Артур Сіренко

Буржуйка

                     «На  свіжу  рану  лягла  рукавиця  залізна...»
                                                                                                 (Поль  Верлен)

На  передову  вирушали  на  світанку  (як  і  належиться  поетам  та  скрипалям,  що  грають  на  залізних  скрипках  –  це  мене  понесло  на  поезію  –  не  звертайте  уваги).  Везли  нас  на  «шишарику»  -  потріпаному  життям  і  «втомленому»,  з  подертим  брезентом.  До  «шишарика»  запхали  міномет  «Сани»,  а  потім  ще  й  причепили  гаубицю  Д-30.  «Бідний  шишарик!»  -  подумалось  мені.  Падав  лапатий  сніг.  Морозу  майже  не  було.  Настрій  у  всіх  був  якийсь  безтурботний  –  таке  було  враження,  що  збираються  їхати  не  до  м’ясорубки,  а  на  пікнічок.  Дивлячись  на  сніг  мені  хотілось  писати  хоку  та  танка,  а  не  стріляти.  

 Комбат  зауважив  пакет  в  моїх  руках:

-  Ти  що  взяв?  (У  нас  в  батареї  сухий  закон,  як  в  Стейтах  у  двадцятих  бутлегерських).

-  Печиво  і  сало.

-  Це  аристократично  –  сало  їсти  з  печивом.

Тим  часом  парком  чомусь  безцільно  тинявся  майор  майор  К.  з  меланхолійним  виразом  обличчя.  У  мене  тут  же  виникла  ідея:

-  Давайте  візьмемо  майора  К.  з  собою  на  вогневу!

-  Ні!  –  тут  же  бурхливий  протест,  це  солдати  хором.  –  Він  марнотратник  слів!  У  нас  в  батареї  є  свій  такий  самий  майор  –  він  теж  марно  витрачає  слова.  Ми  навіть  свого  майора  з  собою  не  взяли...  

(Мені  одразу  захотілося  відредагувати  Конфуція:  «Той,  хто  марно  витрачає  слова,  губить  людей.»)

Тим  часом  наш  комбат  (підполковник)  побачив  біля  машин  смішного  песика  –  білого  з  чорною  головою  (згадалися  шумери  –  народ  чорноголових)  і  почав  його  ловити:

-  Зловимо  цього  песика!  Візьмемо  з  собою  на  вогневу  –  веселіше  буде.

Ця  ідея  не  викликала  особливого  ентузіазму  в  солдат:

-  Та  він  тут  же  втече,  як  тільки  почнеться  серйозна  стрілянина!

Песик  вперто  не  хотів,  щоб  його  зловили  і  посадили  в  машину  –  тікав  і  скавучав,  ніби  здогадуючись  КУДИ  його  збираються  взяти.  Зрештою  так  і  не  зловивши  песика  дали  команду:  «По  машинах!»  Ми  залізли  в  «шишарик»  з  мінометом,  ЗІПами,  бусолями  та  причепленою  Д-30.  Примудрилося  влізти  13  чоловік  не  рахуючи  водія.  «Шишарик»  застогнав  від  перевантаження,  але  рушив.  Мені  чомусь  одразу  чомусь  згадалося:

       «На  шхуні  тринадцять  чоловік
           І  скриня  мерця.
           Йо-хо-хо!
           Та  ще  й  пляшка  рому!»

Все  як  в  пісеньці,  тільки  пляшки  рому  не  було.  «Шишарик»  їхав  тяжко  –  мені  він  нагадував  старенького  хворого  віслючка,  якого  перевантажили  і  він  це  усвідомив.  За  нами  їхало  ще  три  таких  же  «шишарики»,  СОБаковоз    і  буркотливий  бетер.  Кілька  разів  по  дорозі  «шишарик»  глохнув.  Водій  вилазив  з  кабіни,  здіймав  руки  до  сірого  Неба,  голосно  нарікав  на  буття  і  карму,  взивав  ім’я  Боже  надаремно,  проголошував,  що  ті,  хто  сказав  йому  їхати  сьогодні  на  цій  машині  мали  предків  розпусників  і  розпусниць.  Потім  водій  копирсався  в  моторі,  «шишарик»  пчихав  чмихав,  стогнав,  скрипів  і  їхав  далі.  Я  собі  уявив  якою  ідеальною  мішенню  для  сепарів  ми  були  під  час  цих  вимушених  зупинок,  і  мені  стало  сумно.  

По  дорозі  на  кинутому  блок-посту  побачили  замість  солдата  кумедне  опудало  в  бушлаті.  Я  ще  подумав,  що  це  пам’ятник  абсурду  нинішньої  війни.  

Коли  доїхали  до  вогневої  і  почали  встановлювати  міномети  падав  холодний  і  злий  (але  красивий)  сніг:  бліндажі  та  окопи  вкривались  білою  ковдрою.  Я  би  залюбки  споглядав  би  цю  суто  японську  картину  і  медитував  би,  але  я  був  на  війні,  а  не  в  саду  монастиря  Нагасіма.  

У  нас  було  всього  три  міномети  «Сани»  (не  плутати  з  «Соні»)  –  калібру  120  міліметрів.  Не  знаю,  хто  придумав  називати  міномети  власними  іменами,  але  на  них  було  нашкрябано:  «Том»,  «Смок»,  «Малюк».  Певно,  хтось  з  солдат  начитався  Джека  Лондона  та  Гаррієт  Бічер-Стоу.  Але  так  чи  інакше  «Білого  мовчання»    не  було.  Ледве  встигли  навести  міномети  на  основну  точку  наводки,  як  над  головами  загудів  безпілотник  –  явно  не  наш.  Хтось  із  солдат  пожартував,  що  прилетів  «привид  з  моторчиком  –  дикий,  але  симпатичний».  Нічого  хорошого  цей  візит  не  віщував  –  («Взвод,  в  укриття!»)  сховалися  в  бліндажі  та  в  «щілини».

Добре,  що  на  вогневій  все  було  завчасно  вирито.  І  тут  почалось:  по  нас  почали  гатити  з  гаубиць  –  земля  двигтіла.  На  щастя,  снаряди  падали  за  сто  –  двісті  метрів  лівіше  від  нас.  Щось  там  сепаратисти  не  врахували  –  чи  поправки  взяли  не  ті  чи  ще  щось.  Я  сидів  в  бліндажі  і  переживав  за  «Тома».  Чомусь  був  впевнений,  що  ніхто  з  наших  людей  не  постраждає.  А  «Том»  мене  ніколи  не  підводив  –  це  був  мій  улюблений  міномет.  Ще  переживав,  що  влучать  у  склад  мін  і  буде  такий  бабах...  І  нічим  буде  стріляти,  якщо  ми  вціліємо,  звісно...  Але  якось  обійшлося  –  вони  не  влучили.  Лише  потім  я  зрозумів,  що  сприймав  тоді  міномет  як  живу  істоту.  Навіть  розмовляв  інколи  з  ним.  Один  солдат  навіть  запитав  мене:  «І  давно  ви  розмовляєте  з  мінометами?»  Але  я  промовчав  у  відповідь.  

Коли  все  стихло,  я  тут  же  вийшов  на  зв'язок:  «Крук»,  я  «Сайгон».  Нас  обстріляли.  Куди  і  коли  робити  «відповідку»?»  Ясно,  що  до  тих  гаубиць  сепарів  ми  не  дострелимо  –  далеко.  Та  і  нема  вже  там  їх.  Але  і  не  стріляти  у  відповідь  –  це  якось  зовсім  не  гонорово.  Добре,  що  СОБ  розумів  мене  з  півслова:  «Сайгон»,  я  «Крук».  По  пристріляній  чотири  дні  тому  точці.  Туди  саме  йде  колона  бронетехніки  сепарів.  Підготувати  міни.  Осколково-фугасні.  Підривник  фугасний.  Заряд  шостий.  Приціл  740.  кутомір  17-05.  По  моїй  команді.  ...  Три  міни.  Вогонь!»  І  пішло!  Стріляли  за  пагорб  і  за  смугу  зеленки  на  відстань  майже  шість  кілометрів.  Що  там  робилося  і  куди  стріляли  ми,  звісно,  не  бачили.  Не  знаю,  чи  бачив  СОБ,  але  знав  куди  і  що  з  того  виходить.  «Першому  –  лівіше  0-03,  приціл  вище  10.  Другому  лівіше  0-02.  Третьому  правіше  0-02.  Три  міни.  Вогонь!»  Випустили  більше  20  мін.  «Сайгон»,  я  «Крук».  Батарея  стій,  в  укриття.  Я  тебе  поздоровляю,  «Сайгон»!  Від  колони  бронетехніки  сепарів  лишився  один  металобрухт.»  Я  зримо  уявив  собі  розтрощену  колону  сепаратистів  і  на  душі  стало  тепло  і  радісно.  Ніби  гарячою  кавою  пригостили.  Потім:  «Змінити  дислокацію!  Переміститися  на  позицію  32-45.»  

Міномети  зібрали  гарячкову  і  ходу  звідти.  На  новій  вогневій  теж  були  і  шанці,  і  бліндажі.  І  теж  сніг  (білий)  і  чагарник  (зледенілий)  і  небо  (сіре).  Думав,  зараз  почнуть  стріляти  –  якщо  не  по  нас,  то  по  нашій  колишній  вогневій.  Але  запала  тиша.  Надовго.  Моторошна  і  зловісна.  Почались  довгі  і  нескінченні  дні  очікування  і  замерзання.  Було  дико  холодно.  У  нас  був  звісно,  пункт  обігріву  –  прихована  підземна  пічка  в  одному  з  бліндажів,  але  толку  від  неї  було  мало,  мороз  докучав.  Я  вже  думав,  що  там  і  замерзну.  Почувати  себе  мішенню  –  огидне  відчуття.  Особливо,  коли  знаєш  де  сепаратисти,  але  стріляти  заборонено  наказом.  Огидно...  Знову  прилітав  «привид  з  моторчиком».  Я  зрозумів,  який  звук  є  найогиднішим  –  це  звук  мотору  безпілотника.  Думав  знову  почнеться  катавасія.  Вже  навіть  хотілося  щоб  нас  обстріляли.  Тоді  ми  знову  по  них  у  відповідь.  Вже  стане  не  холодно  –  бо  буде  не  до  цього.  Але  знову  тиша...  

Щоб  зігрітися  ми  якось  почали  марширувати  навколо  порожніх  ящиків  з-під  мін.  Один  офіцер  виліз  на  ящики  і  приймав  «парад»  вигукуючи  періодично  кричалки  (ну,  ви  знаєте  які),  як  ми  дружно  повторювали.  Якби  в  цей  час  прилетів  би  безпілотник,  то  москалі  б  подумали,  що  у  нас  поїхав  дах.  Крім  морозу  була  ще  зледеніла  консервована  перловка.  Солдат  понесло  на  дурні  жарти  в  стилі  чорного  гумору.  Почали  фантазувати  на  тему  як  би  виглядала  батарея  якби  нас  всіх  повбивали.  Хтось  сказав,  що  гарячий  чай  нам  привезуть  на  дев’ятий  і  на  сороковий  день.  Це  взагалі  безглуздя  –  жартувати  на  тему  власної  смерті.  Я  іноді  бавлюся  зі  смертю,  але  завжди  відношуся  до  неї  з  повагою  –  без  дурних  жартів.  Вона  дама  благородна,  хоч  і  непередбачувана  (як  і  всі  жінки,  зрештою).  А  тут  товариство  понесло...  Хтось  почав  роздумувати  на  тему  як  виглядає  вбитий  сепаратист  (буцім  то  давно  не  бачили  вбитих  сепаратистів).  Хтось  припустив,  що  вбиті  сепаратисти  лежать  виключно  у  позі  «Ластівка».  Яке  божевілля  навколо...  Хотілося  просто  лягти  на  сніг  і  навіки  заснути...  Коли  я  вже  остаточно  впевнився,  що  мені  тут  судилося  замерзнути,  за  нами  приїхали  «шишарики»  -  поступила  команда  нашому  взводу  в  табір.  Назад  «шишарики»  їхали  якось  легко  і  навіть  весело  (машини  вміють  сміятися,  тільки  ми  не  знаємо  про  це).  Додому  завжди  легко.  А  табір  сприймався  як  дім.  Про  намет  з  буржуйкою  і  дровами  мріялось.  Справді  мріялось.  Не  повірите  –  мріялось  не  про  дім,  не  про  мир,  а  про  буржуйку  і  сухі  дрова.

А  ось  і  табір.  А  ось  і  буржуйка.  Ось  воно.  Нарешті.  Хто  не  замерзав  шість  діб  в  окопах,  той  не  зрозуміє,  яке  це  благо  –  сісти  біля  буржуйки  в  якій  тріщать  дрова  і  дивитись  на  спалахи  і  язики  вогню.  І  відігріватись.  І  зробити  собі  гарячого  чаю...  Я  сидів  щасливий  і  замріяний,  читав  Вільяма  Єтса  і  розумів,  що  можна  буде  відіспатися  і  відпочити.  А  там  –  куди  завгодно.  Хоч  в  пекло.  Аби  можна  було  в  сепаратистів  стріляти.  

Мимо  проходив  капітан  К.  Я  без  передмов  до  нього:

-  Ви  знаєте,  капітане,  я  прийшов  до  висновку,  що  всі  замполіти  мають  бути  джентльменами.  

Обличчя  капітана  зробилось  здивованим,  а  очі  округлими:

-  Як  на  мене  посада  замполіта  і  джентльменство  –  несумісні.  

-  А  от  у  нас...  А  я  служив  під  командою  полковника  Лахлана  МакКваррі  –  його  ще  називали  «батьком  Австралії»  -  він  тоді  ще  був  полковником,  а  не  генерал-майором  -    всі  замполіти  у  нас  були  джентльменами.  

-  Дивне  якесь  прізвище  МакКваррі.  

-  Ніяке  не  дивне.  Поширене  і  відоме  шотландське  прізвище.  До  речі,  клан  МакКваррі  правильно  називати  МакГвайре.  

-  І  я  в  якій  же  це  ви  армії  служили,  що  у  вас  полковник  був  шотландець?

-  У  британській,  звісно.  В  ті  часи  ірландської  армії  ще  не  було.  Не  було  навіть  такої  держави  –  Ірландія.  Про  неї  ми  тільки  мріяли...  

-  У  британській  армії  не  було  такої  посади  –  замполіт.  

-  А  от  і  було.  Мені  краще  знати,  бо  я  там  служив.  У  нас  в  полку  було  аж  два  замполіти  –  один  англіканського  віросповідання,  а  другий  католицького.  І  всі  замполіти  католики  були  ірландцями.

Капітан  К.  якось  тут  втратив  низку  розмови.  Очі  в  нього  стали  дивитися  в  нескінченність.  Зате  в  розмову  втрутився  капітан  С.  Він  любив  в  розмови  втручатися  несподівано.  Почав  кидати  різні  образливі  репліки  про  ірландців.

-  Краще  вже  служити  в  пеклі,  ніж  в  одній  роті  з  ірландцями.  Крім  того,  що  вони  вічно  горлають  свої  пришeлепкуваті  пісеньки,  їх  руді  пасма  і  веснянкуваті  морди  демаскують  в  бою.  Хоч  бери  і  всіх  перефарбовуй.  

Я,  звичайно,  в  душі  образився,  але  не  подав  виду.  Це  він  не  зі  зла.  Просто  він  знав,  що  я  в  минулій  реінкарнації  був  ірландцем  і  вирішив  мене  понервувати.  Я  зробив  вигляд,  що  не  чую  що  реплік,  дістав  записник  (муза  мене  раптом  відвідала).  Капітан  С.  попросив  прочитати  щось  із  написаного  мною  останнім  часом  (він  знав,  що  я  інколи  вечорами  пишу  біля  буржуйки).  Я  прочитав  йому  кілька  своїх  останніх  верлібрів,  а  потім  новелу  «Мішаня,  що  народжений  для  кохання».  Думав,  він  лишиться  байдужим,  але  чомусь  мої  останні  твори  його  зачепили:

-  Твоя  стилістика  нікому  не  цікава  і  не  потрібна.  Вона  вмерла  на  майданах  і  в  котлах.  Це  все,  що  ти  пишеш  нічого  не  варте.  Навіть  фальшиве.  Ніхто  це  не  буде  сприймати.  

-  Тобі  не  сподобалось?  Це  погано  написано?

-  Я  не  сказав,  що  не  сподобалось.  Просто  це  все  не  те,  що  треба.

-  А  як  треба  писати?  Вислови  свою  думку.

-  Ти  опиши  весь  бруд  і  кров  війни.  Всі  ці  жахи  і  здичавіння  людей.  Цю  зневіру  і  озлоблення.  Цю  ненависть  в  душах.  Опиши  максимально  правдиво  і  натуралістично.  

-  Це  описати  неможливо.  Хто  не  пройшов  все  це  –  не  зрозуміє.  Крім  того,  про  війну  краще  ніж  Гемінгвей  та  Ремарк  я  все  одно  не  напишу.  Я  пишу  як  відчуваю.  Як  бачу.  

-  Ну,  то  викинь  свій  записник  на  смітник.    І  кращі  писаки  ніж  ти  заслужили  такий  же  шлях  для  своєї  макулатури.  За  що  я  поважаю  таких  письменників  як  Гашек  чи  Войнович,  так  за  те,  що  вони  зуміли  посміятися  з  аналогічної  ситуації  щодо  наших  подій.  І  не  сипали  сіль  на  рани,  не  обсмоктували  трагедії.  А  радили  просто  жити  і  сміятися.  Попри  все.  

-  Я  боюсь,  що  ти  поступово  перетворишся  на  циніка.  Мистецтво  це  не  просто  засіб  втіхи  чи  розради.  І  ти  вважаєш,  що  натуралізм  чи  навіть  гіпернатуралізм  це  сучасне  мистецтво?  Було  це  вже  –  література  перехворіла  натуралізмом,  як  хворіють  діти  дитячою  хворобою.  Постмодернізм  не  став  ні  ретро,  ні  пройденим  етапом  літератури.  Це  новий  пагін,  що  створив  нові  паростки  на  старому,  але  вічнозеленому  дереві  слова.  Про  малярство  я  вже  мовчу.  Вся  його  еволюція  йде  не  до,  а  від  натуралізму.  Так,  імпресіоністи  ловили  мить  життя  –  як  його  красу,  так  і  його  бруд.  Особливо  постімпресіоністи.  Дега  не  сміявся  з  життя  –  показував  його  трагедію.  Так,  цінності  які  вважалися  одвічними  в  епоху  модерн  похитнулися,  але  «Боги  абеткових  істин»  прийдуть.  Ти  завжди  цінував  Кіплінга  за  відвертість  і  здоровий  консерватизм.  І  ти  вважаєш,  що  одвічні  істини  перестали  бути  одвічними?

-  Тільки  не  тобі  їх  знову  проголошувати...  –  урвав  розмову  капітан  К.  і  зник  в  лабіринтах  військового  намету  –  там  між  залізними  ліжками.

А  я  трохи  привідчинив  дверцята  буржуйки  і  дивився  на  вогонь  –  такий  одвічний.  Не  дарма  наші  далекі  предки  поклонялись  вогню.  Вважали  його  посередником  між  світом  людей  і  світом  богів.  Поетів  до  людей  зараховуючи  теж  (до  речі)...  Напевно,  не  дарма.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=548086
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 02.01.2015

Залізні риби неба

                                                                 «Квіти  цвітуть,  коли  б  їх  не  посадили...»
                                                                                                                                                                 (Сінь  Ці  Цзи)

Сірі  залізні  риби
Пливуть  в  океан  неба,
Пірнають  у  хвилі  хмар:
Такі  ж  сірі,  як  ці  хвостаті  мокрелі.
Ці  риби  пливуть  зі  свистом,
Кидаються  на  берег  землі
З  криком  шалу  нірвани.
Цих  риб  вивергають  з  утроби
Хвостаті  залізні  дракони.
Цих  зелених  залізних  чудовиськ
Приборкали  ми  –  люди,
І  випускаємо  сірі  зграї  в  небо,
Що  у  ніщо  обернути
Стадо  песиголовців  –
Двоногих  істот  
З  головами  вовчими,
З  цитатами  замість  думок,  
З  ерзацами  душ  з  жесті.
Це  небо  давно  стало  
Морем  злим  і  недобрим,
Як  океан  Тетіс  –  
З  почварами  замість  птахів,
З  важкістю  олова  замість  блакиті,
З  вісником  смерті  замість  надії...  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=548085
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 02.01.2015

Мішаня, що народжений для кохання

                                   «Там  тінь  моя  лишилась  і  нудьгує...»
                                                                                                                   (А.  Ахматова)

День  був  паскудний:  з  сірого  неба  чи  то  лилось  чи  то  падало  щось  холодне  і  мокре  –  чи  то  дощ  чи  то  сніг.  Для  війни  така  от  «тактична»  погода  особливо  підла  –  не  сховаєшся.  Табір  був  майже  порожній  –  в  ті  дні  точилися  на  нашій  ділянці  фронту  особливо  жорстокі  бої  –  майже  всі  були  на  передовій.  

У  таборі  крім  наряду  та  караулу  було  лише  кілька  офіцерів,  що  повернулися  з  завдання  чи  з  передової  і  мали  їхати  знову  під  кулі  та  вибухи.  І  якраз  приїхала  ціла  фура  зі  снарядами,  яку  треба  було  терміново  розвантажити  і  приїхали  машини  з  передової,  які  треба  було  завантажити  іншими  снарядами  та  мінами.  Караул  і  наряд  «смикати»  було  не  можна,  довелось  вантажити  снаряди  одним  офіцерам.  Сивочолі  майори,  підполковники,  капітани  і  трохи  молодші  лейтенанти  тягали  цілий  день  ящики,  які  іноді  просто  розвалювалися  в  руках.  Ці  снаряди  зберігалися  на  складах  більше  п’ятдесяти  років  і  то  в  неналежному  місці,  дерево  ящиків  місцями  поросло  навіть  грибами-трутовиками.  Але  снаряди  та  гільзи  були  щедро  змащені  якимось  гидким  мастилом,  тому  не  зіпсувалися  і  в  бою  не  підводили  (ну,  майже  ніколи  не  підводили).  

Вантажили  під  дощем  чавкаючи  берцами  по  багнюці.  Всі  вже  були  брудні  і  мокрі.  Але  ніхто  не  злився,  не  лаявся  і  не  нив  –  всі  розуміли,  що  так  треба  і  треба  терміново.  Я  помітив  біля  ящиків  Мішаню  –  наймолодшого  офіцера  з  нашої  батареї.  Чого  він  був  вартий  як  бойовий  офіцер  –  я  не  знаю,  якось  не  доводилось  його  бачити  в  бою.  А  розпитувати  про  це  не  випадало.  Всі  його  називали  саме  так:  Мішаня.  Я  інколи  називав  його  підпоручиком.  Але  рідко.  

Виглядав  він  доволі  смішно  і  поводився  аналогічно.  З  нього  інколи  кепкували:  не  зі  зла  і  не  дарма.  Поводився  Мішаня  не  завжди  адекватно  ситуації.  Комбат  частенько  кидав  фрази:  «Кого  вчора  з  командирів  взводів  не  могли  довго  знайти?  Звичайно  ж,  Мішаню?»  «Хто  не  отримав  на  складі  бушлат?  Крім  Мішані,  бо  він,  звичайно,  не  отримав.»  

У  цивільному  житті  Мішаня  був  юристом,  працював  адвокатом  в  одному  маленькому,  але  симпатичному  містечку  на  Поділлі.  Він  був  майже  завжди  веселим,  життєрадісним  і  безтурботним,  частенько  наспівував  якісь  пришелепкуваті  примітивні  пісеньки,  постійно  вставляв  у  тему  і  не  в  тему  якісь  iдiотські  фрази.  Комбат,  звісно,  злився  і  підвищував  голос:  «Мішаня!!!  Помовчи!»  

Мішаня  якось  вмів  «діставати»  всіх  колег-офіцерів  своїми  нескінченними  розмовами.  Тому,  хоч  з  нього  і  сміялися,  але  його  товариства  уникали.  Мені  ж  його  перли  риторики  були  навіть  цікаві  –  забарвлювали  різноманітністю  сумні  будні  війни,  тому  для  нього  я  був  бажаним  і  чи  не  єдиним  співбесідником.  Роздуми  вголос  у  нього  крутилися  переважно  навколо  юридичних  казусів,  термінів  та  однієї  «одвічної»  теми:  «Ця  війна  безглузда  м’ясорубка  і  бойня.  Перемогти  Пyтіна  можна  і  потрібно  юридичним  способом.  І  я  працюю  над  цим!»  На  це,  звісно,  була  відповідь:  «Мішаня!  Йде  війна.  І  тим  людям,  що  почали  цю  війну,  напали  на  нашу  країну  начхати  на  міжнародні  закони  і  закони  взагалі  –  як  писані  так  і  просто  людські.  Я  мовчу  вже  про  Божі.  Нам  лишається  тільки  воювати.  Інакше  вони  знищать  нашу  країну  і  нас  всіх  заодно.»  Але  ці  аргументи  на  Мішаню  не  діяли.  

Саму  юридичну  науку  він  сприймав  як  свого  роду  поему,  а  себе  як  пісняра  юриспруденції.  Тільки  в  нього  слово  «закон»  завжди  римувалося  з  «Армагедон»,  а  «конституція»  з  словом  «проституція».  Крім  своїх  фахових  тем  він  любив  розповідати  про  наступне:  у  нього  на  мобілці  була  купа  фотографій  різних  топ-моделей  (очевидно,  здертих  з  інтернету),  але  він  запевняв,  що  це  все  його  подружки  і  про  кожну  він  розповідав  купу  історій  еротичного  змісту  з  його  безпосередньою  участю.  Крім  цього,  за  його  словами,  він  був  особисто  знайомий  з  багатьма  всесвітньовідомими  зірками  кіно  та  естради.  І,  нібито,  вони  приїжджали  до  нього  в  гості  в  маленьке  подільське  містечко  тільки  для  того,  щоб  поспілкуватись  зі  своїм  щирим  другом,  якого  вони  називали  просто  Мішаня.  А  він  відповідно  їх  теж  фамільярно  –  не  Елізабет,  а  Лізі,  не  Кейт,  а  Кіті.  У  ці  історії,  звісно,  ніхто  не  вірив,  але  нічого  ніхто  про  свою  зневіру  йому  не  казав.  Мішаня  колись  (в  іншому  житті)  грав  в  КВК  і  тому  (а  може  і  не  тому,  а  по  натурі  своїй)  сприймав  життя  і  війну,  як  епізод  нашого  життя,  як  кумедну  історію,  як  прикол  з  якого  варто  посміятися.  Йому  пробували  пояснити,  що  життя  це  не  прикол,  а  війна  це  зовсім  не  смішно.  Але  Мішаня  таку  логічну  конструкцію  не  сприймав.  

Він  взагалі  світ  сприймав  якось  дивно  і  суб’єктивно:  якось  я  запитав  його:  «Що  таке  істина?»  Він  відповів,  що  істина  це  те,  що  у  нас  в  душі.  Тобто  про  об’єктивну  реальність  з  ним  було  говорити  годі.  Інколи  у  вузькому  офіцерському  колі  він  зображав  персонажі  різних  мультфільмів.  Особливо  непогано  у  нього  вдавався  образ  Вінні-Пуха.  Мало  хто  сміявся,  але  це  (як  на  мене)  робило  життя  кольоровішим.  Крім  того  при  солдатах  він  ніколи  не  поводив  себе  як  паяц  –  якусь  дистанцію  тримав.  

Але  Мішаня  не  завжди  був  веселий:  іноді  в  його  очах  гостював  такий  глибокий  сум,  і  така  безнадійна  журба.  Комбат,  побачивши  якось  Мішаню  в  такому  стані,  сказав  (чи  то  всерйоз,  чи  то  жартома)  не  зауваживши  навіть  чує  його  Мішаня  чи  ні:  «Мішаня  ніколи  не  стане  на  лижі.  Мішаня  юрист  і  знає,  що  так  робити  не  можна.»    

У  той  день,  коли  ми  вантажили  снаряди,  я  побачив  Мішаню  під  імпровізованим  дахом  складу  РАО.  Він  стояв  без  шапки  на  холоді  і  сирості,  розхристаний  і  неприкаяний.  Крижана  вода  стікала  з  даху  прямо  йому  на  голову  і  за  комір,  але  він  не  звертав  на  це  ніякої  уваги.  А  в  очах  у  нього  був  такий  безнадійний  сум,  такий  відчай.

-  Ти  що  робиш?  Ти  ж  захворієш!  Вдягнись.  І  рухайся.  Ти  мене  чуєш?

На  це  Мішаня  відповів:

-  Я  народжений  для  кохання.

-  Коли  ти  серйозно  захворієш,  тобі  вже  точно  буде  не  до  кохання.  Ти  що  навмисно  хочеш  до  шпиталю  потрапити?

На  це  він  відповів  цитатою  з  однієї  дyркyватої  пісеньки  (а  він  часто  говорив  цитатами),  яку  постійно  наспівував:

-  Наші  дівчатка  сховали  ручки  до  муфточок...

Зрозумівши,  що  розмовляти  з  ним  зараз  немає  сенсу,  я  пішов  знову  вантажити  снаряди,  хоч  руки  просто  відвалювалися.  

Наступного  дня  мені  було  не  до  Мішані  –  я  був  на  завданні,  на  передовій.  Через  кілька  днів,  повернувшись  в  табір  я  зрозумів,  що  в  таборі  щось  трапилось  –  це  я  прочитав  на  обличчях  комбата  та  двох  офіцерів  з  нашої  батареї.  На  війні  кожен  день  щось  трапляється,  і  то,  переважно,  неприємне.  Але  неприємні  факти  всі  звикли  сприймати  буденно  –  віна  війною.  Тут  же  відчувалось,  що  трапилось  щось  особливо  неприємне.  

-  Що  трапилось?  

-  Мішаня  застрелився.  Не  розумію,  як  на  війні  людина  може  покінчити  життя  самогубством...

Але  я  зрозумів  як  і  чому.  Тільки  нічого  не  сказав  комбату  –  цього  не  поясниш.  Але  з  того  часу,  інколи,  виходячи  з  бліндажа,  я  кричу  в  степ:  «Мішаня!!!»  Бо  знаю  –  десь  тут  блукає  його  тінь...  Ех,  війна,  війна,  що  ти  з  нами  зробила...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=545471
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 21.12.2014

Холодне залізо

(Хокку  війни)

                                                 «Якщо  все  одно  колись  в  землю  ляжемо  і  я,  і  ти
                                                   Так  чому  б  не  сьогодні  без  суперечок  і  суєти?»
                                                                                                                                                                                     (Р.  Кіплінг)

Я  знаю  –  хокку  не  прийнято  писати  про  події  чи  історію.  Навіть  самураї  не  писали  хокку  про  війну  (хоча  куму  як  не  їм…),  але  все  таки  –  хокку  не  може  існувати  без  правди.  Я  вихоплював  часточки  свого  нинішнього  буття  і  вкладав  їх  в  рядки  (бо  я  в  душі  хайдзін),  і  вийшли  ось  такі  хокку  війни.  

     *        *        *
Живих  і  мертвих
Засипав  глибокий  сніг.
Холодний  бліндаж.

     *        *        *
Вимкніть  ліхтарик!
Навколо  сумні  лиця:
Хочу  темряви…

     *        *        *
Собачі  сліди
На  грудневому  снігу.
Кроки  в  темряву.

     *        *        *
Гільзи  на  снігу.
Що  таке  спокій  тиші
Питаю  мертвих.

     *        *        *
Сніги  та  піски.
Образ  Будди  малюю
Тупим  багнетом.

     *        *        *
Все  обліплює  сніг  –  
Такий  холодний,  блідий
Як  лиця  мертвих.

     *        *        *
Мінометний  залп.
Запах  гіркого  диму.
Яка  темрява!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=545315
рубрика: Поезія, Рубаї, хоку, танка
дата поступления 21.12.2014

Сніг і пісок

   «Плоть  людська  –  сувій,  на  якому  
     Відмічені  всі  дати  буття.»
                   (Максиміліан  Волошин)

Спав  я  міцно:  далася  взнаки  перевтома.  Крім  того  в  наметі  було  тепло  –  буржуйку  палили  славно  і  спальник  у  мене  був  «буржуйський»  -  теплий.  Снилися  мені  мертві.  Снився  один  вбитий  солдат  з  мого  взводу:  снилося,  що  я  привів  його  в  лікарню  і  прошу  доктора  зробити  йому  обстеження,  бо  солдату,  мовляв,  погано.  І  усвідомлюю,  що  солдат  вже  мертвий,  хоч  і  поводить  себе  як  живий.  Веду  його  до  іншого  доктора,  а  в  кабінет  черга.  Дивлюсь,  а  в  черзі  одні  вбиті  солдати.  Чи  то  прийшли  з  того  світу  лікуватися,  чи  то  я  потрапив  в  минуле  і  знаю,  що  всі  вони  загинуть.  І  кожного  впізнаю:  цього  вбили  місяць  тому,  цього  два,  цього  три  місяці  тому…  

Потім  раптом  прокинувся:  нас  підняли  серед  ночі.  Вишикував  свій  взвод:  навколо  тьма,  падає  легкий  сніг  –  але  не  пухнастий,  а  дрібний  і  колючий.  Земля  притрушена  білим,  чіткі  собачі  сліди  –  ведуть  туди  –  в  ніч,  в  темряву  –  ніби  вказують  нам  шлях.  Команда:  «До  машин!»  За  нами  вантажівки  з  причепленими  мінометами  «Сани»  та  сірими  мінами  в  ящиках.  Ми  їх  вчора  довго  «кінспорядили».  Міни  совкові  –  ні  підривники,  ні  вишибні  заряди  нормально  не  входили.  Довелось  використовувати  шматки  дерева  та  молоток  (що  не  можна  робити  категорично).  Я  дивився  як  луплять  по  бойових  мінах  молотком  і  думав:  ніхто  з  них  (навіть  я)  не  усвідомлюють  себе  камікадзе,  хоча  всі  розуміють,  що  в  будь-яку  мить  все  і  всі  можуть  злетіти  в  повітря  –  вибухнути,  але  всім  вже  все  одно.  Бо  треба  стріляти,  а  інших  мін  немає.  Лунали  навіть  дурні  жарти  в  стилі  чорного  гумору  про  «польоти  в  небо».  

Ми  все  їхали  в  темряві,  а  я  згадував  вчорашній  свій  дзвінок  до  однієї  старої  подружки  (25  років  знайомі)  –  я  був  тоді  у  зоні  зв’язку  і  хотілось  довідатись  як  там  наші  спільні  знайомі.  Я  так  і  не  додзвонився  до  подружки,  а  потім  прийшла  СМС:  «Я  в  театрі,  говорити  не  можу.»  Я  так  здивувався  –  мене  понесло  на  сентименти  –  виявляється  десь  існує  світ  (при  чому  в  цій  же  країні),  де  люди  ходять  в  театри,  слухають  музику,  розважаються,  не  бачать  кожен  день  смерть…  А  потім  подумалось:  адже  я  теж  в  театрі,  тільки  дивлюся  щодня  більш  цікаву,  динамічну  і  більш  насичену  подіями  виставу.  І  навіть  я  актором  у  цій  виставі.  Щоправда,  тут  вбивають  по  справжньому  –  не  так,  як  в  грецькому  театрі  –  бутафорськи,  а  по  справжньому,  як  на  арені  римського  Колізею,  у  драмі  гладіаторів.  Навіть  пісок  під  ногами  –  ну  чисто  латинський,  як  на  арені.  Ми  гладіатори.  По  телевізори  глядачі  дивляться  на  нас,  споглядають  нашу  трагедію.  І  тим  глядачам  теж  потрібно  тільки  «хліба  й  видовищ».  

Ми  так  і  їхали  –  в  машині  темно.  Хтось  ввімкнув  ліхтарик  –  з  темряви  випливли  сумні  обличчя  солдатів.  Я  не  стримався:  «Вимкніть  ліхтарик!  Навколо  тільки  сумні  обличчя.  Хочу  темряви…»  Тільки  через  мить,  коли  знову  очі  відпочивали  у  тьмі  зрозумів:  я  говорю  як  хайдзін,  складаю  мимоволі  хокку…  Мотор  і  далі  гудів,  машину  хитало,  чомусь  згадався  Кіплінг:  

                                               «Якщо  все  одно  колись  в  землю  ляжемо  і  я,  і  ти
                                                   Так  чому  б  не  сьогодні  без  суперечок  і  суєти?»  

Привезли  нас  на  бліндаж  «Вівторок»  -  не  знаю  хто  і  чому  придумав  цій  позиції  таку  iдiотську  назву.  Але  таке  було  відчуття,  що  возять  нас  не  в  просторі,  а  в  часі  –  з  одного  дня  тижня  в  інший.  Навколо  сніг,  пісок  –  там,  де  земля  розволочена  вирвами,  уламки  якихось  дощок,  кущі  і  суха  трава  (місцями  спалена  вибухами),  розбиті  снарядами  шанці  і  бліндажі.  Ледве  сіріє.  Десь  лунає  канонада.  Хтось  по  комусь  стріляє.  Судячи  по  всьому  сепаратисти  по  нашим.  Коротше,  ситуацію  я  «не  Копенгаген».  

Швидко  розгортаємо  міномети,  ставимо  бусоль:  ледве  стигли  навести,  як  по  рації  голос  СОБа  з  СОБаковоза:  «Сайгон»,  я  –  «Кондор»!  Ціль  103,  піхота.  Приціл  563,  кутомір  16-03,  заряд  другий,  осколково-фугасним,  підривник  осколковий,  одна  міна,  вогонь!»  І  пішло!  Куди  стріляємо,  звісно  не  бачимо.  Одна  міна  за  другою  –  ледве  встигаємо  відновлювати  наведення.  Хто  не  був  у  справжньому  бою,  той  не  знає  оцього  шалу,  цієї  ейфорії  –  коли  тіло  вже  не  відчуває  болю,  коли  все  одно  –  загинути  зараз  чи  років  через  50  нудного  життя,  коли  грім  пострілів  мінометів  і  вибухів  –  і  вже  байдуже:  це  наші  міни  рвуться  чи  стріляють  по  нас.  Тільки  крики  між  пострілами:  «Лівіше  0-23,  приціл  568,  три  міни  швидким,  вогонь!»,  «Міномет,  постріл!!!»  Запустили  мін  по  20  кожен  міномет,  коли  пролунав  голос  СОБа  по  рації:  «Ми  влучили!  Ми  їх  поклали!  Цілу  роту  сепаратистів  змели!  А  тепер  ходу  звідти!  Ходу!!!»  І  для  чого  він  по  рації  таке  прямим  текстом???  Оригінал  у  нас  СОБ  –  ех,  молоде,  зелене,  емоційне.  Певно,  перший  раз  роту  сепарів  замочив  і  перетворив  у  ніщо.  Ні  щоб  просто:  «Ціль  вражена.  Змінити  дислокацію!»  Чи  щось  таке.  Все  таки  наш  СОБ  в  душі  цивільна  особа.  Ще  й  романтик.  Але  то  байка.  Ми  їх  замочили!  У  боргу  я  не  лишився  –  СОБу  по  рації  процитував  Шекспіра:

                   "Those  hours,  that  with  gentle  work  did  frame
                   The  lovely  gaze  where  every  eye  doth  dwell,
                   Will  play  the  tyrants  to  the  very  same
                   And  that  unfair  which  fairly  doth  excel..."

Згорнули  міномети  і  ходу.  Навколо  гримить,  але  нас  «відповідною»  не  дістали.  Чи  то  взагалі  не  по  нас  стріляли.  Серед  сепарів  вистачає  безтолкових  артилеристів,  що  стріляють  не  туди  або  не  тоді.  Нам  просто  пощастило.    Нас  не  накрили.  Ми  встигли  втекти.  Відчуття  ейфорії  поступово  проходить.  Тіло  знову  відчуває  холод,  а  шлунок  голод.  А  ось  і  зупинка,  короткий  відпочинок  і  скромний  обід  серед  поля.  Але  вже  далеко  від  передової  –  канонада  доноситься  вже  здалеку,  ніби  з  потойбічного  світу.  

Набивши  шлунки  чистимо  міномети.  Запах  солярки  і  порохового  диму,  яким  просякнуто  все.  Не  стою  в  стороні  –  чищу  міномети  разом  з  солдатами.  Так  само  як  і  солдати  заляпаний  соляркою  і  брудом.  Щоб  збадьорити  солдат  починаю  розповідь  у  своєму  стилі:  «Я  колись  служив  матросом  на  «Еспаньйолі»,  так  у  нас  на  кораблі  були  гармати  точно  такого  ж  калібру  як  наші  міномети.  І  теж  не  нарізні,  а  гладкоствольні.  Заряджали  ми  їх  так:  насипали  порох  через  жерло  гармати,  потім  затикали  пиж,  потім  у  ствол  вганяли  кругле  ядро.  При  основі  гармати  була  дірка  –  туди  вставляли  гніт  і  запалювали.  Я  тоді  курив  люльку  (а  тоді  тютюн  був  в  дивовижку)  і  запалював  гніт  іноді  прямо  з  люльки.  А  диму  було  після  пострілу!  Не  те  що  від  наших  мінометів.  Просто  хмари  диму!  А  годували  нас  погано  –  набагато  гірше  ніж  тут  –  одними  сухарями  і  солониною.  Такою  солоною,  що  просто  обпікала  губи.  Ми  її  відмочували  в  морській  воді,  щоб  не  була  такою  солоною,  але  це  мало  допомагало…»  Солдати  сприймають  мою  розповідь  серйозно,  обличчя  сповнені  співчуття  і  якогось  суму  і  здивування:  «А  Ви  в  якому  році  служили?»  «У  1602,  у  флоті  її  величності  королеви  Єлизавети!»  Зіниці  у  солдат  розширюються  (певно  від  здивування),  але  ніхто  не  сміється  –  жартів  вони  не  сприймають,  не  розуміють.  У  кепа  дах  поїхав,  не  інакше…  Але  ніхто  не  подає  виду,  всі  продовжують  чистити  міномет.  Цих  людей  уже  нічим  не  здивуєш,  все  вони  сприймають  як  факт.  Ну,  подумаєш,  кеп  вважає,  що  вже  жив  колись  і  не  раз  –  мало  в  кого  в  голові  які  дивацтва…  

Мої  жарти  давно  ніхто  не  розуміє.  Тільки  один  сепаратист  якось  зрозумів  мій  жарт:  сепари  якось  пішли  на  нас  в  атаку,  а  я  в  них  з  крупнокаліберного  кулемету  почав  стріляти  (жартома,  звісно,  бо  нічого  серйозного  в  цьому  божевільному  світі  не  буває),  влучив  одному  сепаратисту  в  голову,  так  він  одразу  і  зрозумів  мій  жарт,  розкинувши  мізками…

А  ось  і  табір.  Можна  трохи  відпочити  і  погрітися  біля  буржуйки.  Хоча  який  там  відпочинок  –  в  голові  продовжують  звучати  вибухи…  І  варто  заплющити  очі,  як  виникають  у  свідомості  картини  бою.  І  так  буде  цілий  вечір  і  цілу  ніч  –  сон  повертає  нас  на  передову.  І  тут  ніякі  заспокійливі  не  допоможуть.  Але  якось  раптом  стає  спокійно  і  умиротворено:  ми  це  зробили,  ми  сьогодні  розбили  сепаратистів  і  зупинили  їх  спробу  наступу.  До  мене  на  спальник  стрибає  наш  табірний  кіт  Томик  (його  всі  люблять,  він  приходить  в  гості  до  відпочиваючих  солдат  і  муркоче)  –  тваринка,  яка  приносить  радість.  Пухнастий  і  добрий.  Стає  якось  затишно.  Розмовляю  з  котом:  розповідаю  який  у  мене  є  чудовий  дім  і  який  в  мене  вдома  є  кіт.  Хто-хто,  а  Томик  мене  розуміє.  У  голові  крутиться.  Виникає  відчуття,  що  я  злітаю  в  повітря  і  літаю  навколо  буржуйки  у  якійсь  дикій  круговерті…

P.  S.  Позивні  СОБа  та  ім’я  кота  змінені  –  кіт  теж  на  службі  Україні  –  мишей  в  таборі  ловить,  а  від  тих  москалів  всього  можна  чекати…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=545214
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 20.12.2014

А я на війні

           «А  десь  то  є  просте  життя  і  світло…»
                                                                                                     (А.  Ахматова)

А  я  на  війні.
І  це  не  метафора.
А  десь  люди  сперечаються  щодо  поетики,
Відвідують  театри  і  читають  Есхіла,
П’ють    чай  з  порцеляни  і  цілують  коханок.
А  я  на  війні.
Десь  люди  купують  дорогі  меблі,
Дивляться  телевізію  і  нарікають  на  дорожнечу,
Сваряться  з  жонами  з  приводу  малої  зарплати,
Дискутують  щодо  політики  і  голосують.
А  я  на  війні.
Десь  люди  думають  про  кар’єру,
Сперечаються  про  смак  салатів  і  кави,
Відвідують  ресторацію  «Жорж»  і  замовляють  віскі,
Розмовляють  про  моду  й  курорти.
А  я  на  війні.
Десь  люди  не  знають,  як  змарнувати  час,
Як  піднятись  з  дивану
І  зробити  якусь  справжню  чоловічу  справу,
Щоб  пишалась  і  жінка  й  коханка
І  нарікають  на  нудні  передачі  тіві  й  рекламу.
А  я  на  війні.
Десь  люди  смакують  «Мадеру»,
Планують  відвідати  Рим  і  Венецію,
Їздять  на  остогидлу  роботу
На  дорогих  «Мерседесах»,
Ляскають  по  сідницях  секретарок,
Сварять  по  телефону  дочок,
Шукають  загублені  кредитки  й  мобіли,
Нарікають  на  тещу  і  погану  сантехніку.
А  я  на  війні:
Думаю,  як  дожити  до  ранку,
Не  схопити  кулю  в  серце,
Не  замерзнути  в  бліндажі,
Який  замітає  снігом  і  відчаєм,
Як  відбити  чергову  атаку  сепаратистів,
Молю  Бога,  щоб  не  підвів  кулемет,
Щоб  артилерія  випадково  не  змела  своїх,
Не  знаю  як  витягти  пораненого  солдата
З  палаючої  бронемашини…  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=545203
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 20.12.2014

Стежки, якими ніхто не ходить

                                       «Втомився  я  від  місячної  казки,
                                           Втомився  я    не  бачити  дня…»
                                                                                   (Максиміліан  Волошин)

Весна  того  страшного  але  величного  чотирнадцятого  року  (а  вже  котре  століття  чотирнадцятий  рік  страшний)  видалалась  на  диво  теплою,  яскравою  та  бурхливою:  квітень  радував    приємним  сухим  теплом,  а  сніги  в  горах  зійшли  рано  як  ніколи.  У  кінці  квітня  я  подався  в  гори  –  вирішив  відкрити  сезон  мандрівок.  

Раніше  я  ходив  у  гори  безперервно  –  і  взимку  теж.  Але  відколи  мій  найкращий    учень  загинув  в  горах  –  пішов  взимку  в  гори  і  замерз  (можливо,  навмисно,  можливо  випадково  –  але  це  окрема  трагічна  історія),  мені  як  щось  відтяло  в  душі  –  більше  я  ходити  взимку  в  гори  не  міг.  Хоча  я  дуже  любив  цю  жорстоку  сніжну  красу,  це  «біле  мовчання»,  цю  чистоту  замверлого  буття…  

Відкривав  сезон  подорожей  я  з  того  часу  кожного  року  в  кінці  квітня  –  коли  прокидалися  гори  первоцвітом.  Вирішив  цього  разу  піти  стежкою,  якою  не  ходив  вже  багато  років:  колись  я  перестав  ходити  тими  місцями,  які  дуже  любив  –  обрав  собі  для  подорожей  інші  куточки  гір.  Захотілось  нагадати  собі  чарівні  куточки  своїх  найкращих  мандрівок,  побачити  знову  «вершини  життя  мого».  Я  не  думав,  що  ця  подорож  вийде  такою  сумною…  Я  завжди  подорожую  стежками  якими  мало  хто  ходить,  або  взагалі  забутими  стежками,  якими  давно  ніхто  не  ходить…  

Я  йшов  горами  і  дивився  як  весна  вирує:  цвітуть  анемони,  лускають  бруньки  на  деревах,  з-під  землі  лізуть  спіралі  прадавніх  папоротей  –  німі  свідки  всього,  що  відбувалося  на  Землі  з  часів  перших  чотирьоногих.  Сніги  лишилися  тільки  на  самих  вершечках  гір  –  як  шматки  куцих  залишків  зими.  

Я  йшов  тими  стежками  і  згадував  свої  старі  подорожі:  колись  я  йшов  тут  з  нею  удвох,  або  з  нею  і  з  друзями,  чи  з  нею  і  зі  своїми  студентами,  а  тепер  я  йду  один.  Кожну  гору  в  Карпатих  я  називаю  по  своєму  –  ідоді  нарую  кожній  горі  чи  кожній  місцині  і  річці  одразу  кілька  назв.  Десь  років  двадцять  тому,  коли  я  зачитувався  творами  Толкіна,  я  називав  гори  і  потоки  назвами  взятими  з  його  казкових  повістей,  потім,  коли  знову  перечитував  твори  Джека  Лондона,  Юкон  та  Аляска  примандрували  в  мене  своїми  назвами  в  Карпати.  Іноді  в  мене  просто  вирувала  фантазія  в  японському  чи  китайському  стилях  і  чергова  гора  в  Карпатах  отримувала  назву  Саєнонакаяма  чи  річечка  раптом  називалась  Потоком  Жовтого  Монаха.    

Я  йшов  і  згадував:  замість  того  щоб  милуватися  красою  і  забувати  про  тлінне,  я  занурювався  в  ностальгію  все  глибше  і  глибше.  

Цим  хребтом,  по  його  вкритому  лісом  гребеню  ми  йшли  колись  в  липні,  коли  було  добре  і  лагідне  літо  і  достигла  лісова  малина.  Точніше  гірська  малина  –  вона  має  зовсім  інший  смак  ніж  малина  рівнинних  лісів.  А  ось  і  стара  колиба.  Збереглась  –  досі  стоїть.  Я  називав  її  «Хатинка  дядечка  Ченя»  не  забуваючи  сказати  (тим,  хто  бачив  її  вперше):  «Тут  дядечко  Чень  жив,  тут  він  мив  золото,  тут  його  і  застрелили  за  жменю  золотого  піску…»  Цікаво,  що  багато  слухачів  вірили  в  цю  нісенітницю  про  дядечка  Ченя.  А  в  той  рік  ми  шли  цим  хребтом  зі  студентами:  я  лишив  студентів  в  колибі  відпочивати,  а  ми  з  нею  вдвох  пішли  ласувати  малиною  –  солодкою  як  її  уста.  Про  малину  ми  швидко  забули  і  почали  цілуватися  –  так,  що  в  голові  паморочилося.  Один  із  студентів,  якого  називали  Перець  теж  пішов  поїсти  малини  і  побачивши  нас  здивовано  вигукнув:  «Ого!»  Щоправда  ми  не  звернули  на  цей  вигук  ніякої  уваги…

А  на  цьому  схилі,  йдучи  зарослою  стежиною  вниз  до  річки  (яку  я  періодично  називав  то  Андуїном,  то  Юконом  –  батьком  всіх  рік)  ми  з  нею  надибали  під  старою  смерекою  величезні  червоні  мухомори  і  фотографували  їх  з  усіх  боків.  

Йду  далі  –  уже  долиною  ріки.  А  ось  і  скеля  під  якою  в  основне  річище  впадає  бічний  потік  з  химерною  і  давньою  нині  незрозумілою  назвою.  Я  той  потік  називав  Білим  Потоком  або  Біловоддям.  Там  справді  вода  ставала  інколи  білого  кольору.  Тоді  так  само  –  коли  ми  мандрували  горами  з  нею  вдвох.  Ми  ще  зустріли  біля  цієї  скелі  старих  знайомих,  що  вже  верталися  з  гір  додому.  Вони  ще  почали  розпитувати  куди  ми  йдемо.  Вона  назвала  гору  –  одну  з  найдикіших  в  Карпатах,  куди  навіть  туристи  не  ходять  (але  дуже  красиву).  Знайомі  ще  запитали,  чи  не  боїмося  ми  йти  вдвох  в  таку  забуту  Богом  і  людьми  глушину.  Вона  відповіла  зі  сміхом:  «Ні!»  А  мені  вчулося:  «Та  мені  з  ним  ніде  не  страшно!»  

А  ось  і  галявина,  яку  я  назвав  Галявина  Відлюдника.  Ми  колись  її  знайшли  випадково  –  блукали  лісом  і  надибали  на  цю  галявину  серед  хащів  над  урвищем  річки.  Сюди  явно  давно  ніколи  не  заходив.  Тоді  ця  галявина  була  вся  поросла  мохом.  Серед  галявини  стояли  три  сухі  смереки  –  потім  я  зрубав  їх  на  дрова.  Ми  стояли  на  цій  галявині  і  вирішили,  що  будемо  тепер  приходити  сюди  щороку.  І  справді  приходили.  Галявина  змінювалась  –  поросла  високою  травою  і  гадючником,  що  вітав  нас  кожного  липня  запашними  квітами  –  від  цього  запаху  паморочилося  в  голові,  майже  так  само  як  від  нашого  кохання  (а  воно  було).  А  під  цим  деревом  вона  сиділа  і  читала  книгу  Далай-лами  філософствуючи  вголос  про  буддизм.  Мені  ще  чомусь  тоді  здалося,  що  вона  захоплюється  буддизмом  не  щиро  –  тільки  тому,  що  я  помішаний  на  буддизмі  і  їй  хотілось  зробити  мені  приємно  і  бути  зі  мною  «на  одній  хвилі»  як  вона  любила  говорити.  Ми  тоді  часто  були  з  нею  на  одній  хвилі.  

А  ось  і  інша  галявина.  Я  приходив  на  цю  галявину  по  кілька  разів  на  рік  п'ятнадцять  років  підряд.  Якось  я  прийшов  на  цю  галявину  вдвох  з  нею  і  ми  жили  на  цій  галявині  два  тижні.  Купалися  в  річці,  варили  їжу  на  вогні,  цитували  Омара  Хайяма.  Це  були  найщасливіші  два  тижні  в  моєму  житті  –  тільки  я  про  це  тоді  не  здогадувався.  

А  ось  і  водоспад  –  вода  падає  бурхливим  потоком  в  ущелині  у  кам’яну  вирву,  що  нагадує  озерце.  Ми  там  купалися  разом  з  нею  вдвох  голими  –  вона  ще  тоді  не  боялася  холодної  гірської  води.  За  нами  спостерігало  заздрісне  Сонце.    Промені  відбивалися  і  заломлювалися  бризками  водоспаду,  мені  здалося,  що  наші  тіла  це  тіла  богів,  що  спустились  на  землю  і  подарували  їх  на  коротку  мить  людям.

Ноги  несли  мене  все  далі  і  далі  в  гори.  А  ось  і  перевал  між  двома  ущелинами.  Сюди  теж  давно  ніхто  не  ходив,  хоча  колись  тут,  певно,  були  пастухи  або  лісники  –  збереглася  стара  закинута  колиба.  Вона  досі  стоїть,  хоч  і  втомилася  від  потоку  часу.  Ми  вперше  пішли  з  нею  в  гори  саме  сюди,  з  друзями.  І  ця  колиба  нас  поєднала.  Тоді  була  холодна  осінь,  жовтень.  Ночувати  вирішили  в  колибі  на  горищі.  Спальник  у  неї  був  поганенький  і  я  сказав  їй:  «Ти  замерзнеш  вночі.  Давай  будемо  спати  в  одному  спальнику.»  І  вона  погодилась.  Вона  ще  чомусь  кілька  разів  серед  ночі  голосно  говорила  крізь  сон  абсолютно  безглузді  фрази:  «Революція  неминуча,  але  пива  більше  немає!»  «Нам  треба  тікати  звідси.  Інакше  ми  всі  загинемо!»  І  тому  подібне.  На  ранок  всім  було  смішно,  але  вона  не  пам’ятала  цього  і  думала,  що  над  нею  жартують.  

Позаду  лишилося  ще  дві  ущелини.  А  ось  і  ця  величезна  галявина,  оточена  каменистими  схилами  на  яких  ростуть  кедри.  Перед  галявиною  річка  пірнає  під  землю,  а  після  галявини  річка  виривається  з-під  скелі  в  ущелину.  Сюди  ми  прийшли  вдвох  на  цілий  тиждень.  Стояло  жарке  літо,  але  тут  було  прохолодно.  Ми  розбили  табір  серед  височезної  трави  (ніхто  там  не  косить  і  не  пасе  худобу).  Збирали  чорницю  яка  якраз  достигла,  бродили  кедровим  лісом,  засмагали  на  лагідних  променях  сонця.  Їй  на  плече  тоді  ще  сів  метелик.  Я  ще  подумав,  що  всі  люди  метелики.  Ми  тоді  так  і  не  піднялися  на  вершину  гори,  яку  я  називав  Забута  Гора.  Вона  чомусь  не  захотіла  підніматися  вище,  хоча  вершина  була  вже  поруч.  Вертались  ми  якимось  обхідними  дорогами  і  ночували  перед  поверненням  до  людей  біля  бурхливого  водоспаду.  

