| Сторінки (1/82): | « | 1 | » |
У рідному місті - рідний рід:
Тут залишився мій батько.
Я пам'ятаю його завіт:
"Потрібною будь і не озирайся.
Прощай все погане, забудь лихе,
Прямуй у майбутнє з мрією.
Можливо, колись згадають тебе
Незлим тихим словом - з надією".
Мій батько працює, як завжди робив,
Не хоче покинути місто.
З надією вірить у мир без війни,
І знає, що він - корисний.
Таким, як він, - низький уклін!
За те, що просто залишились...
підтримують в місті щоденності плин
І вірити в мир не стомились.
січень, 2024
https://www.kramatorskpost.com/ta-serce-moje-nacebto-pid-narkozom-lis-napis-krivavii-bolyucii-tut-lyudi_86156
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1004125
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.01.2024
Я відключаю почуття
Навмисне
Так хочеться прожить життя
Корисно
Я забуваю про своє
Раптово
Чіпляючись думками за чуже
Свідомо
Заповнять серце відчуття
До краю
Ця сила - шлях мого життя
До раю
11.11.23
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=999415
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.11.2023
Із мене витікають слова
Як із розбитого глечика - без дна
Повільно так
Слово за словом
Як крапля за краплею...
І раптом потік нестримний
Словосполучень і речень
Глечик пустий
Немає слів
Без заперечень
11.11.23
https://www.instagram.com/p/Cz_patEtImk/?utm_source=ig_web_copy_link&igshid=N2ViNmM2MDRjNw==
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=999271
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.11.2023
Ти читаєш
Чужі вірші
І співаєш
чиїсь пісні.
Де твої особливі,
Незвичайні та мінливі?
Прилетить колись і до тебе
Нестримних рим віршований легіт.
Ти чекай
На свої пісні,
А поки що
Читай
Чужі вірші.
11.11.2023
https://www.instagram.com/reel/Czf-f7OguIa/?utm_source=ig_web_copy_link&igshid=N2ViNmM2MDRjNw==
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=999268
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.11.2023
"Вчися чекати, друже,
Вчися чекати".
З циклу "Забуттям" В.Стус
Усі ми вчимося чекати (кам'яній...)
Кожен на щось своє (кам'яній...)
Один - на підвищення зарплати (кам'яній...)
Інша - на співчуття людське (кам'яній...)
І всяка хвилина чекання (кам'яній...)
Карбує в пам'яті зарубки (кам'яній...)
Як ластівок, що наслухають
Стумні земельні струми (кам'яній...)
Душа - каменюка на дні калюжі (кам'яній...)
Де ж цей режим самозбереження?! (кам'яній...)
І раптом: "Вчися чекати, друже..." (кам'яній...)
Підтримка і застереження (кам'яній...)
28.08.23
https://www.instagram.com/reel/CwxD2kWAosG/?igshid=MzRlODBiNWFlZA==
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=993049
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.09.2023
Я все чекаю на твоє розуміння.
Чекаю на просте - людське - співчуття.
Я - жінка, сучасної України,
Яка за війни проживає життя.
Для когось воно фальшиво-мирне,
бо треба триматись перед дітьми:
Не можна показувать слабкість надмірну,
Бо мама вміє своїх берегти.
А ти? чоловік, мужчина,
Той, що покинув дітей і дружину...
Де ж твоє розуміння,
Підтримка в важку хвилину?
Знайшов для себе відраду:
"Вона не така, як ти!"
Так, розлучення бувають
І за часів війни.
14.08.23
https://www.instagram.com/reel/CwIHKHSN4Ar/?igshid=MzRlODBiNWFlZA==
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=991553
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.08.2023
Та не потрібен ти мені...
На щастя... чи на жаль?
Вже квіти всі зронили пелюстки.
Муркоче котиком печаль.
Я більш не прагну вороття,
Ні теплих поглядів, ні мрій.
Хоча й згадати не змогла б,
Яким ти був.... моїм?
Так ніжно-лагідно-ласкаво
Зів'яли почуття...
Думки-пелюстки закружляли
І склали слово "забуття".
26.07.23
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=991552
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.08.2023
Коли ти був, цвіли ромашки і тюльпани.
Коли ти був, співали солов'ї.
А зараз - квітнуть хризантеми,
А зараз - плачуть мріями дощі.
Коли ти був, бандана яскравіла на чолі,
Коли ти був, чекали звуки і пісні.
А зараз - тиша вкрадлива сичить,
А зараз - день перекриває ніч.
Коли ти був, чи коли я була?
А зараз пісня є? Чи музика німа?
26.06.23
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=988208
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.07.2023
Покажи мені щось нове!
Звільни від роздумів і розпачів,
Затягни в байдужі потреби,
Ігноруй волання та оклики.
Негайно покажи щось цікаве!
Схопи і веди в невідоме,
Підтримай у захваті казкою,
Реанімуй від бездуховної коми.
Вона така німа, глуха, сліпа.
Вона загублена в світах.
Вона лиш виє, не в змозі витерти вологу на щоках…
Але вона є.
26.06.23
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=988206
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.07.2023
Як часто змінюємось ми
У своїх мріях-сподіваннях?
Чекаємо на зміни ті,
занурюючись у страждання?
Як я змінилась за цей рік?
І як думки мої крилаті
Злітали часто з-під повік
пекучими іскринами багаття?
Так, час спливає.
Надії відлітають
у височінь, у далечінь...
Душа чекає.
Іноді страждає
від втрачених і нездійснених мрій.
23.05.23
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=984085
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.05.2023
Запитала я в сина малого:
"Чом боїшся ти літнього грому?"
І хлопчина мені відповів:
"То не грім. То десь поряд йде бій..."
"А як блискавка мигне за вікном,
Чом ховаєшся ти під столом?"
"То не блискавки сяйво видно,
То десь поряд кривавая битва..."
PS. Чути шелест дощу.
Краплі падають на спраглу землю.
Я в дитинстві калюжами бігала і ловила дощинки у пригоршні.
Мій син не виходить із будинку, бо боїться грози цього літа.
29.08.22
https://www.instagram.com/reel/CwN0yxFtIpM/?igshid=MzRlODBiNWFlZA==
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=982725
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.05.2023
Навесні,
із пробудженням ранкової зорі...
Навесні
я співатиму тобі мої пісні.
Навесні -
ці пісні бентежно-лагідно-сумні.
Навесні
я чекатиму тебе в своєму сні.
Навесні... навесні... навесні...
15.04.23
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=980260
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.04.2023
Я несу тобі квіти -
Світанковий жмУток.
Весняні мрійноцвіти -
мій тобі подарУнок.
Я несу тобі сяйво,
У долонях тримАю.
І не буде вже зайвою
моя пристрасть-кохання.
Я несу тобі слово -
це таємне зізнання.
Хай воно і не нове,
але все ж не останнє.
11.04.23
https://www.instagram.com/reel/CvpRy4ksZJa/?igshid=MzRlODBiNWFlZA==
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=979913
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.04.2023
А я не хочу з тобою говорити
І зовсім не бажаю спілкуватись.
Колись ми разом мріяли летіти.
А зараз - ти живеш в своїм розладі.
Так і живи... це вибір твій:
Розлад з родиною, в душі.
А ті польоти, згорнуті в сувій,
на полиці залиш, в тиші.
16.03.23
https://www.instagram.com/reel/CwgHooCO9m8/?igshid=MzRlODBiNWFlZA==
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=977302
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.03.2023
Затуливши вікна ряднами,
ми вслухаємось у небо:
чи гудітиме літак?
Отак! О так ...
Як почуємо здалеку
гуркіт пташки із металу,
то не знаємо, чого чекать:
тікать? Лягать?
От і згадую слова легендарного КіШа:
"А в голові мутить, і янголи літають,
І всі проблеми тануть та зникають"...
А в голові мізки танцюють гопака,
І в нас проблема є одна - війна.
15.03.23
https://www.instagram.com/reel/Cvwgmo1Prio/?igshid=MzRlODBiNWFlZA==
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=977301
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.03.2023
Запахло весною...
по-мирному: радісно й світло!
Запахло весною...
так ніжно, ласкаво й привітно!
Радість - від зміни на краще в природі.
Світло - від сонця проміння при сході.
Ніжність - від пролісків перших, тендітних,
Ласкавість в обіймах тримає привітність.
Та, все ж таки, хочеться мирного неба,
Світанків без грому боїв... це нам треба!
04.03.23
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=975823
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.03.2023
А ти хочеш дожити до миру?
І не згадувать слово "війна"...
Обійняти рідну людину,
що вернулась із пекла жива...
То притисни руку до серця,
візьми душу свою у кулак,
промовляй: "Моя воля воскресне!
Україна живе!"
Тільки так.
https://www.instagram.com/reel/CvmuPUBJEqP/?igshid=MzRlODBiNWFlZA==
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=974870
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.02.2023
Коли перегорнута вже сторінка життя,
починаєш нову історію. Заплановано.
А чи буде вона нова?
Або переписана попередня заново?
Коли пережито вже десятки років,
Чекаєш на старість спокою. Нарешті.
А чи забудеш про дитячу впертість?
Або буде ще вісім (як у кішки) життів?
не ново це все.
дурна філософія))
а думка несе...
або втікаєш від розпачу?
06.02.23
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=973598
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.02.2023
Якби ти знав, що подобаєшся мені...
...то, мабуть, першим написав би,
хоча б на квитку...
...то, мабуть, при зустрічі кивнув би,
хоча б випадково...
... то, мабуть, у зінниці зазирнув би,
хоча б крізь вії...
... то, мабуть, у моїй душі оселився би,
хоча б на мить...
... але ти не здогадуєшся про це...
...чи так?
13.01.23
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=973596
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.02.2023
Муркотить на вушко і шепоче тихо
Вітер серед листя: проганяє лихо.
Прислухайсь до тиші та примружуй очі,
І прийде до тебе казка серед ночі.
Зацвітуть яскраво хмари, місяць, зорі.
Затанцюють весело промінці прозорі.
Пригорни до себе таємницю ночі
І впусти у серце сни – легкі й пророчі.
Хай тебе чарують загадкові мрії,
Заглядають зайчики сонячні під вії,
І співа на вухо вітер колискову –
Ніжну, мрійну, лагідну, чарівну, казкову.
2014 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=972935
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.02.2023
І. У нічному небі згасали зірки. Падали. Одна з них упала прямо до її рук. Це померла мати. Вона, Галина, тримала зірку в долонях і відчувала, як усе горе втрати близької людини повільно перетікає у кришталеву порожнечу, заповнюючи ядучою отрутою. Нарешті, коли повністю звільнилася від тягаря, дівчина піднесла кришталеву сяючу зірку до вуст і злегка поцілувала.
- Мамо... ти будеш зі мною...
Так, мати померла, але ще 4O день її душа житиме, допомагатиме дочці знайти щастя.
Усе мовчало. Дерева. Птахи. Звірі. Рослини. Лише гулко стукало серце самотньої дівчини. Одна. Ліс розумів, що не лише Галина втратила матір, а й природа позбулася своєї відаючої мами, тому співчутливо і насторожено дослухався до кожного руху.
"Знайди своє щастя..." Останні слова матері і досі бриніли у пам'яті Галини. Щастя... Де воно? Зірка зблиснула, висвітила промінцем доріжку. Галина, притискуючи до вуст свій скарб, пішла освітленою стежкою до лісової хатинки.
Зайшла у дім. Промінь вихопив із темряви кімнати скриньку, яка стояла на поличці. Дівчина, не випускаючи з рук зірку, зняла скриньку і відкрила її. Зірка спалахнула ще яскравіше, і Галина взяла папірець, який затаївся на денці. На його ж місце поклала свою сяючу коштовність. Папірець. Адреса. Якесь незнайоме місто.
"Можливо, мати хотіла, щоб я знайшла свого батька? Що ж тепер робити? Поїду туди...". Залишаючи свою зірку, Галина ще раз, наостанок, торкнулася її губами і закрила скриньку. Вийшла з хати.
Ліс незмінно насторожено проводжав дівчину.
ІІ. Незнайоме місто зустріло її вороже. Від його гамору захотілося втекти далеко-далеко, а ще краще повернутися назад у ліс, до мами. Але ж ні... Треба йти далі. Треба жити.
Ось і потрібна адреса.
Галина відчинила двері до під'їзду. Темно. На неї війнуло холодом ворожості. І цей дім не приймав її за свою. Дівчина зробила крок у темряву. Ще один крок до свого щастя.
У пітьмі зблиснуло два червоних вогника. Серце Галини швидко забилося. Вовки? Але, коли очі призвичаїлися, вона змогла розгледіти якихось підлітків з цигарками. Дівчина ступила ще далі і ніби провалилася у болото злості й ненависті.
- Ти хто така? Геть звідси! Йди відсіля... - шипіли ворожі голоси.
Невже це люди? Швидше б пройти до потрібної квартири. Але до неї тягнулися чужі руки, пазури, які здирали, рвали, шматували на ній одяг і не пускали вперед. "Через терни легше йти..." - чомусь подумалося Галині. Перед очима зблиснула така рідна зірка, і дівчина швидше ввалилася, ніж увійшла, до прочинених дверей квартири.
ІІІ. У кімнаті пахло чимось до болю знайомим. Що це? Запах листя, яке щойно впало з дерева і ще тремтить, помираючи у траві? Так пахне смерть.
Галина озирнулася. Побачила на стіні фотокартку. Чорно-біла. Хлопець із ясними очима і буйним чубом. Усміхається, а в очах туга. Фотокартка вицвіла, вигоріла, була вся засмальцьована, ніби її сотні раз на день брали до рук і знову вішали на місце.
Дівчина не змогла перемогти в собі бажання доторкнутися до знімка. Самими лише кінчиками пальців. Тепло.
ІV. Вона йшла вулицею і вдивлялася у чужі, незнайомі обличчя. Від усього віяло холодом. Що ж їй треба знайти? Кого? Жодне з облич не було рідним. Хтось рвучко схопив її за руку.
- Марино! Куди це ти зникла? - незнайомець цупко тримав Галину. Та скрикнула. Відраза і жаль піднялися у душі. Дівчина не бачила перед собою чоловіка, лише обриси якогось звіра, який віддалено нагадував ведмедя.
- Пішли зі мною! Я тебе давно не бачив.
"Ні! Треба втекти. Туди не хочеться..." Вона з силою шарпнулася вбік, когось збила з ніг, когось відштовхнула, але все ж побігла. Бігла і чула за собою важке дихання чоловіка.
- Ти ... моя ... куди ж ти ....
Та раптом - розпачливий зойк:
- Затримайте! Злодюга!
І вже сотні ворожих постатей повернулися в її бік. Галина не відчувала під собою ніг і мов злетіла на дерево. Ластівка... Чи сідають ластівки на тополю?
Внизу, під деревом, метушилася пітьма. Щось вило, скреготіло зубами, гризло стовбур. Дістануть...
Тополя тріщала і хилилася до землі. Галина від жаху не встигла змахнути руками і впала вниз. Прямо в злість. Знову вовки. Здалося, що немає у світі жодної людини, лише вовки.
V. Раптом прийшов порятунок. Із небесної пітьми яскравим променем стрімко спустився птах. У його пазурах сяяла зірка. Це падіння нічим не нагадувало політ. І усе завмерло, вдивляючись у незвичайну живу блискавку. А та, торкнувшись землі, розлетілася на міріади маленьких сонечок-зірочок, які запалили і загасили водночас ворожість навкруги.
Галина піднялась із землі. Озирнулася в яскравім світлі, не бачачи майже нічого. Де ж її рятівник? Хто ця зірка-птах? Поступово її очі звикли до світла, як колись звикли до темряви. І вже не було різниці між найсвітлішим днем і глупою ніччю.
Тепер Вона побачила Його. Шуліка. Він змахнув крилами, запрошуючи дівчину до польоту. І Галина у відповідь ластівкою знялась у повітря.
