом  з  іконостасом  з  Межигірського  монастиря.  Намалював  «Запорозьку  Покрову»  ієромонах  цього  монастиря  Віталій,  талановитий  маляр,  прізвище  якого,  на  жаль,  загубилося  у  вирі  історії.  На  цій  іконі  Богородиця  покриває  святим  омофором  молитовну  січову  старшину  Війська  Запорозького.  Богоматір  зображена  тут  посеред  сивовусих  січовиків,запорізької  геральдики,  клейнодів,  військового  обладунку.  Храмову  ікону  Покрови  дбайливо  охороняли  козаки  в  найлихіші  часи.
Тож  на  початку  ХVІІІ  століття  Святопокровська  церква  на  Січі  купалася  у  красі  та  багатстві.
Проте  1709  року  цар  Петро  І,  опісля  знаменитої  перемоги  під  Полтавою,  розлючений  домовленістю  гетьмана  Івана  Мазепи  зі  шведським  королем  Карлом  ХІІ  проти  Росії,  вирішив  знищити  Січ.  У  травні  того  ж  таки  року  три  полки  російського  війська  під  проводом  генерала  князя  Г.  Волконського,  полковника  Яковлєва  та  загін  українських  козаків,  очолюваних  прилуцьким  полковником-перебіжником  Гнатом  Галаганом,  напали  на  Січ  і  з  бою  зайняли  її.  Майже  всіх  полонених  запорожців  по-звіриному  було  убито,  а  січові  будівлі  зруйновано  дощенту.  Ця  дика  руйнація  не  минула  і  Святопокровської  церкви.  Її  насамперед  пограбували  –  всі  золоті  та  срібні  Богослужбові  речі,  три  Євангелії  в  коштовних  оправах,  хрести,  різьблений  гетьманський  іконостас,  дорогі  шати  з  настінних  ікон  та  інші  скарби,  навіть  свічки  і  ладан  забрали,  а  саму  будівлю  церкви  у  варварський  спосіб  зруйнували.
[color="#ff0000"][b]«Пішла  орда  по  курінях
Зброю  відбирати,
А  московська  вся  старшина
Церкву  обдирати.
Брали  срібло,  брали  злото,
Ще  й  воскові  свічі…»[/b][/color]
Грамотою  від  26  травня  1709  року  цар  заборонив  пускати  запорожців  у  Росію.  Отож,  козаки,  що  вижили  по  руїні,  попросилися  під  протекцію  кримського  хана  й  поселилися  військовим  табором  нижче  Казикермена  в  урочищі  Олешках  у  пониззі  Дніпра,  заснувавши  там  Олешківську  Січ,  де  у  38-и  куренях  проживало  майже  півтори  тисячі  запорожців.  Інші  ж  кочували  куренями  по  Бугу,  Великому  Інгулу  та  інших  річках.
На  Олешківську  Січ  помандрувала  з  козаками-запорожцями  і  вирятувана  з  руїни  храмова  Свята  Покрова.  Про  це  читаємо  в  поемі  Тараса  Шевченка  «Іржавець»:

[color="#ff0000"][b]«Як  мандрували  день  і  ніч,
Як  покидали  запорожці
Великий  Луг  і  матір-Січ,
Взяли  з  собою  Матір  Божу,
А  більш  нічого  не  взяли…[/b]».[/color]

Тільки  в  1733  році  з  огляду  на  початок  російсько-турецької  війни,  царський  уряд,  маючи  на  меті  використати  запорожців  як  військову  силу,  дозволив  їм  «навсегда»  вернутися  на  своє  Запорожжя,  де  вони  знову  заснували  Нову  Січ  біля  річки  Підпільної.  Відбудовуючи  Січ,  козаки  почали  зводити  й  церкву  Покрови  Пресвятої  Богородиці.  Вже  1736  року  церква  була  збудована.
Зокрема,  знову  допоміг  Межигірський  Спасо-Преображенський  монастир,  його  коштом  споруджено  для  нової  церкви  різьблений  іконостас.  Церкву  побудовано  у  стилі  бароко,  з  трьома  банями,  у  вигляді  корабля.  У  відбудовану  церкву  повернулася  врятована  козаками  ікона  січової  Богородиці  Покрови.
На  початку  червня  1775  року  з  наказу  імператриці  Катерини  ІІ  майже  сімдесяти-тисячне  російське  військо  у  складі  31  полку  та  37  ескадронів  під  орудою  генерала  Текелія  обступило  Січ.  Запорожці  міркували  битися  до  загину,  але  настоятель  січової  церкви  архімандрит  Володимир  Сокальський  і  старші  січовики,  розуміючи  безнадійність  оборони,  порадили  не  гинути  марно,  бо  сили  надто  нерівні  –  козаків  було  тоді  на  Січі  всього  10  тисяч  і  мали  вони  менше  як  20  невеликих  гармат.
Уранці  17  червня  генерал  Текелій  запросив  козацьку  старшину  до  себе  «на  гостину».  Порадившись  із  козаками,  кошовий  Петро  Калнишевський,  військовий  суддя  Андрій  Головатий,  січовий  писар  Іван  Глоба  та  курінні  отамани  пішли  до  російського  генерала,  хоча  Калнишевський  і  припускав,  що  звідти  вони  вже  не  повернуться.  Так  воно  і  сталося.  За  наказом  генерала  Текелія  кошового  Калнишевського,  Головатого  і  Глобу  закували  в  кайдани  і  того  ж  дня  повезли  в  Петербург,  звідки  їх  за  звинуваченням  новоросійського  генерал-губернатора  Григорія  Потьомкіна  відправили  на  довічне  заслання:  Калнишевського  –  на    Соловки,  а  Головатого  і  Глобу  –  в  Сибір.
Козаки,  дізнавшись  від  курінних,  що  повернулися  від  Текелія,  про  долю  старшини  і  про  те,  що  з  наказу  цариці  Катерини  Запорозьку  Січ  скасовано,  вночі  на  човнах  тихо  перепливли  з  Січі  в  Дніпрові  плавні,  захопивши  зброю  та  харчі,  аби  потім  вибратися  за  Дунай.  В  дорогу,  як  уже  повелося  в  часи  небезпеки,  козаки  взяли  свою  найбільшу  святиню  -  храмову  січову  ікону  «Запорозької  Покрови».  
Уранці  18  червня  військо  генерала  Текелія,  мов  сарана,  навалилося  на  Січ.  Солдати  розсипались  по  куренях  відбирати  зброю  у  козаків,  а  старшини  взялися  грабувати  церкву,  бо  чули  що  «вона  багата».  Курені  були  вже  майже  порожні,  бо  в  них  залишилися  лише  кількадесят  запорожців-дідів.
Тому  із  неймовірною  лютістю  військо  почало  розправу  –  руйнувалися  курені  та  інші  будівлі  Січі.  Зі  Святопокровської  церкви  солдати  забрали  геть  усе:  срібні  врата  з  іконостасу  мистецької  роботи,коштовне  Євангеліє  в  мистецькій  оправі  (дар  кошового  Петра  Калнишевського),  багаті  митри,  ризи,  чаші,  хрести…  То  були  безцінні  пам’ятки  українського  сакрального  мистецтва.  Шукаючи    більших  скарбів,  перевертали  престол  та  вівтарі,  а  закінчивши  той  грабунок,  наказали  солдатам  зруйнувати  церкву.  Дзвони  церковні  порозбивали,  а  металеві  уламки  продали  перекупникам.  При  руйнації  Січі  та  її  церкви  військо  генерала  Текелія  не  помилувало  навіть  померлих  козаків,  похованих  за  церковною  огорожею.  Всі  надгробні  пам’ятники  у  варварський  спосіб  було  знищено.  Страшну,  моторошну  картину  руйнації  Січі  змалював  Тарас  Шевченко  у  поемі  «Невольник»(1845р.).
[color="#ff0000"][b]«…  А  на  тихому  Дунаю
Нас  перебігають
Січовики-запорожці
І  в  Січ  завертають,
І  розказують,  і  плачуть,
Як  Січ  руйнували,
Як  москалі  срібло,злото
І  свічі  забрали  у  Покрові;  як  козаки
Вночі  утікали
І  на  тихому  Дунаю
Новим  кошем  стали;
Як  цариця  по  Києву
З  Нечосом  ходила…
І  Межигорського  Спаса
Вночі  запалила.
І  по  Дніпру  у  золотій
Галері  гуляла,
На  пожар  той  поглядала,
Нишком  усміхалась.
І  як  степи  запорозькі
Тоді  поділили
І  панам  на  Україні
Люд  закріпостили.
Як  Кирило  з  старшинами  
Пудром  осипались
І  в  цариці,  мов  собаки,
Патинки  лизали.
Отак,  тату!  Я  щасливий,
Що  очей  не  маю,
Що  нічого  того  в  світі
Не  бачу  й  не  знаю…
Ляхи  були  –  усе  взяли,
Кров  повипивали!..
А  москалі  і  світ  божий
В  путо  закували.
Отаке-то!»
[/b][/color]
Запорожжя  перестало  існувати,  не  залишилося  навіть  назви  «Січ»!  На  її  місці  було  засновано  слободу  Покровську.  Землі  запорозької  Січі  імператриця  Катерина  ІІ  пожалувала  генерал-прокуророві  –  князю  Вязємському  та  князю  Прозоровському.  З  ліквідацією  Січі  Межигірський  монастир  утратив  свій  особливий  статус  «військового»  Запорозької  Січі  та  почав  занепадати.  1787  року  монастир  закрили.  Тяжкі  непроминальні  уроки  історичної  минувшини  козацької  України!
 Після  ліквідації  в  1775  році  Запорозької  Січі  на  річці  Підпільній,    ікона  запорозької  святої  Богородиці-Покрови    потрапила  до  соборної  Покровської  церкви  Переяслава,  потім  опинилась  у  збірці  творів  мистецтва  царської  родини  –  спочатку  Миколи  Миколайовича,  а  згодом  Сергія  Олександровича.  Останній  подав  ікону  на  виставку  ХІ  Археологічного  з’їзду  в  Києві  (1899  р.),  після  чого  «Запорозька  Покрова»  стала  широко  відома  завдяки  численним  публікаціям.  Копії  її  зберігаються  тепер  у  музеях  Одеси  та  міста  Дніпра.
Далі  сліди  цієї  історичної  реліквії  губляться.  Можливо,  оригінал  і  досі  переховується  у  Санкт-Петербурзі?  Адже,  до  прикладу,  основу  Музею  російського  мистецтва  становлять  твори  із  зібрань  царської  родини  –  колишня  його  назва  «Музей  Олександра  ІІІ»!
 Згадаємо  тільки,  що  запорозьке  євангеліє  київського  друку  1689  року,  оздоблене  коштовними  шатами  -  з  Січової  Покровської  церкви  (дар  кошового  Петра  Калнишевського),  як  і  клейнодні  гармати,  виготовлені  в  Глухові  для  гетьмана  Розумовського,  пишно  прикрашені  бароковими  візерунками,  геральдичними  композиціями  та  написами-присвятами,  потрапили  на  Кубань  і  тепер  експонуються  в  Краснодарському  крайовому  музеї.  «Запорізьке  євангеліє»  на  Кубань  перевезли  козаки  Кущівського  куреня,  коли  чорноморське  козацтво  переселялося  на  Кубань.
Історичні  реліквії  запорізького  козацтва,  скарбниці  історичних  коштовностей  зберігаються  у  фондах  Санкт-Петербурзького  Ермітажу.  Є  вони  також  у  Палаті  зброї  Московського  Кремля.  Зрозуміло,  що  за  стінами  Кремля  вони  знаходяться  поза  зоною  доступу    і,  думається,  що  ніколи  в  Україну  не  повернуться!

[b][color="#ff0000"]«Не  вернуться  сподівані,
Не  вернеться  воля,
Не  вернуться  запорожці,
Не  встануть  гетьмани,
Не  покриють  Україну
Червоні  жупани!»[/color]
[/b]
Як  не  постане  з  руїни  стерта  з  лиця  землі  пам’ятка  колишньої  слави  та  величі  запорозького  козацтва  –  Січова  церква  Пресвятої  Богородиці  Покрови.  Лише  невмирущі  тексти  Шевченкового  «Кобзаря»  розказуватимуть  про  неї  українським  нащадкам.

[color="#ff0000"][b]«Наша  дума,  наша  пісня
Не  вмре,  не  загине…
От  де,  люде,  наша  слава,
Слава  України!
Без  золота,  без  каменю,
Без  хитрої  мови,
А  голосна  та  правдива
Як  Господа  слово!»[/b][/color]
(Тарас  Шевченко  [b]«До  Основ’яненка»[/b])

На  фото:  [i]Січова  Святопокровська  церква  на  р.Чортомлик.  Рисунок  Тараса  Шевченка,1843.[/i]

2014рік

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=781727
рубрика: Поезія, Нарис
дата поступления 12.03.2018

Ірина Вовк. "МОТРОНИН МОНАСТИР" (нарис)

[color="#ff0000"]з  авторського  циклу  радіопрограм  на  радіо  "Воскресіння",  записаних  до  200-ліття  з  дня  народження  Кобзаря  і  об'єднаних  назвою[b]  "Стежками  "Живописної  України"  Тараса  Шевченка"[/b]
[/color]
[color="#ff0000"][i]До  улюблених  церковних  святинь,  пам’ять  про  які  Тарас  Шевченко  зберігав  багато  років,  він  як  поет,  художник  і  українолюб  ставився  дуже  шанобливо.  Шевченко  був  глибоко  віруючою  людиною,  релігійною,  християнською,  мотивованою  та  свідомою  того,  що  молитва  української  нації  –  розмова  з  Богом,  а  знак  хреста  –  оберег  людини  перед  злом.  Малим  ще  хлопцем  бував  на  Високій  могилі,  де  були  поховані  славні  козаки.
       На  прощу  у  славний  Мотронинський  монастир  він  пішов  із  дідом,  аби  там  побачити  церкву  з  однією  банею  та  великим  хрестом,  зустрітися  із  ченцями  та  побувати  за  брамою  на  цвинтарі;  до  дяківської  школи  ходив,  аби  читати  навчитися;  останню  молитву  священика  під  час  похорону  своєї  матері  довго  пам’ятав;  "Часослов"  умів  читати  й  над  труною  багатьох  покійників  "Псалтир"  читав;  до  "Біблії"  часто  брався,  що  настільною  книгою  в  хаті  була.  Християнський  світогляд  дедалі  міцнів,  на  що  вказують  поетичні  та  прозові  твори  Шевченка.  Своїм  непорочним,  морально  чистим,  безгрішним  землякам  нагадував:  [b]«Земля  ваша  мов  рай,  мов  сад  насаджений  рукою  Богочоловіколюбця,  а  ви  тільки  безплатні  робітники  в  цьому  родючому  та  пишному  саду».[/b]
[/i][/color]
 
Місто  Переяслав  у  часі  ХVІІ  –  ХVІІІ  століть  був  нерозривно  пов’язаний  з  Правобережною  Україною,  яка  лишалася  під  владою  Польщі  аж  до  самого  її  розпаду  в  1795  році.  У  ХVІІІ  столітті  саме  Переяславським  єпископам  підпорядковувалися  православні  парафії  та  монастирі  Правобережжя  загальною  кількістю  понад  500.  Серед  усіх  правобережних  монастирів  найавторитетнішим  був  [color="#ff0000"][b]  «Мотронин»  (або  "Мотрин")  монастир,[/b][/color]  розташований  неподалік  від  першої  гетьманської  столиці  Чигирина  в  Холодному  Яру.
З  Мотрониним  монастирем  пов’язано  багато  легенд.  І  найперша  з  них  –  про  заснування  монастиря  ще  в  домонгольську  добу,  тобто  за  часів  Київської  Русі,  у  1204  році.  У  середньовічних  джерелах  уперше  згадується  під  роком  1568.
Він  містився  в  лісовому  урочищі  Холодний  Яр  на  велетенському  скіфському  городищі.  Городище  датується  VІ  –  ІV  століттями  до  нової  ери  і  є  одним  з  найбільших  у  Європі.
У  ХVІ  столітті  на  місці  староукраїнського  городища  уздовж  Холодного  Яру  розкинулося  село  Мельники,  по  обидва  боки  якого  текла  річка  Сріблянка.
Сам  Холодний  Яр  –  унікальне  явище  природи  –  з  мережаною  сіткою  численних  ярів  та  байраків,  порослих  прадавнім  дубовим  лісом  із  джерелами,  потічками  та  озерцями,  став  неприступною  фортецею  для  козаків  Богдана  Хмельницького  у  ХVІІ  столітті,  бунтарів-гайдамаків  Максима  Залізняка  у  ХVІІІ  столітті,  бійців  так  званої  «Холодноярської  республіки»  у  20-их  роках  ХХ  століття.
Мотронинський  Троїцький  чоловічий  монастир,  заснований  у  реліктовому  Мотрониному  Холодноярському  лісі  за  благословенням  митрополита  Київського  Іони  Протасевича,  напочатку  був  лише  скитом  із  невеликою  капличкою.  У  1648  році  Київський  митрополит  Сильвестр  Косов  своїм  коштом  спорудив  у  монастирі  дерев’яну  трапезну  церкву.  Згодом  Мотронинський  монастир  підтримували  не  тільки  гетьмани  Петро  Конашевич-Сагайдачний,  Павло  Тетеря,  Богдан  та  Юрій  Хмельницькі,  Петро  Дорошенко,  ІванСкоропадський,  митрополити  Київські  Йосиф  Нелюбович-Тукальський  та  Гедеон  (Святополк-Четвертинський),  єпископ  Львівський,  адміністратор  Київської  митрополії  Йосиф  Шумлянський,  а  й  навіть  польський  князь  Ян  Яблонський.  Проте  аж  до  початку  ХІХ  століття  всі  монастирські  споруди  були  дерев’яними.
Хоча  монастир  і  містився  на  правому  березі  Дніпра,  він  традиційно  підпорядковувався  Переяславським  єпископам,  які  намагалися  якнайчастіше  його  відвідувати.  Монастирські  ігумени  навзаєм  часто  їздили  до  Переяслава.  Найвідомішими  ігуменами  Мотронинського  монастиря  були  двоє  запорізьких  козаків,  які  заховалися  під  чернечими  іменами  Ігнатій  і  Мельхіседек.  Ігумен  Ігнатій  –  це  колишній  чигиринський  сотник  Устим  Сахненко,  учасник  оборони  Чигирина  від  турків  у  1677-78  роках.  У  час  турецької  навали  Мотронинський  монастир,  вірогідно,  був  повністю  зруйнований.  Незабаром,  починаючи  приблизно  з  1685  року  з  благословення  митрополита  Київського  Гедеона  (Святополка-Четвертинського)  монастир  почав  відроджуватися.  Ігумен  Ігнатій  опікувався  Мотронинським  монастирем  та  піднімав  його  з  руїни  з  1717-го  по  1753-ій  рік.  Після  нього  ігуменом  став  син  лубенського  полкового  осавули  Карпа  Значко-Яворського  Матвій,  який  прийшов  до  монастиря  у  1745  році  22-річним  козаком  і  отримав  староєврейське  чернече  ім’я  Мельхіседек,  під  яким  і  увійшов  в  історію.  Протягом  1753-1777  років  ігумену  Мельхіседеку  підпорядковувалися  крім  Мотронинського  монастиря  ще  й  усі  православні  парафії  і  монастирі  Правобережної  України.  Він  був  дуже  активним  пастирем  –  багато  їздив  по  краю,  відстоював  права  православних,  а  під  час  відвідин  у  1756-1766  роках  Петербурга  і  Варшави  отримав  підтримку  від  російської  імператриці  й  від  польського  короля.
23  липня  1766  року,  коли  Мельхіседек  повертався  на  Чигиринщину  з  Переяслава,  його  заарештували  поляки  на  Сокирнянському  перевозі  через  Дніпро  і  в  кайданах  відправили  до  Дерманського  монастиря  на  Волині,  де  він  зазнав  катувань.  Йому  вдалося  втекти  з  ув’язнення,  але  до  Мотронинського  монастиря  Мельхіседек  уже  не  повернувся,  а  перебрався  до  Переяслава.
А  тим  часом  до  Холодного  Яру,  що  розкинувся  довкіл  Мотронинського  монастиря  звідусіль  стікалися  ватаги  невдоволених  польською  владою  –  серед  них  селяни-втікачі,  гайдамаки  та  запорозькі  козаки  під  проводом  Максима  Залізняка  та  Семена  Неживого.  Серед  товариства  пішли  чутки,  що  той-таки  ігумен  Мельхіседек  у  Мотронинському  монастирі  під  час  всенощної  освятив  гайдамацькі  ножі,  на  боротьбу  православних  християн  із  католицькою  шляхтою.  Тарас  Шевченко  через  століття  використав  цю  легенду  у  своїй  героїчній  поемі  [b]«Гайдамаки»,  [/b]а  український  художник  Опанас  Сластіон  додав  до  «Гайдамаків»  свої  рисунки-ілюстрації.  Серед  них  і  «Освячення  гайдамацької  зброї»  у  Мотронинському  монастирі.

[color="#ff0000"][i]«Із-за  лісу,  з-за  туману,
Місяць  випливає,
Червоніє,круглолиций,
Горить,  а  не  сяє,
Неначезна,  що  не  треба
Людям  йогосвіту,
Що  пожари  Україну
Нагріють,  освітять.
І  смерклося,  а  в  Чигрині,
Як  у  домовині.
Сумно-сумно.  (Отак  було
По  всій  Україні
Проти  ночі  Маковія,
Як  ножі  святили).
Людей  не  чуть…
А  де  ж  люде?...  Над  Тясмином,
у  темному  гаю,
Зібралися;  старий,  малий,
Убогий,  багатий
Поєднались  –  дожидають
Великого  свята.
У  темному  гаю,  в  зеленій  діброві,
На  припоні  коні  отаву  скубуть;
Осідлані  коні,  вороні  готові.
Куди-то  поїдуть?  кого  повезуть?
Он  кого,  дивіться.  Лягли  по  долині,
Неначе  побиті,  ні  слова  не  чуть.
Ото  гайдамаки.  На  ґвалт  України
Орли  налетіли;  вони  рознесуть
Ляхам,  жидам  кару;
За  кров  і  пожари
Пеклом  гайдамаки  ляхам  оддадуть».
[/i][/color][Тарас  Шевченко  [b]«Гайдамаки»[/b],  фрагмент]

Отож,  у  травні  1768  року  розпочалося  велике  повстання,  відоме  в  історії  України  під  назвою  «Коліївщина».  Максима  Залізняка  проголосили  гетьманом  України.  Повсталі  здобули  штурмом  міста  Умань,  Черкаси,  Канів,  Богуслав,  Корсунь  та  багато  інших.

[color="#ff0000"]«[i]Отакий-то  наш  ота́ман,
Орел  сизокрилий
І  воює,  і  гарцює
З  усієї  сили  –  
Нема  в  його  ні  оселі,
Ні  саду,  ні  ставу…
Степ  і  море;  скрізь  битий  шлях,
Скрізь  золото,  слава».[/i][/color]
[Тарас  Шевченко  [b]«Гайдамаки:Свято  в  Чигирині»[/b]]

Але  незабаром  повстання  придушила  російська  армія,  яка  прийшла  на  допомогу  полякам.  Росія  епохи  Катерини  ІІ  зуміла  дуже  добре  скористатися  наслідками  Коліївщини:  під  приводом  неефективності  польської  влади  та  неспроможності  її  навести  лад  на  українських  землях,  під  благородним  гаслом  захисту  православних  від  утисків  єзуїтів  та  уніатів,  імператриця  Катерина  ІІ  спершу  ввела  свої  війська  на  територію  суверенної  держави,  а  через  два  десятиліття  просто  приєднала  її  до  своєї  імперії.  (У  контексті  сьогодення  і  подій  відторгнення  Криму  та  російської  агресії  на  східно-українських  землях  не  можна  не  розгледіти  традиційної  стратегії  імперських  апетитів  Росії:  все  повторюється  знову,  за  тим  же  сценарієм  «воєнно-агресивного  благородства»).
До  феномену  україно-російських  «історичних  паралелей»  дуже  промовисто  свідчить  обставина,  що  тодішні  видатні,  мислячі  й  патріотично  налаштовані  українські  діячі  дуже  активно  й  цілком  щиро  підтримували  імперську  політику.  Серед  них  був  не  тільки  Мотронинський  ігумен  Мельхіседек  Значко-Яворський,  а  й  син  генерального  писаря  та  генерального  судді  Гетьманщини  Андрія  Безбородька  –  Олександр,  «Свєтлєйший  князь»  і  канцлер  Російської  імперії,  керівник  її  закордонної  політики  та  дипломатії.  Причому  Олександр  Безбородько,  один  з  найрозумніших  людей  ХVІІІ  століття,  не  просто  підтримував,  а  сам  творив  цю  імперську  політику,  бо  вважав  необхідним  зібрати  таким  чином  усі  українські  землі  в  межах  якоїсь  одної  держави.  Чи  не  його  військовій  стратегії  належить  легенда  про  «православну  царицю  Катерину»,  яка  прислала  Холодноярським  гайдамакам  на  підтримку  «золоту  грамоту»  та  багато  возів  зі  зброєю.

[color="#ff0000"][i]«Попід  дібровою  стоять
Вози  залізної  тарані:
То  щедрої  гостинець  пані.
Уміла  що  кому  давать.
Нівроку  їй,  нехай  царству́є;
Нехай  не  вадить,  як  не  чує!
Поміж  возами  нігде  стать!
Неначе  в  ірій,  налетіло
З  Смілянщини,  з  Чигирина
Просте  козацтво,  старшина,
На  певне  діло  налетіли».[/i][/color]
[Тарас  Шевченко  [b]«Гайдамаки:Свято  в  Чигирині»[/b]]

Під  час  Коліївщини  Мотронинський  монастир  був  пограбований  і  частково  зруйнований,  проте  у  70-их  роках  ХVІІІ  століття  він  швидко  відродився.  У  тогочасному  Мотронинському  монастирі  існували  побудовані  з  дуба  соборна  Троїцька  церква,  Трапезна  церква  Іоанна  Златоуста,  надбрамна  дзвіниця  та  братські  келії.  Після  1793  року  Мотронин  монастир  перейшов  у  відання  Київської  єпархії,  тут  було  небагато  ченців  та  послушників.
На  початку  ХІХ  століття  монастир  перетворили  з  чоловічого  на  жіночий.  Імперська  влада  Росії  позбавила  монастир  земляних  угідь,  проте  тут  і  далі  продовжувалося  коштовне  муроване  будівництво.  Муровану  соборну  Троїцьку  церкву  почали  будувати  у  травні  1800  року  замість  старої  дерев’яної.  Будівельними  роботами  керував  підрядник  з  міста  Єлисаветграда  –  Артем  Чеменко.  
У  жовтні  1802  року  майже  завершена  мурована  церква  обвалилася.  ЇЇ  руїни  розібрали  і  побудували  церкву  наново  у  1804  році.  Мурована  соборна  Троїцька  церква  непогано  збереглася  і  до  сьогоднішніх  днів.  Храм  має  дуже  цілісний,  величний  і  парадний  інтер’єр,  у  якому  відчуття  піднесеності  створюється  за  допомогою  щедрого  потоку  світла,  завдяки  численним  вікнам.  Хоча  храм  зводився,  коли  в  архітектурі  уже  панував  класицизм,  проте  у  Троїцькій  церкві  ще  виразно  відчутні  риси  українського  бароко.  Ця  пам'ятка  є  одним  з  яскравих  творів  української  національної  архітектури  на  Правобережжі.
У  період  1824-1830  років  у  Мотрониному  монастирі  збудували  нові  муровані  споруди  Трапезної  церкви,  настоятельських  келій  та  інші.  Таким  побачив  Мотронин  монастир  Тарас  Шевченко,  який  побував  тут  двічі:  у  1843  та  1845  роках.  Під  час  останніх  відвідин  у  квітні-жовтні  1845  року  він  написав  відому  акварель  [b]«Мотронин  монастир»  з  підписом  на  звороті  «Чигринський  дівочий  монастир».[/b]  Ще  наприкінці  ХІХ  століття  у  Свято-Троїцькій  церкві  монастиря  поруч  з  іконами  висіли  портрети  Максима  Залізняка  та  Івана  Гонти.
У  1923  року  потік  безбожного  радянського  атеїзму  не  оминув  і  його.  Монастирище  стояло  пусткою  до  1965  року,  коли  в  дивом  уцілілій  Троїцькій  церкві  місцева  влада  заходилася  створювати  музей  Коліївщини.
І  лишень  наприкінці  80-их  років  тут  відродився  жіночий  монастир,  нині  ж  у  Мотрониному  монастирі  понад  20  черниць.  Місцина  Мотрониного  монастиря  та  холодноярське  монастирське  довкілля    -  жива  пам’ятка  буремних  часів  визвольних  рухів  українства,  живий  свідок  гайдамацької  звитяги,  що  її  так  натхненно  відтворив  Тарас  Шевченко  у  своїх  «Гайдамаках»,  аби  онуки  крізь  віки  не  забували  на  якій  землі  вони  живуть  і  чиїх  батьків  вони  діти.  
Чей,  не  на  пустирищі  з’явився  у  Холодному  Яру  гордий  Дух  Чорноуса  (Чорноусенка),  відомого  у  народній  пам’яті«Чорного  ворона»,  у  кровопролитні  20-і  роки  минулого  ХХ  століття,  що  про  нього  згодом  -  уже  у  новітній  час  
ІІІ  тисячоліття  –  дізнається  українське  лицарство  не  тільки  у  Задніпров’ї,  а  й  по  всій  неосяжній  Україні.

[color="#ff0000"][i]«Козацьке  панство  походжає
В  киреях  чорних,  як  один,
Тихенько  ходя,  розмовляє
І  поглядає  на  Чигрин».[/i][/color]
[Тарас  Шевченко  [b]«Гайдамаки:Свято  в  Чигирині»[/b]].

На  фото:  Тарас  Шевченко  [color="#ff0000"][b]"Мотронин  монастир",  акварель,  1845  рік[/b][/color].