А  ось  і  гора,  що  викликала  в  мене  купу  містичних  переживань.  Тоді  вона  захотіла  конче  ночувати  на  вершині  гори.  У  неї  взагалі  було  якесь  постійне  бажання  ночувати  на  самісінькій  вершині  гори,  хоч  це  і  важко  і  небезпечно.  Ми  тоді  піднімались  на  вершину  довго  –  швидше  було  просто  неможливо.  Мої  аргументи,  що  треба  заночувати  нижче,  біля  джерела  не  діяли.  Довелось  іти  на  вершину.  Вечір  був  тихий  і  місячний  –  сонце  заходило  за  горами  яскравою  червоною  загравою  і  молодик  сяяв  прямо  над  зубцями  сусідньої  крутої  гори.  Але  як  тільки  ми  видерлись  на  вершину  почався  не  просто  вітер  –  буревій,  що  просто  збивав  людину  з  ніг.  Про  те,  щоб  поставити  намет  годі  було  і  думати.  Довелось  знайти  мені  якусь  розщелину  між  брилами  каміння  і  спати  нам  довелось  поклавши  спальники  на  карімати  і  накрившись  ще  зверху  нерозкладеним  наметом.  Цілу  ніч  в  нас  над  головами  просто  ревіло.  Такого  шаленого  вітру  не  доводилось  мені  бачити  ні  до  ні  після  цього.  Ця  містична  гора  на  якій  я  знайшов  сліди  давнього  капища  з  петрогліфами  взагалі  була  до  нас  негостинна.  За  три  роки  до  тої  божевільної  мандрівки  ми  теж  з  нею  пішли  на  цю  ж  гору  в  травні  і  ночували  на  полонині  біля  джерела.  День  теж  був  тихий,  але  вночі  почався  сніговий  буревій.  Намет  просто  зіпало  під  поривами  вітру,  що  ніс  мокрий  сніг  паралельно  землі.  Нам  вдвох  було  доволі  тепло  в  одному  спальнику,  але  вітер  нам  спати  не  давав.  На  щастя  намет  витримав.  Вертались  ми  незнайомою  мені  стежкою  і,  звичайно,  залізли  в  непролазні  хащі  альпійки  по  яким  дерлися  цілий  день  погубивши  там  купу  хороших  речей.  Але  коли  вилізли  на  полонину  –  це  було  радісно.  Вона  зовсім  не  образилась  на  мене  –  схоже  її  навіть  розвеселила  ця  пригода.

А  це  інша  гора  –  я  називав  її  Фудзіяма  –  чомусь  вона  нагадувала  мені  саме  цю  гору,  коли  дивитися  на  неї  з  південного  заходу.  Вона  теж  захотіла  ночувати  на  вершині  цієї  скелястої  гори.  Вечір  тоді  видався  просто  фантастичним  –  в  небі  була  фантасмагорія  з  хмар,  променів  світла,  кольорів  і  сонця,  що  падало  за  гори.  Космос  ніби  відчиняв  нам  свої  двері.  Тоді  я  вперше  відчув  красу  ночівлі  на  вершині  гори.  Нам  тоді  дуже  пощастило:  наступного  дня,  коли  ми  спустилися  вниз  почалася  просто  божевільна  гроза  і  злива.  Ночували  б  ми  на  вершині  гори  на  день  пізніше  –  було  б  нам  непереливки…  

А  на  цю  гору  ми  з  нею  пішли  восени  –  в  жовтні.  Тоді  було  дуже  тихо  і  було  чутно  як  з  дерев  падають  листя.  Гори  були  різнокольорові  і  ліричні.  Ночували  ми  на  полонині  в  колибі.  Вночі  вдарив  мороз,  чай  в  казанку  замерз,  а  коли  вийшли  з  колиби,  то  відчули,  що  ми  на  острові  в  океані  туману:  з  білого  молока  у  нас  під  ногами  стирчали  тільки  вершини  гір  як  острови…  На  ту  гору  ми  ходили  ще  кілька  разів  –  і  кожного  разу  з  пригодами:  то  під  зливу  потрапляли,  то  під  сильний  вітер.  Але  щоразу  було  красиво.  

Я  стояв  на  вершині  гори  і  роздивлявся  навколо:  а  там,  за  тією  горою  гірська  долина,  вирита  льодовиком.  Нагадую  шотландський  глен.  Колись  ми  пішли  туди  в  травні,  але  весна  була  холодною  –  навіть  в  долині  лежав  сніг  і  цвіли  тільки  шафрани.  Ми  так  і  не  змогли  піднятися  на  вершину,  дійшли  тільки  до  хребта.  По  дорозі  зайшли  в  велику  двоповерхову  хату  –  колишній  туристичний  притулок.  Там  жило  двоє  сторожів,  що  пригостили  нас  березовим  соком.  У  неї  ще  відлетіла  підошва  в  черевика  і  сторож  позичив  нам  якісь  старі  жіночі  черевики,  які  якраз  їй  підішли.  Той  сторож  ще  запитав  нас:  «Ви  чоловік  і  дружина?»  Я  не  знав  що  сказати  і  глянув  на  неї.  Вона  чомусь  відповіла:  «Ми  просто  друзі…»  Це  якось  дивно  зачепило  мене,  лишивши  який  сумний  слід  в  душі.  Потім  я  ще  загубив  по  дорозі  ніж,  а  вона  знайшла  його  і  з  якимось  награним  обуренням  сказала:  «Я  що  –  твій  зброєносець?»  

А  на  цьому  схилі,  коли  ми  вертались  з  вершини  гори  вниз  і  був  вечір,  я  раптом  гостро  відчув,  що  вона  віддаляється  від  мене  і  рано  чи  пізно  кине  мене  назавжди.  Стало  якось  тоскно  і  сумно.  Відчуття  не  підвело  мене  –  після  тої  подорожі  вона  кілька  разів  йшла  від  мене,  потім  поверталась,  але  зрештою,  пішла  назавжди  і  поїхала,  нічого  не  сказавши  на  прощання,  далеко  за  океан.  Я  не  знаю  якими  горами  вона  блукає  зараз  і  чи  ходить  в  гори  взагалі  (навряд)  і  чи  згадує  хоч  інколи  наші  подорожі…  Те,  що  вона  ніколи  не  прочитає  ці  рядки  я  знаю  точно.            

Повернувшись  з  цієї  подорожі  і  послухавши  новини  я  пішов  до  військомату  –  зрозумів,  що  моє  місце  там  –  війні.  Крім  того,  я  подумав,  що  мене  швидко  вб’ють  і  всім  сумним  думкам  прийде  нарешті  край.  Але  я  досі  живий  і  війна  триває  і  не  видно  тій  війні  ні  кінця  ні  краю.  Зараз  я  пишу  ці  рядки  у  записник  зігріваючи  замерзлі  руки  біля  «буржуйки»  без  будь-якої  впевненості,  що  цей  ностальгічний  нарис  мені  вдасться  колись  опублікувати.  Якщо  Ви  читаєте  ці  рядки,  значить  мені  це  вдалося…  І  не  журіться  читаючи  це  –  просто  не  ходіть  тими  стежками  якими  ніхто  ходить…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=541959
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 07.12.2014

Людина-війна

                                                       «І  бачив  я:  розчахнулись  двері  неба
                                                           В  сузір’ї  Лева…»
                                                                                                 (Максиміліан  Волошин)

У  ті  дні  нами  командував  полковник  С.,  якого  всі  називали  Людина-війна.  І  недаремно.  Він  був  фанатом  військової  справи.  Вже  не  молодий,  але  підтягнутий,  жилавий,  худорлявий,  високий,  завжди  як  накручена  пружина,  з  блискучими  очима.  Здавалось,  що  він  взагалі  не  спить:  коли  всі  валяться  з  ніг  від  втоми  і  очі  злипаються,  він  ще  на  ногах,  а  коли  нас  будить  час  або  війна,  він  вже  на  ногах.  Однострій  йому  не  просто  пасував  –  уявити  його  у  цивільному  одязі  було  неможливо.  Таке  було  відчуття,  що  він  дуже  довго  чекав  свого  часу,  мовчки  спостерігаючи  як  розвалюють  нашу  армію,  перебиваючи  свій  голод  війни  на  якихось  чужих  конфліктах  у  далеких  жарких  країнах,  і  нарешті  дочекався  свого  часу  –  нашої  війни.  

Ми  всі  в  цій  божевільній  колотнечі  були  не  в  своїй  тарілці:  я  озирався  інколи  навколо  сидячи  в  бліндажі  чи  в  таборі  в  військовому  наметі  –  навколо  мене  колишні  викладачі  університетів,  вчителі,  адвокати,  агрономи,  журналісти,  інженери,  селяни,  механіки  і  навіть  старателі,  що  вдягнули  нині  військову  форму  –  всі  вони  ніколи  не  тільки  не  збиралися,  але  навіть  і  не  думали,  що  доведеться  воювати.  І  тільки  Людина-війна  виглядав  як  риба,  яку  нарешті  випустили  з  тісного  акваріуму  в  бурхливу  річку:  це  був  його  світ.  Він  не  просто  вимагав  від  нас  всіх  бути  воїнами  –  і  заражав  нас  атмосферою  війни:  після  кожної  його  промови  всі  просто  рвалися  в  бій.  

Якось  гріючись  біля  «буржуйки»  після  безсонної  доби  в  шанцях  та  бліндажах  я  завів  розмову  з  колишнім  продавцем  запчастин  до  автомобілів:  «Я  все  шукаю  істину,  а  вона  втікає  від  мене,  ховається  десь…»  Він  тільки  посміхнувся  і  відповів:  «Просто  нині  істина  вдягнула  камуфляж  –  тому  ти  її  і  не  помічаєш…»    Я  подумав,  а  може  нинішня  істина  втілена  в  Людині-війні  –  нинішня  істина  проста:  потрібно  воювати,  бо  іншого  виходу  просто  немає.  

А  ще  подумалось:  на  фронті  або  біля  або  не  пишеться  взагалі,  або  пишеться  зовсім  не  метафорично  –  грубо,  суворо,  важким  простим  стилем,  відверто,  реалістично,  без  польоту  фантазій  та  алюзій.  Ернесту  Гемінгвею  не  випадково  писалось  саме  так  –  він  пройшов  війну  і  став  людиною  війни.  Вона  жила  в  його  творах  навіть  серед  веселих  вуличок  Парижу,  верталась  до  нього  в  шаленстві  кориди  чи  азарті  сафарі.  Я  з  жахом  подумав,  що  можливо,  вже  ніколи  не  буду  романтиком,  ніколи  не  зможу  писати  загадково  і  красиво.  Реалізм  жорстокого  життя  вдерся  в  мої  рядки  знищивши  все  метафізичне.  

А  може  це  знову  чергова  ілюзія  –  кожна  війна  рано  чи  пізно  закінчується  –  навіть  столітня  війна  завершилась  –  і  я  знову  буду  писати  серед  квітів  під  зорями  про  вічне.  Треба  тільки  дожити  до  завершення  війни  –  а  шансів  мало.  Я  не  вмію  звикати  –  навколишні  люди  звикають  до  всього,  навіть  до  смерті.  Я  чомусь  звик  до  багато  чого  –  до  армійських  буднів,  нудьги  таборів  і  суворого  аскетизму,  але  до  загибелі  людей  звикнути  не  можу:  коли  черговий  раз  бачу  як  гине  товариш  по  зброї,  чи  чую  про  загибель  хорошої  людини,  яку  я  добре  знав,  це  сильно  зачіпає  мене  і  виводить  з  рівноваги.  Найбільше  дивує  при  цьому,  що  лишається  у  людей,  які  щоденно  стикаються  зі  смертю,  ходять  по  тонкому  лезу  межі  життя,  здатність  сміятися  і  жартувати.  Хоча  цей  гумор  чорний  і  не  зрозумілий  для  інших  людей  –  він  є,  хоч  це  і  дико,  особливо  в  умовах  нинішньої  озвірілої  і  безглуздої  війни.  Ми  їхали  на  передову  на  автобусі.  Сама  ситуація  була  безглуздою  –  солдат  зі  зброєю  в  руках  везуть  на  фронт  на  автобусі.  Майже  як  у  1914  році  в  Парижі,  коли  таксі  їздили  прямо  на  фронт.  А  це  на  автобусі.  Цей  абсурд  всім  здавався  смішним  і  чомусь  думка,  що  всі  ми  зараз  нарешті  помремо  (можливо)  –  теж  викликала  сміх.  «Передайте,  будь-ласка,  на  квиток!»  (Ха-ха-ха!)  «Ви  не  підкажете,  коли  зупинка  «Фронт»?  Бо  я  не  знаю  де  мені  виходити…»  «Та  це  кінцева  зупинка,  автобус  далі  не  йде,  ми  всі  там  виходимо!»  (Ха-ха-ха!)  «Пане  шофер!  А  коли  зворотній  рейс?  А  то  я  забув  дома  калоші!»  

Коли  ми  верталися  через  кілька  днів  в  табір  (як  це  не  дивно,  але  всі  живі  і  неушкоджені  і  з  відчуттям  виконаного  обов’язку  –  таки  добре  постріляли  сепаратистів),  то  наш  табір  здався  мені  «Титаніком»  -  диміли  труби  «буржуйок»  над  наметами  і  табір  плив  як  корабель  (тільки  не  по  хвилях  океану,  а  по  хвилях  часу,  і  не  з  Британії  в  Америку,  а  з  минулого  в  майбутнє)  і  айсбергом  для  нього  могли  бути  залпи  «граду»  чи  «урагану»…  Лишалося  тільки  сподіватись,  що  цього  разу  наш  «Титанік»  айсберг  обмине.  А  якщо  й  не  обмине,  то  нас  не  буде  на  цьому  кораблі.  

Ми  добряче  намерзлися  в  окопах  та  бліндажах  і  відігріваючись  біля  «буржуйки»,  я  думав  про  те,  що  нині  моє  рідне  місто  Сніжне  все  більше  і  більше  нагадує  мені  селище  Макондо  з  дивакуватих  творів  Маркеса  –  ті  самі  «Сто  років  самотності»  -  тільки  ніхто  про  них  ще  не  написав,  і  я  навряд  чи  напишу…  А  цікаво  було  б  –  війна,  революція,  громадянська  війна,  копальні,  каторжна  робота  шахтарів,  голод,  репресії,  знову  війна,  знову  репресії,  знову  голод,  знову  каторжна  робота,  соціальні  потрясіння,  зміна  системи  і  ось  –  знову  війна,  біженці,  сепаратисти,  окупанти…  Занадто  скромним  епізодом  виглядає  на  цьому  фоні  моє  дитинство,  ставок,  рогаті  жуки  в  балках,  дідова  хата  і  кудлатий  пес…  І  запах  шахти  і  трудяга  з  татуюванням  «Немає  в  житті  сенсу!»  І  дорога  туди  (не  в  минуле,  звісно,  а  в  місто)  яка  для  мене  нині  закрита  –  бо  я  воюю  по  інший  бік  фронту  і  мрія  визволити  своє  місто,  ввірватися  туди  на  танку  і  посісти  над  міськрадою  український  прапор    стає  все  більш  примарною.  Хоча  місту  Сніжному  пасує  більше  не  фантазія  Маркеса,  а  суворий  загадковий  романтизм  Борхеса  –  південь  все  таки  –  «Південь»,  де  чоловіки  танцюють  свої  жорстокі  танці  з  ножами.  Нескінченна  забава  зі  смертю.  Поза  часом  і  простором  –  божевільний  сюрреалізм.  

Про  що  найменше  думається  на  війні  (і  про  що  найбільше  хочеться  думати),  так  це  про  французьких  художників  епохи  модерн.  Ось  хто  найбільше  відчув  довершення  епохи!  Ось  хто  найгостріше  передчував  наближення  вселенської  катастрофи  світових  війн!  Ось  хто  відчув  наближення  потворного  і  жорстокого  століття-каліки  (яке  ніяк  не  довершиться,  бо  епоха  нібито  нова,  а  ми  все  там).  Вперто  намагаюся  думати  про  щось  приємне,  а  сниться  війна.  Інколи  змушую  себе  снити  про  Полінезію,  пальми  і  теплий  океан.  Але  сон  знову  вертає  на  те  саме.  А  колись  я  вмів  блукати  снами  куди  захочу…  Колись…  

Над  бліндажами  знову  гудів  безпілотник  –  дзижчав  як  бджола,  іноді  зависав  на  місці.  Явно  не  наш  –  ми  точно  не  запускали  та  й  навіщо  б  ото  нашому  безпілотнику  крутитися  над  нашими  бліндажами?  Погана  прикмета.  Після  візити  «бджоли»  часто  прилітають  «подарунки».  Коли  безпілотник  зависав  в  мене  виникало  хибне  відчуття,  що  я  можу  його  збити  з  «калаша».  Насправді  це  не  так  –  ця  муха  занадто  мала  і  прудка,  щоб  влучити  в  неї  потрібне  спеціальне  обладнання  якого  в  нас  немає.  Тай  наказ  був  не  стріляти  і  не  висовуватись  коли  літає  безпілотник.  А  шкода.  Я  би  хоч  перевірив  свою  майстерність  і  інтуїцію.  

Зібрались  стріляти  по  сепарами  з  серйозної  гаубиці,  що  носить  ім’я  тендітної  квіточки  (у  конструкторів  гармат  був  в  свій  час  своєрідний  гумор).  Бусоліст  як  належить  розгортає  бусоль  на  майбутній  вогневій.  З  жартами  у  своєму  стилі:  «От  колись  на  старості  років  спитає  мене  онук,  що  я  робив  на  війні,  а  я  скажу:  я,  онучку,  був  бусолістом!»  «Ти  краще  скази,  що  був  СОБом  –  солідніше  буде  звучати!»  «Ну,  для  чого  діток  обманювати  –  до  СОБа  я  не  доросту,  а  бусоль  –  моє  покликання!  Я  коли  повернусь  до  цивільного  життя,  то  зайшовши  в  магазин  скажу:  мені  отой  яблучний  сік,  що  стоїть  під  кутом  14-01,  лівіше  1-15  від  основного  напрямку.  Так!»  При  поверненні  в  табір  я  попросив  його  визначити  дирекцій  ний  кут  намету  і  «буржуйки».  Він  відповів,  що  бусоль  залишив  у  «броні»  -  не  зможе.  

Я  ще  був  пригнічений  сумнівами,  зневірою  та  сумними  думками,  сидячи  біля  буржуйки  і  відігріваючи  змерзлі  за  добу  руки,  коли  до  мене  підійшов  колега  –  молодший  лейтенант  К.  (теж  з  мобілізованих)  і  сказав:  «Післязавтра  ми  їдемо  на  бліндаж  «Вівторок»  -  будемо  стріляти  в  сепаратистів  з  мінометів!»  «А  чому  з  мінометів?  І  чому  саме  звідти?»  «Бо  нами  буде  командувати  Людина-війна!  А  він  дуже  любить  стріляти  з  мінометів.  Бо  це  прикольно.»  Будь-які  сумніви  зникли.  Ми  переможемо.  Ми  влаштуємо  післязавтра  сепаратистам  незабутній  день!  Бо  в  бій  нас  поведе  Людина-війна!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=541844
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 06.12.2014

Свічадо бездонного колодязя

                 “Ось  —  здійснилось.  
                     Весь  світ  здичавів,  і  навколо
                     Ні  один  не  блимає  маяк.”
                                                                                     (О.  Блок)

Зазирніть  у  колодязь
Виритий  пошерхлими  руками
Старого  сивого  рудокопа,
Що  сховав  у  своїй  вишневій  люльці
Всі  гіркі  дими  світу.
Зазирніть  у  це  чорне  дзеркало,
Куди  зазирає  ніч
Кожної  волохатої  півночі,
Коли  у  рудих  плямистих  півнів
Пропадає  їх  сонячний  голос.
Зазирніть  в  оцю  прірву,
В  оцю  діру  в  просторі,
Послухайте  ту  луну  одкровення.
Зазирніть  і  спитайте
(Себе):
Навіщо  вам  крила?
Чому  фарбуєте  їх  у  колір  пилу
Чи  у  чорні  відтінки  сажотрусів
І  ховаєте  їх  у  старій  скрині,
Що  склепані  з  чорного  граба
І  тому  нагадують  не  скрині,  
А  склепи,
Того  самого  старезного  граба,
Що  ріс  посеред  сфагнового  болота
І  зрубаний  трьохпальчатим  деревосіком.
Зазирніть  у  той  колодязь:
Може  побачите  у  його  чорноті
Себе.  Чи  свою  тінь,
Що  блукає  там  одвіку  -
Мовчазна  і  самотня.

P.S.  Я  написав  цей  верлібр  в  той  день,  коли  довідався,  що  на  “Веселій  горі”  загинув  мій  друг.  Коли  він  їхав  на  передову,  я  сказав  йому:  “Бережись!  Ти  занадто  легковажний  для  війни...”  Хотів  ще  сказати:  “...Ти  загинеш  у  першому  ж  бою.”  Але  не  сказав,  не  зміг.  Але  так  і  вийшло.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=538262
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 20.11.2014

У глибинах глини

         “Давнє  місто  неначе  вимерло,
               Дивний  цей  мій  приїзд.”
                                                               (А.  Ахматова)

У  нашій  сивій  сумній  країні
Всі  міста  давні.
Навіть  якщо  захочете
Заснувати  місто  нове,
То  під  зашкарублою  шкірою  землі
Знайдеться  якесь  городище  -  
Там,  в  глибинах  піску  і  глини
Втопили  люди  минулого
(Наче  в  безодні  озера)
Свої  мечі  і  сокири,
Свої  серпи  і  плуги,
Своїх  мертвих  та  муровища
Своїх  спалених  храмів.
Може  тому  так  тяжко
Ми  по  цій  землі  ходимо,
Може  тому  так  боляче
Кожному  з  нас  дихати,
Коли  цю  землю  батьківську
Топчуть  чужинці  злі.
Може  й  тому  
Ми  такі  замріяні,
Так  зачудовано  дивимось  в  небо,
Так  хочемо  захмарно  літати
(Особливо  коли  хмаринки  білі,
А  тіло  легке,
А  руки  нагадують  крила),
Бо  під  землею  надто  багато
Сховано  мрій  та  мудрості,
Сховано  нашого  сокровенного.
Тому  ми  й  далі  мріємо
Про  світанки  загірні  й  оксамитові,
Навіть  тоді,  коли  жорстокі  загарбники
Прийшли  вбивати  нас.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=537534
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 17.11.2014

Дороги моєї музи

                     “Муза  пішла  по  дорозі,
                         Осінній,  вузькій,  крутій...”
                                                                 (А.  Ахматова)

У  моєї  музи
Дороги  нині  важкі:
Розбиті  і  понівечені,
Вузькі  і  осінні  -  
Вітри  цього  падолисту  злого
Наповнили  дороги  моєї  музи
Відчаєм  та  смутком.
Тому  в  верлібрах  моїх
Лише  відтінки  сірого,
Лише  холодна  вода
І  крижане  небо  невчасності.
Добре,  хоч  моя  муза-жебрачка
У  туніці  своїй  плямистій
Кольору  мертвої  трави  і  цвілі,
З  ліхтариком  тьмяним
У  Данте  старого  позиченим,
Цими  дорогами  мовчання,
Дорогами  крижаного  вітру
За  мною  втомлено  плентається,
Інакше  подер  би  я  цю  книжечку
Записну  на  клаптики,  слова  —  на  звуки,
І  запалив  би  з  тих  клаптиків  вогник
(Навіть  не  вогнище),
Щоб  зігріти  замерзлі  руки,
Які  втомились  стріляти...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=537530
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 17.11.2014

Дім без запаху

           “Квітів  та  неживих  речей
               Приємний  запах  в  оцьому  домі...”
                                                                                 (А.  Ахматова)

А  я  оселився  в  домі,
Де  давно  не  було  квітів,
Де  всі  речі  давно  мертві,  
Хоч  колись  і  були  живими,  
Бо  ловили  тепло  рук
Своїх  безтурботних  господарів,
І  оживали,  гріючи  погляди
Дітей  та  жінок  замріяних.
Колись  у  цьому  домі
Стояли  у  вазах  квіти  -  
Жовті  й  червоні,
І  своїм  ароматом  легким
Сповнювали  повітря  кімнат  і  одяг,
Що  висів  недбало  в  шафах.
Нині  цей  дім
Роздер  сорочку  стін,
Відкрив  свою  хвору  сироту-душу
Злому  й  жорстокому  небу:
Дивиться  дірами  порожніх  зіниць
На  сире  й  сіре  місиво  простору.
Нині  я  в  цьому  домі
Не  живу,  а  шукаю  сховок,
Не  мрію,  а  стискаю  метал
Пальцями,  що  сплелися  ліанами
З  холодним  знаряддям  знищення.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=536687
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 13.11.2014

Сліди посмішки

                           “У  мене  є  посмішка  одна...”
                                                                       (А.  Ахматова)

Була  у  мене  торба  посмішок  -  
Кольорових,  як  шматочки  літа,
Запашних,  як  букет  квітів,
Прозорих,  як  небо  ранньої  осені.
Дарував  ці  посмішки  людям  -  
Сумним  з  обличчями-масками,  
Байдужим  з  гранітним  серцем,
Людям,  що  йшли  на  смерть.  
Але  торба  нині  порожня,
Латана-перелатана:
Пуста,  як  чорнота  сухого  колодязя,
Виритого  у  кам'яній  пустелі.
Їду  в  осінні  сутінки
По  землі  зритій  громом,
По  землі,  що  ввібрала
Стільки  крику  і  болю,
Що  ще  тисячу  літ  буде  луною
Віддавати  ці  кавалки  звуків
Людям,  що  її  топчуть
Чоботами  лихої  віри
Чи  черевиками  черствої  байдужості.
Іду  до  крижаної  пані
Білої  жорстокої  королеви
(Але  не  сніжної,  і  не  в  казку)
З  якою  теж  любив  жартувати,
Розгубивши  свої  посмішки.
Але  розрізняю  їх  сліди  в  повітрі,
Де  колись  були  люди,
Що  лишили  по  собі  тільки  тіні  -  
Такі  невловимі,  
Як  ті  —  кинуті  на  саван  трави
Собачою  зіркою  Сіріусом...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=536686
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 13.11.2014

Дорога

                               «Людина  здатна  зробити  Шлях  великим,
                                   Але  великою  людину  робить  не  Шлях.»
                                                                                                                                             (Конфуцій)

Є  дороги,  які  не  виходить  називати  шляхами.  Шлях  –  це  надто  змістовно.  А  це  дорога.  Розбита  снарядами  і  мінами.  Буває  так,  що  така  дорога  нікуди  не  веде.  Або  веде  у  непроглядну  чорноту  чи  у  вічне  Ніщо.  Буває,  що  приводить  до  людей.  Прекрасних  людей,  які  не  забуваються...  У  цей  день  мені  випала  саме  така  дорога.  Завантажили  в  машину  купу  бойових  ракет  і  наказали  вести  на  передову.  Зі  мною  сентиментальний  водій.  З  очима  у  яких  відображається  сіре  байдуже  небо.  Краще  б  це  був  грубий  потріпаний  в  боях  воїн,  аніж  отакий  мрійник.  Але  водіїв  не  обирають,  як  не  обирають  провідників  в  Inferno.  Якого  дадуть  чи  який  випаде,  такий  і  повезе.  А  куди  повезе  –  цього  вже  не  знає  ніхто.  Тільки  версії.  

Їхали  розбитою  війною  дорогою  –  машину  трясло.  Як  в  лихоманці.  Здавалось,  що  машина  захворіла.  І  доктор  забув  прописати  їй  знеболююче.  Нас  зупинили  на  блок-посту:

-  Перепустка!

-  Яка,  до  холери,  перепустка?  Ми  веземо  ракети  на  передову!  Нас  чекають!  

-  Перепустка!

-  (Ла-ла-ла!)  Я  зараз  подзвоню  полковнику  К.  Це  Вас  задовольнить?

-  Полковник  К.  не  мій  начальник.  Я  вас  пропущу  тільки  при  наявності  спеціальної  перепустки.  Крім  того  їхати  все  одно  не  можна  –  дорога  зараз  обстрілюється  сепаратистами.  

Після  останньої  фрази  обличчя  водія  змінилося:

-  Я  розвертаюсь  і  їду  назад!

-  Ти  що?  Злякався?!  –  це  вже  я  вставив  свою  фразу.  –  Їдемо!Вони  все  одно  не  попадуть.  Ти  ж  знаєш  цих  сепаратистів.  Попасти  в  рухому  ціль  це  для  них  неможливе  завдання.  Якщо  не  пускають  тут,  то  я  знаю  дорогу  полями.  

Обличчя  водія  сповнилося  жахом.  Він  сприйняв  мої  слова  всерйоз  (а  я  люблю  жартувати  на  тему  смерті).

-  Я  не  поїду!!!  У  мене  молода  дружина!

(Так  начебто,  якби  в  нього  була  стара  дружина,  то  це  б  докорінно  змінило  ситуацію.)

-  Ми  вчора  їхали  під  обстрілом  і  в  нас  не  попали.  Успішно  довезли  ракети  і  повернулись  назад.  Проскочимо!  Вперед!  Зараз  від’їдемо  трохи  назад  і  повертай  направо  на  ґрунтову  дорогу.  

-  Я  не  поїду!!!  Я  бачив,  що  сталося  з  москальським  танком,  коли  в  нього  влучила  ваша  ракета.  Бачив  ті  шматки  подертого  і  переплавленого  металу.  А  тут  ціла  купа  ракет!  Я  не  хочу  навіть  уявляти,  що  станеться  з  нами,  якщо  в  ракету  влучить  куля  і  всі  вони  вибухнуть!

-  Ну  то  вилазь  з  машини!  Я  сам  поведу!  А  ти  вертайся  назад  пішки!

(Я  раптом  зрозумів,  що  я  вже  не  жартую  –  я  справді  сяду  за  кермо,  якщо  водій  вилізе  з  машини,  і  поїду  полями  під  обстрілом  на  передову  до  хлопців,  що  чекають  на  ракети,  хоча  за  кермом  до  цього  я  сидів  всього  один  раз  і  то  за  кермом  БТРа.)

Тут  у  водія  зіниці  розширились  і  почалась  паніка  –  можливо,  він  подумав,  що  я  зараз  прикладу  пістолет  до  його  скроні  і  скажу:  «Товаришу  солдат,  я  наказую  Вам  їхати!»  а  потім  розстріляю  за  невиконання  наказу.  Невже  я  на  такого  схожий?  Водій  судомно  вчепився  в  кермо  машини:

-  Я  нікому  не  дам  керувати  машиною!!!

-  Добре,  поїхали  назад...

Махина  розвернулась  і  покотилась  по  дорозі.  А  мені  пригадався  вчорашній  день:  трьох  офіцерів  відправили  відвести  ракети  М111  для  ПТРК  «Фагот»  на  передову  і  заодно  навчити  солдат  їх  запускати  по  цілі.  Звісно,  навчити  влучно  запускати.  До  цих  офіцерів  крім  мене  належав  ще  один  майор,  який  нагадував  персонажа  якогось  фільму-бойовика.  Крім  постійно  героїчного  виразу  обличчя  майор  мав  ще  кілька  цікавих  рис:  половина  голови  в  нього  була  сива,  половина  була  чорна.  Ліва  брова  сива,  права  чорна.  Майор,  судячи  по  всьому,  був  генетичним  мозаїком,  але  цього  йому  я,  звісно,  пояснювати  не  збирався.  Другий  офіцер  –  капітан  –  був  мобілізований.  В  іншому  житті  він  мав  приватну  фірму,  де  виготовляв  надмогильні  пам’ятники.  На  війну  він  поїхав  зі  своєю  машиною  –  вантажним  мікроавтобусом.  Заправляв  його  за  власний  рахунок.  Цьому  факту  командування,  звісно,  порадувалося.  Обіцяло  йому  компенсувати  солярку  та  навіть  заправляти  за  державний  рахунок,  але  це  так  і  лишилося  обіцянкою.  

Отже,  ми  завантажили  ракети  в  його  мікроавтобус  і  чекали  команди.  Раптом  дзвінок  –  відбій,  нікуди  не  їхати,  ракети  здати  назад  на  склад.  Ми  занудьгували.  Настрій  зіпсувався  остаточно.  Ситуацію  виправив  прапорщик,  який  підійшов  і  сказав,  що  в  нього  є  спирт.  У  нас  був  хліб,  сало,  цибуля.  Вирішили,  що  ракети  здамо  пізніше.  Ленч  намічався  ще  той.  Замість  стаканів  використали  наконечники  від  ракет.  

-  Ми  бойові  офіцери!

-  Бойові  офіцери!!!

Я  не  люблю  спирту  –  він  робить  мене  занадто  сентиментальним.  Крім  того  такий  тост  я  вважав  некоректним  по  відношенню  до  прапорщика.  Я  непомітно  вилив  свою  порцію  спирту  на  землю  (ну,  майже  всю  і  майже  щоразу).  Коли  всі  дійшли  до  кондиції  (ну,  майже  всі)  пролунав  дзвінок:  «Чому  досі  не  відвезли  передову  ракети?!»  Ясно.  По  коням.  Вперед.  Капітан  на  ногах  стояв  погано.  («Ви  мене,  головне,  за  кермо  посадіть!»)  За  кермо  ми  його  успішно  посадили.  І  поїхали.  По  розбитій  дорозі.  Навколо  дороги  і  на  –  вирви  від  мін  та  снарядів.  Машину  кидає,  ящики  від  ракет  торохтять.  А  тут  іще  почався  мінометний  обстріл  дороги.  Але  нас  це  анітрохи  не  засмутило.  Коли  машину  підкидало  у  черговій  ямі,  майор  не  випускаючи  цигарку  з  рота  (поруч  бойові  ракети)  вигукував  перекрикуючи  звуки  вибухів:  «Ми  бойові  офіцери!!!»  Капітан  за  кермом  відгукувався  диким  сміхом.  Мені  теж  було  весело  –  я  фаталіст.  Від  думки,  що  зараз  ми  вибухнемо  і  полетимо  прямісінько  в  небо  хотілося  кричати  ура.  Апокаліптичну  картину  доповнили  руїни  церкви  з  слідами  від  снарядів  на  залишках  стін.  

Коли  приїхали  на  місце,  мої  колеги  практично  протверезіли.  Так  що  солдати  мали  логічні  підстави  дивитися  на  нас  як  на  ангелів-рятівників,  а  не  як  на  трьох  п’яних  iдiотів  у  формі.  А  мої  слова  про  те,  як  стріляти  з  «Фагота»  вони  сприймали  як  вищу  істину.  Я  вперше  відчув  себе  у  ролі  пророка,  носія  вищої  істини...  Один  бородатий  солдат  (напевно,  грузин)  ламаною  російською  мовою  сказав:

-  Я  всо  понал  –  суда  сматрет,  суда  нажимат.  А  у  руских  тоже  єст  такой  пушка?  

-  Єсть,  но  ми  іх  всьо  равно  пабєдім!    -  (Це  я  теж  сказав  з  акцентом).

Все  це  згадувалось  мені  по  дорозі  назад:  я  з  гіркотою  думав:  «Сьогодні  солдати  не  отримають  ракет!»  І  які  солдати!  Я  вражено  і  захоплено  дивився  на  них:  потріпані  в  боях  люди  з  криці,  відчайдушні  і  відважні,  справжні  герої.  Не  те  що  я...  Мені  б  таких  солдат...  І  вони  не  отримають  сьогодні  ракет...  

На  базі  нам  сказали,  що  спробують  відвести  ракети  на  позиції  вночі,  коли  обстріл  вщухне.  Краєм  вуха  я  почув  слова  водія,  які  він  говорив  комусь  там  біля  машини:  «...Старлєй,  як  почув,  що  дорога  обстрілюється,  вхопився  за  руль  і  почав  репетувати,  що  треба  вертатись  негайно  назад,  що  нас  там  уб’ють...»  

Боягузи  –  вони  ще  брехуни.  Так  влаштований  світ.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=535664
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 08.11.2014

Бегемоти в океані

           «Часу  вічний  пісок.  Повільне  запустіння
               дому,  що  для  щастя  був  зведений.»
                                                                                     (Р.  М.  Рільке)

-  Візьми  мене  завтра  на  завдання!

-  ???

-  Візьми,  а  то  я  тут  в  таборі  від  нудьги  звихнусь.

-  Як  за  продуктами  їхати,  так  старі  рани  болять.  А  як  сепаратистів  стріляти,  так  візьми.  І  не  набридло  тобі  стріляти?

-  Ні,  не  набридло.  Сепаратистів  відстстрілювати  мені  ніколи  не  набридне.  У  мене  з  ними  особисті  рахунки.  «Доки  хоч  один  сепаратист  отруює  своїм  диханням  Всесвіт...»

(Він  теж  знав  цю  приказку  –  далі  можна  було  не  продовжувати.  І  знав  звідки  ця  цитата.)

-  Добре,  якщо  хочеш  –  йди  завтра  з  нами.  Але  там  буде  гаряче.

-  Значить  від  мене  там  буде  більше  толку  ніж  будь-де.  Тим  паче  тут...  А  ти  мені  чомусь  нагадуєш  лендлорда.  Особливо  здалеку.

-  А  як  же!  З  давнього,  але  збіднілого  роду...

Світанок  виявився  на  диво  прекрасним.  Ну,  не  зможу  я  сказати  про  війну  :  «Нічого  там  хорошого  немає...»  Світанки  були  прекрасні.  (І  не  тільки  світанки.)  А  цей  особливо:  хмари,  розташовані  амфітеатром,  стали  рожевими  від  окрайця  сонця.  І  зараз  в  цьому  амфітеатрі  буде  розігруватись  чергова  драма  війни...  

Мені  випало  їхати  в  середині  броні  –  на  місці  командира.  Вперше  броня  –  наш  старенький  «Конкурс»  мені  асоціювався  з  бегемотом  (а  навколишній  край,  звісно,  з  саваною.  Добре  хоч  сепаратисти  асоціювалися  не  зулусами  і  навіть  не  з  бабуїнами.  А  ця  божевільна  вилазка  не  з  сафарі.)  І  здавалось  мені,  що  я  залажу  в  черево  бегемота  разом  з  водієм.  А  бегемот  цей  виліз  з  озера  Му  серед  африканської  країни  Луганда.  

Солдати  залізли  на  броню  зверху  –  поїхали.  Солдати  сьогодні  на  завдання  з  нами  їхали  ще  ті  –  з  другого  взводу.  Всі  вони  були  з  Одеси  і  околиць.  Коли  я  розмовляв  з  ними,  в  мене  постійно  виникало  відчуття,  що  я  опинився  у  1919  році  в  вільному  анархістському  полку  армії  батька  Махна.  

Коли  я  опинився  в  середині  «Конкурсу»  відчуття  машини-бегемота  зникло.  З’явилося  відчуття,  що  я  в  підводному  човні.  «Куди  ти  тепер  з  підводного  човна  подінешся...»  -  це  я  сам  собі.  Втекти  з  підводного  човна  можна  хіба  що  в  глибини  свого  «я»  чи  в  астрал.  Дорогою  (точніше  полями  бездоріжжя,  поза  шляхами  людей)  почало  кидати  –  в  кожну  яму  броня  не  занурювалась  –  падала  (як  в  безодню  океанських  хвиль).  Я  зрозумів,  що  я  не  в  підводному  човні,  а  в  надводному.  І  в  Тихому  океані  почалася  буря.  Тайфун.  Човен,  що  нагадує  бегемота  проковтнув  нас  і  поплив  бурхливим  океаном.  Добре,  що  морською  хворобою  ніхто  не  страждав.  В  середині  броні  нас  просто  кидало:  я  пару  разів  стукнувся  головою  в  залізне  небо.  Їхали  через  пустища  і  кущі.  

Доїхавши  до  краю  чагарників  два  «Конкурси»  заїхали  в  дві  глибокі  ями  –  майже  сховавшись  в  них.  кілометри  за  два-три  виднілись  на  пагорбах  позиції  сепаратистів.  Отой  горбик  з  кущиками  в  далині  –  це  за  даними  розвідки  замаскована  техніка.  Два  «Фаготи»  розмістили  обабіч  «Конкурсів».  «Конкурси»  загуділи  і  підняли  ракети.  Все  це  зайняло  якусь  хвильку  часу.  Адреналін  в  крові,  цілі  в  кружечках  прицілів.  Тільки  б  ракети  не  відвели.  Не  вибухнули  на  старті  і  не  повернулись  назад  (а  таке  бувало).  Прикро  було  б  загинути  від  власних  ракет.  Пуск!  Полетіли!  Одна  друга,  третя...  У  далечині  вибухи,  вогонь,  пожежа,  дим  –  удача  з  нами!  Швидко  назад  –  в  броню  і  на  броню  і  ходу  –  поки  нас  не  «засікли»  і  ми  не  отримали  у  відповідь  чимось  серйозним.  

Знову  хитавиця  і  шторм  –  по  дорозі  назад.  Знову  бегемоти  в  океані.  І  відчуття:  нам  вдалося!  Сепаратисти  отримали  сьогодні  своє!  Це  тепле  відчуття  спокою  –  справа  зроблена  і  всі  живі  –  воно  незабутнє.  На  базі  виявилось,  що  деяких  солдат  відправляють  служити  в  іншу  частину.  Прощаючись,  один  солдат  (судячи  в  всьому  він  читав  Гашека  уважно)  потискаючи  мені  руку  сказав:  

-  Зустрінемось  після  війни  о  шостій  вечора  в  кабачку  «Під  липою».  Є  такий  кабачок  в  Одесі...

-  Обов’язково!  

А  навколо  був  день  –  сонячний...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=535447
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 07.11.2014

Мовчання не про нас

     «...І  забуття  чиїсь,  і  не-про-нас-мовчання  –  
             та  тільки  так  замкнеться  круговерть...»
                                                                                                             (Р.  М.  Рільке)

Мовчать  не  про  нас.
Нас  забувають.
Ми  лишаємося  лише  тінями
На  поверхні  холодних  каменів,
Викинутих  нестримною  рікою  століття
На  рінь,  яку  хтось  охрестив  «минуле».
Я  не  знаю  хто  цей  хреститель:
Чи  то  самотній  подвижник
Віри,  що  «все  недаремно»,
Чи  то  просто  схимник,
Чи  свідок  волоцюги-епохи,
Що  шкутильгає  калікою
По  дорозі  степу  віршів.
Не  про  нас
Буде  бубнявіти  сінематограф
У  темному  залі  новин.
Не  про  нас
Будуть  гомоніти  люди  розваг.
Не  про  нас
Будуть  мовчати  у  храмах.
А  ми  будемо  тінями.
Ми  будемо  пам’ятати  
Своїх  мертвих...  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=535217
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 06.11.2014

Негода

                                                 «Ніколи  не  знаєш,  
                                                   скільки  часу  пливеш  річкою,  
                                                   якщо  течія  швидка.»
                                                                                                 (Ернест  Гемінгвей)

На  війні  є  багато  жахливих  і  паскудних  речей.  Смерть  не  входить  до  їх  числа.  Смерть  –  це  звільнення.  Політ  у  безодню.  У  щось  невідоме.    Є  речі  гірші  за  смерть.  Не  буду  їх  перераховувати  –  вони  давно  названі.  І  перераховувати  їх  неприємно.  Це  якщо  під  війною  розуміти  тільки  фронт.  Хоча  найбільші  трагедії  під  час  війни  відбуваються  саме  в  тилу.  Так  от  про  фронт:  є  річ  на  передовій  паскудніша  за  москальські  кулі  –  це  негода  –  холодний  понурий  дощ,  тумани  і  сирість  –  вини  інколи  вбивають  більше…  У  той  день  було  саме  це  і  ще  й  вітер.  Холод  і  сирість  пробирала  до  кісток.  А  ще  очікування  і  нудьга.  Коли  не  відбувається  нічого,  але  очікуєш  найгіршого  –  стає  дуже  тоскно  і  паршиво.  Данте  був  правий  –  у  найглибших  колах  пекла  панує  не  вогонь,  а  лютий  холод.  Я  сидів  в  сирому  бліндажі,  ховаючись  від  дощу  та  вітру,  який  цього  дня  був  просто  шалений.  Небо  хотіло  плакати,  але  вітер  ніс  сльози  неба  паралельно  землі.  Inferno  крутило  свої  вихори.  

У  такі  хвилини  рятує  інколи  розмова:  від  неї  стає  тепло.  Єдиний  співрозмовник  мій  у  той  день  був  неординарний:  у  солдата  було  не  все  гаразд  з  головою.  Взвод,  в  якому  він  раніше  служив  москалі  накрили  «градом»  -  за  якусь  мить  люди  перетворилися  на  криваве  місиво.  Він  один  випадково  вцілів.  З  ворожого  оточення  вивіз  його  місцевий  селянин,  сховавши  солдата  в  сіні.  Сепаратисти  потім  довідались  про  це  і  того  селянина  розстріляли.  Від  всього  пережитого  солдат  збожеволів.  Його  помістили  в  лікарню,  через  деякий  час  він  почав  поводити  себе  адекватно,  вирішили,  що  він  нормальний,  і,  зрештою,  він  знову  потрапив  на  фронт  і  саме  в  мій  взвод.  Він  часто  заговорювався  і  поводив  себе  дивно,  але  я  чомусь  був  впевнений,  що  в  своїх  він  стріляти  не  буде,  сепаратистів  він  ненавидів  і  коли  буде  сутужно  –  не  підведе.  (Знову  мені  здалося,  що  весь  навколишній  світ  збудовано  з  шматків  старих  газет.  Навіть  небо.  Навіть  трава  –  нарізки  газет.)  Я  неодноразово  спілкувався  з  божевільними  –  траплялось.  У  них  погляд  відсутній.  Вони  не  тут.  Вони  ніде.  Вони  не  помічають  співбесідника,  він  для  них  або  відсутній,  або  являється  якимось  іншим  об’єктом.  У  цього  ж  солдата  погляд  був  осмислений  і  він  розумів  співрозмовника.  Але  одночасно  жив  в  якомусь  своєму  вигаданому  світі.  

Солдат  навіяв  мені  думки  про  Данте,  які  вже  полишили  мене  (я  намагався  думати  про  Полінезію  –  про  острів  Фату-Хіва),  але  знову  повернулися.  Мене  не  полишало  відчуття.  Що  я  мандрую  колами  чи  то  сферами  Inferno  вибравши  замість  Вергілія  провідником  божевільного  солдата.  Бо  він  краще  знає  пекло  ніж  Вергілій…  І  ось  він  завів  мене  ще  в  одне  коло…

«O  voi,  che  siete  due  dentro  un  foco,
S’io  meritai  di  voi  mentre  ch’io  vissi,
S’io  meritai  di  voi  assai  o  poco…»

(«О,  ви,  двоє  в  одному  вогні,  якщо  я  прославив  вас,  доки  жив,  якщо  я  прославив  вас,  хоч  трохи  –  зупиніться!»)  

Я  спробував  заговорити  про  тріченто  і  квадріченто.  Тема  співрозмовника  не  зацікавила.  Він  лише  сухо  зауважив,  що  ренесанс  це  була  лише  чергова  спроба  людства  осягти  неосяжне,  мислити  про  ідеальне  суспільство  якого  не  може  бути  в  принципі.  А  значить  сама  векторність  епохи  була  небезпечним  блуканням  над  прірвою.  

Потім  він  несподівано  змінив  тему  розмови:

-  Я  прочитав  пару  днів  тому  прочитав  одну  класну  книжку.

-  Яку?

-  Синю.

-  І  про  що  ж  ця  книжка?

-  Про  хіппі  одного.  Прикинь,  чувак  десь  до  тридцяти  жив  собі  нормальним  життям,  заробляв  собі  на  життя  тим,  що  кому  стіл  майстрував,  кому  двері.  А  потім  як  перемкнуло  його  –  кинув  все  і  пішов  хіпувати.  Почав  людям  нести  всіляку  ахінею  як  всі  хіпі:  ми  мовляв,  діти-квіти,  всі  любити  один  одного  повинні.  На  нього  дивились  як  на  ненормального.  Потім  він  до  якогось  старого  корєша  на  весілля  пішов.  Налив  всім  води,  а  вони  п’яніли  від  води  як  від  вина.  А  в  той  час  один  безхатько  у  місці  безлюдному  оселився  і  почав  говорити,  що  мовляв  неправильно  ви  всі  люди  живете.  А  як  той  хлопець  до  безхатька  з’явився,  він  оголосив,  що  він  носій  істини.  Безхатька  того  потім  заарештували  і  в  тюрмі  зарізали.  А  той  хлопець  потім  пішов  до  озера  і  почав  по  воді  ходити  як  по  землі.  Скінчилось  все  погано  –  того  хлопця  зловили  чи  то  сепаратисти,  чи  то  москалі  і  прибили  його  цвяхами  до  стовпа.  Але  з  моргу  його  тіло  пропало  і  потім  його  бачили  живим  у  різних  краях…  Така  от  книжка  –  дах  просто  зриває…

-  Такої  книги  не  існує  у  світі  людей.  Вона  може  існувати  тільки  у  твоїй  свідомості…

Я  вийшов  з  бліндажа.  Я  думав,  що  цей  солдат  справді  божевільний.  А  ще  я  подумав,  що  наша  естетика  занадто  сентиментальна.  У  ці  страшні  часи  війни  нам  потрібна  інша  естетика  –  хоча  б  така  як  в  китайській  епопеї  «Три  царства».  Якщо  ж  ми  не  здатні  позбутися  свої  сентиментальності  (в  крові,  мовляв,  земля  в  нас  така,  ото  ж  бо),  то  треба  трансформувати  сентиментальність  хоча  б  в  таку  як  в  класичній  японській  поезії,  що  стала  поезією  самураїв.  А  ще  я  думав,  що  гілки  дерев  –  це  теж  корені.  Тільки  вростають  вони  не  в  землю,  а  в  небо.  Це  особливо  відчутно  восени,  коли  дерева  розгубили  свої  чутливі  пальці-листя.  І  це  стосується  не  тільки  дерев  землі,  але  і  Світового  Дерева.  І  як  шкода,  що  зараз  я  не  можу  споглядати  дерево  –  я  би  прийшов  до  стану  досконалої  рівноваги  і  спокою  не  дивлячись  на  мінометний  обстріл,  що  почався.  Ми  практично  нехтували  мінометним  обстрілом  –  він  був  набагато  менш  небезпечним  ніж  обстріл  «градом»  і  тим  паче  «смерчем».  А  дарма.  Несподівано  недалеко  від  мене  вибух  струсонув  землю.  Я  відчув  (так  мені  здалося),  що  між  каскою  і  бронежилетом  залетіла  величезна  оса  і  вжалила  мене  в  потилицю.  Падаючи  на  мокру  землю  я  ще  встиг  подумати,  що  я  не  вбитий,  а  тільки  злегка  поранений  –  мене  лише  зачепило  –  інакше  б  думати  я  б  уже  не  міг…  Потім  все  згасло  –  вимкнули  все  світло  у  Всесвіті  –  всі  ліхтарики  одночасно.  Отямився  я  вже  в  шпиталі.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=535187
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 06.11.2014

Трава лагідна

Добре,  що  трава  хороша  –  
Лагідна,
Добре,  що  хоч  земля  м’яка  й  тепла:
Під  таку  траву  і  в  таку  землю
І  лягти  не  гріх.
Та  й  земля  ця  –  наша  –  
Вона  нам  колискою:
Будемо  спати  там
Допоки  новий  час  не  настане,
Нове  буття  у  двері  неба
Не  постукає,
Нове  сонце  над  світом  не  стане.
Я  в  цій  траві  очікую
Чи  то  сну  довгого,
Чи  то  ворога,
Чи  то  істини
Давно  всім  відомої…

(Світлина  автора  віршів.)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=531752
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 22.10.2014

Вогонь

                   «Аз  есмь  вогонь,  
                       вдягнений  попелом  плоті…»
                                                   (Протопоп  Аввакум)

Наші  душі  –  це  шматочки  Сонця:
Вогню  одвічного.
Горимо  –  поки  дихаємо.
Горимо  –  душами  і  почуттями.
Сіємо  попіл  своїх  тіл
У  землю  спраглу,
Що  жадає  вогню  –  не  попелу.
А  ми  ногами  босими  –
По  ній  –  холодній.
А  ми,  як  світильники
З  попелу  зліплені
(Бо  глина  теж  попіл).
Ховаємо  вогонь  свій
У  глибинах  плоті.
Вдягаю  на  цей  попіл  шати
Сплетені  з  волокон  рослин,
Вдягаю  на  ці  шати  метал
І  йду  істотам  бездушним
Дарувати  смерть.

(Світлина  автора  віршів)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=531749
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 22.10.2014

Кінь огненний

     «…  кінь  огненний,  і  дано  вершнику  його
               взяти  мир  від  землі,  
               і  щоб  один  одного  вбивали,  
               і  дано  йому  меч  великий.»
                                                                 (Апокаліпсис.  6.4)

Огненний  кінь  копитом  топче
Запашну  траву  спогадів,
Духмяний  чебрець  слів,
Терпкий  безсмертник  казок.
Огненна  грива  тріпоче  на  вітрі  сонця,
Залізна  вуздечка  брязкає  дзвоном  одкровення,
У  западинах  від  копит
Виблискує  вода  наших  гріхів,
Що  збиралась  краплями
З  обважнілих  хмар  сьогодення
Нажаханого,  як  облуда  чорної  віри
Сліпих  лжепророків
З  берегів  каламутної  ріки.
Кінь  огненний
Спалює  солом’яну  стріху  «сьогодні»,
Перетворює  вигадку  «завтра»
На  жменю  чорного  попелу,
Що  стане  добривом
Для  родючого  поля  «післязавтра».
Згораємо  у  вогні  нашого  часу  –  
Доби  коня  огненного  –  
Доби  Армагедону  –  
Долини  річки  Кальміусу.

(Написано  в  серпні  2014  року.  Світлина  автора  віршів.)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=531244
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 20.10.2014

Люди заліза

Люди  заліза
Нині  під  сонцем  Апокаліпсису
Йдуть  по  своїй  землі,
Згадуючи  дощ,
Як  благодать  неба.
Люди  заліза:
Небо  Аустерліца
Нині  висить  над  Донецьком.
Присмак  горілої  криці
Відчувають  люди  заліза.
Малюємо  над  спраглим  степом  
Знак  нестримний  вогню.

(Написано  в  серпні  2014  року.  Світлина  автора  віршів.)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=531243
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 20.10.2014

Епоха прощання

                                                                 «У  життя  моє  прощання  увійшло…»
                                                                                                                                                         (Р.  М.  Рільке)

Вчуся  говорити  «прощай»
Сонцю  й  деревам,
Людям  і  квітам.
Вчуся  розуміти:
Можливо  це  ти  бачиш  востаннє:
Листя,  що  тріпоче,  лякаючись  вітру,
Квіти  пізньої  осені,
Воду  калюж,
Світанок,  мох,  траву.
Вчуся  прощатись.
Вчуся  жити  сьогодні.
Бо  «завтра»  прийде  до  когось.
Але  чи  до  тебе  –  хто  зна.
Тому  ця  епоха
Стала  для  тебе
Часом  прощання.
Воно  прийшло  так  невимушено
У  твоє  життя.
І  не  тільки  в  твоє…

(Світлина  автора  віршів)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=530995
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 19.10.2014

Уламки

                                                         «Дивно,
                                                               все,  що  було  застиглим,  літаючим  бачити
                                                               в  просторі.»
                                                                                                                                           (Р.  М.  Рільке)

         *            *          *
Коли  пишеш  про  цю  війну  –  зриваєшся:  починаєш  усвідомлювати,  що  пишеш  про  війну  взагалі.  Хочеш  написати  якщо  не  про  епоху  сірого  попелу,  то  про  подію  в  історії  –  репортаж.  Але  знову  і  знову  пишеш  про  те,  яке  то  паскудне  і  жахливе  явище  –  війна.  Може  тому,  що  всі  війни  так  чи  інакше  однакові:  на  кожній  війні  є  герої  і  негідники,  але  всі  герої  на  одне  лице  і  всі  негідники  на  одну  морду.  Приходить  нова  війна,  а  люди  все  ті  ж.  Мародер  –  він  завжди  мародер:  що  в  часи  Юлія  Цезаря,  що  в  часи  Авраама  Лінкольна.  І  в  армії  Річарда  левове  Серце,  і  в  армії  генерала  Чан  Кай  Ші  були  свої  герої,  що  йшли  вперед,  бо  так  треба,  бо  іншим  треба  жити,  і  свої  боягузи,  що  думали  тільки  про  свою  шкіру.  Просто  в  різних  арміях  відсоток  тих  і  інших  був  різний…  

         *            *            *
Під  кулями  приходять  до  голови  несподівані  думки.  Під  кулями  думки  не  бувають  сподіваними:  вони  або  відсутні,  або  приходять  невідомо  звідки.  Думалось:  неправда,  що  християнські  і  буддистські  монастирі  подібні  і  по  формі,  і  по  суті.  У  буддистських  монастирях  шукають  істину  без  особливої  надії  її  знайти,  а  в  християнських  істина  дана  початково,  треба  лише  прикласти  зусилля,  щоб  не  віддалитись  від  неї,  лишитися  у  її  казковому  лоні…

         *            *            *
Я  ніколи  не  напишу  про  те,  що  бачив  на  війні.  Про  це  написати  неможливо.  Люди  не  повинні  знати  і  відчути  все,  що  бачив  ти  на  війні  –  це  не  повинна  бачити  нормальна  людина.  І  ці  жахи  описати  неможливо.  