VI. Дивно, але довгий переліт її зовсім не стомив. Вона заспокоїлась. Шуліка ніби тримав Галину за руку і вів тільки йому знайомою дорогою. А опинившись у рідному лісі біля своєї хатинки, Галина зітхнула полегшено. "Мабуть, я знайшла те, що шукала". Тепер залишилось познайомитися з рятівником. І коли вона оговталась від "прогулянки", то помітила стару фотокартку, що невідомо як опинилася в її руці. У ту ж мить почула маму. Дівчина одразу зрозуміла все. І, як зовсім недавно, зайшла у дім.
Скринька стояла на полиці та сяяла, закликаючи відкрити її. "Що ж, це востаннє..." Галина поклала фото поряд із зіркою. Воно враз спалахнуло, затьмарюючи очі. Дві зірки, дві долі... Вони нарешті з'єдналися. "Чи знайду я свою долю?"
VII. Дівчина відчула на своєму плечі важку і водночас лагідну долоню чоловіка. Та голубила її і запрошувала іти разом із собою, на що Галина з радістю та неймовірною легкістю погодилася.
Він привів дівчину до копиці запашного, духмяного сіна. І коли їхні вуста злилися у поцілунку, вона розгледіла його очі. "Моя доля. Моя зірка. Моя любов. Моє щастя..."
Ліс заспокоєно перешіптувався, передаючи звістку всім, що відаюча мама повернулася і ніколи його більше не покине.
2000-2004 рр.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=972928
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 05.02.2023
На шматки розірвано душу...
І кришталеве серце звично розіб'ється,
Коли щоночі затемняти вікна мушу,
А в дім тривогою сирена увірветься
На шматки розірвано сім'ю...
Коли на фронт ідуть батьки, брати, сини.
І не зібрати скалки кришталю,
А рідних обійняти можна лиш у сні.
Війна... Чому? Чи чуєш нас, о Боже?
Коли молитви в крик сплітаються один
І матері клянуть нападників ворожих
Під час щоденних мовчазних хвилин.
24.01.23
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=972180
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.01.2023
Мовчатиму. Ні слова з уст.
Вони неначе помертвіли...
Німа тепер? Чи просто я боюсь
Когось образить словом смілим?
Та, мабуть, ні. Душа ж моя кричить
Про спогади колишніх днів духмяних.
А голос зник, бо десь в цю мить
Хтось обрива дроти дзвінками.
01.10.22
https://youtube.com/shorts/OsVusUpkZb0?si=ZXPUfcpyQqvSOHpV
https://www.instagram.com/reel/CxBnrwqLq3K/?igshid=MzRlODBiNWFlZA==
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=972179
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.01.2023
Колисає ніч у небі
Човник місяця жовтавий.
Ти сьогодні біля мене,
Син рідненький і ласкавий.
Притуляєшся до щічки,
Ніжно так тримаєш руку...
Це поки ти ще маленький...
А як виростеш, де будеш?
Захищатимеш матусю,
І родину, і країну.
Бо війна руйнує душу,
Пам'ятай це завжди, сину.
22.01.23
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=971866
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.01.2023
[i] Іноді достатньо одного погляду в очі людині, щоб зрозуміти:
ваші долі нерозривно пов’язані [/i]
[b] Історія восьма[/b]
Вона намагалася кожного ранку бігати. Їй уже за 60, але в душі почуває себе зовсім молодесенькою дівчиною. Влітку бігала кожного дня по колу спортивного майданчика найближчої школи. Саме в цьому віці у неї виникла така потреба. Бігла і уявляла себе секундною стрілкою на циферблаті величезного годинника. І напрям її був за годинниковою стрілкою.
На ділі ж виявилося, що ранкова пробіжка дуже дисциплінує. До того ж вона відчуває себе на сходинку вище від інших: «Ага! Я це зробила! А ви так зможете?Що? Ні! Слабаки…»
Та сьогодні все пішло не так, як завжди, бо до неї приєдналася дівчинка. Бігала не синхронно з жінкою, а навпаки – проти ходу годинникової стрілки. Зближуючись із юною спортсменкою, вона намагалася зустрітися з нею очима. Але та, ніби навмисне, не дивилася на спортивну бабцю у модному костюмі кольору фуксії і зручних кросівках. На дівчинці ж були звичайні джинсові шорти, біла футболка, на ногах – чорні кеди. Жінка машинально відмітила, що так одягалася колись і сама, років із тридцять тому. А ця дівчинка гарненька! Чорне волосся, туго стягнуте в кінський хвіст, сягало плечей. Струнка, худорлява... Жінка перейшла на швидкий крок.
- Правило наступного кроку.
Почула позаду себе дівочий голос. Різко зупинилася, озирнулася. Дівчинка стояла і дивилася на неї. Не просто дивилася, а розглядала. Кожну зморшку на її обличчі, кожну сиву волосинку в зачісці...
- А ти постаріла, - сумно зітхнула. – важко ж тобі було йти уперед...
Ці слова прозвучали, як констатація вже звершеного факту. Жінка це й сама знала. Старість ще ніхто не навчився зупиняти. Теж почала пильніше роздивлятися дівчинку. І, як раніше, помічала схожість із собою молодою. Вона теж колись була стрімка і рвучка. Ішла своєю життєвою дорогою, не обдумуючи наслідків. Тепер має те, на що заслуговує: ні родини, ні дитини, ні коханої людини.
- А все ж могло скластися інакше, - знову звернулася до неї дівчинка. - Якби ти дотримувалася "Правила наступного кроку".
- Що ти таке кажеш? Які ще правила та кроки? І що за тон? Ти ж, дівчинка, розмовляєш із жінкою старшою за тебе! Де елементарна ввічливість?
- Ох! Скільки питань одразу! Я ВАМИ захоплююсь і пишаюсь, - з усмішкою промовила та у відповідь. - А могла б бути вашою онукою...
- Що? Як? – жінка розгублено потерла кінчик носа (це у неї виходило машинально у миті найбільшого хвилювання).
- Так-так. І немає чому дивуватися. Давай краще я нагадаю тобі, вибачте, ВАМ, ці "правила", які самі ж собі і придумали.
Усміхнені очі дівчинки незвичного фіалкового кольору віддзеркалювали здивоване обличчя жінки.
- Уявляєш, кожен зроблений тобою крок несе в собі розвиток нової події. От зараз ти стоїш на місці. Куди ти хочеш ступити? Вправо чи вліво? Вперед чи назад?
- Хіба ж це так важливо? Захочу додому піти - повернусь назад, до магазину - то ступну вперед...
- Отож-то й воно, що “захочу”. Тобто ти дієш необдумано: захотілося – зробила. Наслідки одного лише кроку можуть бути невиправними. А думати не пробувала перед тим, як ступити?
«Ну що з цим робити? Таке молоде, а дорослих уже повчає… Можливо, треба навчити її саму?» - думала жінка, роздивляючись під ногами асфальт.
- А яким буде твій наступний крок? – сама спитала дівчинку.
- Ось у цьому ти вся! – лукаво примружила свої очі та. – Замість того, щоб відповісти на запитання, сама запитуєш інших! Вчителькою, мабуть, працюєш?
«Краще промовчу. Навіщо мені це все потрібно? Задурює мені голову», - жінка мовчки повернулася до співрозмовниці спиною і пішла собі додому.
Тільки зайшовши до своєї кімнати, згадала, що колись сама розповідала своєму майбутньому чоловікові про теорію необачного кроку. Посміхнулася. Підійшла до дзеркала, поглянула на себе: крізь зморшки на чолі та у куточках очей проступила лукава посмішка недавньої юної незнайомки. А що? Можливо, вона права…
Жінка підійшла до столу, взяла перший, який потрапив під руку, зошит і розгорнула на останній сторінці. Списаний олівець лежав тут же. Покрутила олівця у пальцях і вивела на сьомому рядку зверху: «Правила наступного кроку». Слова почали слухняно шикуватися в речення. Нарешті вона відчула себе щасливою.
2018
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=971755
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 23.01.2023
Не знаю я, як ви воюєте в окопах.
Та знаю про жорстокості боїв.
Я пам'ятаю двадцять чотринадцять,
і Краматорськ... Як вистояв в борні.
Сьогодні теж війна... Важка й злиденна.
І Краматорськ тримається незламно.
А я далеко... Хоча й згадую щоденно
Про тих, хто місто захищає справно.
Щоденно вранці о дев'ятій,
у ту хвилину тиху, що єднає,
я плачу разом з матерями
За тими, хто в серцях не помирає.
Героям слава! Слава Україні!
І Краматорськ мій витрима, я знаю.
І ті, що виїхали зараз, неодмінно
Повернуться, бо місто їх чекає.
18.01.23
https://www.instagram.com/reel/CwUbaUygw6y/?igshid=MzRlODBiNWFlZA==
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=971414
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.01.2023
[i] Іноді достатньо одного погляду в очі людині, щоб зрозуміти:
ваші долі нерозривно пов’язані[/i]
[b] Історія сьома[/b]
Жінка п’ятдесяти років сиділа на лаві у сквері під тінистим розлогим деревом (чи клен, чи абрикоса, не звернула уваги) і слідкувала за своїм малим онуком. Хлопчику тільки три з половиною рочки, а воно таке вже вперте, що намагається домогтися поставленої мети за будь-яку ціну. Ось і зараз мале хлоп’я дерлося на слизьку гірку з протилежного боку. Сходинки спеціально ігнорувалися, бо залазити на гірку, щоб просто з’їхати з неї, вже не цікаво.
- Онучку, йди-но до мене, щось цікаве розповім, - покликала, бо боялася, що той врешті-решт наб’є собі лоба.
- Та зараз! Бабусю, хіба ти не бачиш? Я зай-ня-тий! – по складам сповістив онук.
- Тоді будь обережнішим, слідкуй за своїми рухами, - не полишила наставляти хлопчика жінка.
- Я і так обе-реж-ний! – знову розтягуючи слово сказав той.
І в цю мить з верху гірки почав з’їжджати інший малюк, але трохи старшого віку. Звісно, штовхнув її онука вбік. Той встиг зіскочити з гірки.
- Ти дурникуватий! – почула від свого малого. Незнайомий хлопчик не на жарт образився:
- А ти тут сам, чи з кимось? – спитав серйозно свого кривдника.
Онук махнув рукою кудись у бік лавиць:
- З бабусею, - і довірливо посміхнувся у відповідь.
Ображений хлопчик підійшов до однієї з лав, на якій сиділа старенька зморщена бабця:
- У вас є онук у синіх штанцях?
- Га? Що? – та підсліпувато мружила очі, - у мене тільки онучка Лєрочка. А що ти хотів? Цукерку?
Та той уже відійшов убік. Його погляд ковзнув і по жінці на сусідній лаві, але чомусь до неї підійти хлопчик уже не наважився.
Жінка у цей час встала і пішла до свого маленького онука, який знову намагався залізти на гірку з протилежного боку. Взяла його на руки, погладила по голівці, поцілувала у м’яку щічку. Малий спробував пручатися, але відчув ласку бабусі, притулив лоба до її плеча і на мить завмер. Ця ідилія спорідненості душ була раптом порушена. Незнайомий хлопчик доволі нахабно шарпав жінку за руку.
- Це ваш хлопчик? – спитав занадто серйозно, як для свого малого віку.
- Так, це мій онук, - з любов’ю призналася жінка і погладила маленького по голівці, яка довірливо пригрілася на її плечі.
- Ви знаєте, а він мене обізвав «дурникуватим»! – майже крикнув розпачливо скривджений.
- А чому ж ти не попередив малого, що будеш з’їжджати з гірки? Ти ж бачив, що він менший і грається? Треба було зачекати, поки дитина відійде від гірки, і можна буде спокійно з’їхати. Тебе цьому не вчила твоя бабуся? – у свою чергу запитала жінка. – Ти отримав те, що заслужив.
Хлопчик здивовано поглянув на чужу бабусю і мовчки пішов із майданчика. А жінка міцно притисла до грудей свій скарб – єдиного онучка, і почала наспівувати йому колискову. Малюк задоволено мружив оченята, позіхав і грівся у теплих хвилях любові рідної йому людини.
- Я тебе так сильно люблю, буду завжди захищати, - почула жінка тихий шепіт дитини.
2018
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=971412
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 19.01.2023
[i]Іноді достатньо одного погляду в очі людині, щоб зрозуміти:
ваші долі нерозривно пов’язані[/i]
[b]Історія шоста[/b]
Їй уже за сорок. Двоє діток, коханий чоловік. Усе так, як колись мріялося в юності. Є, де жити, є, з ким жити. Хіба це не сімейне щастя?
Чоловіка вона свого кохала, можливо, занадто сильно. А зараз це відчувала все більше. Поїхав у відрядження. Обіцяв дзвонити, і насправді робить це кожного дня. Про все розпитає, про все розкаже. «Такий турботливий…» - згадувала і посміхалася собі. Діти вже вклалися спати, а вона чекала на його дзвінок. Але ввечері, як завжди, він чомусь не подзвонив. А телефонний дзвінок пролунав серед ночі.
- Що ти робиш? - почула звичний голос чоловіка.
- Ще спати не лягала, поки дітей вклала, поки білизну погладила, весь день, «як білка у колесі»… А ти там як?
- Пам’ятаєш, ми колись домовлялись, якщо хтось із нас покохає іншу людину, то треба обов’язково у цьому зізнатися…
- Ти зараз жартуєш?- спитала здивована, готуючись до жарту.
- Ні, я покохав іншу дівчину.
- Як? – розпачливий зойк жінки у відповідь. - У нас же діти…
Цієї миті її серце зупинилося.
«Як же діти?» - спитаєте ви. А що діти? Не бур’ян. І чужі люди доглянуть.
2018
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=971284
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 18.01.2023
[i]Іноді достатньо одного погляду в очі людині, щоб зрозуміти:
ваші долі нерозривно пов’язані[/i]
[b]Історія п’ята[/b]
Симпатична чорнява дівчина-підліток стояла перед своєю матір’ю, опустивши голову вниз, не дивлячись тій у очі. А жінка навпаки хотіла розгледіти оченята своєї коханої донечки, яку навіть у її п’ятнадцять років вважала ще дитиною.
- Та поглянь же на мене, доцю! – вигукнула і, не стерпівши, шарпнула ту за підборіддя вгору. Голова дівчини смикнулася різко вгору, але очі вона так і не підняла. І з місця не зрушила. А руки її безвільно висіли вздовж тіла.
- Що ж ти наробила, маленька?! – знову зірвалася на розпачливий крик мати.
Дівчина нарешті ожила, притулила долоні до свого обличчя, ніби відсторонилася від цілого світу. Так дитинча ховається під ковдру і думає, що його ніхто не зможе знайти.
- Я не хотіла, щоб… усе було… саме так… - ледь чутно, уривчасто, прошепотіла, все ще сторонячись матері.
- А як повинно було бути? Зможеш мені нарешті пояснити! Чому я у себе вдома не можу залишити власні речі? – спочатку спокійно спитала жінка, а потім знову зірвалася на крик. – Я ж точно пам’ятаю, що обручка і перстень лежали у шафі на поличці. Де ж вони поділися? Ти ж була вдома…
Дівчина ще помовчала, а потім зітхнула важко:
- Я так і знала, що ти будеш на мене кричати. Ти завжди на мене кричиш…
Жінка перебила:
- А як на тебе не кричати? Ти ж на спокійний голос не реагуєш!
- Сама винна. З дитинства так мене привчила.
- Ти ще суперечити мені будеш? Відповідай, де золото поділа?!
- В ломбард віднесла, - спокійно промовила дочка і тільки тепер відкрито поглянула в очі своєї матері. І не було в них ні переляку, ні сорому, ні вибачення. А тільки виклик. Такої стрімкої сили у погляді своєї доньки жінка не бачила за все життя. Карі, майже чорні, бо зіниці широко розпливлись, очі дівчини жили окремим життям від її тіла. Безвільно стояла, а поглядом спалювала матір. Ненависть і лють. Саме це відчула жінка.