2014  рік

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=781494
рубрика: Поезія, Нарис
дата поступления 11.03.2018

Ірина Вовк. "СТОЇТЬ В СЕЛІ СУБОТОВЕ…" (нарис)

[color="#ff0000"]  [i]з  циклу  радіопрограм:  [b]Стежками  «Живописної  України»  Тараса  Шевченка,[/b]озвучених  на  радіо  "Воскресіння"  у  рік  200-ліття  Тараса  Шевченка[/i]
             [/color]
[color="#ff0000"][i]У  рік  200-ліття  Великого  Кобзаря  маємо  на  меті  пройтися  стежками  Тарасової  «Живописної  України»  і  дослідити  історичні  легенди  довкола  тих  церков,  соборів  та  монастирів,  що  їх  замальовував  Шевченко  упродовж  своїх  кількох  подорожей  по  Рідному  Краю.
[/i][/color]
У  1826  році  вийшла  книга  Дмитра  Бантиша-Каменського  «История  Малой  Росии»,  у  якій  був  малюнок  занедбаної  святині  часів  козаччини  Свято-Іллінської  Суботівської  церкви,  родинної  церкви  Хмельницьких,  де  була  захована  домовина  Великого  гетьмана  України  Богдана  Хмельницького.
У  1843-му  та  1845-му  роках  під  час  першої  і  другої  подорожей  по  Україні  Тарас  Шевченко  відвідав  Чигирин  та  хутір  Суботів.  Самим  Чигирином  цікавився  тому,  що  історія  міста  безпосередньо  пов’язана  з  життям  і  діяльністю  гетьмана  Богдана  Хмельницького.
[color="#ff0000"]«Чигрине,  Чигрине,
Все  на  світі  гине,
І  святая  твоя  слава,
Як  пилина,  лине…».[/color]
 [Тарас  Шевченко  «Чигрине,Чигрине…»,  19  лютого,  1844]

У  Чигирині  були  намальовані  Шевченком  [b]«Дари  в  Чигирині»[/b],  сепія  [b]«Чигиринський  дівочий  монастир»[/b]  і  акварель  [b]«Мотрин  монастир»[/b],  тою  ж  технікою  було  створено  малюнок  [b]«Чигирин  з  Суботівського  шляху».  [/b]На  ньому  ліворуч  за  високою  горою  в  далечині  та  за  двома  вітряними  млинами  ледь  можна  запримітити  споруду  церкви  з  її  дзвіницею.Під  час  другого  приїзду  до  Суботова  він  намалював  аквареллю  [b]«Богданові  руїни  в  Суботові»,«Богданову  церкву  в  Суботові»[/b]  та  козацькі  [b]«Кам’яні  хрести»  [/b]поруч  неї.  Малюнок  [b]«Будинку  Хмельницького  в  Суботові»[/b]  не  зберігся.  Під  впливом  побаченого  у  жовтні  1845  року  написав  вірша  [color="#ff0000"]«Стоїть  в  селі  Суботові»[/color]  (у  Шевченка-поета  в  топонімі  «Суботів»  авторський  наголос  падає  на  другий  склад),*1  тут  є  такі  гіркі  рядки:
[color="#ff0000"]«Стоїть  в  селі  Суботові
На  горі  високій
Домовина  України,
Широка,  глибока.
Ото  церков  Богданова.
Там-то  він  молився,
Щоб  москаль  добром  і  лихом
З  козаком  ділився.
Мир  душі  твоїй,  Богдане!
Не  так  воно  стало;
Москалики,  що  заздріли,
То  все  очухрали.
Могили  вже  розривають
Та  грошей  шукають,
Льохи  твої  розкопують
Та  тебе  ж  і  лають,
Що  й  за  труди  не  находять!
Отак-то,  Богдане!
Занапастив  єси  вбогу
Сироту  Украйну!
За  те  ж  тобі  така  й  дяка.
Церков-домовину
Нема  кому  полагодить!»…[/color]

…Та  почнімо  з  історії  самого  Суботова,  села  неподалік  Чигирина,  що  на  Черкащині.  Земля  цябула  заселена  уже  з  періоду  пізньої  бронзи,  археологічні  знахідки  підтверджують  обжитість  цієї  території  і  в  епоху  раннього  залізного  віку,  а  також  слов’яно-руського  часу  9-10  століть.  Розкинулося  село  Суботів  на  річці  Суба  (Суботь)  і  було  засноване  як  хутір  у  володіннях  магната  Яна  Даниловича.  Свою  назву  «Суботів»  село  дістало,  за  одною  версією,  від  невгасимого  вогнища  «суботки»  з  дубових  дров,  що  палало  на  честь  бога  Перуна  в  часи  старожитньої  України,  а  за  іншою  –  від  слова  «суботь»,  тобто  місця,  де  стікаються  води  двох  річок  Суби  та  Тясмина.  Тут,  на  правому  березі  річки  Тясмин,  правої  притоки  Дніпра,  у  1616  році  чигиринський  сотник  Михайло  Хмельницький  за  службу  по  обороні  рубежів  від  кримських  набігів  отримав  у  дар  від  Даниловича  наділ  землі  «з  пущею».  Відомо,  що  перед  тим  Михайло  Хмельницький  служив  на  Львівщині  у  галицького  шляхтича  та  військового  діяча,  згодом  великого  коронного  гетьманаРечі  Посполитої  Станіслава  Жолкевського  (відомого  на  Львівських  теренах  засновника  Жовкви),  а  пізніше  у  його  зятя  –  Яна  Даниловича.  Коли  Ян  Данилович  отримав  посаду  чигиринського  старости,  то  переїхав  на  Черкащину,  а  разом  із  ним  і  Михайло  Хмельницький.  За  часів  Хмельницьких  хутір  Суботів  обжився,  почалося  будівництво  з  деревародинного  маєтку  на  горі  Замчище,  себто  «Городище»,  розташованому  на  мисі,  природно  утвореному  долинами  Тясмина  і  Суби.  З  напільного  боку  Замчище  було  захищене  дерево-земляними  укріпленнями:  валами,  ровами,  підкопами,  чистоколом.  Сотник  Михайло  Хмельницький  створив  у  Суботові  велике  господарство  зі  ставками,  млинами,  пасіками,  шинками,  льохами  та  пивницями.  А  поруч  Суботова  заснував  слободу  Новоселиця.*2
Незабаром  польський  король  призначив  Михайла  Хмельницького  чигиринським  старостою,  а  тим  часом  його  син  Богдан-Зиновій,  який  народився  1596  року,  навчався  –  спочатку  в  Братській  школі  в  Києві,  потім  –  у  єзуїтському  колегіумі  у  Львові.  Шкільна  наука  закінчилася  в  1620  році:  він  отримав  перше  бойове  хрещення  під  Цецорою  і  потрапив  у  турецький  полон.  У  тій  же  битві  загинув  і  його  батько  Михайло  Хмельницький,  і  коронний  гетьман  Станіслав  Жолкевський  (до  слова,  у  бою  Жолкевському  турки  відрубали  голову  і  як  трофей  повезли  її  з  собою  у  Стамбул).
По  турецькім  полоні  у  1624  році  повернувся  Богдан-Зиновій  на  рідні  терени,  спадкоємець  роду  Хмельницьких  узявся  відбудовувати  та  укріпляти  маєток,  оточувати  його  подвійним  частоколом.  Постала  у  Суботові  в’їзна  та  оборонна  вежі.  На  території  маєтку  було  споруджено  кам’яний  будинок  майбутнього  гетьмана  українського  козацтва,  господарські  приміщення  та  склади,  казарми  для  постійного  гарнізону.22  липня  1646  року  грамотою  польського  короля  Владислава  ІV    було  підтверджено  права  Богдана-Зиновія  на  родинні  землі  в  Суботові.  За  даними  історичних  джерел,  король  Владислав  ІV,  який  давно  був  знайомий  з  Хмельницьким  і  мав  його  за  дипломатичний  авторитет,  того  ж  таки  1646  року  залучив  Богдана-Зиновія  до  таємних  перемовин  про  участь  козаків  у  війні  з  Туреччиною.
Проте  довкола  земельної  спадщини  Хмельницьких  розгорілися  гострі  суперечки:  на  той  час  на  Суботів  претендував  великий  хорунжий  коронний  гетьман  Станіслав  Конецпольський  та  його  урядник  Чаплинський.По  смерті  Конецпольського  у  1646  році,  охота  Чаплинського  на  Суботів  лише  зросла.    Останній  навіть  здійснив  напад  на  хутір  Хмельницького  у  1647  році,  з  цієї  події  власне  і  починаєтьсявідлік  Національно-визвольної  боротьби  українського  козацтва  проти  польської  шляхти  1648-1676  років.Після  перетворення  Чигирина  на  фактичну  столицю  війська  Запорозького,  Суботівський  замок  став  заміською  резиденцією  гетьмана,де  він  відпочивав,  приймав  іноземних  послів,  проводив  наради  зі  старшиною.  Сам  Суботів  перетворився  на  місто  і  центр  сотні  Чигиринського  полку  (1654  рік).
На  Суботівській  землі,на  так  званому  Козацькому  майдані  в  центральній  частині  Суботова  поблизу  стародавнього  цвинтаря  стояла  дерев’яна  Свято-Михайлівська  церква,  збудована  ще  батьком  Богдана  сотником  Михайлом  Хмельницьким,  у  часі  заново  перебудована  уже  самим  Богданом;  згодом  коштом  Богдана-Зиновія  Хмельницького  у  1653  році  (за  іншими  джерелами  у  1656)  була  збудована  в  стилі  раннього  українського  бароко  мурована  церква  Іллі  Пророка.  Церква  була  складена  з  каміння  і  цегли,  і  мала  риси  оборонної  споруди  –  товщину  стін  до  2  метрів  та  бійниці.  Обидві  церкви  –  і  Свято-Михайлівська,  і  Свято-Іллінська  нерозривно  поєднані  з  родинною  біографією  Хмельницьких,  в  обох  відспівували  і  заховували  членів  їх  сім’ї.  Свято-Іллінська  церква  стала  придворною  церквою  гетьмана  Богдана  і,  водночас,  родовою  церквою-усипальницею.

 [color="#ff0000"]«Як  сніг,  три  пташечки  летіли
Через  Суботове  і  сіли
На  похиленному  хресті
На  старій  церкві.  «Бог  простить:
Ми  тепер  душі,  а  не  люди,
А  відціля  видніше  буде,
Як  той  розкопуватимуть  льох.
Коли  б  вже  швидше  розкопали,
Тойді  б  у  рай  нас  повпускали.
Бо  так  сказав  Петрові  Бог:
«Тойді  у  рай  їх  повпускаєш,
Як  все  москаль  позабирає,
Як  розкопа  великий  льох»»,    [/color]
-  писав  Тарас  Шевченко  у  жовтні  1845  року  у  містерії  «Великий  льох».

[i]«У  жовтні,    -  згадував  Андрій  Козачковський,  -  приїхав  знову  Шевченко  і  проживав  у  мене  біля  двох  місяців»[/i].  У  свого  приятеля  та  лікаря,  знайомого  ще  з  Петербурга,  Шевченко  мешкав  і  раніше,  десь  із  середини  серпня.  Від  маєтку  Козачковськогоїздив  Шевченко  до  хутора  Суботова  на  малюнки.  Про  свої  враження  від  родинного  гнізда  гетьмана  Богдана  та  його  велично-сумного  історичного  спадку  багато  чого  записав  у  своїм  [b]«Щоденнику».[/b]  З’явилися  також  і  поетичні  твори,  окрім  [b]«Великого  льоху»[/b]  та  [b]«Стоїть  в  селі  Суботові»,[/b]  такі  як  [b]«Заступила  чорна  хмара»,  «Осії.  Глава  ХІV»  та  «За  що  ми  любимо  Богдана»…[/b]
[i]«Богдан  Хмельницький,  Божою  милістю  генералісимус  греко-східної  церкви,  вождь  усіх  козаків  запорізьких,  скоритель  фортець  і  антихриста…»  -  так  починався  лист  англійського  діяча  Олівера  Кромвеля,  що  вітав  Хмельницького  з  першими  днями  державного  народження  України.*3 [/i]
Йшов  1654  рік.  Виснажена  шестилітньою  війною,  досі  ніким  непоборна  Польща  знаходилася  в  потрясінні.  Ледве  й  дихала  Україна.З  5-тимільйонного  українського  народу  мільйон  загинув.  Невідворотним  роком  для  Польщі  став  1648  рік,  коли  під  гетьманською  булавою  Хмельницького  рушили  проти  неї  спершу  численні  сотні  запорізьких  козаків,  а  згодом  українські  селяни  та  міщани.  Битви  і  перемоги  Хмельницького  під  Жовтими  Водами,  Корсунем,  Пилявцями  й  Збаражем  над  наймогутнішою  тогочасною  країною  приголомшили  Європу  –  такого  ще  не  бувало,  щоб  увесь  народ,  від  молодого  до  старого,  підвівся  за  свою  гідність  та  незалежність.  Рятуючи  Річ  Посполиту  від  українського  козацтва  король  оголосив  тотальну  мобілізацію.  Обидві  армії  –  польська  та  українська  –  знову  зійшлися  у  кривавім  бою,  цього  разу  під  Берестечком.  Перевага  була  на  боці  Хмельницького,  проте  зрада  його  непевного  союзника  –  кримського  хана–принесла  успіх  польському  королю.  По  Берестечку  козацька  армія    зуміла  зберегти  себе,  ба  навіть  у  наступні  роки  зупинила  польські  віська  під  Білою  Церквою,  Жванцем  і  розгромила  під  Батогом  на  Поділлі.  Головна  мета  –  здобуття  незалежності  України  –  була  досягнута.  Проте  жодна  з  воюючих  сторін  не  могла  здобути  остаточної  перемоги.
За  цих  умов,  аби  закріпити    незалежність  Української  держави,  Богдан  Хмельницький  починає  шукати  союзівта  спілок  з  Швецією,  Молдовою,  Валахією,  Семигородом  та  Московським  царством.  У  січні  1654  року  Хмельницький  заключив  військовий  союз  з  Московським  царем  Олексієм  Михайловичем,у  місті  Переяславі  на  козацькій  Раді  була  підписана  історична  угода.  За  цим  документом,  оригінальний  текст  якого  не  зберігся,  цар  погодився  на  те,  щогетьмана  України  та  козацьку  старщину  обиратимуть  самі  козаки  на  козацькій  Раді;  українська  чинність  і  судова  система  залишатимуться  незалежними  від  Москви;  податки  збиратимуть  гетьманські  посадовці;  козацький  реєстр  становитиме  60  тисяч  осіб;  на  теренах  України  залишатиметься  давній  поділ  на  стани  (козацький,  шляхетний,  міщанський  і  духовний),  кожен  з  яких  збереже  свої  права;  за  Україною  визначалося  право  вести  переговори  з  іншими  державами.  Однак,  за  угодою  у  Києві  мала  розміститися  московська  залога  під  орудою  воєводи,  призначеного  царем,  а  гетьман  мав  повідомляти  московського  царя  про  свої  наміри  та  перемовини  з  державами,  як  і  козаки  мали  сповіщати  царя  про  вибори  нового  гетьмана.  Ідучи  на  підписання  Переяславської  угоди,  козацька  верхівка  на  чолі  з  гетьманом  Богданом  Хмельницьким  сподівалася,  що  новий  сюзерен  стане  гарантом  збереження  виборених  внутрішніх  та  зовнішніх  свобод,  культурних  та  релігійних  потреб  українського  народу.  Про  характерні  ментальні  риси  північного  сусіда  тоді  ніхто  не  задумувався,  а  даремно  –  скажімо,  у  хроніках  послів  Османської  імперії  ХVІІ  століття  збереглися  відомості,  що  вихідці  із  Московського  царства  на  той  час  займали  останнє  місце  у  своєрідному  рейтинговому  списку  народівза  свою  брехливість  і  легкодушність.Проте  ці  риси  проявилися  дуже  швидко:  у  1656  році  під  час  перемовин  Московії  з  Річчю  Посполитою  у  Вільні  українські  делегати  не  були  допущені  до  дебатів  і  навіть  не  поінформовані  про  їхній  зміст.Це  повідомлення  привело  гетьмана  Хмельницького  у  ярість,  він[i]  «…заволав,  немов  шалений,  і  мовив:  «Уже,  діти  мої,  про  те  не  печальтеся!  Я  знаю,  що  зтим  треба  робити:  треба  відступати  від  руки  Царської  величі,  а  підемо  туди,  куди  звелить  Верховний  Владика».*4  [/i]Гетьман  поновив  перемовини  з  Кримським  ханством  та  турецьким  султаном,  а  також  поновив  домовленості  з  Яном  ІІ  Казимиром,  метою  яких  було  визначення  місця  Козацької  держави  на  геополітичній  мапі  Старої  Європи  та  легалізація  свого  становища  як  зверхника  українського  народу.
 
[color="#ff0000"]«За  що  ж  боролись  ми  з  ляхами?  
За  що  ж  ми  різались  з  ордами?
За  що  скородили  списами
Московські  ребра??» [/color]
[Тарас  Шевченко  «Чигрине,Чигрине…»,  19  лютого,  1844]

Ще  1655  року  під  час  перемовин  у  Львові  Богдан  Хмельницький  оголосив  польському  послові:[i]  «Я  уже  став  господарем  усієї  Русі  і  не  віддам  її  нікому»[/i].  На  докори  московського  посла  «…  чому  гетьман  ніколи  не  приїде  сампорозумі-тися  з  царем»,  генеральний  писар  і  дипломат  Хмельницького  Іван  Виговський  відповів:[i]  «…  як  цар  у  своїй  землі  –  цар,  так  гетьман  у  своїм  краю  князь  або  король,  він  свій  край  шаблею  здобув  і  з  ярма  визволив».  [/i]Наприкінці  життя  гетьман  розмірковував  над  тим,  аби  владу  і  гетьманські  клейноди  передавати  у  спадок  своїм  нащадкам.
Гетьман  Богдан  Хмельницький  сподівався  передати  владу  та  гетьманські  клейноди  старшому  синові  –  Тимошу.  Проте  Тиміш  мав  буйну  вдачу  та  норовливий  характер.  Так,  запідозривши  другу  жінку  батька  Мотрону  (Олену)  у  подружній  зраді,  він  без  зайвих  роздумів  наказав  повісити  її  на  воротах  гетьманського  замку  в  Суботові.
1652  року  Тиміш  взяв  шлюб  з  молодшою  донькою  володаря  Молдовії  Васіле  Лупула  –  Розандою  (Руксандрою,  Роксаною).  Весілля  було  гучним  і  пишним.  Проте  одразу  ж  по  весіллю  15  листопада  1652  року  часопис  «Gazette  de  France»  сповістив  сенсаційну  новину:  [i]«…  відразу  після  весілля  син  генерала  Хмельницького,  Тиміш,  двічі  побив  свою  молоду  дружину,  дочку  молдовського  князя,  дорікаючи  їй  за  теплі  стосунки  з  великим  візиром,  коли  вона  була  заручницею  в  гаремі  й  за  ласки  візира  сподівалася  дістати  волю».   [/i]
Наступного  1653  року  за  дорученням  гетьмана  Тиміш  на  чолі  дев’яти-тисячного  козацького  війська  вирушив  у  Молдову  на  допомогу  своєму  тестю,  якого  хотіли  позбавити  престола.  Під  час  оборони  міста  Сучава  12  вересня  1653  року  Тимоша  смертельно  поранили  уламком  дерев’яного  воза,  і  через  три  дні  він  помер  від  гангрени.  На  той  час  Тимошу  йшов  21  рік.
Понад  місяць  траурний  кортеж  долав  відстань  від  Сучави  до  Суботова.  Детальний  опис  траурної  церемонії  подав  Михайло  Грушевський  в  «Історії  України-Русі»,  опираючись  на  звіти  російських  послів,  що  прибули  в  Суботів  на  чергові  перемовини  з  гетьманом  Хмельницьким:  [i]«2  листопада  привезли  Тимоша  до  Чигирина  під  доглядом  свояка  Павла  Яненка…  Тимошева  жінка  була  тоді  в  Суботові,  стріла  там  того  свояка  і  з  ним  приїхала  до  Чигирина.  Там  стріли  Тимоша  і  дружина,  і  брат  Юрій,  і  сестри,  наказний  полковник  Василь  Томиленко,  і  козаки  кінні  і  піші  зі  зброєю.  Духовенство  в  ризах  з  образами  теж  виходило  стрічати  його  за  місто,  «на  поле».  Як  заносили  тіло  до  церкви,  козаки  стріляли  з  рушниць,  а  з  городу  з  гармат.  Поставили  його  у  церкві  і  до  приїзду  батька  ховати  не  будуть».*5  [/i]Далі  тіло  Тимоша  перевезли  у  Суботів.  
Зі  щоденника  «Подорожей»  Павла  Алеппського  (арапа  Булос  аль-Халябі  Ібн  аз-Заїма,  сина  Антіохійського  Патріарха  Макарія,  майбутнього  архідиякона  і  письменника,  що  на  той  час  із  батьком  перебував  в  Україні)маємо  такі  спогади:[i]  «…  ми  прибули  до  поселення  під  назвою  Суботів,  де  зазвичай  жив  небіжчик  Тимофій,  гетьманів  старший  син.  Суботівці  вийшли  назустріч  нам  хресною  ходою  й  провели  до  великої  нової  церкви  в  ім’я  Святого  Михайла.  Тут  зібрано  скарби  вірменських  церков,  зруйнованих  і  пограбованих  небіжчиком  Тимошем  у  Сучаві,  молдовському  місті.  Тут,  у  Свято-Михайлівській  церкві,  Тимошева  гробниця. Тимошева  удова,  донька  молдавського  господаря  Васіле,  декілька  разів  відвідувала  нашого  патріарха.  За  кілька  днів  до  поховання  Тимоша,  Розанда  народила  йому  двох  хлопчиків-близнят…  У  неділю  вранці  ми  учинили  після  надранньої  в  її  присутності  поминування  Тимоша.  Над  його  гробницею  за  їхнім  звичаєм  висить  велика  корогва,  на  якій  написано  вельми  правдоподібний  портрет  гетьманича  –  верхи  на  коні,  з  мечем  у  правиці  та  булавою  в  лівиці,  а  на  передньому  плані  –  мапа  Молдови,  яку  він  пішов  здобувати.  Ці  поминки  зворушували  присутніх  до  сліз».*6[/i]  Розанда  Хмельницька  –  удова  Тимошева  ще  кілька  років  до  смерті  гетьмана  постійно  жила  у  родинному  маєтку  в  Суботові.  Далі  сліди  її  та  синів  Тимошевих  –  внуків  Богданових  тогочасні  хроніки    вислідковують  двома  «дорогами»:  українськими  та  молдавськими.  Деякі  українські  джерела  сповіщають,  що  Роксолана  домна  Хмельницька  зареєстрована  як  власниця  Кам’янки  Дністровської  у  подимному  реєстрі  Брацлавського  воєводства  Речі  Посполитої  1664  року.  За  іншими  джерелами,  старший  брат  Тимоша    -  Юрій  Хмельницький  видав  Розанду  заміж  за  французького  шляхтича  Анрі  де  Боа,  котрий  спочатку  перебував  на  службі  польського  короля,  але  згодом  вступив  до  Війська  Запорозького,  прийняв  православ’я  і  ставАндрієм  Антоновським.  Від  шлюбу  з  Антоновським,  імовірно,  Розанда  мала  ще  сина  Петра.  Жило  подружжя  над  Дністром,  у  містечку  Рашкові.  За  молдавськими  джерелами,  з  1666  року  двадцять  років  Розанда  прожила  у  Молдавії,  допоки  у  1686  (1687)  році  під  час  одного  з  польсько-молдовських  конфліктів  не  була  захоплена  польськими  вояками  в  полон  біля  фортеці  Немц  і  страчена  як  невістка  ненависного  їм  гетьмана  Богдана-Зиновія  Хмельницького.
Смерть  сина  Тимоша  тяжко  вдарила  по  здоров’ю  батька.  На  початку  1657  року  гетьман  Богдан  занедужав.  Чуючи,  що  маліє  на  силі,  Богдан  Хмельницький  «за  радою  полковників  та  всього  війська  запорозького  по  хворобі  та  старості  передає  гетьманство    молодшому  синові  –  Юрію.  А  нині  йому  16  літ  і  булаву  йому  гетьманську  дали,  лише  влади  йому  жодної  не  мати  до  тих  пір,  поки  живим  буде  його  батько.  А  володіти  всім  і  гетьманом  називатися  і  писатися  батькові  його  Богданові  Хмельницькому».*7  
Однак  жити  гетьману  Богдану  лишалося  не  довго.

[b]СМЕРТЬ  ГЕТЬМАНА    БОГДАНА    ХМЕЛЬНИЦЬКОГО
[/b]
[i]«Гей,  зажуриться  Хмельницького  сідая  голова,
Що  при  ньому  сотників  ні  полковників  нема:
Час  приходить  умирати  –  нема  кому  раду  дати,
Тільки  був  при  ньому  та  й  Іван  Виговський,
Писар  військовий,  козак  лейстровий.
«Іване  Виговський,  писарю  військовий!
Та  скоріш  біжи  та  листа  пиши,
щоб  сотники  та  полковники  мерщій  прибували,
При  смерті  моїй  малу  раду  давали»,  -  [/i]
так  розповідає  історична  дума  про  прощання  з  гетьманом  Богданом  Хмельницький.

6  серпня  1657  року  Богдан  Хмельницький,  за  текстом  літопису  Самійла  Величка,  [i]«…  докінчив  у  Чигрині,  так  і  не  докрутивши  військової  махини  війни  з  поляками,  своє  великотрудне  й  великопечальне  життя.  лишивши  махину  війни  своїм  спадкоємцям,  козацьким  гетьманам,  а  всій  осиротілій  по  собі  Україні  немалий  жаль».[/i]У  1836-1837  роках  Тарас  Шевченко  серед  інших  малюнків  Чигиринської  тематики  намалював  «Смерть  Богдана  Хмельницького».  
Причиною  смерті  гетьмана,  якому  ледве  перевалило  за  60  років,  стало  постійне  нервове  напруження,пов’язане  з  тягарем  особливої  відповідальності  за  долю  Рідного  Краю  та  українського  народу,  що  лежав  на  його  плечах.  Тіло  Хмельницького  «при  великій  публіці  і  церемоніями»  на  чолі  з  доглядачем  митрополичого  престолу  Лазаря  Барановича  було  перевезене  з  Чигирина  до  Суботова.  У  «Літописі»  Самійла  Величка  наводиться  текст  Самійла  Зорки,  гетьманського  секретаря,  що  виголосив  перед  труною  велику  промову:
[i]«Помер,  полишивши  по  собі  несмертну  славу,  той  добрий  вождь  наш,  завдяки  справі  якого  могли  сподіватися  ніколи  не  вмирати  оживлені  старожитні  права  й  вольності  українські,  всього  славного  Запорозького  війська  та  цілої  козацько-руської  України…  Промов  до  нас,  братів  своїх  і  навчи  нас,  як  маємо  жити  без  тебе  і  як  поводитися  з  навколишніми  нашими  друзями  і  ворогами!...  Дай  нам  пересторогу,щоб  не  були  ми  звойовані  й  переможені  ворогами  нашими».*8[/i]
Історичні  джерела  свідчать  про  те,  що  гетьмана  поховали  в  родинній  церкві  Святого  пророка  Іллі.  Як  фундатора  храму  гетьмана  Богдана  було  поховано  біля  південної  стіни  церкви,  праворуч  від  вівтаря.Про  Свято-Іллінську  церкву  залишив  записи  уже  згадуваний  раніше  письменник  –  арап  за  походженням–    відомий  в  Україні  під  ім’ям  Павло  Алеппський.  У  «Подорож-ньому  щоденнику:  Україна  –  земля  козаків»  він  писав  про  те,  що  християнська  церква  Іллі-Пророка  містить  каміння  зі  стін  мусульманської  мечеті:  «Ми  помітили  в  підмурівку  цієї  церкви  кілька  валунів,  величина  яких  викликала  подив.  Нам  сказали,  що  ці  камені  привезено  з  міста,  яке  належало  туркам,  за  п’ять  миль  ізвідси,  там  вони  мали  мечеть.  З  турецької  мечеті  наказав  гетьман  перевезти  камені  для  спорудження  цієї  церкви».*9
А  Грушевський  в  «Історії  русів»  описує  чин  похорону  Хмельницького:
«…  над  гробом  виставлено  під  балдахіном  портрет  Гетьманський  з  таким  надписом:
[i]Сей  образъ  начертанъ  Козацкого  Героя,
Подобно  грекам  темъ,  отъ  коихъ  пала  Троя!
Помпей  и  Цесарь,  что  были  у  Рими,
У  Руссов  значилъ  то  Хмельницкій  делами  своими:
Польщу  он  низложил  козацкими  полками,
Татаръ  и  Турков  усташилъ  теми  же  войсками;
Наказавъ  варварство,  пресек  вероломство,
Вечно  не  забудет  то  Польское  потомство…».[/i]*10
Проте  неспокійними  стали  для  гетьмана  Богдана  та  його  сина  Тимоша  родинні  церкви-усипальниці.  У  Чернігівському  літописі  є  записи  про  те,  що  наказний  гетьман  польського  війська  Стефан  Чарнецький,  котрого  козаки  за  жорстокість  і  химерний  одяг  із  тигрової  шкури  прозвали  «рябим  собакою»,  1664  року  через  сім  років  по  смерті  Хмельницького  оволодів  гетьманським  гніздом  –  хутором  Суботовим.  За  його  наказом  спалено  замок  і  дерев’яну  Михайлівську  церкву  й  учинено  наругу  над  могилами  гетьмана  та  його  сина:  [i]«И  там  в  Суботові  тіло  старого  Хмелницкого  и  Тимоша,  cына  его,  которого  під  Сачавою  забито,  казал  з  гробов  в  рынку  выкинути  на  попелище».*11   [/i]
А  етнограф  Марко  Грушевський,  котрий  з  1897  по  1910  роки  був  настоятелем  Михайлівської  церкви,  а  згодом  –  єпископом  Української  автокефальної  церкви,  зберіг  запис  переказу  місцевого  суботівського  селянина  Маркіяна  Бердника:  [i]«Кажуть,  що  Хмельницького  поховано  у  Мурованці  («Мурованкою»  тутешні  називали  муровану  церкву  святого  Іллі),  з  правого  боку  в  церкві  під  стіною,  де  мідна  плянка  з  написом  про  це  прибита;  а  другі  говорять,  що  він  похований  на  дворі  під  церквою  коло  стіни  цієї  самої  і  проти  цього  самого  місця.  Та  тут  горе:  кажуть,  що  Хмельницького  узяв  Чарнецький-лях  та  й  спалив  на  попіл  і  попіл  той  зарядив  у  пушку  та  й  випалив  на  вітер  в  урочищі  Греченім,  що  звемо  «могилками»,  де  саме  нива  Богуна».[/i]*12
Тривалий  час  Іллінська  церква,  що  уціліла  під  ворожими  гарматами,  стояла  пусткою.  З  1674-го  по  1676-ий  рік  зруйнований  гетьманський  Суботів  займали  московські  війська,  а  в  1677-78  роках  –  османські.  Суботів  знелюднів  і  став  відроджуватися  після  повернення  під  владу  речі  Посполитої  1714  року.
В  1793  році  Суботів  перейшов  під  владу  Російської  імперії,  а  1808  офіційно  статус  Суботова  було  змінено  з  містечка  на  село.
 Зубожілою  пам’яткою  старовини  застав  Суботів  Тарас  Шевченко  під  час  своїх  подорожей-експедицій  «Мальовничою  Україною».  Козацьке  минуле  Чигирина,  Богданові  руїни  у  Суботові,  занедбані  родові  храми,  а  над  усім  цим  -  тираніяяк  визначальна  характеристика  імперської  Росії,  відгукнулася  у  серці  Шевченка-поета  тяжкою  поезією  [b]«Осії.Глава  ХІV.  (Подражаніє)».[/b]
З  аналогіями  до  теперішнього  протистояння  в  Україні,  у  дворічному    періоді  вторгнення  Росії  на  терени  Української  Землі,  у  відторгненні  українського  Криму  –  пророче  сприймаються  Тарасові  рядки:

[color="#ff0000"]«…Мій  любий  краю  неповинний!
За  що  тебе  Господь  кара,
Карає  тяжко?  За  Богдана,
Та  за  скаженого  Петра,
Та  за  панів  отих  поганих
До  краю  нищить…  Покара,
Уб’є  незримо  і  правдиво;
Бо  довго  довготерпеливий
Дивився  мовчки  на  твою
Гріховную  твою  утробу
І  рек  во  гніві:  «Потреблю
Твою  красу,  твою  оздобу.
Сама  розіпнешся.  Во  злобі
Сини  твої  тебе  уб’ють,
Во  чреві  згинуть,  пропадуть,
Мов  недолежані  курчата!..
І  плача,  матернього  плача
Ісполню  гради  і  поля,  -  
Да  зрить  розтлєнная  земля,
Що  я  держитель  і  все  бачу».
Воскресни,  мамо!  І  вернися
В  світлицю-хату;  опочий,
Бо  ти  аж  надто  вже  втомилась,
Гріхи  синовні  несучи.
Спочивши,  скорбная,  скажи,
Прорци  своїм  лукавим  чадам,
Що  пропадуть  вони  лихі,
Що  їх  безчестіє  і  зрада,
І  криводушіє  огнем,
Кровавим,  пламенним  мечем
Нарізані  на  людських  душах,
Що  крикне  кара  невсипуща,
Що  не  спасе  їх  добрий  цар,
Їх  кроткий,п’яний  господар,
Не  дасть  їм  пить,  не  дасть  їм  їсти,
Не  дасть  коня  вам  охляп  сісти
Та  утікать;  не  втечете
І  не  сховаєтеся;  всюди
Вас  найде  правда-мста;  а  люде
Підстережуть  вас  на  тоте  ж,
Уловлять  і  судить  не  будуть,
В  кайдани  туго  окують,
В  село  на  зрище  приведуть,
І  на  хреств  усім  без  ката
І  без  царя  вас,  біснуватих,
Розпнуть,  розірвуть,  рознесуть
Розпнуть,  розірвуть,  рознесуть,
І  вашей  кровію  собаки,
Собак  напоять…».[/color]
           [25  декабря  1859,  Санкт-Петербург]
Тут  доречно  згадати,  що  мешканці  Суботова  у  період  1919-22  років  брали  активну  участь  у  бойовій  організації,  відомій  як  Холодноярська  республіка.
В  кінці  60-их,  початку  70-их  роках  минулого  століття  у  Свято-Іллінській  церкві  ішли  розкопки.  Домовини  гетьмана  Хмельницького  так  і  не  знайшли,  проте  поблизу  фундаменту  північної  стіни  й  біля  виходу  з  церкви  виявили  три  добре  збережені  поховання  –  з  залишками  одягу  і  натільними  хрестиками.  Усі  поховання  датуються  ХVІІ  століттям,  усі  належать  чоловікам  –  родичам  і  соратникам  Богдана  Хмельницького.  Можливо,  один  з  похованих  –  Данило  Виговський,  зять  Хмельницького,  рідний  брат  писаря  Війська  Запорозького  Івана  Виговського,  замордований  у  таборі  московського  війська.  За  писемними  джерелами,  тіло  Данила  було  видано  родичам  для  поховання  в  Суботові.
Під  час  розкопок  біля  південної  стіни  поблизу  вівтаря  виявили  також  поховальну  яму  –  місце  останнього  спочинку  гетьмана  Хмельницького,  що  була  накрита  великою  масивною  брилою,  виготовленою  із  місцевого  каменю-  пісковика.  Тут,  на  місці  цієї  ями,  встановлений  символічний  саркофаг  гетьману  Богдану  Хмельницькому,  а  Свято-Іллінська  Суботівська  церква  перетворена  у  часі  на  музей  славного  сина  української  вільнолюбної  людності.  Одну  з  експозицій  музею  посвячено  Шевченку.*13

             [color="#ff0000"]    «О  люди!  Люди  небораки!
Нащо  здалися  вам  царі?
Нащо  здалися  вам  псарі?
Ви  ж  таки  люди,не  собаки!»…[/color]

Уклін  тобі,  Тарасе,  за  твоє  розуміння  патріотизму,  якому  немає  часових  меж  –  прислухаймося,  адже  у  Шевченкових  рядках  дороговказ  у  майбутнє  вільної  України:

[color="#ff0000"]«…  Усім  нам  вкупі  на  землі
Єдиномисліє  подай
І  братолюбіє  пошли».*[/color]
                                       [Тарас  Шевченко  «Молитва»,1860  рік,  Санкт-Петербург]

На  фото:  акварель  Тараса  Шевченка  "Свято-Іллінська  церква".