Саме  перо  протестує  і  відмовляється  писати.  Як  описати  те,  що  люди  –  мислячі  істоти,  що  відчувають,  думають,  пізнають  світ,  створені  по  образу  і  подобію  Божому  за  якусь  мить  перетворюються  на  криваве  місиво  з  кісток,  ганчірок  і  м’яса?  «Я  ходжу  серед  людей,  а  бачу  уламки  людей.»  Ніцше  писав  про  це  як  про  метафору:  писав  про  духовні  уламки  людей.  А  як  описати  це  не  як  метафору,  а  як  реальність  –  уламки  людей  на  землі  після  обстрілу?  Про  шматки  людських  тіл,  які  лежать  серед  руїн  села  після  вогню  москальських  «градів»?  Як  описати  відчуття  людини,  що  побачила  яр  заповнений  людськими  тілами?  (Сепаратисти  там  розстрілювали  людей,  яких  вони  підозрювали  у  нелояльності,  а  потім  скидали  туди  ж  тіла  і  власних  вбитих  бойовиків.)  Як  описати  поле,  всіяне  вбитими  солдатами,  яких  ніхто  не  ховає,  які  так  і  лежать  під  байдужим  небом?  (Ми  забираємо  тіла  тільки  своїх  вбитих  солдатів  і  то  після  того,  як  вщухне  перестрілка,  і  сапери  перевірять  і  відтягнуть  тіло  –  сепаратисти  заміновують  тіла  наших  вбитих  солдатів.  А  тіла  сепаратистів  чи  москальських  солдатів  –  кому  ж  хочеться  ризикувати  життям,  щоб  їх  поховати?  Так  і  лежать…)  

Бабуся  щось  несе  мимо  блок-посту.
-  Що  несете?
-  Ноги.
Показує  –  справді  несе  людські  ноги.  Пояснює:
-  Лежали  біля  хати,  треба  поховати,  негарно  якось…

Звільнили  з  полону  наших  полонених  солдат.  Один  солдат  був  без  рук.  Сепаратисти  відрубали  йому  руки.  Як  описати  все  це???

         *            *            *
Я  довго  думав  (колись):  для  чого  я  живу  на  світі?  Який  сенс  життя?  Мого,  зокрема.  Але  я  все  зрозумів,  коли  в  Луганській  області  люди  вітали  нас  як  визволителів.  І  плакали,  коли  ми  змушені  відступати…  Для  цього  я  зараз  і  живу  щоб  захистити  наших  людей  від  тих  озвірілих  виродків,  що  по  той  бік  фронту.  

Не  всі,  звичайно,  сприймали  нас  як  визволителів  і  захисників.  Один  місцевий  виродок  показав  нам  середній  палець  руки,  коли  ми  їхали  броні.  Тільки  він  не  врахував,  що  в  мене  патрон  був  у  патроннику,  а  коли  я  бачу  сепаратиста,  то  руки  автоматично  скидують  зброю  догори  і  сепаратист  опиняється  в  прицілі.  Я  навіть  не  встигаю  подумати.  Реакція  в  нього  теж  була  нівроку  –  кинувся  тікати.  Але  куля  літає  швидше,  ніж  він  бігав  –  він  таки  отримав  два  набої  між  лопатками.  Більше  середній  палець  він  не  буде  показувати  нікому.  На  війні  як  на  війні…

         *            *            *
Солдати  з’їли  БТРа.  Шкода.  Біля  річки  ми  зловили  здоровенну  черепаху  (на  ній  не  було  давніх  ієрогліфів,  інакше  це  був  би  китайський  міф,  а  не  сучасна  війна).  Я  намалював  на  панцирі  дві  білі  смуги.  Назвали  черепаху  БТРом.  Вона  дуже  кумедно  повзала  біля  табору.  Але  хтось  сказав  солдатам,  що  юшка  з  черепахи  дуже  смачна.  А  їм  так  набридла  одноманітна  армійська  їжа  (якої  до  того  ж  бракувало).  І  з  тої  черепахи  зварили  юшку.  Казали,  що  вийшло  смачно.  Я,  щоправда,  так  і  не  куштував  –  мені  було  шкода  нашого  БТРа…

         *            *            *
Це  війна.  Ернест  Гемінгвей  був  правий:  чим  ближче  до  передової,  тим  більше  трапляється  прекрасних  людей.  Негідники  ховаються  в  тилу.  Або  по  той  бік  фронту  –  серед  мародерів  і  тих,  хто  катує  наших  полонених.  Це  віна.  Тут  –  біля  себе  –  я  бачу  різних  людей  –  але  більшість  з  них  чисті  і  прекрасні.  Але  ці  прекрасні  люди  гинуть.  Війна  знищує  найкращих.  І  плодить  негідників.  Колись  Діоген,  почувши  фразу,  що  віна  буцім  то,  знищує  бідняків.  Сказав:  «Навпаки!  Вона  плодить  їх  у  неймовірній  кількості!»  Ця  війна  крім  бідняків  плодить  ще  й  негідників.  

         *            *            *
Біля  нас  постійно  крутився  кумедний  песик.  Ми  любили  його  і  годували.  Війна  породжує  у  солдат  жорстокість,  але  одночасно  і  протилежне  –  сентиментальність.  Солдати  на  війні  особливо  жаліють  тварин.  Того  песика  ми  назвали  Чебурашкою  –  за  клаповухість.  Він  завжди  був  біля  нас,  навіть  коли  ми  стріляли  –  не  боявся.  Але  за  день  до  того,  як  наш  взвод  жорстоко  обстріляли  «градом»,  песик  втік.  Вони  теж  здатні  передбачати  майбутнє  –  песики…  

         *            *            *
Солдати  сусіднього  взводу  поміняли  полоненого  сепаратиста  на  тушонку  –  на  банки  «п’ятачка  в  бронежилеті»  (бо  голодні).  Чомусь  мене  це  зачепило:  до  чого  дійшло  –  людину  міняють  на  продукти.  У  душі  росло  темним  безлистим  деревом  якесь  обурення  і  відраза  до  всього  (о,  не  сприймайте  мене  як  мізантропа!).  Потім  я  раптом  зрозумів:  моє  крислате  обурення  викликане  не  натуральним  обміном  (на  війні  натуральним  обмін  популярний  як  в  епоху  раннього  середньовіччя  –  бо  кожна  війна  це  раннє  середньовіччя  –  повернення  темних  віків,  тільки  в  людську  свідомість,  а  не  на  сторінки  підручника)  з  участю  людини  (работоргівля),  а  самим  фактом,  що  сепаратиста  взяли  в  полон.  Я  сепаратистів  ніколи  в  полон  не  брав  і  солдати  мого  взводу  теж...  Нічого  так  не  принижує  людину  як  полон  –  це  найогидніше,  що  буває  на  війні.  Краще  вже  подарувати  ворожому  солдату  смерть.  Тим  паче,  якщо  він  сепаратист...  

           *            *            *
Солдатські  розмови  інколи  докучають:  замість  того  щоб  зосередитись  на  чищенні  гармат  і  кулеметів,  вони  починають  точити  ляси  (а  що  на  війні  не  надокучає?)  Розмова  починається  з  однієї  фрази,  яку  хтось  кидає  у  простір:  

-  А  Рільке  теж  служив  в  армії.

-  Але  його  естетика  не  те  що  не  армійська,  вона  антимілітарна:  такий  світогляд  не  сумісний  з  армією  та  війною.

-  Не  кажи.  А  ти  читав  його  «Кам’яних  черепах»?

-  Це  виняток.  Рільке  сентиментальний.  Його  містицизм  відірваний  не  тільки  від  життя,  але  і  від  буття.  Війна  повертає  до  реальності.  Навіть  до  критичного  реалізму  Антона  Чехова.  Хто  зумів  писати  вірші  про  армію,  так  це  Кіплінг.  А  прозу  –  Гемінгвей.  

-  Ернест  суперечливий  дивак  по  суті  –  початково  суперечливий.  Він  роздирався  між  пацифізмом  і  грубою  реальністю  життя,  що  знаходить  своє  найбільш  відверте  на  війні,  яка  по  суті  і  сформувала  його  як  письменника.  Не  був  би  він  на  фронті  в  Італії  в  Першу  світову  –  не  було  б  ніякого  письменника  Гемінгвея.  Може  був  би  хороший  рибалка  і  мисливець  з  відповідними  нарисами...  У  його  творчості  немає  цілісності.  Все  розірвано.  І  фрази  і  свідомість.  Немає  концептуальності  якщо  хочеш...  Може  тому  він  і  застрелився.  Людина  повинна  розуміти  для  чого  вона  пише.  Не  можна  писати  «Прощавай,  зброє»  і  водночас  ладувати  карабін  для  сафарі.  Або  –  або...

-  Але  так  чи  інакше,  його  реалізм  ближчий  воїну,  ніж  безнадійність  Барбюса  з  його  «Вогнем»  чи  приреченість,  що  звучить  в  романі  Еріха  Ремарка  «На  західному  фронті  без  змін».  Правдиво,  так.  Але  після  такого  роману  хочеться  застрелитись.  Проза  Гемінгвея  –  це  слова  сильної  людини,  що  лишається  чоловіком  в  нелюдських  умовах,  витримує  випробування  і  перемагає...  Тут  треба  розуміти,  що  «Прощавай,  зброє»  і  «По  кому  подзвін»  писали  два  різних  автори  –  два  різних  Гемінгвея,  бо  це  були  різні  війни,  а  значить  і  людина  ставала  інакшою.  Це  все  одно,  що  порівнювати  армію  Гарібальді  з  армією  найманців  Борджіа...

-  Цікаво,  чому  саме  Борджіа  вважають  чи  не  найгіршим  Папою  в  історії:  певно,  за  те,  що  він  носив  тіару  напередодні  реформації  –  справді  найбільшого  з  можливих  великого  розколу  християнства  –  духовного  розколу.  І  його  бачать  причиною  цього  розколу.  
-  Зовсім  не  тому.  Борджіа  ввів  ratio  в  церковне  життя,  ставши  найбільшим  прагматиком,  а  значить  найбільш  світським  Папою  на  святому  престолі  (антипап  я  не  враховую).  Ось  вона  –  вершина  ренесансу:  на  папський  престол  всадився  Арістотель-матеріаліст.  

-  Цікаво,  якби  Папою  в  той  час  став  Джироламо  Савонарола:  сама  історія  повернула  би  в  інший  бік.  Реформація  стала  б  ренесансом  релігійної  свідомості.  

-  Вона  і  так  була  ренесансом  релігійної  свідомості.  Без  перебільшень.  Ренесанс  був  епохою  перетворення  релігії  в  античне  філософствування  і  естетизм.  Лютер  спробував  повернути  релігії  її  початковий  зміст.  А  заодно  перетворити  світські  установи  в  церкву,  або  хоча  б  у  частину  церкви.  Щоправда,  вийшло  навпаки  –  церква  стала  світською  установою  –  новою...  Недарма  Кальвін  вирішив  стати  світським  Папою  –  релігія  губила  свій  сенс,  якщо  все  наперед  визначено:  якийсь  апофеоз  фаталізму.  Майже,  як  в  сучасній  війні  –  все  буде.  як  тому  судилось  бути...

І  це  говорили  люди,  які  кілька  хвилин  тому  були  під  обстрілом,  а  потім  гатили  з  «Акації»  у  відповідь  –  так,  що  земля  двигтіла...    Світ  остаточно  перетворився  на  п’єсу-абсурд.  Семюель  Беккет  відпочиває.  Точніше  він  був  пророком.  Всі  ми  тепер  чекаємо  на  Ґодо...  А  сонце  поволі  сходило,  туман  танув,  я  чомусь  думав  про  протопопа  Аввакума  та  його  слова  про  «корабель  вогняний»  -  ці  уривки  містичної  метафізики:  «Перш  ніж  народитись,  був  у  Граді  Сонячному,  Небесному  Єрусалимі:  бачив  сонце,  розчахнуте  як  колодязь...  Був  я  неначе  вугілля  розпечене,  і  раптом  згас,  і  чорним  став,  і  попелом  власним  одягнувшись,  був  скинутий  у  місиво  весняне...»

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=530994
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 19.10.2014

Шлях у майбутнє

                     «…Шлях  у  майбутнє
                             Втрачений  тобою.»
                                               (Р.  М.  Рільке)

Тобі  лишився  шлях  в  сьогодні.
Не  в  майбуття,
І  навіть  не  в  минуле,
Не  у  вчорашній  літній  день,
А  тільки  у  сьогодні
Лишився  шлях.
(Бо  осінь)
Тому  сприймай
Свою  потріпану  свідомість
Як  флейту
На  якій  осінній  вітер
Нині  грає
Мелодію  війни
Чи  то  журби
Дочасної.
(Бо  ти  іще  живий,
Ще  дихаєш  і  мислиш)
Просто  осінь.
І  ти.
А  ще  твоє  «сьогодні»  -  
Вічне.
Бо  існує  лише  воно.
Такий  от  дзен
Війни.
І  втіха  –  для  тебе,
Що  шляхи  в  майбутнє
Торуєш  іншим.

(Світлина  автора  віршів)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=530850
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 18.10.2014

Моє індіанське літо

                   «Кому  журбу  довіриш,  серце?  
                       Ухиляється  все  більш  
                       твій  шлях  проходить  незрозумілих
                       людей.»
                                                                               (Р.  М.  Рільке)

Нема  кому  довірити  журбу,
Нема  кому  розповісти
Про  клена  мить  черлену
Про  тріпотіння  жовтої  осики,
Коли  шалений  падолист
Ще  не  зірвав  її  одежу
І  літо  індіанське  ще  дарує
Тепло  останнє.
Хоч  відкричали  журавлі
Своє
З  тобою  попрощавшись,
Поруч  люди
З  якими  вмерти  радісно,
Й  не  шкода
Ці  залишки  життя
Нести  в  офіру
Вітчизні.
Та  нікому  довірити  печаль:
Хіба  що  мертвим.
Хіба  що  їм…

(Світлина  автора  віршів)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=530849
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 18.10.2014

Жарке літо

Жарке  літо
Дарує  металеві  зерна,
Які  сіємо  в  землю  свою.
Спека
Змішує  спрагу  з  жаданням  волі,
Яке  ввібрали  ми  в  свою  кров
Разом  з  водою  
Наших  холодних  криниць.
Ця  спека  
Чи  то  сонця  –  
Круглого  і  гарячого  як  серце,
Чи  то  соняшників,
Що  проростають  із  землі  гарячої:
Перегрітої  цього  спекотного  літа  –  
Літа  одкровення,
Літа  блідого  Місяця:
Він  знекровив  обличчя  своє
Дивлячись  на  нашу  землю,
Де  нині  забагато  горя,
Забагато  жнива
Для  худорлявої  блідої  жінки
(Бо  потойбіччя  біле  як  одкровення).
Ми  теж  женці  –  
Отруйної  трави  часу.
Ми  теж  сіячі  –  
Майбутнього.

(Написано  в  сепрпні  2014  року)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=527824
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 04.10.2014

Коли б не війна

Коли  б  не  війна,
Небо  було  б  прозорим  озером
На  дні  якого  блискали  б  
Камінці-зірки,
У  сплячій  прозорості  якого
Плавали  б  каченята  світла.
Коли  б  не  війна,
Не  знали  б,  про  що  явір  журиться,
Коли  спека  приносить  води  жадання,
Не  бачили  б  у  його  листі  пальцях
Листи  потойбіччя.
Якби  не  війна,
Не  здогадались  би,
Яке  воно:  щастя  горобинове
На  дотик  і  запах.
Якби  не  війна,
Ми  б  і  досі  про  тиху  смерть  мріяли,
Як  про  двері  у  нові  світи
Та  втілення,
Не  навчились  би  мить  цінувати  –  
Оцю  теплу  та  вітряну,
Не  бачили  б  у  житті  диво,
Не  розуміли  б  буденність  темряви,
Отої,  що  між…
Якби…

(Написано  на  початку  серпня  2014)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=527821
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 04.10.2014

Короткі сни

Сам  собі
Нагадував  отамана
Лівобережжя
Божевільного1919  року,
Коли  ненароком  зазирав  у  дзеркало,
Щоб  пошкрябати  обличчя  бритвою,
Пошерхле  від  вітру  війни.
У  снах  навіть  відчувалась  важкість  шаблі
У  зашкарублих  долонях  орача,
І  тріскотіння  коників
Цокотіло,  як  голос  скоростріла.
У  цій  несправжній  пам’яті
Я  так  само  вбивав
Сірих  зайд-покидьків.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=522964
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 12.09.2014

Бліндаж

                                                                       «О,  свята  моя  самотності  –  ти!
                                                                           І  дні  прості,  світлі  і  чисті…»
                                                                                                                                             (Р.  М.  Рільке)

За  що  я  люблю  степ  –  так  це  за  світанки.  Особливо,  коли  стоїш  на  висоті  чи  на  кургані  і  споглядаєш  споконвічне  світило,  яке  викочується  з-за  обрію.  (Як  так  звик  нині  мислити  себе  в  третій  особі,  що  це  назавжди  –  я  забуваю  про  себе.)  Тим  паче  коли  все  одно  мусиш  постійно  дивитися  на  Схід  –  в  бінокль.  

А  світанок  був  сьогодні  особливо  красивим  і  дарував  відчуття  якогось  особливого  спокою.  Тим  паче  –  ні  вночі  ні  зранку  не  стріляли,  дим  від  згарищ  розвіявся  і  знову  пахло  степом,  а  не  горілим  порохом.  (Постійно  відчуваю,  що  я  потрапив  в  якусь  анти  утопію,  в  чиюсь  божевільну  вигадку,  що  це  все  просто  не  може  бути  насправді.)  За  що  я  люблю  нинішню  армію,  так  це  за  можливість  цілодобово  знаходитись  на  свіжому  повітрі.  І  можна  без  перешкод  милуватися  світанками  –  інколи  це  просто  входить  до  службових  обов’язків.  

Сонце  здіймалось  все  вище.  Над  головою  з’явилися  ластівки  –  мої  улюблені  птахи.  І  де  вони  тут  гніздяться  серед  степу?  Роздивляюсь  у  бінокль  пагорби,  що  стирчать  за  два  кілометри  на  схід  затуляючи  шмат  виднокраю.  Раптом  на  пагорбі  виникає  москальський  танк  і  повзе  в  нашу  сторону.  Ого!  Несподівано.  Без  попередньої  стрілянини.  

«Танк  на  одинадцять  годин,  «Фаготом»  знищити!»  -  це  вже  мій  голос  і  одночасно  чужий.  

Солдати  стрепенулися,  кинулися  до  зброї,  розрахунок  «Фагота»  (о,  ці  «фаготики»)  до  свого  «інструмента»  -  зараз  вони  заграють  музику  війни.  Помітив:  в  очах  солдата  жах,  руки  трусяться  (це  його  перший  бій)  –  цей  влучить,  а  як  же!  

«У  бліндаж!!!»  -  це  я  вже  не  крикнув,  а  прогарчав  і  кидаюсь  до  «Фагота»  сам.  

У  голові  лунає  внутрішній  голос:  «Ногами  перпендикулярно  до  ракети!»  «Та  пішов  ти!  Сам  знаю!»  -  це  я  внутрішньому  голосу  у  відповідь.  Він  не  вперше  говорить  банальності  не  в  тему.  Я  за  це  на  нього  злий  –  теж  не  вперше.  

За  якусь  мить,  зауваживши,  що  ракета  встановлена  правильно  –  оком  до  прицілу.  Танк  уже  в  центральному  кружечку.  Швидко  вийшло  його  зловити.  У  мене,  можливо,  тільки  один  шанс.  Потім  почнуть  гатити  по  нас.  І  то  невідомо  чим.  Можливо,  всім.  

Пуск!  Бабах!  І  ракета  пішла.  Пішла,  полетіла  моя  ластівка,  тільки  б  не  підвела,  інакше  нам  тут  кінець.  Танк  повзе,  я  веду  приціл  за  танком,  ракета  слухняно  повертає.  Маю  одинадцять  секунд  поки  моя  пташка  долетить.  Так  це  ціла  вічність,  а  не  одинадцять  секунд.  Спалах!  Влучив!  Звук  від  вибуху  долетить  до  мене  через  шість  секунд.  Але  раптом  на  місці,  де  щойно  був  москальський  танк  злітає  в  небо  цілий  гейзер  вогню  і  летять  в  небо  шматки  заліза.  Такого  моя  ракета  зробити  не  могла:  це  вибухнув  боєзапас  танка.  Ще  два  танки,  які  було  з’явилися  на  пагорбі  різко  розвернулися  і  поповзли  назад  –  злякалися,  зрозуміли,  що  справи  тут  погані,  тут  засіли  люди  з  серйозною  зброєю.  Ех,  влупити  б  їм  навздогін  ще  одну  ракету,  але  не  встигну…  

Встаю  на  повний  зріст  біля  «Фагота».  Я  переміг.  Удача  і  цього  разу  зі  мною.  Бій,  який  тривав  лічені  секунди,  відгримів.  Можливо,  я  навіть  змінив  хід  історії.  Ось  вони  –  мої  кілька  секунд  тріумфу.  Мої  солдати  в  окопах,  шанцях,  «щілинах».  Я  стою  над  ними  і  дивлюся  зверху  вниз  –  і  на  своїх  солдат  і  на  весь  світ,  зрештою.  

Раптом  справа  бабахнуло.  Це  сусіди  –  третій  взвод  теж  шандарахнув  з  «Фагота».  Ех,  що  ж  ви  так  запізно  –  не  встигнете  –  ті  два  танки  вже  ховаються  за  пагорб.  Ракета  злітає,  але  раптом  замість  того  щоб  летіти  горизонтально  в  напрямку  ворожих  танків,  різко  злітає  в  гору  і  починає  виписувати  в  повітрі  викрутаси.  Чи  то  бракована  (совок  він  і  є  совок)  чи  то  контакти  підвели  –  сорок  років  все  таки  на  складах  лежала.  Покрутившись,  ракета  розвертається  і  летить  прямо  на  мене.  Мої  солдати  дивляться  на  мене  –  в  очах  жах.  Хто  падає  на  дно  окопу,  хто  кидається  в  «щілину».  

Один  солдат,  дивлячись  на  мене  знизу  вверх  кричить:  «Падай,  командире!  Падай!!!»  Сам  ти  падай!  Я  зі  смертю  граю  в  свою  гру.  Якось  стає  байдуже.  Просто  все  одно:  вічна  темрява  саме  зараз  чи  колись  пізніше.  І  що  буде  після  і  чи  буде  оте  «щось»  -  теж  все  одно.  Скільки  разів  я  був  за  крок  чи  за  мить  до  смерті,  кожного  разу  переживались  ці  «останні  хвилини»  інакше,  але  ніколи  не  було  так  спокійно  і  так  байдуже.  Продовжую  стояти,  навіть  не  пригинаюсь,  відчуваю,  що  на  обличчі  з’являється  посмішка.  Ракета  падає  в  тридцяти  метрах  від  мене.  Вибух!  Сніп  вогню,  диму,  землі  злітає  вгору.  Грім  і  запах  паленого.  Пронесло.  Мене  навіть  не  зачепило.  

Поступово  все  заспокоюється  –  і  степ,  і  люди.  Іду  в  бліндаж,  виганяю  солдатів:  «На  позиції!  Спостерігати!»  

Сідаю  в  бліндажі  на  гілки,  що  колись  були  руками  дерев  і  думаю  про  вічне.  Кількох  чи  то  сепаратистів,  чи  то  москалів  я  щойно  перетворив  на  ніщо:  атоми  їхніх  тіл  розсіялись  над  степом,  продовжують  вічний  кругообіг.  Їхні  душі  пішли  чи  то  у  Велике  Ніщо,  чи  то  у  сансару  і  втілюються    зараз  у  нових  живих  істот,  чи  то  в  нірвану  (що  сумнівно).  Ну  і  що?  Що  від  цього  змінилося?  Моя  карма?  Ні.  Світ?  Теж  ні.  

Я  знову  відчув,  що  хтось  стоїть  за  правим  моїм  плечем.  Я  ніколи  не  озираюся,  коли  приходить  таке  відчуття:  знаю,  що  побачу  худорляву  бліду  жінку  вдягнену  в  біле  з  блискучими  очима.  Раптом  чую  тонкий  (трохи  хрипотою)  жіночий  голос:

-  Ти  думаєш,  що  бавишся  зі  мною?

-  Ні,  я  ні  про  що  не  думаю.  І  мені  не  цікава  ніяка  гра.  Особливо  з  Вами,  пані.  Я  ніколи  не  граю  ні  в  які  азартні  ігри  з  жінками,  особливо  з  тими,  яких  поважаю…

-  І  все  таки  ти  думав,  що  бавився  зі  мною,  але  насправді  це  я  граюся  з  тобою.
 
-  Якщо  чесно,  ясновельможна  пані,  я  не  вірю  в  Ваше  існування.  Ви  моя  вигадка,  плід  моєї  хворобливої  уяви.  Вас  не  існує.  Ви  лише  місток  між  двома  існуваннями,  або  між  існуванням  і  надіснуванням  –  злиттям  з  першоосновою  Всесвіту,  втіленням  у  сам  Всесвіт.  Чому  Вас,  моя  королево,  бояться  люди  –  я  не  знаю.  Я  сприймав  Вас  раніше  як  добру  маму,  що  колисає  своїх  діточок  і  веде  їх  до  солодкого  сну.  А  тепер  я  Вас  сприймаю  як  подругу.  Стару  подругу,  з  якою  можна  поговорити  по  душам,  яка  завжди  зрозуміє.
 
-  Добре,  хоч  бабусею  ти  мене  не  назвав,  юначе.  Хоча  я  і  стара  як  світ,  але  жінки  не  люблять,  коли  їм  про  це  нагадують.
 
-  Ви  вічно  юна,  повелителько.  Навіть,  коли  світ  зістариться,  Ви  все  одно  залишитесь  вічно  юною.
 
-  Дякую  за  комплімент,  офіцере!  Але  погодьтеся,  що  Вам  не  хотілося  б  сьогодні  народитися  щуром  чи  їжаком,  а  карми  не  знає  ніхто  –  навіть  я  не  знаю  твоєї  карми.  А  якби  знала,  все  одно  би  не  сказала,  навіть  по  старій  дружбі…  

Потім  почувся  сміх  –  здалося,  що  зловтішний.  І  все  стихло  –  у  моїй  свідомості,  звісно.  

До  бліндажа  зайшов  старший  лейтенант  С.  –  командир  сусіднього  взводу  –  того  самого,  що  довбанув  ненароком  по  мені  ракетою.  Він  приніс  пляшку  мінералки:  програв  суперечку.  Ми  сперечалися,  що  москалі  і  сепаратисти  сьогодні  не  полізуть  (я  казав,  що  полізуть).  П’ю  воду  з  насолодою.  Він  в  тому  житті    був  істориком,  доцентом  університетським  –  я  теж,  але  не  істориком.  Він  продовжує  розмову,  яку  розпочав  ще  кілька  днів  тому:

-  Причина  кожної  війни  –  жінка.  Якщо  ми  хочемо  зрозуміти  чому  почалась  та  чи  інша  війна,  треба  шукати  жінку  в  тій  історії.  Нинішня  війна  –  не  виняток.  А  причиною  столітньої  війни  була  не  одна,  а  три  жінки.
 
-  Теза  якась  не  звична  для  Вас.  Я  Вас  сприймаю  як  доконаного  прагматика,  що  дивно.  Кожен  історик  –  романтик.  Ви  рідкісний  виняток.  Але  схоже,  сьогодні  Вас  потягло  на  романтизм.

-  Я  не  прагматик,  я  реаліст.  А  реалісти  не  мріють.  Вони  можуть  лише  бажати  якоїсь  конкретики.  От  Ви  зараз  про  щось  мрієте?
 
Якось  вихопилось  у  мене  зовсім  несподівано,  пригадався  чомусь  Акутагава  Рюноске:

-  Я  мрію,  щоб  хтось  задушив  мене,  коли  я  сплю…

-  Говорити  це,  значить  нарікати  на  Бога.  Докоряти  йому.
 
-  Чому?!

-  Бо  Ви  сумніваєтесь  у  його  майстерності,  у  досконалості  форм,  які  він  створює.

-  Так  Ви  вважаєте,  що  я  творіння  Боже,  його  досконалий  шедевр?

-  Безумовно!  Щоправда,  коли  народжувались  сепари,  то  Бог  спав.  І  ми  мусимо  виправити  його  помилку  знищивши  їх.  А  може  він  творив  сепарів  з  похмілля.
 
-  Ти  вже  богохульствуєш.

-  Ні…

А  над  степом  знову  здіймалася  спека.  Якщо  буде  тихо,  то  я  знову  буду  читати  Апокаліпсис  і  думати  про  часи  Римської  імперії…

(Світлина  автора  віршів.  На  світлині  -  автор  з  товаришем  по  зброї.  Написано  на  основі  реальних  подій.)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=522960
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 12.09.2014

Пил війни

Коли  ми  їхали  на  війну,
Тільки  сивина  скронь
Нагадувала  про  холод  зими.
Колюча  стерня  полів
Жовтіла  золотом  стриженої  землі  –  
Нашої  землі  кольорових  снів
І  слів
Музики  пісні  літа.
Коли  ми  їхали  на  війну
Життя  здавалося  короткою  миттю,
Чи  то  листком  клена,
Чи  то  колючою  голкою  ялини.
Коли  ми  їхали  на  війну  –  
Ми,  старі  харцизяки  потріпані  долею,
Думалось:  «Краще  ми,
Аніж  оці  жовтороті  хлопці,
Що  бачили  лише  світанок,
А  не  вечір  осіннього  неба.»
Коли  ми  їхали  на  війну,
Думали,  що  ніхто  з  нас  не  вернеться,
Що  все  якось  раптово  завершилось
Спалахом  темряви,
Думалось,  що  всі  ми  залишимося
Тільки  в  спогадах
Тих,  хто  вчора,
Проводжаючи  нас
Плакав.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=522012
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 07.09.2014

Книга пилу

Зошит  знайдений  серед  руїн

(Замість  передмови)

Один  мій  хороший  знайомий  журналіст  був  на  передовій  з  метою  писання  репортажів  про  те,  що  ще  вчора  здавалось  неможливим  -  про  війну  на  нашій  землі.  Він  побував  на  руїнах  одного  селища  в  Донецькому  краї,  що  було  перетворено  в  згарище  обстрілами  російських  окупантів.  Там  серед  руїн  він  знайшов  напівзасипаний  цегляними  крихтами  офіцерський  планшет.  У  ньому  був,  крім  карт  Донецької  та  Луганської  областей,  кількох  ручок  та  олівців,  товстий  саморобний  зошит  сторінок  на  триста  дрібно  списаний  нотатками,  що  виявились  чи  то  щоденником,  чи  то  новелами  написаними  з  натури  по  «гарячих  слідах».  Якщо  зошит  перевернути  догори  ногами  і  розгорнути  з  кінця,  то  там  біли  написані  вірші  -  теж  певно  «під  враженням».  Коли  я  спробував  це  все  набрати  і  викласти  послідовно  -    вийшла  свого  роду  повість,  що  складалася  з  окремих  уривків  життя  на  війні,  як  складається  з  уривків,  зрештою  все  -  бо  все  дискретне,  все  квантове.  Нотатки  не  датовані,  але  очевидно,  що  автор  нотаток  писав  їх  з  липня  2014  року  по  серпень  2015  року  -  в  найгарячіший  і  найкривавіший  період  цієї  війни,  що  досі  триває  і  хто  зна,  як  там  буде  далі.  Автор,  безумовно,  бачив  і  пережив  не  найстрашніше,  що  було  і  є  на  цій  війні.  Він  не  здійснив  ніяких  особливих  подвигів,  він  просто  виконав  свій  обов’язок  -  пішов  добровольцем  в  армію,  коли  на  його  Батьківщину  напав  ворог.  Що  сталося  далі  з  автором  цих  нотаток  -  я  не  знаю.  Вони  уриваються  якось  нелогічно,  хоча  з  певним  підсумком.  Автор  або  загинув,  або  звільнився  в  запас,  загубивши  під  час  останнього  бою  свій  щоденник.  Якщо  автор  вижив,  то  живе  зараз  в  тилу,  то  навряд  чи  він  може  повірити,  що  все,  що  відбулося  з  ним,  відбулося  насправді.  Більш  імовірно,  що  він  вважаю,  що  це  все  йому  приснилось.  Він  вивчає  філософію  буддизму  і  блукає  самітником  горами.  Якщо  ж  він  загинув,  то  нехай  ця  публікація  буде  моїм  пам’ятником    тим,  хто  поліг  за  Вітчизну,  хто  не  повернувся  з  тої  війни...

Частина  І.  Книга  пилу  

                             «…  Знаю  діла  твої,
                               і  труд  твій,
                               і  терпеливість  твою…»
                                                         (Апокаліпсис.  2.2)

Це  писалося  у  потріпаний  записник  у  темному  і  сирому  бліндажі,  коли  стихали  вибухи  і  постріли.  Або  у  солдатському  наметі  –  або  в  мокрому  і  холодному  або  в  душному  –  знову  ж  таки  в  короткі  хвилини  відпочинку,  яких  було  на  війні  мало.  Якби  це  я  писав  зараз  (хоча  я  і  досі  на  війні)  я  писав  би  все  це  зовсім  інакше.  Хоча  пройшло  зовсім  мало  часу  –  але  на  війні  час  вимірюється  інакше  –  хвилини  об’ємніші,  вагоміші,  іноді  просто  довжелезні.  Забагато  всього  було  пережито  за  ці  місяці.  Але  ці  нотатки  мені  дорогі  саме  тими  миттєвими  переживаннями  і  відчуттями,  які  я  намагався  схопити  і  втілити  в  слова  і  літери.  Я  ніколи  не  сподівався,  що  мені  вдасться  опублікувати  це  –  я  гадав,  що  ці  слова  кануть  у  небуття,  як  кануло  багато  чого  і  багато  хто.  Якщо  ви  читаєте  це  –  значить  мені  це  вдалося…  Це  етюди.  Це  просто  етюди  з  натури.

Під  крислатими  старими  соснами  танки.  Повітря  сповнене  гуркотом  та  запахом  гіркого  диму.  На  мені  одяг  кольору  трави,  бруду  та  глини.  Люди  втомленими  очима  дивляться  в  небо  –  на  хмари,  що  принесли  жадану  прохолоду.  А  я  на  піску  накреслив  багнетом  ієрогліф  «Дао».  І  все  згадується  Конфуцій:  «Все  кінчено!  Я  не  зустрів  ще  людину,  що  може  засудити  себе  подумки,  коли  бачить,  що  помилився.»  А  якщо  не  подумки?  Якщо  засудити  себе  залізною  штукою,  що  плюється  металевими  сливами?  Але  ні!  Я  мушу  спочатку  засудити  ворогів.  Оцим  же  шматком  заліза.  А  мене  судити  буде  один  бородатий  дід  –  після  завершення  мого  «Дао»  -  мого  шляху.

На  війні  страшно  тільки  в  перші  дні  –  відчуття  того,  що  ми  всі  завтра  помремо  викликає  відчуття  жаху.  Потім  стає  байдуже.  Потім  думка,  що  ми  всі  завтра  помремо  викликає  відчуття  ейфорії:  «Ура!  Ми  всі  завтра  помремо!»  А  потім  уже  хочеться,  щоб  мене  вбили.  І  це  бажання  стає  нестерпним.  Стримує  це  бажання  померти  тільки  погляд  на  людей  –  на  людей,  що  змушені  виконувати  мою  волю  –  втілювати  у  вчинки  мої  слова.  Думка:  «Я  мушу  цих  людей  завтра  повести  на  смерть!»  -  стає  нестерпною,  спалює  розум,  знищує  волю.  Дивлюсь  на  цих  людей:  кожен  з  них  просто  впевнений,  що  смерть  стосується  когось  іншого  –  тільки  не  його.  І  ніхто  з  них  не  вірить,  що  життя  –  це  тільки  ілюзія,  короткий  спалах,  мить.  Саме  мить.  А  смерть  –  лише  хиткий  місток  між  двома  існуваннями.  Ніхто  не  вірить…

Питаю  солдат:  «Коли  народився  Сітхартха  Шак’ямуні  Гаутама  якого  називають  Буддою?»  Всі  тільки  пожимають  плечима  –  мовляв,  не  знаю.  Один  солдат  з  мого  взводу  на  це  сказав:  «Будда  народився  дох…я  років  тому!»  Зрештою,  він  правий,  цей  солдат…  Ще  один  солдат  додав,  що  треба  спочатку  знищити  сепаратистів,  а  потім  згадувати,  коли  народився  Будда.  Зрештою,  він  теж  правий…

Як  мало  людині  треба  для  щастя  (нехай  короткого)  –  тиша,  не  стріляють,  ковток  чистої  холодної  води  (а  день  спекотний),  листок  паперу  і  можливість  просто  подумати  і  щось  написати…  Тільки  на  війні  розумієш  важливість  правильних  слів.  Як  це  важливо,  щоб  хтось  сказав  тобі  правильні  –  прості,  банальні,  але  такі  потрібні  і  такі  правильні…

…А  хмари  як  завжди  красиві.  Навіть  тоді,  коли  повітря  пахне  трупами.  Не  знаю,  як  можна  звикнути  до  мерців.  Як  може  це  не  викликати  відчуття  жаху.  Навіть  якщо  це  трупи  доконаних  негідників  –  сепарів…

Часто  згадуються  слова  Конфуція:  «Як  важко  бути  разом  цілий  день  і  захоплено  філософствувати,  не  заводячи  мову  про  справедливість.»  Особливо,  коли  в  короткі  хвилини  відпочинку  є  хороший  співбесідник  і  бажання  пофілософствувати...

Природа  тут  просто  чарівна  –  байраки,  діброви  у  глибоких  оксамитових  балках,  висока  трава,  квіти  звіробою  та  деревію  (нам  ними  пурхають  хвостаті  метелики-синявці).  Небо  високе  і  вигоріле  –  як  і  належить  бути  серпневому  небу.  Трава  пухнаста  і  запашна.  У  видолинку  кілька  розбитих  танків  –  хтось  тут  серйозно  «мочив  сепарів».  Здалеку  доноситься  мінометна  канонада  –  не  ясно  хто  по  кому  стріляє  –  чи  то  наші  по  сепарам,  чи  навпаки.  Риємо  бліндажі,  шанці  і  «щілини».  Ех,  мені  б  ще  пару  крупнокаліберних  кулеметів…  Під  час  відпочинку  читав  по  пам’яті  вірші  Р.  Кіплінга  –  «Холерний  табір».  Солдати  сказали,  що  я  неймовірний  оптиміст.  Потім  я  прочитав  їм  військові  епітафії  того  ж  Кіплінга  і  кілька  руба  ятів  Омара  Хайяма.  Солдати  відповіли,  що  я  ще  більший  оптиміст,  ніж  вони  собі  уявляли.  Приємно  мати  солдатів  з  вищою  освітою.  Як  завжди  у  нас  неймовірна  армія  –  «армія,  що  народжується  раз  на  тисячоліття».  І  як  завжди  ця  армія  гине…  Коли  закинули  наш  взвод  у  цей  безлюдний  район,  де  тільки  степ  і  байраки  і  якісь  руїни,  я  попросив  тільки  одне  –  карту…  Почув  у  відповідь:  «Для  чого  тобі  карта,  лейтенанте?  Тебе  все  одно  завтра  вб’ють!»  Так  настрій  зразу  покращав…  Я  зауважив:  «Старший  лейтенант!»  Зловив  дивний  погляд  на  прощання:  «Качай  шини,  старлєй!  І  вчи  гімн  України…»  Ну,  що  ж…  Як  судилось,  так  і  буде.  Очікуємо.  Найгірше  на  війні  це  не  страх  смерті  –  він  іноді  минає  і  переходить  в  ейфорію.  Найгірше  на  війні  –  це  очікування.  Невідомо  чого.  Отож  чекаємо…  Вночі  я  споглядав  повний  місяць,  що  викотився  і  зазирав  сумними  очима  меланхоліка  у  простір  між  байраками.  У  траві  помітив  змію  –  вона  повзає,  плазує  по  цій  землі.  Ми  не  плазуємо  –  ми  зариваємось  у  цю  землю,  щоб  втримати  її  і  вибити  звідси  ворога…

Часто  читаю  Біблію.  Особливо  Апокаліпсис.  Все  більше  думаю,  про  те,  що  нинішня  доба  -  це  доба  Апокаліпсису.  Часто  згадуються  саме  оці  слова:  «…  Полиши  свій  серп  гострий  і  збирай  китиці  винограду  землі,  бо  дозрілі  грона  його…»  (Апокаліпсис.  14.18)

Прочісували  ліс.  Той  самий,  з  якого  цілий  тиждень  стріляли  по  нас  з  мінометів.  Над  лісовою  дорогою  бачив  чорного  лелеку.  Рідкісний  птах.  Подумалось:  «Але  не  нині.  Тепер  у  Донецькому  краї  всі  лелеки  стануть  чорними.  Це  білі  лелеки  приносять  душі  дітей  у  цей  світ.  А  чорні  лелеки  відносять  душі  вбитих  людей  у  потойбічний  світ…»  Це  просто  я  зрозумів  ще  одну  маленьку  істину…

Ось  і  скінчилася  війна  в  лісі  (а  я  так  люблю  ліс),  ось  і  довершився  степ  (а  як  він  пахне  влітку!).  Закинули  до  якихось  руїн:  розбиті  будинки,  понівечені  вагони  на  колії,  залишки  якихось  споруд  незрозумілого  походження  і  призначення.  Наказали  захопити  залишки  якоїсь  будівлі  і  утримувати  їх.  Докучливий  дрібний  дощ,  мокрий  одяг,  морі  слизькі  бетеери  і  беемпе  –  «бехи».  Тіло  не  хоче  слухатись  і  мозок  не  хоче  керувати  неслухняним  тілом.  Навколо  бруд,  багнюка,  уламки  цегли,  якісь  іржаві  залізяки.  У  повітрі  висить  сморід  –  тхне  чимось  огидним.  Така  вона  –  війна.  Руїни  виявились  порожніми:  тільки  гільзи  дзвеніли  під  ногами.  І  знову  очікування  біля  порожніх  вікон-бійниць.  Несподівано  згадав,  що  років  десять  тому  мені  часто  снився  саме  цей  будинок  зі  сходами,  що  ведуть  у  нікуди  і  з  дірками  в  стінах…  Все,  що  відбувається  зараз  зі  мною  мені  колись  снилося:  що  я  в  армії,  що  йде  війна,  і  саме  ось  ці  будинки  –  у  найменших  деталях  саме  ця  картина  мені  снилася…

У  взводі  з  30  чоловік  лишилося  19  –  взвод  тане  як  крига  на  весні.  Сьогодні  загинув  ще  один  солдат.  А  в  іншого  солдата  сьогодні  був  День  народження.  Як  співпало  –  в  одного  день  смерті,  а  в  іншого  –  день  народження.  І  спробуй  зрозуміти,  що  святкувати  –  яке  свято  важливіше.  Солдати  чомусь  у  перерві  між  боями  святкували  день  народження.  Було  скромно,  але  щиро  і  радісно.  Подарували  імениннику  стріляну  гільзу  (а  ними  тут  все  всіяне).  Сказали  прості,  але  потрібні  слова:  побажали  повернутися  додому  живим  і  здоровим.  Мені  як  командиру  і  просто  найстаршому  за  віком  у  взводі  теж  треба  було  щось  сказати.  Я  процитував  Омара  Хайяма:

«Про  завтра  не  гадай  –  воно  ще  не  настало,
Про  вчора  не  гадай  –  воно  навік  зів’яло,
Минуле  й  прийдешнє  –  опора  ненадійна,
Живи  хвилинами,  бо  їх  у  тебе  мало…»

Про  вино  і  жінок  я,  звісно,  не  говорив.  Нині  цим  людям  не  до  вина,  і  не  до  жінок…


Сьогодні  День  Незалежності.  Зі  стріляних  гільз  від  гармат  2-42  з  БМП  («бехи»)  ми  виклали  на  землі  напис:  «З  Днем  Народження,  Україно!»  Мусить  же  бути  і  в  нас  свято…Замість  салюту  стріляли  по  «сепарам»,  що  засіли  в  «зеленці»…


Я  тепер  знаю,  як  пахне  війна.  Запах  війни  –  це  їдкий  запах  –  суміш  запаху  солярки  та  згорілого  пороху.  Цим  запахом  просякнуто  все  –  повітря,  руки,  одяг,  їжа.  Навіть  цей  нотатник  теж…

Ця  війна  відрізняється  від  інших  тим,  що  можна  прямо  з  війни  подзвонити  додому.  Якщо  науковий  прогрес  і  далі  буде  йти  вперед  таким  темпом,  то  незабаром  можна  буде  подзвонити  вбитому  солдату  з  того  світу.  От  і  я  інколи  дзвоню  різним  знайомим  і  в  їх  тихе  життя  вривається  війна  звуками  пострілів  та  вибухів.  У  кожного  із  знайомих  свої  справи  –  буденні  і  важливі  (безсумнівно).  Тільки  в  мене  лишилася  всього  одна  справа,  яка  називається  смерть.

Вчора  приблудив  у  наш  бліндаж  якийсь  хлопець.  Сказав,  що  він  хоче  бути  добровольцем  і  воювати  за  Україну.  Ми  дали  йому  однострій  вбитого  солдата  і  автомат.  Тест  «свій-чужий»  здійснили  подивившись  йому  в  очі.  Так  тепер  розрізняють  своїх:  дивляться  людині  в  очі.  Це  вже  третій  воїн  в  нашому  взводі  з  Донецького  краю  (зі  мною  включно).  Один  з  них  врятував  все,  коли  я  сів  на  місце  вбитого  стрільця  в  БМП,  а  той  солдат  з  Донеччини  зарядив  гармату,  яку  я  самостійно  просто  би  тоді  зарядити  не  зміг…


Погода  видалась  паскудна  –  з  самого  ранку  лив  дощ  (нудний,  дрібний,  майже  осінній).  Передчувалася  осінь.  Холод  і  сирість  пробирали  наскрізь.  Ще  й  поруч  хтось  «повісив»  димову  завісу.  І  так  туманно,  а  тут  ще  цей  дим  війни…  Почали  стріляти  –  і  вони  і  ми,  звісно.  А  я  вже  думав,  що  сьогодні  буде  спокійно.  Можна  було  б  відкласти  стрілянину  хоч  би  до  більш-менш  нормальної  погоди.  Стало  тоскно.  Але  чим  інтенсивніша  ставала  перестрілка,  тим  більше  ми  «розігрівалися»  і  негоду  перестали  відчувати.  Один  із  солдатів  сказав  мені:  «Професоре!»  (Солдати  іноді  називали  мене  фамільярно  –  не  «товариш  старший  лейтенанте»,  а  «професоре».  Хоча  я  в  тому  житті  зовсім  не  професор,  а  доцент).  Отже  солдат  запитав:  «Професоре!  А  Вам  не  доводилось  стріляти  з  мокрого  і  слизького  танку?»  «Ні,  не  доводилось!»  «А  доведеться!»  Я  подумав,  що  справді  доведеться.  Коли  командир  взводу  змушений  стріляти  –  значить,  зовсім  погано.  Але  нині  саме  так.  Саме  це.  Крім  того  у  взводі  я  стріляв  краще  за  будь-кого.  І  всі  це  знали.  Тут  почалась  просто  катавасія  зі  стріляниною.  Я  просто  відчув  нутром  і  шкірою  –  зараз  полізуть.  Заскочив  в  БМП  на  місце  стрільця  в  стані  якоїсь  ейфорії.  Почалось!  Справді,  із-за  лісочку  і  кущів  виповз  БТР  сепарів.  Це  я  вже  бачив  через  приціл.  Руки  якось  самостійно  від  мозку  смикнулись  і  навели  на  ціль  за  якісь  частки  секунди.  Постріл!  (Чергою  з  автоматичної  гармати).  Влучив!  В  далині  пожежа  і  дим  –  удача  зі  мною!  Придyрки,  навіщо  було  бортом  до  мене  повертатись?  Біля  підбитого  БТРа  з’явилися  людські  фігури  –  чи  то  з  машини  повискакували,  чи  то  вони  бігли  слідом.  Тут  вже  просто  з  кулемета  –  я  ще  ніколи  не  відчував  такої  радості  скосивши  довгою  чергою  двоногих  істот,  що  нагадували  людей.  На  війні  є  один  важливий  момент  –  його  не  можна  пропускати  і  потрібно  сказати  собі:  «Стоп!!!»  Це  коли  відчуваєш,  що  вороги  –  це  не  люди,  а  істоти,  лише  схожі  на  людей.  І  вбивати  їх  радісно  і  приємно.  Це  приносить  задоволенні.  І  хочеться  вбивати  ще  і  ще.  Тут  важливо  зупинитися  і  сказати  собі,  що  війна  це  не  нормальний  стан  людини.  Це  вимушено,  це  тимчасово.  Потім  треба  повернутися  у  нормальний  світ,  де  люди  є  людьми,  а  не  мішенями.  Але  коли  настане  оце  «потім»?  Ну,  от  і  все  –  бій  відгримів.  Все  тривало  якісь  лічені  хвилини.  Затихає.  Все.  І  світ,  і  люди,  і  машини.  Знову  нудьга  у  сірих  і  холодних  бліндажах.  Потім  чистити  гармати  і  кулемети  на  «бехах».  Потім  знову  очікування.  Вислуховування  розмов  солдатів  –  все  тих  же  і  ті  ж  розмови.  Один  солдат  з  Одеси  постійно  розповідає  мені  про  свою  сестру,  яка  служить  в  армії  Ізраїлю.  «…  От  закінчиться  війна  і  поїду  я  в  Італію…»  А  коли  вона  закінчиться?  Ще  один  солдат  (москаль  з  Криму,  але  воює  за  нас  –  бо  Україна  –  це  наша  спільна  Батьківщина  і  він  вірний  присязі)  сказав,  що  йому  тяжко  залазити  в  БМП  –  клаустрофобія,  мовляв.  Особливо  тяжко  йому  витягувати  з  БМП  «крабів»  та  гільзи.  Я  йому  відповів,  що  в  індійській  армії  «краби»  з  БМП  витягують  спеціально  видресирувані  для  цього  мавпочки.  Він  чомусь  не  повірив…

З  нашого  взводу  з  30  чоловік  в  строю  лишилося  тільки  троє.  Але  ми  втримали  висоту,  яку  нам  наказали  обороняти  будь-що.  Те,  що  я  лишився  живий  –  випадковість.  Я  не  ховався  від  москальських  куль  за  солдатські  спини.  А  солдати  мого  взводу  полягли  –  православні  і  католики,  греко-католики  і  протестанти,  юдеї  і  мусульмани  –  за  свою  Батьківщину  і  за  свободу  людини.  Згадуйте  інколи  про  нас  –  ми  чесно  гинули  і  гинемо  за  Україну.      

серпень  2014  року

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=522007
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.09.2014

Збудуйте свій дім

 «Шурхотіння  ірландського  часу,  
     що  жене  вітер  вздовж
     залізничної  колії  до  кинутого  депо…»
                                                       (Йосип  Бродський)

Кожна  творча  людина  мусить  збудувати  свій  дім  –  будинок  свого  духовного  Всесвіту,  свій  ментальний  самодостатній  світ.  Так  подумав  я  (хоча,  що  таке  «я»  -  тимчасовий  візерунок  дхарм),  коли  подивився  фільм  «Дім,  який  збудував  Свіфт»  (1982)  режисера  Марка  Захарова.  Це  фільм  якому  не  пощастило  –  він  мав  стати  мегапопулярним  і  культовим,  але  про  нього  напівзабули.  Це  фільм  геніальний  і  новаторський,  але  про  це  не  чути.    Фільм  мав  сотні  причин  потрапити  у  немилість  до  режиму  і  цензури,  але  потрапив  під  негласну  напівзаборону  із-за  однієї  невинної  фрази:  «Свіфт  помер?  Коли?  –  Сьогодні,  як  завжди,  о  п’ятій!»  Бо  то  була  епоха  регулярних  поховань  генсеків  –  старих  маразматиків,  що  один  за  одним  послідовно  йшли  в  могили  після  монотонного  однакового  ритуалу.  Періодично  повторювалась  дурна  совкова  вистава  про  потойбічний  світ  з  відповідним  перейменуванням  міст  і  пароплавів  (бідні  пароплави!).  Модний  анекдот  тої  пори:  диктор  виступаючи  по  телевізору  оголошує:  «Вибудете  сміятися,  але  Черненко  теж  помер!»  У  цій  фразі  фільму  і  в  вчинках  героя  фільму  –  Джонатана  Свіфта  влаштовувати  регулярно  власні  поховання  побачили  натяк  на  актуальні  події,  що  вже  ставали  не  трагічними,  а  смішними.  

У  цьому  фільмі  багато  чого  було  вперше:  це  перший  «совітський»  фільм  потойбіччя,  про  реінкарнації  та  метемпсихоз,  це  по  суті  перший  «совітський»  сюрреалістичний  фільм.  Все,  зрештою,  доводиться  роботи  колись  вперше.  Тільки  ступінь  майстерності  може  бути  різною.  Цей  фільм  роздуми  про  творчість  Джонатана  Свіфта.  А  оцей  мій  незачесаний  есей  роздуми  про  роздуми.  Колись  хтось  може  напише  роздуми  про  мої  роздуми  про  роздуми  про  Свіфта.  І  так  буде  тривати  поки  крутиться  Галактика.  

У  фільмі  чи  не  вперше  в  кінематографи  «шостої  частини  світу»  змальовано  образ  особистості,  яка  протиставила  себе  системі.  І  то  не  тільки  системі  (звісно,  буржуазній  англійській  XVIII  століття,  проте  чомусь  тогочасна  Великобританія  дуже  нагадує  совок),  (ще  раз  напишу  в  дужках,  хоч  це  виглядає  кумедно:  в  той  час  існували  два  типи  поведінки  інтелігента:  або  грати  в  гру  хованки  з  системою,  вписуючись  в  її  ландшафт  і  жити  одночасно  своїм  внутрішнім  життям  або  відкрито  протиставляти  себе  системі,  автоматично  добровільно  записуючись  в  ізгої),  але  і  суспільству,  обивателям,  більшості  –  якщо  хочете.  І  це  справді  був  тоді  «герой  нашого  часу»  -  людина  яка  протиставляє  себе  системі.  Протиставляє  на  рівні  мистецтва  –  яке  обивателі  і  сіра  «більшість»  не  розуміють  в  силу  свого  низького  інтелектуального  рівня.  І  в  цьому  глибока  трагедія  інтелігента  в  усі  часи  і  в  усіх  народах:  хто  не  такий  як  всі,  приречений  на  відторгнення  суспільством  і  переслідування,  замовчування  творів,  а  інколи  і  просто  на  німоту.  Недарма  Свіфт  у  фільмі  мовчить  (а  це  був  історичний  факт  –  Свіфт  справді  в  останні  роки  життя  перестав  будь  з  ким  говорити,  просто  мовчав),  принципово  ні  з  ким  не  спілкуючись  –  навіть  однодумці  мусять  здогадуватись  про  його  думки  і  бажання.  Трагедія  тут  показана  глибше  ніж  вона  буває  в  реальності.  Генія  не  визнають  і  не  розуміють  не  тільки  сучасники,  але  й  нащадки:  в  останній  день  життя  до  Свіфта  прилітають  гості  з  майбутнього  на  машині  часу.  Але  їх  цікавлять  тільки  інтимні  подробиці  життя  генія,  а  не  його  твори.  А  дослідник  його  творчості  прилітає  до  Свіфта  з  візитом  з  єдиною  метою  –  сказати  письменнику  перед  смертю:  «Ніхто  не  читає  Ваші  книги,  пане  декане!  А  заодно  і  мої,  бо  я  пишу  про  Вас!»

У  фільмі  болісно  звучить  тема  еміграції  –  саме  не  постреволюційної,  про  це  вже  знімали  кіно  до  того  і  не  раз.  І  то  геніально.  А  саме  сучасної  еміграції  –  еміграції  інтелігенції,  що  тікає  від  сірості  і  безглуздості  совка  у  світ,  де  ці  втікачі  чужі  і  нікому  не  потрібні.  Тому  теж  приречені  –  втопитись  у  склянці  чаю,  наприклад.  У  фільми  ці  емігранти  з  Ліліпутії  –  втікачі  від  свого  ліліпутського  короля  (який  їх,  зрештою,  пробачив,  але  вони  його  –  ні).  Тікають  у  великий  світ,  але  можуть  бути  великими  тільки  для  свого  світу  –  а  тут  вони  лише  екзотика…  Як  це  нагадує  ту  хвилю  емігрантів.  Не  цю,  звісно,  ця  то  в  великому  світі  себе  знайде,  бо  великий  світ  давно  став  їх  світом:  світ  давно  вже  не  ділиться  на  замкнуті  світи  карликових  диктаторів.  