- Ти що? Як ти могла! Це ж обручка весільна… я ж за твого батька заміж виходила…
- Та де той мій батько? Та й не носиш ти цю обручку. Не потрібна вона тобі зовсім.
- А золотий перстень з рубіном? Це ж подарунок моїх батьків на моє шістнадцятиріччя… Як же ти могла, доцю?... – з очей жінки потекли тихі сльози.
- Так ти ж сама казала, що на свій шістнадцятий день народження хотіла в подарунок плеєр, а тобі батьки персня подарували! – з викликом вигукнула дівчина. – Тобі ж це золото не потрібне!
Жінка склала руки на грудях і впритул підійшла до дочки:
- А тобі значить потрібне стало? Так? Віднесла у ломбард, не спитавши. Украла, одним словом.
Дівчина знову опустила голову вниз, відвівши погляд від обличчя матері.
- Чому одразу вкрала… Може, їх ще можна викупити…
- А гроші, - схаменулася матір, - де гроші поділа? Це ж не одна тисяча!
У відповідь – мовчання. Тихе, скімливе, насторожене.
- Мовчиш… - знову жінка почала зриватися на крик. – Та не мовчи ти! Відповідай, якщо мати питає!
Шарпнула доньку за руку, а та, безвольна, заточилася вперед і, не втримавшись на ногах, упала. Дівчина вдарилася скронею об бильце ліжка. Її очі заплющилися.
- Що? Що це? Доню, що з тобою? – мати кинулася до неї. Обхопила її голову руками, обмацувала пальцями таке рідне лице, кожну клітинку, якого знала з народження. – Маленька… Чуєш мене?...
Донька відкрила очі, у її погляді вже не було злості. І це була вже не дівчина, а малесенька дитинонька, яка пригрілася на грудях матусі. Так звично. Але як давно між ними не було подібної родинної близькості!
- Мамо, - шепіт проривався крізь здавлене дихання дитини,- я гроші Микиті віддала. Він скоро повернути обіцяв. А тепер не дзвонить мені зовсім…
Донька розридалася вголос, почала розмазувати сльози, що змішувалися з чорною фарбою, яка стікала з вій.
- Чому ж ти мені не сказала?! Я ж допомогла б і Микиті, і тобі.
- Та що тобі казати… Ти тільки кричиш на мене і зовсім не розумієш… А я його кохаю. По-справжньому.
Так і сиділи на підлозі кімнати дві жінки – юна і доросла. Донька і мати. І не могли дивитись одна одній у очі. І нікому з них не потрібні були ні золоті прикраси, ні гроші. А жінка зрозуміла, що її маленька донечка вже виросла до зрілого почуття кохання. Вона ж, мама, цього навіть не помітила.
2018
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=970813
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 12.01.2023
[i] Іноді достатньо одного погляду в очі людині, щоб зрозуміти:
ваші долі нерозривно пов’язані[/i]
[b] Історія четверта[/b]
Їй у двадцять вісім років Бог вирішив подарувати дитинку. Таку малесеньку живу істоту. Спеціально для неї. Ось такий прояв Божої милості. І вона з радістю готувалася цю дитинку народити. До цього моменту залишилось зовсім небагато часу – декілька днів. Вона вже відчуває нетерплячі поштовхи маленької в собі. Яке ж це дивне відчуття! Покладе руку собі на живіт. А звідти ніжкою - буць-буць, штовх-штовх. Іноді - ніжно, іноді – боляче. Нічого, трохи залишилося, і будеш своїми малими ноженятами буцятись… Уже скоро, тому і знаходиться зараз у лікарні, у пологовому відділенні.
Уже й лікарі всі палати обійшли, і спати треба, а вона чомусь не спить. Їй би відпочивати, сил набиратися перед пологами, а вона усе про свого чоловіка думає: «Як він без мене вдома? Чи їсть удосталь? Чи не випиває? Чи кота годує?». Раптом двері до палати відчинилися. Ледь не скрикнула, так злякалася, і дитинка одразу захвилювалася, завовтузилася в ній. Тихесенько, навшпиньках, прокрадається від дверей її коханий чоловік. Простягає руки. Вона теж хотіла до нього податися назустріч, але війнуло неприємно від нього – тютюном, змішаним із алкогольним перегаром. Тому замість того, щоб притулитися до чоловіка, жінка відсторонилася.
- Як ти тут опинився? Що ти робиш у лікарні?
- Мала, ти що не рада? Я почекав, поки всі на перекур розбіглися, і швиденько до тебе… - поліз цілуватися, а від нього ж… не можна носом дихати, такий важкий дух.
- Щось трапилося? З батьками? З котом?
- А тебе тільки кіт і цікавить? – причепився до останнього слова чоловік. – А я тобі вже зовсім байдужий? (майже зірвався на крик).
- Та тихіше, дівчат у сусідніх палатах розбудиш, навіжений. Ти чому напився? – пішла в наступ жінка.
- Де напився? Та я тверезий! Скучив просто за своєю маленькою жіночкою, - знову простягнув до неї руки, щоб обійняти. І знову вона відсторонилася.
- Я тобі бридкий?! Ненависний? Розлюбила мене? Знайшла якогось собі тут медбрата і романчик закрутила? Ах ти ж…
- Ну кажи, кажи, хто я?! – уже й вона підвищувала голос, почала насуватися на чоловіка своїм величезним животом.
- Та… ти ж моя маленька, - перейшов на лагідно-улесливий тон майбутній татусь. – Вибач. Вибач, то я через неспокій. Розпереживався, як ви тут без мене. Вирішив провідати.
Вона ще стискала руки в кулаки, намагалася стримати тремтіння всього тіла, бо з нервів почала трусити пропасниця. Чоловік усе ж таки примудрився обійняти її за плечі та всадовити на лікарняне ліжко. Поліз цілуватися, стиснув міцно груди. Жінка скрикнула і засичала з болю: груди, налиті в очікуванні дитячого ротика, були повні молока і почали пекти.
- Та ти що робиш! Зупинись. Ми ж у лікарні…
- Мала, це ж так романтично! Лікарня, медсестри у біленьких халатиках…а давай прямо тут?! Зараз…- чоловік настирливо ліз з пестощами та обіймами до дружини.
Їй так було бридко від його доторків, неприємного запаху, грубості.
- Та не торкайся мене… - простогнала змучено, - мені ж скоро народжувати… там же дитинка наша…
Чоловік відсторонився від неї. Видно було, що йому стала неприємна реакція любої дружини. Відійшов до дверей з палати.
- До речі, про пологи. Мала, ти ж відкладала гроші на цю справу, так? Я ж знаю, що відкладала. Так дай мені їх.
- А що трапилося? – вже вкотре перепитувала дружина.
- Я так нервую, так переживаю… Мені й потрібно декілька сотень. Ну, щоб напругу зняти. Ти ж тут, а я – там, сам, самісінький… - давив на жалість чоловік.
- Так ти гроші прийшов просити, - нарешті зрозуміла жінка, - а не нас провідувати. Ні, грошей я тобі не дам.
- Як? Хоча б на автобус, щоб додому доїхати. Я тобі завтра на картку перерахую… так-так, усю суму! Ні, тисячу!
- Немає в мене готівки. Тільки на картці.
- А ми підемо до магазину, він тут недалеко, через дорогу від лікарні, там банкомат, знімемо, - заметушився чоловік, - і я тебе сюди назад приведу. Пішли, мала, збирайся…
Він тягнув її за собою, а жінка відчула, як живіт став важким. Дитина завмерла. Що робити? Раптом забракло повітря для подиху:
- Чуєш, погано мені. Біжи по лікаря. Важко щось стало…
- Та який там лікар! Пішли гроші знімемо, а тоді й лікаря покличемо. Давай, мала, швиденько рухайся, - він підштовхував дружину в спину, щоб ішла до дверей. Але та, як підкошена, повалилася на підлогу.
- Мала, підіймайся, мала, - тягнув її за руку.
На шум до палати ввійшла чергова медсестра:
- Що тут у вас? Чому ви в палаті?
- Та от впала…, мабуть, погано стало… - виправдувався чоловік.
- Вийдіть негайно, я лікаря покличу. До його приходу, щоб вас тут не було, - і медсестра вийшла.
Чоловік полишив дружину, швиденько віднайшов її сумку, витягнув гаманець, а з нього банківську картку. Ось і все, що йому було потрібно. Код від картки для нього давно вже не секрет. Вийшов із палати, причинив двері.
Лікарка з медсестрою встигли вчасно. Жінку врятували, дитинку теж. Народилася гарненька дівчинка з темно-фіолетовими очима - колір нічного неба.
Чоловік прийшов провідувати свою дружину і донечку через два дні. Ні букету квітів, ні вибачень. Мовчки простягнув жінці банківську картку:
- Вибач, мала, так треба було.
- Але ж я два дні після пологів без нормальної їжі, без ліків… і донечці памперси потрібні, - почала обурюватися.
- Так усе ж гаразд. Усі живі-здорові. А гроші… ще заробимо. Я ж вас усе одно люблю. Ми – сім’я.
І стільки в його погляді було тієї самої любові, про яку казав, спокою та лагідності, що дружина вирішила просто: все погане не згадувати ніколи, забути назавжди. Так буде краще для всіх. Вони ж – сім’я.
2018
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=970631
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 10.01.2023
[i]Іноді достатньо одного погляду в очі людині, щоб зрозуміти:
ваші долі нерозривно пов’язані[/i]
[b] Історія третя[/b]
У свої двадцять років ця дівчина мала здібності до римування. Вона мимоволі добирала рими до слів, які тільки потрапляли їй на очі. "Зірка - дірка. Квиток - листок. Ластівка - застібка". А ще вона напам'ять знала класичні правила силабо-тонічної системи віршування. Не можна сказати, що це їй допомагало у влаштуванні особистого життя, але й не заважало. А іноді навіть розважало і веселило.
Так одного осіннього ранку дівчина по дорозі до інституту, замріяно дивилася собі під ноги. Їй подобався шурхіт листків, що вже попадали з дерев і почали всихати на сірому асфальті. Прислухавшись до звуків з-під ніг, можна було скласти віршика або цікавеньку казку для діточок. І, дійсно, в її думках уже почали формуватися перші рядки вірша. Але ж для більшого ефекту поетичності потрібні якісь душевні переживання... Наприклад, оспівування почуття кохання ліричного героя.
Задум дівчині так сподобався, що одразу ж почала перебирати кандидатів для своєї "закоханості". Олег - це хлопчина з її групи, занадто молодий, йому на тому тижні тільки двадцять виповнилося. Вадим - з паралельного потоку, можливо, але такий красунчик, що й підійти боязко. І тут згадала про їхнього викладача інформатики - Сергія Михайловича. А що? Чоловік у повному розквіті, як то кажуть, сил. Скільки йому? Трохи за тридцять, мабуть. Ще й посмішка з лукавинкою, погляд сірих очей - добрий... До того ж вони бачаться майже кожного дня, бо з одного міста і до інституту їздять одним і тим же автобусом.
Незчулася, як самі собою почали слова складатися у речення.
[i]"Прозорий день, чарівновересневий.
І все охоплює злотаво-ніжна зелень.
То осінь плентається шелеснево,
Жбурляючи під ноги листя квіт шалений".[/i]
Дівчина похапцем схопилася за списаний олівець, відшукала в сумці якийсь папірець (на звортному боці - розклад пар) і почала швидко записувати вірш. Коли схаменулася, то огледілась, чи хтось бачив це? Цікава була картинка: йшла собі, йшла, потім, як спіткнулася, зупинилася і щось шкарябає на папірці... Та хай уже так буде.
На парах вранішній задум не давав дівчині спокою. Вона дописувала вірш, потім переписувала, потім перечитувала і ще дописувала. Творча лихоманка захоплювала, додавала такої нестримної сили, що руки не встигали записувати думки. Швидше, швидше... бо вони такі невтримні, забудеш і вже не згадаєш ніколи.
[i]"Так само знехотя ідуть він і вона...
Словами мрійність розбивають, а стіна
Росте між ними - сказані слова
Лиш перешкода. Він не знав...
Вона ж, вдивляючись у його очі,
душею слухає відлуння тиші,
листяну пісню, яку так охоче
Співає вітерець осінній.
Якби, прощаючись, він озирнувся,
Подарував їй погляд, посміхнувся,
Вона б тоді йому сказала,
Про що шепоче листя під ногами.
Але лише сторожкий шелест
Розірваних хмарин у небі
Нагадує якусь миттєвість
Думок і спогадів таємних". (1997 р.)
[/i]
Коли всі підходящі слова вмостилися зручно на папері, дівчина полегшено зітхнула. Усе. І що з цим робити далі? Треба ж якось віддати своєму герою. Але то вже завтра.
Наступного ранку події розвивалися дуже стрімко, теж як по написаному. Коли заходила до будівлі інституту, на порозі зіткнулася зі своїм героєм надуманих мрій. Привіталася похапливо:
- Ой, Сергію Михайловичу, а у мене до вас невеличка справа...
Чоловік здивовано поглянув на студентку:
- Щось трапилося?
- Ось, - тицьнула в руку папірця. - Прочитайте, будь ласка.
І швидко пішла до аудиторії, тому не бачила реакції викладача на її витівку. А той здивовано розгорнув листок, швидко пробіг очима. Лице осяяла лагідна усмішка. Сергій Михайлович акуратно склав папірця і поклав до кишені сорочки.
Увечері, коли дівчина поверталася додому через парк, ішла і пригадувала написаний вірш. Бурмотіла слова собі під носа, не звертала уваги на перехожих. Коли раптом почула, як хтось її поклав:
- Люська, та чекай ти!
Зупинилася, обернулася. Її наздоганяли двоє: Олька з фізмату, часта супутниця поїздок із інституту, і ... Сергій Михайлович. Вона на подругу уваги не звернула, бо хотіла зрозуміти реакцію чоловіка на своє вранішнє послання.
Викладач чомусь зовсім не дивився в її очі, а кудись убік. Спочатку вона хотіла спіймати погляд його лагідних сірих очей, а потім вирішила для себе: "Не дивиться на мене, то й хай! Подумаєш, не сподобалося йому поетичне творіння...". Та коли розходились додому (вона - в один бік, а Олька з Сергієм Михайловичем - в інший), поетка все ж озирнулася. Чоловік теж озирнувся, і на якусь мить його погляд торкнувся обличчя дівчини. Вона встигла розгледіти в ньому тугу й печаль. Це настільки було незвично, що усю наступну ніч не спала.
Цілу ніч думала про Сергія Михайловича, пробувала римувати його ім'я. Дійшло до того, що подумки почала називати Сергійком. Але слова ніяк не ставали в рядки, рими тікали, система віршування, здавалося, більше була їй непідвладна. Завтра вони знову побачаться на парі. Як цікаво закохуватися!
А на інформатиці вона так витріщалася на викладача, що помітили й інші студенти.
- З тобою все гаразд? Чогось ти сьогодні якась не така...
Дівчина тільки загадково відмовчувалась. Коли викладач роздавав зошити з перевіреними роботами, випадково торкнувся пальцями її руки. Як морозом обсипало в одну мить.