[i]Література
1.  Шевченківський  словник.  –  К.,  1977,  с.247.
2.Сучасна  Україна  від  А  до  Я.  –  Харків,2009,с.514.
3.  Микола  Вінграновський.  Чотирнадцять  столиць  України.  –  К.,  2002,  с.84-87.
4.  Сергій  Сегеда.  Невідома  Україна.  Гетьманські  могили.  –  К.,2009,с.  91.
5.Грушевський  М.  Історія  України-Руси:  В  11т.,12  кн.  –  Т.9.  –  Кн.2:  Роки  1654-1657.  –  К.,1997,  с.  599.
6.  Халебський  Павло.  Україна  –  земля  козаків:  Подорожній  щоденник/  Упорядник  М.  Рябий.  –  К.,  2009,  с.  248-249.
7.  Смолій  В.,  Степанков  В.  Богдан  Хмельницький.  –  К.,  2003,  с.384.
8.  Величко  Самійло.  Літопис.  Том  другий/  Переклад  з  книжної  укр.  Мови  В.Шевчука.  –  К.,1991,  с.207-210.
9.  Халебський  Павло.  Україна  –  земля  козаків:  Подорожній  щоденник/  Упорядник  М.  Рябий.  –  К.,  2009,  с.  250.
10.  Грушевський  М.  Історія  України-Руси:  В  11т.,12  кн.  –  Т.9.  –  Кн.2:  Роки  1654-1657.  –  К.,1997,  с.  605.
11.  Чернігівський  літопис  /  Підготовка  до  друку,  передмова  і  коментарі  Ю.Мицика  //  Сіверянський  літопис.  –  1996.  -  №4  (10),  с.105-112.
12.  Сергій  Сегеда.  Невідома  Україна.  Гетьманські  могили.  –  К.,2009,с.101.
13.  Шевченківський  словник.  –  К.,  1977,  с.247.  
[/i]
*тут  і  всюди  в  статті  поезії  Тараса  Шевченка  цитуються  за  виданням:  [b]Тарас  Шевченко.Кобзар.  –  К.,  1974.[/b]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=781272
рубрика: Поезія, Нарис
дата поступления 09.03.2018

Ірина Вовк. "РОКОВИНИ ТАРАСА. ДЗВОНЯТЬ ДЗВОНИ…"

Які  Тарасу  сняться  вівтарі
 на  тій  горі,  на  тім  стрімкім  узвишші…
Об  чім  блаженне  Слово  думи  пише
 і  молиться  тихенько  до  зорі…
Хіба  не  все  їдно!  Не  все  їдно!
Бо  ще  брати  таки    не  заодно,
бо  каламутне  ще  в  джерелах  дно,
а  в  душах  повно  золотої  скверни,
іще  пан  Біг  з  Украйни  гріх  не  верне
на  голови  «воздамшеся  за  злая»,
і  ще  не  раз  Скорбота  заволає
своє  «кру-кру»  у  сиву  далину
і  зродить  сніп  зони́,  чи  полину,
на  пагорбах  і  зрівняних  могилах…
Але  й  на  те  і  кров  шумує  в  жилах,  
аби  вчитать  молитви  «Кобзаря»  
не  те  щоб  в  лад…  і  рівно  монотонно,
а  гнівно  так…  огненно-  співно-мовно,
кому  на  спалах,  а  кому  на  жах,
кому  на  хрест,  зчорнілий  в  попелах,
аби  збудить  останнюю  колоду,
аби  нову  поезію,  як  моду,
не  бамкали  в  пустопорожній  дзвін,
бо  він  як  Бог…  Все  чує  й  бачить  Він…

…І  нам  не  все  одно,  бо  ми  ще  в  силі,  
бо  «Заповіт»  співаєм  на  могилі,
бо  материнський  горнемо  сувій
 до  душ  обпалених…  Народе  страдний  мій,
увий  вінець…  чоло  вінцем  увий…
Допоки  зорі  попід  небесами
Тарасовими  виснуть  голосами,
а  над  колисками  туркочуть  ніжно  мами
своїм  жаданим  чадам,[color="#ff0000"][b]  [i]Ти  –  живий[/i][/b]!
[/color]

[i]зона́  -  хвороба  хлібних  знаків,  сажка.[/i]

Увійшов  до  збірки  [b]"...І  все  ж  -  неопалима"[/b].  -  Львів:Логос,2000-2001.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=781144
рубрика: Поезія, Портретна поезія
дата поступления 09.03.2018

Ірина Вовк. "ОХ, ШАЛЕНА, УТИШСЯ…"

[color="#ff0000"][i][b]Вітаю  всіх  посестер  зі  святом  Весни!
[/b][/i][/color]
Ох  шалена,  утишся,  весна  ще  он-он  на  порозі,
Чом  же  так  невгамовно  у  тиші  снуються  думки?
Чую  голос  трави  на  одвічнім  землі  перелозі,
Хай  же  буде  цей  ранок  у  березні  знадно  легкий…
Хай  же  буде  вам,  сестроньки,  обрано  світлою  долею  -  
У  розквітлому  маєві  цвіту  простелений  шлях…
Між  брунькатих  дерев  хай  витає  луною  прозорою
Гімн  стогривого  сонця  на  ніжних  жіночих  устах!
Клич  стозвукого  щастя,  
що  ллється  з  джерел  омолоджених,
Переливами  втіхи,  любовних  таємних  тривог…
Ми  такі  загадково  вродливі,  хоч  з  глини  народжені,
Бо  творив  нас  вершинно  в  Едемі  усміхнений  Бог…
Ми  звабливі,  ласкаві,  а  спробуй,  торкнися  цілунками  –
Мов  розбуджене  птаство,  душа  навздогін  продзвенить…
Веселковими  барвами  світу,  п’янкими  медунками,
Пролісковим  серпанком  займеться  розчулена  мить…
Мить  овогнених  слів,  мить  розкрилених  снів  на  світанні  –  
Все,  що  спало  взимі  і  весною  збудилось  з  оков  –  
Я  дарую  своє  найтепліше  Любові  вітання
Цій  весняній  землі,  що  вдягнула  зелений  покров.

Цій  весняній  землі…
                                                           і  жінкам,  що  весняно  розквітли,
Бо  в    високому  березні  все  неповторне…  і  світле…
 
8  березня  2018

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=781030
рубрика: Поезія, Вірші до Свят
дата поступления 08.03.2018

Ірина Вовк. "Знов весна… знову радість оновлення…"

[i]Коли  за  календарем  [color="#ff0000"][b]1  Березня[/b][/color],  а  за  вікном  глибокі  кучугури  снігу  і  морозець  під  -  15",  мимоволі  згадуєш  заклинання  давнини,  що  Слово  (та  ще  й  поетичне!)  має  велику  магічну  силу!!!
Отож,  вертаюся  в  думках  у  березневу  весняну  теплінь  і  малюю  в  уяві  рідне  місто,  залите  променями  першого  несміливого  весняного  сонця  і  розлитими  скрізь  калюжами  талого  снігу...
Відразу  Часоворот  продиктовує  мені  ранній  вірш,  періоду  8-9  класу  школи,  і  мене  -  юну  мрійницю,  що  тільки  відкриває  свій  поетичний  світ...[/i]

Знов  весна...  знову  радість  оновлення
наших  змучених  холодом  душ.
Знову  серце  прийма  задоволення
від  розлитих  під  сонцем  калюж...

Де  береться  бадьорості  гомін,
що  зимою  так  рідко  зринав.
Сніговії  журби,  наче  спомин,
промінь  сонця  на  дні  заховав.

Так  і  хочеться  в  думці  співати
про  всевладну  любов  до  життя,
промінь  сонця  душею  обняти
без  миттєвих  вагань  каяття...  


-  Зимо-Зимонько,  вже  не  лютуй!
-  Весно-Ве́снонько,  владу  вартуй!

[i]1979  р.  (зі  шкільного  зошита)[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=779648
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 01.03.2018

Ірина Вовк. "З ЛЮБОВ'Ю до ЛЕСІ" (до 147-ліття Лесі Українки)

[color="#ff0000"][b]Сьогодні  Лесі  Українці  виповнються  147!  [/b]
Вчора  до  цієї  дати  по  каналу  "Культура"  з  Волинського  меморіального  музею  був  репортаж  про  збережені  рукописні  архівні  документи  Лесі  Українки,  серед  них  вперше  показано  на  камеру  зошит  з  фольклорними  записами  та  нотами,  знайдений  колись  давним-давно  випадково  серед  паперового  мотлоху  в  закамарках  історичного  музею  у  Києві.
Серед  них,  певно,  був  запис  і  цієї  української  колискової,  наспіваної  Лесі  Українці  у  селі  Миропілля  Звягельського  повіту:

[i][b]"ОЙ  ДЕ  Ж  БО  ТИ,  МАТИ  БОЖА..."[/b][/i][/color]

[b][i]—  Ой  де  ж  бо  ти,  Мати  Божа,  ой  де  ж  ти  бувала?
—  В  Іванихи-породіллі  дитятко  купала.

—  Ой  де  ж  бо  ти,  Мати  Божа,  ой  де  ж  ти  бувала?
—  В  Іванихи-породіллі  дитя  повивала.

—  Ой  де  ж  бо  ти,  Мати  Божа,  ой  де  ж  ти  бувала?
—  В  Іванихи-породіллі  дитя  годувала.


—  Ой  де  ж  бо  ти,  Мати  Божа,  ой  де  ж  ти  бувала?
—  В  Іванихи-породіллі  дитя  колихала.
[/i][/b]
[i]  (Леся  Українка.  Зібрання  творів  у  12  тт.  —  К.:  Наукова  думка,  1977  р.,  т.  9,  с.  255.)
[/i]

Навчаючись  у  Львівському  національному  університеті  ім.  Івана  Франка  на  факультеті  української  філології,  мала  щастя  багато  років  спілкуватися  з  відомим  професором  [b][i]Іваном  Овксентійовичем  Денисюком[/i][/b],  який  присвятив  свою  наукову  діяльність  вивченню  спадщини  Лесі  Українки,  оскільки  народився  на  Волині,  у  місцині,  що  сусідила  з  Лесиним  Колодяжним  і  знаменитим  Скулинським  лісництвом  та,  тепер  уже  зарослим  густою  ряскою,  Мавчиним  озером  Нечімлим  (Нечімним).  Всіх  своїх  улюблених  студентів  Іван  Оксентійович  возив  з  ночівлею  до  Колодяжного  і  до  заповітного  лісу,  неодмінно  розказуючи  легенди  про  місцевих  відьом,  що  літають  на  свої  шабаші  до  пралітніх  дерев  і  замовляють  худобу  та  зміїв  (вужів).  Це  з  його  ініціативи  двічі  у  різний  період  його  наукової  кар'єри  студенти-філологи  грали  "Лісову  пісню"  -  у  60-их  роках  та  у  80-их  роках  минулого  століття.  Так  сталося,  що  у  80-их  роках  Мавку  в  "Лісовій  пісні"  випало  зіграти  мені.  Про  свої  спогади  Іван  Овксентійович  Денисюк  написав  щемливу,  повну  любові  до  Лесі  Українки  та  її  "Лісової  пісні"  (а  з  нею  і  всієї  складної  драматичної  творчості  своєї  талановитої  землячки)  статтю  "МАГІЯ  СТУДЕНТСЬКОГО  ТЕАТРУ",  що  видрукувана  у  №1(2)  Львівського  часопису  "Просценіум"  за  2002  рік.  Ця  стаття  заявлена  в  інтернеті,  проте  сторінка  з  її  публікацією  є  чомусь  заблокована  і  недоступна  (надіюсь,  тимчасово!)  www.anthropos.net.ua/jspui/handle/123456789/1347

Зате  доступною  є  інша  стаття  Івана  Овксентійовича,  вірніше,  його  інтерв'ю  в  Львівській  газеті  "Високий  замок"за  1  липня  2004  року.  Витяги  з  цього  інтерв'ю  хочу  навести  у  цій  публікації.

"[i]–  Ви  є  одним  із  найвідоміших  дослідників  життя  і  творчості  Лесі  Українки,  видали  спільну  із  Тамарою  Скрипкою  працю  ”Дворянське  гніздо  Косачів”,  де  описана  доля  батьків  і  дітей  Косачів.  Чи  віднайдені  всі  архіви  Лесі  Українки?
[/i]
[b][i]–  Ще  студентом  я  був  у  Колодяжному,  коли  хата  Лесі  була  вкрита  солом’яною  стріхою.  Зустрічався  із  Варварою  Дмитрук,  яка  пам’ятала  Лесю.  А  коло  озера  Нечимного  зі  студентами  ставили  в  природних  декораціях  “Лісову  пісню”.  Моя  дипломна  робота  була  присвячена  творчості  великої  поетеси.  І  пізніше  я  займався  вивченням  біографії  поетеси  і  всієї  її  родини.

А  щодо  архівів,  то  немає  листів  Івана  Франка,  Ольги  Кобилянської  та  багатьох  інших  до  Лесі  Українки.  Згідно  з  легендою  академіка  Михайла  Возняка,  архів  поетеси  був  замурований  у  стінах  одного  волинського  монастиря.  Тамара  Скрипка  шукала  архів  у  Запрудді,  де  жила  тітка  Лесі  Українки,  орала  трактором  землю  і  знайшла…  срібний  посуд.[/i]
[/b]
[i]–  Як  часто  ви  буваєте  у  своїх  рідних  місцях?
[/i]
[b][i]–  Щороку  влітку  я  їду  до  рідного  села  Заліси  на  Волинському  Поліссі,  відвідую  село  Тур,  де  народилася  моя  мати,  і  обов’язково  декілька  днів  проводжу  з  сином  Андрієм  на  Святому  озері,  що  знаходиться  в  лісі  на  околиці  Тура.  За  легендою,  на  цьому  місці  стояла  свята  обитель-монастир,  яку  розгніваний  Бог  затопив  за  гріхи.  І  тепер  шелестять  молитов  старі  дуби,  які  були  колись  ченцями.  Традиційно  зупиняємося  в  одного  господаря.  Вдосвіта  син  пливе  на  човні  забирати  рибу  з  сітей,  потім  смажить  її.  Господиня  готує  мої  улюблені  з  дитинства  страви,  які  стоять  в  печі  гарячими  цілий  день.[/i]
[/b]
[i]–  Розкажіть  про  давню  поліську  кухню.  Які  страви  готувала  вам  мати?[/i]

[b][i]–  Страв  багато,  і  готувалися  вони  в  печі,  завжди  були  свіжими,  із  екологічно  чистих  продуктів.  На  Різдво  варили  чорний  борщ  на  свинячій  крові  зі  свіжиною  із  особливо  заквашеними  буряками.  Особливий  смак  мають  запечені  в  печі  головки  капусти,  смажені  на  салі  гриби,  вареники  із  гречаної  муки,  начинені  пшоняною  кашею  із  сиром,  хліб,  випечений  на  листі  лепехи  або  тополиному  чи  кленовому.  Рибу  сушили  в  напаленій  печі  на  соломі.  Вона  тоді  дуже  смачна.  Додавали  до  борщу.  На  Великдень  пекли  порося,  начинене  намоченими  сухарями.  Кутю  робили  із  обдертого  ячменю,  з  медом  і  маком."  

http://portal.lviv.ua/uncategorized/2004/07/01/142210
[/i][/b]
Завдяки  Івану  Овксентійовичу  Денисюку  не  одне  покоління  українських  філологів  пізнало  Лесю  Українку  та  її  творчий  світ  не  з  трафаретних  сухих  сторінок  підручників  та  хрестоматій,  а  з  живого  трепетного  слова  людини,  що  відчувала  її  особливо  глибоко,  десь  на  рівні  етногенетичних  коренів,  бо  й  сама  черпала  свою  життєву  енергію,  свій  Дух  до  праці  і  творчості  з  цього  ж  невичерпного  джерела.

Свої  авторські  присвяти  Лесі  Українці  вже  видрукувані  мною  на  сайті  "Клубу  Поезії".  Бажаючим  відновити  їх  в  пам'яті  з  нагоди  Лесиних  днів,  даю  посилання  на  інтернет-сторінки:

[color="#ff0000"][b]"Офелія...і  Тірца...  і  Йоганна"[/b][/color]

www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=738966

[color="#ff0000"][b]"Лесиними  стежками"(цикл)[/b]
[/color]
www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=738814

[color="#ff0000"][b]"Сцена  з  Перелесником"  з  циклу  "Лесиними  стежками"[/b][/color]

http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=738815

[color="#ff0000"][b]"Мавчине..."[/b][/color]  www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=763120

25  лютого  2018  року.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=778976
рубрика: Поезія, Поетичний, природний нарис
дата поступления 25.02.2018

Ірина Вовк. "МАЙДАН: на 4 роковини"

               [b]  [i]  з  присвятою  Ромчику  Гурику,
                   19-літньому  Герою  Небесної  Сотні[/i][/b]

                                             [i]«Ой  Романе,  Романо́чку,
                                             Відгадай  ми  загадо́чку…»
                                                       (З  народної  пісні)[/i]

Ромчику…  Гурику…  Очі  твої  тернові…
Поле  Життя  несходжене…  тихо  на  Полі  Крові…
Лихо  на  Полі…  Холодом  віє  лихо…
Чом  же  завжди  перед  боєм  –  
так  божевільно  тихо…

Ніч  яка  –  Боже!  –  тривожна...  підступна…  свавільна…
Зараз  або  ніколи!..  Буде  Вкраїна  вільна!
Вільна…  велична…  розкута  –    як  в  піднебессі  птаха…
Мовлено  тричі:  «БУТИ»!..  Неба  простерта  плаха  -  
«Смерть  ворогам»!..  

                                                           …Конає
                                                                                   Лжі  безпросвітня  темінь...
Що  то  готує  день  нам?    -  вигострить  з  серця  кремінь?..
Виносить  в  серці  щемінь…  пізні  слова  любові…
Що  то  готує  день  нам!  –  
                                                                           Стежку  на  Полі  Крові…

 …А  що  росте  без  коріння?  -  
                                                   тіл  крижана  безодня…
…А  що  зійде  без  насіння?  –  
                                               з  сонцем…  Небесна  Сотня…
А  що  по  ній  заграє?  -  
                                               скрипка…  між  хмари  сині…
серце  без  сліз  заволає:
                                             [i]«пливе  кача́  по  тисині»[/i]…

Серце  без  сліз  заплаче  –  і  стрепенеться  птаха…
В  крівці  терпкій  гарячій  Неба  роздерта  плаха…

«Ка́ча  пливе»…  Одначе
                                                                     людно  на  Полі  Крові  –  
Тиха  молитва,  наче
               пізні  слова  Любові…  

…Серце  стерня  поколе…  Сповниться  болем  ущерть:
[b]«Зараз  або  ніколи!
Всі  на  Майдан!..
На  смерть!»[/b]*
                                                                   

[i]*Останній  запис  Романа  Гурика  перед  смертю.
     
[/i]

18  лютого  2018р
                                                                                                                                                                                                                                             

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=777961
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 19.02.2018

Ірина Вовк. "СОТНІ, ЩО ЙДЕ У НЕБО…"

   [b][i]По  Небесній  Сотні  9  днів
[/i][/b]
…Не  гасне,  не  вмира  –  витає  Дух  Свободи,
На  Світло  наверта,  де  ве́рші  голубі…
Вкраїнці  –  не  раби!..  Ми  –  правнуки  народу,
що  волю  здобував  в  кривавій  молотьбі.  

Ярій,  душе  моя  –  бо  буде  бій  кривавий,
Утишся,  не  щеми,  вселенськая  журо!
Підуть  з  життя  Сини…  Умруть  не  ради  слави,
А  за  Любов  святу,  що  серце  вберегло.

…Почезне  тіло  враз,  спаде  з  очей  омана,
Окропить  весь  Майдан  кривавая  яса  –  
Сто  змовлених  «прощай»,  та  Смертю  Смерть  попрана,
Сто  криків,  сто  зітхань  розірвуть  Небеса.

Спасенна  та  земля,  де  впала  кров  невинна.
На  сум  родинних  хат  зійде  Душа  Жива.
«Батьки…  Сини…  Брати…»    -  і  мовкне  Україна…
І  молиться  з  небес  Пречиста  Покрова.  


[i]28  лютого  2014,  на  дев'ятий  день  по  Кривавому  Майдані

[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=777708
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 18.02.2018

Ірина Вовк. "У нас в очах доби трагічні очі…"

[b][i]У  нас  в  очах  доби  трагічні  очі  -  
одвічний  страх...  пустелі...  потолочі...
і  слабість  тіла...  трем...  глуха  бентежність...
і  до  землі  зболіла  приналежність.

[/i][/b]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=777496
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 17.02.2018

Ірина Вовк. "Скажи мені правду, якою б вона не була…"

Скажи  мені  правду,  якою  б  вона  не  була…
Про  місяць  упо́вні…  Про  два  лебединих  крила…
Про  літа  веселки  барвисті…  про  теплі  дощі…
Про  пестощів  ласки  іскристі…  про  сповідь  душі…
Скажи  мені  правду,  що  й  досі  у  серці  щемить…
Про  ту  найдорожчу,  про  найсокровеннішу  мить…
Про  всесвіт  у  зорях,  утоплений  в  глибах  криниць…
Про  мову  безмовну  промінних  широких  зіниць…
Про  сонце,  що  сходить  в  обіймах  і  чезне  в  імлі…
Про  стежку  до  саду,  де  бродимо  ми  ще  малі…
Про  мамину  ніжність,  про  батькову  гордість  німу…
Про  сльози  печалі  на  вижовклих  трав  килиму…
Про  муки  відталі,  душевний  утрачений  рай…
Скажи  мені  правду  –  нічого  в  собі  не  ховай…
Я  знаю,  що  тяжко  –  правдивий,  оголений  біль…
Я  знаю  ж  бо  –  тяжко,  бо  цілі  не  видно  відсіль…
Не  видно  ж  бо  цілі  –  далеко  далекі  світи…
Скажи  мені  правду  –  бо  з  правдою  легше  іти!
Крізь  бурі  і  товщі,  де  квітне  неторканий  Сад,
Крізь  товщі  і  бурі,  пургу  і  рясний  снігопад…
Скажи  мені  правду  –  і  я  тоді  ска́жу  сама…
Про  те,  що  у  серці  не  все  ще  панує  Зима…
Хоч  журно  над  чо́лами  пам’ять  пече  і  тяжить…
Про  шлях,  нами  сходжений  –  що  у  багрянцях  лежить…
Про  місяць  уповні…  Про  два  лебединих  крила…

Скажу  тобі  правду,  якою  б  вона  не  була…    

7.02.2018

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=775717
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 07.02.2018

Ірина Вовк. "Зазиває Зима місяць Лютий…"

Зазиває  Зима  місяць  Лютий,  свій  посох  даруючи...
Знов  вальсує  сама,  про  січневе  уже  не  сумуючи...
„Лютий-місяцю  мій,  младий  Княже  мій,  владний  муженьку,
намети  сніги,  забіли  дахи,  кликни  стуженьку!”
Погуляємо  ще,  поміж  віхол-стуж,  погуляємо  –  
поміж  білих  руж,  сніжинко́вих  руж,  Долю  вкраємо...
„Хто  мене  таку  за  жону  візьме!  -    то  здивує  світ,
Між  гарячих  зір,  білих  чистих  зір,  між  ледових  віт  –  
 На  баскім  коні  пролечу  вві  сні  Нареченою,  -  
Закую  мости,  уберу  сади  та  й  пеле́ною:
„Лютий-місяцю  мій,  младий  Княже  мій,  милий  друженьку,
намети  сніги,  забіли  дахи,  кликни  стуженьку”...
Ох  же  буде  ніч,  сім  весільних  свіч  в  Нареченої,
У  вінок  із  руж,  білих  сніжних  руж,  обрамленної,
На  семи  вітрах  та  по  всіх  світах  шати  віються  –  
Та  по  всіх  кутках,  по  усіх  стежках  снігом  сіються...  

І  біжить  Зима  на  баскім  коні  ощасливлена,
 На  семи  вітрах  на  Чумацький  шлях,  в  Ніч  задивлена...
„Лютий-місяцю  мій,  младий  Княже  мій,  невпокорений,
 Та  лютуй-лети,  та  мети  –  не  жди,  сніг  незораний”...

І  лютує  Князь,  та  дарує  Князь  дар-за-да́рами,
Веселиться  Князь,  п’є-гуляє  Князь  із  боярами...
І  мете  –  не  жде  між  гарячих  зір  білу  віхолу...

...І  минає  в  нас  цей  зимовий  час  щастям-втіхою...

3.02.2018  р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=775063
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 04.02.2018

Ірина Вовк. "ВІДДАННЯ ВОДОХРЕЩ. ЗАМОВЛЯННЯ"

Білим  по  білому.
Білим  по  білому
тихо–претихо  паде  ...
У  вишитті  хресто  –
білім  по  білому
чисто  Пречиста  іде.

Білим  по  білому,  
білим  по  білому
стелиться,  стелиться  сніг.
Серцю  зболілому,
герцю  здимілому
дав  би  водиці  Даждь-Біг.

Може,  освячена
днесь  нерозтрачена
втолить  нас  Ясна  Вода  –  
білим  по  білому
любому,  милому
зблисне  Весна  Молода!

Молодо  –  зелено
килим  розстелено,
ніби  у  Райськім  Саду  ...
Скільки  пшениць
у  млинах  перемелено  –
крига  скреса  на  льоду!

Води  освячені,
душі  облачені  –  
Хрестя  Любові  ...    Йордан!
Риньмо  в  світи
у  казкові,  небачені
в  Зоряний  Шлях–Білодан  ...

Ні,  не  відлюбиться,  
в  зорях  не  згубиться
щастя,  відпите  на  двох.
Десь,  у  Галактиці,
дзвінко  пригубиться
Чара,  що  виповнить  Бог  ...              

[i](Зі  збірки  "СЕМИВІДЛУННЯ".-  Львів:Каменяр,2008)[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=773849
рубрика: Поезія, Вірші до Свят
дата поступления 28.01.2018

Ірина Вовк. "ЩЕДРІВКА для ІВАНА ГРЕЧКА"

[i]19  січня  на  Йордан  у  Надвірній  в  Івано-Франківщині  народився  цікавий  для  Львівської  громади  чоловік  -  колекціонер  старожитностей  українського  етносу  [color="#ff0000"][b]Іван  Михайлович  Гречко[/b][/color].  На  другий  рік  (у  2019)  йому  виповниться  90!
Моє  знайомство  з  Іваном  Гречком  та  його  домашнім  музеєм  строїв,  писанок,  рукописних  ікон  на  шклі,  різної  старожитньої  утварі  українців  -  трисвічників,  посуду,  різьби,  ліпки,  саморобних  ялинкових  прикрас  -  розпочалося  в  далекому  1988  році,  коли  я,  як  молодий  працівник  Львівського  музею  історії  релігії,  монтувала  свою  першу  різдвяну  виставку  з  приватної  колекції  Івана  Гречка.
Скільки  радості  принесла  мені  (і  в  ті  роки  Львівському  мистецькому  товариству)  ця  пам'ятна  виставка  з  елементами  відтворення  куточка  сільської  хати,  прикрашеної  до  Різдва.  На  старому  дерев'яному  столі  стояли:  трисвічник  із  запаленими  свічками,  велика  миска  з  кутею,  власноруч  приготована  мною,  глиняний  розписаний  посуд,  наповнений  пиріжками,  яблуками  та  горіхами.  На  лаві,  покритій  веретою,    поруч  стола  лежали  українські  давні  сорочки,  кептарі  з  коралями,  кожухи  з  хустками.
А  на  стінах  -  унікальні  ікони  на  шклі,  що  їх  пан  Іван  Гречко  носив  на  голові  крутими  гуцульськими  горами-долами,  аби  не  побити.  Більшість  їх  власників,  корінних  гуцулів,  за  особливу  прив'язаність  до  рідних  серцю  звичаїв  та  обрядів,  радянська  влада  виселяла  на  "Сибірські  гаразди́"...  
Цю  виставку  приїхали  подивитися  Московські  журналісти  програми  "Время"  і  знімали  про  неї  сюжет,  бо  на  той  час  такі  сюжети  були  рідкістю!
З  того  часу  Іван  Гречко  став  постійним  незмінним  другом  всіх  музеїв  Львова,  особливо  музею  історії  релігії,  Національного  та  Львівського  музею  етнографії  -  саме  там,  де  час-від-часу  відчували  потребу  в  його  великому  досвіді  і  знанні  українського  світського  та  духовного  мистецтва.