Так  посміятися  над  тоталітаризмом,  як  це  вдалося  творцям  фільму,  мало  кому  вдавалося.  Англійські  правителі  Ірландії  надто  вже  нагадують  совкових  маразматиків.  Чи  не  вперше  намальовано  на  кінострічці  цікавий  образ:  внутрішню  трансформацію  охоронця  тоталітаризму,  який  раптом  зрозумів,  що  чинить  зло  і  вирішує  змінити  своє  життя  (і,  звісно,  гине,  бо  система  імперії  зла  не  пробачає).  Це,  звісно,  казка.  Так  не  буває.  Або  буває,  але  дуже  рідко.  Прислужники  диктаторів  переважно  не  здатні  до  просвітлення.  Сама  концепція  фільму:  генія  оголошують  божевільним,  бо  він  критикує  систему  –  дуже  щось  нагадує  з  тогочасної  реальності.  І  це  сказати  було  майже  можливо,  бо,  мовляв,  це  все  про  Ірландію,  не  про  совок.  А  як  же…  Трансформація  відбувається  ще  з  одним  персонажем  –  майже  головним  –  з  доктором,  що  приставлений  правителями  до  Свіфта.  Доктор  раптом  розуміє,  що  він  Гуллівер,  йому  відкривається  істина  про  людей,  суспільство,  творчість.  Свіфт  помирає,  але  доктор  тікає  від  суспільства  в  світ  творчості,  продовжувати  справу  Свіфта,  написати  найважливішу  частину  «Мандрів  Гуллівера»  -  «Подорож  у  Країну  Мертвих»,  яку  диктує  йому  з  потойбічного  світу  Свіфт…  

Найбільше  дивує  і  вражає,  звісно,  зображення  людей  майбутнього.  До  Свіфта  прилітають  гості  (точніше  допитливі  туристи)  з  майбутнього  –  з  2045  року.  Тобто,  згідно  тодішніх  уявлень  –  з  комунізму.  Бо  якщо  комунізм  не  збудували  у  1980  році  як  обіцяв  Хрущов,  то  до  2045  року  його  вже  точно  збудують  –  у  цьому  були  впевнені  тоді  всі.  Можливо,  навіть,  режисер  цього  дивовижного  фільму.  Але  що  це?  Ці  люди  майбутнього  –  циніки,  примітивні  невігласи,  бездуховні  істоти,  ще  більш  примітивні  обивателі,  аніж  сучасники  Свіфта,  сноби,  позбавлені  навіть  тіні  гуманності,  люди,  яких  цікавить  в  літературі  тільки  «полуничка»  та  бажання  вчинити  якусь  дyрну  витівку.  І  це  люди  досконалого  суспільства?  Фільм  навіть  трохи  пророчий.  Оці  гості  з  ХХІ  століття  (себто  з  нашого  століття!)  дуже  вже  нагадують  теперішніх  сучасників.  Невже  автор  правий,  і  людство  тільки  й  те  й  робить,  що  деградує?  Не  так  давно  мені  трапились  цікаві  результати  досліджень:  середній  об’єм  мозку  кроманьйонців  –  перших  людей  сучасного  типу  Homo  sapiens  sapiens  був  більший  ніж  у  сучасних  людей,  є  версія,  що  вони  були  більш  розумніші  ніж  сучасні  люди,  з  того  часу  відбувалась  тільки  деградація  інтелекту…  

Ірландському  світі  не  пощастило  з  кіновтіленнями.  Це  або  ІРА,  або  тема  поневірянь  мігрантів,  або  ірландська  мафія  в  Бостоні.  Багатюще  ірландське  мистецтво,  унікальний  ментальний  світ  (острівна  ізоляція,  чи  що?),  глибочезна  ірландська  міфологія  та  історія  рідко  коли  прориваються  на  екран.  Та  хіба  тільки  на  екран?  Досі  майже  всі  ірландські  літописи  та  історичні  хроніки  досі  вважаються  істориками  сумнівними  або  й  просто  вигадками.  Писання  англо-саксонських  істориків  того  ж  часу  –  не  вигадки,  повідомлення  римських  істориків  тої  ж  доби  –  цінні  історичні  джерела,  а  ірландські  літописи  –  вигадки,  мовляв…  Таке  буває.  Особливо  з  народами,  що  були  поневолені.  І  цей  фільм  –  приємний  виняток.  І  не  тільки  для  «ірландонутих»  -  в  той  час,  доречі,  не  біло  такого  терміну  і  такої  субкультури  не  існувало.  В  той  час  ірландська  культура  це  була  для  совкового  інтелігента  (і  не  тільки  для  совкового)  terra  incognita.  А  шкода.  Історія  пішла  би  інакшим  шляхом,  якби  свого  часу  тутешні  мислителі  хоч  трохи  розуміли  давні  скели,  пісні  Манстеру  та  скрипки  Ерінн…  

У  фільмі  дещо  нав’язливо  подається  основний  слоган,  як,  буцімто,  credo  життя  Свіфта:  «Піднятися  в  небо  –  ось  робота,  піднятися  в  небо  –  ось  праця…»  Але  це  не  зовсім  так  –  це  важко  назвати  салоганом  фільму.  Фільм  перенасичений  фразами,  кожну  з  яких  можна  брати  як  цитату  до  літературного  твору.  Але  відірвати  ці  фрази  від  контексту  фільму  неможливо  –  вони  втрачають  чи  змінюють  зміст…  «Всі  люди  жили  колись,  тільки  треба  навчитись  це  згадувати…»  Це  просто  буддизм.  Чи  то  вчення  про  метемпсихоз  античних  філософів.  «І  не  дивіться  на  мене  як  на  ідіота.  Нам,  пришельцям  з  майбутнього,  часто  доводиться  вдавати  з  себе  божевільних,  інакше  люди  можуть  не  пробачити  нам  наших  знань…»  Справді.  Знання  істини  не  пробачають.  Ніколи,  нікому  і  ні  в  які  божевільні  часи…  

Ще  одна  вражаюча  аналогія  з  совковим  суспільством  –  як  з  тодішнім,  так  і  з  нинішньою  трансформацією  совка,  так  це  епізод  з  глядачами  театру  життя.  Свіфт  не  маючи  змоги  бути  почутим,  найняв  акторів,  які  грали  безперервну  виставу,  що  змішувалась  з  життям  (бо,  зрештою,  життя  це  вистава  і  ми  всі  граємо  ролі).  Але  губернатор  виявився  хитрішим  –  він  найняв  глядачів.  І  до  них  вже  було  достукатись  неможливо…  Вистава  плавно  переходить  в  життя.  Спочатку  кров  і  смерть  бутафорські,  але  потім  людина  насправді  гине.  Доктор  кричить  глядачам:  «Це  ж  кров!»  Але  глядачі  аплодують.  Бо  їм  все  одно  насправді  це  чи  гра.  Справжню  трагедію  вони  бачать  як  розвагу.  Справжня  війна  для  нинішніх  глядачів  телевізора  це  лише  розвага,  кіно.  Воно  відбувається  насправді,  але  відчуття  реальності  нинішніми  глядачами  давно  втрачено…  Чужа  трагедія  –  це  для  них  лише  вистава…  Як  нині.

Свіфт  зумів  збудувати  свій  дім  –  своєї  творчості  і  свого  світу.  І  це  найважливіший  заповіт  і  фільму  і  світа,  зрештою  –  збудуйте  свій  дім,  дім  своєї  творчості,  свого  мистецтва  і  свого  духовного  світу…  

(Примітка:  На  світлині  –  кадр  з  фільму.)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=508398
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 30.06.2014

Цитата

       «На  бананових  пальмах
           Відпочиває  місяць
           Після  спекотного  дня…»
                               (Кванго  Бамбако)

Десь  там  в  Луганді,  у  її  гордій  столиці
Прямо  на  вулиці  Карла  Марла
Збирають  уражай  ананасів,
Запитують  перехожих:
«А  чи  не  хочете  рябчиків?»
Десь  там  в  Домбасії,
Прямо  на  проспекті  Леніна,
Чи  то,  перепрошую,  Патріса  Лумумби
Вперто  шукають  аристократів:
Не  для  шибениці,  а  переконатись,
Що  вони  там  ще  є.
А  тим  часом  ховрашки  товариша  Ой
Носять  у  нори  гоблінів
Валізи  крокодилячі  з  наклейками  «Бу».
Десь  там  в  Луганді,  на  вулиці  Калігули
Портрет  Фіделя  Кастро
Малюють  білочки  хвостиками  –  
Ті  білочки,  що  «отож  бо!»
Айболить  їде  в  Африку  –  
Той,  що  з  валізкою
І  той,  що  не  доктор,
І  навіть  не  кандидат
У  топ-менеджери  мурашника.
З  цитатником  Мао
Вулицями  Донецька  прогулююсь,
Кажу  всім:  «Як  то  просто  і  легко
Збудувати  досконале  суспільство
У  бідній  і  відсталій  країні…»

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=505514
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 16.06.2014

Десь там

         «Бегемоти  річки  Кванзи
             Як  вони  кричать  голосно
             Кожної  ночі  темної…»
                                   (Кванга  Бамбако)  

Десь  там  далеко  в  Африці,
Чи  то  десь  в  Трансільванії
Є  дві  химерні  республіки  –  
Луганда  й  Домбанія.
Там  правлять  одні  iдiоти,
Там  зачиняють  музеї,
Але  всім  наркоманам
Там  роздають  автомати.
Там  убивають  священників
І  просто  людей  чесних.
Але  в  сусідній  країні  
Чомусь  про  них  пишуть,
Що  не  вбивці  вони  
Й  не  садисти,  
Не  зграя  тyпих  бандитів
А,  виявляється,  «ополченці»  -  
Полку  самого  диявола.
Коли  ж  ти,  нарешті,  Боже
Оцю  зграю  негiдників
Забереш  якось  тихо  до  пекла.
Інакше  самим  доведеться,
Нам,  людям  землі  нещасної
Отих  туполобих  придyркiв
Назавжди  туди  відправити…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=505444
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 16.06.2014

Луганда

     «Над  долиною  Луанди  сутінки,
       Сонце  пливе  на  широкій  спині
       Зеленого  крокодила  неба…»
                                         (Кванго  Бамбако)

Чорний  народ    Луганди
Вилазить  з  глибоких  нір,
Чорний  від  пилу  Плутона  -  
Скам’янілих  дерев  пекла.
Чорний  народ  Луганди  
Знову  співає  осанну  
Бородатому  Бармалею,
Знову  вивішує  «Веселого  Роджера»
Над  кам’яним  одоробалом
З  вибитими  шибками.
Чорний  народ  Луганди
Кричить  цинічним  людям  
У  дорогих  смокінгах:
«Ми  хочемо  бути  рабами,
Хочемо  у  копальнях
Для  вас  добувати  золото!»
Чорний  народ  Луганди
Будує  свої  піраміди
З  чорних  і  рудих  каменів
Во  славу  своїх  олігархів,
Во  славу  фараона  півночі  –  
Лисого  й  злого  карлика.
Чорний  народ  Луганди
Розфарбовує  вітер  
Смугами  колоради
І  хоче  вбивати  і  грабувати
Всіх  хто  інакше  думає.
Пригостіть  їх  кавою  –  
Тою,  високого  сорту
Вирощенною  в  Руанді…  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=505170
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 14.06.2014

Абстракція

       «А  сам  втомився
           Не  дослухавши  мови  скрипки…»
                                             (В.  В.  Маяковський)

Напишу  слово  «абстракція»
На  сірому  акулячому  асфальті  
В  Донецьку  на  Ільмовій  вулиці.
І  скажу  машиністам  тролейбусів:
«Президент  вашої  «республіки»
Нині  зветься  граф  Дракула  –  
Приїхав  у  броньованому  саркофазі
З  Мокшанської  Трансільванії.»
Пані  Абстракція!  Товаришу  Арманд!
Я  знаю,  Ваше  ім’я  походить  від  слова
Тан  чи  то  «мік  ан  тойшіх»,
Бо  місто  в  якому  ви  поселились  –  
Оця  чарівна  тополина  Юзівка
Заснована  скрипалями-ірландцями:
Х’юзом  з  веселою  компанією.  
Тому  читайте  Іммануїла  Канта
Його  рукописи  просякнуті  Кенігсбергом
Під  впливом  мистецтва  барочного
У  вівторок,  коли  повний  місяць,
Коли  абажур  з  квіточками,
А  стеля  біла.  Танцюйте  свої
Рожеві  танці,  таксисти  аеропланів,
Тут  –  під  хмарочосами  кукурудзи.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=504966
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 13.06.2014

Перше травня

     «Зозулю
         Всі  чекають.  Та  високе  небо
         Порожнє.  Марні  сподівання.»
                                                   (Йоса  Бусон)

На  травневі  я  часто  гостював  у  бабусі.  Дитинство  моє,  як  в  багатьох  людей  Піднебесної,  взагалі,  ділилося  на  дві  нерівні  та  нерівноцінні  частини:  на  буття  в  містах  різних  серед  людей  і  машин  та  на  дні  і  місяці  проведені  у  бабусі.  Дитинством  своїм  я  називаю  роки  1969  –  1979  після  Христа.  До  того  –  то  занадто  раннє  дитинство  (хоча  спогади  збереглися).  Ті  роки  цікаві  –  як  історично  так  і  ментально.  І  загалом  і  щодо  конкретної  точки  простору  на  планеті  Земля.  

Жила  моя  бабуся  в  Донецькому  краї,  в  селищі  на  шахті  тридцять  другій  вентиляційній  (так  називалися  шахтарські  селища  в  той  час  –  не  людськими  словами,  а  номерами  шахти)  на  вулиці  Сімнадцятого  партз’їзду.  Сама  назва  вулиці  звучала  комічно,  але  цього  якось  ніхто  не  помічав,  для  жителів  селища  такі  чудернацькі  назви  були  явищем  звичним.  На  тій  же  вулиці  розташовувалась  крамниця,  де  можна  було  купити  хліб,  сірники,  мило,  сіль  –  речі  в  господарстві  вкрай  необхідні.  Також  на  цій  вулиці  був  «шалман»  -  на  місцевому  суржику  так  називався  заклад,  де  продавали  горілку  та  пиво,  як  на  розлив  так  і  в  скляних  ємностях.  Щось  схоже  на  шинок,  але  слово  шинок  для  цього  закладу  звучало  б  занадто  аристократично.  У  цьому  закладі  шахтарі  напивалися  до  нестями,  там  же  (поруч)  і  валялися  в  багнюці,  в  калюжах,  під  парканами.  Багато  хто  з  мешканців  селища,  отримавши  до  першого  травня  зарплату  (до  свята  як-не-як)  на  всі  гроші  купляли  в  цьому  «шалмані»  горілки  –  кілька  ящиків,  і  починали  «запой»  -  тижня  на  два.  На  роботу,  звісно,  в  такому  стані  не  ходили  –  та  й  неможливо  це  було  б.  А  тому  така  назва  вулиці  обурювала  одного  місцевого  партійного  діяча,  особливо  коли  він  чув  від  шахтарів  фрази:  «Ну,  шо,  підемо  на  партз’їзд  в  шалман?»  Партійний  активіст  з  цього  приводу  за  зборах  періодично  заявляв:  «Ви  або  шалман  звідти  заберіть,  або  назву  вулиці  змініть!»  Але  потім  якось  він  про  ту  справу  забув.  На  тій  вулиці  крім  державного  горілчаного  закладу  були  ще  приватні  (звісно,  нелегальні)  –  там  гнали  самогон.  Одну  таку  «точку»  міліція  прикрила.  На  іншу  теж  зробила  раптовий  набіг,  але  коли  хоробрі  охоронці  порядку  здійснили  дегустацію  напою  і  переконались  у  високій  якості  бренду,  сказали  наступне:  «Хороший  у  тебе  самогон,  Вєрка!  Славний!  Гріх  таку  точку  прикривати.  Жени!»  

Вулиця  одним  кінцем  впиралася  в  ліс,  а  іншим  у  терикон.  Терикон  потрохи  збільшуючись  у  розмірі  засипав  будинки,  димів,  вночі  світився  вогнями,  після  дощу  випускав  пару,  одним  словом  був  чорним,  але  потрохи  горів,  ріс  як  пухлина  і  засипав  навколишні  землі,  дерева  і  будинки.  Людей  звідти  відселяли,  вони  продавали  хвої  хати  на  злам,  їх  купляли  або  за  безцінь,  або  за  «потім  віддам»,  там  оселялись  якісь  люди,  але  не  розбирали  на  дрова,  а  жили  там.  А  коли  їх  приходили  звідти  виселяти,  вони  забарикадовувались,  протестували,  кричали,  що  їх  жити  немає  де,  і  що  вони  так  і  будуть  жити,  аж  поки  їх  не  поховає  разом  з  будинком  «порода».  Так  вони  і  жили  під  гуркіт  каміння…

На  травневі  «свята»  я  любив  гуляти  з  місцевими  дітьми  –  бавилися  безпосередньо  на  вулиці  або  в  лісі.  У  ліс  та  до  терикону  нам  ходити  не  дозволяли,  але  в  лісі  було  цікаво  –  там  була  балка  і  струмок,  старезні  дуби,  величезні  камені,  «тарзанка»  (гойдалка  така)  над  балкою,  ставок  і  взагалі  –  цікаво,  особливо  якщо  ми  бігли  на  прогулянку  з  псом.  Діти  з  простою  наївністю  ділилися  враженнями  від  «першотравневого  свята»  -  бо  деякі  дивилися  не  тільки  по  телевізору  на  першотравневу  демонстрацію,  але  і  бували  та  ній  у  районному  центрі,  а  дехто  навіть  в  обласному  –  «на  параді»  -  а  там  квіти  паперові,  музика  голосна...  А  якщо  в  когось  була  кулька  –  велика,  гумова,  кольорова  та  надувна  –  та  то  ж  взагалі  була  подія…  Ці  «святкові»  дні  мені  запам’яталися  в  першу  чергу  людьми,  яких  мені  довелось  тоді  бачити  і  спостерігати.  На  тій  вулиці,  та  і  в  селищі  всі  один  одного  знали  і  про  всіх  все  знали,  навіть  більше  ніж  все.  Не  з  усіма  дітьми  мені  дозволяли  бавитись  –  я  тоді  не  розумів  чому.  Наприклад,  мені  не  дозволяли  бавитись  з  близнюками  Васильком  та  Миколою  з  сусідньої  вулиці.  Так,  вони  були  завжди  брудні  і  ходили  в  подертому  одязі  –  батьки  їх  були  алкоголіками  і  росли  вони  безпритульними.  Але  з  ними  було  бавитись  найцікавіше:  вони  постійно  розповідали  різні  історії  про  домовиків,  лісовиків  та  іншу  нечисть  –  світ  оточуючий  був  насичений  для  них  таємними  потойбічними  силами.  А  ще  мені  не  дозволяли  бавитись  і  навіть  знайомитись  з  дітьми,  що  жили  за  високим  парканом  у  великому  кам’яному  домі.  Хоча  ті  діти  і  так  ні  з  ким  не  бавились  і  не  знайомились,  а  сім’я,  що  там  жила  людей  цуралася  –  вони  були  нелюдимі  і  майже  ні  з  ким  в  селищі  не  спілкувались.  Чому  так,  я  тоді  не  розумів,  на  мої  питання  дорослі  дали  мені  дві  зовсім  різні  відповіді:  «Вони  куркулі,  коли  голод  був  і  люди  помирали,  у  них  в  домі  мішки  хліба  були  і  вони  ні  з  ким  не  ділилися…»  Інша  відповідь  була  така:  «Їхній  дід  в  НКВД  служив,  багатьох  людей  з  нашої  шахти  на  «воронку»  забрав…»  Я  тоді  не  зрозумів,  що  таке  «воронок»  і  що  таке  НКВД  –  я  це  зрозумів  через  кілька  років…  

Розваг  у  селищі  було  мало,  особливо  для  дітей  –  хіба  що  в  суботу  в  куно  сходити  в  місцевий  клуб.  Ще  ходили  дивитись  на  «трьохетажку»  -  найвищий  будинок  в  селищі,  що  височів  над  хатами  і  бараками.  Будинок  здавався  чимось  велетенським,  фундаментальним,  хоча  багато  дітей  з  вулиці  сімнадцятого  партз’їзду  бачили  будинки  і  вищі  –  і  на  цілих  п’ять  поверхів,  але  це  десь  там  –  далеко…  У  селищі  були  переважно  досить  старі  хати  або  бараки  –  чимало  шахтарів  жило  досі  в  бараках,  в  жахливих  умовах,  без  нічого,  без  будь-якого  майна.  Просто  жили  чи  то  існували.  Були.  

Але  запам’яталося,  звісно,  не  це  -  запам’яталися  люди.  Всіх  людей  чоловічої  статі  діти  в  селищі  називали  «дядя»  -  не  залежно  від  степені  спорідненості:  «дядя  Коля»,  «дядя  Вітя»  -  говорили  на  своєрідному  суржику,  або  «дідусь»  -  в  залежності  від  віку.  До  людей  жіночої  статі  –  «тьотя»  або  «бабуся»  з  додаванням  імені.  Ця  фамільярність  у  селищному  бутті  нікого  не  шокувала  і  була  звичайною.  Отже,  про  людей  селища,  що  в  зв’язку  з  першим  травня  мені  запам’яталися.  

Сусід  моєї  бабусі  –  «дядя  Коля»  -  на  перше  травня  мав  звичку  вивішувати  на  паркан  шкіру  білого  ведмедя  –  так  би  мовити,  провітрити  від  молі.  Він  був  на  заробітках  на  Шпіцбергені  –  у  ті  роки  заробітки  за  кордоном,  та  ще  й  в  капкраїні  –  явище  рідкісне.  Казали,  що  привіз  він  звідти  купу  грошей  та  шкіру  білого  ведмедя.  Купу,  не  купу,  але  гроші  він  пропив,  а  шкіра  білого  ведмедя  лишилася.  Після  вивішування  шкіру  на  паркан  «дядя  Коля»  виходив  з  табуреткою  і  сідав  біля  шкіри.  Мимо  йшли  знайомі  і  питали:  «Колян!  А  що  в  тебе  на  паркані  висить?»  «Як  що?  Та  це  ж  шкіра  білого  ведмедя!»  «А  звідки  вона  в  тебе?»  «Е-е-е-е…  Це  була  довга  історія…»  Знайомі  з  розумінням  кивали  головою  і  діставали  «з  широких  штанин»  пляшку  горілки  і  гранчаки.  Тут  же  під  булькання  починалася  розповідь,  що  кожного  року  доповнювався  все  новими  неймовірними  деталями,  як  то  Микола  ведмедя  застрелив.  Ведмідь,  як  то  і  мало  бути  в  героїчній  історії  вдерся  в  селище,  зніс  дахи  всіх  будинків,  зжер  річний  запас  консервів,  розтрощив  вертоліт,  заліз  на  криголам  і  до  смерті  налякав  капітана,  що  потім  втратив  з  переляку  здоровий  глузд,  і  тільки  нинішній  хоробрий  власник  шкіри  не  злякався,    а  всадив  у  ведмедя  двадцять  п’ять  срібних  куль  з  карабіна,  але  з  кожним  пострілом  ведмідь  тільки  ставав  лютішим,  і  коли  набої  закінчились  наш  герой  добив  його  чи  то  льодорубом  чи  то  ломом.  Всі,  звичайно,  розуміли.  що  це  марення,  але  під  горілку  розповідь  дуже  навіть  непогано  сприймалася,  наприкінці  розповіді  всі  вже  були  «хороші»  -  свято  вдалося.  

Не  так  далеко  жила  «тьотя  Клава»  -  вона  на  перше  травня  виносила  с  сад  крісло,  цілий  день  сиділа  самотньо  і  дивилася  сумними  очима  на  квіти  і  дерева.  Жила  вона  на  самоті  і  виглядала  старшою  за  свої  роки.  Про  її  чоловіка  я  нічого  не  знаю.  Було  в  неї  два  сини.  Старший,  коли  йому  було  біля  16  років,  якраз  перед  першим  травня  прийшов  зі  школи,  коли  нікого  не  було  вдома,  змайстрував  зашморг,  став  на  табуретку  і  повісився  на  груші  біля  хати.  Чому  він  це  зробив  –  так  і  лишилося  загадкою.  Останньої  записки  він  не  лишив.  Це  створило  грунт  для  чисельних  пліток.  Мало  не  кожен,  хто  йшов  мимо  цієї  хати,  якщо  йшов  не  один,  починав  розмову:  «А  тут  Степанівна  живе,  в  якої  син  повісився!»  «А  чому?»  І  тут  починалися  гіпотези…  Про  це  ж  мало  не  щоденно  розмовляли  пенсіонерки,  що  сідали  на  лавочку  навпроти  хати  «тьоті  Клави»:

-  Сама  Степанівна  і  винна:  загризла  вона  його  –  мовляв,  і  вчишся  погано,  і  по  господарці  не  допомагаєш,  ось  він  і  повісився!            
-  Ні  він  із-за  дівчини!  То  все  та  любов  проклята!
-  А  кажуть,  що  він  пігулки  якісь  ковтав,  і  після  цього  йому  чорти  ввижалися,  ось  він  і  повісився!

Вулиця  були  тиха,  особливо  весняними  вечорами,  про  що  говорили  на  вулиці,  було  чути  в  саду,  а  іноді  і  в  хаті.  Що  було  на  душі  у  цієї  жінки,  коли  вона  чула  ці  розмови  –  я  не  знаю.  Я  не  Данте,  я  не  ходив  до  пекла,  до  самих  його  глибин,  тим  паче  не  заходив  у  пекло  людської  душі…

Інший  її  син  –  Славко  –  я  його  добре  пам’ятаю  –  був  таким  тихим  мрійником,  спокійним,  добрим  і  задумливим.  Інші  хлопці  селища  постійно  влаштовували  бійки,  хуліганили,  стріляли  з  рогаток  птахів,  а  він  ні,  жив  у  своєму  світі  мрій,  дивився  на  світ  своїми  світлими  очима  і  дивувався.  Я  не  уявляю,  наприклад,  як  він  міг  би  когось  образити.  Закінчивши  школу,  він  здав  на  права  і  влаштувався  працювати  водієм.  Але  зв’язався  з  поганою  компанією  –  там  були  азартні  ігри,  горілка,  наркота.  Навряд  чи  він  брав  учать  у  тих  розвагах,  але  до  тих  хлопців  заходив,  і  якось  та  компанія  саме  1  травня  вбила  дівчину  –  чи  то  в  карти  так  програли  чи  то  просто  ради  розваги.  Славко  там  був,  йому  як  «співучаснику»  дали  10  років  і  посадили.  Через  рік  прийшов  матері  лист  –  зарізали,  мовляв,  вашого  сина  у  тюрмі…  Звичайно,  що  розмов  в  селищі  додалося.  І  то  під  вікнами.  Кажуть,  що  в  домі  повішеного  не  розмовляють  про  мотузку  –  так  тож  в  домі,  так  то  ж  про  мотузку…  

Я  ніколи  не  забуду  сумні  очі  тої  жінки,  коли  вона  виходила  в  сад  1  травня  і  споглядала  самотньо  квіти  і  дерева.

Ще  біля  одного  дому  дітям  гуляти  забороняли.  Там  жив  «дядя  Жора».  Він  пив,  як  і  багато  хто  на  шахті  і  пив  страшно.  Переважно,  напившись,  ставав  тихим  і  засинав,  але  першого  травня  після  «святкування»  і  добрячого  чаркування  він  ставав  буйним  –  хапав  сокиру  і  бігав  за  жінкою  з  криком:  «Заб’ю  тебе!  Ти  [погана  і  розпусна  жінка]!  Зарубаю!»  Вона,  звісно,  в  крик:  «Рятуйте!»  і  тікати.  Але  сусіди  вважали  за  краще  не  втручатися  –  сімейна  сварка  як-не-як.  Най  самі  розбираються.  Закінчилось  це  погано.  Якось  першого  травня  він  таки  зарубав  і  жінку  і  дітей.  Коли  його  «брали»,  він  не  чинив  опору  і  на  запитанні  міліціонерів:  «Ти  навіщо  жінку  і  дітей  зарубав?»  Тільки  з  сумом  буркотів:  «Не  пам’ятаю…  На  п’яну  голову  було…»                                    

Не  далеко  від  них  жив  «дядя  Краб»  -  він  же  «дядя  Моль»  -  яке  його  було  справжнє  ім’я  і  чому  його  так  називали  я  не  знаю.  Він  був  доволі  смішної  зовнішності,  мав  дружину,  любив  випити,  роботу  кинув  і  на  міцні  напої  грошей,  звісно,  не  було.  Вранці  1  травня  він  йшов,  як  то  кажуть  «на  промисел»  -  ходив  по  селищу  –  а  раптом  хтось  пригостить  –  налиє  келішок.  Але  ніхто  не  наливав.  Він  повертався  додому,  а  там,  як  це  часто  бувало,  зайшов  до  його  дружини  коханець  –  «дядя  Толік».  Картина,  що  спостерігав  «дядя  Краб»,  зайшовши  у  свою  хату,  була  глибоко  розпусна  та  аморальна.  Він,  звісно,  голосно  обурився:  «Та  як  же  так  можна,  при  живому  то  чоловіку…»  -  гукав  він  у  порожні  і  злі  небеса.  На  це  «дядя  Толік»  йому  відповів:  «Слухай,  відчепись!  Йди  звідси!»  І  давав  йому  десять  рублів.  «Дядя  Краб»  радісно  їх  брав  і  біг  до  магазину  або  в  «шалман»  і  вертався  додому  через  кілька  годин  вже  радісний  і  веселий  хиткими  кроками.  Але  картину  вдома  він  спостерігав  ту  саму.  Він  знову  обурювався:  «Ну,  скільки  можна,  совість  би  мали…  Йому  знову  давали  десять  рублів,  і  він  знову  поспішав  до  «шалману»,  а  потім  засинав  десь  під  парканом.  

Доля  тих  дітей  з  селища,  з  якими  я  бавився  в  дитинстві  склалася  по  різному,  але  як  це  не  дивно,  майже  в  кожного  була  так  чи  інакше  пов’язана  з  датою  1  травня.  

Віталік  був  доволі  смішним  хлопчиком,  мати  в  нього  працювала  в  кочегарці.  Вчився  він  погано,  після  школи  пішов  працювати  на  шахту.  Якось  після  першого  травня  він  йшов  зі  зміни  (а  інколи  були  такі  зміни,  що  працювали  і  на  свята  і  в  вихідні),  побачили  його  товариші  (ще  на  території  шахти)  і  спитали:  «Випити  хочеш?»  І  налили  йому  замість  спирту  їдкого  натру.  Він  тут  же  залпом  і  випив.  Спалив  собі  і  стравохід.  і  шлунок,  все  йому  хірург  потім  вирізав  і  вставив  такі  гумову  трубку,  через  яку  він  наливав  у  свій  травний  тракт  поживну  рідину,  в  тому  числі  і  горілку.  Так  і  жив.  Але  потім  пішов  з  дому  і  не  повернувся,  його  так  і  не  знайшли.  

Петрик  просто  спився  –  пив  страшно.  На  перше  травня  якось  сильно  напився,  заснув  під  парканом  і  помер.  

Вова  після  школи  почав  красти.  Його  посадили.  Відсидів,  вийшов.  Став  волоцюгою  і  десь  пропав.  Востаннє  його  бачили  в  селищі  першого  травня.  

Тільки  нині  мені  прийшла  думка,  чому  так  багато  трагічних  подій  на  тій  шахті  пов’язані  саме  з  цією  датою  –  першим  травня.  Справа  в  тому,  що  на  вулиці  Сімнадцятого  партз’їзду  був  ще  один  будинок,  до  якого  дорослі  нам  забороняли  навіть  наближуватись.  Стояв  він  пусткою  не  так  далеко  від  терикону  і  на  той  час  перетворився  на  руїну.  Його  сторожив  якийсь  великий  кудлатий  собака,  який  там  же  на  руїнах  жив.  На  той  час  в  селищі  це  був  єдиний  будинок,  де  ніхто  не  жив.  Старі  люди  казали,  що  раніше  в  цьому  будинку  жила  відьма,  які  всі  дуже  боялися.  Розповідали,  що  варто  їй  було  подивитися  на  корову  чи  козу.  як  тут  же  в  цієї  худобини  могло  пропасти  молоко.  Те  саме  траплялося  і  з  жінками,  що  мали  немовлят.  Могла  ця  відьма  так  подивитися  на  людину,  що  ця  людина  наступного  дня  помирала.  Ще  багато  розповідали  про  неї  історій,  начебто  в  неї  в  сараї  мішок  висів,  який  вона  доїла,  а  молоко  в  худоби  в  цей  час  по  всьому  селищу  пропадало,  начебто  вона  літала  ночами  над  шахтою,  і  ще  багато  різних  вигадок  та  дурниць  про  неї  розповідали  –  вірити  цьому  просто  неможливо  та  й  не  варто.  Жила  вона  в  тій  хаті  десь  з  1931  по  1954  рік.  Звідки  вона  примандрувала  в  це  селище  ніхто  не  знав.  Коли  померла,  будучи  вже  дуже  похилих  літ,  її  боялися  навіть  поховати.  Цікаво,  що  всі  вигадки  щодо  цієї  людини  були  в  якось  пов’язані  з  худобою  –  з  коровами  та  козами.  Але  в  часи  мого  дитинства  в  тому  селищі  ніхто  ніякої  худобини  вже  не  тримав.  Як  конфіскували  у  жителів  всю  худобину  чи  то  ще  при  Сталіні,  чи  то  вже  при  Хрущові,  після  смерті  тої  жінки,  так  з  того  часу  ніхто  ні  кіз  ні  корів  не  тримав.  А  біля  селища  є  Лиса  гора  –  там  ще  сон-трава  весною  цвіте,  а  перше  травня    -  це  в  Вальпургієва  ніч  як  не  як  –  час  відьом…  Зачаровані  вони  всі  там.  Ось.  

(Написано  на  основі  реальних  подій  1969  –  1979  років.  Імена  змінені.)          

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=502331
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 31.05.2014

Пророцтво отрока Афанасія про землю Донецьку

Дитинство  моє  в  шістдесятих  та  сімдесятих  роках  двадцятого  минулого,  неймовірного  і  трагічного  століття  проходило  частково  в  землі  Донецькій.  Батьки  мої  жили  тоді  в  містах  різних,  але  верталися  деколи  до  батьків  своїх  –  до  моїх  дідусів  та  бабусь  на  гостини.  І  мене  малого,  яко  дитину,  в  них  інколи  надовго  лишали  –  особливо  як  літо  тепле  до  людей  приходило  –  на  вишні  й  малину  мене  відвозили,  по  яругам  з  псом  поганяти  та  жуків  рогатих  половити.  Жили  мої  діди  та  бабусі  на  шахті  тридцять  другій  біс  вентиляційній  шахтоуправління  «Зоря»,  що  не  так  вже  й  далеко  від  міста  Сніжне.  В  той  час  селища  шахтарські  звались  не  слова  людськими,  а  номерами.  Так  ось,  у  році  1977  трапилась  така  історія.  Чому  мені  цей  рік  так  запам’ятався,  бо  було  як  раз  в  тому  році  та  ще  в  літку  поширення  серед  народу  такого  забобону  –  чутка  пройшла,  що  буцімто  має  бути  кінець  світу  білого,  та  ще  й  не  коли  не  коли,  а  сьомого  дня  сьомого  місяця  1977  року.  І  люди  в  це  повірили,  страх  мали,  і  хто  в  той  день  напився,  щоб  не  так  страшно  було,  а  хто  і  на  терикон  поліз  від  кінця  світу  сього  рятуватись.  Кінця  світу,  як  ви  то  певно  й  зрозуміли  не  трапилось,  але  я  не  про  це.  У  тому  селищі  на  вулиці  Свєтлова  жив  хлопчик.  Звали  його  Сергій.  А  прізвище  було,  якщо  не  помиляюся,  Клімов.  За  два  роки  до  сих  подій,  коли  було  то  йому  десь  років  12  чи  то  13  поліз  він  цікавістю  охоплений  до  трансформатора,  що  стояв  на  цій  же  вулиці  на  дерев’яних  стовпах  і  гудів.  Хлопчика  того  сильно  вдарило  струмом,  але  не  вбило.  Але  руки  в  нього  обгоріли  зовсім  –  довелось  лікарям  ампутувати.  Отак  і  жив  він  без  обох  рук.  Доглядали  за  ним  його  батьки  та  брат  Іван.  Так  ось,  власне,  у  цьому  1977  році  почав  цей  хлопчик  пророцтва  виголошувати.  При  цьому  слід  сказати,  що  і  книг  релігійних  він  зроду  і  не  читав,  і  не  бачив,  батьки  в  нього  були  не  віруючі,  церкви  в  селищі  не  було  –  найближча  церква  була  в  селі  Андріївка,  а  це  бозна  де,  аж  за  Лисою  горою.  Тай  ту  церкву  потім  закрили.  Пророцтва  свої  він  проголошував  використовуючи  слова  церковнослов’янської  мови  –  звідки  він  їх  знав  –  невідомо.  Себе  він  почав  називати  «отрок  Афанасій»  -  чому  саме  Афанасій  –  він  про  це  мовчав.  У  селищі  вирішили,  що  хлопець  втратив  здоровий  глузд,  хотіли  покласти  його  до  психіатричної  лікарні,  а  потім  якось  на  ту  справу  рукою  махнули  і  сприймали  його  так  само  як  селищного  дурника  –  на  пророцтва  його  ніхто  уваги  не  звертав.  Але  потім  його  брат  записав  кілька  пророцтв  –  певна,  для  лікаря,  для  уточнення  діагнозу.  Я  у  ті  року  був  далекий  від  будь-якої  містики  і  взагалі  був  ще  дитиною-підлітком,  але  до  різних  дивних  подій  інтерес  мав.  І  окремі  пророцтва  собі  в  зошит  переписав.  А  оскільки  Сергій,  він  же  Афанасій,  ці  пророцтва  весь  час  слово  в  слово  повторював,  я  міг  переконатися,  що  записані  вони  були  вірно.  Довгий  час  ці  записи  лежали  в  мене  закинуті  серед  різного  непотребу:  старих  шкільних  зошитів  та  щоденників,  дитячих  малюнків,  гербаріїв  –  я  про  них  забув  і  думав,  що  загубилися.  Але  перебираючи  якось  старий  паперовий  непотріб,  я  на  цей  зошит  натрапив.  І  здалися  мені  ці  записи  цікавими.  Сам  же  Сергій  загинув  у  1979  році  –  знайшли  його  тіло  у  ставку,  точніше  у  відстійнику  шахтної  води,  що  біля  селища  в  балці  серед  лісу.  Чи  то  сам  він  туди  випадково  впав,  чи  то  самогубство,  чи  то  штовхнув  його  хтось  -  невідомо.  Без  рук  йому  плавати  було  тяжко,  ось  і  втопився  прямо  біля  берега.    Наведу  одне  з  його  пророцтв  –  в  перекладі,  звісно,  з  деякою  літературною  обробкою.  В  оригіналі,  звісно,  суржик  з  домішкою  церковнослов’янських  слів.  

«Я,  отрок  Афанасій  пророчу  про  землю  Донецьку  і  люд  її.  І  прийде  на  цю  землю  час  зла,  і  розум  людей  затьмариться.  І  буде  сіє  чинитись  тоді,  коли  мине  від  сих  дів  десять,  а  потім  ще  десять,  а  потім  ще  десять  і  три  роки.  Стільки  пройде  років,  скільки  було  Ісусу  Христу,  коли  на  Голгофу  він  зійшов.  І  народ  землі  Донецької  посадить  на  трон  царства  християнського  тать  і  злодія,  крадія  і  вбивцю.  І  пограбує  він  народ  ,  і  посіє  і  зло,  і  ворожнечу,  і  усобиці,  і  війни.  І  осквернить  він  храм  Божий,  і  буде  слухати  тільки  карлика  зломовного,  що  дияволу  душу  свою  продав  із  землі  чужої  північної.  І  зрадить  він  і  слуг  своїх,  і  поплічників  справ  своїх  чорних,  і  втече  в  інше  царство  через  чотири  року  правління  свого  тікаючи  від  гніву  людського.  А  частина  народу  землі  Донецької  які  будуть  мати  розум  затьмарений  почнуть  грабунки  та  розбій,  вбивства  та  злочинства,  візьме  меч  до  рук  незаконно,  і  війну    братовбивчу  влаштує.  І  вбивати  вони  будуть  і  братів  своїх,  і  мужів  невинних,  і  діток  малих,  і  жінок  у  важкості,  і  слуг  божих.  І  чужоземці  зі  сходу  прийдуть  і  звірства  чинити  будуть.  І  плач  по  землі  Донецькій  стояти  буде,  і  горе,  і    нарікання.  І  могилами  земля  вкриється.  І  пожежі,  і  смерті  будуть  великі.  І  таті,  і  люди  землі  Донецької,  що  меч  здійняли,  і  бусурмани,  і  чужоземці  будуть  убиті  військом  і  в  землю  підуть  у  могили  глибокі.  І  забудуть  про  них  як  про  проклятих.  І  скаже  багато  хто:  «Гори,  падіть  на  нас,  земле,  розкрийся,  сховай  нас  від  гніву  агнця  божого!»  І  знамення  будуть,  і  голос  з  неба  чути  буде:  «Горе!  Горе  вам,  грішники  і  грабіжники!    Горе  вам,  брехуни  та  лжепророки!  Бо  прийшов  день  гніву  мого!»  І  мор  буде,  і  голод.  І  отямиться  від  затьмарення  душевного  народ,  і  прожене  і  тать,  і  злодіїв,  і  втечуть  вони  у  землю  східну.  І  горе,  і  плач,  і  страждання  будуть,  перш  ніж  до  миру  та  мудрості  ,  та  віри  істинної  народ  повернеться!»  

(Написано  на  основі  реальних  подій  1974  –  1979  років.)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=501310
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 26.05.2014

Під копитами орди

           «Час  спостерігає  тихо
                 Бунт  квітучих  гекатомб.»
                                                       (Райнер  Марія  Рільке)  

Навіть  квіти  здійняли  бунт
Супроти  хана  Батия,
Навіть  троянди  шипами
Проти  наруги  орди.
Наша  земля  світла
Квітуча  земля  горицвіту
Нині  іде  війною
На  зграю  чорних  
Песигологвців.
Нині  земля  квітів
Стогне  під  їх  копитами,
Нині  зайди  зі  сходу  
Нищать  мої  храми,
Нині  зграя  чужинців
Нищить  мою  землю
Мою  шипшинову  долю.
Та  нині  кожна  пелюстка
Кожна  стеблина  й  квітка  
Чинить  запеклий  супротив
Зграї  східних  вандалів.
Бо  це  земля  квітів!  
Бо  це  земля  нездоланна!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=498147
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 10.05.2014

Все привидно, навіть пси…

           «Серед  квітів  –  вишня,  
               серед  людей  –  самурай.»
             (Японська  народна  приказка)

Я  дуже  давно  хочу  написати  есей  про  фільм  «Пес  привид:  Шлях  самурая»  («Ghost  Dog:  The  Way  of  the  Samurai»  -  англ.),  1999  режисера  Джима  Джармуша.  Але  бажання  наші  не  завжди  співпадають  з  нашими  можливостями:  я  кілька  разів  натикався  на  те,  що  писати  про  цей  фільм  не  те  що  важко  –  неможливо.  Я  маю  на  увазі  неможливо  написати  справжній  текст,  а  не  рекламну  репліку.  Тим  паче,  що  фільм  культовий.  А  ця  категорія  фільмів  невдячна  –  критик  поставлений  в  незручні  умови.  Особливо,  якщо  критик  вважає  фільм  шедевром  (як  і  фанати  цього  фільму)  і  ризикує  виглядати  банальним.  А  я  справді  цим  фільмом  захоплений  –  не  приховую  (та  й  чи  потрібно  щось  приховувати  у  нинішньому  світі,  хоч  він  і  жорстокий?).  І  вважаю  цей  фільм  геніальним.  Хоча  на  мою  суб’єктивну  думку  він  не  є  ні  шедевром,  ні  вершиною  творчості  Джима    Джармуша  –  вершиною  його  творчості  є  фільм  «Мрець»  і  ця  моя  думка  остаточна.  Довести  протилежне  мені  пробували.  Але  марно.  

Цей  фільм  є  зразком  справжнього  постмодернізму  –  Джім  Джармуш  лишився  вірним  собі,  своєму  стилю  і  своєму  часу  (1999  рік  –  вершина  постмодернізму  –  його  апогей,  далі  тільки  звиродніння  літератури,  відсутність  нового  стилю,  доживання  свого  віку  старих).  Причому  саме  справжнього  постмодернізму  –  я  не  помилився.  Постмодернізм  буває  експресивний,  спокійний,  високий…  А  ще  є  справжній.  Так  оце  саме  він.  

Дивлячись  цей  химерний  фільм,  у  якому  все  поєдналося  і  сплелося:  глибока  філософія,  чорний  гумор,  пародія,  оригінальність,  трагедія  і  відвертий  сміх.  Жартувати  зі  смертю  не  прийнято.  Тим  паче  не  прийнято  ставитись  до  неї  несерйозно  чи  сміятися  з  неї.  Але  коли  діалог  з  цієї  старою  глитайкою,  що  так  мало  нам  відпускає  буття  саме  в  цій  реінкарнації  –  то  чому  б  і  не  пожартувати…  Тим  паче,  що  смерті  насправді  немає.  Це  вигадка,  ілюзія.  Так  само  як  і  життя  насправді  немає  –  це  теж  вигадка.  Є  лише  порожнеча.  Все  решта  –  флуктуації  порожнечі,  візерунок  ілюзорних  дхарм,  що  є  видозмінами  порожнечі…  

Дивлячись  цей  фільм  я  подумав:  «Як  давно  я  не  читав  Акутагаву  Рюноске  –  цього  сина  божевільної,  цього  дивака,  що  пізнав  істину,  але  вважав,  що  він  програв…»  І  дістав  з  полички  томик  Акутагави  і  перечитав  –  і  «Ворота  Рсемон»,  і  «Пекло  самотності»,  і  «Зубчасті  колеса»,  і  «Життя  ідіота»,  і  «Сад»…  Навіть  його  вчителя  –  Морі  Огай  –  його  роман  «Самотній  гусак»  теж  перечитав…  Акутагава  –  це  справді  ключ  до  розуміння  цього  фільму.  Саме  не  японська  культура  взагалі,  не  буддизм,  якому  Джім  Джармуш  черговий  раз  сплачував  данину  цим  фільмом,  а  твори  Акутагави.  «Ворота  Расемон»,  зокрема…  Книжка  Акутагави  періодично  з’являється  в  фільмі  при  самих  несподіваних  обставинах:  Вбивця  виконує  замовлення  і  з  випадковим  свідком  вбивства  починає  розмову  про  творчість  Акутагави  і  буддизм  –  бере  в  нього  книжку  (почитати)  під  назвою  «Ворота  Расемон»  (взагалі  в  оригіналі  японською  просто  «Расемон»  -  і  так  зрозуміло,  що  це  знамениті  ворота,  оповиті  легендами…).  

Фільм  будується  на  парадоксах,  що  межують  з  абсурдом  (хоче  цей  абсурд  цілком  реалістичний  –  це  абсурдний  реалізм,  що  закономірно  –  світ  в  якому  ми  живемо  –  абсурдний).  Вибачаюсь  за  купу  тире.  Це  дурна  звичка  моєї  манери  писати.  Але  хай.  Може  потім  хтось  скаже  про  мене:  «Це  той,  хто  писав  з  тире.»  Краще  писати  з  багатьма  тире,  аніж  взагалі  не  писати…  Парадоксом  є  самий  стержень  фільму:  головний  герой  –  афроамериканець  (даруйте  за  банальне  слово,  я  дуже  політ  коректний,  навіть  слово  «москаль»  не  вживаю),  який  настільки  захопився  буддизмом  і  японською  культурою,  що  став  жити  за  законами  Бусідо  –  законами  самураїв  середньовічної  Японії.  І  його  відданість  цим  законам  і  цьому  Шляху  Самурая  доходить  до  того,  що  він  жертвує  своїм  життям  –  йде  на  смерть  тільки  тому,  що  так  велить  закон  Бусідо.  При  цьому  наш  герой  живе  на  даху  (як  Карлсон)  –  спілкується  з  голубами.  По  ходу  фільму  раптом  стає  зрозуміло,  що  дуже  багато  людей  в  нинішньому  світі  живе  на  дахах  будинків  і  спілкуються  з  голубами.  Утворюючи  певний  свій  світ  захмарних  філософів,  що  живуть  не  в  світі  людей  а  НАД  світом  людей.  Такий  собі  Карлсон-філософ.  Карлсон-вбивця.  Ще  й  чорний  як  мої  мехти…  Без  пропелера,  але  з  пістолетом.

Наш  герой  читає  книги  по  буддизму,  філософствує,  медитує  і  одночасно  «працює»  найманим  вбивцею  –  виконує  замовлення  мафіозних  кланів.  Через  людину,  яку  вважає  своїм  сюзереном,  повелителем,  за  якого  готовий  померти  чи  здійснити  сеппуку  якщо  повелитель  раптом  загине  (ніколи  не  кажіть  «харакірі»  -  це  ображає  справжніх  самураїв).  При  цьому  «повелитель»  -  нікчема,  дрібний  італійський  бандит,  «шістка»  в  мафіозному  клані.  Але  для  нашого  героя,  який  забув  своє  ім’я  і  називає  себе  Пес-Привид  важливий  сам  принцип  закону  бусідо,  сам  шлях,  а  не  обставини  в  яких  йому  доводиться  жити.  

А  світ  навколо  потворний  і  люди  якісь  несправжні.  Йде  війна  між  мафіозними  кланами,  але  ватажки  мафії  зістарілись  і  перетворилися  на  повних  маразматиків.  Як  колись  генсеки  компартії.  Були  вождями,  стали  тупими  і  смішними  маразматиками.  Вони  не  викликають  іншого  відчуття  крім  відрази.  Тільки  накази  які  вони  віддають  страшні.  Дурні,  безглузді,  як  маразм  у  їхніх  головах  –  але  страшні  –  бо  це  накази  вбивати.  Ці  мафіозі  нагадують  якусь  пародію  на  мафіозі,  настільки  світ  зіпсувався  і  зійшов  на  пси,  настільки  все  стало  привидним  –  навіть  пси  стали  привидами.  Нинішній  світ  (і  то  не  тільки  світ  дев’яностих  років)  справді  абсурдний  –  ця  абсурдність  підкреслюється  (як  в  коанах)  –  один  з  мафіозі  вбиває  жінку-поліцейського.  На  запитання  «навіщо»  відповідає:  «Вони  хотіли  рівності  –  вони  її  отримали!»  Рівність  в  сучасному  світі  полягає  в  рівних  можливостях  померти.  

У  фільмі  періодично  приходить  до  нашого  героя  пес  –  приходить  як  привид  –  невідомо  звідки  і  йде  невідомо  куди.  І  наш  герой  усвідомлює,  що  це  він  сам  –  самотній  блукалець,  що  з’являється  у  світі  людей  випадково,  щоб  так  само  випадково  зникнути…  

У  фільмі  звучить  фраза:  «Не  середні  ж  у  нас  віки!»  Щоправда,  це  говорять  люди  які  самі  живуть  за  законами  кланів  італійської  мафії  –  законами,  що  якраз  виникли  в  середні  віки.  Фраза  зависає  в  повітрі  –  звучить  безглуздо,  бо  насправді  середні  віки  знову  почалися.  Нехай  ми  такі  вже  нині  «цивілізовані»  -  з  молільниками,  автомобілями,  магнітофонами,  комп’ютерами  –  але  в  головах  у  нас  нині  середні  віки!  У  всіх.  Не  тільки  у  тих,  хто  вважає  себе  самураями  чи  проповідниками  істини.  Але  і  президентів  і  олігархів.  Тому  приїхали,  товариші  і  панове!  Хоча  так  всі  намагаються  це  заперечити!  У  фільмі  на  цю  тему  є  вельми  цікавий  епізод.  Наш  герой  зустрічає  по  дорозі  браконьєрів,  що  вбили  ведмедя.  Ведмідь  у  давній  Японії  (і  не  тільки)  тварина  священна.  Наш  герой  вбиває  браконьєрів,  що  порушили  давній  священний  закон,  пояснюючи  це  їм  перед  тим  як  стріляти.  Вражений  браконьєр  вигукує:  «У  нас  же  не  давня  цивілізація,  містере!»  -  «Часом  давня…»  -  відповідає  наш  герой.  О,  герої  нашого  часу!  Я  знав,  що  деякі  часи  мають  химерних  героїв,  але  щоб  настільки  химерних…  

Втіленням  абсурду  (але  високого  абсурду)  є  персонаж,  що  будує  на  даху  будинку  дерев’яний  корабель.  Наш  герой,  побачивши  це  дійство,  навіть  не  задумується  про  абсурдність  ситуації  –  серед  міста,  далеко  від  будь-якої  водойми  будувати  на  даху  хмарочоса  корабель  –  він  глибоко  розуміє  майстра  і  дарує  йому  фразу:  «Який  красивий  корабель!  Коли  ти  його  збудуєш,  ти  зможеш  полетіти  за  хмари.»  Звісно,  зможе,  у  світі  власного  духу…

Слоганом  фільму  є  одна  цікава  фраза  –  чи  то  взята  з  якогось  давнього  буддистського  трактату,  чи  то  вигадана  в  цьому  ж  стилі:  «Краще  дивитися  на  світ  як  на  сон…»  Справді,  так  краще.  Бо  світ  це  і  є  сон…  Не  хочеться  прокидатися,  але  доведеться.  Щоб  знову  заснути  і  побачити  інший  сон.  

Вперше  цей  фільм  я  подивився  давно  –  ще  тоді  –  коли  постмодернізм  був  живий,  ще  не  пішов  у  світ  книжок  і  бібліотечних  полиць.  І  подивившись  цей  фільм  я  раптом  усвідомив  –  я  ронін  –  я  самурай,  що  втратив  господаря…  

У  фільмі  є  ще  чимало  цікавих  думок  –  та  що  там  казати  –  давні  буддистські  трактати  там  цитуються  абзацами.  «У  всього  є  своя  причина…»  -  та  хто  би  сперечався!  (Але  це  не  салоган!)  «Дух  часу  –  це  те,  до  чого  неможливо  повернутись.»  -  а  це,  справді,  слушно…  Але  я  й  не  збирався  нікуди  повертатися.  У  минулому  було  багато  хорошого  –  у  давньому  минулому,  я  маю  на  увазі.  Але  я  туди  теж  не  збираюсь  повертатись  –  навіть  якби  це  було  можливо…  

(На  світлині  –  кадр  з  фільму).  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=497207
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 06.05.2014

Наш сумний сад

«Не  втекти  вже,  дарма,  від  жорстоких  цих  днів…»
                                     (Богдан-Ігор  Антонич)

Наш  цвіт  обірвано.  І  пусткою  наш  сад  стоїть.
Жорстокий  садівник  посеред  марева  століть
Чужий  і  зайда  –  мріє  порубати  наш  вишневий  сад,
На  пустищі  собі  садити  чорний  виноград
І  готувати  трунок  із  його  гірких  плодів,
І  ним  втруїти  світ  –  птахам  забракло  слів:
І  не  папугам  –  солов’ям  наляканим  для  співу,
Замовкли  й  зажурились  сірі  птахи  посивілі,
Коли  з  сокирою  у  наш  чарівний  край
Прилізли  нелюди.  Палає  небокрай,
Дідівську  шаблю  й  кріса  дістає  орач,
Знов,  як  в  старі  часи  над  селами  лунає  плач
Сиріт  і  вдів.  На  герць  за  волю  встануть  козаки
Ми  сад  захистимо.  Сьогодні.  Й  на  віки.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=496544
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 03.05.2014

Полювання за хижаками

       «Ми  молодість  тверду  і  кучеряву
           Складаємо,  мов  прапор,  на  лафетах…»
                                                 (Богдан-Ігор  Антонич)

Наче  мисливець  вистежую  слід  хижака.
У  землю  засіюю  гільзи  замість  зерна.
Нащадок  спокійних  і  добрих  селян
Я  нині  козак  –  у  руках  скоростріл-ятаган.
Я  нині  стріляю,  собі  обираю  двоногу  мішень,
Я  нині  як  вітер  минаю  дороги  стооких  ночей,
Мій  степ  наче  рана  і  спрагла  пошерхла  земля,
І  пестить  обличчя,  як  ніжна  коханка,  трава-ковила,
Тому,  що  інакше  не  можу  –  інакше  пітьма,
Тому,  що  свободу  віддати  не  маю  я  прав,
Тому,  що  мій  край  окупант  чобітьми  розтоптав.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=496350
рубрика: Поезія, Воєнна лірика
дата поступления 02.05.2014

Світ, який завжди з тобою

«Як  би  філософи  не  розходились  у  своїх  світоглядах,  вони  не  чинили  явної  шкоди  один  одному,  не  катували  когось-то  з  метою  нав’язати  свої  погляди  або  за  інакодумство.  На  це  здатні  тільки  фанатики,  але  фанатизм  і  філософія  несумісні.»
                                 (Чанишев  А.  Н.)