Ішла цього разу додому і думала: «Якби тільки він ще раз озирнувся, поглянув на мене. Ні, услід, нехай навіть у спину. Цей погляд дуже важливий». Погляд-ниточка, який зможе зв’язати їхні долі. І знову – жодного віршованого рядка…
Вже вдома розгорнула зошит з інформатики. Випав папірець. Такий знайомий. Її «Пісня опадаючого листя», як подумки охрестила вірш до Сергія Михайловича. Взяла, побачила дописані до нього рядки:
[i]«Про що шепоче листя під ногами…
…що дні минають непомітно,
…що дуже швидко йдуть роки,
…що самота така самітна,
…що вечори такі сумні,
…що ніч – одна суцільна мука,
…що дощ – єдиний вірний друг,
…що пильність – це натура друга,
…що щастя – доторк твоїх рук». (1997 р.)[/i]
Вражено перечитала ще раз. Що це? Відповідь на її листа, чи крик душі стороннього чоловіка? Хіба вона хоче насправді стати йому близькою? Чи хоче, щоб цей незнайомець став до неї ще ближче? Ну, озирнувся, то й що тепер? Вона теж дивилася йому вслід. У спину. І погляд його їй був не потрібний зовсім. Яка ще «життєва ниточка»? Повна нісенітниця! Та хай живе собі! Он з Олькою, наприклад. Пошматувала листок із віршами, відчинила вікно і викинула геть. Вітерець підхопив біленькі клаптики паперу, поніс, закружляв ген-ген!
Дівчина полегшено зітхнула і вклалася спати. Тепер щоночі їй снилися очі незнайомих людей. Зате слова перестали шикуватися в речення, а рими – чіплятися до них.
2018
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=970307
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 06.01.2023
[i]Іноді достатньо одного погляду в очі людині, щоб зрозуміти: ваші долі нерозривно пов’язані[/i]
[b] Історія друга[/b]
Дівчинка років десяти стрибала з калюжі в калюжу і весь час скрадливо озиралася, чи ніхто не бачить, як вона змалилась. Тобто здитинилась. Вона ж себе вже вважає дорослою: їй на цьому тижні виповнилося аж 10 років! Хіба можна у такому віці, стрибати по калюжах?
- Можна, ще й як можна! – почула відповідь на свої думки.
Повернула голову на голос. Недалеко на тротуарі зупинився старий дідусь. Дівчинка стала уважно його розглядати: невисокого зросту (трохи вищий од неї самої), худорлявий, ледь згорблений, з коротким їжаком сивого волосся на голові й маленькими вусиками-щіточкою під носом. Посміхається. А з-під низьких кошлатих брів по-доброму сяють лагідні блакитні очі. Такі приємні, ніби ранкова посмішка сонця на літніх канікулах.
- Ви що думки мої читаєте? – здивувалася дівчинка.
- Не тільки, - ще ширше посміхнувся чудний дідусь і простягнув цукерку в яскравій обгортці. – Ще й бажання виконую для слухняних діточок!
Але та недовірливо заховала руки за спину і подарунок не взяла.
- А мене мама вчила у незнайомців нічого не брати! – з гордістю слухняної дитини відповіла незнайомцю. Йому така відповідь вкрай не сподобалась, і на такому ще мить тому доброму обличчі промайнула зла тінь – верхня губа під вусиками припіднялась, стало видно ікла замість зубів.
Дівчинка злякано відскочила вбік, але не втекла, бо ще ніколи не бачила таких чудернацьких дідків.
- Чого ж ти злякалася? Я ж добрий. Усіх дівчаток люблю. Он Оленка з п’ятого під’їзду вже два рази до мене в гості ходила. Я її чаєм пригощав і голубив так ніжно… - він аж зацмокав губами і примружив ласо очі, як ситий кіт. – Пішли зі мною, я й тебе приголублю.
- Та ні, мені таке не потрібно, - поважно задрала носа вгору, - мене мама з татом люблять…
І замовкла, дослухаючись до своїх відчуттів. А чи справді батьки її люблять? Останні півроку вони весь час сваряться та розподіляють майно. Здається, це називається процес розлучення. Зітхнула, дійсно, їм зараз не до мене. І звідки цей дід-перевертень усе про неї знає? А той, як навмисне, ніжно замуркотів:
- А дорослих треба слухати… пішли-но зі мною, - і потягнувся сухою рукою у зморшках до неї. Рука була схожа на суху відламану гілку з дерева, що жила окремим життям від дідової посмішки.
- У-у-у, змій підступний, - зашипіла гадюкою дівчинка і кинулась бігом у свій під’їзд, перестрибуючи через дві сходинки. З розгону зачинила вхідні двері, притулилася до них спиною, полегшено зітхнула. Втекла.
Вона вже не бачила, як незвичайний дідок простягав цукерку іншій дівчинці, а та довірливо йому посміхалась.
2018
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=970062
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 03.01.2023
[i]Іноді достатньо одного погляду в очі людині, щоб зрозуміти: ваші долі нерозривно пов’язані[/i]
[b] Історія перша[/b]
Маленька дівчинка йшла ледь протоптаною стежкою прямо посеред макового поля. Ішла повільно, торкаючись стебел трави своїми долоньками, пестячи їх і голублячи. Вона мріяла. Їй, як і всім дівчаткам у п’ятирічному віці, хотілося бути прекрасною принцесою. Оченята дивились у небо на білі хмаринки, де у променях літнього сонця бачили повітряні замки. А тихий вітерець у цей час роздував поли її барвистого платтячка, грався довгими пасмами незаплетеного білявого волосся.
Задивилася-замріялася так, що не помітила, як до неї приєднався чоловік. Це був кремезного вигляду дядько, могутньої статури, з лагідною посмішкою на обличчі та чорними очима. Він ішов поряд із малою мовчки, здавалося, навіть не дихав: боявся зруйнувати чарівність дитячої казки. Та це продовжувалося не довго. Дівчинка спотикнулася через камінь, заточилася і проорала б носом землю, якби супутник на підхопив її дужою рукою за поперек.
- Ой! – скрикнула маленька перелякано. – Поставте мене на місце! Негайно! Швиденько! Одразу ж!
- Ох, ти, мала, і галаслива! Чого ж верещиш так? – спитав чоловік, ставлячи дівчинку рівнесенько посеред стежки.
- Вибачте, я злякалася… - знічено перепросила та і накрутила пасмо волосся на свій крихітний пальчик.
- А якби впала, перечепившись, то не злякалася б?
- Ще не знаю. Я ж не встигла впасти. Ви цьому перешкодили! – сердито тупнула ніжкою у червоному лаковому черевичку.
Чоловік зчудовано поглянув на дівчинку. Він намагався розгледіти в її очах підступність чи лукавство, але погляд малої був чистий, навіть небесні хмарки у ньому не проглядалися.
- Щось я не розумію твоєї дитячої логіки…Поясни, ти хотіла впасти? І навмисне дивилася не під ноги, а в небо? Тобто мої зусилля тобі допомогти нічого не варті?
- Чому ж одразу не варті? Можливо, це не ти мені допоміг не впасти, а я зупинила тебе, - розсміялася маленька розумниця.
- Як для дівчинки, ти занадто вже розумна… - пробурмотів чоловік, накриваючи її тендітну долоньку своєю величезною.
- Гаразд, поясню, бо як для дорослого, уява в тебе десь загубилась у пісочниці в дитячому садочку. Так от, закрий свої очі міцно-міцно. Та не примружуй їх, а саме закрий руками.
Чоловік притулив долоні до обличчя і спробував поглянути на малу у шпаринку між пальцями. Та помітила цю хитрість і знову заливчасто розсміялася:
- А ти хитрун виявляється! Це так весело! – захоплено вигукнула дівчинка. – Починай уже уявляти! Ідеш ти польовою стежкою. Тебе огортають пахощі макових квіток. І тобі так подобається цей аромат, що дихання стає все глибшим… Кожна твоя клітина тіла насичується духом дикого поля. Непритомність чекає на тебе, і тепер уже твоя черга спотикнутися та… впасти!
Дорослий здивовано відвів руки від обличчя. Поглянув на маленьку розумницю.
- З твоїх слів виходить, що це ти мене врятувала і зупинила?! – вражено прошепотів. – Це ти мені допомогла…
Дівчинка поставила руки в боки, тупнула ніжкою в лаковому черевичку, зморщила носика в примхливій гримасці:
- Та ні ж бо! Ми допомогли один одному! Якби провидіння не звело нас разом, я спіткнулася б і впала, а ти… ти заснув би довгим п’янким сном. Можливо, назавжди.
Вона підійшла до чоловіка так близько, що торкнулася лобом його колін. Вклала в його велику долоню свою і прошепотіла ледь чутно:
- Тримай мене міцно, - і через мить менторським тоном додала, - та не забудь сам триматися за мій вказівний палець!
Ви думаєте, що ця чудернацька парочка повернула назад і пішла геть від небезпечного макового поля? Не тут-то було! Вони преспокійнісінько попрямували собі далі ледь протоптаною стежкою. І хоча пальці їхніх рук були переплетені, дівчинка, як і раніше, дивилася замріяно в небо, а її супутник розглядав камені під ногами, щоб зайвий раз не впасти.
2018
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=969867
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 01.01.2023
Дарує Бог нам замість снігу дощ...
І це у рік війни - під рік Новий.
Мабуть, він хоче, щоб усе засіяне зійшло,
І не було б зими ...
А щоб одразу - квіт яскравий, весняний!
Дітей запитую: "Чекаєте на сніг?
На подарунки під ялинку? І дива?"
І чую відповідь: "Та ні, чекаємо на МИР!
Щоб не було війни ....
А щоб одразу - Україна вільна і жива!"
31.12.2022
https://www.instagram.com/reel/CvrayKDNWB_/?igshid=MzRlODBiNWFlZA==
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=969804
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.12.2022
Дотягнутись до зірок і просто, і складно водночас. А він це зміг зробити. Досягнути своєї мети. Зараз, їдучи додому, пригадував події і думав, що все ж таки його мета залишилася лише мрією.
******************************************************
П’ята планета сузір’я Ориноко зустріла його пусткою. Він вийшов із шатлу, повільно ступив на поверхню. Озирнувся. У свої 23 роки хлопець побував уже на трьох планетах різних сузірь і мав деякий досвід. Усе вказувало на те, що саме на цій планеті є розумне життя. Метою було встановити первинний дружній контакт з будь-якою формою розуму. З усієї команди для цієї місії було вибрано саме його, тому що по даним розвідки на цій планеті більшість населення були дівчата саме його віку. А йому слід було зав’язати знайомство, не привертаючи уваги до їхнього корабля. Дізнатись про населення було неважко: усього лише треба опустити скануючий зонд в атмосферні шари і послухати, про що ж розмовляють жителі.
- …я вчора одягла гарнесеньке плаття. Жовте у червону смужку…
- …у мене на голові новенький віночок із білих пелюсток…
- …а сьогодні він на мене лише поглянув і посміхнувся! Мабуть, привітатись хотів…
Голоси були ніби дзвіночки, мелодійні, але зміст розмов зводився до одного: одяг, залицяння і розваги.
Тому висновок був єдиний: основна маса населення – це миряни жіночої статі приблизно віку до 30 років, у перерахунку на вік землян. Ось так перед Деном була поставлена мета – знайомство з дівчиною.
*******************************************************
Ден озирався. Нічого подібного він раніше не бачив: усюди зелена трава, дуже схожа на земну, але зовсім чужа. Вона вкривала увесь простір до обрію і жодного об’єкту, окрім цієї трави і його шатлу не було взагалі. Хлопець ступив ще кілька кроків. Почув ніби якесь шепотіння в голові. Саме в голові, у самому мозкові.
- Нахились нижче, рейнджере.
Він ще раз поглянув довкола. Потім униз. Трава і все.
- Нахилися нижче, рейнджере… - ніби прохання, а звучить як наказ.
Ден став навколішки, розгорнув руками траву. В очі сяйнуло блакитне світло. Він ледве устиг прикрити обличчя рукою. А в голові сміх-дзвіночок:
- Хі-хі, ха-ха, дінь-дінь, не злякався, не злякався!
- А він гарненький!
- А він молоденький!
- Чудовий хлопчик!
Голоси чулися ніби звідусіль і ніби тільки в його голові. А мозок переповнювався від них такою радістю та ейфорією, наче в роті стрибали бульбашки справжнього вистояного шампанського!
- Поглянь, поглянь…
- Відкрий очі…
- Усміхнись…
Ден зважився, відвів руку від очей і поглянув прямо в блакитне сяйво.
Перед ним стрибали, вертілись, складались у різні візерунки маленькі зірочки. Він вдивлявся пильніше і помічав усе нові й нові деталі.
Усі зірочки немов з’єднані одна з одною, мерехтять, переливаються, тримаючись за стебельця трави. І кожна з них наче живе окремо.
Упиваються своїм світлом в його очі. Витягують із нього думки, а натомість напитують своїми нісенітницями:
- Ми подобаємось?..
- Моє вбрання сьогодні гарне?
- А як я тобі посміхаюсь?
- Тобі цікаво?
Йому не треба було відповідати, ці зірочки витягували з нього все самі.
Ще пильніше придивився й зрозумів, що перед ним зелена квітка з пелюстками тонкими, як трава, а самі зірочки – це тичинки, які колишуться від його подиху.
- Візьми мене!
- Мене!
- Мене!
- Ні, мене!
Його рука потягнулася до одної блискітки, самої яскравої на цей момент. Завмерла і несподівано ніжно стиснула голос-дзвіночок у жмені.
Ден одразу ніби провалився…
*****************************************************
…туман яскравості розсіювався поволі. Очі бачили лише один об’єкт: дівчина років сімнадцяти, зовсім земної зовнішності, дивилася на нього здивовано і трохи розгублено.
- Ось, який ти, Дене…Дене… Дениска, Денчик…мелодія – ден-ден. Я тебе кликатиму – День-чику, а все навкруги танцюватиме з радості…
Рейнджер-розвідник слухав її дзвінкий лагідний голосок і роздивлявся. Коротке, мабуть, занадто коротке волосся, незвичайного кольору: ніби яскраве сяйво холодних нічних зірок переплелось з гарячим промінням сонця. Личко з тих, що не можна назвати «осліплюючо прекрасним», а лише «миленьким». Очі глибокі, чорні, трохи кирпатий носик і повнуваті губи, кольору лісової полуниці. Одяг звичайний: біла сорочка, поверх неї синя куртка, джинси і високі білі чобітки. Ну зовсім-зовсім земна дівчина… тільки…
- Я теж тобі подобаюсь! Відчуваю це з твого погляду! Хочеш мене торкнутися, Дене? Підійди і зроби це!
Але він усе ще вагався. Навколо них не було нічого лише сріблястий туман і якась тверда поверхня під ногами… усе незвичне і… дівчина!
- Ну, сміливіше…
Ден ще раз поглянув на її лице. Воно ніби трохи змінилось: вираз його нагадував зараз дійсно обличчя однієї знайомої дівчини. Із його планети. Треба пильніше подивитися в її очі. Раптом…
******************************************************
… Олена сміялася йому в лице:
- Кохання?! Яке кохання?! Це ти глузуєш із мене? Можливо, колись, ти почуєш ще від мене «кохаю», але…- у неї перехопило подих від емоцій, – але не зараз.
- Чому ж? – Дену гірко було чути такі слова від дівчини, якій він довірив свої почуття. Свою любов. Своє життя. Все, що в нього було святого.
- Ти ж просто жебрак! Звичайний бідняк. Сидиш на шиї у своєї матері, а сам заробляєш копійки! Жебрацькі копійки…
Хлопець мовчки розвернувсь і пішов геть, а вслід йому летів сміх. Жорстокий, злий, ненависний. І через декілька днів записався в космічні рейнджери. Намагався втекти від долі, та вийшло, що доля сама знайшла його. Навіть тут…
*****************************************************
ЇЇ очі були схожі на Оленчини. І губи кривились презирливо. Носик морщився у посмішці, яку він так любив колись. Після його запитання змінилося все:
- Як твоє ім’я?
- А як ти хочеш мене називати? Хочеш, я буду О-ле-на? Подобається? Пісня лагідна, заколисує…
- Ні, я питаю зовсім про інше. Твоє ім’я, справжнє? Як тебе кличуть на цій планеті?