Отож,  коли  приходить  дата  19  січня,  і  пан  Іван  Гречко  святкує  уродини  на  Йордан  (він  по  гуцульськи  каже  "на  Ардан"!),  то  музейники  всіляко  вимудровують  способи  віддячити  цій  дорогій  людині).

Пропоную  Вам  власний  текст  [color="#ff0000"][b]щедрівок  для  Івана  Гречка,[/b][/color]  проспіваний  йому  під  склепіннями  комплексу  Домініканського  монастиря  і  собору,  що  тепер  належить  церкві  Пресвятої  Євхаристії,  а  у  80-90-их  роках  належав  як  єдиний  архітектурний  ансамбль  Музею  історії  релігії  у  Львові.  На  фасаді  Домініканського  собору  висічені  слова  латиною  [b]«Soli  Deо  honor  et  gloria»[/b],  що  в  перекладі  українською  означає  [b]"Єдиному  Богу  честь  і  хвала".  
[/i][/b]


Ми  з  віншівками  до  Гречка  із  музейного  містечка.
«Soli  Deo…»,  пане  Гречко,  несем  тобі  письменечко  –
Про  твої  скарби  душевні,  про  набутки  твої  ревні  –
Про  стежини  Гуцулії,  що  за  ними  серце  мліє,
Де  Батьківська  Віра  бродить  –  Гречка  за  собою  водить,
Де  робітніх  рук  малярство,  ще  й  родинне  писанкарство,
де  ікони  в  кожній  хаті  і  трисвічники  при  святі…
Де  жиють  на  Божі  святки  ялинкові  янголятки,
Де  мальовані  тарелі  –  в  них  вареники  веселі,
Де  вкраїнці,  в  стрій  убрані,  знай,  щедрують  на  Ардані!

«Як  на  річці  на  Йордані  там  Пречиста  ризи  прала,
Там  Пречиста  ризи  прала  –  Йвану  долю  замовляла:
На  дай  Боже,  тому  Йванку    -  з  Надвірної  вишиванку!
На  дай  Боже,  Гречку  Йвану  –  Долю  шовком  вишивану…
На  дай  Боже,  в  ясен-чоли  –  щоб  жили  в  душі  янголи.
Щедри-ведри,  на  всі  луки  –  щоб  ішли  ікони  в  руки.

Брала  Діва  святу  воду  –  Гречку  Йвану  Древо  Роду.
На  тім  Древі  пташка  піє  –  душка  мами  Євдокії.
Пташка  зліва,  орел  справа  –  душка  брата  Ярослава.
А  живая  б’ється  в  стрісі  –  душка  сестрінки  Орисі.
А  четверта  в  хаті  стала  –  батька  Міхала  згадала,
Гречка  Йвана  Древо  Роду  –  брала  Діва  святу  воду…»

Чолом  тобі,  пане  Йване,  наш  гуцульський  отамане,
Що  знайшов  те  Євшан-зілля,  що  дає  душі  привілля…
І  привілля,  і  Обнову  –  пісню  давню…  колискову.
Наш  гуцульський  Патріарше,  а  щедруй  собі  як  завше  –
На  морози-сніговії,  під  опікою  Марії…
А  щедруй  собі  охоче,  як  Пречиста  Діва  хоче,
Доки  Бозя  ласку  сіє,  а  і  з  нев  Свята  Софія,
Із  родинов,  із  братами,  ще  й  музейними  устами:
«Soli  Deo…»  -  чара  ллється,  най  пан  Гречко  засміється!

[color="#ff0000"][b]Гречка  Йвана  Древо  Роду  –  нема  йому  переводу.
Дай  же,  Боже,  зелен-бору  –  Василині  й  Теодору…
Дай  же,  Боже,  зелен-цвіта  –  Гречку  Йвану  многа  літа!
[/b][/color]
[b][i]-Христос  хрещається!
-В  ріці  Йордані!»

[/i][/b]
https://zik.ua/news/2016/08/02/ivan_grechko_dolya_skerovuie_lyudynu_tudy_de_vona_maie_vykonaty_svoyu_malenku_741412

ДОВІДКА:[i][color="#ff0000"][b]Іван  Гречко[/b][/color]
 
Народився  19  січня  1929  р.  у  с.  Рафайлова  Станіславівського  воєводства  (тепер  село  Бистриця  Надвірнянського  району  Івано-Франківської  області).  Навчався  у  школі  м.  Надвірна.  Родина  Івана  була  пов’язана  з  українським  націоналістичним  підпіллям  –  батько  та  брат  загинули  в  УПА,  а  маму  і  сестру  в  1946  р.  заарештували  та  етапували  на  Сибір.  Після  їх  арешту  хлопець  змінив  свої  біографічні  відомості  та  втік  до  м.  Львів,  де  продовжив  навчання  у  Політехнічному  та  Лісотехнічному  інститутах.  Упродовж  1950–1980-х  рр.  збирав  найбільшу  колекцію  гуцульських  та  покутських  ікон  на  склі.  З  кін.  1980-х  рр.  брав  активну  участь  у  діяльності  низки  громадських  організацій.  2013  р.  передав  свою  колекцію  Українському  католицькому  університету.  Мешкає  у  Львові.

[/i]
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=772516
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 21.01.2018

Ірина Вовк. "Ота вода… о, та чудна́ вода…"

Ота  вода…  о,  та  чудна́  вода  –  
підступна  і  манлива,  наче  зрада…
Моя  тобі,  предивна  Діво,  рада:
коли  прийде  пречиста  Коляда,
 до  тої  каламутної  води  
ой  не  ходи,  пресмутна,  не  ходи…

Посеред  дзвонів  щедрих  Водохрещ,
Посеред  магій  Світлої  вечері
 вогонь  завітний  блисне  на  киче́рі,
і  ти  усе  покинеш  –  і  підеш
до  тої  заворотної  води  –  
ой  не  ходи  по  вроду,  не  ходи…

Зведе  на  безвість…  Боже,  відверни!
(Отут  Козу  Лукавий  напуває  –  
він  душу  вкрав  і  тут  її  ховає).
До  тої  душегубної  води
Ой  не  ходи,  прелюба,  не  ходи.

О,  та  вода!  Ота  чудна  вода
тебе  таки  зманить,  Предивна  Діво…
Паде  зерно…  Чи  плідні  будуть  жнива,
коли  в  Кози  дозріє  «борода»?
Тшшш!!!  Тихо-тихо…  Бачите:  сліди!
Наврочиш  лихо,  Діво…
Не  ходи!

(Зі  збірки  інтимної  лірики  [b]"Самоцвіти  сокровення".[/b]-  Львів:Логос,1997).

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=772229
рубрика: Поезія, Вірші до Свят
дата поступления 19.01.2018

Ірина Вовк. ЙОРДАНСЬКІ ВІНШУВАННЯ

Сьогодні  в  Україні  -  третій  і  останній  Зимовий  празник  -  [color="#ff0000"][b]"ЙОРДАН"  або  ВОДОХРЕЩА.[/b][/color]
Отож,  за  обрядом  сьогодні  українці  вітаються:

[color="#ff0000"][b][i]-  Христос  хрещається!
-В  ріці  Йордані!  (Гуцули  кажуть:  "В  Ардані!")[/i]
[/b][/color]
На  відміну  від  Щедрого  вечора  та  Різдва,  на  Водохреща  віншують  лише  дівчата  та  співають  Йорданські  пісні.

Тому-то  і  я  буду  віншувати  Вас,  любі  читачі  Клубу  Поезії,  з  чутливих  жіночих  вуст  особливими  Йорданськими  текстами:

[color="#ff0000"][b][i]"Я  вас  віншую  зерном  ябло́чним  -  
добрим  здоров'ям,  ще  й  пожито́чним.
Хай  з  того  зерня  древа  зростають,
хай  ваші  яблуні  яблука  мають.

Я  вас  віншую  зерном  пшениці  -  
щоб  ви  діждали  з  нього  сториці.
Пшеничне  зерня  -  окраса  поля,
хай  на  нас  зійде  Добрая  Доля.

Я  вас  віншую  зерням  гречаним  -  
Добром  вас  сію,  щедрим  таланом...
Мисочка  гречки,  глечик  сметани  -  
хай  Мати  Божа  стане  меж  вами".

***

"Дай  же  вам,  Боже,
при  хати  ситно  -  
хлібно  і  питно,
а  в  дім  прибитно!

Дай  же  вам,  Боже,
при  хаті  зілля  -  
при  хаті  зілля,
в  хату  весілля!"

***

"Пчілка,  худібка
най  вам  ведеться,
най  Божа  ласка
дощиком  ллється.
Плоди  стократні
дай,  Бог,  збирати  -  
радуйся-радуй,
Божая  Мати!

***

"Як  на  річці,  на  Йордані
там  Пречиста  ризи  прала,
на  "Дай,  Боже"  промовляла:

ГОСПОДАРЮ,  ГОСПОДИНІ,
ВСІЙ  СОБОРНІЙ  УКРАЇНІ!

-ДАЙ,  БОЖЕ!"
[/i][/b][/color]
Віншування,  зібрані  в  околицях  Крилоса  та  стародавнього  Галича,  використані  у  багатолітній  практиці  Театру  "МЕТА",  увійшли  в  видання[b]  "Старі  слова  різдвяного  вертепу".[/b]  -  Львів:Сполом,2013-2014.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=772172
рубрика: Поезія, Вірші до Свят
дата поступления 19.01.2018

ДРУГИЙ СВЯТВЕЧІР або «ГОЛОДНА КУТЯ». ВОДОХРЕСТЯ

Напередодні  Водохрестя  святкує  Господиня-Україна  [color="#ff0000"][b]«Голодну  Кутю»[/b],  [/color]так  як  і  на  [color="#ff0000"][b]Святвечір  [/b][/color]удень  українська  спільнота  нічого  не  їсть  –  постить.
Сяде  за  [color="#ff0000"][b]«другу  Свят-  Вечерю»[/b][/color]  лише  тоді,  коли  засяє  вечірня  зоря.  Подасть  на  стіл  пісні  страви  –  смажену  рибу,  вареники  з  картоплею  чи  капустою,  гречаники  на  олії,  кутю  та  узвар.
По  вечері  діти  проганятимуть  Кутю:  вибігатимуть  з  хати  і  паліччям  битимуть  знадвору  в  причільний  кут  –  
[color="#ff0000"][i]
[b]«Тікай,кутя,із  покуття,  а  узвар  –  іди  на  базар,
Паляниці,  лишайтесь  на  полиці,
А  Дідух  –  на  теплий  дух,  щоб  покинути  кожух»![/b][/i]
[color="#ff0000"][/color][/color]
Уже  геть  увечері,  як  стемніє,  Господарі  виносять  з  хати  дідуха  і  палять,  пускають  «на  теплий  дух».  Горить  дідух,  а  з  ним  втрачає  сили  люта  Зима…
На  Голодну  Куту  біля  церкви    святять  воду.  Глечики  з  водою  квітчають  сухими  васильками,  аби  «Бог  милував  від  злої  напасті».  Вода,  освячена  в  надвечір’ї  Богоявлення  –  «вечірня  вода»  за  народним  повір’ям  «згідлива  на  всяке  лихо».
Після  вечері  сім’я  кладе  свої  ложки  в  одну  миску,  а  зверху  –  хлібину  («най  хліб  ся  родить»).  А  чия  ложка  вночі  «сама  перевернеться»,  той  помре.
Дівчата  на  Голодну  Кутю  ворожать:  збирають  зі  столу  ложки  після  вечері  і  йдуть  на  поріг  тарабанити  ними,  «де  пес  забреше,  туди  заміж  піду»!
Господиня-Україна  в  цей  вечір  щедрує:

[color="#ff0000"][b][i]«-  Пане  господарю,  чи  спите,  чи  чуєте,
Чи  дома  ночуєте?
Чи  скажете  щедрувати,  свій  дім  звеселяти?
*[/i][/b]
[/color]
«Ой  на  леді,  на  Йордані
Святять  воду  три  янголи.
Йордан  воду  розливає.
Ворон  –  коні  напуває.
Там  орися  біль  білила,
Рум’янеє  личко  мила,
До  місяця  говорила:

-  Ой  місяцю,  місяченьку,
Освіти  ми  криниченьку,
Ой  нема  ким  дати  знати
Їдь,  батеньку,  біль  збирати.
Батенько  ся  відмовляє:
«Я  не  піду,  не  поїду,
В  мене  сани  не  складані,
Ворон-коні  не  ковані».

-  Ой,  місяцю,  місяченьку,
Освіти  ми  криниченьку,
Ой  нема  ким  дати  знати
Їдь,  братічку,  біль  збирати.
Братічок  ся  відмовляє:
«Я  не  піду,  не  поїду,
В  мене  сани  не  складані,
Ворон-коні  не  ковані».

-  Ой,  місяцю,  місяченьку,
Освіти  ми  криниченьку,
Ой  нема  ким  дати  знати
Їдь,  миленький,  біль  збирати.
Милий  ся  не  відмовляє:
«А  я  піду,  я  поїду,
В  мене  сани  поскладані,
Ворон-коні  поковані  –  
Буде  Христа  на  Йордані»!

Ще  за  тиждень  перед  Водохрестям  парубоча  громада  прорубувала  на  річці  ополонку,  випилювала  з  льоду  великий  хрест,  ставила  його  над  ополонкою  і  обливала  буряковим  квасом,  аби  був  червоним.  Біля  хреста  будувала  льодяний  престол,  оздоблювала  аркою  ялинкових  та  соснових  гілок  «царські  врата».
«Опівночі  з  18  на  19  січня  вода  в  ріках  хвилюється,  то  за  повір’ям  «нечиста  сила»  проти  «чистої»  бунтує,  а  заправляє  тою  «нечистою»  сам  Водяник,  «бісів  батько»,  що  зимує  під  льодом,  тоді  як  всякій  добрій  людині  відомо,  що  звичайні  собі  чорти,  ось  ті,  що  повсюди  ведуться  у  хрещеного  люду,  морозу  бояться  і  на  зиму  з  рік  вибираються…  А  щоб  вигнати  Водяника  треба  найняти  молебень  і  відслужити  над  ополонкою  водосвятіє».*
Ранком  -  «на  Йордан»  (за  християнським  календарем  «на  Богоявлення  Господнє»)    -  у  церкві    -  богослуження.  По  службі  Божій  весь  народ  іде  на  річку  до  хреста.  Попереду  дерев’яний  церковний  хрест  несуть  і  хоругви,  хор  співає  «Голос  Господній…»,  за  хором  –  священик  прикладає  золотий  хрест  до  чола.
«Після  недовгої  відправи  священик  занурює  в  ополонку  хрест,  а  хор  в  цей  час  гримить  «Во  Йордані  крещающуяся  Тобі,  Господи…».  Хрест  у  воді  –  для  «нечистої  сили»  погибель,  тому  всі  чорти  вистрибують  з  річки,  а  з  ними  і  сам  Водяник,  і  перебувають  на  землі  до  того  часу,  аж  поки  котра  з  жінок  не  прийде  до  ополонки  білизну  прати.  Коли  брудна  білизна  опуститься  у  воду,  то  разом  з  нею  попірнають  і  всі  чорти,  що  на  землі  мерзли.  Тому  бабусі  колись  не  дозволяли  своїм  невісткам  прати  білизну  ще  цілий  тиждень  по  Йордані,  щоб  більше  вигибло  нечистої  сили  від  водосвятських  морозів».*
Коли  вже  воду  освячено,  люди,  що  оточили  річку  барвистим  колом  розступаються,  підходять  до  ополонки  і  черпають  глечиками  воду.  «Водицю-Йорданицю»  бережуть  через  увесь  рік,  бо  то  жива  вода,  а  п’ють  її,  «аби  хвороби  не  боятися  і  міцнішими  бути».
Хлопці-молодці  купаються  в  ополонці,  а  дівчата  щедрують:

[i]«Йордан,  Йордан,  Йорданиця,
Там  Пречиста  воду  брала,
Своє  дитя  напувала».
[/i]
Дівчата  вмиваються  в  «йорданській»  водиці,  «щоб  були  рум’яні  лиця».  Господиня-Україна  веде  українських  дівчат  до  ополонки,  «аби  сі  умили  та  красно  налили».
Після  обряду  водосвяття  та  пов’язаних  з  «йорданською»  водою  ритуалів,  люди  вертають  до  своїх  осель.  Священик  ходить  по  селу  і  кропить  святою  «водицею-йорданицею»  кожну  оселю,  «щоб  до  людей  у  двір  приходило  тільки  щастя,  щоб  обминали  їх  нечисті  сили  зла».**

Вертаючи    до  хати,  ворожать  на  погоду:  якщо  на  Водохрестя  день  ясний,  сонячний,  то  хліба  на  цей  рік  будуть  чисті.  Коли  ж  понурий,  або  небо  плаче  хмарами  –  у  хлібі  буде  багато  «сажки»  («зони»).  Якщо  на  Водохрестя  дерева  покриті  памороззю,  то  навесні  у  відповідний  день  тижня  треба  сіяти  ярину:  «вродить,  як  гай»!
Ладнається  святочний  обід.  Перед  обідом  п’ють  свячену  воду.  Між  людей  ходить  таке  повір’я,  що  в  день  Водохрещ  вода  перетворюється  на  вино:

[i]«Зажурилися  буйнії  гори,
Що  не  зродили  жито,  пшеницю,
Але  зродили  зелене  вино.

Гречная  панна  його  стерегла,
Та,  стережучи,  спати  лягла.
Гей,  десь  узялися  дрібні  пташеньки,
Та  й  обдзьоба́ли  зелене  вино.[/i]

[i]-  Ей,  гиля-гиля  білі  пташеньки,
Не  обдзьобуйте  зелене  вино,
Бо  мені  треба  вина  багато.

[color="#ff0000"]Маю  сестрицю  –  на  відданицю,
Маю  братічка  –  на  оженічку.
Сама  молодая,  зарученая,
Аж  до  Галичі,  за  поповичі».[/color]
[/i]
А  Господиня,  галицька  Україна,  несе  обід  Господарю  і  своїм  діточкам,  і  прощається  з  зимовими  святами  під  величальні  пісні  останніх  щедрувальників:

«Гей,  ти,  пане-господарю,
Щасти,  Боже,  із  Йорданом,
Із  водицев,  із  царицев,
З  усім  домом,  з  усім  добром,
І  з  твоєю  дружиною,
І  з  твоєю  челядою,
І  з  синами-соколами,
Та  й  із  чічками-дочками…
Господарю,  наш  владарю,
Щасти,  Боже,  із  святами  –  
І  з  роями,  і  з  ланами,
І  з  сусідами-панами…
І  з  Господом,  Христом  Богом,
На  здоров’я,  на  літ  много!

Христос  ся  хрещає!
В  ріці  Йордані!

[color="#ff0000"][b]Що  ми  казали,  аби  так  і  сталось  і  вам,  і  нам,  і  сему  щасливому  двору,  і  всему  божому  миру  посполу.  Най  вам  святиться,  веселиться  свята  Йорданська  водиця,  як  нині,  і  в  рік,  і  від  року  в  рік,  і  на  цілий  вік![/b]
[/color]
[color="#ff0000"][b]-Дай,  Боже!»
[/b][/color]
[i]
Тут  і  надалі  *  позначені  цитати  з  «Різдвяних  святок»  Матвія  Номиса.

**Зі  збірки  Д.Павличка  «Ой  радуйся,земле!»  -  К.  :  «Веселка»,1990.

Автентичні  фольклорні  тексти  узяті  з  видання  Михайла  Москаленка  «Золотослов.  Поетичний  космос  Давньої  Русі».  –  К.:  «Дніпро»,1988.




[i][/i][/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=772015
рубрика: Поезія, Поетичний, природний нарис
дата поступления 18.01.2018

Ірина Вовк. "Оком, чи словом, чи співом…"

[color="#ff0000"][b][i]«Оком,  чи  словом,  чи  співом
той  колядник  тебе  врік?
Темним  неправедним  гнівом
розпочинається  рік».  [/b]
І.Римарук
[/i][/color]
Оком,  чи  словом,  чи  співом,
чи  то  нечистим  посівом  –
темним  неправедним  гнівом
розпочинається  рік  –

грішним,  порочним  зачаттям,
зламаним  білим  лататтям,
чи  материнським  прокляттям  –
гнів  несусвітній  упік.

Свічка  в  руках  побіліла,
свічка  в  руках  обімліла,
свічка  в  руках  обміліла  –
хуга  відьомська  гуде  –

холодно  ніжкам  ізбитим.
холодно  плічкам  невкритим,
холодно  вічкам  невмитим  –
свічка
по  воду
       іде…

Снігом  –  босоніж…  скажена!!!
Снігом  –  босоніж…  блаженна!!!
Йде  в  снігопад  Магдалена,
Де  всепрощенна  Кутя…

…Спалахом  б'є  зоряниця,
Обертом  йде  паляниця  –
Десь  там  злучається  Трійця
Йосиф…
Марія…
Дитя…

(Зі  збірки[b]  "Самоцвіти  сокровення"[/b].  -  Львів:Логос.1997.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=771314
рубрика: Поезія, Вірші до Свят
дата поступления 14.01.2018

Ірина Вовк. "ВІД СВЯТОГО ДО ЩЕДРОГО…" СТАРИЙ НОВИЙ РІК

[b][color="#ff0000"]За  тиждень  після  коляди,  напередодні  Нового  року  (з  13  на  14  січня  за  новим  стилем)  –  Щедрий  вечір.[/color]
[/b]  За  стародавнім  дохристиянським  повір’ям  на  свято  Щедрого  Вечора  народжується  Місяць-Молодик.  З  нагоди  цього  народження  Сварог-Зодіак  подарував  людям  золотого  Плуга,  аби  вони  могли  ним  орати  землю  і  зерно  сіяти.  Тому  давні  слов’яни  ходили  в  цей  щедрий  на  божі  ласки  вечір  посівати,  а  ще  імітували  рухами  оранку,  заворожуючи  таким  чином  майбутній  врожай.
За  слов’янським  місяце-сонячним  календарем  на  Щедрий  Вечір  новонароджене  Сонце  проходило  центральні  зорі  сузір’я  Перуна-Стрільця,  себто  було  в  апогеї  своєї  сили,  отож  цей  день  був  справді  щасливим  і  найсприятливішим  для  започаткування  всіляких  справ,  для  нових  мрій  і  задумів.
[color="#ff0000"][b]За  християнським  календарем  –  це  день  преподобної  Меланії.  В  народній  традиції  обидва  свята  об’єднались,  і  тепер  маємо  Щедрий  Вечір  або  Меланки.[/b][/color]
На  Щедрий  Вечір  випікає  Господиня-Україна  [i]три  обрядові  короваї[/i]  –  на  честь  новонародженого  Сонця,  [i]«бо  прийдуть  до  тебе  три  празники  в  гості»[/i].  Муку  через  три  сита  просіває,  обкурює  над  лемешем  плуга.  А  воду  зі  студні  приносить  їй  дівка-незайманка,  що  несе  відра  ні  слова  не  мовлячи,  щоби  вода  була  чиста  і  непорочна  як  діва.  І  мають  ті  короваї  вид  круглий,  як  сонце,  ще  й  «конячою  підковою»  огороджені,  або  бувають  схожі  до  обори  з  худобою,  бо  ось  де  випинаються  вгору  «роги  бика-тура».
Під  короваї  кладуться  коноплі  та  мідна  монета,  а  оперізуються  святі  хліби  вінком  із  часника.  Часник  –  то  народний  оберіг  від  хвороби  та  злої  сили.  Його  носили  як  амулет  на  шиї.  На  Щедрий  Вечір  часником  приправляли  горох  з  бараболею.  І  приправу  цю  називали  «ряженням»  і  казали,  що  таку  їжу  боїться  темна  сила,  а  чиста  сила,  навпаки,  любить.
На  честь  Місяця-Молодика  пекла  Господиня-Україна  на  Щедрий  Вечір  пироги  з  гречкою  та  м’ясом  і  ліпила  вареники.  А  Господар  ховався  за  тими  обрядовими  стравами  і  ворожив  на  достаток,  промовляючи  до  дружини:
-  Чи  бачиш  ти  мене?
-  Не  бачу!
-  Щоб  же  ти  не  бачила  за  садами,  городами,  ярмарками  світу!
Господиня  вторила  чоловікові:
-  Чи  бачиш  мене?
-  Не  бачу?
-  Щоб  і  ти  не  бачив  за  возами,  снопами,  копами  світу!
Господарі  ворожили  дітям:
-  Чи  бачите  нас?
-  Не  бачимо.
-  Дай  же,  Боже,  щоб  і  завше  не  бачили!
Тільки  посідали  за  стіл,  а  за  вікном  уже  щедрують  та  водять  ряджену  "МЕЛАНКУ":
-  Щедрий  вечір!  Добрий  вечір!
Добрим  людям  на  здоров'я!

[color="#ff0000"][b][i]"Ой  учора  ізвечора
Пасла  Маланка  два  качура.

Ой  пасла-пасла,  –  загубила,
Пішла  шукати  –  заблудила.

Ой  приблудила  в  чисте  поле,
Там  Василечко  плужком  оре.

Ой  ори-ори,  Василечку,
Виведи  мене  на  стежечку.

Виведи  мене  на  стежечку,
Посію  тебе  в  городечку.

Та  й  буду  тебе  поливати,
В  русую  косу  заплітати.

В  русую  косу  заплітати
Та  й  до  церковки  проводжати.

Наша  Маланка  ложки  мила
Та  й  у  тарілці  утопила.

Ложки  в  тарілку  утопила,
Біленький  фартух  замочила.

Наша  Маланка  не  робоча,
В  неї  сорочка  парубоча".[/b]
[/i][/color]
Серед    українського  народу  існує  поетичне  повір’я,  що  новорічна  ніч  для  віруючих  розкриває  небо    і  вони  можуть  просити  у  святих  все.  Що  їм  заманеться:  перетворити  воду  –  на  вино,  камінь  –  на  хліб,  глину  –  на  мід.
Так,  Господиня  (Ґаздиня  у  гуцулів)  бере  опівночі  на  голову  чоловічу  шапку  і  з  хлібом  та  коновкою  виходить  до  води.  Там  вона  тричі  занурює  хліб  у  воду  і  примовляє:
-  Не  хліб  ся  купає  у  воді,  але  я  –  у  здоров’ї  та  силі!
Набираючи  воду  в  коновку,  вона  примовляє:
-  Не  воду  беру,  але  мід  і  вино!..
Господиня  вертає  до  хати,  всі  сплять  –  ніхто  нічого  не  чує.  Вона  навшпиньках.  Без  найменшого  шелесту,  підходить  до  своїх  дітей  і  торкає  їх  голів  змоченим  хлібом:
-  Абисьте  були  такі  величні,  як  святий  Василь!
У  коновку  Господиня  кидає  кілька  срібних  монет.  Ранком  на  Новий  рік  вся  родина  вмивається  тою  водою:  «на  щастя,  на  статок  через  увесь  рік»!
[color="#ff0000"][b] У  спокої  та  щасті  приходить  на  землю  Старий  Новий  Рік,  за  християнським  календарем  Святого  Василя.[/color]
[/b] «…  Ще  тільки  починає  було  розвиднятися,  а  тато  вже  будять  мене:
-  Вставай,  сину,  годі  спати  –  пора  посівати!
Я  схоплююся  з  ліжка,  швиденько  одягаюся,  умиваюся  –  та  за  рукавицю  дідову,  а  в  ній  сій-зерна  повно:  пшениці,  жита,  ячменю,  вівса,  гороху  –  всього  по  пригорщі  і  змішане  разом.
-  Спочатку  вдома  посівай,  -  каже  батько,  -  а  потім  і  до  людей  підеш!
Я  став  перед  образами,  набрав  жменю  зерна  в  рукавиці,  посіяв  і  приказав:

[i]«На  щастя,  на  здоров’я  та  на  той  Новий  рік,
Щоб  родило  краще,  як  торік.
Зароди,  Боже,  жито-пшеницю  та  всяку  пашницю:
Корінь-коренистий,  колос-колосистий,
З  колоска  –  жменьку,
Зі  снопа  –  мірку,
З  копички  –  візок,
А  з  візка  –  стіжок.
Дай,  Боже!»
[/i]
-  Спасибі  тобі,  сину,  що  нас  обсипав  щастям.  На  ось  тобі  грош  та  будь  завжди  хорош!
А  тепер  можна  і  до  людей  щастям  посівати».*
В  цю  ніч  двері  у  хатах  не  замикаються  –  люди  посівальників  ждуть.  Перший  посівальник  на  Новий  Рік  звичайно  буває  і  першим  «полазником»  -  приносить  до  хати  щастя.  За  народними  віруваннями  дівчата  щастя  не  приносять,  тільки  хлопці,  а  тому  й  посівати  дівчатам  не  годиться.
Інколи  Господиня  просить  першого  посівальника  сісти  на  порозі,  «щоб  кури  сідали  та  курчат  висиджували»,  та  «щоб  добро  у  хаті  велося».
Як  була  Господиня  справна,  то  сміття  з  хати  не  виносила  від  Святого  Вечора  аж  до  Нового  Року,  «щоб  не  винести  з  ним  і  своєї  долі».  Ранком  на  Новий  Рік  вона  те  сміття  все  ж  таки  виносила  та  висипала  на  одну  купу  в  саду.  Там  його  палили,  воно  горіло,  а  вогонь  мав  силу  неабияку  –  ним  обкурювали  садові  дерева  «щоб  ліпше  родили».
А  Господарі  славні  (Ґазди  у  гуцулів)  стрибають  через  такий  вогонь,  примовляючи  на  врожай.
У  перший  день  Нового  Року  до  всього  приглядаються,  бо  все  має  віще  значення:  якщо  ніч  проти  Нового  року  тиха  і  ясна,  буде  щасливий  рік  не  тільки  для  людей,  а  й  для  худібки.
Якщо  сонце  весело  зійде  і  жити  буде  весело,  та  добре  вродить  садовина.  А  коли  іней  покриє  дерева,  чекай  врожаю  на  збіжжя.
Якщо  частина  неба  вкрита  на  Новий  Рік  хмарами,  то  з  тої  сторони  сподівайся  щастя.  Сніг  випаде  на  свято  –  теж  добра  прикмета.
[color="#ff0000"][b]Перший  день  Нового  року  –  свято  Василя.  [/b][/color]В  цей  день  Василі  скликають  своїх  родичів  на  обід.
«  Перед  тим,  як  сісти  обідати,  батько  Василь  дає  синові  святочний  пиріг  і  каже:
-  Їж,  сину,  та  пам’ятай:  як  трапиться  тобі  зимою  збитися  з  дороги,  то  згадай,  з  чим  на  Новий  Рік  пиріг  їв  –  нараз  відшукаєш!
На  столі  таке  стоїть,  що  не  гріх  і  спожити:  шинка,  ковбаси  та  всякі  припаси.  Є  до  чого  чарку  випити  та  «дай,  Боже!»  сказати.
На  Новий  Рік  не  годиться  пити  по  одній  чарці,  а  все  по  дві,  «щоб  старі  в  парі  жили,  а  молоді  собі  пару  знайшли»,  -  так  примовляють,  коли  Василі  гостей  приймають».*
Дай  Боже  у  цей  день  у  церкві  побувати,  щоби  через  увесь  рік  до  храму  Божого  стежечку  топтати.
А  по  обіді  запрягали  найкращі  коні…  Летять  коні-змії,  під  собою  ніг  не  чують,  тільки  сніг  вихором  на  всі  боки  розлітається.

[i]«Ходить  Ілля  на  Василя,
Носить  пугу  житяную.
Де  цар  ходить  –  жито  родить,
Де  цариця  –  там  пшениця».
  *

«Орел  поле  ізорав
Та  пшениці  насіяв,
Крилечками  зволочив,
Дрібен  дощик  підмочив.
Роди,  Боже,  пшеницю
І  всяку  пашницю.