Я  подивився  фільм  який  дивився  перед  тим  рівно  30  років  тому  –  в  квітні  1984  року  –  день  в  день.  Тоді  цей  фільм  просто  вразив  до  глибини  душі  і  породив  вихор  розкуйовджених  думок,  запам’ятався  –  на  все  життя.  І  не  тільки  мені.  Пройшли  десятиліття    -  майже  третина  століття  –  все  сприймається,  звісно,  більш  критично  –  в  першу  чергу  з  точки  зору  кіномистецтва.  Але  фільм  викликав  той  самий  шалений  вихор  думок  і  почуттів.  Може  тому,  що  все  повторюється.  Може  тому,  що  світ,  нажаль,  мало  змінився  –  диктатори,  тоталітарні  суспільства,  юрба,  що  деградує  та  інтелектуали,  що  переслідуються  диктаторами,  бо  саме  в  інтелекті  кожен  диктатор  бачить  для  себе  найбільшу  небезпеку…  Я  пишу  про  фільм  «Сяючий  світ»  («Блистающий  мир»  -  рос.)  (1984)  режисера  Булата  Мансурова.  Я  взагалі  люблю  писати  про  фільми.  Особливо  якщо  це  справді  фільми  –  твори  мистецтва,  а  не  видовища  епохи  «хліба  й  видовищ»…

Що  мене  найбільше  вразило  після  перегляду  фільму,  так  це  те,  як  цензура  цей  фільм  пропустила.  Ну,  звичайно,  казка  (тільки  для  дорослих),  свого  роду  фентезі  та  ще  й  по  твору  Олександра  Гріна  –  це  дозволяло  обійти  лабети  офіційного  ідеологічного  диктату,  бо  подано  все  натяками,  не  прямим  текстом,  але  все  таки…  Зображено  вигаданий  світ  у  вигаданій  країні,  але  паралелі  дивують…  Тоталітарне  суспільство,  в  якому  контролюють  будь-яке  висловлювання  чи  твір  мистецтва,  де  заарештовують  за  фразу  сказану  в  шинку  і  людина  зникає  назавжди,  вчені,  які  працюють  в  «шарашках»  -  в  ув’язненні,  ізольовані  від  світу,  змушені  винаходити  виключно  нову  зброю,  лицемірний  правитель,  якого  на  словах  обожнює  народ,  а  насправді  ненавидить  –  як  це  все  нагадує  совок  у  найгірших  його  формах.  Чи  голова  таємної  поліції,  що  жорстоко  придушує  будь  який  прояв  думки  і  будь-яку  свободу  у  своїй  країні,  але  одночасно  є  цінителем  старовинних  книжок  та  поезії  –  це  ж  просто  пародія  і  зла  карикатура  на  Андропова  (який  якраз  тоді  і  був  при  владі,  коли  фільм  створювався)  –  це  не  просто  сміливо  –  це  гіперсміливо…  

Нині  б  цей  фільм  в  Росії  точно  би  заборонили.  Якщо  «Чіполіно»  Джанні  Родарі  нині  в  Росії  підпадає  під  цензуру  і  спотворення  –  бо  зображена  революція  проти  диктатора,  то  тут  –  у  фільмі  «Сяючий  світ»  паралелі  з  нинішнім  російським  суспільством  ще  більші,  аніж  з  класичним  совком  (хоча  нинішній  лад  в  Росії  –  і  не  тільки  в  Росії  –  це  метаморфоза  совка):  при  владі  мільярдер  який  таємно  править  країною,  хоча  всі  знають,  що  країною  править  саме  він,  який  панічно  боїться  не  тільки  власного  народу  (що  нібито  його  обожнює),  але  й  найближчого  свого  оточення  і  здатний  знищити  будь-кого,  навіть  брата,  аби  лишень  утриматись  біля  влади.  Старіючі  маразматики  при  владі,  звісно,  нагадують  більше  совітських  геронтократів,  але  нинішнє  керівництво  постсовітських  країн  теж  старіє  –  і  маразм  неминучий.  «Еліта»  -  точніше  ті  хто  вважають  себе  елітою  –  сибарити,  сноби,  садисти,  що  не  цураються  відвертих  дослідів  над  людьми  і  панічно  бояться  будь  чого  нового,  будь-якої  вільної  думки.  Продажна  і  підконтрольна  преса,  яка  напише  будь-яку  брехню,  населення,  яке  готове  будь-якій  брехні  повірити…  Це  все  дуже  щось  мені  нагадує.  Прикро,  що  цей  фільм  став  пророчим.  У  ті  роки  цей  фільм  був  знаменням  епохи  –  глядач  вмів  думати  і  передчувати  зміни,  вірити  в  зміни  і  бачити  в  інтелектуалах  та  дисидентах  провісників  змін.  

Фільм  переповнений  метафорами.  Головний  герой  фільму  –  людина,  що  вміє  літати.  Одночасно  це  морально  чиста  людина,  людина  яка  прилітає  в  цей  брудний  тоталітарний  світ  невідомо  звідки.  І  влада  бачить  в  цій  людині  найбільшу  небезпеку  для  себе  –  бо  той  хто  вміє  літати  він  вільний,  своїм  існуванням  стверджує,  що  є  ще  непізнане,  що  можливо  те,  що  здавалось  досі  неможливим.  Він  є  прикладом  свободи  внутрішньої  –  а  це  для  тоталітаризму  справді  найбільша  небезпека.  Польоти  –  це  звісно,  метафора  –  це  символ  вільної  думки  і  вільної  творчості,  що  виходить  за  рамки  штучних  заборон  і  догм.  Тут  цікаві  паралелі  з  іншим  фільмом  –  «Польоти  у  сні  і  наяву»  режисера  Романа  Балаяна  знятий  за  два  роки  до  того  -  там  взагалі  ніякі  польоти  не  показані,  але  на  це  натякається  –  герой  літає  у  світі  власного  духу.  Тільки  оточуючі  це  не  бачать.  Звісно,  вирватись  зі  світу  тоталітаризму  у  світ  свободи  герой  може  тільки  в  вигаданому  світі,  в  реальному  все  набагато  суворіше  –  це  або  втеча  в  себе,  або  нескінченна  жорстока  боротьба.  

Фільм  завершується  оптимістично  –  на  відміну  від  повісті  Гріна,  де  літаюча  людина  падає  на  бруківку  під  ноги  зневіреної  юрби  –  герой  летить  у  світ  свободи  з  людиною  яка  здатна  навчитися  літати.  Воно  й  не  дивно  –  той  час  був  часом  поміркованого  оптимізму  –  всі  розуміли,  що  система  доживає  кінця,  тоталітарна  система  вичерпалась,  деградує,  будуть  зміни  і  вони  неминучі.  

У  фільми  немає  слогану.  З  цією  тезою  можна  посперечатися,  звісно,  бо  назва  фільму  «Сяючий  світ»  -  мається  на  увазі  світ  людської  душі,  душа  –  це  сяючий  світ.  Це  можна  було  б  оголосити  слоганом  фільму,  але  це  не  так.  Взагалі  у  фільмі  всі  діалоги  чи  монологи  довгі  і  складні,  в  кожному  вислові  філософія,  цілі  пласти  людської  думки.  А  це  не  може  бути  слоганом.  Хтось  може  сказати  –  це  відгомін  епохи  фільмів  без  слоганів.  Це  неправда.  Коли  кіно  перестало  бути  німим  в  кожному  фільмі  з’явилися  свої  салогани  –  навіть  в  найпримітивніших.  І  совкові  фільми  –  не  виняток.  Просто  сам  цей  фільм  виняток.  У  багатьох  аспектах.  Цей  фільм  називають  «радянським»  -  я  би  назвав  його  найбільш  антирадянським  з  усіх  фільмів  тої  доби.  Навіть  Федеріко  Фелліні  чи  Анджей  Вайда  в  цьому  контексті  відпочивають.  Ну  як  можна  виокреслити  чи  вирвати  з  тексту  слоган  з  такого  діалогу  між  вченим  в  «шарашці»,  диктатором  і  його  прислужником:

«  -  …Наша  країна  втратила  ідеали.  Вона  стала  плодити  товстосумів,  нікчемних  діляг,  заздрісників,  падіння  наше  буде  відбуватися  швидше  ніж  падіння  Риму.  У  цьому  винні  Ви  і  ваші  банки.  

-  Неправда!  З  цих  банків  сотні  мільйонів  ідуть  на  створення  університетів  і  бібліотек!

-  Це  не  благо.  Професори  ваші  куплені.  Який-небудь  фізик  чи  хімік  прикидається  блаженним  диваком,  а  сам  винаходить  зброю  для  знищення  всього  людства.

-  Ви  ображаєте  науку.  Ви  ренегат,  зрадник.  

-  Мені  вісімдесят  років.  За  мною  є  один  гріх  в  якому  мені  не  хочеться  признаватись  самому  собі.  Я  служив  науці  зі  страху.  Так  само  як  і  Ви.  А  тепер  я  не  боюсь.  А  вірую.  Не  релігійно  вірую.  А  вірую  в  науку  на  благо  людей.  Я  міг  би  теоретично  пояснити  таємницю  кулі,  але  це  б  означало  знищити  нашу  планету.  А  цей  гріх  я  не  візьму  на  себе  ніколи…»

Вибачаюсь  за  таку  довжелезну  цитату.  Але  інакше  цей  фільм  цитувати  не  можливо.  І  як  ця  цитата  вписується  в  нинішню  Росію…  

В  кінці  фільму  літаюча  людина  покидає  назавжди  тоталітарну  країну  в  якій  тільки  він  один  і  був  вільним.  І  хоча  звучать  у  фільмі  слова  «забудьте  про  мене»,  але  лишаються  в  країні  люди  які  знають,  що  можна  стати  вільною  людиною…  Це  фільм-надія.  Як  тоді  так  і  зараз  лишається  надія,  що  все  це  безглуздя  нинішнього  пост  совкового  світу,  всі  ці  маразми  імперії  та  диктатури  закінчаться.  І  люди  знову  стануть  людьми  –  вільними  людьми.  А  не  ляльками  божевільного  ляльковода…  Я  не  хочу  бути  пророком,  але  всі  імперії  падали,  всі  диктатори  і  диктатури  гинули,  а  народи  і  люди  лишалися.  І  нині  найголовніше  –  внутрішньо  стати  вільними.  Проти  внутрішньо  вільних  людей,  здатних  до  польоту  у  світах  своєї  душі  диктатура  безсильна.

(На  світлині  –  кадр  з  фільму)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=495943
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 30.04.2014

Косіння трави

(Низка  хокку)

       «Червневих  сонць  палюча  ліра
           Болючі  пальці  обпіка…»
                                             (Гійом  Аполлінер)

Травень  ще  не  почався,  юна  трава  виринає  з  землі  і  тягнеться  до  сонця.  Але  в  місті  косарі  газонів  вже  зрізують  її,  стинають  голови  квітам.  А  багато  квітів  так  і  не  встигнуть  зацвісти.  І  косарям  не  шкода.  Побачивши  це,  я  написав  такі  хокку:

     *        *      *
Скошують  траву
Будуть  косити  людей
Колись  так  само…

     *      *      *
Скошують  траву.
Ніколи  вже  не  цвісти
Цим  квітам  весни…

           *        *      *
Свавільний  косар.
Покосять  як  ти  траву
Колись  і  тебе…

           *        *      *
Весна.  Сонячно.
Тільки  у  косарів  всі  ті  ж
Черстві  долоні…

           *        *      *
Мовчазний  косар
У  сік  квітів  кульбаби
Замастив  руки…

           *        *      *
Весна  на  землі.
Але  косить  все  живе
Божевільний  косар…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=495752
рубрика: Поезія, Рубаї, хоку, танка
дата поступления 29.04.2014

Вчитель і марксизм

         «Ось  я  йду,
             А  ти,  мій  друже,  лишаєшся.
             Своя  у  кожного  осінь…»
                             (Йоса  Бусон)

Я  люблю  розповідати  історії  невигадані.  Хоча  це  писати  важко  –  за  кожним  словом  чиясь  доля,  чиїсь  страждання  та  болі.  І  про  це  треба  розповісти  максимально  правдиво  –  щоб  не  образити  пам'ять  людей  минулого.  Особливо  відчувається  оця  важкість  пера  в  руках,  коли  перевідаєш  історію  почуту  не  з  перших  уст  –  кожен  сприймає  світ  по  своєму…  Я  хочу  сьогодні  розповісти  історію  про  одного  вчителя.  І  про  марксизм  –  як  він  вплинув  на  сумну  долю  одного  юного  служителя  освіти.  

Історія  ця  сталася  в  місті  Чорткові.  Жив  в  місті  Чортків  хлопець  –  народився  він  ще  до  першої  світової  війни.  У  двадцятих  роках  того  страшного  двадцятого  століття  йому  випало  бути  школярем  –  навчався  в  гімназії.  Чортків  в  ті  часи  було  містом  прикордонним  –  в  Чорткові  була  Польща,  а  за  Збручем  совіти  –  так  званий  Совітський  Союз  –  країна  де  єдиною  можливим  світоглядом  був  марксизм  –  з  певними  видозмінами  з  часом  в  рамках  «партійної  лінії».  Це  я  так  –  нагадав  середовище  в  якому  хлопець  з  прізвищем  К.  жив  і  вчився.  І  сталося  так,  що  якось  йому  його  товариш  по  гімназії  підсунув  брошурку  про  марксизм.  Точніше  марксистську  брошурку  видану  якимось  комуністичним  діячем  –  ось  мовляв  як  цікаво,  ось  воно  як  все  насправді,  як  влаштоване  суспільство.  Брошурка  на  відміну  від  нудних  книг  Маркса  чи  Леніна    викликала  цікавість,  і  своєю  недосказанністю  і  поверховістю  змушували  фантазувати  –  так  влаштовані  всі  брошурки,  агітація  –  це  лише  збовтування  розуму.  І  на  свою  голову  К.  захопився  марксизмом.  Після  брошурки  він  роздобув  «Капітал»  Маркса  і  спробував  у  цьому  талмуді  матеріалістів  та  шлункопоклонників  знайти  істину.  Захоплення  мало  не  переросло  в  манію  –  К.  вирішив,  що  Маркс  в  усьому  правий  і  що  треба  боротися  за  досконале  суспільство  в  якому  всі  рівні,  всі  однакові  і  все  в  усіх  спільне  –  від  хати  до  штанів  і  жінок.  А  тут  якраз  гімназію  він  успішно  завершив  і  мріяв  вчитися  в  університеті.  Але  коштів  на  навчання  в  університеті  батьки  К.  не  мали,  потрібно  було  думати  про  хліб  насущний  і  К.  влаштувався  на  роботу  вчителем  в  одну  з  шкіл  поблизу  Чорткова.  Але  мрія  про  навчання  в  університеті  його  не  полишала  і  бажання  будувати  досконале  суспільство  рівності  теж.  «Капітал»  став  його  настільною  книгою,  на  стіну  він  повісив  портрет  Леніна  і  вечорами  філософствував  про  усуспільнення.  

І  раптом  йому  в  голову  прийшла  ідея:  а  якщо  перейти  кордон?  Тут  же  поруч  –  он  там  –  за  Збручем  перша  в  світі  країна  соціалізму,  там  марксизм  втілився  в  життя,  всі  рівні  і  вчаться  в  університеті  безкоштовно.  Він  отримає  освіту  і  буде  будувати  комунізм.  Це  ж  втілення  мрії!  Він  стане  справжнім  комуністом,  вивчиться  і  стане  великим  вченим  або  «інжинєром»  і  буде  працювати  куди  його  направить  комуністична  партія  –  на  якийсь  великий  завод  чи  будову,  а  можливо  і  самого  його  приймуть  до  лав  комуністичної  партії  (якщо,  звісно,  він  такої  честі  заслужить  і  буде  гідний).  У  ті  часи  в  тих  краях  був  розвинутий  народний  промисел  –  контрабанда.  Чимало  людей  переправляли  таємно  за  Збруч  товар,  заробляючи  на  цьому  якісь  гроші.  У  маленьких  містечках  всі  всіх  знали  хто  чим  займається  і  знайти  досвідчених  контрабандистів  було  не  складно.  За  невелику  плату  вони  серед  ночі  перевезли  нашого  героя  через  Збруч  оминаючи  прикордонників.  А  були  вже  тридцяті  роки  божевільного  двадцятого  століття.  

Вчитель  К.  йшов  на  світанку  лісами  і  полями  на  схід.  Це  були  найщасливіші  години  його  життя!  Сповнилась  його  мрія!  Ось  вона  навколо  –  «Радянська  Україна»,  де  він  почне  нове,  сповнене  вищої  мети  життя.  Навколо  буяла  весна.  Свіже  весняне  повітря  і  запахи  квітів  наповнювали  легені.

Він  дійшов  до  найближчого  села  і  спитав  у  селян,  де  тут  сільська  управа  чи  голова  колгоспу.  Щоправда,  колгоспники  не  виглядали  так,  як  він  їх  собі  уявляв  –  не  справили  вони  враження  щасливих  людей,  були  погано  вдягнені,  змарнілі  і  були  якісь  перелякані.  Вони  нічого  йому  не  сказали,  тільки  подивились  якимось  дивним  поглядом  і  махнули  рукою.  Дійшовши  до  сільради,  яку  він  впізнав  по  червоному  прапору,  тут  же  зайшов  у  середину  і  повідомив  здивованому  голові,  що  він  втік  з  буржуазної  Польщі  в  соціалістичну  країну  і  хоче  будувати  комунізм.  Голова  попросив  його  посидіти  і  трохи  почекати,  а  сам  тим  часом  кудись  телефонував  і  попросив  терміново  когось  там  приїхати.  

Довго  чекати  не  довелося  –  приїхала  велика  блискуча  чорна  машина,  а  в  ній  люди  в  якомусь  незнайомому  однострої  і  один  в  цивільному.  Певно  партійні  працівники.  Вони  мило  посміхалися  вислухавши  його  розповідь  про  бажання  будувати  комунізм.  На  всі  запитання  відповідали  посмішкою  і  киванням  голови  і  запросили  в  сісти  машину.  Вчитель  К.  їхав  щасливий  –  адже  його  везуть,  напевно,  в  Київ,  в  університет  де  влаштують  на  навчання  і  взагалі  влаштують  йому  нове  щасливе  життя.    

Але  його  чомусь  привезли  в  якийсь  дивний  будинок,  завели  в  кімнату  практично  без  меблів  і  почали  бити  запитуючи  тільки:  «Какоє  у  тєбя  заданіє!?»  Вчитель  К.  нічого  не  розумів.  Чому  його  б’ють?  Що  від  нього  хочуть?  Він  все  повторював  свою  історію,  що  він  хотів  жити  в  першій  країні  соціалізму,  хотів  вчитися  і  будувати  комунізм.  Але  його  знову  били  і  запитували  те  саме.  А  потім  кинули  в  якусь  кімнату  без  вікон,  а  потім  знову  те  саме…    І  так  тривало  більше  тижня.  Вчитель  К.  перестав  навіть  відповідати  –  тільки  дивився  розширеними  очима  в  порожнечу.  Зрештою,  кати  зрозуміли,  що,  напевно,  він  таки  говорив  правду.  Не  знаючи,  що  з  ним  робити  вирішили  звернутися  до  польської  сторони  –  чи  живе  у  них  в  Чорткові  такий  собі  вчитель  К.  Польська  сторона  відповіла,  що  справді,  є  такий  громадянин,  він  пропав  більше  тижня  тому.  Вчителя  К.  більш-менш  привели  до  ладу  і  передали  польським  прикордонникам.  Вони  зібрались  його  теж  побити  і  пояснити  популярно,  що  кордон  нелегально  перетинати  не  можна.  Але  побачивши,  що  бідолаха  ледве  тримається  на  ногах  відпустили  додому.  

Вдома  вчитель  К.  довго  відлежувався  і  приходив  до  тями.  Потім  чомусь  зняв  зі  стіни  портрет  Леніна  і  десь  його  подів.  Книгу  «Капітал»  перестав  читати  і  став  використовувати  її  сторінки  для  розпалювання  пічки.  Перестав  філософствувати  про  досконале  суспільство  і  спілкуватись  зі  своїм  колишнім  колегою  і  однокласником  Ш.,  що  на  той  час  вивчився  на  зубного  лікаря  і  досі  захоплювався  марксизмом.  

Видужавши  далі  вчителював.  У  вересні  1939  року  в  Чортків  прийшла  совітська  армія  і  совітська  влада.  Зубний  лікар  Ш.  вітав  «визволителів»  з  квітами,  хлібом-сіллю  та  червоним  прапором.  Вчитель  К.  чомусь  не  висловив  такого  ентузіазму  –  лишився  вдома.  І  як  ви  гадаєте,  кого  першого  заарештувало  НКВД  у  місті  Чорткові?  Правильно,  вчителя  К.  А  кого  другого?  Правильно,  зубного  лікаря  Ш.  

З  того  часу  про  вчителя  К.  ніхто  нічого  не  чув.  Зникла  людина  і  все.  Родичі  після  війни  подавали  чисельні  запити,  коли  почалась  «відлига»  та  реабілітація  теж  зверталися  всюди,  але  їм  відповідали,  що  ніде  в  документах  такий  не  значиться  і  про  нього  нічого  не  відомо.  Так  би  його  доля  і  лишилася  загадкою,  але  мати  вчителя  К.  якось  уже  в  похилому  віці  на  початку  шістдесятих  пішла  лікувати  зуби.  Її  приймав  лікар  Ш.  Він  її  запитав:  «А  ви  часом  не  родичка  вчителя  К.?»  «Так,  це  мій  син!»  «Я  сидів  з  ним  в  одній  камері.  Його  дуже  сильно  били  і  вимагали  визнати,  що  він  ворог  народу  і  шпигун.  Він  говорив,  що  не  розуміє  за  що  його  б’ють  і  вимагають  признатися  у  злочинах  які  він  ніколи  не  здійснював.  Я  визнав  все  і  все  підписав  –  мене  відправили  по  етапу,  я  відсидів  10  років,  потім  повернувся.  Він  так  нічого  і  не  визнав,  і  лишився  в  тюрмі  в  Чорткові.  Коли  почалась  війна  НКВД  панічно  тікало  з  міста,  але  перед  цим  розстріляло  всіх  заарештованих.  Його  тіло  впізнала  Н.,  коли  вона  разом  з  іншими  людьми  зайшла  в  тюрму  –  совітська  влада  вже  втекла,  а  німці  ще  не  прийшли.  Його  поховали  разом  з  іншими  розстріляними.  Прикро,  що  Н.  нічого  Вам  про  це  не  сказала…»

Ось  так  вплинула  на  долю  вчителя  К.  одна  єдина  брошурка  прочитана  ним  в  гімназії.  

(Написано  на  основі  реальних  подій)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=495380
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 27.04.2014

Перевiзник через рiчку буття

(Низка  неканонічних  танка)

       *        *        *
По  річці  пливли
Не  знали,  що  річки  ім’я
Лета.  Не  знали,  що  капітана
Звали  Харон.  Весна.
Пристань.  Місто  Тартар.

       *        *        *
Світ  виник  не  з  вогню
І  не  з  води  краплини  
І  навіть  не  із  слова
Світ  почався  з  сліз
Прозорих  як  надія...

       *        *        *
Повернувшись  з  країни  
Білих  Хмар
Помандрував  у  країну  
Синього  неба
Я  втомився  ходити  по  землі...

       *        *        *
В  цьому  світі  жорстокому
Смуги  світла  і  темряви  -  
Зла  и  добра,  
Розуму  та  глупоти  
Як  на  шкірі  дикого  тигра...

       *        *        *
Час  не  вміє  чекати.
Час  навіть  
Існувати  не  вміє...
У  світі  ілюзій
Існує  тільки  мить  оця...

       *        *        *
Серед  попелу  надій
Серед  диму  спогадів
Я  квіти  шукав...
Даремно.  Марево
Наш  світ...  Навколо  порожнеча...

       *        *        *
О,  скільки  трагедій
Дарує  нам  подорож
В  світ  віртуальний!
Одісею  мереж,  павутин!
Доплисти  б  як  ти  до  Ітаки...

       *        *        *
Весною  -  квіти
Літом  -  зозуля
Восени  -  місяць
Зимою,  що  чиста  й  холодна
Падав  сніг...

(Світлина  автора  віршів.  Це  написано  дуже  давно....  )

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=494968
рубрика: Поезія, Рубаї, хоку, танка
дата поступления 25.04.2014

Світ свічада

(Низка  неканонічних  танка)

*      *      *
Хочеться  спати  -  
Чорні  ночі  Рутенії.
Та  думки  набат
Звучить  і  звучить  в  душі
Час  неспокою  краю...

     *      *      *
Повернувшись  з  країни  
Білих  Хмар
Помандрував  у  країну  
Синього  неба
Я  втомився  ходити  по  землі...

*      *      *
Столітня  війна
Кожний  її  день  
Наповнений  стражданням
Переживаю  знов  і  знов
Темрява  віків...

     *      *      *
У  світі  свічада
Сивіє  час.
Зустрівся  б  з  коханкою
Та  вона
По  той  бік  дзеркала...

     *      *      *
Уві  сні  вона  
Зустріла  реальність.
В  реальності  вона  
Зустріла  сон.  Чи  може  
Це  звуть  перевтіленням?


(Світлина  автора  віршів.  Це  дуже  старі  танка  -  написані  бозна  коли...)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=494966
рубрика: Поезія, Рубаї, хоку, танка
дата поступления 25.04.2014

Слiди самотнього вiтру

(Низка  неканонічних  танка)

     *      *      *
Марно  чекати  
Справжніх  слів
Їх  не  існує...
Є  тільки  вітер  -  
Звуки  порожніх  знаків...

     *      *      *
Піду
Залишу  замість  себе
Самотність
Цієї  осені
Тихої…

     *    *      *
Чудо  кохання
Перемогло  б  смерть
Якби  вона  була
Але  її  немає
Ніде…  

     *      *      *
Під  квітами  сливи
Зажуримось  разом
З  майстрами  віршів
Часів  минулих  давно...
Знову  весна…

     *      *      *
Клен  зацвів.
Пахне  соком  дерев  солодким.
Десять  тисяч  років
Весни  одвічної
Побажати  хочу  комусь…

         *      *      *
Чорний  кіт  
На  білому  снігу
Помітили  б  усі…
Але  він  на  даху  -  
Побачило  тільки  небо…

     *      *      *
Літній  ліс
Як  багато  прозорих  людей
Блукає  навколо!
Поговорити  б  з  ними
Але  їм  до  мене  байдуже...

     *      *      *
Сидів  і  споглядав  стіну
Тихо  дихав
Був  наче  відсутній
Шукав  просвітлення
Та  не  знайшов…

     *      *      *
Подарував  радість
Сивому  дідусю
Перший  весняний  дощ.
Він  подумав
Що  знову  молодість…

     *      *      *
Пісок  часу
Так  само  текти  буде
Між  пальців
Якщо  не  буде  нас
Йому  байдуже…

2010

(Світлина  автора  віршів)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=493816
рубрика: Поезія, Рубаї, хоку, танка
дата поступления 20.04.2014

Тиха луна

(Низка  неканонічних  танка)

     *      *      *
Знову  сороки  
Про  старість  мені  нагадали
Краще  б  птахи  потойбіччя  -  
Дивні  зозулі  лісу
Про  смерть  проспівали  мені...

     *      *      *
Нам  пощастило,
Що  сонце  не  гасне
Миттєво
Як  лямпа
Вечором  кожним...

     *        *        *
Роки  пройдуть
Так  само  буде
Місяць  світити
І  вишні  цвісти
Тільки  не  буде  нас…

     *      *      *    
Дарував  іменА  весняним  вітрам
Слухав  веселі  їх  нАспіви
Коли  вишні  цвіли…
Про  цноту  забув
Холодного  вітру  осіннього…

     *      *      *
Хотілось  погрітись
Від  світла  місяця
Старому  відлюднику
І  полетіти  у  світ  Еросу
У  снах...

     *      *      *
Чому  вірші
Вбивають  іноді  –  
Не  знаю
Це  ж  не  катана  і  не  ятаган
Старого  яничара…

     *      *      *
Із  забуття  прийшли,
У  забуття  підЕмо  назавждИ
Лишається  тільки
Споглядання  вічності
Як  втіха…

     *      *      *
Волога  Данія    -  дощів  країна
Її  принц  Гамлет
Хотів  підвісити  залізний  дзвін
До  порожнечі  неба
Та  дзвін  упав
І  розчавив…  Усіх…

 *      *      *
Споглядав  я  старезне  дерево
Раптом  прийшов  Далай-Лама
Його  не  впізнав  брудний  безхатько
Подумав,  що  то  дільничий
Що  його  забере  в  притулок...

       *      *      *
Трамваї  –  це  оргії  
Електричні
Електрички  –  це  теж  трамваї
Тільки  вони
Як  птахи…

(Це  все  експромти-вдповіді  на  вірші  інших  людей.  Свого  году  поетична  луна...  Вдячний  всім  авторам,  хто  надихав  мене  на  ЦЕ.  Для  тих  хто  забув  чи  не  знав  -  луна  це  те  саме,  що  давньогрецькою  "Ехо".  Це  дуже  старі  твори.  Але  раптом  відшукалися  -  вирішив  виставити...).

(Світлина  автора  віршів.  На  світлині:  залишки  давнього  дольмену  -  святилища  часів  неоліту.)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=493813
рубрика: Поезія, Рубаї, хоку, танка
дата поступления 20.04.2014

Космос і картопля. Триптих

                                                                 «Ось  таким  і  збережу
                                                                     Цю  зачеплену  в’яненням
                                                                     Квітку  суріпки…»
                                                                                                                     (Такахама  Кьосі)

[b]Картина  перша.  Листочки  паперу
[/b]
У  кожного  покоління  людей  були  свої  дитячі  мрії  –  одні  мріяли  вирушити  у  хрестовий  похід  на  Святу  Землю,  інші  плисти  під  вітрилами  до  незнаних  земель,  інші  рідний  край  визволяти  з  шаблею  в  руці,  інші  –  стати  олігархами  і  торгувати  нафтою.  Наше  покоління  в  дитинстві  мріяло  про  космос,  марило  польотами  у  Великій  Порожнечі,  зачаровано  дивилося  на  зірки.  Тому  історія  космонавтики  для  нашого  покоління  –  більше  ніж  історія.  Це  літопис  мрій.  Чи  не  тому  ми  так  хворобливо  ставились  до  будь-якої  напівправди  про  легендарних  осіб  Космосу.  І  саме  тому  ми  такі  чутливі  були  до  міфів,  якими  нас  так  любили  годувати  люди  обтяжені  цензурою  та  ідеологією.  Я  завжди  відчував,  з  раннього  дитинства,  що  про  космонавтику  багато  чого  замовчувалось,  і  людей,  яких  ми  з  дитинства  поважали  як  героїв,  цензура  підносила  нам  у  вигляді  ретельно  відредагованих  штампів,  ерзаців,  а  не  живих  людей  зі  своїми  помилками,  болями,  пристрастями  та  стражданнями…

Я  часто  думаю  про  те,  що  Джім  Джармуш  правий  –  наше  покоління  це  покоління  кави  і  цигарок.  Це  молодь  дев’яностих  –  покоління  кока-коли  та  пепсі-коли:  вони  чітко  розділились  на  два  ворожі  табори  –  пепсі-кольних  і  кока-кольних  між  якими  точилась  не  просто  ворожнеча  –  війна  не  на  життя,  а  на  смерть.  А  ми  –  молодь  початку  вісімдесятих  шукали  те,  що  нас  об’єднувало,  а  не  роз’єднувало…  І  цих  об’єднуючих  моментів  крім  кави  і  цигарок  було  кілька  –  в  першу  чергу  наукова  фантастика  та  музична  група  «Машина  часу».  Всі  ми  зачитувались  книгами  Лема,  братів  Стугацьких,  Кіра  Буличова,  Саймака,  Бредбері.  Але  Станіслав  Лем  помер  і  фантастику  перестали  писати.  Ну,  не  називати  ж  фантастикою  те  марення  яке  зараз  пишуть…  Гірше  –  фантастику  перестали  читати,  про  космос  перестали  мріяти.  Наукова  фантастика  була  підмінена  «фентезі»  -  свого  роду  літературним  «екстазі»…

Трапилось  так,  що  до  деяких  забутих  сторінок  історії  космонавтики  мені  дозволила  доля  торкнутися  руками  у  буквальному  сенсі  сих  слів.  І  хоча  сумніви  досі  терзають  мою  душу,  не  писати  про  деякі  події  я  не  можу.

Я  ось  про  що.  У  1983  –  1985  роках  доля  закинула  мене  служити  до  совітської  армії  –  до  N-ської  військової  частини  в  місто  НН.  Випадок  звів  мене  з  цікавою  людиною,  що  лишила  в  моєму  світогляді  глибокий  слід.

Якось  в  березні  1984  року  мене  і  ще  кількох  солдат  під  командуванням  прапорщика  П.  відправили  працювати  на  склад  М-ської  військової  частини.  Подібні  відрядження  солдатам  завжди  в  радість  –  робота  переважно  легка  –  щось  вантажити,  носити.  Не  потрібно  мерзнути  в  караулі  чи  чистити  від  снігу  плац,  по  дорозі  можна  подивитися  на  світ  цивільних  людей,  на  місто  і  дівчат  –  нехай  тільки  з  вікна  машини.  А  якщо  склад  продовольчий,  ще  й  гарнізонний  –  о,  тоді  існувала  (нехай  вбога)  надія,  що  чим-небуть  пригостять.  Або  просто  нагодують  людською  їжею.  А  для  совітського  солдата  (ну  ніяк  не  пишеться  слово  «радянського»  -  як  тоді  запаскудили  слово  «Рада»,  як  запаскудили!)  це  було  не  абищо  –  це  було  особливо  пам’ятною  і  радісною  подією.  Враженнями  від  цієї  події  ділилися,  про  неї  складали  легенди.  На  фоні  щоденної  гнилої  картоплі  і  остогидлої  перловки  («дріб  шістнадцять»  на  солдатському  сленгу)  це  могло  бути  свято.  Хоча  гнила  картопля  вважалася  ще  відносно  нормальною  їжею.  Гнилу  картоплю  від  якої  йшов  характерний  сморід  засипали  в  картоплеочищувальну  машину  –  гниль  більш-менш  змивалася,  лишалося  трохи  поїденої  грибками  бульби  с  шматочками  землі  –  ніхто  вручну  бульбу  не  дочищував  –  висипали  це  все  в  казан,  доливали  побільше  води  і  варили.  Виходила  сіра  колоїдна  маса  доволі  бридкого  смаку,  але  ніхто  від  неї  не  помер.

Гірше  було,  як  давали  гнилу  капусту.  Коли  її  квасили  восени,  вона  була  ще  більш-менш  їстівна  –  хоча  була  вперемішку  з  шматками  дерева  –  коли  солили,  то  запихали  капустини  в  машину  довгими  патиками,  їх  і  перемелювало  заодно.  Потім  в  чан  залазили  два  солдати  і  ногами  в  чоботях  цю  капусту  місили.  Поступово  ця  капуста  починала  псуватись  і  до  весни  від  неї  йшов  такий  сморід…  З  неї  варили  баланду,  але  навіть  вічно  голодні  солдати  не  могли  це  їсти.

Було  ще  одне,  що  так  вабило  солдат  до  роботи  на  склади  –  це  можливість  щось  вкрасти  –  байдуже  що.  Були,  взагалі,  дві  найгірші  звички  які  прищеплювала  людям  радянська  армія  –  звичка  красти  і  відраза  до  праці.  Працю  в  радянській  армії  використовували  як  покарання,  панувала  думка  ганебності  праці,  цінувалась  здатність  уникати  праці  («шлангувати»  на  армійському  сленгу).  Злодійство  ж  вважалося  чимось  нормальним,  ба  навіть  доблесним.  При  цьому  крадіжками  пишалися,  ними  вихвалялись.  При  цьому  казали  не  «вкрав»,  а  «дістав».  Солдати  крали  всюди  де  могли,  на  складах,  на  кухні,  одне  в  одного.  Прапорщики  і  офіцери  крали  на  складах  –  на  своїй  службі  так  би  мовити.  При  цьому  обкрадали  перш  за  все  солдат,  а  потім  вже  «народну»  державу.

Хоча  крадіжками  займались  не  всі  –  в  «батальйоні  смерті»  я  знав  як  мінімум  одного  прапорщика  і  одного  офіцера  яка  ніколи  не  крали,  не  лаялись,  не  били  солдат,  не  пили,  хоча  могли  –  це  старший  лейтенант  П.  та  прапорщик  Ж.  Я  маю  на  увазі  вираз  «не  пили»  в  його  справжньому  сенсі.  Бо  якщо  прапорщик  розбавляв  технічний  спирт  водою,  то  казали,  що  він  «не  п’є».  Прапорщик  Ж.  деякий  час  був  начальником  складу  ПММ  де  зберігалось  кілька  діжок  зі  спиртом.  Спирт  він  видавав  тільки  коли  був  офіційний  наказ  на  папері:  «Наказую  видати  три  літри  спирту  для  обслуговування  радіостанцій…»  Він,  звичайно,  розумів,  як  цей  спирт  будуть  використовувати,  але  видавав  –  наказ  є  наказ.  За  це  його  в  частині  не  любили.  Крім  цього  прапорщик  Ж.  був  любителем  поезії,  постійно  носив  з  собою  томик  Блока  (на  той  час  один  з  моїх  улюблених  поетів  так  само),  постійно  його  читав  і  ходив  замріяно-задуманий  по  частині…  Чому  він  вирішив  стати  прапорщиком,  як  його  занесло  в  «батальйон  смерті»,  а  не  на  філологічний  факультет  університету  –  я  не  знаю.

Коли  я  комусь  розповідав  про  прапорщика  Ж.  ніхто  мені  не  вірив  –  всі  думали,  що  це  вигадка:
-  А  от  прапорщик  Ж.  не  пив…
-    Бензини  не  пив?  Буває…
-  Ні,  спиртного  не  пив.
-  Що,  спирт  водою  розводив?
-  Ні  взагалі  нічого  спиртного  не  пив,  навіть  «казьонки»,  навіть  пива.
-  Ну…  Це  вже  ти  брешеш.  Такого  не  буває.

Я  не  беру  до  уваги  тих  прапорщиків,  що  не  крали  тому  що  не  могли  –  і  зовсім  не  з  моральних  міркувань.  Тут  мені  зразу  пригадується  прапорщик  О.  Вперше  я  його  побачив,  коли  нас  відправили  працювати  в  бокси  де  зберігалась  стара  автомобільна  техніка.  Біля  одного  з  боксів  я  побачив  в  калюжі  алкоголіка,  що  тихо  і  мирно  спав  в  якомусь  брудному  одязі.  Я  ще  сказав  іншим  солдатам:

-  Там  якийсь  чи  то  безхатько  чи  то  алкоголік  на  територію  частини  забрів  і  лежить  в  калюжі.
-  То  не  безхатько.  То  наш  бойовий  командир  прапорщик  О.  Він  перевіряє  вплив  етилового  спирту  на  військовослужбового  в  умовах  максимально  наближеним  до  бойових.  Заодно  проводить  індивідуальне  тренування  по  ЗЗМУ.  «Спалах  праворуч!»  -  впав  і  чекає,  коли  прийде  ударна  хвиля.  Як  ударна  хвиля  пройде  він  встане  і  продовжить  командувати  взводом.

Він  би  може  б  і  крав  –  але  йому  нічого  не  довіряли.  Якось  відправляли  солдать  кудись  на  «точку»,  і  офіцер  сказав  водію:  «Прапорщику  О.  бензини  не  давати!  Довідаюсь,  що  ти  налив  хоч  краплю  –  будеш  покараний!»  Я  ще  подумав  –  напевно,  прапорщик  О.  зараз  з  каністрою  прийде.  Ні,  прийшов  з  маленькою  скляночкою.  І  просив  крапельку  на  дно.  Водій  відмовив,  сказавши,  що  не  дозволяє  офіцер.  Я  ще  подумав  –  дивно,  кількох  грамів  бензини  шкода,  йому,  напевно,  треба  було  бушлат  від  мазуту  почистити…  Але  виявилось,  що  він  просто  пив  все  що  горить.

Він  допився  до  такого  стану,  що  сказати  найпростішу  фразу  вже  не  міг  –  навіть  у  тверезому  стані.  Говорив  він  приблизно  так  (доповняючи  звуки  бурхливою  жестикуляцією):  «Е-і  е-о  а-и  і  е-и  а  о!»  Це  означало:  «Візьми  цей  ящик  і  неси  за  мною,  поставиш  де  я  покажу!»  Або:  «И  о-аи  о!  А  е-а  у  о-у  и-е-у!!!»  Це  знчало:  «Ти  [дуже  поганий  солдат!  Я  з  тобою  буду  мати  протиприродні  інтимні  стосунки!]»  Солдати  над  цим  «командиром»  відверто  знущались  і  сміялись  з  нього  просто  в  очі.  Інколи  під  час  служби  просили  його:  «Товариш  прапорщик!  Покажіть  [свої  статеві  органи]!»  І  він  демонстрував  –  а  вони  були  в  нього  гіпертрофовано  збільшених  розмірів.

Чому  цього  алкоголіка  і  токсикомана  тримали  на  службі  –  я  не  знаю…  І  все  це  було  б  смішно,  якби  не  було  так  огидно  і  потворно.  І  це  був  не  поодинокий  виняток.  І  цим  людям  довіряли  зброю.  І  то  страшну  зброю.  Колись  на  навчаннях  запустили  РРЛ-радіостанцію.  Летіла  зграя  ворон  –  ті  птахи,  що  потрапили  під  промінь  антени  падали  замертво  на  землю…  Подальша  історія  з  прапорщиком  О.  мала  досить  сумні  наслідки.  Якось  серед  ночі  черговий  офіцер  підняв  солдата-водія  і  наказав  кудись  там  їхати  з  прапорщиком  О.  Солдат  сказав,  що  з  цим  …  нікуди  не  поїде.  Офіцер  повторив:  «Я  наказую  Вам  рядовий  Р.  їхати  з  прапорщиком  О.  в  ТТ!»  «Я  відмовляюсь  виконувати  цей  наказ!»  На  ранок  офіцер  написав  рапорт  на  рядового  Р.  Пішов  солдат  під  трибунал  за  невиконання  наказу…

Наскільки  великих  розмірів  досягли  в  радянській  армії  крадіжки  в  той  час  судити  важко  –  точної  статистики  ми  ніколи  не  дізнаємось  і  навряд  чи  така  була  можлива.  Але  те,  що  довелось  мені  бачити  в  «батальйоні  смерті»  просто  дивувало.  Якось  довелось  бачити  мені  таку  сцену  гідну  пера  драматурга:  стояли  поруч  прапорщик  Д.  –  начальник  продовольчого  складу  і  капітан  К.  що  дивився  на  прапорщика  Д.  поглядом  наповненим  зневагою  і  відрази.  Вигляд  у  прапорщика  Д.  був  такий,  наче  спіткало  його  якесь  величезне  горе,  наче  світ  перевернувся  і  небо  впало  на  землю.  Він  розгубленим  поглядом  озирався  довкола  і  говорив  в  порожнечу:  «Як  же  ж  так…  Без  попереджень…  Хоч  би  сказав  хто,  що  можливо…  І  саме  сьогодні…  Якби  вчора  або  завтра  –  все  було  б  нормально…  Це  ж  треба  так  мені  влетіти…»  Виявилось,  що  несподівано  нагрянула  перевірка  з  штабу  гарнізону,  виявили  на  складі  велику  недостачу  м’яса.  І  то  бракувало  не  кілограм  чи  два,  а  кілька  центнерів.  І  відносно  того  м’яса  яке  було  на  складі  у  ревізора  з’явились  сумніви  про  його  походження.  Справа  в  тому,  що  напередодні  у  свинарнику  батальйону  здохло  три  свині.  По  словам  прапорщика  К.  –  начальника  свинарника  –  цих  свиней  облили  бензином  і  спалили.  Про  що  свідчив  і  акт  складений  все  тим  же  прапорщиком  Д.  Але  чомусь  ревізор  подумав,  що  в  морозильнику  на  складі  висять  туші  цих  трьох  померлих  своєю  смертю  і  «спалених»  свиней.  І  чомусь  коли  переважили  м’ясо,  яке  щойно  видали  на  кухню,  то  його  виявилось  набагато  менше,  ніж  значилось  у  накладній.  Прапорщик  Д.  тут  сказав,  що  це  кухар  вкрав,  а  кухар  сказав,  що  стільки  йому  дали.  Перевірили  ваги  на  складі  -  показували  вони  якусь  дурницю.  Прапорщик  Д.  заявив,  що  ще  вчора  були  вони  справні  і  зламалися,  певно  годину  тому.  Чомусь  у  ящиках  де  мали  бути  м’ясні  консерви  були  якісь  рибні  1959  року  випуску  у  вкритих  іржею  бляшанках  які  невідомо  звідки  взялися.  І  це  мало  бути  відправлено  на  «точку».  Я  думав  прапорщика  Д.  посадять,  але  він  якось  викрутився  і  був  призначений  завідуючим  вже  зовсім  іншого  складу  –  вже  не  продуктового.

Не  з  усіх  складів  прийнято  було  красти.  На  кількох  складах  в  «батальйоні  смерті»  не  висіло  навіть  замків.  На  дверях  просто  була  нитка  і  пластилінова  печатка.  Але  до  них  боялися  навіть  наближатись  –  обходили  стороною.  Вартовий  завжди  ходив  так,  щоб  ці  склади  були  в  його  полі  зору.  Ці  склади  належали  КДБ.  Це  буквосполучення  викликало  в  той  час  такий  жах,  що  нікому  навіть  в  голову  не  спадало  б  туди  зазирнути.  Що  там  зберігалось  ніхто  не  знав.  Періодично  приїжджали  люди  в  цивільному  на  чорній  «Волзі»  і  присутності  командира  частини  щось  звідти  брали,  щось  туди  ставили.  Ходили  чутки,  що  зберігається  там  якась  апаратура.  Яка  атмосфера  панувала  навколо  тих  складів  можна  уявити  з  наступного  випадку.  Одного  разу  вартовий  на  посту  заснув.  Офіцер  –  начальник  караулу  -    щоб  налякати  вартового  сказав:  «А  якщо  ми  зараз  підемо  до  складів  КДБ  і  виявиться,  що  печатки  на  дверях  зірвані?  Тоді  що?!»  В  очах  вартового  був  жах…

Ще  одні  склади  з  яких  не  прийнято  було  красти  (хоча  інколи  крали)  –  це  були  склади  НЗ.  Склади  «недоторканого  запасу»,  що  зберігався  на  випадок  ядерної  війни.  Якось  прапорщик  Г.  побачив  прапорщика  П.  якого  призначили  завідувати  складами  НЗ.  Він  якраз  наминав  одну  консерву  яка  була  явно  саме  з  тих  складів.  Прапорщик  Г.  фаталістично  прорік:  «Звідки  завгодно  можеш  брати  що  завгодно,  тільки  не  на  складах  НЗ!!!  Звідти  ж  неможливо  нічого  списати!»  Там  справді  продукти  зберігалися  протягом  двадцяти  років.  Навіть  зберігався  вже  спечений  хліб.  Він  не  черствів  і  не  псувався  двадцять  років.  Можете  собі  уявити  якою  страшною  хімією  він  був  напханий!  Після  двадцяти  років  зберігання  черговий  склад  спорожняли  і  заповнювали  новими  продуктами.  Старі  не  викидали  –  солдатикам  на  стіл.  Які  б  голодні  не  були  солдати  вони  той  хліб  їсти  не  могли  –  настільки  він  був  бридкий.  І  не  тільки  хліб.  Якось  на  кухні  я  побачив  рибні  консерви  з  написом  «Сталінський  совнархоз».  Так,  подумав  я,  вітання  з  минулого  –  від  вусатого.

Отже  повернусь  «до  наших  баранів»  -  в  березні  1984  року  з  «батальйону  смерті»  відправили  групу  солдат  під  командуванням  прапорщика  П.  для  роботи  на  одному  з  військових  продуктових  складів.  Надії  солдат,  що  дадуть  щось  нормальне  поїсти  виявились  марними  –  не  пощастило.  Цілий  день  вантажили  всю  ту  ж  гнилу  картоплю  та  мішки  з  крупою  поїдену  міллю  і  ще  якимись  хробаками.  Все  це  вантажили  для  відправки  з  цього  військового  складу  у  зовсім  інший  заклад  –  виправний  (простіше  кажучи  до  тюрми),  де  годували  ще  гірше  ніж  в  армії.  Від  мішків  які  ми  переносили,  йшов  крім  «круп’яного»  запаху  ще  якийсь  –  неприємний.  Один  з  мішків  розірвався  і  там  я  виявив  цілу  екосистему  –  в  крупі  були  живі  личинки  різноманітних  комах:  я  впізнав  личинок  чорнотілки  Tenebrio  militor  L.,  личинок  вогнівок  –  метеликів  з  родини  Pyralididae,  амбарних  довгоносиків  –  і  личинок,  і  жуків  і  ще  якихось  молеподібних.

На  «перекурі»  прапорщик  П.  вказав  мені  пальцем  на  худого  хворобливого  вигляду  чоловіка  років  45  –  50  і  сказав:  «Це  начальник  цього  складу.  Цікава  людина.  Колишній  військовий  льотчик,  офіцер.  Літав  колись.  Звати  його  Просвєтльонов  Володимир  Іванович.  Так  ось  –  він  знав  Юрія  Гагаріна,  вчився  разом  з  ним,  потім  служив  трохи  разом  з  ним.  Але  дослужився  тільки  до  лейтенанта.  Потім  потрапив  в  аварію  –  не  те  що  літати,  в  армії  служити  не  міг  –  працює  з  того  часу  то  там,  то  сям…»

На  мене  слово  «Гагарін»  подіяло  магічно.  І  при  першій  же  нагоді  після  перетаскування  чергової  партії  мішків  я  спитав  його  прямим  текстом:

-  Володимире  Івановичу!  А  це  правда,  що  Ви  з  Гагаріним  разом  вчилися?

Він  подивився  на  мене  довгим  пронизливим  і  сумним  поглядом.  Наче  вивчав,  зазирав  у  глибини  мого  єства  і  лише  потім  сказав:

-  Правда.  Було  так.  Вчився  я  разом  з  Юрчиком  (він  так  сказав,  звісно,  російською  –  «с  Юркой»)    в  Оренбурзькому  Першому  військовому  авіаційному  училищі…  І  потім  служили  трохи  разом…  Славний  був  хлопець  Юрчик…  Хоч  і  не  такий  як  пишуть  про  нього  і  кажуть.  Люблять  люди  пліткувати,  вигадувати,  а  він  був…  Та  що  там  казати…  Всі  чомусь  думають,  що  він  тільки  те  й  робив,  що  посміхався.  А  він  сумував  часто  –  особливо  під  час  навчання  та  і  на  службі  теж.  Задуманий  бував.  Сміється  з  усіма,  а  потім  задумається  і  мовчить…  Великої  душі  то  людина  була.  Віршів  писав.  Так,  так,  писав!  Хоча  про  це  мало  хто  знає.  Захоплення  своє  він  приховував  –  тоді  це  в  армії  не  віталося  –  нашкодити  могло,  якби  хтось  начальству  доніс  або  прочитав.  Почав  він  писати  вірші  ще  коли  в  саратовському  індустріальному  технікумі  вчився.  Зошит  свій  з  віршами  він  ховав,  нікому  не  показував.  Мені  показав  –  довіряв  мені  –  не  знаю  чому.  А  ще  Юрій  буддизмом  захоплювався.  Це  філософія  така.  Індійська.  Теж  нікому  про  це  не  казав,  але  я  знав.  Якось  у  розмові  обмовився  він  про  «сансару»  та  «порожнечу»,  і  я  про  все  здогадався.  Я  хоч  і  не  дуже  був  у  тому  тямущий,  але  щось  та  розумів…

-  А  з  зошитом  тим  з  віршами  що  сталось?  Вірші  хоч  якісь  пам’ятаєте?  Про  що  писав  Гагарін?
-  Та  знищив  він  зошит  той.  Після  1959  року  він  і  вірші  то  перестав  писати.  А  почав  писати  їх  ще  у  1951  році.  Я  не  всі  читав,  тільки  деякі.  Вірші  у  нього  були  не  зовсім  звичайні  –  навіть  і  на  вірші  не  схожі.  Якщо  дуже  цікаво  –  можу  показати.  Він  коли  той  зошит  дер  –  один  листок  загубився.  Я  його  підібрав  і  зберіг  –  без  його  відома.  Думаю  Юра  би  не  образився,  якби  дожив  до  цього  часу…
-  І  де  ж  той  листок?
-  З  собою  завжди  ношу  –  у  спеціальній  папці,  як  дорогоцінність  зберігаю.  Ходімо,  покажу.

Він  дістав  з  ящику  стола  потріпану  картонну  папку  з  брудними  зав’язочками.  Дістав  з  її  утроби  потріпаний  пожовклий  листок  паперу  видертий  з  зошита  в  клітинку  і  поклав  на  стіл.  Я  з  жадібністю  впився  в  текст.

-  А  переписати  можна?

Мій  співбесідник  уважно  став  розглядати  моє  обличчя,  зазираючи,  певно,  в  саму  душу.

-  Добре.  Але  дай  слово,  що  до  2011  року,  до  півсторічного  ювілею  його  польоту  в  космос  нікому  не  розкажеш  про  цей  листок  і  навіть  не  спробуєш  це  опублікувати.  Після  можна.  Я  тоді  вже  і  жити  не  буду…
-    Обіцяю.
-  Тоді  переписуй.  Даю  п’ять  хвилин.

Я  переписав  ці  рядки  написані  рівним  доволі  розбірливим  почерком  в  свою  записну  книжку.  Ось  вони  (переклад  українською  мій):

                                   *    *    *
                         Східний  вітер
                         Ледь  гойдає  траву.
                         Черевики  на  ногах.

                                   *    *    *
                         Гублять  слова
                         Люди  в  країні  втоми.
                         Запах  бензину.

                                   *    *    *
                         Бетон  і  повітря.
                         Зі  світу  важкості
                         Хочеться  полетіти!

                                   *    *    *
                         Одягнув  рукавиці.
                         Звуки  слів,  шум  моторів.
                         Де  ти,  порожнече?

                                   *    *    *
                         Закрив  кабіну.
                         Вузький  мій  світ.  Прилади.
                         Час  летіти…

                                   *    *    *
                         Дивлюсь  на  хмари.
                         Сумна  ця  весна
                         На  летовищі…

                                   *    *    *
                           Новий  однострій
                           Перетвориться  в  попіл
                           Де,  на  якій  землі?

Від  прапорщика  П.  пізніше  я  довідався,  що  Просвєтльонов  –  не  справжнє  прізвище  цієї  людини.  Він  змінив  його  у  1970  році  з  невідомих  причин.  Пізніше,  у  2000  році  один  мій  знайомий  був  кілька  місяців  у  службових  справах  у  місті  НН.  Я  попросив  його  по  можливості  довідатись  про  колишнього  військового  льотчика,  колишнього  завідуючого  складом  Просвєтльонова  В.  І.  Мій  знайомий  дізнався,  що  ця  людина  померла  у  1999  році  від  цирозу  печінки  у  тому  ж  місті  НН…

Я  не  бачу  причини  Володимиру  Івановичу  брехати  мені  тим  березневим  днем  1984  року.  Якщо  вигадують  щось  про  відомих  людей,  то  більш  екзотичне.  Вважаю  можливим  і  необхідним  донести  читачу  ці  вірші  з  надією,  що  ці  твори  будуть  цікаві  як  історикам  космонавтики,  так  і  широкому  колу  любителів  поезії.  А  мені  лишається  тільки  думати  про  почуте  і  прочитане.  Думати  і  блукати  у  хащах  сумнівів.  Хто  зна,  можливо  мої  думки  ближчі  до  істини  ніж  інші  версії  щодо  сумних  подій  1968  року…

Я  проніс  цю  записну  книжку  зі  сторінкою  на  якій  були  химерні  вірші  через  всю  свою  військову  службу,  хоча  неодноразово  міг  загубити.  Якщо  чесно  -  цій  події  я  не  надав  належної  уваги.  Гагарін  і  буддизм?  Сама  фраза  звучала  тоді  для  мене  надто  дивно,  абсурдно.  Але  вірші  ці  зберіг,  копіював  неодноразово.  І  хоча  сама  записна  книжка  загубилась  -  копії  тих  віршів  збереглись.  Мені  здалося,  що  це  просто  вигадки  якогось  травмованого  льотчика.  Але  несподівано  для  мене  ця  історія  мала  продовження.

[b]Картина  друга.  Окуляри  старого  бібліотекаря[/b]

У  1985  році  після  служби  я  поступив  в  університет  і  був  частим  відвідувачем  студентської  бібліотеки.  Сидів  у  бібліотеці  щоразу  до  пізньої  ночі,  і  крім  книжок  по  своїй  спеціальності  завжди  брав  що-небудь  «для  душі».  Зокрема  замовляв  книги  М.  Цвєтаєвої,  М.  Волошина,  Р.  Рільке,  І.  Буніна.  Частельно  чергував  у  бібліотеці  старенький  дідусь  –  нагадував  мені  людину  ще  з  тої,  нині  забутої  інтелігенції  «срібного  віку».  Частелько  на  мої  замовлення  він  скрушно  хитав  головою  –  не  може,  мовляв  виконати  Ваше  замовлення,  хоча  ця  книга  в  каталозі  є,  але…  Читати  Цвєтаєву  та  Буніна  в  ті  роки  роки  було  мало  не  заявкою  на  опозиційність.  І  старий  бібліотекар  даючи  мені  томик  віршів  Цвєтаєвої  дивився  так  багатозначно,  наше  хотів  сказати:  «Ви  б  ще  роман  «Біси»  Достоєвского  замовили  і  Мандельштама  заодно…»  І  відчуття  при  цьому  в  мене  було  таке,  ніби  він  щось  хоче  мені  сказати  про  Цвєтаєву,  але  не  може.  Але  на  розмову  його  тягнуло,  він  задавав  мені  різні  питання,  і  якось  вдалося  мені  його  розговорити.  Виявилось,  що  звати  його  Анатолій  Дмитрович  Мінєєв,  все  життя  працював  бібліотекарем  в  різних  містах  і  різних  навчальних  закладах.  Трохи  поговорили  з  ним  про  Цвєтаєву  (поезію  якої  він  страшенно  любив),  про  Волошина,  про  рідкісні  книги,  про  видання  літописів,  потім  потягло  його  на  спогади  –  про  життя  до  війни,  про  те  як  він  і  де  воював,  про  свою  роботу…  Слухав  я  не  дуже  уважно,  чогось  цікавого  і  нового  для  себе  я  не  наразі  не  почув.  Слухав  я  більше  з  поваги  ніж  з  надії  почуте  щось  нове  і  цікаве.  І  раптом  у  мою  неуважну  свідомість  долинає  фраза:

-  …А  в  п’ятдесяті  роки  я  працював  бібліотекарем  у  Оренбурзькому  військовому  льотному  училищі….

Стоп!!!  Тут  я  просто  «вмикнувся»:

-  А  може  пам’ятаєте  такого  курсанта  –  Юрія  Олексійовича  Гагаріна?
-  Пам’ятаю,  як  же  не  пам’ятати!  Частенько  заходив  в  бібліотеку,  брав  різні  книжки…  Цікавий  був  хлопець,  допитливий,  читав  багато  різного,  всякого…  І  бібліотека  в  училищі  була  хороша.  Багата.  Книги  були  там  унікальні.  І  ось  чому  –  у  1949  році  передали  тій  бібліотеці  всю  особисту  бібліотеку  інженера  Андронова  Ігоря  Петровича.  Я  чому  запам’ятав  –  там  на  кожній  книзі  був  його  екслібрис.  Бібліотека  була  знаменита  –  певно,  найкраща  з  приватних  бібліотек  Оренбургу.  Інженера  Андронова  розстріляли  за  вироком  губчека  у  1923  році  за  контрреволюційну  пропаганду,  а  бібліотеку  конфіскували.  Де  вона  потім  перебувала  –  не  знаю.  А  тільки  у  1949  році  передали  її  училищу,  а  потім  ще  у  1950  році  приходили  з  перевіркою  і  забрали  деякі  книги  як  заборонені  –  «Біси»  Достоєвського,  Ніцше,  Соловйова  і  ще  якісь.

