Івасик

Сторінки (1/1):  « 1»

Каяття



КАЯТТЯ                                    


Ми  різні  всі-і  різні  долі,
Хто-як  в  раю,  а  хто-  в  неволі,
Живемо  кожний  "сам  на  сам".
У  всякого  своя  дорога,
Та,  врешті,  всі  йдемо  до  Бога
І  в  серці  обираєм  Храм.

Тяжкі  і  довгі  ті  блукання,
Стежки  гріхів,  поневіряння,
Помилки,  сльози,  каяття.
Так  важко  одному  в  дорозі...
Хоч  паничеві,  хоч  небозі
Назад  немає  вороття.

Хвала,  Тобі,  Великий  Боже,
Якщо  сліпий  побачить  зможе
В  нічному  лісі  вірний  путь!
Та  я  схиляюсь  перед  тими,
Хто,  як  до  малої  дитини,
Сліпому  руку  подають.

Ніколи  я  не  сповідався,
Біг  уперед,  не  озирався,
Так  день  при  дні  -  без  каяття.
А  час  злітав,  сивіли  скроні
І  якось  вмить,  як  на  долоні,
Побачив  все  своє  життя.

І,  може,  трохи  схаменувся,
А,  може,  просто  озирнувся,
Як  озирається  сліпий.
Куди  іти?  Кого  спитати,
Яку  стежину  обирати?
Мовчить  весь  світ,  бо  він  німий.

Великий  розпач,  біль  і  туга,
Так,  нібі,  поховав  я  друга,
Охоплюють  моє  життя.
Вони  мені  закрили  очі
І  біля  прірви  серед  ночі
Тепер  усе  моє  буття.

Та  якось,  ніби  промінь  сонця,
Пробилися  в  брудне  віконце
Дитинство,  Варва  і  дідусь...
Відчув  я  дідову  турботу,  
Любов  і  осуд  і  скорботу,
Почув  слова:"За  вас  молюсь!"

І  зрозумів  -  дідусь  гукає!
Хоч  вже  давно  він  спочиває
У  царстві  праведних,  святих.
Та,  видно,  спокою  не  має,
Якщо  його  онук  блукає
По  хащах  диких  і  глухих.

Покинув  все...  Поїхав  в  Варву...
Немовби  з  себе  скинув  ярма  -
До  діда  йду  на  каяття!
Просить  прощення  і  поради,
Аби  життя  не  мало  вади,
Аби  вернуть  своє  буття.

Зринали  спогади  в  мандрівці...
Аїр  на  глиняній  долівці,
Парне  пахуче  молоко,
Бабуся  у  льняній  спідниці,
Дитячі  наші  вечорниці,
Сусідський  пес-старий  Рябко.

А  як  згадав  над  яром  грушу,
Так  ніби  повернули  душу
У  тіло  мертве  і  пусте...
Я  знов  в  дитинство  повернувся,
Але  немає  вже  бабусі
І  груша  більше  не  росте...

Ех,  Варво!  Як  же  ти  змінилась!
Старенькі  верби  похилились,
Асфальт  заполонив  стежки.
Та  я  своїм  селом  блукаю
І  серце  гострий  біль  стискає-
Іду  на  цвинтар  навпрошки.

Хрести  дощами  поржавіли,
Камінні  плити  посивіли,
Крізь  сльози  проступа  полин...
Та  якось  враз  і  зупинився,
Бо  дід  на  мене  подивився
І  ніби  мовив:"Здрастуй,  син!"

Дивився  він  з  старого  фото,
А  в  тих  очах  -  така  скорбота
І  осуд,  осуд  -  аж  здригнувсь.
Упав  в  траву:  "Прости,  дідусю!,
Ти  бачиш  -  я  таки  вернувся!"
І  дід  мій  зразу  посміхнувсь.

Я  говорив  про  всі  невдачі,
А  він,  неначе  їх  побачив,
Мовчав  і  зовсім  не  судив.
Я  рвав  полин,  просив  прощення,
Дідусь  ті  слухав  откровення,
А  я  все  далі  говорив:

"Дідусю,  любий,  ти  й  бабуся
Завжди  просили  у  Ісуса
Добра,  любові  й  щастя  нам.
За  нас  молилися  щоденно,
А  ми  жили  собі  буденно
І  знов  корилися  гріхам."

Дідусь  так  хитро  подивився,
Промовив:  "Внучок,  схаменися!
Згадайно,  любий,  як  колись
Казав  тобі  -  лишайся  з  Богом!
Була  тобі  пересторога,
Та  ти  пішов,  не  зупинивсь".

"Скажи,  дідусь,  -як  те  змінити?
Як  всі  провини  замолити?
І  що  робити  далі  нам?"
І  дід  сказав:  "Ти  знаєш,  сину,
Забудь  про  все,  в  лиху  годину
Збудуй  в  своєму  серці  Храм.

Сам  видирайся  із  безодні,
Живи!  Усе  в  руках  Господніх!
Що  маєш  -  заслужив,  твоє.
А  камінь,  що  на  серце  тисне  -
То  лід,  ти,  любий,  усміхнися,
Бо  лід  на  сонці  розтає".

"Чи  допоможуть  сповідання,
Молитви,  піст  і  причащання
Здобути  праведність  колись?"
А  дід  говорить:  "Ти  молись!
Любов  Господня  вічна,  сину,
Ти  в  очі  Богу  подивись!"

Простився  з  дідом,  та  й  подався...
І  довго  ще  мені  ввижався
Той  цвинтар  за  старим  селом.
А  дідуся  хороші  очі
Тієї  лагідної  ночі
Мене  заколисали  сном.

Та  якось  все  оте  забулось.
Життя  сухим  листком  згорнулось,
Хоч  знову  літо  настає.
Ночами  я  дивлюсь  у  небо
І  знаю  -  щось  робити  треба,
А  сил  вже  зовсім  не  стає.

Чому  далекий  я  від  Бога?
Чому  до  церкви  йти  незмога,
Перехреститись  -  просто  страх?
Невже  прокляті  темні  сили
Троянди  в  серці  покосили
І  там  тепер  панує  жах?

Либонь,  дідусь  надію  втратив
І  перестав  оберігати
Від  тих  проклятих  темних  сил.
Лише  на  Бога  є  надія  -
Він  захистить,  Він  зрозуміє,
Бо  Він  мене  і  породив.

Ні,ми  не  церкву  обираєм,
Ми  душу  людям  довіряєм,
Що  в  церкву  ту  свій  біль  несуть
І,  павши  долу  на  коліна,
Чекають  Божого  веління,
Як  жебраки  копійку  ждуть.

От,  врешті,  й  я  -  під  тим  склепінням,
Немов  закиданий  камінням,
Стою...  І  в  груди  тисне  біль.
А  пан  отець  чита  молитви
І,  ніби,  хоче  вже  добити
І  сипле  в  свіжу  рану  сіль.

Мені  так  соромно  за  себе
І  перед  Богом,  перед  Небом,
В  Ісуса  очі  -  не  дивлюсь.
Прошу  прощення  у  дитини,
Що  в  білій  вишитій  хустині
І  каюсь,  каюсь  і  молюсь...

У  Господа  прошу  єдине:
"Оберігай  мою  родину!
Спаси,  помилуй  сохрани!"
І  знаю,  як  свою  дитину,
Мене  Всевишній  не  покине
І  захистить  від  Сатани!

                                                     Київ,  серпень  2004р.

 



адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=543733
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 14.12.2014