Орел  поле  ізорав
Та  ячменю  насіяв,
Крилечками  зволочив,
Дрібен  дощик  підмочив.
Роди,  Боже,  сей  ячмінь,
Старим  бабам  на  кисіль,
Парубкам  на  пиво,
А  дівкам  на  диво».
 
[/i]

[i]Тут  *  позначені  цитати  з  «Різдвяних  святок»  етнографа  Матвія  Номиса.[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=771147
рубрика: Поезія, Поетичний, природний нарис
дата поступления 13.01.2018

Ірина Вовк. "ПЕГАСИ": ювілею МАРІЇ ЛЮДКЕВИЧ, присвячується

[color="#ff0000"][b]Штрихи  до  портрета  Марії  Людкевич  у  гурті  літстудії  "Гроно".  Риси,  що  не  зітруться…[/b][/color]

[color="#ff0000"][i]7  січня  у  Львівській  Національній  спілці  письменників  України  Різдво  подвійне  -  свою  ювілейну  дату  в  житті  і  творчості  зустріла  поетеса  Марія  Йосипівна  Людкевич.  Цей  матеріал  готувався  їй  у  подарунок  для  книги:"МАРІЯ  ЛЮДКЕВИЧ.ЖИТТЯ  І  ТВОРЧІСТЬ",  що  вийшла  до  ювілейних  Різдвяних  свят  у  видавництві  "Сполом".
[/i][/color]

[color="#ff0000"][b]Марію  Йосипівну  Людкевич[/b]  [/color]пам’ятаю  з  кінця  80-их  років  минулого  століття.  Нас,  творчих  підлітків,  об’єднала  з  нею  створена  у  ті  часи  при  газеті  «Молода  Галичина»  обласна  літературна  студія  «Гроно».  До  неї  ввійшло  понад  200  обдарованих  молодих  людей  Львівщини,  серед  них  опинилися  поруч  мене,  восьмикласниці,  і  вже  трохи  старші  студенти  львівських  вузів  -  Марія  Шунь,  Володимир  Олейко,  Віктор  Неборак,  Василь  Терещук,  Олекса  Вільчинський,  Олесь  Дяк,  Надія  Мориквас,Василь  Куйбіда,  і  покійний  уже  нині  прозаїк  Василь  Левицький,  та  багато  інших  творчих  особистостей  мого  покоління.  Марія  Людкевич  перейняла  естафету  керівництва  літстудією  «Гроно»  після  Василя  Іванишина  та  Романа  Качурівського  (обидвох  уже  немає  поміж  нас!).  Засідання  «Грона»  відбувалися  кожен  останній  четвер  місяця  на  11  поверсі  Будинку  Преси  у  Львові.  Обговорювали  прилюдно  творчі  дописи  за  місяць,  читали  нове  і  тут  же  слухали  враження  про  написане.  Це  був  дуже  потужній  стимул  до  самовдосконалення,  коли  хтось  поруч  звучав  сильніше  за  тебе!  До  того  ж  були  перші  публікації  в  газеті  «Молода  Галичина»  і  звіти  Марії  Йосипівни  про  роботу  «Грона»  під  відповідно  ілюстрованою  рубрикою,  де  були  прописані  наші  імена,  згодом  були  презентації  і  наших  перших  збірок…  Хіба  забудеш  тодішні  щорічні  Львівські  «Поетичні  Весни»,  творчі  подорожі  районами  Львівської  області,  а  також  творчу  мандрівку  на  Схід  України  від  поетичної  секції  Клубу  Творчої  Молоді  у  період  його  найвищого  розквіту,  а  також  поїздку  в  Польщу  1989  року,  що  зібрала  в  одне  мистецьке  ціле  і  львівську  юну  поезію,  і  молодіжну  естраду…  Пригадую,  як  ми  виступали  великою  українською  делегацією  в  місті  Кракові:на  відкритті  Художньої  Галереї  у  Центральній  міській  бібліотеці,  де  зібрався  польський  бомонд,  серед  них  відомі  на  той  час  артисти,  письменники,  співаки.  Потім  було  урочисте  прийняття,  мені  поталанило  сидіти  навпроти  молодого  ще  тоді  і  знаменитого  після  «Потопу»  та  «Прокаженої»  кіноактора  Лєшека  Телєшинского.  Це  був  підйом  наших  творчих  потужностей  –  зараз  згадується  про  це  неодмінно  з  теплим  щемом  ностальгії.  Марія  Йосипівна  була  хорошим  керівником  –  не  диктатором,  а  порадником.  Вона  була  зацікавлена  у  нашому  зростанні.  Проте  до  статусу  членів  Національної  спілки  письменників  України  доросло  з  учасників  «Грона»,  мабуть,  трохи  більше  десятка  (природній  відбір!).  Завдяки  практиці  літстудії  «Грона»  ми  пройшли  творчий  вишкіл  у  відповідний,  дуже  зручний  для  початківців  період  фахового  навчання,  до  того  ж,  як  правило,  середовище  гронівців  було  сформоване  з  молоді  гуманітарного  спрямування,  хоча  час-від-часу  траплялися  серед  нас-«ліриків»  і  «фізики»  теж.  Відрадно  одне:  з  когорти  літстудії  «Грона»  ніхто  не  став  графоманом.
Щодо  Марії  Йосипівни,  то  набуті  нею  в  час  керівництва  «Гроном»  педагогічні  та  організаційні  навики  знадобилися  їй  згодом,  а  саме  упродовж  великого  і  плідного  творчого  періоду  керування  літстудією  «Джерельце»  при  газеті  «Галицьке  юнацтво».  Не  одне  покоління  літературно  обдарованої  молоді  завдяки  Марії  Людкевич  прийшло  у  новітню  українську  літературу  –  і  всі  вони  мають  свій  особливий  голос,  своє  індивідуальне  творче  обличчя.
Пам’ятаю  свої  враження  відпрочитаної  першої  поетичної  збірки  Марії  Людкевич  «Червнева  повінь».  Один  з  віршів  «Ніжність»  мені  тоді  поклався  на  музику  –  співаю  його  і  досі,  коли  приходить  хвиля  спогадів:
[b][i]«…Як  тремкі  дерева  осінні
Ми  тримались  на  злих  вітрах.
Тільки  ніжністю,  мов  корінням  –
Той  листок,  відлетілий  птах.
Гнізда,  наче,  самотні  душі,
Тихо  вищали  над  усім.
Ми  любити  безмірно  мусили,
Щоби  вірилось  краще  їм»…[/i]
[/b]
Моє  творче  покоління  пам’ятає  Марію  Людкевич  молодою,  енергійною  творчою  ентузіасткою.  Вона  навчила  нас  вірити,  що  наша  праця  комусь  потрібна,  що  бути  ПОЕТОМ  –  це  Доля  щасливих!
Я  відчуваю  вдячність  за  творчий  неспокій,  бо  належу  до  тої  когорти  учениць,  які  пов’язані  з  Марією  Людкевич  спілчанськими  клопотами  пожиттєво.  Отож,
[i]«топчем,  топчем  ряст-ряст,
Бог  здоров’я  дасть-дасть,
Дай  Біг  діждати
і  на  той  рік  топтати»…[/i]

…І  на  той  рік,  і  на  другий…  і  на  ще  багато  років  вперед!..

МАРІЇ  ЙОСИПІВНІ  ЛЮДКЕВИЧ
[b][i]"Ми  стояли  на  нитці  променя
Під  шаленим  крилом  грози,
Де  сховатися  не  було  мені
Від  печалі  і  від  сльози.
Не  боялися  тиші  сніжності,
Що  вихлюпувала  з  очей.
Це  не  повінь,  а  пізня  ніжність,
Що  до  нас  і  між  нас  тече".[/i][/b]
[i]М.  Людкевич.Зі  збірки  [b]«Червнева  повінь»[/b][/i]

Ми  стояли  на  нитці  променя  під  шаленим  крилом  грози,
Літ  п’ятнадцять  тоді  було  мені  –  золоті  молоді  часи…
Вам,  Маріє,  в  різдвяну  чашу  сипле  Божа  Родина  вік  –
На  просвітлену  творчість  Вашу  рідне  слово  Пан-Біг  прирік.
На  довіру  життя  побільшало  –  ми  чужі,  а  рідніш  нема!
Запечалені  очі  віршами  –  наші  душі  єдна  зима…
В  Грона  зібрані  лиця  і  постаті,  проміж  нами  ріка  тече  –
Теплі  гнізда  чекають  в  розквіті,  слово  глодом  терпким  пече…
Повінь  тиха  червнева  повниться,  сніжна  ніжність  хлюпоче  в  нас  –
Лист  осінній  багряно  рониться,  рік-за-роком  спливає  Час…
Як  тремкі  дерева  осінні  стоїмо  на  семи  вітрах  -
Божевільні  й  любов’ю  зцілені,  з  словом  зболеним  на  устах…
Стежко  дивна,  навіки  обрана  –  Божа  страта  і  Божий  дар,
Не  спішімо  сідати  в  човен,  ще  під  нами  Жива  Вода!
Поки  весни  лелечо  сіються,  риба-щука  збиває  лід,
Хай  і  повниться  й  світло  мріється  й  білоусо  зростає  Рід…
Легко  так  і  просторо,  і  вільно  –  ці  слова  як  відлуння  душ…
Творчу  стежку  топтати  спільно  –  з  Божим  проводом  –  кроком  руш!


Увійшло  до  книжки  "Марія  Людкевич.Життя  і  творчість".-Львів:"Сполом",2018.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=770955
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 12.01.2018

Ірина Вовк. Вертепні образки: «МАРСЕЛЬЄЗА»

[color="#ff0000"][b][i]«Пречиста  Діва,  де  Сина  діла?
Славен  єси,  славен  Господь  Бог  
                                 на  небеси».[/b]
     (Староукраїнська  щедрівка)[/color]
[/i]

Предивна  ніч  –  займається  Зоря,
Пречиста  Мати,  вбрана  у  намисто,
тримає  Богом  послане  Маля  –  
і  любо  так…  по-ангельськи  врочисто…
І  все  б  нічого!..  Повниться  обрус
дванадцятьма  ознаками  Вечері,
віднині  в  хаті  житиме  Ісус  –  
прочинені  до  Світла  вікна  й  двері,
устелені  долівка  і  поріг  –  
вже  й  люд  вертепний  ломиться  знадвору…
Чогось  Пречистій  тінню  сум  наліг
І  «Stábat  Máter»  дисонує  хору.
–  Не  плач,  Рахиле!  –  і  кладе  Рахиль  
у  дар  новорожде́нному  Дитяті  
пастирський  посох  і  єпітрахіль
з  благаннями  Любові  й  Благодаті,
бо  ось  нависла  Ірода  печать
і  на  святочні,  божії  оселі
іде  війною  іродова  Рать
з  Косою  Смерті  на  чужім  веселлі.

Пресвітла  ніч  –  народження  Христа,
(махає  Смерть  Коси  сталевим  лезом)  –
І  у  вертепнім  хорі  нароста
мелодія  звитяжна  «Марсельєзи»…

(Зі  збірки,  що  вкладається  "Туга  за  Єдинорогом",2017-2018)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=770922
рубрика: Поезія, Вірші до Свят
дата поступления 12.01.2018

Ірина Вовк. "ЗВЕСЕЛІЄ ЗИМА…"

Звеселіє  Зима.  Захмеліє  Зима.  Захурделиться…
Снігом  білим  лапатим  під  ноги  рипуче  простелиться.
Зазирне  до  печі,  напече  калачі  в  сирі-ма́сельці…
Діва  Сина  свого  між  бидля  покладе  в  теплі  ясельці…
Наздоров’,  Колядо,  приступися    старими  поконами,
Запали  невгасиму  свічу  під  святими  іконами.
Хай  тупцює  у  хаті  Коза    -  жито  множиться…
Хай  наш  рід-родовід  все  росте-вироста…  не  тривожиться!
Застеляйте  столи́  та  наповнюйте  кубки  мед-винами  -  
Це    ж  бо  в  хату  прийдуть  гості  з  дальніх  доріг  та  з  новинами:
Діва  Сина  Христа  привела  в  білий  світ    -  тьма  розсіється!
…Від  воріт  до  воріт  коляда  загляда,  снігом  віється…
Кине  батько  кутю  ген  високо,  під  небо,  під  сволоки…
Геть  із  хати  ідіть-пропадіть,    щезніть  мороки…
На  дай  Боже,  співаймо  сьогодні  хвалу  Світлу  Денному  –  
За  родинним  столом  та  все  купно,  гуртом  –  Нарожденному!

(Зі  збірки,  що  вкладається  "Туга  за  Єдинорогом",2017-2018)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=770205
рубрика: Поезія, Вірші до Свят
дата поступления 08.01.2018

Ірина Вовк. "Для дорослих і дітей дещо до історії ВЕРТЕПУ"

[color="#ff0000"][b][i]«ВЕРТЕП»  походить  від  старослов’янського  слова  і  означає  «п  е  ч  е  р  у»,  де  за  біблійною  легендою  народився  Ісус  Христос.
Промені  зірки,  яку  носять  разом  з  вертепом  вертяться  навколо  своєї  осі,отож  у  народі  слово  «в  е  р  т  е  п»  виводять  від  дієслова  
«в  е  р  т  і  т  и  с  я».
[/i][/b][/color]

   У  книзі[b]  Й.  Ю.Федаса  «Український  народний  вертеп»  [b][/b][/b]знаходимо  багато  історичних  цікавинок,що  стосуються  в  е  р  т  е  п  у:  [i]«Дячки  приходських  церков,  особливо  в  містах  і  містечках,  носять  протягом  усього  тижня  Різдва  надвечір  по  дворах  з  дерева  і  паперу  зроблений  будиночок  для  зображення  Вифлеєму,  де  ляльками  показують  подію,що  була  після  Різдва  Христового.  Цей  будинок  і  називається  в  е  р  т  е  п.  У  верхньому  ярусі  будиночка  вміщується  іноді  зображення  святого  сімейства  і  немовляти  Христа,що  лежить  у  яслах,  тут  відбуваються  релігійні  сцени  поклоніння  пастухів  і  волхвів,  сповнені  світлим,святковим  настроєм.  У  нижньому  ярусі  відбувається  світська  частина  вистави,що  має  назву  і  н  т  е  р  м  е  д  і  я,бо  вклинюється  між  дією  довкола  святого  сімейства  –  драма  «Цар  Ірод»,  народна  драма  «Коза»  та  побутові  сцени».
[/i]Іншою  своєрідною  рисою  українського  вертепу  є  те,що  в  ньому  ми  маємо  єдиний  випадок  злиття  лялькової  п’єси  з  церковною  драмою  –  двох  різнорідних  елементів,  що  ніколи  не  змішувалися  протягом  усієї  своєї  історії,  аж  до  ХVІІ  ст.,  до  якого,очевидно,  і  належить  перша  поява  в  е  р  т  е  п  у  на  Україні.  
За  дослідженням  етнографа  Ізопольського  перший  український  в  е  р  т  е  п  збудований  «року  Христового  1591»  у  Ставищах.  Можна  здогадуватися,  що  в  перших  зразках  прототипу  української  в  е  р  т  е  п  н  о  ї    д  р  а  м  и  живі  актори  виконували  релігійну  частину,  а  ляльки  інтермедійну  –  світську,  і  тільки  пізніше  обидві  частини  почали  виконуватися  ляльками.  Що  це  було  саме  так,  переконує  нас  видана  [b]Іваном  Франком  «Гра  з  Бердою»[/b],  в  якій  частину  сцен,  що  відповідають  cценам  пастухів  давньої  містерії  українського  в  е  р  т  е  п  у,  виконували  живі  актори,  а  сценки  побутові  –  ляльки.

[b]Іван  Франко,  [/b]вивчаючи  джерела  народного  в  е  р  т  е  п  у,писав:
[i]«Ляльковий  театр  від  найдавніших  часів  мав  чисто  світський  характер,  малював  типи  та  ситуації  буденного  життя,  виключаючи  теми  релігійні.  Це  в’яжеться  з  тим  огнищем,  із  якого  вийшов  цей  театр.Тим  огнищем  були,  як  показують  найстарші  свідоцтва  про  існованє  лялькового  театру  в  Індії  та  Єгипті,салони  та  будуари  знатних  дам.  Призвичаєні  відмалку  бавитися  ляльками,  а  надто  змушені  своїм  суспільним  становищем  проводити  найбільшу  часть  свого  життя  в  мурах  свого  гарему  чи  гінекея,  вони  більше,  ніж  хто  інший  мусили  споконвіку  почувати  потребу  бачити  хоч  у  ляльковій  грі  образ  того  широкого  світа,  замкненого  для  них.  Отсе,  на  мою  думку,  основна  різниця  між  ляльковим  театром  і  тим,  де  виступають  живі  актори.
Акторський  театр  постав  у  Греції,  з  культу  деяких  популярних  божищ,  особливо  Діоніса,  і  весь  час  свого  росту  й  розквіту  заховав  той  свій  всенародний  і  релігійний  в  е  р  т  е  п.  [color="#ff0000"][b]В  е  р  т  е  п    постав,  без  сумніву,  з  комбінації  релігійної  різдвяної  драми,  витісненої  з  церковної  огорожі  на  міську  площу,  і  зовсім  світської  лялькової  гри![/b][/color]
…Для  розвою  нашої  в  е  р  т  е  п  н  о  ї  драми  турецький  Карагец  мав  деяке  значінє,  зрозуміло  вже  з  того,  що  тисячі  наших  людей,  буваючи  на  сході,  особливо  в  ХVІ-ХVІІ  ст.,  чи  то  як  купці,  чи  то  як  невольники,  чи  то  як  вояки,  певно  мусили  знайомитися  там  із  виставами  в  е  р  т  е  п  н  о  г  о  театру  і  набирати  з  нього  смаку.  Зрештою,за  ним  не  треба  було  й  шукати  далеко,  бо  він  із  Турції  зайшов  до  Болгарії  та  Румунії,  де  переодягнений  у  національний  стрій  держиться  серед  народа  ще  й  досі…  стрічається  з  пережитками  в  е  р  т  е  п  а,  драми  «Царя  Ірода»  та  бетлейки,  [u]занесених  сюди  з  У  к  р  а  ї  н  и  та  Польщі.[/u]
[u]Те,  що  вистави  в  е  р  т  е  п  у    давалися  на  різдвяні  свята  –  не  є  доказ  церковного  походження  названого  виду  театру.  Якби  в  е  р  т  е  п  (його  перша  частина)  був  духовним  продуктом  церкви,  ідея  прославлення  Христа  стала  б  у  театрі  домінуючою.Та  це  не  відбулося!
Розгадку  слід  шукати  в  народному  сприйнятті  Христа.[/u]»[/i]

           Ми  свідомо  так  довго  цитували  думки  етнографів  різних  поколінь  та  шкіл,  щоб  хоч  трохи  пролити  світло  на  непросте  запитання  про  джерела  виникнення  і  шляхи  розвитку  в  е  р  т  е  п  н  о  г  о  дійства  на  У  к  р  а  ї  н  і.
[color="#ff0000"][b]Найважливіше  з  цієї  інформації  зрозуміти,  що,  незважаючи  на  існування  вертепної  драми  паралельно  у  різних  народів  середньовіччя,  в  е  р  т  е  п    в    У  к  р  а  ї  н  і    м  а  є    в  л  а  с  н  і    к  о  р  е  н  і,  себто  виникає  у  взаємозв’язку,  але  н  е  з  а  л  е  ж  н  о  від  інших.І  походження  в  е  р  т  е  п  у  слід  шукати  не  так  в  культурі  античного  світу,  як  у  давніх  традиціях  звичаєвого  побуту  східних  слов’ян[/b]
Певна  річ,  що  коли  Київська  Русь  у  988р.  прийняла  християнство  з  руки  Візантії,  вона  дістала  у  спадок  і  духовне  надбання  древньої  Греції,  але  ж  не  треба  забувати,що  віруючи  в  Ісуса  Христа,  український  народ  вірив  також,  що  поруч  з  Богом-Сином  та  Богом-Отцем  на  Небі  серед  Сонця,  Місяця  та  мерехтливих  Зірок  живуть  у  країні  Вираю  (чи  то  у  Райських  садах  Едему)  душі  померлих  родичів  епохи  старожитності.[color="#ff0000"][/color][/color]

[color="#ff0000"]З  давніх-давен  на  свято  Різдва  Світу  Україна-Русь  піднімала  урочу  «зірку»,  що  оберталася  довкола  своєї  осі  на  честь  улюбленої  слов’янської  богині  Вечірньої  Зорі-  Лади,Землі-Берегині,  Матері  новонародженого  Сонця-Сварожича.
А  коли  Непорочна  Діва  породила  Сина-Христа,  «світло  від  світла»,  то  У  к  р  а  ї  н  а  -  М  а  т  и  сповила  його  «  во  вертепі  со  бидляти»,  «в  яслах  на  сіні,  в  бідній  яскині»  --  і  вірила,  непосильно  працюючи,терплячи  руїни  і  втрати,одержимо  вірила  у  спасення  душі  свого  народу!
Тому  помиляється  той,  хто  думає  про  в  е  р  т  е  п    як  про  пережиток  минулого,  як  про  проминальну  втіху  своїх  бабусь  та  дідусів.
[/color]
В  е  р  т  е  п    діє  і  по  сьогодні  у  виконанні  живих  акторів.  На  свято  Різдва  Христового  несуть  в  е  р  т  е  п  н  и  к  и  до  хати  одноярусну  шопку  (спрощений  різновид  в  е  р  т  е  п  у,  де  святі  дуже  добре  почуваються  серед  людей),  а  звіздарі  вітають  хату  віфлеємською  «звіздою»,аби  були  ми  щасливі  та  здорові  
«н  а    м  н  о  г  а  я    і    б  л  а  г  а  я    л  і  т  а»!

[color="#ff0000"][b][i]Ангел  небесний  най  між  вас  ходе
нині  із  Божим  Дитятком.
Возвеселися,  щедрий  наш  роде,
щастям,  здоров’ям  і  статком.
На  многая  літа  колядувати:
радуйся-радуй,  Божая  Мати![/i]
[/b][/color]
За  дитячою  книжечкою  "Старі  слова  різдвяного  вертепу".  -  Львів:Сполом,2013,2014.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=770204
рубрика: Поезія, Нарис
дата поступления 08.01.2018

Ірина Вовк. "ПОКОЛЯДЬ ДЛЯ МАЛЕНЬКОГО ВЕРТЕПЧИКА" (вертепні віншування)

Віншує  [color="#ff0000"]АНГЕЛИК*:
[/color]
Я  маленьке  Янголятко  –
Маю  Зірку  і  Крильцятка…
Чи  щасливі  тут  малятка,
що  ростуть,  як  янголятка!

Порадійте  разом  з  нами  –
вже  Ісусик  біля  мами
простягає  рученята…
Дай  вам,  Боже,  гарні  свята!

Віншує  [color="#ff0000"]ПАСТУШЕЧКА:
[/color]
Я  маленька  Пастушечка,
В  мене  хлібця  цілушечка.
Я  собі  не  гордую,
лем  овець  нагодую.

А  овечка:  «бир»  та  «бир»  --
пошли,  Боже,  хліб  та  сир,
щоб  в  коморі  і  на  дворі…

Будьте  з  празничком  здорові!


Віншує  [color="#ff0000"]КОЛЯДНИЧКА:
[/color]
А  я  дівчинка  –  Устинка,
колядничка  –  веселинка,
б’ю  у  хаті  Вам  чолом,
Вас  вітаю  із  Різдвом!

Віншує  [color="#ff0000"]КОЗА:
[/color]
А  я  кізонька  вперта  –  
кожушина  затерта,
вам  товчуся  в  комірку  –  
нате  зернятка  мірку,
аби  малисьте  в  хаті
паляниці  багаті…
На  столи,  на  дубові  –  
Будьте  ситі  й  здорові!

Віншує  [color="#ff0000"]ЧОРТИК  АНТИПКО:
[/color]
Я  Антипко,  я  нечем,
вас  вітаю  рогачем!
А,  чень,  ви  –  нечемні  діти  –
в  пеклі  будете  горіти…
Так  Ангелик  в  царстві  Божім
повелів  колись  згори:
ти,  Антипко,  дбай,  небоже  –
все,що  гоже,  Бог  примноже,
що  негоже  –  Чорт  бери!

Віншує  [color="#ff0000"]ЖИДІВОЧКА[/color]:

А  я  собі  жидівочка,
як  солодка  медівочка…
А  ви,  люде,  пильнуйте,
щедро  гроші  марнуйте:
на  печені  та  ковбаси,
на  заморські  ананаси,
на  вареники,галушки,
макаґіґі  і  пампушки  –
а  як  станете  при  тілі,
хай  щастить  при  кожнім  ділі!

Христос  ся  рождає  –  ай  вай,вай,ває…

Віншує  [color="#ff0000"]ЦИГАНСЬКА  ПАРА:[/color]

Циган,  циган,  циганіца,
добра  з  медом  паляніца!
Добре  жити-поживати,
золотії  гори  мати:
у  пивничках  –  щоби  лилось,
у  комірцях  –  щоб  копилось,
а  у  хаті,  день  по  святі,
станьте  щедрі  і  багаті,
не  журливі,  не  злобливі  –
а  веселі,  а  красиві!

Гоп,  каблуки-черевики…    
Гоп,  цицики-вициндрики!


Віншує  [color="#ff0000"]ВЕРТЕПНИЙ  ХОР[/color]:

[color="#ff0000"][b][i]Ми  з  колядою  під  ваші  стріхи
несемо  звістку  щастя  і  втіхи.
Діва-Невіста  в  яслах  на  сіні
люлю  вмостила  Божій  Дитині.
Пастир  убогий  горне  ягнятко  –
люляй  та  й  люляй  Боже  Дитятко.
Ангел  небесний  в  дудочку  грає  –
на  Україні  Христос  ся  рождає!
[/i][/b][/color]
[i]Авторські  віншування  написані  для  донечки  Устоньки,  що  увійшла  до  найменшого  покоління  акторів  театру  «Юна  МЕТА»  -  дітей  акторів  Молодіжного  Експериментального  Театру  Аматорів  «МЕТА»,  який  діє  у  Львові  з  1979  року  і  вертепом  «за  Семеном  Дійовичем  та  іншими  галицькими  пастирками»  відроджував  у  рідному  місті  традиції  старожитньої  Коляди.  У  1989  році  вертеп  театру  «МЕТА»  постав  на  сцені  Львівської  філармонії  у  програмі  різдвяної  постановки  театру  «Не  журись!»
[/i]

(З  дитячої  книжечки  "Старі  слова  різдвяного  вертепу"._  Львів:Сполом,2013,2014.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=770054
рубрика: Поезія, Вірші до Свят
дата поступления 07.01.2018

Ірина Вовк. "СТАРІ СЛОВА РІЗДВЯНОГО ВЕРТЕПУ" (текст вертепного дійства)

[color="#ff0000"][b][i]Чи  любите  ви,  мої  маленькі  друзі,  різдвяні  свята?
А  нічні  вертепні  дійства  з  Ангеликом,  Пастушками,  Антипком,  Дідом  та  Бабою,  впертою  Козою,  що  вистрибує  по  хаті,  Жидом  та  Жидівкою,  що  вступають  у  змову  з  Циганською  Парою!
Це  старовинне  дійство  відбувалося  у  нас,  на  українських  землях,  з  діда-прадіда  –  і  дійшло  до  наших  днів,  і  пильнує  оком  Матері-Берегині  та  святочним  Дідухом  за  святвечірнім  столом,  аби  все  відбувалося  чин-чином,  як  і  тоді,  багато  століть  тому.
   Тому  зазирніть  у  різдвяне  вікно  7  січня,  надвечір,коли  Ісусик  вже  народиться,  і  про  цю  новину  маленькі  колядники  сповіщатимуть  цілому  світові,  адже  в  руках  у  них  буде  Вертепна  Зірка.  Я  переконана  –  не  обминуть  вони  і  вашої  хати.  Прислухайтесь  до  Їхніх  голосів,  до  їх  щирих  та  дотепних  віншувань…  А  все,  що  бажається  на  Різдво,  будьте  певні  –  
з  б  у  в  а  є  т  ь  с  я  !  
[/i][/b][/color]

[color="#ff0000"][b]Д  І  Т  О  Ч  И  Й    В  Е  Р  Т  Е  П[/b]
[i](за  Семеном  Дійовичем  та  іншими  галицькими  пастирками).[/color]
[/i]
І  ПАСТУХ:  Добрий  вечір  вашій  хаті,
  ми  прийшли  вам  розказати
        про  чудесную  новину...

ІІ  ПАСТУХ:      ...про  небесную  дитину.

ІІІ  ПАСТУХ:  Розкажіть,як  ви  там  були,
     що  ви  бачили,що  чули?

І  ПАСТУХ:  Ми  вночі  при  стаді  спали
 і  не  чули  і  не  знали,
що  коїться  в  небесах
і  в  тих  земних  сторонах.

ІІ  ПАСТУХ:  Аж  тут  нагло  серед  ночі
     протираєм  сонні  очі
  і  чуємо  --  хтось  співає,
  а  на  сході  --  зірка  сяє.

ІІІ  ПАСТУХ:  Ми  почули  спів  ангелів,
       спів  великий,спів  веселий,
     що  в  вертепі  у  яскині
 Божий  Син  родився  нині.

І  ПАСТУХ:  І  всміхнулась  Божа  Мати
   повна  ласки  й  благодати.

ІІ  ПАСТУХ:  Було  там  і  три  царі,
   ген  зі  Сходу  владарі,
 поклонилися  дитяті...

ТРИ  ЦАРІ:   Ми  прийшли  вам  розказати,
[i](хором)[/i]  що  в  вертепі  у  яскині
 Божий  Син  родився  нині!

ІІІ  ПАСТУХ:      Ото  я  вже  в  тій  хвилині,
      йду  з  дарунком  до  яскині,
         та  й  усіх  буду  скликати,
щоб  Богові  поклін  дати.

ТРИ  ПАСТУХИ:  Хто  вклонитись  хоче  Богу,
[i](хором)[/i] хай  збирається  в  дорогу,
   чи  то  студень,  чи  зима,
   перешкоди  нам  нема.

ЖИД:    Що  я  бачу,  що  я  чую
 щоб  у  ніч  таку  страшную
 в  такий  студень  мандрувати,
 напасти  собі  шукати.
 Чи  не  краще  в  хаті  сісти,
 та  й  усеньки  гарно  з’їсти,
 те,  що  Мошко  вам  приніс,
 і  поставив  перед  ніс.

І  ПАСТУХ:  О  ні,  Мошку,  так  не  буде!
   Не  такі  вже  нині  люди,
 щоб  із  Мошком  гендель  мати,
 а  про  Бога  забувати.

ІІ  ПАСТУХ:  Хто  на  добре  вже  рішився,
   той  із  Мошком  розлучився.

ІІІ  ПАСТУХ:  Хто  вклонитись  хоче  Богу,
 хай  збирається  в  дорогу.

ЖИД:  Ах,  такі  ви,  ну-ну-ну,
 Зараз  Ірода  гукну.
[i](гукає  Ірода).
[/i]
ІРОД:  А…ви  тут  мені  сховались,
     Що  йому  там  поклонялись,
 Добре,що  я  тут  вас  маю,
Зараз  смертю  покараю.

Гей  ви,  вої  ,  всіх  зв’язати,
у  в’язницю  заховати.

[i](ВОЇ  схиляються  перед  ІРОДОМ).[/i]

ВЕСЬ  ВЕРТЕПНИЙ  НАРІД:

Боже,Боже,поможи,
свого  лицаря  зішли!  