-  А  які  книги  брав  читати  курсант  Гагарін?  Крім,  звісно,  книжок  по  спеціальності,  крім  математики,  аеродинаміки…  Які  художні  твори  він  читав?
-  Різні.  Пушкіна,  Гоголя,  Лєрмонтова…  З  іноземних  Уолта  Уїтмена  –  дуже  поважав  він  цього  поета.  Вільяма  Блейка  –  дореволюційне  видання  було.  І  ще  збірник  «Тексти  раннього  буддизму».  Мені  чому  ця  книга  запам’яталась  –  я  кажу  йому:  «Це  не  варто  уваги,  це  ж  переклад  з  палі  на  англійську  мову,  а  потім  з  англійської  на  російську.  Текст  спотворився…  Треба  або  на  мові  оригіналу  читати,  або  хоча  б  переклад  з  мови  оригіналу…»  Не  послухав  –  взяв.  А  от  хто  перекладач  –  не  пам’ятаю.  На  анлійську  здається  Чарльз  Фіджеральд,  а  на  російську  –  забув.  Ще  брав  він  збірник  «Класична  японська  поезія».  Теж  дореволюційне  видання.  Перекладача  –  не  згадаю.  Пам’ятаю  рідкісна  це  була  книга  –  дуже  малим  накладов  в  свій  час  вийшла…

Схоже  було,  що  справді  Гагарін  цікавився  в  свій  час  буддизмом.  Але  як?  Звідки  у  нього  взявся  цей  інтерес?  Можливо  школа?

Нові  факти  з’явились  у  мене  у  1986  році.  Теж  чисто  випадково  через  знайомих  доля  звела  мене  з  Долонтовичем  Федором  Степановичем  –  краєзнавцем  з  Смоленська.  По  Смоленщину  він  здається  знав  все,  що  тільки  можна  і  не  можна  було  дізнатись.  Він  був  проїздом  в  Києві  по  якихось  своїх  справах  і  випадково  завітав  до  наших  спільних  знайомих.  Розговорились  про  те,  про  се,  виявилось,  що  є  в  нас  спільні  інтереси,  особливо  щодо  літописів  Русі  і  подій  1150  –  1190  років.  Також  поговорили  про  діалекти  Смоленщини.  На  цю  тему  він  міг  філософствувати  довго,  хоча  за  фахом  він  був  і  не  лінгвіст.  Я  з  цікавістю  слухав:  «…  До  середини  ХІХ  століття  основною  розмовною  мовою  на  Смоленщині  була  говірка  дуже  близька  до  білоруської  мови,  і  лише  потім  вона  була  поступово  витіснена  великоруським  наріччям.  Не  вірите?  Може  Вам  показати  одну  пісню,  записану  в  селі  Клушино  збирачем  фольклору  Лодогоновим  Павлом  Павловичем  у  1820  році…  До  речі,  його  колекція  народних  пісень  Смоленщини  досі  не  опублікована…  »  Він  показав  текст  переписаний  від  руки.  Я  скопіював  дотримуючись  (більш-менш)  сучасного  білоруського  правопису:

                                         Пустэча  ў  хаце  маёй,
                                         Толькі  свечка  гоніць  цемру
                                         Пустэча,  пустэча...
                                         Калі  я  памру
                                         Хай  загасне  разам  з  душой
                                         Мая  свечка  -  пайду  ў  цемру
                                         Як  пойдзе  перш  за  ўсё...
                                         Хай  чорны  крумкач,
                                         Хай  чорны  сабака,
                                         Хай  чорны  кот,
                                         Шлях  мне  пакажуць
                                         У  пустэчу
                                         Дзе  спакой  знайду...

-  Неймовірно!  Пісня  дивної  глибини  і  абсолютно  нетипова  для  слов’янської  культури.  Мене  давно  цікавило  село  Клушино.  А  чи  не  могли  б  Ви  довідатись  –  які  вчителі  працювали  в  школі  цього  села  з  1900  по  1950  роки?

-  Розумію  Ваш  інтерес…  Хе-хе…  Не  просте  завдання…  Це  все  одно,  що  мені  просити  у  Вас  розклад  пасажирських  пароплавів  на  Дніпрі  за  1870  рік.  Але  спробую.  Повідомлю  листом.

-  І  бажано  про  кожного  вчителя,  якщо  буде  змога,  де  здобув  освіту,  які  школи  і  коли  були  в  селі  Клушино  –  церковно-приходські,  земські…

Він  свого  слова  дотримав.  Через  рік  я  отримав  детальний  список.  Зацікавило  мене  одне  ім’я  –  Пустодєлов  Іван  Петрович  –  випускник  Санкт-Петербурзького  університету,  кафедри  філософії.  Вчителював  у  Клушино  та  інших  селах  Смоленщини  у  1910  –  1925  роках.  У  1925  році  помер  від  сухот,  був  похований  у  Смоленську,  могила  не  збереглася.  Це  вже  було  цікаво.

У  мене  в  ті  роки  був  знайомий  у  Пітері  (тодішньому  Ленінграді),  що  працював  в  університеті  і  міг  підняти  архіви.  Я  попросив  його  поцікавитись  випускником  філософського  факультету  Пустодєловим  І.  П.  Досить  швидко  я  отримав  листа  з  ось  такою  інформацією:  «Пустодєлов  Іван  Петрович  –  1885  року  народження,  з  міщан,  закінчив  гімназію  у  м.  Смоленську,  у  1905-1910  роках  навчався  на  філософському  факультеті,  захистив  диплом  на  тему:  «Еволюція  концепції  нірвани  в  ранньому  буддизмі»,  який  виконав  під  керівництвом  професора  Щербатського  Ф.  І.  (1866  –  1842).  Вивчав  санскрит  і  тібетську  мову.  Перебував  у  марксистському  гуртку  Охрімєєва  Р.  Н.,  але  уникнув  арешту.  Висував  концепцію  поєднання  буддизму  і  марксизму,  за  що  був  неодноразово  висміяний  у  студентському  середовищі.»  Це  вже  ставало  взагалі  дуже  цікавим  –  виходить  у  Клушино  –  рідному  селі  Юрія  Гагаріна  вчителював  у  свій  час  спеціаліст  по  буддології,  знавець  санскриту  і  тібетської  мови…  І  ще  в  той  час,  коли  в  школі  міг  вчитися  (або  бути  на  курсах  по  ліквідації  безграмотності)  батько  Юрія  Гагаріна  –  Олексій  Гагарін…  Парадокс!

З  ім’ям  Пустодєлова  І.  П.  я  знову  зіштовхнувся  в  Харкові  у  1988  році.  Завітавши  до  Харкова  весною  того  дивного  і  химерного  року,  що  стільки  змін  вніс  в  мою  долю,  до  одного  знайомого  філолога,  що  займався  підпільно  українською  поезією  двадцятих  років  ХХ  століття,  я  почув  від  нього  наступне:  «Я  чув  ти  цікавишся  буддизмом.  Я  не  схвалюю  таке  твоє  екзотичне  захоплення.  На  рідній  ниві  є  поле  жате,  що  вродило  рясно,  а  урожай  гине.  Але  якщо  тебе  так  це  цікавить  –  познайомлю  я  тебе  з  однією  пані  –  це  Мінцева  Ольга  Прокопівна.  Вона  якась  далека  родичка  професора  Розенберга  Оттона  Оттоновича  –  відомого  буддолога.  Вона  довгий  час  жила  у  Харкові,  але  подальша  її  доля  мені  не  відома.

Розмова  з  Ольгою  Прокопівною  виявилась  цікавою  –  хоча  їй  уже  минув  восьмий  десяток,  але  пам’ять  вона  мала  чудову.  Самого  Розенберга  вона  не  бачила,  але  багато  про  нього  знала,  і  зберігало  багато  рукописів  з  його  архіву.  Коли  я  почав  розпитувати  про  колег,  учнів  професора  вона  сказала:  «Він  рано  помер  –  які  там  учні,  не  встиг  він  виростити  учнів.  Сам  він  вважав  себе  учнем  професора  Щербатського…  Хоча  була  одна  людина,  яка  називала  його  вчителем  -    Пустодєлов  Іван  Петрович.  Хоча  він  був  старший  за  нього  на  три  роки,  але  буває  і  так,  що  вчитель  молодший  за  учня…  Вони  переписувались  деякий  час.  І  всі  свої  статті  і  праці  Пустодєлов  надсилав  йому  на  рецензію.  Ні,  вони  не  збереглися…  Хоча…  Є  тут  один  лист…  Точніше  чернетка  листа  із  ділової  переписки…  Я  не  знаю  навіть  чи  був  той  лист  відправлений.  Але  тут  багато  правок  –  напевно  він  був  переписаний  заново…  Ось  він…»

Мені  показали  лист  який  дозволили  люб’язно  скопіювати.  Наведу  повністю:

«Шановний  Іване  Петровичу!  
Прочитав  рукопис  Вашої  статті  «Праджняпарамітасутра  і  розвиток  школи  Тхеравада  на  Цейлоні».  Стаття  вимагає  доопрацювання  і  переробки.  Навіть  мови  не  може  йти,  щоб  опублікувати  її  в  «Бібліотека  буддика»  чи  в  якомусь  іншому  науковому  виданні.  По-перше,  Ви  неодноразово  посилаєтесь  на  книгу  Германа  Мюллера  «Буддизм».  Але  це  не  наукове  видання!  Це  популярна  брошурка  розрахована  хіба  що  на  гімназистів.  Я  шкодую,  що  в  свій  час  цю  книгу  Вам  подарував.  У  час  коли  Г.  Мюллер  (з  усією  повагою  до  нього)  писав  свою  книжечку  багато  текстів  буддизму  буле  не  те  що  не  перекладені  –  невідомі  науці.  Багато  положень  викладених  там  не  те  що  застарілі  –  не  відповідають  дійсності.  По-друге,  просто  здивувала  фраза:  «…Криза,  яку  пережив  буддизм  у  ІV  столітті  нової  ери…»  Звідки  ви  це  взяли?  І  хто  Вам  взагалі  сказав,  що  буддизм  у  ІV  столітті  переживав  якусь  кризу?  Якщо  ви  так  вважаєте  –  будь  ласка  посилання.  Я  вже  мовчу  про  стилістику  яка  далека  від  наукової.  «…Блискучий  і  неперевершений  вчитель  південного  –  насиченого  витонченою  мудрістю  буддизму…»  Це  годиться  хіба  для  літературного  твору,  а  не  для  наукової  статті.  
З  повагою
Розенберг  О.  О.»

Поступово  в  моїй  голові  промальовувалась  картина.  Так  ось  хто  і  коли  міг  привнести  ідеї  буддизму  в  голову  простого  сільського  хлопчика,  якому  судилося  першому  сягнути  Великої  Порожнечі  Космосу…  На  останок  додам  уривок  листа,  який  я  одержав  у  1989  році  від  Долонтовича  Ф.  С.

«…  знаю,  що  Ви  не  перестаєте  цікавитись  вчителем  Пустодєловим  І.  П.  Знаєте,  що  мені  пощастило  знайти?  Його  щоденник!  Щоправда  без  перших  сторінок  і  без  останніх,  але  там  є  надзвичайно  цікаві  епізоди,  які  стосуються  його  вчителювання  в  селі  Клушино.  Зокрема  він  згадує  і  про  одного  учня  –  Олексія  Гагаріна.  Судячи  по  всьому  це  і  є  батько  знаменитого  Юрія  Гагаріна.  Копію  щоденника  –  точніше  того,  що  від  нього  лишилося  –  погризений  мишами,  пошкоджений  водою  –  Вам  надішлю…»

[b]Картина  третя.  Щоденник[/b]

Цей  щоденник  я  одержав  лише  через  рік.  Дивак-краєзнавець  надіслав  мені  його  звичайною  поштою  –  ніби  не  усвідомлюючи  чи  то  нехтуючи  цінністю  документа.  Я  чомусь  сподівався  лише  на  копію.  Щоденник  виявився  кільками  листочками  паперу  –  сильно  пошкодженими  часом.  На  окремих  сторінках  неможливо  було  нічого  розібрати  взагалі  –  судячи  по  всьому  щоденник  не  зберігали,  а  він  просто  валявся  десь  на  горищі  –  його  пошкодила  вода.  Проте  хтось  таки  віднайшов  його  (коли,  хто?)  і  навіть  прикріпив  металевою  скріпкою  (вже  іржавою)  листок  з  написом  зовсім  іншим  недбалим  почерком:  «Щоденник  сільського  вчителя  Пустодєлова  І.  П.»  На  більшості  сторінок  взагалі  не  було  ніяких  дат.  На  деяких  було  зазначено  тільки  дату  і  місяць  –  без  року.  Самі  листки  розділені.  Сподіваюсь,  що  я  правильно  розташував  їх  у  хронологічному  порядку  –  хоча  це  стверджувати  точно  не  можу.  Наведу  текст  (який  вдалося  розібрати)  повністю  і  без  коментарів  (в  перекладі  звісно):

………………  (сторінка  сильно  пошкоджена)
…три  дні.  Життя  в  глухому  селі  глухої  губернії  має  ті  переваги,  що  тут  спокій  і  умиротворення  приходять  самі  по  собі  –  як  Будда  в  свій  час  –  «Той,  що  приходить  сам  по  собі».  Це  про  тутешню  тишу.  Особливо  взимку.  Сьогодні  цілий  день  споглядав  білий  пухнастий  сніг,  яким  засипало  все  –  навіть  чорні  дерев’яні  хати  обліплені  ним  і  стали  білими.  Оманливе  відчуття  чистоти.  А  ще  слухав  потріскування  дров  –  сухих  березових  дров  у  пічці.  Найприємніше,  що  в  цю  глушину  мені  не  приносять  газети  і  заходять  в  гості  докучливі  знайомі.  А  найголовніше  –  море  вільного  часу  –  можна  нарешті  серйозно  зайнятися  вивченням  текстів  і  мов  –  особливо  японської  та  санскриту.  Читав  сьогодні  книгу  Еклюнда  –  непогане  видання:  Eklund  J.  A.  Nirvana,  en  religionshistoriks  undersökning.  –  Upsala,  1899.  Цікаво.  Змістовно.  Хоча  Шрадер  це  питання  виклав  глибше  і  науковіше:  Schrader  F.  O.  On  the  problem  of  Nirvana.  –  JPTS,  1905.  Сашка  обіцяв  прислати  словники  –  мене  особливо  цікавить  нове  берлінське  видання  китайсько-німецького.  І  ще  Обіцяв  Чжуан-Цзи  на  мові  оригіналу.  Треба  буде  співставити  з  англійськими  перекладами…  
………………………………………………………………..
(кілька  дуже  пошкоджених  сторінок)
………………………………………………………………..
20.01.
Блукав  по  глибокому  снігу  біля  села  аж  поки  не  звалився  з  ніг.  Лежу  на  снігу,  а  тут  прилітає  ворона  –  чорна  на  білому  снігу.  Сіла  біля  мене  і  почала  каркати.  І  раптом  крізь  сіри  хмари  визирнуло  сонце…  Це  як  просвітлення…  Саторі…  Повернувшись  до  хати  (мало  не  написав  додому  –  але  в  мене  немає  дому)  писав  вірші.  Спочатку  в  європейському  стилі,  потім  в  китайському  –  наслідуючи  Су  Ші,  потім  в  японському  –  танка  і  хокку.  І  все  про  сніг.  Все  на  одну  тему…  

21.01.
Нарешті  отримав  пошту!  Сашка  не  підвів!  Прислав  збірник  японської  класики  на  мові  оригіналу  –  виданий  в  Токіо  п’ять  років  тому  –  Басьо,  Бусон…  Переважно  хокку.  З  танка  у  збірнику  є  Оно-но  Коматі  та  Фудзівара  Тосінарі.  Чудо!  Укладач  наче  відчував  саме  мої  смаки  щодо  поезії.  Половину  цього  всього  я  читав  вперше.  Ще  й  японською.  Переклади  спотворюють  красу  тексту.  Не  знаю  чи  колись  з’явиться  у  нас  майстер  перекладу  японської  поезії.  Сподіваюсь.  Цікаво,  де  тільки  Сашка  цю  книжку  дістав?  Не  написав  про  це  нічого.  Завтра…
……………………………………
(далі  текст  пошкоджений)
…………………………………….
10.02.
Провів  сьогодні  кілька  уроків  на  тему:  «Японія  і  японська  поезія».  Розповідав  про  буддизм  і  Будду.  Без  цього  ніяк.  Смішні  ці  діти  косарів  і  хліборобів.  Слухали  заворожено.  Потім  пробували  з  ними  складати  хокку.  Особливо  зацікавився  цим  один  хлопчик  –  Альошка  Гагарін.  Попросив  у  мене  зошит,  щоб  записувати  вірші.  Хто  зна  –  може  з  нього  щось  путяще  і  виросте…

15.04.
Чжун-Цзи  китайською  –  це  навіть  не  філософія  –  це  пісня!  Читав  просто  з  дикою  насолодою.  Особливо  розділ  «Знання  мандрувало  на  півночі».  Це  був  майстер  часу…  Точніше,  вічності…  Потім  я  пішов  гуляти  селом  –  на  старій  колоді  вирізав  перо  чинним  ножем  ієрогліф  «дао»….  Не  так  давно  пропала  в  мене  брошурка  по  буддизму  яку  я  постійно  перечитуав.  Виявилось  поцупив  її  Альошка  Гагарів  після  моїх  розповідей  про  Будду.  Вирішив  подарувати  йому  цю  книжку  –  може  справді  зацікавиться…  Посварив  тільки  його  трохи  –  щоб  не  брав  у  мене  книжки  без  дозволу.

17.04.
Знову  з  дітьми  складав  хокку.  Цікаво.  Альошка  Гагарін  приніс  свій  зоит  з  віршами.  Приємно  здивував.  Особливо  мені  сподобалось  ось  це:

   *    *    *
На  сінокосі
Вітер  колихає  траву
Холодна  роса…

   *    *    *
Над  селом  моїм
Сумом  переповнений
Блідий  місяць.
………………………
(Пошкоджені  сторінки)
…………………………..

12.10.
Грішка  написав,  що  в  них  в  селі  більшовики  розстріляли  священника  –  навіть  не  відвезли  в  ГубЧК,  а  просто  вивели  за  село  і  розстріляли.  Дикість!  Нинішня  влада  в  Россії  мені  нагадує  Китай  в  часи  імператора  Цінь  Ші  Хуан  Ді.  Незабаром  грамотних  людей  будуть  живцем  в  землю  закопувати  –  до  цього  йде.  На  словах  «Ліквідація  безграмотності»,  а  на  ділі  повне  духовне  зубожіння.  Церкву  переробили  на  клуб  –  попередньо  публічно  спаливши  ікони  та  Біблію.  Якщо  незабаром  заборонять  всі  книги  крім  Маркса  та  Леніна  –  я  не  здивуюся.  По  селах  в  народу  зріє  якесь  глухе  незадоволення  режимом.  Якась  прихована  ненависть  до  всього  що  має  хоч  якесь  відношення  до  більшовизму.  Все  це  закінчиться  диким  і  жорстоким  бунтом  –  черговою  пугачовщиною.  Хоча  судячи  по  всьому  я  до  цього  не  доживу.  Сухоти  все  більше  мене  добивають.
…………………
(далі  текст  пошкоджений)
…………………
…Ленін  це  втілення  абсурду  нашого  божевільного  часу  і  нашого  хворого  століття.  Божевільний  фанатик,  що  дорвався  до  влади.  І  породив  своєю  діяльністю  цілу  орду  божевільних  фанатиків.  Вони  перетворять  народ  на  безмозге  стадо,  яке  буде  не  здатне  мислити.  Та  й  не  буде  хотіти  мислити.  Люди-ляльки,  люди-вівці.  І  пастух  параноїк.  І  нема  чого  тут  дивуватися  –  це  випливає  з  самої  суті  марксизму.  Скільки  існує  людство  ніхто  ще  не  придумував  такого  анти  інтелектуального  вчення.  Виявляється  (по  Марксу)  у  людини  орган  мислення  –  це  шлунок.  Що  більшовики  і  хочуть  всім  переконливо  довести.  Я  пригадав,  як  сидячи  в  своєму  петербурзькому  помешканні  я  думав,  що  ніколи  і  нічого  не  буду  писати  про  такі  минущі  і  суєтні  речі  як  політика.  Не  буду  навіть  думати  про  це…  І  ось  пишу  про  це  у  своєму  щоденнику.  Божевільний  час!  А  найдивніше  те,  що  я  (я!)  сам  колись  захоплювався  марксизмом,  зачитувався  марксистськими  брошурками  і  навіть  з  «Капіталом»  і  вбачав  навіть  у  цьому  навіть  якусь  істину!  Найгірше  в  марксизмі  те,  що  система  яку  передбачає  марксизм  виключає  індивідуальність  людини,  оця  от  «народна  держава»  стає  всенародною  тюрмою.  Прямо  в  Маркса  це,  звісно,  не  пишеться.  Більше  того  комунізм  Маркс  уявляє  собі  як  анархію  –  повну  відсутність  держави.  Відмирання  держави  і  сім’ї  як  «пережитку  буржуазного  ладу».  Тільки  встановлення  цього  ладу  пропонується  засобами  тотального  насильства.  Але  Маркс  не  врахував  наступне:  у  випадку  анархії  суспільний  лад  автоматично  повертається  до  «капіталізму»  -  бажання  власності  є  у  людини  на  рівні  інстинкту.  Лишається  насильство  ввести  в  суспільсто  як  абсолют  –  назавжди  і  тотально.  
У  ці  дні…
……………….
(текст  сильно  пошкоджений)
…………………  

21.12.
Знову  зима.  Вкотре  сідаю  за  написання  книги  «Метафізика  буддизму».  Хоча  назва  невдала.  Напевно  зміню.  Знову  креслив  і  креслив  цілі  абзаци  –  не  подобається.  Про  це  треба  писати  не  так…  Все  більше  мене  захоплює  саме  ранній  буддизм  –  школа  тхеравада.  Є  там  якась  довершена  простота,  ясність  світогляду.  Нічого  зайвого.  Ніяким  метафізичних  спекуляцій.  Але  від  цього  стає  просто  моторно.  Але  ця  моторошність  завершується  просвітленням…  Навколо  загублене  серед  нескінченної  рівнини  село.  По  ньому  снують  люди,  що  думають  про  сіно  і  худобу.  А  наді  мною  небо.  Височезне  синє  небо.  А  далі  порожнеча.  Нескінченна  порожнеча.  НЕСКІНЧЕННА!
…………………….
(Далі  зошит  повністю  дуже  сильно  ушкоджений)

Всі  наведені  вище  факти  і  документи  я  вирішив  опублікувати  тільки  зараз  –  як  і  обіцяв  –  у  2011  році…

12  квітня  2011  року

Примітки:

Написано  на  основі  реальних  подій  1983  –  1989  років.

Світлина  з  мережі.  На  світлині  –  Юрій  Гагарін.

[…]  –  приблизний  переклад  фрази.

ПММ  –  паливно-мастильні  матеріали.

ЗЗМУ  –  захист  від  зброї  масового  ураження.

КДБ  –  комітет  державної  безпеки  –  таємна  поліція  у  Радянському  Союзі.

НЗ  –  недоторканий  запас.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=493454
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 18.04.2014

Краса справді невловима

   «Паростки  бамбуку
     Нині  вони  стали  символом
     Селища  Сага…»
                             (Йоса  Бусон)

Так,  так.  Я  не  помилився  –  Бернардо  Бертолуччі  правий.  Точніше  він  сказав  правду.  Краса  невловима.  Швидкоплинна.  Миттєва.  Цю  мить  вловити  важко.  Є  –  і  раптом  знову  немає…  Зникає  як  тінь.  Невже  Бертолуччі  у  своєму  фільмі  «Невловима  краса»  (Bernardo  Bertolucci  «Io  ballo  da  sola»  -  іт.,  «Stealing  Beauty»  -  англ.,  1996)  хотів  сказати  тільки  це  і  саме  це?  Хоча  оригінальна  назва  фільму  з  італійської  перекладається  (точніше  може  перекладатися)  як  «Та,  що  танцює  сама  по  собі».  О,  тонкощі  романських  мов…  Їх  природна  красивість…  Навіть  не  співучість  –  танець  слів  і  звуків.  Але  я  знову  не  про  це.  Коли  я  пишу  про  кіно,  то  завжди  пишу  не  про  кіно.  Взагалі,  коли  про  щось  пишу,  то  пишу  не  про  це.  Вся  пишуча  братія  пише  про  це,  а  я  чомусь  вічно  не  про  це.  Навіть  під  кулями  записував  у  нотатник  думки  про  постмодернізм  та  філософію  Епікура.  Абсурд  якийсь…  
Отже  –  про  що  цей  фільм?  Це  запитують  у  кожного  кінокритика.  А  бо  в  просто  в  глядача.  Хоча  про  це  запитувати  не  можна.  Не  можна  і  край.  Справжній  мистецький  твір,  а  особливо  кінофільм  не  може  бути  про  щось  конкретно.  Якщо  це  так  –  то  це  репортаж.  Справжній  мистецький  твір  про  вічне,  там  завжди  стільки  думок,  підтекстів,  натяків,  що  твір  стає  про  все.  А  значить  ні  про  що.  І  кожен  знаходить  у  творі  свою  глибину,  свої  думки  і  свій  зміст.  
Отже  що  хотів  сказати  цим  фільмом  цей  дивак  Бернардо  –  цей  колишній  комуніст.  Колишній  до  такої  степені,  що  його  можна  назвати  «колишній  антикомуніст».  А  зараз  просто  художник.  Майстер  кіно.  Майстер  образів.  Не  все  мені  подобається  в  його  творчості.  Фільм  «Мрійники»  мене  розчарував.  Звичайно,  цікаво.  Звичайно,  змістовно.  Але  гидко  –  фільм  викликав  відразу.  Звичайно.  комунізм  потворний  і  гидкий  –  в  своїй  основі.  В  своєму  запереченні  традиційної  культури,  традиційної  етики.  Але  це  можна  було  б  показати  естетично.  Але  це  вже  зовсім  про  інший  фільм.  Чому  я  тут  додаю  ці  репліки?  Тому  що  про  той  фільм  я  ніколи  не  напишу.
Я  про  цей  фільм  чув  різні  відгуки.  І  думки.  Якщо  їх  взагалі  можна  вважати  думками.  Один  тонкий  знавець  кіно  сказав  мені  якось,  що  цей  фільм  про  те  як  була  втрачена  цнота.  І  це  сказала  людина  яка  дійсно  щось  розуміється  в  мистецтві!  О,  цинічний  світ!
Отже  що  це.  Це  повернення.  В  першу  чергу.  Бертолуччі  після  комунізму  яким  перехворів  в  дитинстві  творчості  як  хворіють  на  дитячі  хвороби  мав  інше  захоплення:  буддизм.  Бернардо  помандрував  на  Схід.  Тема  буддизму  випливає  в  тій  чи  іншій  мірі  у  всіх  його  фільмах:  просвітлення,  реінкарнації,  споглядання,  медитації,  інтуїція,  дзен,  парадоксальність  –  цим  просякнуті  всі  його  фільми  –  і  цей  не  виняток.  Сама  ідея  «невловимої  краси»  якою  просякнутий  фільм  –  це  буддиська  ідея,  один  із  принципів  класичного  японського  мистецтва  –  краса  плинна,  короткочасна,  вловити  її  майже  неможливо,  вона  є,  і  через  мить  зникає  –  і  це  сумно…  Принцип  «сабі»  -  сум  за  невловимою  красою…  
Так  от  –  цей  фільм  повернення  –  повернення  зі  Сходу  в  Італію.  Цим  фільмом  Бертолуччі  сказав:  Італія  Прекрасна!  Неймовірно  прекрасна!  Ми  це,  звісно,  знали  і  до  того,  знали  і  без  нього  –  але  красу  кожен  майстер  показує  по  своєму.  А  це  просто  гімн  красі  Італії  –  пагорби  Тоскани  заворожують  глядача,  оспівана  не  тільки  краса  руїн  і  давнини  –  оспівана  сама  природа  Італії  –  в  тому  числі  аграрний  ландшафт.  Це  вдається  мало  кому  –  показати  красу  полів  і  виноградників  –  хоча  в  Італії  це  легше  ніж  будь-де.  Ця  невловима  краса  Італійських  пейзажів  співставляється  з  красою  жінки  і  красою  творінь  художника  і  скульптора.  Це  просто  гімн  мистецтву.

Оце  от  духовне  повернення  режисера  в  Італію  (бо  навіщо  було  кудись  мандрувати  –  краса  тут  –  поруч,  вдома!)  символізується  (як  на  мене)  з  поверненням  героїні  фільму  (на  ймення  Люсі)  в  Італію  після  довгих  років  відсутності.  Люсі  повертається  в  сім’ю  і  будинок  художника  і  скульптора.  Оточуючі  люди  цінують  і  розуміють  красу,  шукають  її,  творять  її.  Люди  в  пошуках  краси.  І  знаходять  її.  Художник  і  його  близькі  живуть  далеко  від  шуму  міст  серед  мальовничих  пагорбів  Тоскани.  Сучасна  потворна  цивілізація  інколи  вдирається  в  їх  життя  –  чи  то  в  образі  будівництва  телевізійної  вежі  -  але  це  щось  далеке  і  нетутешнє  –  там,  за  пагорбом,  чи  то  в  образі  сучасної  «музики»  яка  звучить  явною  недоречністю  оточуючій  гармоні.  А  тут  дім  в  якому  живе  краса.  Тут  створений  окремий  світ  краси,  де  люди  відкинули  суєтне,  минуще,  марнотне  –  живіть  вічним.
У  фільмі  ми  бачимо  щасливих  людей  (зрештою).  Якщо  є  краса,  то  і  щастя  є.  Ось  воно  –  тут.  Показаний  світ  90-тих  років  в  Італії.  Все  відбувається  у  світі  90-тих  –  апогею  розвитку  сучасної  цивілізації  –  як  в  естетичному,  так  і  в  будь-якому  іншому  контексті:  далі  починається  занепад,  виродження,  божевілля  цивілізації.  Конвульсії  епохи.  В  90-ті  людство  насолоджувалося  своєю  вершиною.  Навіть  усвідомлювало,  що  воно  перебуває  на  вершині  свого  розвитку.  Звичайно,  тут  відіграв  роль  феномен  «фін  де  сікл»  -  кінець  століття,  кінець  епохи.  Було  відчуття  майбутнього  апокаліпсису.  Тому  радіймо  поки  живі,  радіймо  і  насолоджуймося  світом  доки  він  існує  –  ось  такий  –  красивий.  Прикрашаймо  його  ще  більше.  Давайте  бавитись  в  естетику!  Станемо  естетами  хоч  на  ті  короткі  хвилини  які  нам  відпущено!  Кінець  світу  у  2000  році  не  відбувся.  Але  світ  збожеволів.  Цивілізацію  залихоманило.  Передчуття  були  вірними.  
Цей  фільм  –  спокійний  постмодернізм.  Спокійний  як  проза  Річарда  Баха  чи  Германа  Гессе.  І  це  не  данина  моді  90-тих.  Це  факт.  Таким,  мовляв,  кінематограф  і  має  бути.  Постмодернізм  як  вищий  злет  мистецтва.  Режисер  натякає:  вихід  і  порятунок  у  традиційних  культурних  цінностях,  у  традиційній,  відшліфованій  віками  естетиці,  принципах  гуманізму  до  якого  так  довго  і  важко  йшла  європейська  християнська  цивілізація.  Італійська  зокрема  –  вона  не  тотожна  європейській,  але  є  її  вищим  вираженням.  Сучасні  експерименти  заводять  в  глухий  кут.  Звісно,  до  цього  ні
Слогани  фільму  цікавий  і  нестандартні:  «Ви  наче  з  іншої  планети  прилетіли.  Ви  створили  свій  закритий  світ.  І  скоро  потрібно  буде  показувати  паспорт,  щоб  сюди  ввійти…»,  «Я  хочу  повернутись…»,    «Я  хочу  померти  там,  де  я  народилась…»  Звучать  трохи  фаталістично.  Породжують  відчуття,  що  світ  нетривкий  і  легко  може  зруйнуватися.  Але  насправді  так  воно  і  є…  

(На  світлині:  кадр  з  фільму)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=493155
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 17.04.2014

Чорна весна

(Низка  хокку)

                                   «Я  знову  чую  власні  кроки  
                                       По  неторованих  стежках…»
                                                                                 (Гійом  Аполлінер)

Рання  весна  часто  буває  непривітна,  сумна  і  темна  –  сніг  чорніє,  земля  болісно  прокидається  з  довгого  сну.  Але  нинішня  весна  особливо  сумна  і  чорна  –  навіть  підсніжники,  що  вже  виткнулись  із  землі  сумно  схилили  голови,  а  небо  плаче.  Весна  втомлена  від  болю  земля  сумує  за  тими    хто  за  цю  землю  поліг  цієї  зими,  хто  хотів  наблизити  весну  для  всього  світу  і  віддав  за  це  своє  життя.  Блукаючи  тужливим  весняним  лісом,  дивлячись  на  білі  підсніжники,  що  виткнулись  з  чорної  землі,  я  згадав,  що  в  дуже  давні  часи  в  Україні  кольором  трауру  був    білий  колір  і  тоді  склав  ось  такі  хокку:

     *        *        *
Квіти  підбілу
Весняним  провісникам  
Вперше  не  радий…

     *        *        *
Він  зажурився  –  
Підсніжник  весни  журби
Давній  знак  волі.

     *        *        *
Весняно  небо.
Нині  ти  знаєш  чому
Плаче  береза…

     *        *        *
Глибока  тиша.
Звикну  до  тебе  колись…
Але  не  зараз.

     *        *        *
Зотліють  кулі.
Іржею  стане  метал.
Але  наші  серця…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=483663
рубрика: Поезія, Рубаї, хоку, танка
дата поступления 05.03.2014

Монолог Володі

Я  сам  би  пішов,  бо  набридло
Стояти  опудалом,  посміховиськом,
Ідолом  жадаючих  жертвоприношення,
Знаком  оклику  після  висновку,
Що  всі  мої  постулати  хибні.
Я  би  сам  би  втік  
Від  юрби  пролетарів  
Розгнівано-розчарованих
Кудись  на  острів  Утопію
Чи  в  колгосп  імені  Марса  і  Енгельса
Служити  атлантом  в  свинарнику.
Я  би  сам  пішов  –  
Не  пішов  би  –  побіг  
У  Швейцарію
З  цієї  країни  дурнів,
Але  ноги  примерзли  –  
Примерзли  намертво,
Приклеїлись  отим  місивом
Червоно-бурого  кольору,
Що  назбиралось  у  підвалах
Тюрем  –  
Там,  де  всіх  незгодних
З  моїм  вченням  однаковості
Розстрілювали.
Тому  підпиляйте
Мій  постамент  запереченням.
Буду  кататися  
З  годиннико-шоколадної  Швейцарії
До  холодно-болотної  Фінляндії
На  металевому  брудному  потязі.
Відпустіть  мене  в  історію…  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=481493
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 24.02.2014

Ніч залізних бджіл

   «Дихай  темрявою  землі  і  знову
     Дивись!»
                                         (Р.  М.  Рільке)

Вихор  вогняного  вітру
Розтривожив  вулик  залізних  бджіл.
Вони  жалять  нас  прямо  в  серце,
Вони  чорні  як  сама  темрява,
Вони  літають  від  чорних  виродків
До  наших  сердець  вогню.
Але  в  наших  руках  теж
Залізні  квіти  лютневої  ночі
В  яких  залізні  бджоли
Збирали  мед  небуття.
І  ми  кожного  чорного  виродка
Навчимо,  що  немає  безкарності,
Скажемо  –  не  словами  –  
Гудінням  бджоли,
Що  неможна  людей  вбивати,
Неможна  народ  називати
Стадом  і  тупим  бидлом,
Не  можна  безкарно
З  країни  робити  цвинтар,
Не  можна  безкарно  
Служити  бандитам  і  виродкам.
За  своє  непорушне  право
Це  сказати  відверто
Ми  платимо  своїм  серцем
Своїм  молодим  життям.      

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=481150
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 22.02.2014

Пане сотнику!

Пане  сотнику,  так,  я  маю  зброю  –  старенький,  але  надійний  «Вальтер»,  дідівський  обріз  –  старіший  за  діда  батька  Махна  та  автомат  Калашнікова.  Обріз  дістався  мені  у  спадок  від  діда,  «Вальтер»  колись  купив  у  зброярні  після  того  як  зграя  негідників,  що  дуже  нагадувала  нинішніх  «тітушок»  побила  мене  до  стану  клінічної  смерті.  Так,  пане  сотнику,  я  бачив  тунель  і  світло  в  кінці  тунелю,  потім  я  бачив  Бога.  Він  цікавий  співбесідник  і  дарувальник  мудрості.  Він  тоді  мені  сказав  повернутись  назад  і  писати  вірші  і  новели.  «Вальтер»  довго  був  моєю  улюбленою  іграшкою,  яку  я  постійно  тягав  з  собою  але  так  ніколи  і  не  стріляв.  Бо  я  буддист  і  створювати  собі  погану  карму  не  можу.  Ні,  пане  сотнику,  тепер  стріляти  буду,  якщо  на  то  не  буде  іншої  ради  і  Бог  з  нею  з  тою  кармою.  Якщо  виживу  після  цієї  заворухи,  що  дуже  сумнівно,  то  я  тричі  обійду  навколо  гори  Ігровище,  бо  то  наш  український  Кайлас  і  моя  карма  обнулиться.  Як  в  мене  в  голові  сумісні  оці  різні  релігійні  погляди  –  я  не  знаю  і  це  мені,  зрештою,  байдуже.  Обріз  це  символ  і  талісман  –  його  освятив  у  1920  році  священик  автокефальної  церкви  в  Переяславі,  він  стріляв  за  землю  і  волю  ще  в  часи  батька  Махна.  Ні,  це  не  сувенір.  Він  добре  змащений  і  є  до  нього  вдосталь  набоїв.  Не  стріляв  з  1933  року,  але  надійний.  Калашнікова  я  конфіскував  у  міліцейській  дільниці  коли  ми  її  захопили.  Поверну  їм  після  нашої  перемоги  бо  мені  він  теж  не  потрібен,  як  зрештою  і  моє  власне  життя.  Зброєю  поділитися  не  можу  бо  кожна  з  цих  залізяк  має  для  мене  сакральне  значення.  Так,  буду  стріляти  тільки  тоді  коли  на  то  нема  ради.  Ні  іншої,  ні  взагалі.  Так,  пане  сотнику,  я  вже  був  колись  на  війні,  хоча  і  там  ніколи  не  стріляв  в  людину,  тільки  тягав  два  роки  оту  залізяку  на  плечі  –  мене  двічі  розстрілювали,  але  щоразу  невдало.  Щоразу  не  влучали.  Потім  ще  колись  труїли  –  теж  не  здало,  бо  смак  чаю  одразу  здався  мені  підозрілим.  Певно  так  судилось.  Фатум  чи  ще  якась  там  біда.  Судилось,  напевно,  померти  саме  сьогодні  і  саме  отут.  Сам  я  родом  з  Донецького  краю  –  краю  махновського,  степового.  Не  всі  ж  там  яничари.  Звідти  ж  і  Стус,  і  Сосюра.  Та  й  полк  гайдамаків,  що  був  до  кінця  вірний  Петлюрі  був  набраний  саме  там  –  у  степах  біля  Дінця,  отого  що  Сіверський.  Та  біля  Кальміусу,  отого  що  Юзівки  без  нього  і  не  було.  А  дід,  взагалі,  з  Полтавщини.  Прадід  був  козаком  армії  УНР.  Так,  пане  сотнику,  маю  двох  діток  про  яких,  сподіваюсь,  потурбуються  коли  мене  вб’ють.  Вони  все  зрозуміють.  Мав  двох  жінок,  але  одна  захворіла  і  померла,  а  друга  втекла  з  коханцем  за  кордон.  Так,  пане  сотнику,  я  виконаю  будь-який  наказ,  буду  сидіти  біля  цього  вікна  і  не  лізти  зі  зброєю  на  видноту.  Пане  сотнику,  я  дуже  сподіваюся,  що  влучать  мені  прямісінько  в  серце,  бо  хочу  піти  у  потойбіччя  з  ясним  розумом  і  знову  поспілкуватися  з  Богом.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=480959
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 21.02.2014

Тануть сніги

     «Не  описати  те,  що  бачив  я  словами,
       Та  тільки  так:  повір,  відчуй!»
                         (Р.  М.  Рільке)

Сніги  вже  тануть,
А  сонце  регоче  нам  в  очі
Затятістю  шотландського  тана.
Як  легко  відчути,
Що  смерті  немає,
Є  лише  вічність  –  
Для  тебе,  для  мене…
Тільки  –  як  боляче,
Що  спільних  друзів
Поруч  немає
І  вже  не  буде
Ніколи,  ніколи,  ніколи…
Цієї  весни  підсніжники
Пахнуть  димом.
Цієї  весни  земля
Пахне  кров’ю.
Світ  почорнів,  збожеволів,
І  тільки  клаптики  неба  –  
Порожнього,  як  слова  Заратустри
Падають  у  нашу  свідомість.
Підставляю  своє  серце
Залізним  бджолам  смерті.
Стріляйте!
Вбийте  краще  мене,
А  не  свободу  
Моєї  країни!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=480874
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 21.02.2014

Прихід весни

(Низка  хокку)

                                                                           «Навіщо  я  біжу  в  захмарну  висоту?»
                                                                                                                                                                   (Сінь  Ці  Цзі)

Цього  року  весна  прийшла  на  Русь  рано:  лютий  ще  не  встиг  розворохобитись,  а  вже  запахло  весною.  Сніг  став  мокрий  і  важкий,  повітря  запахло  неіснуючими  пролісками.  Весна  відчувалась  навіть  у  сірих  хмарах,  що  повзали  видноколом.  Щоб  відмітити  передчасний  прихід  весни,  ми  з  друзями  вирішили  спалити  обласну  прокуратуру.  Це  було  красиво:  з  вікон  падали  як  сніг  листки  паперу,  вилітали  з  вікон  важкими  гронами  винограду  стільці,  дзвеніли  кришталем  розбиті  шибки.  Вогонь  на  подвір’ї  розпалювали  коньяком,  який  знайшли  в  кабінетах.  Червону  ікру  туди  ж  –  у  вогнище.  Я  милувався  цією  картиною  і  мимоволі  склалися  ось  такі  хокку:

     *        *        *
Листки  паперу
Весняним  падолистом  –  
Горить  прокуратура.

     *        *        *
Весняні  вогні!
Горить  прокуратура
Меблі  і  папір.

     *        *        *
Весняна  нічка.
Горить  прокуратура.
Веселий  народ.

     *        *        *
Скрипки  повстання.
Горить  прокуратура.
Непотрібний  сміх.

     *        *        *
Нічне  повітря.
Горить  прокуратура.
Вогонь.  Гріюся…  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=480552
рубрика: Поезія, Рубаї, хоку, танка
дата поступления 19.02.2014

Чистилище барикад

   «Після  дивовижних  днів  творіння
     Бог  заснув:  він  бачить  нас  як  сни…»
                                                   (Райнер  Марія  Рільке)

Ми  всі  зліплені  з  плоті  і  крові,
Наші  тіла  -  це  потріпані  одежини
Для  білого  вогню  вічного  духу.
Плоть  тягарем  тягне  донизу  –  
Важкими  каменями  гріхів  –  на  дно.
Та  нині  Судний  День  –  зважено
Всі  помилки  й  огріхи  кожного.
Всім  людям  призначено  чистилище:
Не  в  потойбічному  світі  –  на  площі
Міста  давнього  і  незнищенного  
Чистилище  барикад!
Тільки  торкнувшись  вогню  втямили
Рай  –  не  порожня  вигадка,
Не  казочка  для  засинаючих,
Рай  це  шлях  зоряний  -  
Крізь  галактик  спіралі  прокладений,
Для  поетів  морозу  й  холоду,
Що  шукають  світла  одвічного,
Що  пройшли  цю  кузню  істини  –  
Чистилище  барикад!
Ми  стоїмо  між  Небом  і  Твердю,
Між  словами  й  повітрям,
Між  людьми  й  машинами,
Чужі  й  свої  гріхи  спокутуючи
На  чистилищі  барикад!  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=477143
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 04.02.2014

Нова естетика буднів

«У  давніх  словян  вона  Еродій,  в  еллінів  –  Пеларгос,  у  римлян  –  Кікоя,  у  поляків  –  Боцан,  в  українців  –  Гайстер,  -  схожа  на  журавля.»
                                         (Григорій  Сковорода)

Ми  все  більше  живемо  в  японському  світі  –  і  то  не  трохи.  Камікадзе,  сеппуку,  харакірі,  просвітлення,  ритуал,  клан,  вірність  повелителю  та  імператору,  самурай,  жорстока  краса,  порожнеча  –  все  це  вривається  в  наше  буття,  стає  буденним,  зримим.  Лише  проблема  в  тому,  що  низка  людей  –  а  таких  чимало  –  продовжують  мислити  звичними  категоріями:  якщо  садочок,  то  коло  хати.  Тої  самої,  що  скраю.  Але  в  японському  світі  хати  скраю  не  буває.  Кожна  хата  в  центрі  світу  сього.  І  якщо  садочок  коло  –  то  пелюстки  вишень  нагадують,  що  життя  людське  це  мить…  

Література  нині  розхристана  як  ніколи.  І  це  не  тому,  що  розхристані  вітром  (саме  не  віднесені,  а  розхристані  –  це  в  преріях  вітер  може  віднести,  у  нас  не  прерія,  а  лісостеп,  навіть  степ  якийсь  лісостеповий)  автори  нинішньої  загірної  літератури  (а  країна  вже  загірна  –  по  часу  –  Хвильовий  був  правий),  не  тому.  Література  вдирається  в  життя  –  ми  живемо  на  сторінках  божевільної  сюрреалістичної  драми,  де  життя  людське  –  іграшка  в  руках  божевільного  Калігули.  О,  Альберте!  Фантазував  ти  у  своїй  лагідній  виноградовій  Франції,  а  тут  Калігула  повернувся  во  плоті  –  і  виявився  зовсім  не  філософом.  І  навіть  не  поетом,  що  давно  пише  вірші  кров’ю  на  тему  смерті,  а  просто  тупим  вбивцею.  

Що  мені  завжди  подобалось  в  ірландському  епосі,  так  це  вільне  поводження  невідомого  автора  (чи  авторів)  скел  з  часом.  Дія  може  відбуватися  не  тільки  у  різних  просторах  –  у  паралельних  світах  –  реальному  і  потойбічному  сиді,  але  і  різних  часах  (мало  не  написав  «одночасно»!  Це  був  би  взагалі  абсурд!).  Герої  інколи  вільно  переміщуються  в  далекого  минулого  у  сьогодення.  І  навпаки.  Так  вільно  бавитись  з  часопростором  не  вміють  навіть  сучасні  модерністи  і  футуристи.  Я  маю  на  увазі  футуристів  у  хорошому  значенні  цього  слова  –  дехто  нині  плутає  футуризм  з  комунізмом.  І  це  після  того  як  Бернардо  Бертоличчі  (сам  з  колишніх  –  кому  знати  як  не  йому)  сказав  чесно  і  відверто  у  фільмі  «Мрійники»  -  комунізм  це  маразм.  Навіть,  якщо  він  починається  як  хвороба  у  юнаків  –  все  одно,  ледве  народившись  перетворюється  на  маразм.  

Я  часто  думав  на  дозвіллі  (а  дозвілля,  це  не  часовий  інтервал,  це  простір  –  простір  у  нашій  свідомості  –  одна  частина  мозку  думає  про  роботу,  а  інша  про  вічне),  чому  деякі  сучасні  «акули  пера»  досі  вважають  літературу  забавкою,  розвагою,  бальзамом,  способом  лікувати  отруєно-ображену  самоідентичність.  Література  давно  перетворилася  на  засіб  перетворення  світу.  Це  розуміли  в  давнину  –  особливо  брахмани  індоєвропейців-номадів.  За  допомогою  літератури  вони  чи  то  намагалися  чи  то  справді  перетворювали  світ.  В  епоху  суцільного  декадансу  автор  замкнувся  в  собі  –  подумав,  що  він  і  є  світ,  а  перетворювати  -  це  значить  заперечувати,  а  заперечувати  –  значить  знищувати,  отож  і  буду  писати  про  знищення  –  себто  про  свою  власну  смерть  –  бо  про  щось  інше  і  писати  не  варто,  бо  чогось  іншого  і  немає.  І  кожен  автор  вважав  ці  от  словесні  ігри  забавкою.  Для  себе.  Не  відаючи,  що  оцією  от  грою  слів  у  небуття  та  буття  кожен  автор-декадент  (а  в  епоху  модерн  всі  були  декадентами  –  не  кажіть  мені,  що  це  не  так  –  я  не  повірю…)  готував  оцей  нещасний  ґрунт  для  зовсім  інших  дерев  –  не  вишеньки,  а  сакури.  

Тільки  не  думайте,  ради  Бога,  що  література  це  катана,  а  поет  це  конче  самурай.  Він  може  ним  бути  чи  стати.  Колись  самурай  справді  мусив  навчитися  писати  вірші  –  інакше  який  же  він  самурай.  Але  краще  хай  поет  лишається  не  майстром  меча,  а  просто  хайдзіном  –  не  всім  же  гинути  на  барикадах  і  кидати  в  бездушних  вбивць  пляшки  з  бензином.  Комусь  треба  спокійно  споглядати  цю  божевільну  круговерть  і  співати  сумні  пісні  про  світло  місяця…  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=477038
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 04.02.2014

Біла барикада

«Ми  сказали  прощай  цілий  епосі…»
                                   (Гійом  Аполлінер)

Ми  будуємо  барикаду  зі  снігу,
Ми  теж  альбігойці
(Бо  сніг  білий)  –  
Діти  нової  щемливої  віри  
Двокольорового  світу:
Розділили  барикадою  добро  і  зло,
Розділи  світ  на  біле  і  чорне,
Живе  і  металеве,
Заморожене  і  розпечене.
Ми  будуємо  барикаду  зі  снігу,
Ми  теж  протестанти  –  
Літери  з  Біблії  Лютера
Якими  історія
Напише  новий  псалом
Про  правду  полум’яних  поетів
І  віру  незламних  прочан,
Що  шлях  торують  з  країни  бруду
На  землю  святу.
Ми  будуємо  барикади  зі  снігу,
Ми  теж  неофіти  –  
Кинуті  на  арену
На  битву  з  залізними  гладіаторами,
Дивляться  на  нас  зверхньо
Сенатори  і  патриції,
Нуворіші  і  скоробагатьки,
Ми  теж  помирати  приречені,
І  теж  кричимо
(Тільки  не  імператору):
«Свободо!  На  смерть  ідучи
Вітаємо  тебе!»
Ми  будуємо  барикаду  зі  снігу,
З  чистоти  наших  помислів,
Серед  міста  від  горя  зчорнілого
Ми  будуємо.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=475551
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 28.01.2014

Святий вогонь

                             «Не  бійся  досвітньої  мли,  –
                               Досвітній  огонь  запали,
                               Коли  ще  зоря  не  заграла.»
                                                                         (Леся  Українка)

Вогонь
Прийшов  у  давнє  місто
Очистити  його  від  скверни,
Спалити  масний  бруд,
Що  налипав  до  бруківки  
Десятиліттями  та  декадоепохами.
Його  запалюють  не  жерці,
Не  бундючні  сенатори,
Не  любителі  смаженого,
Його  запалюють  діти  –  
Діти  зимового  повітря,
Діти  розхристаних  вулиць,
Діти  білого  снігу,
Діти  літаючих  слів.
Цей  вогонь  –  шматочок  сонця,
Шматочок  першопочатку  Всесвіту,
Посланець  одвічного.
Згорають  у  ньому  брудні  думки,
Брехливі  слова  і  чорні  роботи.
Сонце,  ми  любимо  тебе!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=475517
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 28.01.2014

Слова палаючого куща

     «Сьогодні  піду  ненадовго.  
         Начебто  для  мене  вже  все  ясно,  
         і  я  особливо  не  затримаюсь.»
                             (Сюгоро  Ямамото)

А  ви  знаєте,  що  людей  вбивати  не  можна?
Ви  знаєте  цю  просту  істину
Сказану  ще  сивим  пророком
Народу-блукальцю  пустелями  істин?
Невже  складно  так  запам’ятати
Всього  дав  слова
Давнього  як  світ  одкровення?
А  ми  все  ставимо  –  
То  знаки  питання,  
То  знаки  оклику
Холодне  повітря  
Змішуємо  з  холодом  слів,
А  тим  часом  залізні  почвари
Вдягнені  в  чорне
Катують  людей.
Їхні  іржаві  душі
Просякнуті  отрутою
Здатною  світ  
Зробити  покійником.
А  ми  все  сперечаємося
Чи  досить  чорним  є  грак,
Що  сидить  на  снігу,
Чи  є  людяність  і  душа
У  старій  металевій  сокирі
Яку  забув  нагострити
Вузьколобий  кат.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=474922
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 25.01.2014

Коли навіть ангели плачуть…

«А  потім  кинули  вони  короля  і  вирушили  туди,  
   звідки  вони  прийшли,  
   а  куди  –  то  нікому  невідомо,  
   але  схоже,  що  то  були  люди  з  Брі  Лейт…»

(Скела  «Про  нащадків  Конайре  Мора  та  про  прихід  Мускрайге  з  Маг  Брег»)

Бувають  випадки  коли  геніальні  фільми  (без  перебільшення!)  раптом  проходять  мимо  уваги  і  глядачів,  і  критиків,  і  навіть  тонких  знавців  кіномистецтва  (яких,  я  сподіваюсь,  не  так  мало  –  хоча  в  цьому  світі  вже  мало  на  що  можна  сподіватися…).  Про  нинішніх  глядачів  –  тут  дивуватися  нічого.  У  деяких  країнах  (а  в  моїй  країні  в  першу  чергу)  довгий  час  свідомо  і  методично  псують  глядачеві  смак  –  випускаючи  на  екрани  найгірше,  що  тільки  знімалося  і  знімається.  Низькопробну  бульварну  літературу  називали  колись  «чтиво».  І  горювали  інтелектуали,  що  народ  читає  саме  таке.  Зараз  дуже  багато  людей  взагалі  нічого  не  читає  –  навіть  етикетки  на  пляшках.  І  декого  на  вершині  влади  це  не  просто  влаштовує  –  це  їм  вигідно.  Як  тепер  назвати  низькопробні  бульварні  фільми  які  заповнюють  все?  «Глядиво»?  

Але  кінематограф  –  справжній  кінематограф  –  продовжує  не  просто  існувати  –  жити.  Хоча  високохудожні  фільми,  звісно,  рідкість  і  знайти  їх  серед  моря  непотребу  –  важко.  Мені  сьогодні  пощастило.  Мені  підказали  –  подивитися  фільм  ірландського  виробництва  (ірландський  кінематограф  скромний  по  об’єму,  але  дуже  вишуканий  –  я  маю  на  увазі  фільми  зняти  в  Ірландії,  ірландськими  режисерами)  режисера  на  ймення  Меріон  Комер  «48  ангелів»  (2007  року  випуску).  Мені  порадив  подивитьися  цей  фільм  старий  ірландський  філософ  і  любитель  літератури  Шон  Маклех.  Він  у  віці  98  років  продовжує  лишатися  любителем  кіно  і  літератури.  Хотів  би  я  (а  хто  би  не  хотів)  у  такому  віці  живо  сприймати  вірші  Гійома  Аполлінера  та  фільми  Джіма  Джармуша.  От  за  що  я  ціную  нинішній  цинічний  час  (а  він  стає  все  більш  цинічним  –  на  очах)  так  за  можливість  спілкування.  Можна  поговорити  з  людиною  яка  бозна  де  –  в  Ірландії,  бачити  його  на  екрані  –  не  тільки  чути  голос  але  й  бачити…

Цей  трагічний  фільм,  звісно,  не  для  масового  глядача.  Хоча  кожного  (я  впевнений  –  кожного!)  він  вразить  глибиною  трагізму.  І  не  тільки  суто  ірландського  трагізму  –  нескінченної  внутрішньої  війни  між  католиками  і  протестантами,  але  глибокої  загальнолюдської  трагедії  –  всі  ми  смертні  –  і  діти  теж  –  яким  зовсім  не  час…    Сам  сюжет  вражає  своїм  трагізмом  –  хлопчик-католик  -  Шеймус,  якому  лікарі  винесли  смертний  вирок,  сказавши,  що  лікування  немає  сенсу  і  жити  лишилось  всього  нічого,  тікає  з  дому,  сідає  в  човен  без  весел  і  вітрила,  пливе  за  течією.  Бо  впевнений,  що  саме  так  може  зустріти  Бога.  І  якщо  він  знайде  Бога  раніше  ніж  Бог  знайде  його,  то  станеться  чудо  –  він  зцілиться.  Якщо  ж  навпаки  –  настане  кінець  світу.  Його  заносить  на  острів,  де  він  зустрічає  хлопчика-протестанта  Джеймса  (теж  Шеймуса,  але  в  англійській  вимові)  в  якого  католики  вбили  батька  і  який  переховується  від  поліції,  бо  він  підпалював  будинки  католиків.  Там  же  вони  знаходять  пораненого  від  власної  бомби  терориста  і  беруть  його  в  свій  човен  без  весел.  Шеймус  приймає  терориста  за  Ісуса  Христа  і  вірить,  що  той  його  зцілить,  або  забере  з  собою  на  небо,  а  терорист  вирішує  вбити  хлопчиків,  що  спихнути  все  це  на  керівників  групи  і  таким  чином  помститися  людям,  що  навчили  його  вбивати…  (ах,  як  то  часто  буває  –  люди  думали,  що  то  Ісус  Христос  чи  пророк,  а  то  виявляється  просто  вбивця…)  Триває  ця  божевільна  подорож  під  час  якої  кожен  з  цієї  трійці  отримує  просвітлення  –  хоча  чи  є  тепер  у  цьому  просвітленні  сенс,  коли  приходить  Смерть…  (Ні,  я  помилився  –  у  просвітленні  завжди  є  сенс!).