Дівчина-зірка зблиснула поглядом, сяйнула усмішкою, яскраво сипнула сміхом-дзвіночком:
- Ха-ха-ха! Моє ім’я?! Моє ім’я!! На твоїй мові звучатиме, як «пісенна мрія». А ти не хочеш звати мене О-ле-но-ю? – проспівала ім’я дівчини, ніби це справді був куплет пісні. Веселої, радісної, мрійливої. Але ж у його житті воно мало зовсім інше значення! Ден не хотів чути його, не хотів бачити її. Немає в душі кохання, пустка чорна. Кожній земній дівчині він запропонував би лише дружбу. Та це не Земля, і перед ним не дівчина, а мирянка з далекої планети сузір’я Ориноко.
Вона відчула зміну в настрої рейнджера. Невідомо як, але з нею теж відбулась суттєва зміна: очі стали яскраво-прозорі, губи соковито заблищали, волосся чорними хвилями впало на плечі.
- Я така подобаюсь тобі більше? Денчику? Денчику!
- Як твоє ім’я? – знову спитав Ден. Він за кілька років космічного польоту звик стримувати свої емоції.
- Моє ім’я? Ха-ха-ха! – знову задзвенів сріблястий струмок сміху. – На-йя! Подобається?! Скажи: так!
- А звідки ти знаєш земну мову?
- Я?! Ха-ха-ха! Не знаю! Я не знаю земної мови, рейнджере! Ти відчуваєш мої слова, а я – твої. Підійди, торкнись мене і ти відчуєш мої думки.
Спокуса. Спокусливий сміх. Бажаний доторк. Ден пильно вдивлявся в її очі, її губи, такі принадні солодко-стиглі, готові для цілунку… як вона сказала? На-йя? А якщо до неї не тільки торкнутися? Яка вона є? Чи справді така земна, як здається…
Ден ступив крок до дівчини…
****************************************************
Незвичайно… дивно… незрозуміло…але саме в цю мить, дивлячись на вуста мирянки, він чітко зрозумів, що вже встиг… саме закохатися в цю до неможливості чудернацьку дівчину. Як? Навіщо? Чому?
Це було зовсім не схоже на Дена-справжнього, Дена-сторожкого, який завжди рвав будь-який зв’язок, навіть найменший натяк, що міг перерости в щось більше, ніж проведення спільного вік-енду. Той, колишній Ден, ніколи не зміг навіть помислити таке про незнайомку01, яку побачив усього кілька… хвилин… годин?... віків? Чи може справа в тому, що Денові ніколи не зустрічалась саме ТАКА дівчина?
Вир затягував його все більше. Губи її виявилися м’які й піддатливі. На-йя невміло відповіла на цілунок, притислась до хлопця всім тілом. А Ден торкався пальцями її шкіри, відчував її шовкову лагідність, плутався в довгому чорному волоссі й слухав, слухав, слухав.
Дзвінкий голос, сміх, переходив у стогін бажання. Тіло дівчини, здавалося, раділо йому, знало його і кликало до себе. Воно огортало хлопця теплою хвилею, даючи йому нестерпну насолоду кохання. Ден обійняв На-йю, знову тихенько задзвеніла, розбризкуючи свій сміх навкруги:
- Ха-ха-ха! Який ти нетерплячий, Деньчику! Деньчику! Ден-ден, Дене-ден.
Не міг зрозуміти себе, свого вчинку. Але ж він – космічний рейнджер! Розвідник! А вона…
- Хто ти! Чи я повинен спросити… ЩО ти? – видихнув важко із себе.
- Я? На-йя! І все! Не більше, не менше.
Ден мовчав і дивився у яскраво-зелені очі, торкався короткого сріблясто-блакитного волосся, проводив пальцями по оксамитово-гладенькій шкірі і …
****************************************************
У його мозку пульсував інший голос. Голос його командира:
- Рейнджере! Рейнджере! Де подівся зв’язок? Ваш час перебування на планеті скінчився! Рейнджере! Що за чортівня?! Дене! Чуєш? Повертайся…
- Так точно!... Наказ виконую! – пошепки кричати дуже важко.
Ден підійнявся з зеленої трави. Поглянув довкола. Нічого не змінилося. Але дивна тиша заполонила все навкруги і його тіло теж. Намагаючись не порушити цю мовчазність, Ден, крадучись, пішов до шатлу.
******************************************************
Зараз, їдучи додому, Ден повертався до подій минулого, що яскравою теплотою наповнювали його душу. Пригадував дивну мирянку з сотнями земних дівчат у собі й подумки наспівував її ім.’я: «На-йя… На-йя… На-я». «Пісенна мрія». Дійсно, і пісня, і мрія, і дівчина, і кохання, і …
- Ха-ха-ха! – сріблястий сміх розсипався навкруги.
Ден здивовано прислухався. Де це? Це вона? Бажання знайти її, відчути було болюче, сильне. Жагуче. А сміх дзеленчав у ньому!!! Він ніби торкався своєї На-йї. Подивився на свої руки. Права стиснута в кулак. Повільно розтулив пальці: в очі сяйнуло яскравим сяйвом, і зірка лагідно-закохано залилась щасливим сміхом.
2005
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=969247
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 25.12.2022
...старі фотографії на стіл...
Скрябін
зазираю в дзеркало своїх же очей:
я - минулорічна - трагічна
а в дзеркалі сірого попелу втрати родинного тепла:
я - позаторішня - розгублена
у дзеркалі спраглих відвертих думок:
я - томудесятиріччя - турботлива
задзеркалля втрати материнської підтримки:
я - майжедвадцятиліття - спустошена
тільки у дитинстві віриться, що дзеркало зберігає таємницю
з роками - воно відбиває правду життя
23.12.2022
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=969173
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.12.2022
мабуть,
не почую слів розради
від людини, яку кохаю
мабуть,
не погляну в очі чоловіку,
якого хочу забути
і точно
не доторкнусь до руки
дорогої людини, яка померла
хіба що на НЕБЕСАХ
15.12.22
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=969171
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.12.2022
не співаю пісень.
не складаю віршів.
всі чуття засинають узимку.
я чекаю весну,
як заясніє день
і яскраво світитиме сонце.
намагаюсь повірить,
що настане ще мить,
коли мрії мене знов стурбують
і навіє ще сон
зв"язку слів у рядки
про майбутню прийдешність...
минуло...
15.12.22
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=969065
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.12.2022
не можу я писати про війну...
бо туга і печаль штовхає в прірву...
але зневіра геть тіка, коли зітру
із вій сльозу застиглу...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=969063
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.12.2022
Промайнули хмари. Радість-райдуга сіяє.
Зникла туга вся. Мир наш розквітає.
Серце веселиться - світла чистота,
Якщо морок згинув, шум буденного життя.
О дивний світе! Ти для мене - океан і глибина.
Ти морок, хмара, заметіль, туга дум важка.
Це веселка чарівна мене щедро осяває .
серцю милая голубка про мир сповіщає.
Прощавай, печале! прощавай! прощавай, чужИна!
Я піднявся із колін, відродився з домовини.
О Ісусе! ти для мене рідна батьківщина,
Ти райдуга життя, світла чистота, мирная година.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=967316
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.12.2022
[b]Занурююсь у поетичний світ Сковороди…
Шукаю в нім красу... Добро у нім шукаю...[/b]
Можу я любити небо,
Можу я летіти з вітром,
Можу я сміятись з сонцем,
А молитимусь лише Тобі.
Боже, святий і єдиний,
Знаю, що чуєш мене.
Мирного неба, вільного вітру,
Сонця ласкавого прошу тепер.
Кожної днини, години й хвилини
Радість життя ти приносиш у світ.
Вірю, що воля і мир об’єднає
Всіх українців,
З Божою ласкою й шляхом легким…
https://www.instagram.com/reel/Cvw0Ad9MhwK/?igshid=MzRlODBiNWFlZA==
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=967313
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.12.2022
Є чудові прекрасні вірші
про природу, мрії, кохання.
А бувають рядки-рими інші,
що несуть в собі присмак страждання.
І слова ці, вплЕтені в жмуток
(не в букет святковий алегоричний),
Будуть душу встеляти намулом,
Бо ридати й зітхати вже звично.
Заплету рими в косу зі стрІчками,
Уквітчаю епітетами різнобарвними.
І засвітяться щастям метафоричним
Мої вірші любов'ю приправлені.
07.11.22
https://www.instagram.com/reel/Cv7OxITtbwH/?igshid=MzRlODBiNWFlZA==
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=965543
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.11.2022
не чіпай мене руками
й пальцями душі струн не торкайся
я кричатиму-верещатиму
тільки б утекти від розпачу
я прошу тебе: закохайся
в іншу цивілізацію
неземну позашлюбну цікаву
а прочитану книгу залиш
на полиці покинутої бібліотеки
Без палітурки
Без назви
Без автора
тільки рік видавництва та коротка анотація
11.09.22
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=965186
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.11.2022
очі пророчі
сни жіночі
загадка як казка
пісня - то ласка
хмари-тумани
зорі, як очі
місяць - усмішка
ковдра під ліжком
тепла підлога
спокій в повітрі
ліжко без ковдри
сни під повіки
10.09.22
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=965184
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.11.2022
Звернись до Бога, помолись.
Важка хвилина, роздуми тужливі...
Тримайсь за віру, як колись
За руку мами - ще дитиною.
Сповідайся перед собою,
Розвій оману диких снів.
ВІН дасть тобі ковток спокою,
Який зцілить і воскресить.
Не треба вчить слова молитви,
Розказуй так, як зна душа.
Бо плач твій - то псалом завітний,
Тебе у світ веде ЙОГО рука.
30.10.22
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=965072
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.11.2022
Набридло подобатись кожному ..
Кому це потрібно? Мені...
Піддакувати щоразу можна?
Підлеститись чи допомогти?
Чи справді тебе уявляють,
Такою, якою ти є?
Жорстокою злою дурепою
Чи квочкою із яйцем...
А ти ніжна хмарка в небі,
Що слізьми-дощем капотить.
А їм, отим кожним, чи треба
Подобатися й тобі?
30.10.22
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=965071
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.11.2022
Колись було... А, може, ще щось буде?
Ні, не з тобою. Я не повернусь.
Я буду йти собі, як ходять звично люди,
А не повзти з обламаними крильми.
Я б так хотіла раптом все забути...
Не зараз, ні. В майбутньому. Колись...
Радіти твоїй волі, свято вірить в "чудо",
Плекати вірші й називати їх "дітьми".
А ,може, й справді зможу я почути
Слова довіри: "Дочекайсь мене. Вернусь"
Та в серці - пустка, на душі - облуда.
Та пам'ять спалахами світить ліхтарі.
06.11.22
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=964991
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.11.2022
А я вже живу без тебе! Ти уявляєш таке? Чи ні?
Можу вільно розправити плечі і не чекати образливих слів.
Та й очі твої без блакиті, а сірі, як мокрий асфальт.
І крила мої з кривавих рожевими можуть стать.
За руку тебе не візьму вже і не подам свою,
Бо рими мої не шукають більше гітару твою.
Бо ти вже досвідчений дядько, Говерлу свою підкорив.
А я така собі жінка-дівчинка, яку ще світ не зловив.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=964990
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.11.2022
На сім замкІв закривається світ.
На сім частин зруйновано дім.
Нема родини, немає тепла.
Усе втекло геть без добра.
Закриєш ти душу від мене.
Закрию я серце від тебе.
Ніколи не буду пускати,
Бо знаєш ти дуже багато…
Про мене… про себе…
про життя…без каяття.
Зламай перепони, зніми кайдани.
Ти будеш щасливо співати, коханий.
Знайди один ключ від усіх замкІв,
І світ відкриє ще більше таїн.
Про мене… про тебе…
про життя…без каяття.
27.07.17
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=964872
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.11.2022
Зазирни у північ.
Відкрий для себе таємний світ майбутнього.
Ти бачиш не тільки пилюку дворову,
А білі хмарини і неба блакить.
Для мене майбутнє має свій колір –
Ніжно-блакитний,.
Для мене майбутнє має свій доторк –
Ніжно-тремтливий.
А для тебе?
Загорнись у ковдру.
Відчуй для себе затишне тепло майбутнього.
Ти зігрієш не тільки лід тіла,
А й серце і душу близьких людей.
Для мене майбутнє має свій смак –
Ніжно-терпкий.
Для мене майбутнє має свій аромат –
Ніжно-квітковий.
А для тебе?
27.07.2017
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=964870
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.11.2022
Я - слово. Чуєш ти мене?
А може зараз ти мене читаєш?
Я - слово. Перше, що створив Господь.
А ти мене по звуках упізнаєш?
Я - слово. Дар людський,
для всіх у світі мов.
Я - слово. Рідне й найцінніше.
Я в серці кожного.
Почуй мене й промов.
ЛЮБОВ.
01.11.22
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=964769
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.11.2022
Я в чашу з кришталю чар-зілля наллю,
До уст твоїх мертвих сама піднесу.
Пий, любий-коханий, цей трунок палкий,
Він спрагу загасить, додасть тобі сил.
Уста твої спраглі, не мертві вже, ні,
Розкриють пелюстки свої запашні.
Цілунком зігрієш ти серце моє,
і крапля чар-зілля згубить мене.
Ти очі відкриєш, і вії твої,
Як крила метелика у напівсні,
ледь-ледь затремтять, зірвавшись в політ.
І погляд гарячий розтопить слів лід.
У чашу з кришталю душі моєй сік
Збереш обережно, вточивши мій вік.
Щоб справжнє кохання своє відживити,
Ти змушений трунок століттями пити.
Закляття розвіється тільки тоді,
як інша розділить муки твої,
Як в чашу з кришталю збере весь сік твій
І трунком уп'ється, щоб жити самій.
1998 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=964536
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.11.2022
Вечірній промінь зблиснув. Вже останній.
Вона долоні від обличчя відвела.
Ледь посміхнулася. Зняла із себе вбрАння,
Що призначалося для торжества.
Взяла бокал у руки, кришталевий,
А другий геть відкинула – в куток.
І під чарівний брязкіт скла, миттєвий
Зробила перший (і останній вже) ковток.
… А він, хоча й запІзно, все ж прийшов.
Побачив її мертву на підлозі.
Пожалкував, що вчасно не дійшов
І врятувати вже її не в змозі.
Він так ласкаво гладив її руки
І цілував уже холодні пальці ніжні.
В очах читав застиглий лід розлуки
І відганяв від себе думки грішні.
Він відчував, що вже не зможе більше
Радіти клятій краденій любові,
Яку плекав, як квітку. Й що найгірше,
Приймав, як дар – благословення долі.
Тепер спокутує свою провину:
Ллє сльози, б’є себе у груди,
Жалкує: «Втратив пісню лебедину,
Такої більше вже не буде…
Вже не почую слів палких, жагучих…
Лишилось мертві цілувать вуста…»
І він торкнувся вуст іі пекучих.
І вмить полинув в мрійне забуття.
09 – 12.03.1999
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=964535
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.11.2022
Він прагнув втекти від її спраглих рук,
Що обплутували павутинням липким.
Уникав поцілунків – зловісних тортур,
Які лиш тягнули у прірву зневір.
А вона посміхалась всім тілом своїм.
І жадана була – заборонений плід,
Що ніколи не буде лише твоїм
І нестиме в собі болю справжнього лід.
Він втікав від її закоханих слів,
Які цупко чіплялись за кінчики вій.
Прокидався від ляку своїх власних снів,
Бо вона в них жила та її дика хіть.
Навіть з іншою він поринав у слова,
Що вона з певним жалем сказала йому:
«Краще бути коханим, ніж самому кохать.
Я кохаю тебе, а з іншим живу».
30-31.07.1998
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=964449
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.11.2022
Закохана відьма дивилась в люстро
І спрагло шукала в собі певних змін.
Чи зморшки печалі зорали чоло?
Чи смуток синявістю очі підвів?
Чи губи всотали збудливості смак,
І червінність вкрила розтоплений лід?
Чи вії тріпочуть із серцем у такт?