АНГЕЛ:  Тут  я  сповню  волю  Божу
       І  покривдженим  поможу.
       ГЕТЬ  від  них!Це  божа  справа…

[i](до  Ірода)[/i]  Ти  на  них  не  маєш  права!

[i](Проганяє  з  хати  ІРОДА,ВОЇВ  та  ЖИДА).[/i]

ВСІ  ПАСТУХИ:  Слава  Богу,  слава  Богу,
 Можемо  іти  в  дорогу.

АНГЕЛ:  Можете  іти  свобідно,
       І  служити  Богу  гідно.

І  ПАСТУХ:  Господарі,  прощавайте,
 В  гаразді  ви  проживайте.
 Хай  минає  вас  те  лихо,
 А  біда  сидить  вже  тихо.

ІІ  ПАСТУХ:  Щоб  журби  ви  вже  не  мали,
   І  нестатків  не  зазнали.
   Щоб  у  всьому  вам  щастило,
   Щоб  вам  жити  було  мило.

ІІІ  ПАСТУХ:  Всім  дорослим  і  маленьким
     Зичу  бути  здоровеньким,
     На  потіху  всій  родині  –
     І  на  славу  УКРАЇНІ!

АНГЕЛ:  Прощавайте!  Мир  цій  хаті,
     Будьте  щасні  і  багаті.
     Майте  д  о  л  ю  добру,  гожу,
     Тільки  вірте  в  ласку  Божу.
     Ласка  Божа  вас  спасе,
               Край  і  нарід  піднесе.

ВЕСЬ  ВЕРТЕПНИЙ  НАРІД:

«СЛАВА  БОГУ»  --заспіваймо,
У  дорогу  вирушаймо…
Честь  сину  Божому,
яко  пану  нашому,
поклін  віддаймо.

[i](У  хаті  всі  колядують  «БОГ  ПРЕДВІЧНИЙ»).[/i]

З  дитячої  книжечки  [b]"Старі  слова  різдвяного  вертепу".[/b]-Львів:Сполом,2013,2014.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=770047
рубрика: Поезія, Вірші до Свят
дата поступления 07.01.2018

Ірина Вовк. "З неба, суші і води…"

[color="#ff0000"][b][i]З  неба,  суші  і  води  
свята  йдуть  до  нас  сюди.
Народила  немовля
взимку  матінка-Земля,
і  зимою  у  віконце
Новорічне  світить  Сонце,
Місяць  світить  і  Звізда  –
йде  до  хати  Коляда.
Зірко,  зіронько–Колядко,
засвітися  Немовлятку!
Місяченьку,  ясний  братку,
засвітися  Немовлятку!
Ти,  Земелько,  грій  зернятко,
усміхнися  Немовлятку!
А  в  зернятку  –  житній  дух.
А  в  куті  спить  сніп–Дідух,
А  в  снопі  у  Дідуху
спить  Коза  у  кожуху,
а  в  Козиній  бороді
буде  тепло  Коляді!
[/i][/b][/color]

На  фото:  авторка  у  гурті  вертепників  театру  "МЕТА".  Львів,1990р.

Фрагмент  авторської  "Дощечкової  читанки":  [b]"Звідки  свята  ідуть  до  нас"[/b]

Увійшов  у  дитячу  книжечку  [b]"Старі  слова  різдвяного  вертепу"[/b].  -  Львів:  Сполом,2013,2014.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=770003
рубрика: Поезія, Вірші до Свят
дата поступления 06.01.2018

Ірина Вовк. "…ДЕ КОЗА ХОДИТЬ…" (народна драма "Коза")

[color="#ff0000"][b][i]„  –  Благослови,  Боже,
           і  отець,  і  мати
у  цій  хаті  коляду  відспівати.
   
 -  Благословив  Бог
           і  Божая  Мати![/i]
[/b][/color]
На  порозі  –  Різдво,  Святвечір  і  галас  Коляди.  А  що  є  ціннішого  для  нас,  українців,  як  відчуття    свого  коріння  та  родинного  вогнища,  яке  упродовж  різдвяних  свят  горить  особливо  яскраво,  зігріваючи  нас  теплом  всебожої  любові  і  благодаті.
Ми  –  українці  з  діда-прадіда.  Наше  коріння  таке  глибоке,  а  генетична  пам'ять  така  прозора  і  стійка,  що  вартує  найменшого  доторку,  натяку  чи  образу,  як  оживає  цілий  ланцюг  міфологічної  свідомості,  що  дав  нашим  пращурам  невмирущу  силу  Духа,  а  саме  народну  звичаєвість,  що  бере  свої  витоки  в  обрядах  річного  календарного  циклу.  Звідси  особливе  духовне  надбання  нашого  народу  –  українська  народна  драма,  себто  дійство  в  образах  –  масках.  До  такого  народного  театру  належать  різдвяні  вертепи,  що  увібрали  в  себе  історію  (драма  „Цар  Ірод”)  і  культуру  (народна  драма  „Коза”).
Про  ту  саму  „Козу”  і  піде  мова:

[color="#ff0000"][i]„Гоп,  цицики  -  вициндрики,  Кізонька  гуляє,
то  направо,  то  наліво  хвостиком  махає!”
[/i][/color]
Чи  ж  треба  наголошувати  на  тому,  що  „Коза”  для  праукраїнської  людності  –  це  символ  добробуту  в  домі  і  на  землі.  Це  запах  молока  і  каші,  а  згодом  свіжоспеченого  хліба,  це  ситна  їжа  і  теплий  одяг.  А  ще  роги  святості,  що  несуть  у  хату  привілля  і  достаток.  Тому  первісні  землероби  епохи  Трипільської  культури  називали  себе  „козиним  народом”,  визнаючи  Козу  предком  свого  роду.  Тому  закопували  рогаті  козині  голови  під  домівками  власних  хат,  аби  Рід  не  перевівся.  Тому,  поклоняючись  богу  Роду  та  богиням  Рожаницям,  справляли  їм  трапезу  з  „крупичного  хліба”,  молока,  сиру  і  п'яного  меду.  Цей  звичай  не  перевівся  і  до  наших  днів.
Отож,  все  тота  Коза...    Що  першими  приручили  Козу  землеробські  племена  на  теренах  протослов'янських,  а  в  часі  і  праукраїнських  земель,  свідчить  міф  про  Козу  як  Душу  Ниви,  котру  переслідують  завзяті  женці,  а  вона  ховається  від  них  в  останньому  невижатому  снопі.  
Ось  він  –  різдвяний  Дідух  стоїть  на  покутті  і  звістує  час  народження  Нового  Сонця,  час  Світлої  Вечері.
 У  християнському  вимірі  –  це  народження  Сина  Божого,  Світла  від  Світла...
Пливуть  тисячоліття.  Дерево  Життя  росте  вгору  та  вгору,  розростається,  буяє  своєю  кроною,  а  коріння  сягає  глибинних  надр.  Хто  дошукається  тепер  у  потішному  різдвяному  обряді  „водіння  Кози”  значущого  магічного  змісту.  А  проте  у  магії  все  дуже  просто  і  дохідливо  –[color="#ff0000"]  [b][i]„де  Коза  ходить,  там  жито  родить”[/i]:[/b][/color]
[color="#ff0000"][b][i]„Добрий  вечір  вам,
чи  ви  раді  нам?
Ми  не  самі  йдем,
ми  Козу  ведем.

Де  Коза  ходить,  
там  жито  родить.

Де  Коза  туп,  туп  –
там  жита  сім  круп.

Де  Коза  рогами  –
там  жито  стогами.

Де  Коза  хвостом  –
там  жито  кустом,

  а  де  не  сяга  –
 жито  виляга...”[/color]
[/i][/b]

Ото  ж  бо  й  воно,  що  Коза  –  магічна,  хоч  і  не  зовсім  міфічна  істота:  як  от,  скажімо,  казковий  Єдиноріг!  Коза  чимось  на  нього  схожа...  Не  вірите,  а  чому  ж?  Згадайте,  як  називається  перший  по  Різдві  Світу  знак  Зодіаку  –  „Козеріг”:  
[i]  «з  бородою  народився,  богу  вгодився,  а  святим  бути  не  може»…  [/i]
Тільки-но  ввійде  до  української  хати  Новорічний  Місяць-Молодик  чи  то  «Козлом  рогатим»,чи  «Василем  багатим  з  золотим  плугом  у  руках»  -  звеселиться  Коза,  стрепенеться  Душа  Ниви  дзвінкою  піснею  орачів-землетрудичів:  
[i]«Ой,  Див,  Див  та  Ладо,  та  повідай,  Козле,  правду»…
[i] [/i]
«Ходив  Козел  на  базар,
Купив  Козел  косу.
-Нащо  тобі  косу?
-Щоб  траву  косити.
-Нащо  ї  косити?
-Коней  годувати.
-Нащо  годувати?
-Щоб  дуб-ліс  возити.
-Нащо  ліс  возити?
-Мостоньки  мостити.
-Нащо  їх  мостити?
-Василю  ходити!»
 [/i]
…І  битиме  Коза  рогами  довкола  Новорічної  верби,  смереки  чи  сосни,  що  в  часи  старожитності  символізувала  Прадерево  Світу,у  котрого  коріння  заховане  глибоко  під  Землею,  а  крона  розкидана  геть  по  всій  Зоряній  Галактиці!  Що  ж,  пильнуйте  коляду,  українці,  пильнуйте  і  слухайте:[i]  Коза  тепер  уже  „гуляє”  не  тільки  по  Землі,  але  й  по  Зоряному  Небу:
[/i]
[color="#ff0000"][b][i]-Ой,  Козонько  мила,
Що  будеш  робила?
-Співати,  гуляти.
Дітей  цілувати!
[/i][/b]
[/color]

З  дитячої  книжечки  [b]"Старі  слова  різдвяного  вертепу".[/b]  -  Львів:Сполом,  2013,2014.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=770001
рубрика: Поезія, Поетичний, природний нарис
дата поступления 06.01.2018

Ірина Вовк. "СТАВАЙ, ДІДУХ, НА ПОКУТІ" (етноміфологія Зимових свят)

[i]«Мати  Сина  виряджала,
Місяцем  підперезала,
А  Зорею  застібнула,
А  Долею  обгорнула:

-Стрінь,  Боже,  ти  моє  Дитя,
На  високім  порозі,
У  великій  дорозі».
[/i]
Роде  наш,  вслухайся:  то  співає  Мати-Берегиня  колискову  новонародженому  Сонцю,  виряджаючи  його  в  далеку  дорогу  по  Зодіакальному  Небу.

[i]«Межи  трьома  дорогами,  рано-рано,
Межи  трьома  дорогами,  ранесенько.
Там  здибався  князь  з  Дажбогом,  рано-рано,
Там  здибався  князь  з  Дажбогом,  ранесенько.

-Ой  ти,  Боже,  ти  Дажбоже,  рано-рано,
Зверни  ж  мені  з  доріженьки,  ранесенько.
Бо  ти  Богом  рік  од  року,  рано-рано,
Бо  ти  Богом  рік  до  року,  ранесенько.
А  я  князем  раз  на  віку,  рано-рано.
А  я  князем  раз  на  віку,  ранесенько.
Раз  на  віку  в  неділеньку,  рано-рано,
Раз  на  віку  в  неділеньку,  ранесенько».[/i]

Спалахує  Вечірня  Зоря-вістунка,  розносячи  по  всій  старожитній  Україні-Русі  знаменну  подію:  щойно  (вночі  на  25  грудня)  Годувальниця  Світу,  Берегиня-Лада  породила  Даж-бога,  зимове  новорічне  Сонце  і  Воно  вже  ввійшло  у  володіння  сузір’я  Стрільця-Перуна.
Радіє  Мати,  радіє  і  Батько  –  древній  Сварог-Зодіак  появі  Сина-Сварожича,  і  на  його  честь  святкує  Небесна  Родина  укупі  з  усім  слов’янським  світом  Різдво  протягом  12  священних  ночей  (з  25  грудня  по  6  січня  за  старим  стилем),  сповняючи  магію  єднання  Неба  і  Землі,  прилучаючи  нові  покоління  до  заповітних  міфів  та  легенд  їх  далеких  предків.
Бо  інакше,  як  розповісти  людям,  що  12  різдвяних  ночей  –  це  12  космічних  епох  творення  Світу,  кожна  з  яких  тривала  (за  уявленням  етрусків)  1000  років.  А  число  12  відповідає  божественним  сузір’ям  Сварога-Зодіаку,  кожному  з    яких  Господиня-Русь  готувала  жертовну  страву.  А  коли  Господар  у  ролі  хатнього  жерця  виходив  з  хлібом  на  двір  і  обертався  на  місці  супроти  годинника,  то  тим  самим  виконував  ритуал  сонячного  культу,  бо  так  летить  через  усі  12  сузір’їв  Зодіаку  Дажбог-Сварожич…
Славить  старожитній  світ  Новонароджене  Сонце  і  його  люблячу  Матір,  Зорю-Берегиню,  що  оберігає  людей,  посилає  їм  мир  і  злагоду.  У  Матері  Сонця  багато  імен,  що  свідчить  про  щедрість  її  натури,  а  ще  про  ті  образи-символи,  у  якихз’являлася  богиня  слов’янській  людності.  На  свято  Різдва  Світу  виходила  вона  на  простори  Неба  яскравою  Зорею-«Колядою»  (від  наймення  «Кала»  чи  «Колєта»  у  давніх  шумерів,  бо  ж  Небесним  світилам  поклонялися  усі  розвинені  цивілізації  Стародавнього  світу)…
Символом  Звізди-Коляди,  а  отже,  Матері-Берегині,  що  заховала  Землю  під  свій  небесний  покров,  рятуючи  від  нищівного  проміння  палючого  Сонця,  стала  восьмикутна  зірка  колядників.  Вона  ще  й  досі  зорить  нам  у  хаті  у  ніч  під  Різдво.

[i]«Ішла  Коляда  та  й  по  вулиці,
Та  й  по  вулиці,  по  метелиці.
Прийшла  Коляда  на  тисовий  двір:
-А  чи  спиш,  чи  лежиш,  пан-господарю?
А  коли  ж  ти  спиш,  то  здоровий  спи,
А  коли  не  спиш  –  відчини  вікно,
Відчини  вікно,  подивись  у  двір!
На  твоїм  дворі  та  й  що  діється:
Ходили-гуляли  колядники,
Коляда,  Коляда!
Та  й  приходили  на  багатий  двір.
Двір  господаря  –  на  семи  стовпах,
Стовпи  точені,  позолочені.
На  самім  дворі  –  тереми  стоять:
Як  у  першому  –  тепле  сонечко,
В  другім  теремі  –  світлий  місяць-пан,
В  третім  теремі  –  часті  зіроньки.
Тепле  сонечко  –  господинечка,
Місяченько-пан  –  господаренько,
Часті  зірочки  –  малі  діточки».[/i]

Зоря-Коляда  скликає  за  спільний  стіл  Господаря,  Господиню,  малих  діточок.  Усіх  земних  і  небесних  родичів  на  Різдвяну  Вечерю.  На  честь  Небесної  Сім’ї  вечеряє  земна  родина.  За  легендою,  в  ніч  під  Різдво  Світу  сходять  на  Землю  з  небесних  райських  лук  Сварога-Зодіаку  душі  померлих  предків.  Народ  називає  їх  «святками»  і  шанує  на  рівні  з  богами.
Сьогодні  вони  при  нас  за  святвечірнім  столом,  добрі  духи  –  хоронителі  роду,  що  несуть  у  нашу  хату  цілунок  богині  Лади  і  дари  її  Сина  –  «Дай-бога».  Ми  частуємо  їх  обрядовою  їжею  –  кутею  і  запалюємо  священний  вогонь  з  12-ти  полін,  аби  так  палало  Сонце  в  усіх  12-ти  сузір’ях  Сварога-Зодіаку.  А  потім  збираємо  їм  у  далеку  дорогу  вираю  їстівну  офіру-коляду,  а  вони  у  гомінливих  масках  ряджених  колядників  щедро  посівають  світлицю  зерном,  віншуючи:
[i]
«Зароди,  Боже,
жито-пшеницю
на  всяку  пашницю:
корінь-коренистий,
колос-колосистий.
З  колоса  –  жменьку,
зі  снопа  –  мірку,
з  копички  –  візок,
А  з  візка  –  стіжок».[/i]

Віншують  від  «Світлого»  Вечора  до  Вечора  «Щедрого».  Коли  Дажбог-Сварожич  увійде  в  центральні  «зоряні  ворота»  Стрільця-Перуна,  народиться  Місяць-Молодик  і  старий  Сварог  святкуватиме  ще  один  Щедрий  вечір  –  1  січня  (за  старим  стилем).  Сварог-Зодіак    «розщедриться»  так,  що  подарує  землянам  дарунок  із  чистого  золота  –  «Золотий  Плуг».

Погляньте  цікавими  очима  в  цей  вечір  на  високе  зоряне  склепіння  і  ви  неодмінно  побачите,  що  сузір’я  Плуга-Оріона  немовби  «лежить»  над  горизонтом  і  Плуг  ось-ось  впаде  з  Неба  на  Землю.  Тому  і  вечір  називається  Щедрим,  що  приніс  слов’янину-землеробу  найважливіше  знаряддя  праці;  отож  і  назвався  наш  предок  «ру-сином»,  «сином  бога  Сонця»,  бо  з  прароду    став  при  Золотому  Плугові  орачем!
Так  відзначив  Сварог-Зодіак  народини  Місяця-Молодика,  якого  народ  нарече  «Василем»  і  на  його  честь  приготує  на  щедрий  Вечір  пироги  рогаті,  як  і  він  сам:

[i]«Свята  Василля  діжу  місила,
Пироги  пекла  букатії,  рогатії».
[/i]
Укине  пироги  в  борщ,  такий  же  тьмяний,  як  небо  вночі.
Український  народ  уявляв  собі  Місяця-Молодика  в  образі  ясноликого  «пана  Василя»,  що  воскрес  щойно  із  Духа  Діда  –  Дідуха.  А  що  приходив  «пан  Василь»  не  один,  а  з  Золотим  Плугом  та  «святками»  в  масках  ряджених  посівальників,  то  господарі  зарані  (ще  з  осені)  готували  йому  житло:  сніп  необмолоченого  жита,  що  стояв  усі  12  священних  ночей  у  святому  куті  –  «на  покутті».

[color="#ff0000"][b][i]«Ставай,  Дідух,  на  покутті,
На  покутті,  та  й  на  злоті,
Будем  тебе  частувати,
Мед-горілку  попивати».[/i][/b]
[/color]
Дивився  Місяць-Молодик  з  небесних  лук  бога  Сварога,  дивився  Дідух  з  покуття,  як  ходили  люди  на  Щедрий  Вечір  за  плугом,  промовляючи  магічні  слова,  аби  дістати  за  минулий  рік  прощення,  а  на  майбутній  благословення.  Дивився  Дідух,  невмирущий  Дух  Прадіда  нашого,  як  святкують  на  Землі  його  іменини,  -  і  сумував  за  полем,  залитим  сонцем,  за  рікою,  що  вийшла  з  берегів,  за  предковічним  буйно  зеленим  лісом…

Українська  загадка  каже:

[i]«З  бородою  народився,
Богу  вгодився,
А  святим  бути  не  може…».
[/i]
Як  добре  подумаєте  –  зметикуєте,  що  то  –  Цап  (чи  Козел).  Проте  загадка  не  зовсім  права:  у  давніх  слов’ян  Місяця-Молодика  порівнювали  з  Цапом,  бо  Місяць,  як  і  Цап,  був  «рогатим».  А  роги  у  старожитньому  світі  завжди  були  символом  святості.  Отож,  про  Місяця  казали:  «Он  де  Цап  на  полі  басує  з  цапенятами»,  або  «  Місяць  –  Цап,  а  зірки  –  то  його  рідня».
За  слов’янським  міфом,  була  у  «небесного  Цапа»  земна  дружина  –  Коза,  що  вигодувала  Стрільця-Перуна.  Коза  щедро  розливала  своє  молоко  і  богам,  і  людям,  не  даремно  ж  давні  слов’яни  називали  себе  «козиним  народом»,  або  «народом  пастухів».  Коза  стала  для  пращурів  наших  священною  твариною,  а  що  надто  вона  полюбляла  пасовища,  то  про  неї  в  народі  казали:

[i]«Коза  –  Душа  Ниви  у  подобі  тварини,
що  всеньке  літо  пасеться,
а  на  осінь  рогами  б’ється».
[/i]
Ото  «Житня  Коза»  через  весну  зеленіє,  через  літо  спіє,  на  осінь  паліє,  а  на  зиму  за  Дідухом  мліє!
Як  угледить  Коза  з  поля  завзятих  женців,  так  і  тікатиме  від  них  аж  до  останнього  снопа  і  в  ньому  житиме  через  усю  зиму.  А  тільки-но  ввійде  до  хати  господарів  Місяць-Молодик  чи  то  «Цапом  рогатим»,  чи  «Василем  багатим»  з  «золотим  плугом»  у  руках,  звеселиться  Коза,  стрепенеться  Душа  Ниви  дзвінкою  піснею  орачів  та  сівачів:

[color="#ff0000"] [b][i]„Добрий  вечір  вам,
чи  ви  раді  нам?
Ми  не  самі  йдем,
ми  Козу  ведем...

Де  Коза  ходить,  
там  жито  родить".[/i][/b]
[/color]

*
[i]«-  Ой  Див,  Див  та  Ладо,
Та  повідай,  Козле,  правду!
-А  ми  просо  сіємо,  сіємо,
Ой  Див,  Ладо,  сіємо,  сіємо»…[/i]
І  битиме    Коза  рогами  довкола  Новорічної  верби,  смереки  чи  сосни,  що  в  часи  старожитні  символізувала  Прадерево  Світу,  з  корінням  захованим  глибоко  під  землею,  а  кроною  розкиданою  геть  по  всій  Зоряній  Галактиці,  і  чекатиме  Коза  першої  борозни  на  святі  Овсяни  Малої  :
[i]«Ой  у  борі,  борі
Там  сосна  стояла,
Зелена,  кучерява,
Ой  овсень!
Їхали  бояре,
Та  й  сосну  зрубали,
Дощечки  пиляли,
Мостики  мостили,
Сукном  застеляли,
Цвяхом  забивали.

-А  кому  ж  там  їхать,
Їхати  мостами?
[color="#ff0000"][b]-Їхать  Овсеньо́ві
Та  Новому  року»!
[/i][/b][/color]
Пронесуть  бистроногі  коні  сосновими  мостами  Новий  рік  і  піднімуть  до  Неба  білу  віхолу.  Тоді  ж  озирнеться  прощально  новорічне  Сонце  на  остання  зорі  в  сузір’ї  Стрільця-Перуна  і  Годувальниця  Світу-  Лада  сповиє  останнє  немовля  –  животворну  Воду-Лелю.  Тоді  слов’янський  люд  рубатиме  на  річці  ополонку  і  рядитиме  Водосвяття  (6  січня  за  старим  стилем).  Від  цього  дня  на  устах  в  усіх  буде  наймення  богині  Води,  а  п’ятий  день  на  тижні  –  стане  святим  днем  її  творчої  праці.

[i]«Ой  на  річці,  на  бистринці,
Плинуть  листи  написані:
-Господинейко,  одчиняй  двері,
Маєш  гостойки  в  свойому  дворі.
Одчиняй  двері  все  тисовії,
Стели  килими  та  все  новії,
Маєш  гостойки  вельми  світлії.

До  тебе  йде  свята  П’ятінка,
Дарує  тебе,  як  та  матінка.
В  комори  іде  замиканії,
Одчиня  скрині  мальованії.
У  одну  кладе  тонке  прядиво,
У  другу  кладе  біле  полотно,
У  третю  кладе  добреє  сукно.

Свята  П’ятниця  дари  дарувала,
Бо  господинею  мудрою  була,
Що  у  п’ятницю  кужіль  не  пряла,
Хустя  не  прала,  в  золу  не  клала»[/i]

У  народі  кажуть,  що  на  саме  Водосвяття  і  опісля,  щоп’ятниці,  на  можна  прати  на  річці  білизну,  бо  в  цей  день  божа  Леля  творить  «живу»  воду  і  змагається  з  брудною  талою  «мертвою»  водою  –  Мореною  .  А  відтак,  хто  перешкодить  Лелі,  той  накличе  на  себе  її  гнів.  Господиня-Україна  назове  Лелю  «Меланкою,  вродливою  панянкою».
«Меланка,  вродлива  панянка»  скликатиме  з  рідних  осель  розчулені  душі  «святок»і  накаже  їм  збиратися  узворотню  дорогу  на  небесні  луки  бога  Сварога.  О,  на  тих  райських  луках  є  де  розвернутися  Золотому  Плугу!  Там  теж  святкуватимуть  Овсяну.  А  щоб  добрим  був  урожай,  земляни  проводжатимуть  своїх  родичів  «Голодною  Кутею»:  з  пшеничного  зерня,  мовляв,  не  перевелося    ще  у  нас  «сій»-зерно;  маку  –  пам’ятаємо  про  тих,  що  сплять  сном  солодким,  вічним;  і  меду  –  живемо  у  статку,  «з  медом  по  вінця»!  А  що  у  нас  «голодна  кутя»  -  не  здивуйте,  бо  після  багатих  та  довгих  свят,  то  ваша  послідня  їжа…
І  не  здивують  «святки»,  подякують  Господарю  за  шанування,  а  його  Господині  –  за  частування,  а  їх  діточкам  –  за  дзвінке  щедрування:

[i]«Ой  над  Дунаєм,  над  береженьком
Стоїть  там,  стоїть  світлонька  нова,
Світлонька  нова,  гей,  оріхова.
А  в  тій  світлоньці  сама  ґаздиня.

Ой  знати,  знати,  що  за  ґаздиня,
В  неї  челядка  вся  в  золоті  ходить,
В  неї  коники  все  воронії,
В  неї  возики  все  кованії.

А  в  тій  світлоньці  саме  столове.
Поза  столове  видять  особе,
Все  ремісники,  самі  шевцове.
Ой  ладять,  ладятьчервін-сап’янець
Ой  ґаздиненці,  преясній  Пані.

На  Дунаєчку,  край  бережечку
Преясна  Пані  там  чаші  мила.
Гей  мила,  мила  та  й  говорила.

-Гей,  чаші  мої  горіховії!
Гей,  чаші  мої  дрібні,  злотії!
Не  буду  ж  я  вас  так  дуже  мити,
Бо  буде  із  вас  Пан  ясний  пити.[/i]

*
[i]
-Уставай,  Муже,
Не  спи  байдуже,
Дали  нам  свята
Добра  багато  –  
Будемо  жити,
Добро  ділити!
[/i]
Посвітліють  від  щастя  за  нащадків  своїх  душі  предків  –  «  святок»  і  знову  засяють  на  Небі  зоряні  світила,  поселені  на  усіх  12-ти  сузір’ях  Сварога-Зодіаку.

З  авторських  матеріалів  [b][i]"За  нашим  звичаєм  Бога  величаєм:Зима"  [/i][/b]
(у  рукописі,1996)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=769444
рубрика: Поезія, Поетичний, природний нарис
дата поступления 03.01.2018

Ірина Вовк. НОВОРІЧНЕ

[color="#ff0000"][b][i]За  ту  Любов,
 що  серце  зігріва,
за  тих  людей,
 що  поруч,  
крок  за  кроком
з  Надією,  
що  вища  за  слова,
живуть  днем  завтрашнім...
За  щастя!
З  НОВИМ  РОКОМ!
[/i][/b][/color]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=769070
рубрика: Поезія, Вірші до Свят
дата поступления 01.01.2018

Ірина Вовк. "ПРАЗЬКІ МОТИВИ"

[color="#ff0000"][i]Сьогодні  Католицький  Святвечір,  завтра  -  Католицьке  Різдво.
Та  і  в  наших  предків,  східних  слов'ян,  за  міфом  епохи  старожитності  [b]Світлий  Вечір  [/b]Спиридона-Сонцеворота,  коли  у    календарного  Року  -  Зимового  Сивояра    народжувалося  [b]Нове  Новорічне  Сонце  -  Дажбог,[/b]  наступав  саме  в  ніч  [b]з  24  на  25  грудня[/b].  Отож,  ця  ніч  справді  дивовижна.
В  одну  з  таких  ночей  довелося  мені  колись  дуже  давно  побувати  у  Празі,  поблизу  Ратуші,  що  до  неї  вів  через  ріку  Влтаву  старовинний  Карлів  Міст  із  старої  частини  середньовічного  міста,  що  має  назву  "Ма́ла  Стра́на"    і  слухати  бій  знаменитого  годинника,  бій  у  число  "дванадцять",  і  задумувати  заповітне  бажання.
Кожен  удар  годинника  супроводжувався  рухом  ляльок  з  обох  сторін  циферблату.  Відкривалися  дверцята  годинникової  вежі  і  перед  людьми  з'являлися  фігурки  вертепного  дійства:  королі,  пастухи,  ангели  -  і  кланялися  людям,  а  серед  них  і  Ота,  що  з  Косою...
Моє  заповітне  бажання,  це  [b]символ  Життя[/b]  -  невмируще  зеленолисте  Дерево  нашого  Роду.  БАЖАЮ  бачити  його  у  вічній  зелені  і  цвітті...  
[/i][/color]
Годинник  на  ратуші  Праги  б’є  дванадцяту.  
Середньовічна  Ма́ла  Стра́на  та  Карлів  Міст  поруч  неї
оживлені,  як  мурашник.
Голівки  вертепу  життя  кивають  чо́лами  на  кожен  удар  –  
ми  є…  ми  є...
Ми  теж  є…  Ми  –  з  Дерева  Роду  листя  розвинуте,  
чашею  цілющого  травня  переповнене…  
Прапра́внуки  Адама  та  Єви  –  житимем,  
               як  і  жили…

-  Смерте,  Смерте,  а  йди-но  собі  на  куп’я-болота,
де  кури  не  піють,  де  люди  не  ходять,  де  наш  глас  не  заходить…
Тут  тобі  не  ходити,  білого  тіла  не  в’ялити,
з  косою  не  чатувати,  буйноцвіття  не  вкорочати,
лицарів  духа  у  часі  розвою  не  зупиняти…

…  бо  будемо  гнати–и–и…  громадою  божою
із  вселенської  світлої  хати…

Собор  Святого  Віта  ударить:  «ars  lónga»…  привітаймо  життя!
Собор  Святого  Юра  підхопить  і  вознесе:  привітаймо-о-о!
Людину,  Богом  сотворену,  і  працю  рук  її    розкрилену
в  середчассі  минулому,  теперішньому  та  майбутньому
пелюстками-листками  барвінку  вічнозеленого
увінчаймо-о-о…
Нам  –  бути.  
Червонорутне  зілля  уже  розквітло  для  нас.
Поза  простір  і  час  –  
нам  бути!
Не  минути  ні  краплі  з  лавини  образ.
Попри  простір  і  час  –  
нам  бути!
Не  минути  ні  риски  з  довершених  нас  –  
не  минути…

Обертається  колом  Земля…  Але  ми  –  [b][i]залишаємось[/i].[/b]
Лише  в    часі,  як  маски  з  вертепу  життя…
[b][i]обертаємось[/i]![/b]..

Зі  збірки  [b]"Обрані  Світлом"[/b].  -  Львів:Сполом,2013.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=767860
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 24.12.2017

Ірина Вовк. "НОВИЙ РІК" (дитяча пісня)

[i]З  переспівів  світової  музичної  класики  для  дітей

Польська  народна  пісенька

Обробка  Тамари  Попатенко
[/i]
[color="#ff0000"][b]Новий  рік,  Новий  рік[/b][/color]  –  
Добрий  він  чоловік:
-  Тук-тук-тук!  Тук-тук-тук!
Я  ваш  друг!  Я  ваш  друг!

Гості  йдуть,  щось  несуть,
Їм  пиріг  подадуть!
Вилочки́  –  на  бочки́!
А  пиріг  –  у  ручки...