Фільм  звісно,  не  про  це.  Оцей  човен  буз  вітрил  і  весел,  який  несе  в  океан  часу  –  це  сама  Ірландія.  І  на  цьому  човні-Ірландії  марно  шукають  виходу  протесати  і  католики  –  то  зневіряючись  в  усьому,  то  знову  і  знову  шукаючи  дорогу  до  істини,  то  з  намірами  вбити  одне  одного,  то  з  розумінням,  що  вони  є  різними  варіантами  одної  і  тієї  ж  особистості,  шукають  шлях  до  доброти  і  віри  в  тюрмі,  до  істини  серед  бруду  і  відчаю,  до  Бога  серед  зла,  до  краси  серед  негоди  і  потворності  нинішнього  буття…  

Фільм  насичений  глибокими  філософськими  фразами  і  образами.  У  фільмі  є  притча  про  великого  білого  хробака,  який  залізає  в  єство  людини  і  виїдає  її  людську  сутність.  Центральний  образ  фільму  –  образ  білих  гусей,  що  летять  над  темним  морем  –  взятий  буквально  з  кельтської  міфології  та  народних  легенд.  «На  своєму  шляху  ти  змінишся?  Станеш  кращим?»  Справді,  якщо  не  збираєшся  ставати  кращим,  то  чи  варто  рушати  шляхом.  І  чи  справді  це  є  шлях,  якщо  він  робить  людину  кращою…  «Кілька  років  тому  я  зустрівся  з  Ісусом  Христом  –  прямо  у  своїй  камері»  -  це  якийсь  сюрреалізм  на  релігійну  тему.  І  буденні  (начебто,  бо  все  в  нинішньому  житті  начебто)фрази  у  фільмі  перетворюються  в  цитати  з  неіснуючого  релігійного  трактату.  Кожна  фраза  наповнена  сокровенним  (як  зрештою  це  і  було  в  давні  ірландській  літературі).  «Батько  хотів  мені  сказати  щось  важливе,  але  так  і  не  сказав.  Ти  не  знаєш,  що  він  хотів  мені  сказати?»  -  це  запитується  у  абсолютно  незнайомої  людини.  «А  ти  справді  любиш  цю  країну?»  -  це  в  Ірландії  задає  питання,  напевно,  кожен.  І  є  купа  країн  в  яких  громадяни  повинні  задавати  собі  такі  питання,  але  не  задають  –  чи  то  розучились  чи  вкладають  у  це  питання  неправильний  зміст.  «Я  думаю,  що  шотландці,  ірландці  і  інші  люди  –  це  кельти.  Твій  батько  навчив  тебе  так  говорити?»  В  кожній  країні  такі  питання  виникають.  Тільки  багато  людей  вперто  не  хочуть  на  них  давати  відповіді.  

Герої  зустрічаються  на  руїнах  церкви.  І  це  не  випадково  –  вся  Ірландія  це  зруйнована  церква…  Мене  не  полишала  думка  (під  час  перегляду,  бо  під  час  перегляду  вартісних  фільмів  завжди  не  полишають  якісь  думки),  що  у  фільмі  панує  символіка  Андрія  Тарковського  –  дощ,  вода,  вітер,  руїни  храмів  і  просто  руїни,  дзеркало  (у  тому  числі  вкрите  пилом  дзеркало),  птахи.  А  може  просто  тому,  що  ці  символи  вічні  як  світ…  Крім  чисто  ірландських  заморочок  зрозумілих  вузькому  колу  «ірландинутих»  -  нелогічність  вчинків  героїв  (все  в  Ірландії  нелогічне  –  від  історії  до  лімерік),  тінь  ірландського  хреста  на  землі,  нескінченні  пошуки  відповідей  на  релігійні  запитання  (на  які  відповідей  в  принципі  немає  і  не  може  бути).  «Хто  я?  Звідки?  І  де  я  зараз?»  -  в  Ірландії  ці  питання  задають  собі.  На  щастя  задають.  У  багатьох  інших  країнах  припинили  задавати,  нажаль.  Чи  може  помилково  вирішили,  що  на  ці  питання  відповідь  уже  знайшли.  

Все  це  переростає  у  загальнолюдські  масштаби  –  адже  все  людство  сидить  в  одному  човні  і  пливе  не  знаючі  куди…  Мені  навіть  здалося  на  мить  (лише  на  мить!),  що  не  тільки  ірландське,  а  все  людське  суспільство  це  оцей  хворий  хлопчик,  якого  врятувати  може  тільки  диво,  але  на  нього  сподіватися  марно…

Фільм  кожен  зрозуміє  по  своєму.  Віруюча  людина  побачить  там  пошуки  Бога,  атеїст  –  марність  і  хибність  релігійних  догматів,  буддист  –  пошуки  просвітлення  і  медитативність,  інтелектуал  –  зміст,  гуманіст  –  ідею.  Але  так  чи  інакше  я  у  фільмі  помітив  наступне  –  там  оригінальне  і  геніальне  все:  і  діалоги,  і  образи,  і  гра  акторів,  і  музика…  Так  чи  інакше,  фільм  ставить  запитання,  а  не  дає  відповіді.  І  це  глибоко  правильно.  Відповіді  на  ці  запитання  кожен  мусить  знайти  для  себе  сам…  

Примітка:  На  світлині  –  кадр  з  фільму.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=474192
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 22.01.2014

Половина Місяця

(низка  хокку)

               «Під  час  грози
                   Згоріла  хатинка.  Серед  попелу
                   Гарбуз  цвіте…»
                                             (Йоса  бусон)

Якось  я  зайшов  в  гості  до  старого  хайдзіна,  що  пише  під  псевдонімом  Канасі  Цукі  (悲しい月)  –  Сумний  Місяць.  Він  запросив  мене  послухати  його  новий  збірник  віршів  «Порожнеча  осіннього  лісу».  Крім  мене  був  ще  один  хайдзін  –  більш  відомий  як  майстер  танка  –  від  пише  під  псевдонімом  Індзя-но  Акі  (隠者の秋)  –  Самітник  Осені.  Ми  пили  чудовий  запашний  чай  сорту  «Глибокий  колодязь»,  читали  вірші,  милувались  яскравим  зимовим  місяцем.  Тоді,  як  і  цієї  ночі  була  рівно  половина  молодого  Місяця.  Зійшла  на  небі  зоря  Мокосі*  і  стало  ще  сумніше.  Тоді  було  запропоновано  тему  для  віршів  «Половина  Місяця»,  і  я  склав  ось  такі  хокку:

     *      *      *
Глип:  півмісяця.
Світ  розрізаний  навпіл  –  
Як  моє  життя…

     *      *      *
На  шатрі  ночі
Половина  Місяця.
На  роздоріжжі…

     *      *      *
Розрізано  ніч.
Половина  Місяця
На  небосхилі.

     *      *      *
Раптом  побачив
Життя  мого  кавалок:
Там  –  півмісяця.

     *      *      *
Чорнота  ночі.
Половина  Місяця.
Холодна  кава.

     *      *      *
На  небі  зими
Половина  Місяця.
Самотній  жебрак.

Примітка:

*  -  Мокосі  (木星)  –  Юпітер  (яп.).  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=471191
рубрика: Поезія, Рубаї, хоку, танка
дата поступления 09.01.2014

Тема: Догоріла свічка

(Низка  хокку)

       «Цей  знак  на  мене  має  інший  вплив!»
                             (Йоганн  Вольфанг  фон  Ґьоте)

Колись  (теж  перед  Різдвом)  я  зайшов  до  свого  старого  друга  (теж  хайдзіна)  і  ми  довго  філософствували  на  теми  «Європа  як  християнська  цивілізація»  та  «Вольтер  і  буддизм».  На  столі  горіла  свічка  –  як  це  і  має  бути  перед  Різдвом  згідно  звичаю.  Але  потім  свічка  згасла  і  запанувала  у  кімнаті  темрява.  Якось  сама  собою  з’явилась  ідея  теми  «Догоріла  свічка»  і  ми  довго  віршували.  Потім  через  багато  років  я  згадав  деякі  хокку  складені  того  вечора  і  записав:

     *      *      *
Догоріла  свічка.
Темряву  масну  на  дотик
Пальцями  ночі…

     *      *      *
Догоріла  свічка.
У  ніщо  нескінченне
Очі  незрячі.

     *      *      *
Догоріла  свічка.
Біблії  книга  важка
У  руках  старих…

     *      *      *
Догоріла  свічка.
Хоч  би  зірку  одненьку
На  цьому  небі…

     *      *      *
Догоріла  свічка.
На  місто  старе  впали
Ночі  злодія.  

(Світлина  з  мережі)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=470729
рубрика: Поезія, Рубаї, хоку, танка
дата поступления 06.01.2014

Рід Бойчуків

Бойчуки  –  давній  рід  горян,  гуцульський,  але  бойківського  походження.  Символом  роду  була  квітуча  гілка  ожини.  Недарма  у  гуцулів  є  приказка  «Колючий,  як  бойчуківська  ожина».  Гаслом  роду  були  слова:  «Ніде,  як  на  полонині!»  Кольорами  вишиванок  Бойчуків  були  жовтий,  чорний  та  зелений.  Знаком  роду  Бойчуків  був  восьмикутний  хрест,  який  ще  інколи  хибно  називали  «зіркою».  Бойчуки  переселилися  на  землі  села  Рафайлова  (нинішня  Бистриця)  у  1096  році.  До  цього  вони  володіли  землями  в  районі  нинішнього  села  Вишків,  що  біля  Торунського  перевалу.  Тоді  –  в  ХІ  столітті  село  Вишків  звалося  Бескидове  Поле.  Згідно  переказів  самих  Бойчуків  їх  рід  жив  біля  торунського  перевалу  з  ІV  століття  і  рід  започаткував  князь  Бойя.  Згідно  мадярських  джерел,  зокрема  в  «Історії  Карпатських  земель»  історик  Янош  Кронікайро  (1436  –  1489)  пише,  що  рід  Бойчуків  походить  від  племені  боїв,  які  «суть  бастарни  про  яких  писав  Птомелей  і  які  колись  землями  великими  володіли,  Італію  воювали  і  місто  Болон’ю  заснували…»  Зараз  ця  гіпотеза  відкидається  істориками  як  вигадка.  Хоча  вона  знайшла  свого  популяризатора  –  Войцеха  Заболотського  (1747  –  1809),  що  в  нарисі  «Nota  est  historia  Sarmatae  terram»  писав,  що  «бойки  походять  від  племені  бастарнів,  а  гуцули  від  племені  карпів  –  давніх  аборигенів  Карпат,  що  згадуються  ще  Птолемеєм,  карпи  ж  походять  від  одного  з  племен  кіммерійців,  що  переселились,  гнані  скіфами,  і  до  гір  Карпатських,  і  що  були  оспівані  ще  Геродотом  та  Гомером…»  Звісно,  ця  теза  не  була  нічим  підтверджена  і  нині  в  історика  може  викликати  тільки  посмішку.  

Але  так  чи  інакше  рід  Бойчуків  є  одним  найдавніших  родів  горян  у  Карпатах.  Про  це  свідчить,  зокрема,  гуцульська  приказка:  «Є  три  речі  найдавніші  в  оцьому  світі:  оці  гори,  диявол  та  рід  Бойчуків»*.  

Чому  Бойчуки  покинули  землі  біля  Торуня,  де  вони  жили  (за  їхніми  словами)  понад  700  років  –  незрозуміло.  Як  історія,  так  і  перекази  самих  Бойчуків  про  це  мовчать.  Проте  частина  роду  лишилася  жити  на  Бескидах.  І  досі  і  в  Вишкові,  і  в  Торуні  живуть  родини  Петруняків  та  Поджожуків,  що  є  відгалуженнями  роду  Бойчуків.  Але  самі  Бойчуки  цього  не  визнають.  

Переселившись  у  1096  році  на  Ґорґани  (тоді  ще  дуже  дикі  і  мало  освоєні  людьми)  вони  застали  у  самих  верхів’ях  Бистриці  пуску  і  дикі  ліси.  Проте  вони  не  були  першими  поселенцями  на  місці  майбутнього  села  Рафайлова  –  згідно  їхніх  же  переказів  Бойчуки  застали  в  тій  місцині  три  згарища  хат  і  господарок.  Що  там  жили  за  люди  і  що  там  сталося  –  так  і  лишилося  загадкою.  Тому  деякий  час  селище,  яке  заснували  Бойчуки  так  і  називалось  –  Три  Згарища,  місцевість  довкола  –  Ведмежа  Пуща.  Бойчуки  першими  освоїли  і  володіли  землями  на  полонинах  Панцир,  Довга  та  Верхнижня.  Полонина  Панцир  в  ті  часи  звалась  Братове  Поле.  Справа  в  тому,  що  Бойчуки  переселились  на  Ґорґани  під  проводом  свого  ватажка  Святослава  Бойчука,  що  мав  братів  Зоряна,  Світлозара  та  Кременя.  Знайдену  полонину  біля  гірського  хребта  він  передав  брату  Зоряну  –  від  цього  і  пішла  назва  полонини  Братове  Поле,  а  потім  і  гори  Братківська.  Полонина  Верхнижня  під  горою  Довбушанка  в  ті  часи  (і  ще  довго  по  тому)  звалась  Висока  Ельма,  а  гора  Довбушанка  звалась  Ведмежий  Камінь.  Це  потім  ця  назва  підзабулась,  а  Ведмежею  стали  називати  гору  Чорна  Клива.  Бойчуки  перші  поставили  колибу  на  Верхнижній  у  1121  році,  та  проклали  стежку,  що  траверсом  йшла  по  схилах  Довбушанки  від  полонини  до  полонини  і  збереглася  досі.  

Бойчуки,  звісно,  не  були  єдиною  родиною,  що  переселялися  в  тоді  ще  дикі  місцини  Карпат  –  у  пошуках  земель  і  пасовищ  все  далі  в  гори  переселявся  не  один  рід.  Між  поселенцями  часто  виникали  гострі  конфлікти  і  ворожнеча.  Найвідоміша  з  них  –  ворожнеча  між  родами  Бойчуків  та  Вівчаруків.  Про  причини  конфлікту  говорять  різне.  Так,  є  переказ,  що  сварка  почалась  у  1289  році  на  весіллі  в  Черче  (що  вже  тоді  існувало,  але  мало  іншу  назву  –  Чорні  Смереки)  –  поєднувались  дві  давні  гірські  родини  Зеленчуків  та  Ботяків.  На  цьому  весіллі,  нібито,  хтось  із  Вівчаруків,  а  може  і  тодішній  ватажок  роду  Іван  Вівчарук  сказав  комусь  із  присутніх:  «Та  для  тебе  і  кіт  худоба,  і  Бойчуки  газди!»  Це  було  смертельною  образою,  яка  вилилась  у  кровопролиття.  Але  це  виглядає  на  легенду.  Ворожнеча  насправді  почалась  через  полонину  Верхнижня,  яку  обидва  роди  вважали  своєю.  Конфлікт  то  тлів,  то  згасав,  то  знову  спалахував,  але  у  1327  році  сталася  наступна  подія.  Богдан  Вівчарук  запалав  якоюсь  шалено  пристрастю  до  Марічки  Бойчук.  Крім  того,  що  родини  смертельно  ворогували,  ще  й  пристрасть  не  була  взаємною.  Але  Богдан  від  всепоглинаючої  пристрасті  остаточно  збожеволів  і  вкрав  Марічку  Бойчук.  Марічка  не  витримавши  такої  сваволі  і  наруги  перерізала  собі  косою  горло  (а  коси  у  вівчариків  були  славні  –  робилися  з  особливої  сталі  особливим  секретним  гартуванням  –  вони  довго  не  тупилися  і  були  на  диво  міцними,  за  одну  таку  косу  давали  на  обмін  корову).  І  хоча  після  цього  Богдан  Вівчарук  кинувся  зі  скелі  в  Чорну  Бистрицю  і  забився  на  смерть,  ворожнеча  між  родами  Бойчуків  та  Вівчаруків  набула  небачених  до  цього  в  горах  масштабів.  Ще  й  підсилювалось  звичаєм  кровної  помсти,  що  жив  в  горах  не  дивлячись  на  заборони  князів.  

Коли  кровопролиття  між  родами  Бойчуків  та  Вівчаруків  перейшло  всі  допустимі  межі,  ватажки  родів  зустрілися,  щоб  нарешті  покласти  край  нескінченному  ланцюгу  смертовбивств.  Зустріч  ватажків  відбулась  на  вершині  гори  Братківська**.  Було  домовлено,  що  кінець  сварці  двох  давніх  родин  покладе  Божий  Суд  –  «з  кожної  сторони  на  місце  двобою  на  полонині  Малі  Рогози  буде  по  десять  коней».  Малося  на  увазі  по  десять  вершників.  Але  Вівчаруки  схитрували  –  на  кожного  коня  вони  посадили  по  двоє  людей.  Користуючись  чисельною  перевагою  Вівчаруки  порубали  всіх  Бойчуків  бартками.  Там  же  поліг  і  тодішній  ватажок  роду  Бойчуків  Петро.  

Після  цього  Бойчуки  –  ті  що  лишилися  –  покинули  Рафайлову  і  переселились  в  Косів,  Космач,  Жєб’є,  Пасічну  та  Битків.  Тоді  ж  утворилися  окремі  гілки  роду  Бойчуків  –  Іванничуки  та  Пасічники.  Засновниками  цих  гілок  стали  відповідно  Іван  Бойчук  та  Степан  Бойчук  (Пасічник).  Землі  біля  Рафайлової  вони  втратили  і  змогли  повернути  їх  (і  то  частково)  лише  у  1785  році.  Ворожнеча  між  родами  Бойчуків  та  Вівчаруків  тривала  ще  довго  до  1735  року  –  більше  440  років.  Помирились  вони  тільки  під  час  чергового  повстання  опришків  в  якому  обидва  роди  брали  активну  участь.  

Косівські  Бойчуки  володіли  землями  на  хребті  Сокільський,  Космацькі  Бойчуки  –  на  горі  Грегіт,  а  Бойчуки  з  Жєб’є  на  горі  Діл  Малий.  Тамтешні  Бойчуки  дещо  відрізнялися  від  інших  гуцулів,  хоч  і  постійно  з  ними  родичалися.  Так  Бойчуки  вдягали  на  юнака  пояс,  що  означав  перетворення  дитини  на  повноправного  чоловіка  у  віці  14  років,  тоді  як  інші  гуцульські  роди  у  15,  Бойчуки  носили  на  поясі  ніж,  тоді  як  інші  гуцульські  роди  носили  з  собою  тільки  бартку,  а  носити  ніж  було  неписаною  забороною,  свого  роду  табу.  У  XІV  –  XVIII  століттях  ватажок  роду  Бойчуків  жив  саме  у  Косові.  

У  гуцулів  ввійшов  у  приказку  вираз  «гостинність  Бойчуків».  Виникнення  цього  вислову  пов’язане  з  наступними  подіями.  У  1538  році  син  ватажка  Бойчуків  та  син  ватажка  роду  Петрашів  разом  з  кількома  людьми  з  роду  Бойчуків  пішли  разом  на  полювання.  Ночувати  лишилися  серед  лісу  біля  ватри  під  старезною  смерекою.  Але  тут  між  чоловіками  виникла  сварка,  що  переросла  в  сутичку.  Молоді  чоловіки  схопились  за  бартки  і  сутичка  закінчилась  тим,  що  син  ватажка  Петрашів  смертельно  поранив  сина  ватажка  Бойчуків.  За  ним  кинилусь  люди  Бойчуків  і  він  мусив  рятуватися  втечею  на  коні.  Тікаючи  горами  і  лісами  серед  ночі  він  збився  з  дороги  і  заблукав.  Випадково  він  вийшов  на  якусь  садибу  і  попросив  захисту,  сказавши  що  його  переслідують  і  хочуть  вбити.  Господар  дав  втікачу  захист.  Але  виявилось,  що  господарем  дому  був  саме  ватажок  роду  Бойчуків.  З  розмови  він  зрозумів,  що  гість  вбив  саме  його  сина.  Але  закони  гірської  гостинності  не  дозволили  йому  здійснити  помсту  –  він  потайки  від  своїх  родаків  вивів  сина  ватажка  Петрашів  іншим  виходом  дав  йому  свіжого  коня  і  сказав:  «Тікай  і  рятуйся  якщо  зможеш,  ми  будемо  переслідувати  тебе  тільки  тоді  коли  ти  будеш  на  своїй  землі  серед  своїх  родаків».  Петраші  пам’ятали  про  цей  вчинок  Бойчуків  і  неодноразово  віддячували  їм  більше  ніж  через  200  років,  коли  Бойчуки  переховувались  від  переслідування  влади  за  участь  їх  в  русі  опришків.      
 
У  Бойчуків  посада  ватажка  роду  не  обиралася,  як  у  більшості  гуцулів  та  бойків,  а  успадковувалась  від  батька  до  сина.  У  XVII  –  XVIII  брали  активну  участь  у  русі  опришків  і  в  багатьох  народних  повстаннях,  у  1621  році  ватажок  роду  Бойчуків  Василь  Бойчук  брав  участь  в  здобутті  Пнівського  замку  і  загинув  при  цьому.  Останній  ватажок  роду  Бойчуків  Гринь  Бойчук  загинув  у  1767  році  в  загоні  опришків  під  час  сутички  з  урядовими  військами.  Він  не  лишив  нащадків  і  тому  з  того  часу  рід  Бойчуків  не  має  ватажка.  Згідно  неписаних  гуцульських  і  бойківських  законів  рід,  що  не  має  ватажка  ніби  не  існує  –  немає  повноважного  представника  цього  роду  на  радах  горян.  Проте,  у  1996  році  знайшовся  спадкоємець  ватажка  роду  Бойчуків  по  лінії  брата  Гриня  Бойчука  –  Данила.  Ним  виявився  Григорій  Бойчук,  що  жив  на  той  час  в  селі  Кути.  Велика  рада  роду  скликана  у  1997  році  визнала  за  ним  спадкове  право  бути  ватажком  роду,  але  це  має  ще  остаточно  затвердити  Суд  Ведмедя,  що  має  відбутися  у  2016  році.

На  початку  ХХ  століття  багато  Бойчуків  кидало  свої  землі  і  емігрували  до  Канади  –  там  вони  розселялися  на  землях  провінцій  Альберта  та  Саскачеван.  Там  їх  нині  живе  чи  не  більше  аніж  у  Карпатах.  

Чимало  Бойчуків  були  у  1914  –  1920  роках  у  лавах  Січових  Стрільців  та  УГА  і  полягли  в  боях.  Багато  Бойчуків  у  1946  році  були  репресовані  та  вивезені  на  Сибір  совітами,  де  за  ними  пропав  і  слід.  Серед  повстанців  відомий  був  кулеметник  Іван  Бойчук,  що  загинув  під  час  бою  з  карателями  на  горі  Тавпширка  у  1959  році.  

Ніні  не  так  багато  лишилося  нащадків  роду  Бойчуків  та  його  гілок  в  Капатах,  але  вони  живуть  в  селах  Верховинського,  Косівського  та  Надвірнянського  районів.  

Примітки:

*    -  в  оригіналі  «дiдькo».  У  деяких  варіантах  приказки  «арідник».

**  -  там  досі  компас  показує  хибно,  певно  із-за  тих  подій…  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=467607
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 22.12.2013

Коли грім

 «Серце  кинувши  в  шторм  і  штилі,
     Ми  в  обличчя  плюєм  сатані…»
                               (Олекса  Влизько)

«Коли    говорять  гармати  –  музи  мовчать!»  Автор  цієї  синтезії  був  як  мінімум  не  щирий.  Просто  коли  йде  війна,  говорять  інші  музи.  «Марсельєза»,  наприклад,    писалася  буквально  під  гуркіт  гармат.  «Роса  туману»  («Foggy  dew»)  і  багато  інших  ірландських  пісень  були  написані  теж  саме  під  гуркіт  гармат  (або  під  дзвін  мечів  –  в  залежності  від  епохи),  бо  в  Ірландії  війна  ніколи  не  закінчувалась.  Те  саме  можна  сказати  і  про  нашу  музу.  Маруся  Чурай  писала  саме  коли  «на  Вкраїні  ревіли  гармати».  Є  країни  яким  судилося  довго  воювати  за  свою  свободу,  яким  боротьба  перетворюється  в  долю  і  спосіб  життя.  Як  писав  Володимир  Сосюра  «життя  ж  –  це    вічна  боротьба,  і  тільки  сильними  народи  куються  в  нації…»  Можна  довго  сперечатися,  чому  окремим  народам  так  не  пощастило  –  одним  свобода  була  дана  від  початку,  а  якщо  і  втрачалася,  то  здобулася  швидко  і  знову,  іншим  навпаки:  доводилося  століттями  воювати  –  знову  і  знову  здійснюючи  спроби  –  «громаду  спроб»  як  писав  Василь  Стус…  Але  чи  не  пощастило?  Може  навпаки  –  саме  такі  народи  доля  гартує  для  майбутнього.  Читаючи  історію  Ірландії  дивуєшся  який  чином  цей  народ  вижив  взагалі,  який  чином  не  дивлячись  на  тотальне  знищення  протягом  не  те  що  століть  –  тисячоліть,  нескінченних  війн  на  цьому  маленькому  острові  який  судився  їм  долею  як  їхня  єдина  Вітчизна  і  колиска,  вони  зуміли  не  тільки  вижити,  але  і  створити  культуру  якою  захоплюється  весь  світ,  зуміли  розселитись  по  всьому  світу,  творити  цивілізацію  і  при  цьому  лишаючись  собою,  зберігши  свою  душу.  

Тут  можна  пофілософствувати  –  музи,  мовляв,  різні.  Є  музи  Еросу,  є  музи  лірики  і  сентиментальності.  Вони  то,  мовляв,  мовчать,  коли  люди  йдуть  або  померти,  або  здобути  свободу  чи  саме  право  жити.  Але  ж  ні.  «Сонячні  кларнети»  Павло  Тичина  писав,  коли  світ  навколо  нього  божеволів  і  вирував  –  Перша  світова  війна,  горожанська  війна  в  цілій  купі  країн  (бо  «шоста  частина  світу»  ніколи  не  була  однією  країною),  війна  за  незалежність  України,  свідком  якої  він  був.  Звісно,  він  писав  і  про  кров  і  про  жахи  війни  і  по  жахи  того  «уряду»  окупантів,  що  почав  свою  криваву  справу  на  нашій  нещасній  землі,  про  звитягу  людей,  що  стали  на  борню  свободи  («Пам’яті  тридцяти»  та  ін.).  Але  серед  цього  всього  він  писав  на  диво  метафізичну  тонку  лірику,  вірші  космічного  масштабу  глибинної  всесвітньої  філософії.  Отже  музи  не  мовчать  ніколи  –  навіть  тоді  коли  починають  говорити  гармати.  

Ернест  Гемінгвей  став  письменником  світового  рівня  зазирнувши  у  жахіття  війни.  Я  сумніваюсь,  що  він  зміг  би  стати  майстром  пера  без  цього.  Чи  Редьярд  Кіплінг  –  його  то  муза  –  муза  батальна.  В  часи  жахіття  війни  одні  поети  прислухаються  до  відчайдушності  людини  в  екстремальних  умовах,  інші  зуміли  зберегти  навіть  в  такій  ситуації  стан  спокою  і  медитативності.  Я  Євген  Плужник:  «…За  селом  батарея,  чати,  а  може  «Портрет  Доріана  Грея»  почитати?»  Це  ж  треба  так  зуміти  подивитися  на  себе  і  все  навколишнє  зі  сторони  щоб  під  кулями  читати  метафізичний  і  філософський  твір  про  циніків  і  неминучу  карму.  

Для  муз  і  поезії  взагалі  найгіршим  є  не  час  війни  (а  нині  нам  просто  нав’язують  війну  –  війну  хоч  і  без  стрілянини  але  війну  підлу  і  цинічну,  тиху  і  брудну,  війну  всього  підлоги  і  злочинного,  що  є  в  нашій  країні  проти  народу  і  його  права  бути  вільними  людьми),  а  час  після  боротьби  –  чи  то  в  час  перемоги  чи  то  в  час  поразки.  Післявоєнна  втома  знесилює  муз  -    якщо  це  перемога  –  все  мовляв  позаду,далі  нічого  цікавого,  або  після  поразки  –  розчарування,  хай  мовляв,  все  пропаде,  нічого  не  зміниш.  Ось  що  найгірше  для  культури  і  поезії,  зокрема.  

Але  були,  є  і  будуть  поети  і  письменники  які  будуть  творити  будь-коли,  у  будь-яких  ситуаціях.  Бо  вони  творять  вічні  цінності,  пишуть  про  найсокровенніше,  найголовніше  і  найпотаємніше.  І  можновладці  і  диктатори  та  їх  огидне  охвістя  такої  літератури  завжди  боялися  найбільше:  тут  і  не  заборониш,  бо  написано  зовсім  не  про  владу  і  не  про  політику,  але  ця  література  змушує  думати,  а  це  для  диктаторів  найбільш  небезпечне  –  коли  народ  починає  думати,  їх  влада  стає  ефемерною.  Показовою  тут  є  постать  Григорія  Сковороди.  Він  жив  ніби  і  серед  людей,  але  одночасно  в  світі  вищої  істини.  При  цьому  не  тікав,  а  саме  був  у  світі  істини.  І  саме  тому  світ  не  зміг  його  зловити  –  неможливо  зловити  того,  хто  вже  не  тут.  І  при  цьому  написав  твори  які  будуть  читати  і  через  тисячоліття.  У  братів  Стугацьких  є  персонаж  –  Письменник,  який  все  задавав  сам  собі  питання:  «А  якщо  мене  не  будуть  читати  через  сто  років,  то  навіщо  мені  тоді  взагалі  писати?»  Подібні  питання  не  задають  собі  або  дійсно  талановиті  майстри  пера,  або  графомани.  Інші  мордуються,  переживають  –  для  чого  все  це,  чому  так  важко  писати  і  так  важко  не  писати,  а  чи  варто  чогось  ось  це  –  те  що  написалося…  

Література  твориться  і  існує  за  своїми  законами  –  ця  аксіома  так  і  не  стала  зрозумілою  багатьом  хто  до  цієї  самої  літератури  не  байдужий.  У  свій  час  Акутагава  Рюноске  говорив,  що  (підкреслю,  це  з  його  точки  зору!)  війни,  революції,  соціальні  потрясіння  чи  стихійні  лиха  важливі  тільки  з  тої  точки  зору  чи  допомагають  вони  творити  шедеври  мистецтва  і  під  час  страхітливого  землетрусу  в  Японії  під  час  якого  загинули  сотні  тисяч  людей,  він  публічно  журився  з  того,  що  загинуло  багато  творів  мистецтва,  а  про  людей  –  ні  слова.  Таке  чисто  японське  відсторонення  від  буття  призвело,  зрештою,  його  до  душевної  кризи  –  він  втратив  мету  і  сенс  і  не  побачив  іншого  виходу  крім  самогубства.  Поет  чи  письменник  мусить  знайти  сенс  –  люди  які  пишуть  знічев’я  –  не  знаючи  для  чого  не  мають  право  називатися  ні  поетами  ні  письменниками.  Так,  є  люди  і  є  людці,  є  ватажки  і  є  диктатори,  але  є  ще  істина,  заради  якої  мусимо  жити  і  творити.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=464817
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.12.2013

Перкалаба і Порожнеча

                                         «…Життя  як  скло  несемо  у  руках…»
                                                                                                                           (Арсеній  Тарковський)

Я  давно  чув  про  місця  та  куточки  моєї  замріяної  країни  «де  дідьko  каже  добраніч».  Але  де  це,  де  саме  ці  краї  я  не  здогадувався.  І  от  випало  побувати  мені  в  селищі  Перкалаба.  І  я  зрозумів  –  це  саме  там.  Є  землі  забуті  Богом.  Але  є  місця  забуті  не  тільки  ним.  І  людьми,  і  ще  кимось.  Щоб  переконатися  в  цьому  треба  відвідати  верхів’я  Білого  Черемошу.  Або  Чорного  –  це  вже  в  кого  які  смаки  на  колір  (це  я  без  будь-яких  натяків  на  політику.  Тим  паче,  що  Червоного  Черемошу  не  існує  і  існувати  не  може).  Саме  туди  –  до  витоків.  Поїхавши  в  Перкалабу  я  думав,  що  я  знаю,  що  таке  погані  дороги.  Виявилось,  що  я  досі  не  зав  цього  –  всі  дороги,  які  я  вважав  поганими,  насправді  досить  хороші.  А  от  дорога  в  Перкалабу…  Точніше,  сукупність  величезних  ям  над  прірвою.  Водій,  який  мене  віз  у  те  селище  на  джипі,  що  багато  бачив  і  летів  по  тих  ямах  на  максимально  можливій  швидкості.  При  цьому  бідолашний  джип  підкидало  вгору  більше  ніж  на  метр  –  і  це  над  прірвою.  Черемош  десь  там  далеко  внизу,  а  тут  ти  літаєш  в  просторі  в  середині  машини  і  з  гуркотом  падаєш  у  чергову  яму.  У  Селіджера  є  чудова  повість  «Над  прірвою  у  житі»,  а  це  було  над  прірвою  у  джипі.  Теж  суцільний  дзен-буддизм.  Для  водія  це  була  улюблена  розвага  –  проїхати  на  швидкості  по  такій  божевільній  дорозі.  Не  знаю  чи  справді  він  отримував  задоволення  від  такої  гри  з  власним  життям,  але  чомусь  він  не  вважав  себе  екстремалом.  При  цьому  він  чомусь  думав,  що  моя  звичка  ночувати  самому  в  дрімучому  лісі  –  це  небезпечно  (вовки,  мовляв).  

Але,  як  виявилось  Перкалаба,  не  самий  закинутий  край  в  Україні  –  туди  ще  є  хоч  якась  «дорога».  У  верхів’я  Чорного  Черемошу  навіть  такої  немає  –  під  час  останньої  повені  ріка  забрала  навіть  залишки  дороги  і  мости  –  дістатися  туди  вже  просто  неможливо,  навіть  пішки.  Хіба  що  йти  по  гірським  хребтам.  Пам’ятаю  десять  років  тому  довелось  мені  мандрувати  в  той  край  –  мене  вразили  кинуті  хати  і  хутори,  колиби  у  яких  вже  давно  ніхто  не  живе,  полонини  на  яких  пасеться  тільки  вітер.  І  тоді  дорога  ще  була.  

Приїхавши  в  Перкалабу  я  подумав  –  куди  б  податися  блукати.  Була  ідея  –  як  в  старі  добрі  часи  –  нелегально  перетнути  румунський  кордон  і  мандрувати  по  горах  Волощини  (які  за  хребтом  Чивчин  химерні  і  прекрасні).  І  зовсім  не  для  того  щоб  зайвий  раз  почути:  «Ну  інтелег!»  чи  відчути  в  крові  зайву  порцію  адреналіну  –  села  по  той  бік  «полоси»  переважно  українські  і  такі  ж  задрипані  як  і  наші.  Просто  так.  Для  споглядання  гори  Печаль.  Чи  скель  Смерті…  О  які  життєрадісні  назви!  І  головне  чисто  румунські.  Чи  то  Трансільванські…  Але  від  лісника  я  довідався,  що  по  той  бік  кордону  днями  вирувала  лісова  пожежа,  яку  погасив  тільки  дощ,  і  звірина  масово  тікала  на  цей  бік  від  кордону.  Надибати  на  згарище  і  пустку,  яку  кинули  навіть  вовки  мені  не  захотілось.  Вирішив,  послухавши  розповіді  місцевого  сторожа  лісу  і  охоронця  звірів,  піти  туди,  де  ніхто  не  ходить.  На  хребет,  що  з’єднує  Чивчини  та  Гриняви,  на  плоскогір’я  Команова  (найбільше  в  Карпатах,  до  речі…)  

Лісник  почав  розповідати  історію  про  своїх  волоських  колег  –  вони  на  ведмедів  почали  чіпляти  нашийники  з  радіоіндикатором  –  для  дослідження  їх  міграцій.  Дивляться  на  екран,  а  один  ведмідь  чомусь  прийшов  на  українську  прикордонну  заставу  і  там  зупинився.  Приходять  вони  на  заставу,  а  там  вже  ціла  буча  –  хоробрі  прикордонники  знайшовши  на  прикордонному  стовпі  ремінець  з  електронікою  подумали,  що  це  справа  рук  шпигунів  або  підступних  терористів.  Виявилось,  що  просто  ведмедю  нашийник  заважав  і  він  терся  шиєю  до  прикордонного  стовпа  доки  нашийник  не  відчепив.

Отак  розмовляючи  з  лісником  про  те,  про  се  я  заглиблювався  в  гори.  Проминув  «кляузу»  Кронпринца  Рудольфа.  «Кляуза»  мені  чомусь  нагадала  руїни  форту  часів  Римської  імперії  –  зітлілі  колоди  ще  трималися  купи  і  з  під  них  виривався  потік  води.  Таке  було  відчуття,  що  це  збудували  не  сто  років  тому,  а  в  часи  імператора  Траяна.  Далі  звернув  на  боковий  потік  –  бо  прямо  по  курсу  вже  була  Волощина.  Йдучи  вздовж  прозорого  потоку  і  насолоджуючись  спогляданням  ялинового  лісу  раптом  відчув  жахливий  сморід.  Поруч  побачив  джерело  як  вибивалось  із  землі  з  клекотанням  –  таке  було  відчуття,  що  вода  в  ньому  кипить,  хоча  на  дотик  виявилась  холодною.  Це  було  джерело  з  сірководнем.  Глибини  землі  тут  відкривали  свої  нутро.  Пройшовши  далі  натрапив  на  автомобіль  який  судячи  по  всьому  стояв  тут  не  перший  день  і  не  перший  тиждень  і  намет  який  вже  був  заплетений  павутинням.  Лісник-супутник  побачивши  моє  здивуванням  почав  розказувати,  що  приїхали  пару  тижнів  тому  сюди  двоє  людей,  поставили  намет,  лишили  машину  і  пішли  в  гори.  І  більше  їх  ніхто  не  бачив.  Приїжджала  міліція  їх  шукати  –  пошуки  полягали  в  тому,  що  хоробрі  детективи  запитали  лісника  чи  не  бачив  він  в  лісі  двох  людей.  Лісник  відповів,  що  не  бачив  і  на  цьому  пошуки  завершились.  «І  де  їх  шукати?  –  зітхнув  лісник.  –  Навколо  ліси  дрімучі.  Стежки  всі  позаростали  –  давно  тут  ніхто  не  ходить…»  Я  з  ним  погодився,  але  стало  якось  щемно  –  пропали  в  горах  двоє  людей,  а  нікому  до  того  немає  ніякого  діла.  І  в  новинах  ні  гу-гу  про  це…  Особливо  стало  якось  сумно  після  слів  лісника:  «Та  ведмідь,  напевно,  ними  пообідав  –  що  вже  там  шукати…»

Далі  я  розпрощався  з  лісником  і  подався  в  гори  без  цікавого  співбесідника.  Мені  в  провідники  напросився  один  місцевий.  На  пів  дорозі  до  полонини  (дорога  більше  нагадувала  «американські  гірки»  тільки  набагато  крутіше)  діалоги  з  провідником  почались  якісь  дивні.  Він:  «А  куди  ми  йдемо?»  Я:  «На  полонину!»  Він:  «А  як  мене  звати?»  Я:  «Іван  Сусанін.  Ти  зараз  ось  ще  –  розвертайся  і  йди  по  дорозі  вниз  назад  у  село  –  там  точно  знають  як  тебе  звати  і  де  ти  живеш!»  Так  що  далі  помандрував  у  самотності.  Галявини  навколо  були  то  червоного  то  фіолетового  кольорів  –  від  ягід  брусниці  та  чорниці  які  вкривали  поверхню  суцільним  килимом.  На  палючому  цьогорічному  сонці  вони  вже  були  перестиглі  і  незвично  солодкі.  Шлях  мій  лежав  через  ліс,  полонини,  потім  знову  через  ліс  мимо  озера  з  чорною  водою  і  скель,  що  стирчали  на  вершині  хребта  зубами  якогось  втомленого  дракона.  Траплялись  кинуті  колиби  серед  полонин,  що  заростали  молодим  лісом  і  малинниками  (малина  теж  швидко  набила  оскомину  –  так  її  було  багато).  Дивні  якісь  речі  відбуваються  в  горах.  Полонини  лісом  заростають.  А  ліс  висихає  –  цілі  гектари  сухостою.  Не  дай  Бог  хтось  би  недопалок  кинув  –  це  були  б  не  гори  –  а  факели.  

Стоячи  на  вершині  чергової  гори  я  побачив  на  горизонті  –  на  сусідньому  хребті  велетенські  білі  вуха,  що  стирчали  з  землі.  Цими  вухами  можна  було  б  слухати  як  розмовляють  зорі.  Але  ці  вуха  люди  використовували  зовсім  інакше  –  з  лихою  метою.  А  Нині  вуха  хоч  і  біліли  як  сніг,  але  потрохи  іржавіли  та  розвалювались.  Я  ще  подумав:  «Все  минає,  навіть  гординя  людська…»  І  рушив  далі.  Йшов  собі  слухаючи  вітер  минувши  криволісся  і  гору,  що  нагадувала  піраміду.  Перейшовши  перевал,  де  я  спочивав  в  тіні  дерев  слухаючи  птахів,  я  надибав  (на  своє  здивування)  за  хребтом  на  колибу  явно  населену,  хоча  дуже  потріпану  вітром  і  розхристаним  потоком  часу.  Колиба  вразила  і  зачепила  мене  своїм  якимось  потойбічним  виглядом  –  збудована  була  химерно  –  дах  був  вдвічі  більший  за  саму  колибу  і  нависав  спереду  хатки  над  порожнечею.  Так  ніби  під  дахом  половина  простору  було  житло,  а  половина  порожнеча.  

Пастух  зустрів  мене  привітно.  І  навіть  не  розпитував  хто  я  і  звідки  в  цій  пустці  і  кинутому  краї  де  давно  крім  нього  ніхто  не  ходить  і  ніхто  не  живе.  Питання  зайві  –  і  так  все  зрозуміло  –  для  чого  запитувати?  Пригостив  мене  сиром  і  буцом  (від  молока  я  скромно  відмовився  –  я  ж  не  кімерієць-молокоїд).  Пастух  розуміюче  кивнув  головою,  так  нібито  Геродот  змалечку  був  його  настільною  книгою.  Обличчя  в  нього  було  зоране  часом  і  з  такою  печаткою  самітництва,  що  питати  його  як  він  тут  живе  і  для  чого  було  б  і  марно  і  вульгарно.  Розмова  полилась  якось  сама  собою  –  про  головне.  Я  більше  слухав  аніж    говорив  слова  і  речення.  Я  люблю  слухати,  особливо  відлюдників  –  їх  тихі  слова  як  пошерхла  кора  дерева  –  тихі,  хоч  і  зашкарублі.  А  краще  вже  говорити  тихо,  аніж  кричати  вітру  про  те,  що  він  дме  намарно.  Мені  здалося  навіть,  що  старий  як  світ  пастух  говорить  не  мені,  а  порожнечі….  Монолог  був  спочатку  чисто  соціальний:

-    Немає  в  горах  ладу,  немає  порєдку  ніц.  І  добра  нема  –  біда  одна.  Ото  як  вбили  нашого  цісаря  Фердінанда  ясновельможного  та  не  стало  бабці  Австрії  так  ото  й  з  того  часу  й  гибіємо…

(Якщо  відверто  не  очікував  почути  отак  от  раптом  серед  пустки  і  тиші  такі  дифірамби  монархізму.  І  такі  сентименти  щодо  Габсбургів.  Сто  літ  пройшло,  а  все  Австро-Угорщина  для  гуцулів  щось  фундаментальне  і  незабутнє  –  а  інше  –  суєта  і  тлін.)

-  А  худібку  тримати  нині  то  збиток  один,  за  живу  вагу  копійки  платять,  то  кому  то  треба  глядіти  корови.  Йо.  Хіба  за  полосу  перегнати  –  там  в  кілька  разів  дорожче  заплатять.  Та  хіба  то  контрабанда?  Ади  тож  тварина  –  пішла  собі…

Я  погодився  –  це  справді,  зовсім  не  контрабанда.  Тварини  не  знають,  що  таке  кордон  і  для  них  наші  людські  умовності  –  безглуздя.  Всі  ми  під  сонцем  ходимо.  І  корови  теж.  А  лінії  на  карті  не  для  них  креслені.  

-  Нині  то  я  один  на  полонині,  а  колись  був  ще  один  пастух  –  Іваном  звали.  У  нього  батько  за  тих  француватих  совітів  був  голово  сільради.  Не  тут,  а  в  Гриняві.  І  хату  по  містовому  бляхом  покрили.  Ади  щоб  файно  було.  Так  батько  його  в  районі  на  техніка  вивчив,  а  потім  у  Львові  на  інжинєра.  Хтів  щоб  в  начальники  син  пішов.  А  той  і  жінку  мав,  і  гроші,  і  хату,  в  місті,  і  машину  гонорову,  а  потім  кинув  все  та  й  пішов  на  полонину  пастухувати.  Та  все  тут  під  деревом  сидів.  Пес  худобину  пасе,  а  він  під  деревом  сидить  і  на  гори  дивиться.  А  потім  сказав,  що  зрозумів  геть  усе.  І  пішов  до  села  й  людям  казав,  що  все  пусте.  Так  в  селі  думали,  що  звар’ював  геть  чисто  хлоп.  А  потім  він  моримухів  назбирав,  зварив,  сказав,  що  то  їжа  не  для  вас,  а  для  мене.  З’їв  їх  та  й  помер.  А  перед  смертю  сказав,  що  як  ідете,  а  тут  три  дороги,  то  йдіть  середньою…  І  що  як  помре  хтось,  то  знову  народиться,  а  всі  біди  від  того,  що  люди  хочуть.  А  не  хотіли  б  нічого,  то  й  біди  б  не  було.  Отаке  то  було…  

(Він  замовк,  бо  зірвався  вітер,  що  зашумів  у  верховітті  смерек,  а  розмовляти  разом  з  вітром  перебиваючи  його  не  випадало.  Вітер  слід  було  вислухати  –  що  він  скаже  з  приводу  цього  –  вітер  знав  більше  за  цього  старого  пастуха.  Може  тому,  що  був  старішим.  Старішим  навіть  за  ці  гори….)

-  А  в  селі  нині  пусте  все.  І  люди  пусті  і  в  кожній  хаті  пусто.  Та  й  тут  на  полонині  нині  все  пусте…  Зайду  інколи  на  гору  дивлюсь  навколо  –  а  кругом  пустота  і  нічого  крім  пустоти…  Я  ось,  що  скажу  –  коли  люди  казали:  «Корови»,  то  вони  вже  не  були  коровами,  тому  їх  і  називають  коровами.  А  коли  люди  казали  «хата»,  то  вже  не  була  хата,  тому  її  і  називають  хата.  Ото  і  пустота.  Коли  люди  кажуть  «Пусте»,  воно  вже  не  пусте,  тому  то  його  і  називають  пусте.  А  як  подивитись  навколо,  то  нічого  крім  тої  пустоти  немає,  все  з  пустоти  –  і  молоко,  і  худобина,  й  люди.  Але  сама  пустота,  то  не  пустота…  

Я  погодився  з  дідом.  І  поцікавившись  наостанок  як  його  звуть  –  чи  часом  не  Василь  Пустий  (виявилось,  що  саме  так),  я  пішов  блукати  далі  хребтами,  де  живе  тиша  і  дивився  на  порожнечу…

(Світлина  автора.  На  світлині  та  сама  колиба…)

2013

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=461579
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 20.11.2013

Осiннiй снiг сивини

(Спроба  передмови  до  книги  Шона  Маклеха  "Кам'яний  Трамвай")

                 «Так  листя  шумить
                     І  падає  наче  дощ…»
                                             (Бо  Цзюй  І)

 Перед  Вами  незвичайна  книжка.  Незвичайна  у  багатьох  аспектах.  Вірші  починають  писати  в  юності.  І  тоді  ж  кидають  писати  поезію.  Як  Артюр  Рембо  –  все  що  він  написав  він  написав  у  дев’ятнадцять.  Потім  писати  кинув.  Ще  гірше,  якщо  людина  пише  в  юності  геніальні  твори,  а  потім  шкрябаю  пером  бездарну  писанину,  заробляючи  цим  на  шматок  хліба  з  маслом  чи  (ще  гірше!)  отримуючи  за  це  дивіденди  у  негідників,  що  мають  владу.  Тут  же  ми  бачимо  якийсь  парадокс:  людина  почала  писати  вірші  (і  прозу,  зрештою,  але  інколи  це  одне  і  те  саме)  не  просто  в  похилому,  а  в  древньому  віці,  коли  перевалило  за  дев’яносто  сім.  Щоправда,  автор  стверджує,  що  почав  писати  давно  -  не  від  учора  (у  чому  я  особисто  глибоко  сумніваюсь),  писав  мало  не  все  своє  довге  життя  (хоча  чи  буває  життя  довгим?)  в  тому  числі  українською  та  гельською.  Але  як  мінімум  більшість  творів,  що  є  цу  цій  книжці  написані  Шоном  Маклехом  коли  було  вже  йому  за  дев’яносто.  І  тут  я  подумав  ось  що  –  автор  правий.  Писати  вірші  потрібно  коли  чуприну  відбілив  осінній  сніг  сивини.  Для  істинної  поезії  потрібен  спокій  і  відчуття  довгого  шляху  –  пройденого  шляху  (хоча  шлях  ніколи  не  закінчується,  але  в  будь-якому  випадку,  для  того  щоб  отримати  право  писати  вірші  треба  добрий  шмат  шляху  пройти).  Якщо  в  поезії  відсутнє  осмислення  буття,  то  постає  питання  чи  дійно  це  є  поезія.  Писати  можна  про  що  завгодно.  Світ  переповнений  поезією.  Тільки  це  не  всі  помічають.  Лишається  тільки  побачити  це,  зобразити,  занотувати.  Істинна  поезія  відрізняється  від  писанини  в  першу  чергу  нескінченністю  глибини,  що  ховається  між  словами,  тією  безоднею  в  якій  кожен  читач  блукає  самостійно,  шукаючи  свої  шляхи.  

 У  нинішньому  постмоденовому  світі  всі  прекрасно  розуміють,  що  форма  це  вторинне,  рима  тільки  заважає  справжній  поезії  –  це  добре  розуміли  класики  японської  літератури,  що  свідомо  відмовились  від  рими.  Верлібр  став  вираженням  індивідуального  "я"  сучасного  інтелектуала,  якому  тісно  у  будь-яких  формах  і  обмеженнях.  Верлібр  не  всі  сприймають  і  не  завжди  бачать  у  ньому  поезію.  Хоча  він  такий  же  давній  як  світ.  І  ще  невідомо  що  було  раніше:  зліплений  перший  глек  з  глини  чи  проголошені  перші  слова  верлібру.  У  цій  книжці  верлібр  не  випадковий  і  не  вимушений  –  він  закономірний  і  необхідний.  Ця  форма  інколи  єдино  можлива  для  конкретного  твору  –  кудлатого  як  ірландські  скелі,  що  поросли  мохом.  Хоча  автор  не  цурається  римування  –  коли  це  потрібно.  

 Ернест  Гемінгвей  колись  назвав  Париж  «святом,  яке  завжди  з  тобою».  Читаючи  книжку  «Кам’яний  трамвай»  старого  відлюдника  і  філософа  Шона  Маклеха,  я  подумав,  що  Ірландія  в  його  творах  це  журба,  яка  завжди  з  тобою.  Тільки  тут  Ірландія  поступово  розростається  до  масштабів  світу.  І  вона  не  просто  «росте  як  гриб»  як  «протрухлий  український  материк»  у  творах  Василя  Стуса,  Ірландія  заповнює  собою  Всесвіт  виростаючи  навіть  не  до  розмірів  земної  кулі,  а  охоплює  сонячну  систему  і  ковтає  галактики.  Воно  й  не  дивно  –  для  кожного  ірландця  Ірландія  там  де  він  є  –  у  його  серці.  І  якщо  ірландцю  судилось  помандрувати  у  потойбічний  світ  –  байка  –  до  раю  чи  в  пекло,  там  теж  буде  невеличка  Ірландія.  В  Ірландії  завжди  було  місце  і  для  пекла,  і  для  раю.  Так  чому  ж  раю  і  пеклу  не  вмістити  в  собі  по  Ірландії  –  хоча  б  по  шматочку.  

 Ми  вже  звикли  чути  про  «англомовну  ірландську  літературу».  Сам  вираз  є  по  суті  абсурдним.  Це  все  одно  що  говорити  про  «російськомовну  українську  літературу».  Але  факт  лишається  фактом.  Ірландці  втративши  свою  мову  (майже  повністю,  у  переважній  більшості)  зберегли  свій  дух  і  свою  сутність.  Ірландець  завжди  лишиться  ірландцем  куди  б  він  не  потрапив  і  як  би  його  не  намагалось  переробити  суспільство.  Ірландець  впізнається  у  юрбі,  навіть  якщо  він  без  зеленого  капелюха  в  День  святого  Патріка.  

 І  в  цій  книжці  втілився  новий  абсурдний  феномен  (а  що  в  нинішньому  світі  не  абсурдне?)  –  «україномовна  ірландська  література».  Ірландець,  що  пише  українською  у  віці  97  років  –  це  щось  сюрреалістичне.  Це  якась  картина  Сальвадора  Далі,  що  вдерлася  без  дозволу  у  наш  божевільний  світ.  Ми  постійно  боялись  (чи  то  не  наважувались)  творити  літературу  космічну,  постійно  скочувались  до  хуторянства.  Якщо  мандрували  в  космос,  до  повертались  до  садку  біля  хати,  бо  там  кинутий  якір,  бо  без  того  шматка  землі  ми  ніщо.  Усвідомити,  що  в  туманності  Оріона  може  бути  шматок  України  для  нас  неможливо.  І  раптом  в  цій  книжці  я  помітив  за  межами  слів  дивну  аксіому  –  Вітчизна  в  першу  чергу  в  глибині  нашої  душі.  І  якщо  її  немає  там,  то  її  немає  ніде.
     
 Сучасний  читач  все  більше  усвідомлює,  що  він  те  тільки  читає,  але  і  живе  на  сторінках  якогось  абсурдного  літературного  твору,  де  сюжет  руйнується,  втрачається,  губиться.  Тому  сучасного  читача  найбільше  обурює  безсюжетність  (хоча  вона  цілком  має  право  на  існування  з  часів  Конфуція  та  після  віршів  Франсуа  Війона  особливо).  Тут  же  в  кожному  вірші  невеликий  сюжет.  Тут  навіть  пейзаж  отримує  свій  сюжет  буття.  Звідки  це  взялось    -  зрозуміло.  Ірландська  поезія  вся  пейзажна.  Навіть  якщо  вірш  про  скрипаля,  то  скрипаль  є  лише  частиною  пейзажу.  Якщо  описується  битва,  то  битва  є  пейзаж  –  не  більше.  Так  її  сприймають  герої,  такими  кольорами  вона  описується  –  фарбами  осіннього  ірландського  пейзажу.  Кожний  ірландець,  читаючи  давню  скелу,  усвідомлює  себе  частиною  пейзажу.