(Повинен з’явитися ж хоч якийсь слід?!)
Та навіть від цього не в’яне краса,
І всі почуття – тільки внутрішній квил.
І знову, як завжди, вона чарівна.
Бо відьма. Скажена. Бо зла без причин.
І ввечері піде на свято сама.
Стоятиме в центрі, але осторонь.
І лише троянда здригнеться в руках,
Як він посміхнеться комусь за спиною.
12.03.1998
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=964447
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.11.2022
У ніч сяйно-місячну вийди у двір,
Захоплено втупивши погляд у небо.
На мить зупинись, знайди орієнтир –
Сузір’я під назвою «Ладо,ой леле».
Від третьої зірки три кроки ступи
І на перехресті від тіней вишневих
Чекай подих вітру, який принесе
Тобі оберемок пелюсток свячених.
Лови їх вустами, до ран прикладай,
Молитву співаючи вголос натхненно:
«Дажбоже, візьми мою душу, а дай
Натомість бажання кохати шалено.
Як вітер до квітки, трава до землі,
А зірка до місяця хилиться завжди,
Так я б притулилась до муру-стіни,
Що да'ла б мені вічно бажаний захист.
Я в кожну щілину вплелася б плющем,
І цупко трималась гілками за камінь…
Дажбоже, пошли мені принца з мечем,
Який обрубав би їх без жa'лю. А'мінь».
20 – 28.03.1998
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=964285
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.10.2022
Сміялася ніч білим місяцем в небі,
А зорі так сипались, як із відра.
Дівчина плелась у хатину за греблю.
Ішла до ворожки поради питать.
На неї давно заглядаються хлопці –
Яка ж вона гарна, висока, струнка!
Та тільки ніхто не зламав її гордість,
Що ніби гадюка у серце вповзла.
Самій же так хочеться когось кохати
До щему, до схлипу, до трясці в душі.
Під вишнею з вечора ранку шукати,
А потім розгублено сльози студить.
Та ще не заніс вітер хлопця такого,
Який би зміг серце від сплячки збудить…
Тому і бреде до ворожки лихого,
А може й нечесного шляху знайти.
19-26.03.1998
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=964281
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.10.2022
Зморені за день думки
Ввечері вкладались спати.
А нічні казкові сни
Навпаки - збиралися втікати.
Покладу їх під подушку
І накрию ковдрою теплою,
Бо шепоче вже дрімка на вушко
Свою казку... Темно вже...
07.10.22
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=964163
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.10.2022
Я можу жити інакше:
розплесканою на асфальті калюжою...
Я можу жити інакше:
причаївшись на небі легкою хмариною ...
Я можу жити інакше:
припорошити землю градом колючим ...
Я можу жити інакше:
посміхнутись відблиском сонця у краплині роси ...
17.10.22
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=964161
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.10.2022
Як голуб з голубкою тішиться ніжно,
Так ти прихиляєш до мене серденько,
Вдивляєшся в очі довірливо-грішно,
Торкаєшся пальців губами легенько.
І пальці мої, ніби справжні стеблини,
Обплутують серце твої божевільне,
Стискаючи дужче його щохвилини,
Вичавлюють сік любовно-чарівний.
І очі твої небесною тінню
Сміються і плачуть закохано й мрійно.
І губи хвилюють зрадливим тремтінням,
Чекають цілунків, але безнадійно.
Торкаюся вуст твоїх пальцем легенько,
І в очі вдивляюсь довірливо-грішно.
До тебе своє прихиляю серденько,
Горнусь, як голубка до голуба, ніжно.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=590538
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.06.2015
...А я думками біля тебе...
Цілую очі і волосся.
Коханий мій, ненаречений,
разом нам буть не довелося.
І навесні, коли квітує
кохання проліском тендітним,
моє серденько лиш сумує
за твоїм поглядом привітним.
Муркоче мрія тихо-тихо,
що все це здійсниться насправді.
Та десь чатує нишком лихо
І лиш сміється в очі правді.
І загортаюсь в пелену я
Напівсолодкої омани,
дрімоти, що весь час чарує
Думки і мрії, і талан мій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=548976
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.01.2015
Прожени мене геть із життя, із твого, із мого, із чийогось.
Бо ціна цього каяття лише частка зітхання мойого.
Прожени мене геть з твоїх снів, щоб не снилась тобі я щоночі,
щоб могла я прийти лиш тоді, коли справді цього ти захочеш.
Прожени мене геть із думок, щоб могла я сміятись і жити,
тільки ти зроби перший крок, бо лиш другий я зможу зробити.
Прожени мене геть із життя, із твого, із мого, із чийогось.
Бо ціна цього каяття лише частка зітхання мойого.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=548975
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 05.01.2015
За небесним виднокраєм
Заховалася веселка.
Ми її з тобой шукаєм,
А вона від нас далеко.
Я візьму тебе за руку,
Відведу в поля небесні,
Будем там шукать веселку
І співать пісні чудесні.
Від пісень тих дивно-звичних
Розпускатимуться квіти,
А в поля зорекосмічні -
Сотні пелюсток летіти.
Закружляють квіти-зорі
Над веселкою у танці.
Ми замріяно прозорі
Прокидаємося вранці.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=402276
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 18.02.2013
VI
[b]Всё будет хорошо,
Куда бы ты ни шел.
Направо – трудный бой,
Налево – мир пустой.
Но будь самим собой,
И
Все будет хорошо!
Все будет хорошо!
Митя Фомин[/b]
Я начала видеть цвета в повседневной серой скуке. И это сопровождалось щемящим чувством сладостной удовлетворенности. Радовалась и чувствовала себя начинающей волшебницей. Моргнула: серый лист бумаги – снежно-белый. Перевела взгляд: и стена серого панельного дома – ярко-синяя с переливами оранжевого. Посмотрела под ноги: и из серого асфальта буйно прорастает бирюзовая трава.
Радость переполняла, хлюпала через край. Жить не просто хотелось, а просто жилось!
Прохожим смело смотрела в глаза и мысленно повторяла: «Я люблю людей. Я люблю тебя. Я люблю себя. Я люблю всех!» Делилась своей радостью с каждым. Улыбка на лице. Сияющий взгляд. Слышала от знакомых: «Ты изменилась!» И радовалась ещё больше. Такое замечательное, оказывается, слово «ИЗМЕНА»… Дай, Боже, каждому понять радость этого!
Почувствовала прикосновение к руке, жар разлился по телу. Взглянула. Мою руку держал в своей тот самый Проводник – Ведущий – Сталкер.
- Привет, - услышала радостное. – Ты как?
- Привет, - нежно, с благодарностью, улыбнулась в ответ. – Радуюсь поти-хоньку…
- Выбор сделан? Свобода?
- Не знаю. Я пока решаюсь… - робко сияла ему в глаза.
- Пошли со мной, - решительно потянул за руку.
- Куда? Мне здесь хорошо! – оказывается, в моём сером мире тоже очень ин-тересно! Столько всего нового!
- А когда раскрасишь свой мир всеми цветами радуги? Станет скучно? Пере-красишь снова в серый? – с насмешкой спросил он.
Я задумалась. И правда, а что дальше-то будет?
- [b]Всё будет хорошо![/b] – скорее почувствовала, чем услышала.
И пошла за ним. Всё равно, [b]куда бы он ни шел.[/b]
Ноги путались в ярко-бирюзовой траве. С такого же бирюзового неба выгля-дывало розовое солнце. Приветливо махали руками-ветками деревья с изумрудными листьями. Успокоение таилось под каждой травинкой, в каждом цветке, в каждом вдохе.
- Готова? – спросил.
Я, молча, кивнула.
- Смотри и выбирай.
Деревья расступились. На поляне – 2 двери.
- [b]Направо – трудный бой, налево – мир пустой,[/b] - последовало объяснение.
- А мне что же выбрать? – спросила растерянно.
- Живи, как я!
В памяти промелькнул ярко-рыжий кот, стройный юноша в экипировке скало-лаза, пятилетний обиженный мальчик.
- Не хочу, - сама удивилась такому ответу. – Ты – будь самим собой!
- По рангу не положено, - вздохнул он, - дверь выбрала?
Я отрицательно покачала головой, золотистые волосы разметались по плечам.
- Вот ты и сделала свой выбор: никогда не иди по чужому следу. Оставляй свой. Держи! – в протянутой руке лежал мелок, он менял цвет от ярко-желтого до изумрудно-бирюзового.
- Рисуй свою дверь и смело открывай её! – подтолкнул меня в спину. - Сме-лее!
Моя дверь была цвета жаркого солнца и зелёной акации, со вкусом солёного моря и запахом терпкой гвоздики.
Я ступила на порог. Обернулась. Открыто улыбнулась ярко-синим глазам и протянула руку. Раскрыла ладонь: вместо мелка – белый камешек Крыма.
- [b]Будь самим собой, и всё будет хорошо! [/b]– прошептала ветром и, счастливо улыбаясь, бабочкой порхнула в свой единственный и неповторимый МИР.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=398182
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 04.02.2013
V
[b]… крыша, как зонтик,
Звёзды как свечи,
Время - наркотик,
И вино лечит.
В жизни чёт-нечет,
В «молоко» дротик.
Но ещё лечит
Время-наркотик.
Денис Майданов[/b]
С этого сна жизнь моя вернулась в прежнее русло. То ли меня так высшие силы наказывали, лишая цветных путешествий во сне, то ли поощряли. Чтобы разо-браться в этом, нужно было хорошенько покопаться в себе, своей душе, мыслях. А не хотелось. Ох, как не хотелось…
Каждый вечер превратился в томительное ожидание чего-то удивительного. Но ничего не удивляло. Сон, как явь. Явь, как сон. Серые будни без проблеска яркости приключений.
Хотелось все изменить. Поехать куда-то? Но с кем? Самой не хотелось… Пойти погулять? Тоже уже нет удовольствия в одиночестве. Почувствовала рядом близкую, родную душу. Ну и пусть это не моя судьба! Но такая близкая и родная. Вспомнила: «Другая половина видит тебя…» Хочу свою другую половину… Хочу! Хочу! Хочу!
Выйду на крышу, ближе к звездам, и попрошу Вселенную дать мне шанс по-лучить МОЁ – судьбу, другую мою половину себя.
Так и сделала.
Серая крыша 9-ти этажного дома была серой, мрачной и неуютной. Так и хо-телось закрыться зонтиком. Подняла лицо вверх. Закрыла глаза.
... Надо мной яркими разноцветными свечами зажигались звёзды. Небо мед-ленно менялось, переходя из серого в темно-лиловое.
Дыхание ветра тревожило мои золотистые косы. Зябко поеживаясь, сделала шаг. Еще шаг…
- Стой… - нежный шепот остановил меня, - дальше край… хочешь туда?
Я вгляделась в рисунок звезд: те, перемигиваясь, складывались в мозаику. Глаза…
- Какой знакомый взгляд… - прошептала себе.
- Вот что делает визуализация! – назидательно сказал взгляд. – Ты же хотела этого…
- Чего «этого»? – боялась услышать ответ.
- «[b]Крыша, как зонтик, звёзды, как свечи…[/b]» - промурлыкал он.
- Ну да, а ещё пообщаться с Вселенной.
- «Пообщаться…», это легко сказано. Ты сама и есть Вселенная, - насмешливое в ответ.
- Но мне тяжело жить на две жизни! – воскликнула отчаянно.
- Хм… это твой выбор. Ты сама этого хотела…
- Я? Хотела раздвоенности? – не переставала удивляться.
- Вспомни, как жила в своей «серой» жизни? Разве ты пробовала её чем-то раскрасить?
Я задумалась, что делала, чтобы жизнь моя было чудесно-удивительно-разноцветной? [b]Вино – лечит[/b] от скуки только на время… Игра – «[b]чет-нечет[/b]» - не всегда увлекает: проигрыши тяжело переживает моя тонкая материя души. И всё мимо, мимо, мимо… Серость… Тяжелая… Уютная… Моя…
- Ну и как? [b]В «молоко» дротик[/b]? Вот и ответ на твою раздвоенность. Ты сама всё выдумала.
- Что же делать? Снова спросила у Ведущего в страну Грёз.
- Посмотри вниз, - услышала тихое.
Я с трудом отвела взгляд от переливающихся глаз-звезд. Нехотя опустила голову. Под ногами бурлило и волновалось разноцветье красок. Казалось, что тысячи голосов зовут меня присоединиться к этому всепоглощающему незнакомому миру. Нестерпимо захотелось сделать шаг. Всего один шаг… Робкий и несмелый… Решительный и единственный…
- Не спеши… - услышала мягкий шепот.
- Что это? – не удержалась от вопроса я.
- [b]Время.[/b]
Я всматривалась в смешение цветов – эйфория свободы, сладость влюбленности, радость опьянения – все это затягивало, втягивало, закручивало, засасывало. Только одно воспоминание могло это объяснить. [b]Наркотик[/b].
- Ты права, - снова шепот, - мы все зависим от времени. И у каждого из нас его бесконечно много и ничтожно мало.
- Но как сделать выбор? – спросила у Времени.
- Решай сама… - таков был ответ.
… Я открыла глаза.
Мягкое, уютное, домашнее серое одеяло укрывало меня с головой. За стеной слышен плач ребёнка. Посмотрела на часы: 3. Ночь. Серая.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=398179
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 04.02.2013
IV
[b]В декабре тебя согрею я,
В январе возьму в теплые края. В феврале метель остановлю,
В марте льдины растоплю.
Это сто разных серий,
Сто мгновений моей любви.
Каждый день я ищу ответы
На вопросы твои,
мой главный человек.
Вера Брежнева[/b]
…Ты злая, - услышала шепот в своей голове.
Обернулась. И напоролась на ярко-голубой взгляд.
- Злая?.. – недоверчиво переспросила.
Кудрявый пятилетний мальчик сидел в песке на берегу моря и пытался по-строить замок. Он хлопал ладошкой по упрямому сухому песку, нагребал лопаткой, подкладывал камешки, но песок рассыпался и просачивался сквозь пальцы.
- Ты злая, злая… - сердито снова зашептал себе под нос.
Я растерянно смотрела на происходящее. Неужели некому подсказать малы-шу, что нужно намочить песок.
- А ты песок намочи, - посоветовала.
- Думаешь, что умная, да? А ты – злая!
Он побежал к воде, спотыкаясь на каждом шагу, набрал в свои маленькие пухлые ручки бирюзовой воды.
- Смотри сама! – выкрикнул.
Бережно переступая, чтобы не расплескать яркие капли, донёс до своего вы-мечтаного замка. Осторожно разжал пальцы… сквозь них посыпался желто-золотистый песок.
- Вот видишь! Вода… Песок… Время…- посмотрел мудрым взглядом в душу. Глаза мои сразу наполнились пониманием. Я ещё раз оглянулась. Горка песка становилась выше и выше, песчинки сыпались откуда-то с небесного купола. Осознание происходящего пришло ко мне. Мир – песочные часы. И как ни старайся, из этого песка свой личный замок не построишь. Каждая песчинка живёт своей отдельной жизнью. Стало жаль себя, этого упрямого малыша.
Хотелось взять его на руки, прижать к сердцу, спеть колыбельную, рассказать сказку о правде. Но сама оказалась в тёплых ладошках маленькой песчинкой.
- [b]В декабре тебя согрею я,
В январе возьму в теплые края.
В феврале метель остановлю,
В марте льдины растоплю[/b], - услышала детский ласковый шепот. Ручка неж-ная гладила меня, маленькую песчинку, и я чувствовала себя очень-очень нужной и очень-очень любимой. Вот так бы и остаться навсегда. И снова яркая вспышка понимания вернула меня в прежнее состояние: эти песчинки, эти капли воды, эти листья на деревьях, каждая травинка, примятая ногой – [b]это сто разных[/b] жизней, [b]серий[/b], [b]мгновений моей[/b], твоей, его, чьей-то [b]любви[/b].