А  по  тім,  а  по  тім
Танцювати  ходім.
Стук-каблук!  Стук-каблук!
От  так  рух!  От  так  рух!

P.S.  [color="#ff0000"][i]У  кінці  80-их  років  минулого  століття  до  мене  звернулися  викладачі  молодшої  школи  Львівської  капели  хлопчиків  "ДУДАРИК"  з  проханням  перекласти  українською  мовою  збірку  пісень  для  розспівок  найменшеньких,  бо  україномовних  музичних  видань  на  той  час  не  було.  Так  з'явилася  на  світ  музична  книжечка  для  дітей  "В  лапку  джміль  бере  смичок"  з  переспівами  світової  музичної  класики  (Львів:  Ліга-Прес,2008).  Вона  премійована  в  числі  інших  авторських  видань  2008  року  літературною  премією  ім.  Маркіяна  Шашкевича  (2009,  Львів).


[/color][/i]
[i]З  дитячої  музичної  книжечки  [color="#ff0000"][b]„В  лапку  джміль  бере  смичок”.[/b][/color]  –  Львів:Ліга-Прес,2008.
[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=767439
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 22.12.2017

Ірина Вовк. "НА ВІДСТАНІ ЛЮБОВІ ЗА ПІВ КРОКУ…"

На  відстані  Любові,  за  пів  кроку,
наближення  Різдва,  Нового  року  –
на  відстані  просвітлених  обличь,
крізь  темряву  трагічних  протиріч  –
пливемо    з  а      р  і  к  о  ю,    з  а      р  і  к  о  ю  ...
Збентежені,  ми  прагнем  супокою,
гармонії,  духовності  ...    д  а  р  м  а  ...  

...  Та  в  утворі  віконних  шиб  Зима
нас  видивом  різдвяних  днів  чарує  –
на  покуті  кутя  хмільна  парує,
медами  розтікається  у  світ  ...

...  Накуй  мені,  зозуле,  “многа    літ”  –
м  е  н  і  ...    й  о  м  у  ...    і    н  а  ш  о  м  у      д  и  т  я  т  і  –
пошли  лише    л  ю  б  о  в  і    й    б  л  а  г  о  д  а  т  і,  
примирення  з  земним  буттям  ...    Утрьох
відчуєм  купно:  проміж  нами      Б  о  г  –
нас  мироносить  і  благословляє  –


на  небі    з  і  р  к  а    мерехтливо  сяє,
провадить  в  ясла  Божеє  Дитя  –

народжуються  наші  почуття
із  попелу  ...  з  серцебиття  ...  з  нічого  ...

Б  о  ж  е  с  т  в  е  н  н  і  !    Ми  маєм  так  премного
земних  утіх  і  райських  насолод,
принад,  спокус,  невтолених  свобод,
що  годі  передати  все      у      с  л  о  в  і.    

...  І  все  ж  таки,    
 н  а  й  в  и  щ  и  й        с  к  а  р  б      Л  ю  б  о  в  і
не  кожен  з  нас  зуміє  розпізнать!..

...  Йде  світом  Коляда,  небесна  рать
усе  нечисте  викропить  водою  ...


Я  йду  до      т  е  б  е    в  пісні,  з  колядою  –
з  надією:  народжується  день!

...  Я  йшла  ...    і  йду  ...    і  йтиму  за  літами  ...
Вітай  мене    н  е  л  о  ж  н  и  м  и      у  с  т  а  м  и  :
“Христос  рождається,  кохана  ...”

...  Дзень-дзелень  ...

[i](Зі  збірки  [b]"СЕМИВІДЛУННЯ"[/b].  -  Львів:Каменяр,2013)[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=767247
рубрика: Поезія, Вірші до Свят
дата поступления 21.12.2017

Ірина Вовк. "ПОРИ РОКУ" (дитяча пісня)

[i]З  переспівів  світової  музичної  класики  для  дітей

Німецька  народна  пісенька

Обробка  Тамари  Попатенко
[/i]
Придумала  [b][i]Мама[/i]  [/b]донькам  імена:
Ось  [color="#ff0000"][b]Літо  і  Осінь,  Зима  і  Весна![/b][/color]

Настане  [color="#ff0000"][b]Весна[/b][/color]  -    зеленіють  ліси,
Пташині  усюди  дзвенять  голоси.

А  [color="#ff0000"][b]Літо  [/b][/color]прийде    -  все  під  сонцем  цвіте,
І  ягідка  спіла  до  ротика  йде.

Нам  щедрая  [color="#ff0000"][b]Осінь[/b]  [/color]приносить  плоди,
Дарують  врожай  і  поля,  і  сади.

[color="#ff0000"][b]Зима[/b][/color]  застеляє  снігами  поля.
[color="#ff0000"][b]Зимою[/b]  [/color]дрімає  і  [b][i]Мати-Земля[/i][/b]!

Зі  дитячої  музичної  книжечки    [b][i]„В  лапку  джміль  бере  смичок”.  [/i][/b]–  Львів:Ліга-Прес,2008.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=767237
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 21.12.2017

Ірина Вовк. "ОЙ ХТО-ХТО МИКОЛАЯ ЛЮБИТЬ…" /сценарій/

[color="#ff0000"][i]Моя  кохана  малеча!
Сьогодні  найзаповітніший  день  грудня  -  день  святого  Миколая.
Тож  зустрічаючи  цього  щедрого  гостя,  хочу  подарувати  тобі  оживлену  замальовку  свята  в  оточенні  улюблених  персонажів  Ангелика  і  Чортика  Антипка,  аби  тобі  було  радісно  і  тепло  поруч  із  ними.
[/i][/color]
[color="#ff0000"][b]"Просимо  тя,  святий  Миколаю,
до  нашої  хати  -  дітей  дарувати".
[/b][/color]
АНГЕЛ:  Добрий  вечір  вашій  хаті!  Слава  Йсу!
ДІТИ:  Вечір  добрий!  Слава  навіки!

АНГЕЛ:  Де  з  молока  тече  дорога,
де  безліч  зір,  де  царство  Бога,
я  звідти  йду  і  вість  веселу
несу  у  вашу  я  оселю.
Ще    хвилька,  діти,  і  між  вами
тут  стане  Миколай  святий.
Він  з  щирим  серцем  і  дарами
опиниться  в  оселі  цій.

ЧОРТИК  /вбігає/:  Привіт,  дзєнь  добри,  ґутен  таґ!
Вітаю  вас  на  різний  смак.
Мене  звуть  Чортиком  Антипком,
Антихристом,  Нечистим,  Дітьком.
До  вас  примчав  аж  із  пекла:
у  вас    -  зима,  в  нас  -  хата  тепла,
у  вас  мороз  за  хвіст  щипає
і  снігу  в  очі  насипає,
не  дивиться  що  я  тут  гість,
морозить,  студить,  як  на  злість.

...І  голод  дав  копитам  раду:
я  з'їв  цукерки  й  мармуляду,
горішки,  груші  і  цитрини,
смачненькі  ябка,  мандарини  -  
і  залишились  тільки  нові
для  діток  прутики  вербові.

/показує  дітям  "різочки"/

Кожен  з  прутиків  придасться
тим  лінивцям,  що  не  вчаться.

АНГЕЛ:  Геть,  Антипко,  бо  дарма  -  
   лінюхів  у  нас  нема.

/питає  в  діточок:  "нема?",
діти  відповідають:  "нема"/.

АНТИПКО:  Хай  ці  прутики  придбає,
хто  непослух  в  серці  має!

АНГЕЛ:    Геть,  Антипко,  бо  дарма  -  
   неслухняних  тут  нема.                                                                    

/питає  в  діточок:  "нема?",
діти  відповідають:  "нема"/.

АНТИПКО:  До  цих  прутиків  охочий,
хто  від  всіх  ховає  очі.
На  словах  він  дуже  чемний,
а  на  ділі  -  неприємний.

АНГЕЛ:    Геть,  Антипко,  бо  дарма  -  
   брехунів  у  нас  нема.  

ДІТИ:  Геть,  Антипко!

/Антипко  ховається,  але  ще  не  втікає/.

АНГЕЛ:  Ви  молитву  пригадайте,
на  Антипка  не  зважайте.

/нагадує:  "Ангеле-хоронителю  мій..."/

ДІТИ  /хором/:  "Ангеле-хоронителю  мій,
завжди  біля  мене  стій:
рано,  вечір,  вдень,  вночі
будь  мені  до  помочі!"

/Антипко  лякається  молитви  і  втікає/.

СВЯТИЙ  МИКОЛАЙ  входить  втомлений.

СВ.МИКОЛАЙ:  Добрий  вечір  вам,  громадо!
       Насилу  добрався.
     Поспішав  до  вас  я  радо
     в  путі  підтоптався.
     Присяду  я,  відпочину,
     бо  ноги  не  носять,
   сили  мої  старечії
       відпочинку  просять.

                                           /сідає/

Нині  свято  в  вашім  домі  -  
і  я  вас  вітаю  -  
гаразду,  здоров'я,  долі
               щиро  вам  бажаю.
Вчіться,  дітки!  Без  науки
і  сонце  не  світить!
А  ліниві  і  неуки  -  
то  убогі  діти.
В  праці,  дітки,  хто  як  може
най  батькам  поможе,
щоби  тішилися  вами
і  татко,  і  мама.

...А  тепер  біжіть  скоренько
до  мене,  маленькі,
мій  міх  розглядати  -  
дарунки  приймати.

...А  Ангелик  чемно  буде  мені  помагати.

/Діточки  отримують  дарунки  під  благословення  СВ.МИКОЛАЯ,  в  подяку  вони  співають,  танцюють,  розказують  улюблені  вірші/

СВ.  МИКОЛАЙ:  Вітаю  вас,  милі  люди,
при  вашій  родині,
нехай  добро  з  вами  буде  -  
будьмо  все  єдині!

АНГЕЛ:  Нехай  смуток  ваш  і  горе
     спливуть  за  водою,
     хай  їх  втопить  синє  море
     з  слізьми  і  бідою.

СВ.  МИКОЛАЙ:  Мир  несу  я  вам  в  оселі  -  
щирість,  правду,  згоду,
щоб  завжди  були  веселі
діти  в  вашім  роду.

АНГЕЛ:  Щоб  серцями  не  черствіли,
не  були  байдужі,
щоб  ви  інших  розуміли
в  голоді  і  в  стужі.

СВ.  МИКОЛАЙ:  Щоб  ви  вміли  любуватись
з  краси  світу  цього,
щоб  зуміли  відцуратись  
усього  лихого.

АНГЕЛ:  Щоби  кривда  в  домі  вашім
і  не  ночувала,
щоби  правда  в  серці  вашім
повік  панувала.

Прощавайте,  добрі  люди!

СВ.  МИКОЛАЙ:  Прощавайте  діти!

АНГЕЛ  вкупі  зі  
СВ.МИКОЛАЄМ:    Мир  хай  завжди  з  вами  буде
           й  щастя  розмаїте!


/Відходять.  Діточки  радо  ласують  миколаївськими  смаколиками  -  медівниками,  пампухами,  макаґіґами,  водять  таночки,  співають...  Свято  триває/

                     
/з  українських  літературних  джерел  30-40-их  років/

З  ігрової  практики  театру  "МЕТА"  /Львів/.

Р.S.[color="#ff0000"]  [i]У  кінці  80-их  –  початку  90-их  років  минулого  століття  у  Західній  Україні  і  у  Львові  зокрема,  почалася  новітня  хвиля  Українського  Відродження  в  тому  розумінні,  що  молодь  з  великим  жаром  серця  заповзялася  відроджувати  занедбані  радянською  добою  українські  календарні  звичаї  та  обряди.  У  Львові  поруч  із  «Товариством  Лева»  цій  справі,  починаючи  з  1979  року,  натхненно  служив  єдиний  україномовний  Молодіжний  Експериментальний  Театр  Аматорів  «МЕТА»  при  Будинку  Вчених,  що  ним  у  той  час  керував  Григорій  Шумейко,  а  всі  неформальні  мистецькі  акції  очолювала  сім’я  старости  театру  Володимира  Кривдика.  Це  з  його  ініціативи  були  започатковані  щорічні  Купальські  забави  «МЕТи»  у  Нижньому  Синьовидному  у  Карпатах,  та  перші  вертепи  у  1989  році,  що  згодом  вийшли  «з  підпілля»  на  сцену  Львівської  філармонії  у  Зимовій  програмі  Естрадного  театру  «Не  журись!»  /  першу  сценарну  ідею  тогочасного  вертепу  здійнив  відомий  у  мистецьких  колах  чоловік  –  Ігорко  Подоляк,  а  костюми  до  нього  віртуозно  виконали:  уже  покійна  нині  художниця  Софія  Буряк  і  теперішній  емігрант  Ігорко  Дерев’яний/  .  Що  вже  казати  про  вертепи  та  Коляду  на  вулицях  Львова,  де  нарід  плакав  від  розчулення  –  «йой,  діточки,  я  таке  ще  за  Австрії  бачила»  –  і  йшов  за  своїми  кумирами  засніженими  вулицями  міста  від  одної  ігрової  площадки  до  іншої.  
[/i]
[/color]
В  інтернеті  можна  відшукати  фото  тих  часів:  https://zbruc.eu/node/72053
Площа  Ринок  у  Львові.  Зустріч  двох  вертепів  –  «Товариства  Лева»  та  Театру  «МЕТА».  Колядують  Дзвінка  Калинець-Мамчур  та  Ірина  Вовк.

[color="#ff0000"][i]У  той  самий  час  «МЕТА»  почала  грати  сценарії  «МИКОЛАЯ»  у  різних  місцях,  де  було  багато  діточок,  обійдених  долею  –  сиротинцях,  інтернатах,  лікарнях,  спеціалізованих  Центрах  соціального  і  медичного  захисту.  Пропонований  сценарій  власне  і  створений  у  ті  неспокійні  часи  з  різних  дитячих  українських  видань  30-40-их  років  передвоєнного  часу  ХХ  століття.
Хочу  опублікувати  цей  матеріал  для  нового  покоління  молоді,  аби  й  вона  мала  з  чим  виходити  до  діточок  у  цей  радісний  день  сповнення  їх  заповітних  мрій.[/i]
[/color]
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=767021
рубрика: Поезія, Вірші до Свят
дата поступления 20.12.2017

Ірина Вовк. "Миколая: МАМІ НА МИРНІ СНИ…"

[color="#ff0000"][i]Так  сталося,  що  Зимові  свята  (мої  улюблені)  наступають  тепер  уже  до  нашої  хати  із  терпким  присмаком  Смутку.  Якраз  5  років  тому,  в  ніч  на  18  грудня  відійшла  у  Небесний  Світ  моя  мама...  Тож  нехай  сняться  їй  Там  між  Зорями  світлі  і  мирні  сни!..
[/i][/color]
Якби  на  квітоньки  –  та  не  морозами,
На  змерзлі  вітоньки  –  та  з  неба  грозами,
Не  мліла  б  душенька  від  болю  лютого,
Від  болю  лютого,  у  кригу  скутого.
Баскими  конями  та  й  дивомо́стами
Саньми  різдвяними  стежками  простими  –  
У  заметіленьку  та  й  до  родиноньки,
Та  й  до  вечероньки  у  святгодиноньки...
Гей,  душе-душенько,  кого  питаєшся?
Чи  татков-матінков  ти  називаєшся?..
Дзвіночки  тенькають  та  й  на  колядочку  –  
Сідай,  родинонько,  та  й  до  обрядочку...
Відпий  узварочку,  мій  любий  таточку,
Від’їж  вареничків,  прелюба  ненечко,
Кутю  заправимо  медами  чистими,
Сльозами-росами  із  віч  Пречистої...
Дитя  у  світ  прийде,  устане  сонечко  –  
Віншує  ненечка  кохану  донечку,
Житами  сіється:  нехай  згадається
Відлетна  душенька,  де  обертається!
Утишся  в  ніч  святу,  гей  горе-боленьку,
Узри  на  див-мосту  у  люлі  Доленьку,
Пресвітлу  Доленьку  із  вод  освячених
Із  калачів  батьків,  у  вир’ї  втрачених...

...Сніги  розбавлять  ніч...  І  враз  –  зійде  в  о  н  о!
...Неначе  й  солодко...  неначе  й  солоно...

[i]В  ніч  під  18  грудня  2012р.[/i]

[i](Зі  збірки  "ОБРАНІ  СВІТЛОМ".  -  Львів:  Сполом,2013)[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=766663
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 18.12.2017

Ірина Вовк. "А з того деревця зроблена ЦЕРКОВЦЯ…" ("ЗІККУРАТ")

[color="#ff0000"][i]"...  а      з    того    деревця    зроблена    церковця,
 а    в    тії    церковці    різьблені    віконця,
а  у  тих  віконцях  -  чотири  сокольця...
Щедрий    вечір,    добрий    вечір!"
(Староукраїнська  Щедрівка)[/i][/color]

Я    Божий    храм    зведу    в    височині.
Раба    землі    приречена    на    працю.
Життя    і    смерть    покладені    на    тацю.
Життя    і    смерть    даровані    мені.

Від    антифонних    гласів    до    псалмів.
Від    страдного    до    співного,    святого  ...
Пливуть    віки.    І    що    мені    до    того    --
мій    "зіккура́т"    іще    не    овдовів!

Пригляньтеся,    старезний    пнеться    дуб,
небесними    вогнями    обгорілий.
Болить    душа,    судомить    чорно    тіло,
та    не    дається    часові    на    зруб.

Тисячоліття    звернені    до    нас.
Тисячоліття    б`ють    у    наші    скроні.
І    ми    такі    ж    вразливі,    безборонні    --
відважний    профіль,    лицарський    анфас.

...  І    в    нас    потреба    божої    руки  ...
...  І    в    нас    одвічна    тяга    до    любові  ...
Гойдаються    колисочки    кленові    --
іде    життя.    Минаються    віки.

За    віком  --  вік.    У    величі    і    в    скверні.
Вслухаючи    биття    прийдешніх    чад,
Стоїть    мій    храм    --    і    кличе    до    вечерні  ...
Оселя    Духа.      Вічний    "зіккурат"!

[color="#ff0000"][i]"...  Хай    пам`ятають    люди,
         хай    волають    до    неба!
         Божествам    хай    приносять    хлібні    офіри!

 …  Хай    країни    свої    піднесуть,
         хай  храми    свої    збудують!
         Воістину,    кажу,    богам    це    любо  ...

 ...  Хай    постане    подоба    наземна
         тих    творінь,    що    діткнулися    бога!
         Воістину,    кажу,    безмежна    у    тім
         н  а  с  о  л  о  д  а!"*[/i]
[/color]
-----------------------------------------
*1  "зіккурат"    --    ступінчастий    храм    у    Стародавньому    Вавілоні.

*2    вільно    переспіваний    фрагмент    старо-вавілонської    поеми  
         про    сотворіння    світу    "Коли    вгорі".

На  фото:  Різьблена  церква  св.  Миколая  із  села  Кривка
 (Шевченківський  гай,  Львів)

Зі  збірки  історичних  портретів  "[b]СЕМИВІДЛУННЯ"[/b].  -  Львів:Каменяр,2008.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=766128
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 15.12.2017

Митрополит Андрей Шептицький "МОЛИТВА ЗА УКРАЇНУ І УКРАЇНСЬКИЙ НАРІД"

[color="#ff0000"]До  Дня  пам'яті  апостола-проповідника  Андрея  Первозваного,  думається  не  буде  нічого  кращого,  аніж  нагадати  сучасному  поколінню  українців  -  і  молоді,  і  старшим  людям  -  звернення-молитву  Митрополита  Андрея  Шептицького,  у  якій  нема  нічого  вищого  за  батьківську  українську  землю  під  лучами  Божої  опіки  та  благодаті.[/color]
 
[i]"Всемогучий  Боже  і  Царю  всесвіту,  спасителю  наш,  Ісусе  Христе,  що  всім  серцем  любиш  увесь  людський  рід  і  своїм  безмежним  промислом  опікуєшся  кожним  народом  зосібна!  
Споглянь  милосердно  і  на  наш  український  нарід,  і  на  кожний  інший  нарід,  що  з  повною  надією  припадає  до  Тебе,  як  до  свого  найліпшого  Отця  і  премудрого  Царя.  Ми,  діти  цього  народу,  покірно  послушні  Твоїй  святій  волі,  любимо  всі  народи,  що  їх  Ти  відкупив  своєю  святою  кров'ю  на  хресті,  а  передусім  любимо  щирою  християнською  любов'ю  наш  український  нарід.  Тим  то  з  любови  до  нього,  а  радше  з  любови  до  Тебе,  наш  Боже,  благаємо:
Прости  йому  всі  провини,  поправ  всі  його  злі  нахили,  а  скріпи  добрі  нахили;  змилосердися  над  ним  у  всіх  його  потребах.  Борони  його  перед  усякою  кривдою  і  несправедливістю  ворогів.
Зливай  на  нього  безнастанно  Твоє  щедрее  благословення.
Благаємо  Тебе,  наш  Боже,  про  особливу  опіку  і  поміч  для  нашого  народу,  щоб  серед  усіх  переживань  і  спокус  з  боку  світу,  диявола  і  його  слуг  він  міг  завжди  зберегти  небесне  світло  віри,  перемагати  витривалістю  у  добрім  всякі  труднощі  і  завжди  належати  до  благословенного  Твого  Божого  Царства,  і  тут  на  цім  світі,  і  в  небесній  батьківщині.
Дай  нам  ласку,  щоб  ми  всі  до  одного,  залучені  єдністю  віри  і  союзом  любови  під  Твоїм  проводом  і  проводом  святої  Вселенської  Церкви,  йшли  завжди  дорогами  правди  і  справедливості,  любови  та  спасення.  Пішли  українському  народові  святих,  великих  своїх  слуг,  щоб  прикладом  і  словом  були  його  мудрими  провідниками  у  всіх  царинах  народного,  суспільного  й  громадського  життя.
Провідникам  нашого  народу  дай  світло  Твоєї  премудрости  з  неба,  дай  йому  численне  і  добре  та  святе  духовенство!
Заопікуйся  його  молоддю,  щоб  не  тратила  ласки  святого  Хрещення,  щоб  одержувала  в  родині  й  школі  основне  християнське  виховання  і  виходила  на  пожиточних  синів  свого  народу.  Благослови  всі  наші  родини,  щоб  батьки  були  зразковими  й  певними  християнами,  а  матері  визначались  мудрістю,  побожністю  й  дбайливістю  у  вихованні  дітей.  Заохоти  багатьох  із  нашого  народу  до  життя  досконалішого,  до  святости.  Поклич  багатьох,  у  кожному  поколінні,  до  монашого  стану,  до  геройських  жертв  за  справи  Церкви  й  народу.
Просвіти  всіх  нас,  нахили  всі  серця,  щоб  усі  якнайліпше  пізнавали  й  цінили  святу  католицьку  віру  і,  визнаючи  її,  почували  себе  щасливими,  стояли  в  ній  непохитно,  хоч  би  треба  було  понести  й  мученичу  смерть  та  й  щоб  по  законам  святої  віри  уладжували  своє  життя.
Благослови  також  і  дочасне  добро  нашого  народу.
Дай  йому  волю,  щоб  міг  свобідно  розвивати  свої  природні,  Тобою  дані  сили.  Обдаруй  його  правдивою  незіпсованою  просвітою.  Благослови  його  працю  на  всіх  ділянках  науки,  мистецтва  й  добробуту  та  благослови  всіх  і  все,  щоб  наш  нарід,  живучи  мирно  та  щасливо,  міг  добре  Тобі  служити,  а  з  Твоєю  поміччю  одержати  вічну  небесну  Батьківщину.
А  Ти,  Пресвята  Богородице,  Непорочно-Зачата,  Мати  і  Царице  України,  Святий  Обручниче  Йосифе,  покровителю  Вселенської  Церкви,  святий  Архангеле  Михаїле  і  ви  всі,  покровителі  українського  народу,  опікуйтеся  завжди  цим  народом,  щоб  він  став  народом  святим,  щоб  сповнив  своє  Боже  післанництво,  щоб  навернув  увесь  Схід  до  світла  віри,  щоб  причинився  до  світлого  добра  людського  роду,  щоб  був  поміччю  і  потіхою  святої  Вселенської  Церкви  та  щоб  приносив  Вічному  Цареві  Безперестанну  славу,  честь  і  поклін  на  віки  вічні.  Амінь".  [/i]

1933  рік.  

Виступ-благословення  Митрополита  Андрея  на  Першому  з'їзді  "Українська  Молодь  -  Христові".

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=765745
рубрика: Поезія, Нарис
дата поступления 13.12.2017

Ірина Вовк. "Зима: "РІО-РІТА" 2017"

[color="#ff0000"]  [b][i]„Für  mich,  Rio  Rita,
Bist  du  Granadas  schönste  Señorita,
Für  dich,  Rio  Rita,
Klingt  meine  Serenada  in  der  Nacht.
Und  ich  will  dir  singen,
Um  dein  Herz  zu  erringen.
Für  mich,  Rio  Rita,
Kommt  gar  kein  anderes  Mädel  in  Betracht!”[/b]
(„Rio  Rita”  O.  H.  Adam,  J.  Brest,
фрагмент  оригіналу  німецької  пісні  1932  року)[/color]
[/i]
https://www.youtube.com/watch?v=TP7VlJx-L-8

[color="#ff0000"][i]  „РИО-РИТА”,  „РИО-РИТА  вертится  фокстрот  –  
на  площадке  танцевальной  41-вый  год...”
(З  воєнної  фільмографії)[/i]
[/color]
Віє  вітер,  віє  вітер  –  зимня  заметіль...
Книга  Пам’яті  відкрита  –  музика  звідтіль...

Стогне  вітер,  сипле  „градом”  –  музика  Гранад...
Дай  в  землянці  поруч  сяду,  друже-снігопад...

„Ріо-Ріта”,  „Ріо-Ріта”  –  не  дрімає  ґрот.
Снить  земля,  снігами  вкрита    –    крутиться  фокстрот:

[i]„РІО-РІТА”,  „РІО-РІТА,  ніби  хтось  наврік!  –  
на  площадці  танцювальній  41-ий  рік...”.[/i]

„Ріо-Ріта”,  „Ріо-Ріта”  –  сніг  мете  Зима...
Із  воєнного  із  Літа  –  музика  сумна.

„Ріо-Ріта”,  „Ріо-Ріта”  –  диво-дивина:
Книга  Пам’яті  відкрита...Знову  йде  війна....

[color="#ff0000"][b][i]„Моя  Ріо  Ріта,
ти  є  Ґранади  пишна  сеньйоріта,
Тобі,  Ріо  Ріта,
Ця  серенада  лине  в    світлу  ніч.
Я  тобі,  моя  кралю,
Про  любов  заспіваю,
Мені,  Ріо  Ріта,
Лиш  ти  одна  –  промінчик  ясних  віч!”  *[/i]
[/b]
[/color]
[i]*Переклад  авторський  -  І.В.
[/i]
Зі  збірки,  що  вкладається  "ТУГА  ЗА  ЄДИНОРОГОМ".  -  Львів,2017.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=765136
рубрика: Поезія, Воєнна лірика
дата поступления 10.12.2017

Ірина Вовк. "А поради не буде уже ні від кого…"

[i][b]«Тече  річка  невеличка  з  вишневого  саду».[/b]
 (З  народної  пісні)
[/i]
…А  поради  не  буде  уже  ні  від  кого  –  ти  сама  собі  пані!
(Везуть  сани  кленовії  пані  у  срібнім  жупані)…
А  стежки́  все  завіяні  сніжними  горами-долами:
Скільки  кубків  відпито,  жалів  ненаситних  подолано,
А  санчата  все  далі  і  далі,  куди  ж  ви,  нестерпнії,  -  
У  майбутнії  вересні  чи  в  роз’ятрені  серпня  дні,
Чи  у  квітні  в’юнкі,  наче  мислі  вишнево  смаковані,
Чи  у  травні  тремкі,  чи  у  розпал  червневої  повені…

Гей,  розлуки,  мов  змії,  під  серцем  пекучим  заклубляться…  
Тільки  й  тої  солодкої  муки,  як  голуби  любляться!

У  вишневім  саду  
душка  душку  святу  
облюбовує  крилами:  
«Гляньте,  люди,  на  нас  –
  в  сей  же  час…  в  сей  же  час…  
    [color="#ff0000"][i]вмійте  бути  щасливими»[/i][/color]!

Гей,  розрадо,  на  думи  облачені
 пла́чними  хмарами-втратами  –  
хто  які  стежки́-мережки́  не  на  рік  –  на  вік  обиратиме…

В  непролазних  борах,
на  нічних  берегах
над  крутими  обривами
раптом  зчується  глас:  
«…  ще  є  час…  ще  є  час…  -  
[color="#ff0000"][i]будьте,  люди,  щасливими»[/i][/color]!  

Голубині  уявлення  щастя  –  для  людини  непросто  це…
Наче  з  раю  на  землю  принесене  заповітне  яйце-райце…
А  в  яйці-райці  Стратим-птах  сидить,  течуть  ріки  молочнії,
А  в  райці-яйці  сивий  Дух  димить,  
               що  за  ним  все  молодшає:
Ген  довкіл-довкіл  ще  маленьких  нас  світ  мережиться…
Жаботить  зелен-гай…  і  хлюпоче  Час,  безбережиться…
А  із  рік  отих  вдачних,  молочних  
дівчата  зростуть  норовистії  –
На  широкому  білому  світі  для  краси  завше  місце  є  –  
На  любов’ю  обжитому  світі,  на  світі  предивному
Голубиному  бути  добру  і  буяти  красивому!..

Розродіться  вишневі  дощі
доленосними  зливами:
«Гляньте,  люди,  на  нас  –
  в  добрий  час…  в  добрий  час…  -
    [color="#ff0000"][i]будьте,  будьте  щасливими»[/i]![/color]

Зі  збірки  "Обрані  Світлом".  -  Львів:Сполом,2017.

P/S  [color="#ff0000"][b][i]до  уваги  організаторів  конкурсу  "Новорічне  теплослів'я".[/i][/b][/color]

www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=764924

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=765007
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 09.12.2017

Ірина Вовк. До уваги конкурсу "НОВОРІЧНЕ ТЕПЛОСЛІВ'Я"

[color="#ff0000"]Шановні  організатори  конкурсу  "НОВОРІЧНЕ  ТЕПЛОСЛІВ'Я"!

Звичайно,  задумка  конкурсу  ЗИМОВОЇ  ПОЕЗІЇ  чудова,  але  не  можна  зібрати  в  один  конкурсний  міх  передноворічну  зимову  поезію  і  різдвяну  з  усіма  календарними  святами  січня,  бо  тоді  втрачається  золоте  правило  і  мистецтва,  і  життя  [b][i]"Дорога  ложка  до  обіду"[/i][/b].  Отож,  я  думаю  частково  обминути  конкурс  із  тих  міркувань,  що  поезія  має  відповідати  Плину  Часу.

Щиро  Ваша  -  СІРОМАНКА.[/color]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=764924
рубрика: Поезія, Вірші до Свят
дата поступления 09.12.2017

Ірина Вовк. "Благословенні ЛЮДИ і ЗІРКИ"

Благословенні  ЛЮДИ  і  ЗІРКИ…
Благословенні  зорі,  що  під  Богом…
Веде  нас  Доля  стрімко  з  [b]Козерогом[/b]
поміж  небесні  пущі  й  осоки…

Де  воду  набирає  [b]Водолій[/b],
пірнаючи  у  веселкові  плеса,  -  
там  Риби  крутять  срібні  перевесла
у  круговерті  сповнених  надій.

Де  молоко  стікає  по  ріці,
де[b]  Близнюки[/b]  у  братнім  хороводі
між  світанкових  звуків  і  мелодій  –  
гамують  спрагу  [b]Овни[/b]  і  [b]Тельці[/b].

У  диких  нетрях  чути  позіх  [b]Льва[/b],  
на  дні  імлистім  видно  клешню  [b]Рака[/b]…
Могутня  велич  зоряного  знака  –  
шумить-гуде  одвічна  перезва!

Там  за  княгиню  –  благородна  [b]Діва[/b],
а  за  князенка  –  стриманий  [b]Стрілець[/b],
веде  їх  спільно  Доля  навпростець  –  
правдива  й  чесна  Доля-Доброгніва…

Там  все  праве́,  там  зорі  і  закони
пильнують  час,  як  мислить  Числобог,
свята  Любов  там  оре  перелог
і  не  отруйні  навіть  [b]Скорпіони[/b].

Несуть  там  лік  розважні  [b]Терези́[/b]:  
кому  і  скільки,  і  коли,  і  по́що…
І  світять  зорі  людям  як  на  прощу
 між  блискавиць  небесної  грози.

…  Гроза  проскаче  в  ніч  за  [b]Козерогом[/b].
Минеться  гнів,  закрутиться  у  ріг…
[b]Молочний  Шлях  [/b]розкине  оберіг  –  
благословенні  зорі,  що  під  Богом.

Во  ім’я  Боже…  з  Божої  руки  –  
Благословенні  ЛЮДИ  і  ЗІРКИ.

*    *    *
Зі  збірки  "Самоцвіти  сокровення".  -  Львів:Логос,1997.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=764550
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 07.12.2017

Ірина Вовк. "ДУША ЗАПРАГЛА СВЯТА…"

Душа  запрагла  свята…  Дихає  морозом
 ніч  у  середмісті  Львова.
Біг  сторіч  у  Колісниці  Часу.  Подих  свіч
у  мерехтінні  вікон.  Гама  кольорова
людських  життів  і  доль.  Старим  обо́зом
зникає  в  сутінках  печаль  тяжких  утрат…

…І,  наче  Немовля  в  підніжжі  Божих  Врат,
чекає  Рік  Новий  на  крок  у  бутність  –  
звістити  світові  свою  присутність,
обвіяти  своїм  благим  теплом
оголені  дерева  і  дахи  промерзлих  хат,
старі  людські  обличчя  і  дати  їм  ковток
живий  води…  Мерщій  ходім,  
мерщій  біжім  сюди,
де  Дух  Різдва  малює  дарчі  скрині  –  
ми  всі  щасливі  будемо  віднині,
бо  тріпотить  на  Дереві  Листок
нових  іще  несходжених  призначень,
листок  нових  освідчень  і  освячень  –  
блаженний  Лист  на  вітрі  тріпотить,  -  
а  Колісниця  Часу  знай  летить
по  кригах  зламаних  і  стужах  безталанних  –  
Зима,  мов  пава,  в  хаті  загостить
між  пампухів,  малих  дітей,  соломи  –
і  тане  тінь  виснажливої  втоми,
і  вже  малює  Новорічна  мить
те  Немовля  у  променях  осанни
і  в  утворі  Божественної  Брами
двох  срібних  о́ленів  у  пущах  первозданних!

…Сп’янілий  Дух  Різдва...
…Так  спрагло  дзвони  б’ють…

[i]Зі  збірки,  що  вкладається  [b]"Туга  за  Єдинорогом".  [/b]-  Львів,2017.[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=764298
рубрика: Поезія, Езотерична лірика
дата поступления 06.12.2017

Ірина Вовк. "ЗИМОВИЙ МЕЛОС (Вальс) "

Коли  вітер  накине  на  тебе  пеле́ну  зі  снігу
і  твій  погляд  зависне,
як  висне  захмарена  синь  -
ти  втомився  з  дороги,
втомився  від  марного  бігу  –
ти  спинися  –  на  Бога  –  
спинися.  Приста́нь  –  і  спочинь…

Над  тобою  гасають  на  конях  баских  вітровії,
заметілі,
як  панни-Сніжанни,
сніжинки  метуть…

А  на  дні,  в  глибині,  у  Землі  нерозоранім  тілі,
наче  віхола  біла,  біжить  твоя  Зморена  Путь.

Ти  спинися,  мій  друже,  на  мить  між  отими  снігами,
між  Землею  і  Небом  зависни  хоч  зором  німим  -  
між  крутими  земними  і  білими  хмар-берегами
Віз  везе  Чумаків…  Гей  ви,  коники,  нумо  за  ним!

Над  тобою  гасають  на  конях  баских  вітровії,
заметілі,
як  панни-Сніжанни,
сніжинки  метуть…

А  на  дні,  в  глибині,  у  Землі  нерозоранім  тілі,
наче  віхола  біла,  біжить  твоя  Праведна  Путь.

Ген  на  білій  мережці  змережана  батькова  льоля…
Мерехтить,  як  зоря,  його  чинна-невинна  душа…
І  тече-не  стече  в  білий  світ  нерозтрачена  воля,
як  тече  молоко,  коли  смокче  дитинно  лоша.

…І  тоді  -  молоді,  щойно  вбрані  у  сніг  заметілі
свій  танок  новорічний
одвічний
святочно  почнуть…

А  в  твоїм  надлегкім  і  прозорім  –  
наснаженім  тілі,
наче  віхола  біла,  біжить  твоя  Зоряна  Путь.


[i]Зі  збірки  [b]"Семивідлуння".[/b]  -  Львів:Каменяр,2008.[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=764199
рубрика: Поезія, Авторська пісня
дата поступления 05.12.2017

Ірина Вовк. "ВВЕДЕННЯ, або ТРЕТЯ ПРЕЧИСТА"

[color="#ff0000"]Четвертого  грудня  відзначаємо  свято  [b]Введення  в  храм  Пресвятої  Богородиці  –  “Введення”,  або  “Третю  Пречисту”.[/b]
[/color]
[i]У  Святому  Євангелії  нічого  не  згадується  про  подію  Введення  в  храм  Пресвятої  Богородиці.  Це  свято,  як  і  свято[b]  Різдва  (“Друга  Пречиста”)  й  Успіння  Божої  Матері  (“Перша  Пречиста”),[/b]  засноване  на  традиціях  Церкви  та  на  апокрифах.  Церковні  джерела  подають,  що  батьки  Пресвятої  Богородиці  св.  Йоаким  і  Анна,  будучи  бездітними,  дали  обіцянку,  що  якщо  в  них  народиться  дитя,  то  вони  віддадуть  її  на  службу  Богові  у  Єрусалимський  храм.  Господь  Бог  вислухав  їхні  молитви  і  дав  їм  доньку.  Назвали  її  Марією.  Коли  Марії  виповнилося  три  роки,  батьки  привели  її  до  храму  і  віддали  в  руки  первосвященика  Захарії,  батька  св.  Івана  Предтечі.
Первосвященик  Захарія  разом  з  іншими  священиками  у  найкращому  облаченні  вже  чекав  Діву  Марію  на  паперті,  оскільки  від  Святого  Духа  йому  було  дано  знати,  хто  саме  прийде  у  храм.
У  деяких  церковних  творах  це  оповідання  доповнене  суттєвою  деталлю:  натхненний  від  Духа  Святого,  первосвященик  увів  майбутню  Богоматір  у  Святая  Святих  храму  —  місце,  що  заховане  від  людських  очей  завісою,  тому  що  саме  там  перебувала  незрима  Слава  Господня.  Тільки  первосвященик  Захарія  мав  право  заходити  туди  з  очисними  Жертовними  Дарами  і  то  лиш  раз  на  рік.Тому  всі  очевидці  тієї  події  дивувалися  й  вбачали  у  ній  чудесне  Господнє  знамення.
Як  розповідається  далі  у  «Євангелії  Якова»,  Марія  «виховувалася,  як  голубиця  у  храмі  Господньому,  і  одержувала  вона  їжу  з  рук  ангелів».  Тут  вона  дістала  високу  освіту  й  побожне  виховання,  крім  того,  навчилася  виконувати  всілякі  ручні  жіночі  роботи.  За  християнським  тлумаченням,  свято  Введення  розповідає  про  те,  як  перша  з  роду  людського  —  Богородиця  вступила  до  незбагненних  глибин  спілкування  з  Богом.[/i]

У  календарному  циклі  українського  народу  свято  Введення  завершує  осінній  сезон  і  починає  зимовий.  Головною  метою  святкувань  цього  дня  було  накликати  багатство  та  добробут  на  майбутній  рік.
Як  на  Різдво  і  Великдень,  хто  перший  вранці  “на  Введення”  прийде  до  хати,  той  буде  першим  “полазником”  –  тим,  хто  приносить  добро  чи  якесь  лихо  –  на  новий  господарський  рік.  Тому  сусіди  стримуються  заходити  на  Введення  зрана  до  чужої  хати,  щоб  потім  не  було  нарікання,  що  то  вони  принесли  нещастя.  Коли  першим  до  хати  увійде  молодий  гарний  чоловік,  а  ще  й  з  грішми,  то  добра  ознака:  весь  рік  у  хаті  всі  будуть  здорові  і  вестимуться  гроші.  Якщо  ж  увійде  старий  та  немічний,  а  ще  бідний,  то  і  хворі  в  хаті  будуть,  і  злидні  заведуться.  Найгірше  ж,  переказують  люди,  як  зайде  першою  до  хати  стара  жінка  –  “то  вже  добра  не  жди”.  Недобре  також,  якщо  хтось  із  сторонніх  приходить  в  цей  день  щось  позичати.
Початок  нового  господарського  року  у  введенських  повір’ях  виступає  дуже  виразно:  [i]“до  Введення  можна  копати  лопатою  землю,  а  від  Введення  до  Благовіщення  не  можна,  бо  земля  спочиває  і  на  літо  сили  набирає”[/i];  жінки  запасаються  глиною  до  Введення.  Від  Введення  до  Дев’ятого  четверга  (після  Різдва  Христового)  не  годилося  бити  білизну  на  воді  праниками,  бо  то,  мовляв,  шкодить  ниві  та  може  влітку  навести  бурю  на  поля.  ...А  ще  через  страх  зневаги  від  людей,  треба  було  й  коноплі  потерти  до  Введення.
Вночі  проти  Введення  подекуди  дівчата  святили  воду  ще  дохристиянським  звичаєм:  брали  воду  в  такому  місці,  де  сходяться  три  струмки,  проливали  воду  через  полум’я  так,  щоб  вона  проходила  поміж  двома  вогнями,  і  потім  уживали  тієї  води  проти  хвороб,  від  зурочення  та  на  любовні  чари.  По  півночі  жінки  сідали  голі  на  порозі  і  пряли  самосівні  коноплі,  щоб  “прядиво  пішло  на  руку”.  Обсипали  того  дня  корови  сім’ям  і  мастили  маслом  вим’я,  щоб  давали  багато  молока,  і  обкурювали  їх,  щоб  ніхто  не  міг  того  молока  відібрати.
Як  із  іншими  великими  річними  святами,  і  це  свято  пов’язувалося  з  культом  померлих  родичів:
[i]“На  цей  день  Бог  одпускає  праведні  душі  подивитися  на  своє  тіло,  тому  воно  називається  “Видінням”  (народна  етимологія  Введіння  —  “видіння”),  що  душа  бачить  своє  тіло”.[/i]
В  цей  час  в  Україні  вже  зазвичай  випав  сніг,  тому  кажуть:
[color="#ff0000"][i]“Третя  Пречиста  снігом  покриває”.
[/i][/color]
[b]Народні  прикмети  на  ІІІ  Пречисту  :[/b]
[b]•  “Як  горобець  нап’ється  на  Введення  в  бичачім  сліду  води,  то  напасеться  худоба  до  Юрія  трави”.
•  “Як  є  на  Введення  вода,  то  буде  в  літі  молоко”.
•  “Як  Введення  мостить  мости,  а  Микола  забиває  гвіздки,  то  люта  зима  буде”.
•  “Введенські  морози  ще  зими  не  роблять”.
•  “Як  ляже  глибока  зима,  то  готуй  глибокі  закрома”.[/b]

За  виданням  [i]"Ірина  Вовк.  За  нашим  звичаєм  Бога  величаєм:  Осінь".  [b][/b][/i]-  Львів:Сполом,2015.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=763874
рубрика: Поезія, Поетичний, природний нарис
дата поступления 04.12.2017

Ірина Вовк. "І ХТО СКЛАВ ПРИТЧУ ПРО СТАРИХ ВОРОН…"

І  хто  склав  притчу  про  старих  ворон,
І  хто  сказав,  що  око  в  них  вороже.
Он  прилеліла,  сіла  і  тріскоче,
І  сніг  збиває  з  гілки,  онде,  он…
Розважна  вельми  і  поважна.  Може,
Побачила  за  свій  пташиний  вік,
Що  кожен  рік  зима  лютує,  кожен  -  
Але  під  сонцем  гине  рік-у-рік.
...І,  каркнувши  собі  на  повні  груди,
Ворона  підлетіла  до  вікна:
Вуглини  крил  –  і  снігу  білизна…
-  Що  принесла,  вороно?
-  Місяць  ГРУДЕНЬ!

[i](З  першої  збірки  [b]"Дзеркала"[/b].  -  Львів:  Каменяр,1991)[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=763715
рубрика: Поезія, Міська (урбаністична) поезія
дата поступления 03.12.2017

Ірина Вовк. "ПРОЩАТИСЯ НЕ СЛІД…"

Прощатися  не  слід.  Ось  бачиш  –  відмерзання
завмерлої  сльози  на  зімкнутих  устах.
Прощатися  пощо́?..  Не  перша  й  не  остання
кваплива  мить  чумно́го  розминання
характерів  і  рис...    А  серце,  наче  птах
трикрилий,  тужить  –

прощатися?..    пощо́,  мій  милий  друже!

Слідам  услід  скресає  лід.  Авжеж  ...
Скресає  лід  блакитних  побереж  –
навіщо  це,  давно  пригасле  мрево?
Троянди  розквітають  кришталево,
а  в  кришталевій  чарі  срібна  креш!
(Чи  ж  ти  мене  у  біле  убереш?!)

Навіщо  про  любов...    Навіщо  все  про  те  ж  ...

[i]Зі  збірки  [b]"Семивідлуння".  -[/b]  Львів:Каменяр,2008
[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=763531
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 02.12.2017

Ірина Вовк. "МАВЧИНЕ…"

[i]“…  прахом  “Уста  Земель”  не  вкрив  би…”
[b](З  міфопоетичного  епосу  Шумеру)[/b][/i]

Уста  Земель  в  зомлілих  кольорах  –  
так,  зрештою,  перероста  у  прах
минуща  плоть  людська,  сповита  тлінню…

…Заграй  мені  мелодію  осінню
про  неминучий  часу  падолист,
про  предковічний  пожовтілий  ліс,
цілований  у  дні  плавкі  Весною,
що  сповнює  легені  новизною,
вологістю  і  запахом  трави  –  
як  оленицю,  юнь  свою  лови
в  передчутті  весільної  обнови,
бо  це  твої  останні  перші  лови,
де  ти  убрана  в  сукню  золоту
і  лучиш  в  ціль  наосліп,  нальоту…

Уста  Земель  розніжені.  Жита
Колосяться  на  нивах  несміливо.
О,  Літечко,  влаштуй  цілющу  зливу,
Бо  тут  ще  бродить  пара  молода
В  зелених  снах  Царівни  Польової  –  
Вона  в  цвіту,  у  шлюбному  розвої
Тобі  вплітає  тою*  до  коси,
Розлогих  трав  ледь  чутні  голоси
Тебе  ведуть  стежиною  кохання…

…Уста  Земель  стривожені.  Остання
спадає  крапля  з  виляглих  колось.
Чи  то  з  часів  прадавніх  повелось
Впадати  в  сум  на  злому  роздоріжжі,
Пошерхлим  листям  на  семи  вітрах
Котитися  –  і  розсипати  прах,
Немов  Мара,  що  сіє  смертну  битву…

…Уста  Земель  знеможені.  Зима.
Нема  нічого  вічного.  Нема!

…Уста  Земель  нашіптують  молитву.

[i]*тоя  -  архаїчне:  туя.

На  фото:"Лісова  пісня"  Лесі  Українки,  у  ролі[b]  Мавки[/b]  -  авторка.
[/i]
(Зі  збірки  "Семивідлуння".  -  Львів:Каменяр,2008)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=763120
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 30.11.2017

МАРІЯ ЗАНЬКОВЕЦЬКА в матеріалах 1890-их-1940 років (Продовженя10)

[color="#ff0000"]Штрихи  до  портрета  [b]МАРІЇ  ЗАНЬКОВЕЦЬКОЇ[/b]
(Марія  Заньковецька  у  листуваннях  і  спогадах  сучасників)
[/color]
[b]П.РУЛІН  «Акторський  образ  М.Заньковецької»,1929,  с.74-75.[/b]
«…Хоч  і  не  мала  Україна  своїх  театральних  закладів,  хоч  і  не  сприяли  самі  умовини  театрального  життя  на  Україні  утворенню  виразних,  цілком  уже  усталених  акторських  традицій,  раз-у-раз  з’являлися  на  її  грунті  талановиті  актори…що  безперечно  мали  вплив  на  утворення  характерної  маніри  гри.  Почуття  міри,  знання  тих  меж,  що  їх  не  слід  переступати,  щоб  не  порушити  художнє  вражіння  –  одна  з  найкращих  рис  акторської  вдачі  Марії  Заньковецької».
Вигляд  Марії  Костянтинівни  –  її  струнка  та  рухлива  постать,  врода,  очі,надзвичайно  виразний  голос,  і  перш  за  все,  молодий  і  жвавий  темперамент,  -  усе  це  з  першого  виступу  привабило  публіку.  Голос  був  не  тільки  приємний  та  мелодійний,  спершу  мецосопрано,  потім  контральто,  але,  як  стверджують  критики:  мав  «здібність  схопити  глядача  з  усіма  його  почуттями,  глибоко  передавати  відтінки  власного  почуття,  примусити  глядача  жити  життям  дійової  особи…».

[b]А.СУВОРІН,  с.86  /  «Одесский  вестник»,  1892,  №329.  [/b]
«Голос  її  був  надзвичайно  гнучкий.  Нерідко  вона  вживає  шепоту.  Це  той  шепіт,  що  зворушує  душу;  слухаючи  його  ви  відчуваєте  острах,  передбачаєте  якусь  страшну  грозу,  якийсь  фатальний  кінець.  Від  такого  шепоту  мороз  пробирає  по  шкурі…».

[b]ВЛАДИСЛАВ  ЄРМИЛОВ/  «Артист»  №15,  1891.[/b]
«Міміка  Заньковецької  не  має  собі  нічого  рівного.  На  її  обличчі  з  дивовижною  швидкістю  відбиваються  найменші    душевні  рухи.  Воно  не  знає  спокою  на  сцені  і  тоді,  коли  артистка  говорить,  і  тоді,  коли  вона  мовчить;  дивлячись  на    її  обличчя,  чуєте  ви,    розумієте  те,  що  в  цей  момент  вона  думає,  що  вона  переживає.  І  ці  різноманітні  мімічні  комбінації  не  дозволяють  глядачеві  відірвати  очей  од  сцени;  вони  захоплюють  його  та  примушують  душею  бути  там  –  на  сцені…».

С.158[b]  [color="#ff0000"][b]Листи  Марії  Заньковецької[/b]  до[/color]:
Панаса  Карповича  САКСАГАНСЬКОГО:[/b]
«…Я  довго  не  могла  зібратися  з  духом,  щоб  написати  до  тебе.  Насамперед.  Я  не  знаю:  «чи  я  на  сім  світі,  чи  на  тім?».  Так  у  мене  все  перекрутилося,  так  я  одуріла  од  всього  пережитого,  що  не  можу  нічого  зміркувати.  Скажу  тільки,  що  Коля  (Микола  Садовський)  хворий  і  лікар  мені  особисто  сказав,  що  його  треба  поберегти,  він  не  хороший.  Не  втаю  від  тебе,  що  я  ще  люблю  Колю,  і  його  серйозна  хвороба  примушує  мене  забути  все  і  всіх  –  і  нема  в  світі  такої  жертви,  якої  я  не  принесла  б  для  нього.  Тепер,  я  думаю,  тобі  зрозуміла  моя  відсутність  у  твоїй  трупі?
Мені  було  добре  в  тебе…  щохвилини  згадую  мого  доброго,  ласкавого  брата  Фушу,  за  яким  я  скучаю;  та  що  робити  –  серцю  не  закажеш…  Я  кінчаю  тут  дев’ятого,  і  якщо  я  тобі  потрібна,  то  приїду  –  куди  напишеш.  Цілую  тебе,  мій  хороший.

Любляча  тебе  сестра  [b][i]Маня  Адасовська[/i].[/b]
[i](без  дати)[/i]

С.159  [b]Панаса  Карповича  САКСАГАНСЬКОГО:[/b]
«…  Прости,  дорогий  мій  Фаню,  що  так  довго  не  відповідала  тобі  на  твій  милий  лист  і  не  подякувала  тобі  й  Нінуші  (по  батькові  не  знаю)*  за  привітання.  Повернувшись  із  Кавказа,  весь  час  я  боролася  з  хворобами  й  думка  про  смерть  не  відходила  від  мене.  Тепер  я  вже  почуваю  себе  настільки  добре,  що,  хоч  з  трудом,  -  можу  писати,  гуляти  по  хатах  і  навіть  на  балкон  до  сонця.  Та  сонце  не  хоче  проглянути  на  довго,  мабуть  противні  йому  люди  і  їх  вчинки.  Та  й  правда,  моторошно  жити  на  світі,  боязко.  А  з  другого  боку,  подумаєш  –  прекрасне  життя:  скільки  дивних  відчуттів  може  зазнати  серце  людське  до  іншого  серця,  одне  недобре  –  «все  проходить».  А  втім,  я  вірю,  що  навчаться  люди  берегти  свої  почуття  і  іншого,  зрозуміють  вони,  що  почуття  любові  повинно  охоронятися  пильно,  що  не  можна,  не  вірно  думати,  що  любов  –  все  видержує.  І  ось  тоді  буде  рай  на  землі,  тоді  перестануть  люди  страждати,  стогнати,  тоді  всі  будуть  поважати  й  любити  одне  одного,  що  нікому  не  захочеться  принижувати  й  зневажати  іншого.
А  тепер,  поки  інші  не  навчилися,  ми,  братику,  з  тобою  складемо  дружбу  справжню.
Звичайно,  тепер  я  грати  не  можу:  бо  я  так  ослабла,  що  вся  трушусь  –  стомилася.  Цілую  тебе  й  Нінушу.  Дуже  прошу  Вас  приїхати  до  мене,  я  страшенно  буду  рада,  тай  не  тільки  я  буду  рада,  он  моя  стара  мама,  яка  з  захопленням  згадує  тебе,  Фуша,  і  Аня  теж  –  ми  всі  будемо  раді  й  зустрінемо  Вас  як  своїх  близьких,  рідних.  Цілую  і  жду  Вас.
Ваша[i]  [b]Марія  Адасовська.[/i][/b]
Чи  розбереш  моє  дряпання?
[b][i]Ніжин,  7  жовтня  1911  року.
[/i][/b]
[color="#ff0000"]Листи  [b]до  Марії  Заньковецької[/b]  від[/color]
 
[b]Марка  КРОПИВНИЦЬКОГО:[/b]
«…Так,  Марія  Костянтинівна,  тільки  в  моєму  товаристві  Ви  повинні  найти  той  духовний  світ,  яким  Ви  колись  так  безрозсудливо  (вибачте  за  різкий  вираз)  знехтували;  я  був  і  залишусь  служителем  святого  мистецтва,  і  кожен,  вступивши  в  храм  моїх  богів,  відчує  себе  оновленим,  задоволеним  і  відродженим,  бо  воно  тільки,  святе  мистецтво,  живить  натури  виняткові,  до  яких  я  Вас  завжди  зачисляв,  і  тому  моє  ставлення  до  Вас  часто  було  обожненням,  ідолопоклонством…
Так,  Ви  повинні  були  написати  мені  і  сказати:  «або  до  Вас,  або  нікуди!»  Я  й  чекав  цього  листа,  він  надійшов,  і  Ви  приїдете  до  мене.
Слово,  дане  Вами  Панасу  Саксаганському,  Ви  можете  обміняти  на  багато  слів,  які  Вам  давала  вся  фамілія  Тобілевичів:  купно,  компаніями,  групами  й  поодинці.  Марія  Карповна  стільки  ж  була  винна  перед  Вами,  скільки  Ви  перед  нею.  Тепер  Ви  мені  необхідні,  тому  що  від  мене  пішли:  Маркович  і  Ліницька;  залишилась  Немченко,  для  якої  Ви  потрібні  як  учителька  і  повірте,  що  вдячнішої  учениці  Ви  не  зустрінете.  Мені  ж  Ви  потрібні  для  того,  щоб  я  міг  зійти  зі  сцени  зі  свідомістю,  що  храм  моїх  богів  вищий  усіх  життєвих  сутолок  і  перетурбацій.
Глибоко  люблячий  Вас[i][b]  М.  Кропивницький
15  травня  1891  року[/i][/b]

[b]Марка  КРОПИВНИЦЬКОГО:[/b]
«Вельмишановна  Марія  Костянтинівно!
На  станції  Крути  я  просидів  16  годин  і  перед  тим,  як  Ви  мали  приїхати,  нечиста  сила  понесла  мене  спати  в  вагон;  тільки  в  Чернігові,  вийшовши  з  вагона,  я  зустрівся  з  Володею  Карнауховим,  від  якого  я  дізнався,  що  Ви  проїхали  в  Ялту.  Не  можу  Вам  переповісти,  як  я  страшенно  був  опечалений  тим,  що  не  побачився  з  Вами.  «Маня  буде  дуже  шкодувати»,  -  сказав  Володя.
…Повірте  ж  мені,  що  Ви  для  мене  завжди  були  тією  ясною  «зірочкою»  на  українській  сцені,  якою  Вас  назвав  Н.Н.Каразін  колись  за  дружньою  вечерею  у  квартирі  вашого  покійного  брата  Явтуха,  мого  незабутнього,  дорогого  друга.
Вірте,  що  всі  малоприємні  й  печальні  чутки  про  Ваше  гірке  життя-буття,  які  доходили  до  мене,  яких  я  намагався  не  слухати,  від  яких  затикав  вуха  і  тікав,  щоб  не  дослухувати  до  кінця,  -  лягали  кривавим  болем  на  мій  мозок  і  на  мою  душу.  Клянусь,  мені  тоді  здавалось,  що  ось-ось  у  Вас  наболить  до  неймовірного  і  Ви  крикнете  «Марко  Лукичу,  рятуйте  мене!»  -  і  я  ні  хвилину  не  задумався  б  і  кинувся  б  Вас  рятувати.  Так,  знали  б  Ви  мене,  Ви  б  крикнули.  Жорстокі  егоїсти,  подлі  експлуататори,  нахабні  промисловці  вбивали,  систематично  вбивали  Ваш  талант!  Я  ж  тільки  спостерігав  з  тяжким  почуттям,  з  безконечним  сумом  і  тугою  всю  цю  ГРУ.  У  Вас  я  завжди  уособлював  всю  мою  любиму  Україну  і  ніколи  ні  одної  з  артисток  я  не  поставив  навіть  на  перший  підніжок  того  п’єдесталу,  на  якому  Ви  завжди  стояли  у  моїх  мріях...  В  душі  Ви  були  для  мене:  Дузе,  Беланчіоллі,  Сарра  Бернар  –  Ви  були  для  мене  вся  Україна.
Оповідання  власника  готелю  «Золотой  якорь»  в  Орлі  про  Ваше  розходження  з  Миколою  (Садовським)  і  про  приїзд  з  цього  приводу  Вашого  покійного  брата  з  Петербурга  довело  мене  до  того,  що  я  пролежав  усю  ніч  з  відкритими  очима…
Отже,  Ви  чудово  зробили,  що  нарешті  залишилися  самітньою,  знаю,  що  Вам  це  багато  і  дорого  коштує,  та,  бог  дасть,  все  потрошку  поправиться  і  прийде  в  норму:  Ви  ще  не  старі,  поздоровшаєте  тільки  й  легко  буде  наздогнати  втрачене.  Бажаю  Вам  від  душі  одужати,  піднести  духа  й  знову  завоювати  те  високе  становище,  на  якому  Ви  лише  достойні  бути  і  з  якого  Вас  зштовхували  брудними  руками  нахаби  й  негідники.  Вірте,  що  я  тільки  порадуюсь  Вашому  відродженню.
Щиро  відданий  Вам  [b][i]Марко  Кропивницький.
9  квітня  1898  року.[/i]
[/b]
[b]УРСР.  Наркомосвіти.                                                                                                            
Державний  Драматичний  Театр  імени    М.  Заньковецької.  [/b]
Вельмиповажна  Марія  Костянтинівна!
Вітаємо  Вас  з  сьомою  річницею  існування  нашого  театру  й  з  початком  сезону  1928/1929  рр.
Одночасно  повідомляємо  Вас,  що  в  порозумінні  з  Народним  Комісаріатом  Освіти  Ви,  яко  патронеса  нашого  театру,  зараховуєтесь  до  його  складу  почесною  актрисою.
Сердечно  просимо  Вас  не  відмовити  нам  в  цьому  глибокому  бажанні  мати  серед  наших  імен  Ваше  почесне  та  поважане  для  нас  ім’я.
Перебуваємо  з  щирим  побажанням  всього  найкращого,  а  голівне,  здоров’я.
За  дорученням  театру
[b][i]Директор  (підпис)
16/ІХ  1928  р.  №7/4
М.Луганськ
Донбас[/i]
[/b]
[i]На  фото:  Марія  Заньковецька  з  братом  Євтухієм  Адасовським,  90-і  роки  ХІХ  ст.[/i]

ДАЛІ  БУДЕ.

[i]За  машинописом  сімейного  архіву:[b]  Дмитро  Николишин.  Марія  Заньковецька  (Матеріали).  –  Львів,1947.
[/i][/b]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=762588
рубрика: Поезія, Нарис
дата поступления 27.11.2017

Ірина Вовк. "БУДЕ НІЧ ЛИСТОПАДОВА…"

Буде  ніч  листопа́дова,
буря  над  бором,  пітьма…
Буде  блимати  лагідно
 вперта  жаринка  багаття.
І  у  проблисках  тьми  
вже  не  сам  ти  і  я  не  сама  –  
будем  МИ.  Будем  щедрі  й  багаті!
Бо  не  в  запічок  теплий  -    
до  стін  і  вишиваних  руж  –  
ми  в  цю  пізню  пору́
понесем  наші  думи  розквітлі.
У  дрімучім  бору
відсвяткуєм  одруження  душ  –  
і  весіллю  осінньому
травні  позаздрять  і  квітні…

[i]З  першої  збірки  [b]«Дзеркала»[/b].  –  Львів:Каменяр,1991.
[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=762538
рубрика: Поезія, Езотерична лірика
дата поступления 27.11.2017

Ірина Вовк. "…І КОЛИ НАРЕЧЕТЬСЯ ЛИСТОПАД…"

І  коли  наречеться  листо́пад  
розлучником  душ,
І  коли  нам  до  завтра  дожити  
сумнівним  здається  –  
Ані  крик  спересердя,  
ні  біг  невтямки́,  -
  ані  руш!  –  
Ні  від  себе  
й  до  себе,
  ніщо  навкруги  не  озветься…

Тільки  шорох  падучого  листя  
в  розкрите  вікно,
Тільки  скрипи  пралітньої  липи  
та  вітер  у  скроні  –  
Тільки  образ  дитячий
  і  пізнє  твоє  рамено,
І  зів’ялого  сонця
  шорсткі,  
але  рідні  долоні.

[i](Зі  збірки  [b]«Обрані  Світлом»[/b].  –  Львів:Сполом,2013).
[/i]