- Почему так жесток мир? – тоже задала вопрос Вселенной.
Малыш усмехнулся, и в этой улыбке в уголках губ таилась житейская мудрость тысячелетнего старца.
- [b]Каждый день я ищу ответы[/b] [b]на вопросы[/b]… И каждый день понимаю, что однозначных ответов нет.
- А на [b]мой[/b] вопрос? Он же [b]главный[/b]… Этот вопрос рано или поздно задает себе каждый [b]человек[/b]! – сорвалась на крик отчаяния.
Услышала тихое:
- Мир не жесток, он справедлив…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=397637
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 02.02.2013
III
Какого цвета море?
Какого цвета небо?
Какого цвета скалы?
Какого цвета крабы?
Рома ВПР
Вот так мой уютный серенький мир оказался разорван на две жизни: реальную и в сновидениях. Реальная жизнь мне давала основное: семью, работу, общение с друзьями, успех, разочарование из-за неудач. Но даже самые яркие моменты, казалось бы, радостные и весёлые, состояли из полутонов красок. Вся моя жизнь оказалась спрятана за тонкой прозрачной серой вуалью.
А приобретённая жизнь во сне наоборот поражала своим нарочитым разно-цветьем. Это впечатление от каждого нового сна заставляло задуматься, какой же из моих двух миров настоящий? Двойственность всё больше меня мучила. Невозможно бросить семью, детей, работу, но и не окунаться в сны тоже казалось невозможным.
В образе юной эльфийки с золотистыми косами всё давалось легко, не было трудностей. Впечатление настолько живые, что чаще и чаще не хотелось возвращаться в реальность.
Новый товарищ вёл меня за собой по свету, и я познавала заново такой незнакомый реальный мир. Но каждый раз, закрывая глаза, я не знала, в какой точке планеты окажусь: на дне океана или на вершине горы, на уютной лесной поляне или среди сухой раскаленной пустыни.
Только эта неопределённость не пугала, а наоборот – увлекала и захватывала. Я с нетерпением ждала момента, когда, справившись с домашними и рабочими делами, смогу просто заснуть.
… - Эй, подружка, ау-у!
- Да слышу, слышу, - ворчливо отозвалась я. – Шнурок завязываю.
Я поднялась с каменистой земли, расправила плечи, откинула со лба непо-слушную челку. Огляделась. Мой проводник, экипированный как самый настоящий скалолаз, сидел на верхушке огромного кедра. Загадочная полу улыбка. Строгий взгляд ярко-голубых глаз. Курчавые растрепанные волосы. Я начала видеть его в человеческом облике совсем недавно. Хотя голос остался всё таким же кошачьим. Ну, вот и сейчас (истинный кот!) он с лёгкостью забрался на высоченное дерево. Это что же и мне придётся туда лезть?!
- Нет, дорогуша, вас я попрошу подняться во-о-он туда, - махнул пушистым хвостом.
Я посмотрела… и обомлела. Скала. Метров 100 не меньше, и не видно ни уступчика, ни зарубки.
- Как же я смогу? – растерянно спросила больше у себя, чем у этого товарища с кошачьим хвостом и усами.
- Ну, вот так всегда, - то ли обиделся, то ли рассердился проводник. Глаза ме-тали голубые молнии, а голос звучал, как нытьё пятилетнего ребёнка:
- Перед тобой ставят цель, и ты её достигнешь. А каким именно способом, это решать не тебе. И даже не задумывайся над этим, - назидательно начал поучать в очередной раз меня «Сталкер» (вот уж надоеда! сколько можно учить учителя!)
- Что значит не мне?! Лезть-то туда мне!!
- Ну что ж ты снова становишься дурой? – умоляюще заныл, мурлыкая при этом, юноша. – Тебе подскажет Вселенная. У неё множество вариантов выходов из самых, казалось бы, безвыходных ситуаций. Смотри!
Он просто сделал шаг с верхушки дерева на вершину скалы. Его тело при этом моментально изменилось, и это уже не парень, а молодой олень застыл в воздухе. Так просто: раз – шаг – и цель достигнута. Вершина!
Я снова недоверчиво посмотрела на дерево, потом перевела взгляд на скалу:
- Так это ж на дерево ещё залезть надо…
- Вот недотёпа… Зачем тебе на дерево? Твоя цель – вершина этой скалы, - услышала возле самого уха жужжание бирюзового майского жука. Так бы махнула ручкой своей изящной, да и придавила бы эту назойливую букашку! Да не хочется остаться без поводыря.
- Я те махну ручкой! Размечталась! Вот держи!
Мне под ноги упало снаряжение скалолаза. Взяла в руки, повертела. Упряжь какая-то для собачьей повозки…
- Ну не тяни… Забирайся наверх, тут сказочно! – услышала снова задорный молодой голос.
Подняла голову, поискала взглядом яркое пятно голубых глаз. Во-он сверкают, лучезарные. Эх, была, не была! В сказку всем хочется.
Я дотронулась руками до идеально гладкой поверхности скалы. Прижалась щекой, затаила дыхание, представила себя скользящей по этой гладкости, как по воде.
- Ух, ты, не ожидал от тебя такого! Дай пять! – протянул руку для рукопожатия парень.
Стояла на вершине скалы, растерянно моргая.
- А-а-а, как это? У меня получилось! Ес-ес-ес! – за плясала от радости танец племени мумба-юмба. Схватила протянутую руку и прижала к щеке.
- Вокруг посмотри…
Только теперь заметила, что с вершины открывается восхитительно сказочное зрелище: деревья у подножия, белые камни, красные маленькие крабы и море, море, море, переходящее в небо. Ярко-голубое, бирюзово-лиловое, как глаза молодого че-ловека, стоящего рядом.
Не в силах удержаться от восторга, закричала во весь голос:
- Благодарю, Вселенная!
И я открыла глаза…
Серое утро вкрадчиво вползало в моё окно. Снова мой серый мир. Только по-душка почему-то пахла морским ветром и сухим травостоем. А в моём кулаке был зажат маленький белый камешек Крыма.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=397635
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 02.02.2013
II
[b] Путешествуя по миру,
Я меняю облик как волна.
Плывут мысли на картинах.
Пишу рассказы, сидя у костра.
Я вижу половину,
Другая половина видит меня.
Любовь управляет миром
Тайна путешествий тихо пришла…
Ёлка[i][/i][/b]
Утро следующего дня началось, как обычно, серо. Так же серо прошёл рабочий день. Работа – тягучая серая рутина,… хотя я люблю свою работу, если её рас-сматривать с точки зрения банальной эрудиции, работать учителем – очень занимательное и увлекательное занятие. Что же может быть интереснее, чем учить других?! Но когда это происходит изо дня в день 12 часов в сутки, то даже самое увлекательное занятие станет тягучей нудной рутиной. Окончательно устав, свалилась на подушку. Закрыла глаза…
…серый туман сна, навалившийся на меня ватным одеялом, постепенно рассеивался. Так, попытаюсь оглядеться… Всё тот же по-детски раскрашенный лес. Но только в утренней дымке туманного рассвета. На небе ещё видны точки звёзд. Где-то слышно потрескивание костра. Ну, что ж, была, не была, пойду, пообщаюсь со здешними обитателями. Взмахнув руками-крыльями, понеслась навстречу доносившимся таинственным звукам.
Деревья расступались передо мной, я мчалась-летела, не касаясь земли, не за-девая ни травинки, ни былинки. Тихо-тихо… «Бабочка-шпион». Во как! Так бы и парила, [b]путешествуя[/b] [b]по[/b] этому неведомому, но такому уютному [b]миру[/b].
- Хм, вот и она! Дождалися-таки! – скорее почувствовала, чем услышала, около себя вкрадчивый кошачий голос (где-то я раньше его слышала…). Не рассчитав траектории, я затормозила и врезалась всё-таки в какое-то дерево.
- Ох-х! – зашипела я, потирая ушибленный лоб рукой-крылом. – Чё ж за невезуха такая?! Не успела удачно приземлиться… Есть тут кто-нибудь живой? Ау-у!
- Да слышу, слышу, - по-стариковски прокряхтел знакомый голос, - заждались уже вас, барышня-красавица… Заработались никак, забыли о нас грешных?.. никакого внимания… Всё в трудах и трудах, аки пчела…
Я удивленно повернулась на голос. Около сваленного когда-то шальной бурей дерева, потрескивал костёр. Невдалеке поблескивали ярко-голубые искры вполне человеческих глаз.
- Ну вот, снова-здорово, - растеряно пожала я плечами, - «дежавю» какое-то…
- Почему сразу "какое-то"? – попытались обидеться загадочные глаза. – Мы же уже успели познакомиться!
Что за чушь?! Чушь с продолжением! Кто же так упорно пытается разорвать на части мой маленький серый мирок? Такой уютный, тёплый, знакомый, но такой мой мир. Правда очень уж серый… Но зато мой и только мой.
И тут в мои мысли ворвался противный голос:
- Э-э-э, мамзель, вы на мадаму уже не откликаетесь?
Я завертела головой в поисках знакомого человеческого взгляда, но всё вокруг набирало яркости солнечного дня, и пришлось приглядеться, прищуриться, скосить глаза куда-то в сторону, прежде чем уловить еле заметное движение в бирюзовой траве, переливающейся утренней росой.
- Так, котяра, вылазь из кустов, поговорить нада! – воинственно выпятив под-бородок, выкрикнула я.
Зашуршало совсем рядом, и около моих ног свернулась клубком изумрудная змейка. Моргнула ярко-голубым человеческим глазом. Я от неожиданности подпрыгнула и попыталась снова взмахнуть крыльями. Но не тут-то было, с обычными моими руками не полетишь…
- Ты что? Ты кто? Издеваешься?
- [b]Я меняю облик, как волна[/b]… - прошуршал голос, и около меня уже резвился небесно-голубой мотылёк.
- Ну, ты даёшь… - изумлению моему не было предела, - а мне можно так?
- Ага. Ты представь, как [b]плывут мысли[/b] твои [b]на картинах[/b], созданных вооб-ражением, - получила подсказку.
Удивительно, но я не могла представить себя другой и резко измениться, по-этому осталась девочкой с золотистыми косами, а хотелось почувствовать себя бабочкой…
- Хи-хи-хи, - услышала около уха насмешливое дуновение ветра, - ты хотела бабочкой быть?!
- Ага… - вздохнула, - как догадался?
- Уши… уши… уши…, - смеялся и не мог успокоиться солнечный зайчик на моей щеке.
- Да скажи ты внятно, что я делаю не так?!
К моему носу приблизился яркий взгляд, я окунулась в него и, как в зеркале, увидела своё лицо. Всё те же чёрные бездонные глаза; нос тонкий, вздёрнутый; губы узкие, бледно-розовые. Но уши… вместо них вздрагивали два очаровательных разноцветных крылышка.
- Ой! – я закрыла непослушные крылья-уши руками.
- Не боись, представь свои маленькие розовые очаровательные ушки, как ог-ромные серые ухища СЛОНА! – посоветовал-прозвенел бирюзовый колокольчик в такой же бирюзовой траве.
- Издеваешься, да? – я обречённо опустила руки.
- Ну, вот успокоилась, и всё нормализовалось, иди, посидим у костра, - позва-ла искорка, взметнувшаяся вверх.
Я подошла к сваленному дереву, села и уставилась на костёр. Языки пламени ласково потёрлись о мою руку, по-кошачьи мурлыкнули.
- А что ты вообще здесь делаешь? – спросила у одного из язычков пламени.
Ответ послышался из-за спины:
- [b]Пишу рассказы, сидя у костра.[/b]
Обернулась на голос. И обомлела. Поняла [b]я[/b], что [b]вижу[/b] свою вторую [b]половину[/b], предназначенную мне судьбой. Как Инь и Янь являются противоположностями, так и мы были с ним различны. Молодой юноша смотрел на меня насмешливо, кривя губы и подняв правую бровь вверх. Кудрявые волосы персиково-абрикосового цвета нежно перебирал ветер. Только рыжеватые усы и бородка да всё те же ярко-голубые глаза напоминали о лесном «чудище» коте.
- Это, правда, ты? – ещё не веря такой встрече, спросила робко я.
- Нет. Я – [b]другая половина[/b], - твёрдо ответил, не желая вводить меня в заблуждение, - не твоя.
- Жаль, а так похож… - загрустила.
- Не ной, - строго приказал, - она [b]видит тебя[/b], твоя половина. А я так, проводник.
- Какой такой проводник? – в очередной раз выпала в осадок.
- Ну, ты же взрослая женщина, что тебе объяснять всё надо, как маленькой?! Сталкер. Слышала про таких? – повозмущался, объясняя, молодой человек.
- А-а-а… Сталкер, значит, проводник… и куда же ты меня будешь провожать?
- Вот дура-баба, да не провожать, а вести! – воскликнул юноша и схватил меня за руку, - пошли, по дороге расскажу.
Я послушно пошла, отдаваясь и полностью доверяя этому такому знакомому незнакомцу.
- Как же ты можешь быть сталкером? Ты же ещё такой молоденький? – не унималась я и всё задавала и задавала вопросы.
- А мы – молодые – резвые! – гордо, с вызовом сказал Проводник.
- И куда же ты меня ведёшь?
- Хм, какая невнимательная… Помнишь: «[b]Любовь управляет миром[/b]»?
- Ага, - кивнула.
- Так вот, не задавай глупых вопросов. [b]Тайна путешествий[/b] [b]тихо пришла[/b]…
… Я открыла глаза. Начался серый рабочий день. Снова тоска. А ещё присниться такое? Надо же: «Тайна путешествий тихо пришла…». Хочу ещё…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=394587
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 22.01.2013
I
Мир, в котором я живу,
Не делится на части,
Пока в нём есть любовь.
Знать, не в снах, а наяву,
Каким бывает счастье,
Делить его с тобой
Жила-была девочка – золотистые косы,
Любила огонь и лёд, небо, солнце и грозы.
Я знаю пароль,
Я вижу ориентир,
Я верю только в это:
"Любовь спасёт мир!»
Вера Брежнева
[b] Мир, в котором я живу[/b], серый и однообразный: дом – работа, работа – дом. И когда засыпаешь, закрываешь глаза – и серая тьма. Сон. Будни. Сон. Чем они отличаются? Непонятно. Это [b]не делится на части…[/b]
Вот и в этот раз закрыла глаза с предчувствием погружения в серую тьму…
…серый-серый плотный туман. Иду, пробираюсь через него, руками раздвигаю плотную массу. Но это уже не туман, а серые безликие люди идут сплошным потоком навстречу мне. А я одна против течения. [b]Пока[/b] одна. Замечаю вскользь чей-то взгляд. Как? Здесь? В серой однородной массе – живой осмысленный взгляд? И прямо в мои глаза. [b]В нём есть любовь[/b]... Остановилась. В тот же миг толпа-течение понесла меня назад, увлекая всё дальше и дальше от заманчивого живого взгляда.
Я как могла быстро заработала локтями, отбиваясь от безумной серой массы-толпы, серых будней и сна без сновидений.
- Э, подожди, постой! – крикнула, цепляясь своим взглядом за яркое пятно глаз.
- Вы мне, мадам? – отозвался молодой (скорее всего, юношеский) голос с тихим ласковым придыханием.
Хм, ещё и мурчит… [b]Знать[/b] бы, кто это.. Кот, что ли?
- Мр-р, и как вы угадали, мадам?
Взгляд переместился ближе. Один только взгляд. Глаза в глаза. И цвет этих глаз ярко-синий, разрез совсем не кошачий, а вполне человеческий. Я цепко ухвати-лась за этот взгляд (ну, конечно же не руками, а тоже взглядом). И туман рассеялся, и стою я на поляне, под ногами свежая яркая бирюзовая трава (Боже! чё ж трава-то синяя?) и деревья с коричневой корой, упругими ветками, зелёными лаковыми ли-стьями. Просто детский рисунок, [b]не в снах, а наяву[/b]! И посреди этой детской непо-средственной яркости – ясный земной взгляд, обладающий кошачьим голосом. Вихрем пронеслось: «[b]Каким бывает счастье[/b]? Неужели это ОНО – моё счастье?»
- Чё за глупости такие? Кот этот меня «мадамой» какой-то обзывает… - про-бурчала себе под нос, надеясь, что обладатель кошачьего голоса меня не услышит. Напрасно. Я была услышана.
- Почему же сразу обзываю?! – возмутился-прошипел взгляд.
- Да что же ты за чудище лесное, безтелесное?
- А сама ты себя видела со стороны? Не чудище? «Мадама»! – услышала в от-вет насмешливое урчание.
- Да как же я посмотрю, где зеркало? Или лужа какая-нибудь? Куда смотреть? – возмутилась справедливо.
- Пх-пх-пх, - это, наверное, «чудище» так хихикало, - «взгляни, взгляни в глаза мои зелёные-е-е…» Глаза – зеркало души! Будем [b]делить его с тобой[/b]…
Взгляд приблизился прямо к моему носу, и, действительно, я в этих человече-ских ярко-голубых глазах увидела себя… Но себя ли?...
Вспомнилась песня: «[b]Жила-была девочка – золотистые косы,
Любила огонь и лёд, небо, солнце и грозы…[/b]»
И это я? Небольшого роста (даже маленького!), хрупкая, лицо наивно-детское, чёлка неровная закрывает брови, а волосы длинные золотисто-пшеничные перели-ваются перламутровым блеском. Глаза черные, зрачков не видно. Нос тонкий, вздёрнутый. Губы узкие, бледно-розовые.
Это не я! Я же в жизни своей, как есть, мадам 36-ти лет, с тёмными волосами средней длины, круглым лицом, носом картошкой. Только вот глаза… да, глаза мои! Чёрные, зрачков не видно…
- Мр, ну что? убедились, мадам?
- Да какая ж я теперь «мадама»? – воскликнула восхищенно я. - И это всё моё?! – провела ласково-нежно рукой по золотистым косам (ощущение шёлковой гладкости). – Бесподобно!!!
- Да неужели вы себя впервые видите?! – издевательски-насмешливое кошачье мурлыканье.
- А ты, «чудище», хоть покажись, - попросила я, глаза я уже твои до самого дна проглядела…
- Ладненько, как прикажете, мадам, проявляюсь… Глазоньки свои только руч-ками прикройте, чтобы зрелище не шокировало…
Голос постепенно стихал. Я послушно закрыла руками глаза, но было так ин-тересно, что между пальцами всё равно оставила щелку.
И о чудо! Под неведомыми глазами появился вполне человеческий улыбаю-щийся рот, а нос, правда-таки, кошачий… и уши домиком – кошачьи, и усы торчат вызывающе… Ну да, голова вполне кошачья… а шерсть-то, шерсть – кудрявая! Персиково-абрикосового цвета! Я не удержалась и звонко рассмеялась:
- Ах-ха-ха-ха! Пудель с кошачьей головой!
- Мр, я же просил не подглядывать, - возмутилось «чудище», - у меня ещё хвост кошачий!
Я, уже не таясь, рассматривала невиданного зверя. Странно как-то, изначально окружающий мир своей яркостью напоминал детский рисунок, а теперь ещё больше походил на каляку-маляку пятилетнего ребёнка. И [b]я [/b]его [b]знаю [/b]давным-давно.
- Как же я здесь оказалась ?
- Наверное, [b]пароль[/b] знаешь?
- Кто? Я? – не уставала удивляться.
А кот всё так же не уставал насмехаться надо мной
- Нет, я!
- Ну подскажи, - заныла и протянула руку, чтобы почесать мурлыку за ушком.
- Вот так, так, нежнее, нежне… ещё чуточку… - котяра сам тёрся об мои пальцы. Я схватила упрямца за мягкое ушко:
- Ну что, подскажешь?
-Мя-у-у-у, - взвизгнул кот, - что ж ты сама не видишь? ОРИЕНТИР!!! Вверх взгляни!
Посмотрела в том направлении, куда указал зверь. И поняла, что [b]я вижу[/b] именно [b]ОРИЕНТИР[/b]. Над деревьями в ярко-синем небе с белыми ватными тучами на разноцветных воздушных шарах проявлялись красные буквы: «[b]Любовь спасёт мир![/b]»
- Ух ты! И куда это я попала? – спросила, уже и не надеясь на ответ.
- В мир, в котором я живу, - услышала нежное урчание…
…и я открыла глаза. Начались серые будни.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=394573
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 22.01.2013
На веселці сиділо сонце,
Тіліпало своїми ногами.
Заглядало в людські віконця
І махало привітно руками.
Закривало долонями очі,
Насувало на лоба хмари.
І тоді капотів дощик,
А веселка яскраво сіяла)))
Цей вірш ми склали разом із донечкою Раїскою.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=358703
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 20.08.2012
Шепоче листя під ногами.
Дерева вітер обтріпав.
В калюжах ті ж кошлаті хмари,
Що і на небі. День вмира…
Стає так зимно, а ще осінь
Не відгуляла дні свої.
Стає так зимно. Сонця просять
Останніх квіток пелюстки.
Дощ на асфальті полишає,
Мереживо з шматочків неба,
А вітер листя в них жбурляє,
Доносить шепіт: «Та не треба…»
Брудне повітря стогне й виє.
Усе навкруги морок вкрив.
Вмирає день. Заграва червоніє.
Шаленство… спокій… свято злив…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=358042
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 17.08.2012
Годинник. Стрілки. Біле коло.
Навколо пустка. Жах підступний.
Скрипить кватирка. Квітка квола.
Відкрита книжка. Простір скутий.
Несамохіть. Поволі. Стиха.
Воєнний стан. Напівтемрява.
Полин гіркий. Стихійне лихо.
Поняття глузду. Чорна яма.
Оповідання. Казка. Сповідь.
Страждання. Стогін. Сльози. Кат.
Хтось зайвий. Третій. Може навіть…
Годинник. Час. Маркіз де Сад.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=358035
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.08.2012
Ми з тобою – як море і небо… (Л. Костенко)
Немов море - я, а ти – небо.
Глибина моя – світло твоє.
Синє полум’я хвиль – це від тебе,
Гуркіт грому – це у тебе моє.
Шлю тобі в височінь шумовиння,
Воно легше, ніж хмари твої,
А у відповідь – сяйво проміння
Додає мені щастя краси.
Простягаю свої руки-хвилі,
Ти до мене – блакить своїх хмар.
Та зустрінемось тільки у мріях
І в далекому мареві чар.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=357845
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 16.08.2012
Чому мовчиш і не підводиш очі?
Невже я так ненависна тобі?
Тобі, що говорив із ранку аж до ночі
Слова ласкаві, ніжні, чарівні.
Кохаєш іншу? Кращу, веселішу
І лагідну дівчину, не таку, як я.
Тоді чому приходиш до колишньої?
Та дівчина, мабуть, тебе чека…
Не все забулось. Вуста ще не схололи,
І серце б’ється дужче, ніж завжди.
Любов… Вона так швидко не проходить,
А відступає крок за кроком в нікуди.
Вже губи шепотіть готові: «Кохана…»
Ось лиш на мить ти зупинись! Навіщо?
Та дівчина нова, іще не знана.
І ти вже не мене кохаєш… Іншу.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=357842
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.08.2012
(самоисполняющаяся сказка)
Она развелась с первым мужем. Давно. Даже вспоминать не будем.
От неё ушел второй, гражданский муж. Недавно. И вспомнить о нём бы хотелось, но тоже не будем.
И первого, и второго звали Александрами))) Ирония судьбы…
Но, как известно, СВЯТО МЕСТО ПУСТО НЕ БЫВАЕТ!!!
Она с подругой сидела за столиком в кафе, медленно пила пиво (мягкое, нежное, сладкое) и рассеянно оглядывалась по сторонам. Вокруг копошились люди и людишки, мужчины и женщины, парни и девушки, холостые и женатые, влюбленные и одинокие.
Зачем приходят в кафе? Отдохнуть, оторваться от домашнего уюта, посидеть в милой компании, познакомиться с кем-то.
Она пришла посмотреть на людей. Её интересовало, как люди ведут себя в разных ситуациях. Хотя нет, тут я соврала, она хотела заполнить то самое пустое место, которое таким не бывает.
Сидела, смотрела, молчала. К ней подошел мужчина, сел молча рядом за столик. Она повернула голову, посмотрела оценивающе: можно ли такого посадить на то самое место? Оказалось, можно. Средних лет (30-35), кудрявые светлые волосы, карие прон-зительные глаза, улыбка трогательно-милая, нос истинно мужской, с горбинкой. К этому всему – руки с длинными крепкими пальцами и фигура гимнаста.
Никто не начинал разговор, просто каждый сидел и пил сой напиток: она пиво, он вино. Когда зазвучала музыка, он протянул ей руку, приглашая на танец, она ответила на приглашение.
Кружились в медленном танце, не замечая быстрая музыка или медленная. Она смотрела в его глаза, рассматривала ресницы, следила за движением тонких губ, улыбающихся её взгляду, ужасно хотела дотронуться до его непослушных волос.
Он смотрел в её глаза, переводя взгляд на полураскрытые в нерешительной улыбке губы, и тоже чего-то хотел)))
- Как вас зовут? – спросила она.
- Александр, - ответил он.
Молчание продолжилось, завораживая своей тягучестью и трепетностью.
Закончилась песня, он отвел её за столик и вышел из кафе.
Она ждала его возвращения, всё оборачивалась на дверь, шарила взглядом по толпе, но знакомой фигуры и кудрявых волос так и не увидела. От отчаяния и разочарования смешалась с толпой в каком-то диком современном танце. Вдруг рядом почувствовала чье-то уже знакомое присутствие. Он взял её за локоть и повернул к себе. В его руках была алая роза. Он протянул цветок ей.
- Девушка, это вам, можно с вами познакомиться?
Она растерянно улыбнулась, оглянулась на подругу, та танцевала, не замечая происходящих событий.
Взяла нежный подарок:
- Ирина, - еще раз улыбнулась в глаза новому знакомому.
- Давайте с вами выпьем еще вина, за знакомство?
- Да, конечно.
Они пошли за столик.
Вечер переставал быть томным.
Болтали о разной чепухе, понемногу узнавая друг друга. Периодически выходили танцевать, весело смеясь и не обращая ни на кого внимания.
Пора было идти домой.
Он предложил отвезти её домой на машине «Опель» серебристого цвета. Она согласилась. Доехали до магазина, купили пирожных к чаю. И еще сидели с полчаса в машине, болтая о разных глупостях. Что же она о нем узнала?
1. Он не женат (был когда-то).
2. Детей своих нет.
3. Квартира своя есть, однокомнатная, ему одинокому хватает.
4. Работает менеджером по закупкам и продажам, средний месячный доход 5-8 тысяч гривен.
5. И самое главное, она ему понравилась)))
Обменялись номерами телефонов, договорились созвониться.
Звонка она особо не ждала, рассчитывая на то, что это случайное знакомство. Но как она ошиблась! Он звонил каждый день, надеясь услышать ее голос, весёлый смех. Приглашал погулять, водил в кафе и по магазинам. Она тихо радовалась такому мужскому вниманию.
Но рано или поздно должен был произойти момент сближения тел, момент радости любви и просто секс. Это произошло, как ни странно, в его машине. Они долго целовались. Она гладила его непослушные кудрявые волосы, он нежно проводил губами по ее щеке и шее. Это было восхитительно и прекрасно. Чувства пере-полняли обоих, и она услышала шепот:
- Ириска, я тебя люблю…
Ответила так же шепотом:
- Да, Сашка, я тебя тоже…
И все чувства завертелись в одном ритме. Здорово! Здорово! Здорово!
Улыбки на лицах, радость в глазах, счастье в сердце)))
Обновление жизни. Они летали вдвоем, держась за руки. Он согласился помочь ей сделать ремонт в ее квартире, показал, как живет сам. Она согласилась связать ему свитер ярко-синий с любовью в каждой петличке.
Она познакомила его со своей дочечкой Раисой, он сразу нашел с ней общий язык: катался на роликах отменно и повез их на каток в Донецк. Раиса от него тоже в восторге, но пока называла его дядя Саша.
Он познакомил её и Раису со своим отцом (мать его умерла 5 лет назад), и все друг другу понравились.
Счастье и радость преследуют их союз всегда. А она успокоилась и забыла о своих прежних любовных разочарованиях. Ведь, как говориться, СВЯТО МЕСТО ПУСТО НЕ БЫВАЕТ!!!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=357457
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 14.08.2012
Я хочу тебе згвалтувати…
Притиснути ніжно до полу
І міцно, сильно тримати
Оголене серце в долоні.
Я хочу тебе любити,
Вдивляючись у твої очі,
Щоб кожна тіла клітина
Мене пам’ятала щоночі.
Я хочу тебе кохати,
Так романтично-красиво!
І зможеш колись ти згадати,
Яка я була щаслива)))
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=356789
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 12.08.2012
Твоя шкіра зі смаком маслини…
Я проводжу по ній язиком…
По руці, по шиї, по спині…
Відчуваю всім тілом тепло.
Те тепло, що тече разом з кров’ю.
Те тепло, що тремтіння несе.
Те тепло, що зветься любов’ю…
Забуваю з тобою про все…
06.05.12
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=356620
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.08.2012
За небесним виднокраєм
Заховалася веселка.
Ми її з тобой шукаєм,
А вона від нас далеко.
Я візьму тебе за руку,
Відведу в поля небесні,
Будем там шукать веселку
І співать пісні чудесні.
Від пісень тих дивно-звичних
Розпускатимуться квіти,
А в поля зорекосмічні -
Сотні пелюсток летіти.
Закружляють квіти-зорі
Над веселкою у танці.
Ми замріяно прозорі
Забуваєм учорашнє.
26.04.12
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=356619
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 11.08.2012
С придыханием,
резким запахом,
Нежным выдохом,
тёрпким вдохом.
Ты дыши, ты дыши кислородом…
не задумываясь о многом.
Пусть твой вдох будет силой наполнен:
Жизни, радости и позитива,
А твой выдох до верха заполнен
Всеми чувствами…
А.М.Н.Е.З.И.Я.
15.11.2011
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=356395
рубрика: Поезія, Интимная лирика
дата поступления 10.08.2012
Він учора поглянув у небо
І побачив з півсотні зірок.
Доторкнувшись одної,
подумав:«Так треба!»
І зробив усього лише крок.
Простягав свої руки-крила
До могутніх небес неземних,
Посміхався до зорей щасливо,
Ті ж у відповідь світло несли.
___________
Зазираєш отак в зірки-очі,
Хочеш бачити там красу,
А у відповідь щастя хлюпоче
І дає насолоду земну.
24.04.2012
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=356394
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 10.08.2012
Ти зраджуєш мене із вітром:
Тримаєшся із ним за руки,
І той тобі шепоче в вухо,
Що тільки він тебе обсипле квітом…
Ти зраджуєш мене із сонцем:
Втішаєшся його промінням,
Чекаєш на його світіння,
Виглядаючи у віконце.
Ти зраджуєш мене із небом:
Вдивляєшся у далі сині,
Погладжуєш хмарки по спині
І забуваєш знов про мене.
01.05.2012
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=356131
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.08.2012
Хто зрозуміє душу жінки,
Її палітру, всі відтінки,
Тендітну мрійність ніжного єства,
Закоханість, кокетство й почуття,
Вогонь безмежного кохання
І лід образ, розчарування,
Занурення в буденну метушню
Та виплекану серцем таїну,
Палку нестриману цікавість,
До хитрощів лукавих здатність
І материнську лагідну любов –
Пекельну суміш, що бентежить кров?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=356130
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 08.08.2012