 Я  знайомий  зі  стариною  Шоном:  вперше  я  познайомився  з  ним  на  конгресі  славістів  в  Глазго  у  1992  році.  Я  тоді  хильнув  зайвого,  «і  тут  Остапа  понесло»  -  на  перерві  між  засіданнями.  Шон  чомусь  оцінив  цю  словесну  каламуть  як  щось  істинно  слов'янське.  Його  чомусь  дуже  зацікавила  моя  фраза:  «Григорій  Сковорода  –  це  останній  Будда  знервованого  ренесансу».  Шон  Маклех  в  середовищі  славістів  тоді  був  відомий  як  славіст-любитель.  Свого  роду  вільний  художник  славістики.  На  цьому  ж  конгресі  Жак  Іннусо  (Jacques  Innocents)  сказав  мені  пошепки:  «Славістику  ХІХ  століття  неможливо  уявити  собі  без  Павела  Йозефа  Шафарика.  Так  само  ірландську  славістику  неможливо  уявити  собі  без  Шона  Маклеха…  Тільки  це  сказано  мною  не  офіційно…»  Вдруге  ми  зустрілися  з  Шоном  Маклехом  (вже  як  старі  знайомі  і  добрі  приятелі)  на  міжнародній  конференції  «Кельти  і  словяни:  дві  парадигми  культури»  в  Палермо  у  1994  році.  Після  я  часто  відвідував  Шона  у  його  старому  будиночку  на  околиці  Дубліна  –  він  веде  самотній  спосіб  життя,  мало  з  ким  спілкується,  крім  такого  ж  старого  садівника.  Кабінет  у  нього  вічно  завалений  книгами,  які  він  читає  навмання  і  невпорядковано  та  сторінками  рукописів,  які  утворюють  просто  хаос  довкола  стола.  Над  усе  він  цілує  хороший  чай  і  може  годинами  філософствувати  на  тему  ірландської  міфології  і  генезису  індоєвропейських  народів.  Я  часто  запитував  його  –  чому  саме  славістика?  Адже  з  його  то  знаннями  гельської  та  валійської  мов,  з  його  то  знаннями  ірландської  міфології  він  міг  би  стати  відомим,  шанованим  і  знаним  кельтологом.  Але  про  те,  що  наштовхнуло  його  на  вивчення  слов’янських  мов  і,  зокрема,  української  мови  (яку  він  вперто  називає  руською)  Шон  говорить  абстрактно.  А  відповідь  на  це  є  одна:  Григорій  Сковорода.  Колись  Шону  Маклеху  в  його  студентські  роки  трапився  до  рук  томик  філософських  творів  Григорія  Сковороди  –  і  це  перевернуло  його  свідомість.  Він  став  славістом  назавжди.  А  мені  назавжди  (теж  назавжди)  запам’яталися  довгі  бесіди  з  ним  осінніми  ірландськими  вечорами  про  Спінозу  і  еволюцію  латиноамеранської  прози,  про  толерантність  раннього  конфуціанства  і  правління  ірландського  короля  Аеда  Слайне  мак  Діармайта,  про  вплив  клімату  на  фольклор  гелів,  про  мандрівника  Васко  де  Гама  та  про  манускрипти  монастиря  Клонферт…

 Ми  живемо  в  епоху,  коли  модернізм  перетворився  в  ретро.  Коли  постмодернізм  сприймається  як  факт,  як  подія  в  історії  літератури,  а  не  як  модна  течія,  розвага  літературних  гурманів  чи  забавка  для  богеми.  При  цьому  ми  якось  забули,  що  модернізм  невичерпний,  як,  зрештою,  невичерпний  і  будь-який  жанр  чи  напрямок  літератури.  Суть  не  стилістиці  (хоча  вона  ніні  важлива  мало  не  в  першу  чергу).  Суть  в  глибині  –  там,  де  нічого  не  можливо  пояснити  вербально,  там,  де  щось  ховається  за  рожево  оболонкою  слів.  І  ніхто  не  пояснить,  що  воно  таке  оце  «щось».  Але  воно  визначає  істинну  поезію.  Тому  –  читаймо…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=458565
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 04.11.2013

Напередодні

(Низка  хокку)

«В  природі  відходив  у  вечір  спустошений  літній  день;  все  поступово  закінчувалось  поруч  і  далеко…»
                       (Андрій  Платонов)

     *        *      *
Сірий  день.  Дощить.  
Все  закінчилось  раптом.
Навіть  літо  це…

     *        *      *
Сухе  дерево.
До  мертвого  стовбура
Я  притулився.

     *        *      *
Кульгавий  пастух.
Він  теж  дорогу  шукав
До  Перкалаби…  

     *        *      *
Туманний  вечір.
Знову  дивлюсь  на  вікна
Чужих  будинків…

     *        *      *
Раптом  зрозумів  –  
Далі  дороги  нема.
Вітер  осінній.

     *        *      *
Старий  пес.  Осінь.  
Він  теж  дивиться  сумно
На  чужих  людей.

     *        *      *
Осінь.  Дощ  за  склом.
Люди  йдуть  калюжами
Кудись  далеко…

(Світлина  автора  віршів)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=446088
рубрика: Поезія, Рубаї, хоку, танка
дата поступления 29.08.2013

Стежки розчарувань

       «Ну  от  і  все.
         Загубилась  стежка
         У  високій  траві…»
                           (Йоса  Бусон)

Стежка  перша.    Рембо.

Липень  тільки  починав  бути  собою.  І  це  відчувалося  –  папороть  пахне  так  тільки  тоді.  Коли  пора  стає  теплою  і  доброю  до  тіла,  мені  не  сидиться  в  місті  серед  людей  і  машин,  що  сотворили  люди.  От  і  тоді  –  понесло  в  Дикий  Край.  Не  в  пошуках  чогось,  а  бути  собою.  Поблукав-поволоцюжив  я  в  ущелину  Відчаю.  Та  місцина  вабила  мене  завжди  своєю  незайманістю  –  ліси-праліси  там  завжди  були  дрімучими  і  давніми,  мохи  не  знали  людської  ноги,  що  тиснула  їх  ще  більше  до  землі,  дерева  не  відали  злої  холодної  сокири,  а  потоки  доторку  теплих  рук.  Проте  подорож  цього  літа  виявилась  низкою  розчарувань  –  як  в  бутті  цієї  ущелини  так  і  в  людях.  До  ущелини  Відчаю  ведуть  багато  стежок  –  деякі  річковою  долиною,  деякі  через  гірські  хребти  обабіч  скель  та  гущавини  жеребу,  але  всі  вони  виявились  Стежками  Розчарувань.  Я  цього  не  знав  і  не  очікував.  Хоча  чи  варто,  взагалі,  очікувати  чогось…

Найболючіше  розчарування  було  в  тому,  що  ущелина  відчаю  перестала  бути  дикою  і  незайманою,  як  молода  гірська  коза  –  до  ущелини  дісталися  лісоруби.  Вони  проклали  туди  дорогу  бульдозером  перетворивши  її  в  суцільне  місиво.  Весь  праліс  в  тих  краях  їм,  звісно,  вирубати  годі,  але…  

Я  брів  гірською  стежкою  навмання  і  думав  про  те,  що  для  відлюдника  лишається  все  менше  місць  для  пошуків  істини.  Проте  старезні  буки  і  смереки  повернули  мене  до  роздумів  про  вічне.  Я  йшов  і  слухав  тишу.  Дорогою  траплялися  звірятка  –  крім  своїх  улюблених  орла  та  змії  я  побачив  горностая,  білочку  та  оленів,  що  гордовито  втекли  в  хащі.  

Раптом  на  стежці  з’явилася  постать,  що  рухалась  мені  на  зустріч  впевненим  кроком  героя.  Ледве  побачивши  його  я  відчув  класику  оспівану  Фрідріхом  Ніцше  та  Джеком  Лондоном:  сталеві  м’язи  випирали  з-під  тісної  сорочки,  яку  він  не  застібнув  –  зав’язав,  на  голові  бандана,  на  обличчі  трьохденна  голлівудська  щетина,  на  поясі  фінський  ніж,  через  плече  патронтаж  з  чисто  вестернівськими  патронами,  на  плечі  старий  кріс  –  гвинтівка,  що  багато  бачила,  погляд  вогненний,  черевики  важкі.  Справжній  Рембо  –  тільки  тутешній.  

Ну,  як  тут  було  обмежитись  лаконічним  «привіт»  чи  «честь»?  Порівнявшись  з  ним  я  вигукнув:  «Великому  мисливцю  –  великого  звіра!»  

Я  вже  очікував  почути  відповідь  хрипле  і  суворе:  «Йду  вбивати  ведмедя  –  в  мене  свої  рахунки  з  цим  людожером!»  Але  де  там…  

У  відповідь  я  почув  якийсь  переляканий  тонкий  голос:  «Та  я  це…  Того…  Йду  техніку  сторожувати…»  

О,  ні!  Люди  змаліли…        


Стежка  друга.  Філософ.

Наступне  розчарування  трапилось  мені  біля  мого  табору,  де  я  варив  свою  мандрівну  їжу  і  слухав  шум  річки.  Стежка  перетинала  рінь,  яку  я  обрав  собі,  як  місце  для  тимчасового  спочинку.  Місце  для  тривалого  спочинку  не  обиратиму  –  спочину  де  випаде.  Річка  говорила  мені  про  вічне  –  і  не  тільки  про  те,  що  все  минає  і  все  тече.  Ця  місцина  була  не  в  самій  ущелині  Відчаю  –  біля,  в  гірській  долині,  звідки  в  ущелину  можна  при  великому  бажанні  потрапити.  Я  торкався  руками  трави  і  думав  про  епоху  античності  –  до  філософії  там  спонукали  дві  речі  –  спекотний  клімат  і  легкий  бриз  з  Середземного  моря  –  цього  «Мезогейос  Таласса».  Сама  по  собі  спека  хоч  і  не  дозволяє  працювати  після  обіду,  змушує  до  мимовільного  дозвілля,  але  вбиває  будь-яку  думку,  спонукає  до  фаталізму.  Але  якщо  додати  ще  бриз…  Саме  тому  в  Персії  та  Єгипті  були  релігійні  подвижники,  а  не  філософи.  Заратустра  був  не  філософом  –  це  Ніцше  його  таким  зобразив…  

Мої  роздуми  перервалися  появою  на  стежці  дивної  фігури  –  точніше  двох.  Стежкою  йшов  босий  чоловік  з  сивою  бородою,  вдягнутий  в  лахміття,  яке  нагадувало  хламиду  Сократа.  Він  ішов  босим,  поруч  біля  нього  йшла  вівця  –  біла  з  чорними  плямами.  Він  щось  розказував  вівці  –  говорив  з  нею  –  певно,  тлумачив  своїй  єдиній  слухачці  якусь  високу  істину,  яка  щойно  йому  відкрилась  (бо  люди  не  гідні  його  високих  істин,  а  зберігати  їх  в  собі  несила).  Зовні  він  справді  нагадував  філософа-кініка,  що  зневажає  умовності  людського  буття,  «блага»  цивілізації,  докучливість  і  суєту  суспільства,  людину,  що  живе  заради  Істини.  Ось  він  –  Добрий  Пастир,  що  пасе  –  нехай  не  отару,  а  одну  вівцю.  

Коли  він  порівнявся  зі  мною  я  привітав  його,  сподіваючись  почути  у  відповідь  якусь  маленьку  мудрість  яку,  звісно,  збережу,  пронесу  крізь  роки  і  пил  міст.  

Але  у  відповідь  почув:  «У-у-а!  А-е!»  А  потім  якусь  нісенітницю…  «Філософ»  виявився  місцевим  божевільним,  що  кожен  божий  день  здійснював  свій  нікому  не  зрозумілий  ритуал  –  йшов  зі  своєю  вівцею  в  гори  стежкою  і  вертався  ввечері  в  село…  Він  справді  жив  у  своєму  світі,  який  іншим  людям  –  і  мені  в  тому  числі  –  незрозумілий.  Його  ментальний  світ  міг  бути  по  своєму  цікавий  чи  навіть  гідний  поваги,  як  світ  кожної  живої  істоти,  яка  має  право  на  життя.  Але  від  філософії  і  мудрості  це  далеко…


Стежка  третя.  Закохані.

Біля  ущелини  Відчаю  іноді  ходять  різні  люди.  Сього  літа  в  неї  зазирнули  лісоруби,  а  так  люди  проходять  мимо  тієї  ущелини.  Колись  я  наївно  думав,  що  всі  люди,  що  йдуть  в  гори,  йдуть  туди  в  пошуках  одкровень,  споглядання,  Істини,  Бога.  Щоправда,  виявилось,  що  більшість  йдуть  туди  аби  посмажити  м'ясо  вбитих  тварин  та  випити  розчину  етилового  спирту.  Але  ж  і  в  часи  античності  саме  більшість  засудила  Сократа  до  смерті,  а  Платона  двічі  продавала  в  рабство,  Езопа  бачила  лише  горбатим  рабом,  а  Гомера  сліпим  жебраком.  Більшість  в  усі  часи  жадала  «хліба  й  видовищ»,  а  вічне  та  прекрасне  творили  особистості.  Я  думав  про  це  сидячи  ввечері  біля  вогню  на  галявині  Самітника.  Ця  галявина  далеко  від  ущелини  Відчаю,  тільки  окремими  стежками  можна  звідти  в  ту  ущелину  потрапити  –  та  й  то  оті  стежки  треба  знати.  Я  вже  думав  цього  дня  мою  самотність  ніхто  не  обірве  гомоном,  ніхто  не  порушить  тишу  моїх  думок.  

Але  раптом  біля  галявини  з’явилися  двоє  –  пара  молодих  людей.  Помітивши  їх  я  одразу  зрозумів  –  це  закохані.  Ось  ще  є  вічною  цінністю!  Ось  що  ніколи  не  викличе  розчарування!  Кохання!  Воно  завжди  було  і  завжди  буде.  Ось  що  буде  надихати  поетів  і  робити  душі  людей  прекрасними!    

Вони  зайшли  на  галявину  і  підійшли  до  мого  самотнього,  але  гарячого  вогнища  і  спитали  чи  можна  їм  зупинитись  не  на  довго  на  цій  же  галявині,  вони  мовляв,  мені  заважати  не  будуть.  Я  в  пориві  ліричної  сентиментальності  і  поетичного  піднесення  відповів  їм  віршами  –  експромтом,  що  складався  з  уривків  з  різних  сонетів  Петрарки  і  власних  імпровізацій  в  риму:  

«Промчали  дні  мої  наче  оленів
   Коса  хода.  Час  щастя  був  коротший
   Ніж  помах  вій…
   ………………..
   Що  привело  вас  в  край  забутий
   Богами  і  людьми,  яких  думок  сувій?»

Їхня  відповідь  була  для  мене  несподіваною:  «Та  ми  так…  На  одну  ніч…  Викурити  косячок  і  потрахатись…»  


Стежка  четверта.  Проповідник.

Я  блукав  і  блукав  навколо  гори  Холодного  Споглядання.  Самотність  не  гнітила  мене.  Зустрічалися  різні  звірятка  які  дивилися  на  мене  здивовано-переляканими  очима:  від  білочок  до  тхорів.  Я  зупинився  на  черговій  галявині  біля  невеликого  водоспаду,  що  утворював  вир  серед  величезних  каменів.  Я  занурював  своє  тіло  у  холодну  крижану  воду  і  думав  про  Конфуція:  його  відлюдництво  було  серед  людей.  Він  мріяв  знайти  досконалу  людину  і  розумів  марність  своїх  пошуків.  Хоча  сприймав  саму  ідею  не  так  безнадійно  як  Діоген…  

Мої  роздуми  перервала  несподівана  поява:  на  галявині  з’явився…  Хто  б  міг  подумати?  Патріарх.  Апостол.  Справжній.  Сивий,  бородатий,  з  просвітленим  поглядом.  Привітавшись,  як  вітаються  хіба  що  носії  одкровення,  він  попросив  мене  про  делікатну  послугу  якщо  мені,  звісно,  буде  не  важко  це  зробити.  Він  говорив  дуже  ламаною  російською  мовою  з  сильним  закавказьким  акцентом.  Він  пояснив  мені,  що  він  мандрівник,  гуру  і  громадянин  Всесвіту.  Сюди  прибув  з  Тибету,  де  провів  кілька  років  у  монастирі  вивчаючи  Ваджраяну.  По  його  словам  саме  на  цю  галявину  мають  прибути  сьогодні  шукачі  істини  і  прихильники  істинної  віри  з  різних  куточків  світу.  І  їм  необхідна  саме  ця  галявина,  а  не  інакша.  Бо,  по-перше,  тут  місце  особливої  сили,  а  по  друге  давно  домовлено,  що  зустріч  відбудеться  саме  тут.  І,  оскільки,  я  не  посвячений  у  їхнє  таємне  коло,  то  не  можу  бути  присутній.  Я  погодився,  сказавши,  що  таких  галявин  я  в  тутешніх  краях  знаю  багато.  Згорнув  табір  і  зібрався  йти.  Це  викликало  радість  у  гуру,  в  якості  подяки  за  мій  благородний  вчинок  він  навіть  запросив  мене  на  їхню  урочисту  трапезу.  Я  звісно  прийшов  –  було  цікаво,  без  перебільшення.  Ще  б  пак  –  я  побачу  справжніх  шукачів  Істини,  людей  світла.  

На  галявині  зібралося  чимало  молодих  людей  –  вони,  щоправда,  більше  нагадували  хіпі,  аніж  віруючих  чи  анахоретів.  Трапеза  була  скромною  –  по  сухарику  і  жменці  сухофруктів  на  кожного,  що  запивалося  досить  непоганим  чаєм  без  цукру.  Трапеза  підкріплювалась  проповіддю  гуру.  Концепція  його  була  не  оригінальною  –  якась  суміш  буддизму,  індуїзму,  суфізму  та  даосизму,  замішана  на  сучасних  модернових  роздумах.  Основна  думка  вчителя  життя  полягала  в  тому,  що  треба  зректися  матеріальних  благ  –  роздати  бідним,  або  ще  краще  пожертвувати  своє  майно  секті  і  жити  тим,  що  Бог  посилає  не  думаючи  про  день  завтрашній,  бо  існує  тільки  вічне  сьогодні.  Я  ловив  себе  на  думці,  що  все  це  я  вже  читав,  нічого  нового  я  не  почую.  Потім  вони  били  в  барабанчик,  грали  на  сопілці,  танцювали  навколо  вогню  свої  дивні  танці,  медитували  і  співали  мантри.  Після  цього  посідали  в  коло  і  почали  сповідатися  гуру  –  розповідати  про  свої  проблеми  і  гуру  який  тут  же  розраджував.  Все  це  нагадувало  прийом  у  психіатра:  «В  мене  є  проблеми  і  я  хочу  поговорити  про  це…»  Періодично  гуру  знову  повертався  до  проповіді  –  він  згадував  різних  мислителів  давнини,  які  на  його  думку  досягли  досконалості  і  просвітлення.  І  серед  найвищих  мудреців  він  чомусь  найчастіше  згадував  Гафіза.  Потім  дійшла  черга  і  до  мене.  Гуру  люб’язно  надав  мені  слово,  сказавши,  що  це  людина,  яка  гурту  істинної  віри  надала  послугу.  Розповідати  про  себе  мені  було  не  цікаво  –  я  взяв  і  процитував  Гафіза  –  з  того,  що  згадалося:
«Щоб  ця  плоть  моя  тлінна  безсмертя  дізнала,
   Принеси,  о  сакі,  життьового  напою!
   В  мене  очі  –  на  вінцях,  душа  на  долоні!
   За  вино  її  візьмеш,  клянусь  головою!
   Не  дохитуйсь,  неначе  троянда  од  вітру:
   Я  до  стіп  твоїх  душу  розсиплю  росою…
   Другу  й  третю  струну  вдар  на  чангу,  музико,
   Слав  той  місяць,  що  всіх  переважив  красою!...»

На  подвижників  і  їхнього  гуру  це  справило  враження  вибуху  бомби.  Вони  заявили,  що  я  махатма  і  гуру.  І  що  вони  готові  прийняти  мене  у  своє  коло  і  слухати  слова  Істини,  що  втілюються  через  мене  у  цьому  грішному  світі.  Але  подякувавши  за  цікавий  вечір  і  пояснивши,  що  я  самітник  і  відлюдник,  я  помандрував  далі.  Ходив  по  горах  і  думав,  що  ось  –  є  насправді  в  світі  люди,  які  ось  так  –  зрікаються  бруду  світу  сього,  проповідують  Істину…

Через  кілька  днів  я  повертався  в  місто  людей  і  машин.  Коло  села  мені  трапився  знову  цей  сивобородий  гуру.  Він  розмовляв  по  мобільному  телефону  і  вів  розмови  далекі  від  божественних:  пояснював  своєму  далекому  співрозмовнику  скільки  він  брав  грошей  за  участь  у  семінарі,  скільки  слухачів  було,  скільки  вони  заробили  і  як  ці  гроші  будуть  ділити…

«О,  часи,  о,  звичаї!...»

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=435729
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 07.07.2013

Бувальщина

«У  гущавину  доріжка  по  папороті,  
   повз  сизих  кущів,  
   до  Солонського  Яру.  
   Солонський  Яр:  яр  і  село.»
                               (Микола  Хвильовий)

Я  люблю  писати  невигадані  історії  –  описувати  бувальщини,  записувати  справжні  спогади  –  це  набагато  цікавіше  за  будь-які  фантазії.  Єдиний  недолік  цього  жанру  –  звуженість  літературних  прийомів.  Перо  інколи  просто  не  слухається,  не  дозволяє  фантазувати  з  метафорами.  Правда  життя  буває  простою  і  жорстокою  –  слова  замерзають  на  цьому  морозі  реалізму.  Але  її  черствий  чорний  хліб  корисніший  за  будь-які  марципани…  

Це  трапилось  в  селі  П.  –  невеликому  мальовничому  селі  Черленої  Русі  недалеко  від  ностальгічної  долини  Дністра.  Я  навмисно  не  вказую  назви  села.  Варто  мені  написати  це,  як  тут  же  багато  різних  людей  скажуть,  що  така  історія  сталася  зовсім  в  іншому  селі,  і  було  це  не  зовсім  так.  Ця  історія  типова  –  ось  в  чому  біда.  Тому  назва  може  бути  будь-яка.  Спитайте  старих  людей  –  вони  розкажуть  Вам  подібну  історію,  що  сталася  саме  в  їх  селі.

Отже  це  сталося  восени  1946  року.  Рік  в  селі  П.  був  голодним,  люди  їли  лободу.  Якраз  збирали  вбогий  урожай  і  думали  як  дожити  до  весни.  Приїхала  з  райцентру  чорна  машина  з  людьми  в  одностроях  МГБ.  Сказали,  що  привезли  в  село  «уповноваженого»,  і  що  треба  з  головою  колгоспу  (якого  не  так  давно  обрали)  вияснити  деякі  дедалі  оргроботи.  Його  посадили  в  машину  і  повезли  –  більше  його  ніхто  ніколи  не  бачив  і  про  його  долю  нічого  не  чув.  Щезла  людина  ніби  і  не  було.  

А  новий    «уповноважений»  сказав,  що  він  «представник  радянської  влади»  і  приїхав  власне  тут  оцю  радянську  владу  встановлювати.  І  почав  свою  діяльність  по  «встановленню  радянської  влади»  бурхливо  і  з  ентузіазмом.  Спочатку  повісив  на  сільраді  новий  червоний  прапор,  а  на  церкву  великий  амбарний  замок,  сказавши  здивованим  селянам,  що  «релігія  –  це  опіум  для  народу,  тому  церква  закривається  і  буде  перероблена  під  клуб».  Потім  поліз  на  купол  –  не  полінувався  і  спиляв  хрест.  

Після  цього  ходив  по  селу  з  маузером  в  руках.  Побачивши  дітей,  у  яких  від  голоду  опухли  животи  він  тикав  їм  в  живіт  маузером  і  сміявся:  «У  вас  што  тут  всє  дєті  бєрємєнниє?  Ха-ха-ха!»  Потім  підходив  до  селян  тикав  їм  в  обличчя  своїм  улюбленим  маузером  і  шипів:  «Будєтє  чєм  то  нєдовольни  –  я  вас  всєх  на  Колимє  згною!»  

А  потім  наказав  вантажити  все  зібране  зерно  на  підводи  і  сказав,  що  хліб  він  здає  державі.  І  повіз  валку  з  мішками  в  райцентр.  Щоправда,  далеко  він  не  заїхав  –  дорога  йшла  біля  лісу  –  темного  і  густого,  майже  чорного.  І  хлопці  з  лісу  його  таки  перестріли.  Вість  несеться  швидше  за  людей,  навіть  якщо  несеться  серед  лісу.  Не  було  навіть  стрілянини  –  він  чи  то  не  встиг,  чи  то  побоявся  вихопити  свого  маузера  –  перед  ним  були  вже  не  беззбройні  селяни.  Хлопці  з  лісу  повернули  хліб  назад  у  село  і  роздали  людям.  А  «уповноважено»  знайшли  селяни  в  пилюці  на  дорозі  –  він  лежав  і  вигукував  щось  незрозуміле  дивлячись  навколо  переляканими  очима.  Хлопці  з  лісу  не  вбили  його  –  погидували  –  тільки  забрали  зброю  і  розтрощили  нанівець  йому  ноги.  Селяни  пожаліли  цього  «уповноваженого»  (точніше  те,  що  від  нього  лишилося)  -  погрузили  на  підводу  і  повезли  в  районну  лікарню.  Дорогою  «уповноважений»  періодично  здіймав  руки  до  неба  і  кричав:  «Господи!  Порятуй  мене!»  Той  самий,  що  ще  вчора  хотів  знести  церву  і  збивав  з  дзвіниці  хрести,  раптом  згадав  про  Бога  і  заговорив  українською.  Воістину,  бувають  дива  непередбачувані  на  цій  нещасній  землі…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=423010
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 05.05.2013

Холодна весна

(Низка  хокку)

       *        *        *
 Холодний  ранок.
 Землю  весняну  топчу
 Черевиками.

         *        *        *
 Холодна  весна.
 Неіснуючі  квіти
 Згадую…  Сіро.

         *        *        *
 Світ  без  місяця.
 Дорогою  спогадів
 Тяжко  блукати…

         *        *        *
 Маленький  жмуток
 Маю  останніх  "вчора".
 Вчусь  забувати…

         *        *        *
 Сніг,  порожнеча.  
 Нічого  не  чекаю.
 Навіть  смерті…

 (Світлина  автора  віршів)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=414472
рубрика: Поезія, Рубаї, хоку, танка
дата поступления 31.03.2013

Останній етюд відлиги

«Хотів  я  створити  вірші,
На  обличчя  моє  старе  не  схожі.
Перша  вишня  цвіте!»
                       (Басьо)

Я  переглянув  фільм  «Застава  Ілліча»  («Мені  двадцять  років»)  (1963)  режисера  Марлена  Хуциєва  пізно  –  тільки  зараз.  Тоді  як  треба  було  подивитися  цей  фільм  ще  у  шістдесяті  роки.  Але  це  сталося  не  по  моїй  вині.  Подивитися  цей  фільм  в  ті  роки  –  до  відносного  послаблення  тиску  на  культуру  комуністичного  режиму  було  нереально.  Фільм  виходив  на  екрани  довго  і  тяжко  –  його  критикували  і  не  сприймали  офіційні  кола,  потім  нарешті  пустили,  але  цензура  фільм  нещадно  порізала  і  змінила  назву.  Багато  епізодів  режисеру  довелось  перезнімати  заново.  Його  показали  кілька  разів  на  екранах  і  поклали  на  поличку.  Фільм  потрапив  під  негласну  заборону  –  офіційно  він  був  дозволений,  але  був  не  канонічним.  Його  не  лаяли  –  його  замовчували.  Його  не  забороняли  –  його  просто  не  показували.  Точніше  фільм  перестали  показувати.  Хотіли  забути.  Один  із  авторів  сценарію  фільму  –  Геннадій  Шпаліков  покінчив  життя  самогубством.  Чи  то  довели,  чи  то  він  просто  зрозумів,  що  в  цій  країні  йому  працювати  просто  неможливо…  Фільм  став  легендою  –  про  нього  говорили,  сперечалися  на  кафедрах  і  кухнях,  навколо  фільму  точились  дискусії.  Особливо  серед  тих,  хто  його  не  бачив,  а  тільки  про  нього  чув.  

На  перший  погляд  цей  остракізм  фільму  абсолютно  незрозумілий  –  фільм  виглядає  як  зразок  яскраво  зробленої  комуністичної  пропаганди.  Совкового  патріотизму.  При  цьому  фільм  справді  є  твором  мистецтва  –  високого  мистецтва.  А  це  поєднання  дуже  рідкісне.  Як  правило,  у  кіномистецтві  тих  років  фільм  –  якщо  пропагандистський  то  тупий  і  примітивний,  якщо  високохудожній,  то  далекий  від  офіційної  ідеології.  Тут  же  –  небачене  поєднання  –  ні  до,  ні  після  цього.  І  раптом  таке  несприйняття  з  боку  партійного  керівництва  на  найвищому  рівні.    Заперечення  себе.  Своєї  ж  ідеології.  Дивно.  Але  насправді  все  пояснюється  просто.  Фільм  (будь-який!)  не  можна  розглядати  відірвано  від  контексту  епохи.  А  в  той  час  опозиція  до  правлячого  режиму,  протидія  тоталітарній  машині  існувала  у  формі  комуністичної  опозиції  –  інколи  фронди,  інколи  справжньої  опозиції.  Мовляв,  комунізм  будують  але  неправильно.  Не  такий  комунізм  як  треба.  Перекручують  Маркса  і  Леніна.  Правляча  партійна  еліта,  мовляв,  зрадила  ідеалам  комунізму,  думає  тільки  про  себе  і  про  владу.  А  народ  перетворює  в  своїх  рабів.  Не  випадково  у  1962  році  в  місті  Новочеркаську  мирну  демонстрацію  робітників,  які  йшли  під  червоними  прапорами  і  портретами  Леніна  розстріляли.  Кількість  жертв  і  досі  точно  невідома.  І  вся  «вина»  робітників  полягала  лише  в  тому,  що  вони  вимагали  хліба,  молока,  м’яса,    підвищення  зарплати.  А  тут  у  фільмі  (через  рік  після  тих  знакових  подій)  по  вулицях  сучасної  Москви  ідуть  революційні  матроси.  Влада  тут  побачила  мало  не  як  заклик  до  нової  революції.  У  ті  роки  влада  (сама  комуністична)  боялася  комуністичної  опозиції  більше  ніж  білої.  Недарма  звинувачення  в  «троцькізмі»  та  «опортунізмі»  були  найстрашнішими  звинуваченнями  –  мовляв  ти  червоний,  але  не  наш.  Значить  ворог.  Це  були  останні  роки  комуністичної  фронди  та  комуністичної  опозиції.  Дуже  скоро  опозиція  і  фронда  могли  бути  тільки  відверто  антикомуністичні  і  навіть  не  рожеві.  

При  більш  детальному  і  уважному  аналізі  фільму  випливає  багато  цікавих  речей  і  думок.  Це  тільки  на  перший  погляд  автори  замиловуються  совком  і  хрущовками,  потворне  зображають  як  прекрасне,  бо  нічого  кращого  не  бачили.  Насправді  фільм  лежить  в  площині  неореалізму.  І  аж  ніяк  не  вписується  в  шаблони  антиестетичного  «соціалістичного  реалізму».  Це  свого  роду  перенесення  «італійської  весни»  на  інший  ґрунт.  Звичайно,  такий  саджанець  прижитися  не  міг.  Клімат  не  той.  Тай  не  поливали…  Але  автори  фільму  ще  цього  не  знали.  Це  була  епоха  відлиги  –  епоха  надій.  Надій  на  те,  що  людині  буде  нарешті  дозволено  самовиражатися  хоча  б  в  рамках  дозволеного.  Це  ми  знаємо,  що  цим  надіям  не  судилося  збутися,  Марлен  не  став  совітським  Федеріко.    Але  вони  ще  того  не  знали  –  вони  сподівалися.  

Епоха,  час,  люди  тут  справді  зображені  реалістично,  без  прикрас  та  ідеалізацій  властивим  мистецтву  тодішньої  совдепії.  Совок  зображений  совком  –  сірим  потворним  світом  –  ніяким.  І  люди  в  цій  сірості  пробують  будувати  повітряний  замок  –  з  нічого.  Зі  слів  і  спілкування,  з  віршів  і  музики.  Це  вже  було  сміливо,  це  вже  був  виклик.  Фільм  іноді  сприймається  як  документальний.  І  частково  він  таким  і  був  –  у  фільмі  чимало  документальних  кадрів  –  зокрема,  епізоди  поетичного  вечора  у  Політехніці.  Власне,  це  фільму  і  не  могли  пробачити,  і  саме  це  цензура  вирізала  в  першу  чергу  –  кадри  з  Вознесенським,  Євтушенко,  Андрієм  Тарковським  і  голосами  поетів-шістдесятників,  піснями  Булата  Окуджави,  які  звучали  за  кадром.  Ні  до,  ні  після  того  неможливо  було  уявити  поетичні  вечори,  які  збирали  б  велетенські  зали  людей,  які  прийшли  послухати  вірші  –  за  власним  бажанням,  без  оголошень  і  реклами,  просто  почувши,  що  таке  буде.  У  ті  роки  це  було  всім  –  і  можливістю  почути  справжню  поезію,  а  не  ідеологічно  стерильну  нісенітницю  –  офіційно  дозволену,  спробою  знайти  відповіді  на  питання,  яких  все  більше  виникало  в  головах,  навіть  своєрідним  негласним  протестом  проти  маразмів  дійсності.  І  цензура  цього  пробачити  не  могла.  Совітська  цензура  взагалі  не  пробачала  неофіційності,  власної  думки,  самовираження.  Власного  пояснення  чогось  (особливо  якщо  це  стосувалось  суспільства)  –  все  мало  співпадати  з  «лінією  партії»  крок  вправо,  крок  вліво  прирівнювався  до  зради.  А  тут  автори  самостійно  вирішують  питання,  що  таке  патріотизм  і  для  чого  жити.  Крамола…  Сподіваюсь,  якщо  Ви  захочете  подивитися  цей  фільм,  то  Вам  трапиться  в  мережі  саме  не  порізана  цензурою  версія.

Герої  фільму  за  їх  же  словами  «намагаються  бути  щасливими»,  але  в  них  нічого  не  виходить.  І  не  тому,  що  щастя  ефемерне.  Намагаються  знайти  себе.  І  знову  ж  таки  безуспішно.  Герої  зіштовхуються  з  тим,  що  світ  в  якому  вони  живуть  став  лицемірним  і  цинічним.  На  словах  всі  підтримують  партію  і  комунізм,  але  в  душі  їм  глибоко  начхати  на  ті  ідеали  –  оточуючі  героїв  люди  думають  про  матеріальний  добробут  і  розваги.  Звичка  несерйозно  відноситись  до  ідеологічних  догм  переросла  у  них  в  звичку  до  всього  відноситись  несерйозно.  Нівелюються  не  тільки  «комуністичні  ідеали»,  але  і  ідеали  взагалі.  І  герої  фільму  відчувають  себе  чужими  і  глибоко  самотніми  в  цьому  світі  цинізму.  У  них  наростає  внутрішній  протест.  Який  не  може  ще  вилитись  в  форму  відкритої  боротьби  з  системою.  Герої  досі  живуть  в  світі  ілюзій  –  мовляв  хибна  не  ідея  комунізму,  а  те  як  її  втілюють  в  життя.  Герої  приречені  в  своєму  світі  ілюзій  –  мають  загинути  або  ілюзії  або  герої.  Але  вони  ще  не  знають  про  це.  У  них  збільшується  кількість  запитань  на  які  немає  відповіді.  У  пошуках  цих  відповідей  вони  навіть  звертаються  до  потойбічного  світу  –  спілкуються  з  душами  померлих.  Ну  де,  коли  ще  в  чисто  «совітському»  кінематографі  можливий  був  такий  сеанс  спіритизму?!  Але  відповіді  вони  не  знаходять  і  там.  Фільм  завершується  розривом  героя  з  сучасниками  –  для  нього  вони  чужі.  Герой  не  знаходить  себе  в  цьому  світі.  Мусить  продовжувати  розбудовувати  світ  своїх  фантазій  все  глибше  відриваючись  від  дійсності.  Судячи  по  всьому  йому  пощастило  –  він  не  збожеволів.

У  фільмі  з’являються  образи  і  слова  немислимі  для  тодішнього  «соцреалізму»  -  герой  говорить  про  тридцять  сьомий  рік  і  про  те  що  він  не  може  «ставитись  до  цього  року  несерйозно»,  висловлює  бажання  набити  морду  типовому  гебістському  стукачу,  який  підозрює  колегу  в  нелояльності  до  влади  тільки  тому,  що  він  «щось  не  договорює»  і  намагається  завербувати  героя  фільму  в  якості  «сексота»  -  «сєкрєтного  сотрудника  КГБ».  При  цьому  стукач  бачить  крамолу  не  в  тому,  що  людина  говорить,  а  в  тому,  що  людина  про  щось  мовчить.  Ну  де  ще  яв  якому  фільмі  тих  років  це  показано?!  

Це  останній  комуністичний  фільм.  Потім  комуністичних  фільмів  вже  не  знімали.  Бо  той  низькопробний  ширпотреб  про  перевиконання  плану  бригадою  бетонників  не  можна  назвати  фільмом  –  твором  мистецтва.  Такі  «фільми»  -  ідеологічну  нісенітницю  -    робили  виключно  заради  зарплати,  нещирими  були  і  режисери,  і  артисти.  Вони  не  вірили  в  те  що  говорили  –  а  це  відчувається.  Або  фільми  знімали  високохудожні,  але  антикомуністичні  –  і  це  теж  було  видно  неозброєним  оком.  Фільм  нібито  про  громадянську  війну  і  червоних  комісарів,  але  в  фільмі  явна  апологія  білого  руху  і  білих  офіцерів.  Або  такі  натяки  і  підтексти,  що  просто  дивуєшся,  як  цензура  це  не  помітила  і  пропустила.  Наприклад,  серіал  «Сімнадцять  миттєвостей  весни»  -  там  під  виглядом  фашистської  Німеччини  зображено  Совітський  Союз,  під  виглядом  гестапо  –  КГБ.  Це  легко  вгадувалося.  Крім  апології  західного  способу  життя.  

Отож  не  дивно,  чому  фільм  «Мені  двадцять  років»  став  таким  популярним  серед  фрондуючої  інтелігенції  тих  років,  свого  роду  символом  «відлиги»  -  це  фільм  в  якому  люди  сподівалися,  що  жахіття  сталінізму  назавжди  відійшли  в  минуле,  що  маразми  сьогодення  тимчасові.  По  суті  цей  фільм  –  етюд.  Останній  етюд  відлиги.

(На  світлині  –  кадр  з  фільму)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=414250
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 31.03.2013

Цигарка для Мельпомени

«Я  знаю  світ  –  старий  і  повний  бруду…»
                             (Франсуа  Війон)  

Гюстав!
Ти  ж  не  жив  у  часи  пихатого  Риму,
На  тебе  ж  не  тиснули  
Кам’яні  лапи  його  форумів,
Ти  ж  не  пив  отруєне  вино  цезарів,
Не  сидів  за  столом
Огидної  трапези  
З  черговим  Калігулою.
Чому  ж  твої  книги  сповнені
Такою  нудьгою  віковічною
Такою  безнадією  сірою?
Чому  слова  твоїх  апостолів,
Твоїх  героїв  –  вічно  невчасних,
І  поборників  істини
(Нікому  черговий  раз  не  потрібної)
Квітами  зів’ялими
На  могилу  історії?
Не  сумуй,  виноградарю!  
Виноробе  прозорих  романів.
Твій  трунок  не  сьогодні
Загуслий.
Не  в  мою  чашу  тиснений…  

Примітка:
Дружня  порада  –  не  читайте  роман  «Мадам  Боварі»  під  стукіт  коліс  поїзда  –  того,  що  його  тягне  паротяг  який  вперед  летить…  Особливо  взимку.  Краще  вже  «Спокусу  святого  Антонія»  або  «Саламбо»  -  але  не  сьогодні.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=413032
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 27.03.2013

Меланхолійний підсніжник

«Рись
 Снилась  у  лісі  заблукалому  мельнику…»
                           (Даниїл  Хармс)

Березень  кульгавим  сухотником
Шкутильгає  між  будинками  алюзій
Хворого  міста  навіювань,
Кварталами  календариків,
Де  намальовані  котики  –  
Не  ті,  що  пухнасті  й  весняні,
А  ті,  що  бруднять  черевики  рівноваги
І  псують  меблі  спокою
Гострими  кігтями  образ,
Де  садист-потворка  
Уявляє  себе  поетом.
А  скриня  з  наркотиками
Яку  сомнабули  
Називають  «телевізором»
Перетворюється  у  скриньку  Пандори
Де  навіть  на  дні  –  
Навіть  на  тому  темному  і  глибокому  дні
Не  лишається  надії
Хоча  б  у  вигляді  томика  Флобера
Чи  вусатого  Бержерака
Того,  що  де.
Сірано!
Тобі  пощастило  –  
У  твій  час  філософи
Розуміли  слово  «честь»
І  володіли  шпагою,
Не  носили  рожеві  окуляри  добробуту,
Не  співали  дифірамби  сифілітикам,
Не  славословили  маніякам,
Не  ходили  біля  їх  пам’ятників.
Бароко.  Епоха  великого  «не».

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=413012
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 27.03.2013

Кудлатий світ

(Низка  неканонічних  хокку)

     *      *      *
 Кудлатий  світ!
 Чому  в  його  нудьзі
 Жити  довелось?

       *        *        *
 Забуте  село.
 Давно  там  ніхто  не  живе.
 Крім  пса  чорного…

       *      *      *
 На  старій  кухні
 Ніжний  чаю  аромат.
 Холодний  ранок.

       *      *      *
 Старий  безхатько.
 Йому  теж  безнадійно.
 Грудневий  вечір…

         *      *      *      
 Від  суєти  міст
 Я  знову  в  гори  іду.
 Вітряний  ранок.

         *      *      *
 У  цьому  театрі
 Лялькою  бути  не  хочеться.
 Дивні  роки…

       *      *      *
 Багаття  жарке
 Нашого  світу  суму  –  
 Сонце.  Очі  сліпить.

       *        *      *
 Осінь  дивна.
 Самотньо  споглядаю
 Вчинки  людей…

         *        *        *
 Хотів  вітром  стати
 Коли  всі  думки  стали    
 Віршами  жовтня…

         *        *        *
 Старий  екскаватор.
 Дощ  осінній  в  минуле  пішов…
 Місяць  в  ковші.

         *        *        *
 Нірвана.
 Стороннім  вхід  
 Заборонено.

         *        *        *
 Нині  ми  багачі  –  
 Осінь.  А  десь  блукає
 Зима  Робін  Гуд.

         *        *        *
 Білі  яблука
 Нагадали  про  небо…
 Де  райський  сад?

         *        *        *
 Машини  везуть  
 Машин  -  кудись  далеко…
 Осінні  дороги.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=412837
рубрика: Поезія, Рубаї, хоку, танка
дата поступления 26.03.2013

Замiсть епiлогу

(Насправді  просто  епілог  до  повісті  «Батальйон  смерті»)

«Тут  прихожани  –  діти  праху…»
           (Осип  Мандельштам)

 Я  завершив  службу  і  отримав  на  руки  документи  про  звільнення  в  запас.  Довгоочікуваний,  омріяний  день  настав.  Я  попрощався  з  друзями.  Мій  старий  і  вірний  друг  вірменський  художник  попросив  мене  лишитися  ще  на  один  день.  Він  теж  мав  їхати  додому,  але  йому  не  дали  документів.  Ще  й  кинули:  «Не  треба,  щоб  вони  їхали  додому  разом.»  Він  просив:  «Заночуй  тут  ще  одну  ніч,  а  завтра  ми  поїдемо  до  мене  в  гості  –  і  ти  побачиш  що  таке  справжня  кавказька  гостинність!  Якщо  скажеш  –  хочу  їхати  до  тебе  в  гості  на  машині  кольору  шоколаду  –  і  я  тобі  це  влаштую!  Ти  не  уявляєш  яке  ми  влаштуємо  свято!»  Але  на  свій  сором  і  ганьбу  я  відмовився.  Я  сказав:  «Вибач,  але  в  цих  стінах  у  цьому  світі  я  не  можу  лишатися  більше  ні  хвилини.  Я  просто  мушу  піти  з  цього  світу  –  і  негайно…»  «Тоді  йди  –  значить  так  судилось.»

 Я  вийшов  за  ворота  КПП,  подивився  на  небо  по  якому  пливли  білі  пухнасті  хмари,  розкинув  руки,  наче  хотів  ними  охопити  весь  світ  і  вигукнув  на  все  горло:  «Свобода!!!»  На  мені  ще  була  остогидла  радянська  форма,  але  я  знав,  що  через  пару  днів  скину  її  назавжди.  Солдати,  що  чергували  в  той  день  на  КПП  побачившу  цю  сцену,  гідну  пензля  Ге  чи  Пікассо  розсміялись.  Може  вони  знали,  що  свободи  насправді  не  існує,  і  ми  вічно  приречені  перебувати  у  в'язниці  свого  тіла,  може  просто  зрозуміли,  що  справжні  свобода  схована  у  власній  душі,  а  решта  іллюзія  -  не  знаю...  
   
 Я  звільнився  в  той  самий  день  –  8  травня  –  коли  прийшов  два  роки  тому  в  військомат  щоб  сісти  в  автобус  набитий  такими  самими  постриженими  на  лисо  людьми,  які  їхали  в  невідоме.  Я  вертався  тим  самим  дивним  маршрутом,  що  і  приїхав  до  «Батальйону  смерті».  Навіть  в  столиці  імперії  зайшов  до  тої  самої  Третьяковської  галереї  і  так  само  годинами  дивився  зачаровано  на  картини  Врубеля.  Навіть  зловим  такі  самі  неприязні  погляди  іноземних  туристів  –  неприязні  щодо  форми  яку  я  досі  носив.  Але  я  їхав  додому  по  зовсім  іншій  країні  –  щось  змінилось  за  ці  два  роки  –  щось  невловиме,  сама  атмосфера…

 Я  часто  сумніваюсь  в  доречності  і  сенсі  своєї  правдивості  -  цього  зображення  темних  сторінок  людського  буття...  Як  хочеться  писати  про  прекрасне,  високе,  мудре...  Але  саме  це  -  оця  пережита  чорнота,  побачена,  відчута  темрява  людських  душ  змушує  це  описати.  Для  чого?  Навіщо?  В  світі  так  багато  паскудства.  Я  часто  думаю,  що  література  покликана  саме  зображати  світ  і  людей  кращими  ніж  вони  є  насправді,  щоб  подарувати  нам  сенс  і  радість  буття...  Але  не  писати  про  це  -  цього  вже  я  не  можу.  Занадто  довго  це  я  носив  у  собі,  носив  цю  зневіру  в  людину.  А  в  людину,  наспрваді,  треба  вірити...  

 Я  дуже  часто  сумніваюсь  і  не  бачу  сенсу  у  тому,  що  я  пишу...  Чи  зробить,  хоч  когось  хто  прочитає  це,  моя  писанина  кращим?  Добрішим?  Чистішим?  Не  знаю...  Часто  згадую  все  пережите  і  думаю  -  а  чи  не  було  все  це  дарма?  Ні,  напевно  все  таки  не  дарма...

 Так,  сто  разів  правий  той,  хто  скаже,  що  «дідівщина»  і  всі  армійські  маразми  створені  не  совітами  і  не  «радянською»  системо.  Що  «совок»  тут  ні  до  чого.  Все  це,  ця  природжена  жорстокість  закладена  десь  в  глибинах  єства  людини.  І  форма  та  зброя,  що  людина  тримає  в  руках  тільки  звільнює  це  зло.  І  жахливі,  нестерпні  умови  життя    тільки  посилюють  це,  перетворюють  людину  на  звіра.  Я  колись  чув  від  одної  інтелігентної  і  дуже  розумної  людини,  яку  щиро  поважав  (до  цього  як  почув  цю  фразу,  звісно),  яка  сказала,  виправдовуючи  звірства  армії  яку  вважала  своєю,  рідною  –  мовляв,  «на  війні  звіріють  всі»,  тому  нічому  дивуватись.  Ні  не  всі!  Не  всі!!!  
   
 В  радянському  варіанті  вся  ця  дідівщина  і  всі  ці  маразми  було  особливо  потворні  і  жахливі…  Я,  звісно,  не  можу  судити  про  інші  армії,  наприклад,  про  французький  «іноземний  легіон»,  хоча  в  мене  є  знайомі  які  там  служили.  Але  я  там  не  служив.  Я  не  пережив  тої  атмосфери,  а  значить  і  судити  не  маю  права.  Але  все  таки  –  жорстокість  там  мала  хоч  якийсь  зміст,  хоч  якусь  логіку  –  тут  же  –  повне  безглуздя,  повний  абсурд.  І  люди  –  живі  люди  приносились  в  жертву  цьому  абсурду…  І  про  них  забути?  Я  до  сих  пір  пам’ятаю  обличчя,  очі  і  слова  цих  людей  ніби  це  було  вчора…

 (Написано  на  основі  реальних  подій  1983  –  1985  років.  Світлина  з  мережі.)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=410284
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 19.03.2013

Розмова без слiв

«Докучили  мені  слова,  слова,  слова…»
         (Арсеній  Тарковський)

«Знайти  б  людину,  яка  забула  слова  
і  поговорити  б  з  нею…»
         (Чжуан  Цзи)

 Спілкування  людей  –  це  необов’язково  слова.  Навіть  інколи  взагалі  не  слова  –  розмови  бувають  без  слів.  І  в  цих  розмовах  вдається  інколи  сказати  про  найголовніше,  про  найсокровенніше…  У  цьому  я  переконувався  не  раз.  Але  вперше  це  зримо  і  ясно  я  відчув  одного  дня  на  службі  N-ській  військовій  частині  у  1984  році.  

 Якось  наказали  мені,  одному  литовцю  і  ще  кільком  солдатам  щось  там  робити  в  «ленінській  кімнаті»  -  чи  то  стільці  ремонтувати  чи  то  вікна  і  «бойовий  листок»  заодно  намалювати.  Ленінська  кімнати  була  вся  завішена  стендами  на  тему  –  як  то  погано  служити  в  американській  армії  і  як  то  добре  в  радянській.  Щоправда,  стенди  про  радянську  армію  мені  нагадували  якусь  чи  то  казочку  чи  то  утопію.  А  фотографії  свавілля  в  американській  армії  мені  чомусь  надто  нагадували  те,  що  я  щойно  бачив  в  казармі…  Згадався  якийсь  фільм  про  революцію,  куди  солдат  поведи  з  виховною  метою.  Там  були  епізоди  про  те,  яка  погана  була  царська  армія.  Тільки  нам  чомусь  вона  здалась  курортом  в  порівняно  з  нашим  буденним  життям.  Ще  згадався  чомусь  солдатський  віршик  –  породження  місцевого  фольклору  (певно  перероблений  з  якогось  зразка  зовсім  на  іншу  тему):

 …Куди  там  Достоєвському  з  романами  убогими
         Дізнався  б  він  покійник  як  тут  по  морді  б’ють…  

 Чому  саме  Достоєвський  –  для  мене  так  і  лишилось  загадкою.  Про  армію  він  не  писав…  

 Будь-яка  робота  в  «ленінській  кімнаті»  вважалась  свого  роду  відпочинком  –  ми  насолоджувались  теплом  і  безтурботністю.  Хотілось  поговорити,  але  мовний  бар’єр  дещо  заважав  –  втрачались  підтексти  і  натяки.  Та  й  про  багато  речей  говорити  було  небезпечно  –  могли  донести.  

 Раптом  я  взяв  в  руки  два  олівці  –  синій  та  жовтий,  і  тримаючи  їх  разом  на  фоні  плакату  з  червоним  прапором  сказав  задумано:

 -  А  раніше  то  було  все  зовсім  інакше…

 Литовець  взяв  зі  столу  три  олівці  –  жовтий,  зелений  та  червоний  і  відповів  з  акцентом:

 -  Так,  зовсім  було  інакше…  

 Ми  зрозуміли  один  одного  без  слів.  Навіщо  слова  і  запитання  коли  і  так  все  ясно?  Ми  стали  хорошими  друзями.  Не  один  раз  виручали  і  допомагали  один  одному.  Після  армії  я  думав,  що  зустрітись  вже  не  доведеться  –  адже  в  кожного  свій  шлях.  І  своя  Батьківщина.  Але  ми  зустрілись.  У  січні  1991  році  на  барикадах  у  Вільнюсі  –  щоб  загинути  «за  нашу  і  вашу  свободу»  або  здобути  її.

 (Написано  на  основі  реальних  подій  1983-1984  та  1991  років.  Світлина  з  мережі.)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=410282
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 19.03.2013

Караул iменi Омара Хайяма

«Хутчіш  вина  несіть,  бо  я  загину,
   Хай  щоки  запалають  мов  рубіни!
   Якщо  помру  –  вином  мене  омийте
   Й  лозою  перевийте  домовину!»
                       (Омар  Хайям)

 Різні  бували  караули  в  N-ській  військовій  частині  на  точці  «Пира».  Різні.  Проте  один  запам’ятався  всім  надовго.  Став  легендарним.  Я  назвав  його  «Караул  імені  Омара  Хайяма»  -  мені  його  учасники  видались  філософами  і  математиками.  

 Спочатку  все  йшло  банально:  зима,  мороз  під  сорок,  снігу  намело.  Прапорщика  П.  і  солдат  посадили  на  машину  –  бувалий  в  бувальцях  "газик".  І  поїхали  вони,  потрясло  їх,  похитало  спочатку  по  асфальтним  а  потім  по  лісовим  дорогам  крізь  заметілі  на  «точку»  -  кілька  бункерів  серед  тайги,  радіостанція,  антена,  караулка  і  склади.  Ще  колючка  і  ліхтарі.  І  сніги  –  нескінченні,  глибокі  і  білі-білі.  Як…  Як…  Як  смерть  сама!  Як  наречена!  Смерть  і  наречена  вдягаються  в  біле.  Бо  такі  вони.

 Старий  караул  як  водиться  зрадів  приїзду  зміни,  розповів  страшну  історію  як  на  вартового  минулої  ночі  напала  зграя  голодних  вовків  і  він  відстрілювався,  посварились  трохи  за  сирі  дрова  (а  де  їх  візьмеш  сухих?  Всі  сухі  сосни  та  берези  в  діаметрі  дві  милі  вже  були  попиляні!),  і  так  би  мовити  «зміну  зали  –  зміну  прийняли».  Почалась  звичайна  караульна  нудьга  –  холодно,  тоскно.  На  «Пирі»  це  відчувалось  особливо.    

 Проте  начальник  караулу  прапорщик  П.  вирішив,  що  нудьга  –  це  не  для  нього.  З  собою  він  взяв  невелику  валізку.  Солдати  наївно  думали,  що  там  у  нього  сховано  томик  Маркса,  п’єси  Лопе  де  Вега  та  статут  збройних  сил.  Нічого  подібного!  Прапорщик  розкрив  валізку  і  якось  радісно  посміхнувся,  хоч  і  зарані  знав  що  він  там  побачить  –  бо  сам  же  пакував.  Там  лежали  як  немовлята  в  колисці  пляшечка  з  прозорою  як  сльоза  рідиною  вітчизняного  виробництва.  Та  чарочка  об’ємом  триста  мілілітрів  з  гранями  на  зовнішній  стороні.  Таку  чарочку  прапорщики  називали  «гранчак».  І  не  відкладаючи  справу  в  довгий  ящик  бойовий  командир  почав  шукати  істину  –  сховану  десь  там  на  дні.  

 Проте,  чи  шлях  пошуку  був  обраний  невірно,  чи  баланс  між  тверезістю  й  cп’янінням  був  порушений,  але  чарочка  за  чарочкою,  пляшечка  за  пляшечкою  –  і  командир  впав  зі  стільця  на  підлогу  і  поринув  у  таємничий  світ  марень.  

 Солдати  помітивши,  що  бойовий  командир  без  свідомості  прийняли  командування  на  себе.  Після  короткої  наради  було  прийняте  відважне  рішення  пробиватися  крізь  заметілі  до  села  Пира,  що  було  в  кількох  кілометрах  від  караулки.  Понишпорили  по  кишенях,  знайшли  кілька  кольорових  папірців  з  портретом  Леніна  і  відправили  гінця.  Можете  уявити  собі  з  яким  нетерпінням  вони  його  чекали!  Але  він  прийшов!  Прийшов!  І  приніс  кілька  пляшечок  з  досить  таки  прозорим  напоєм.  Покликали  вартового:  «Йди  сюди!  Досить  там  стовбичити!  У  нас  тут  є  дещо!»  

 Через  деякий  час  в  караулці  валялися  на  підлозі  вже  не  тільки  прапорщик  але  і  весь  караул  у  непритомному  стані.  По  караулці  були  розкидані  автомати,  багнети,  магазини  з  патронами.  Коротше,  бенкет  удався  на  славу.  

 І  все  було  б  нормально,  проспались  би  до  наступної  зміни  і  далі  знову  –  свідомість  як  скло  і  на  службу.  Але  сталось  непередбачуване.  Як  на  зло  саме  в  цей  день  і  саме  в  цей  час  принесло  на  «Пиру»  перевірку  з  гарнізону.  Приїхали  полковник  і  генерал.  В  караулці  тим  часом  один  із  солдатів  приходив  потрохи  до  тями.  Він  почув  звуки  мотору  автомобіля,  зрозумів,  що  тут  щось  не  так  як  завжди,  схопив  автомат  і  бігом  на  пост  навіть  не  зачинивши  двері  до  караулки.  На  посту  він  почав  репетувати  як  ненормальний  «Стій  стріляти  буду!!!  Стій  не  підходити!!!»  Можна  подумати  щось  запах  самогону  не  було  чути  від  нього  за  сто  метрів.  Але  то  байка.  У  караулці  перевіряючи  побачили  досить  колоритну  картину.  О,  де  старина  Хайям!  Він  міг  це  зрозуміти,  міг  би  це  оспівати.  Але  полковник  з  генералом  були  далекі  від  персидської  поезії,  далекі  від  ідей  суфізму…

 Караул  в  повному  складі  повантажили  на  машину  і  відвезли  в  гарнізонну  гауптвахту.  Скандал  був  –  ще  той.  Проте  старий  добрий  звичай  вшанування  Діоніса  –  бога  лози  та  келихів  і  далі  тривав…

 (Написано  на  основі  реальних  подій  1983  –  1985  років.  Світлина  з  мережі.  Там  –  на  «Пирі»  були  такі  ж  пейзажі.)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=409992
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 18.03.2013

КПП

«Не  бачив  нічого  більш  потворного  ніж  цей  заклад,  
 проте  люди  ще  більш  відразливі…»
           (Максим  Горький)


 Як  і  в  кожній  військовій  частині  в  N–ській  військовій  частині  було  КПП  –  контрольно-пропускний  пункт  –  місце  зв’язку  замкненого  світу  «батальйону  смерті»  з  зовнішнім  світом.  Точка  контакту.  Місце  де  люди  могли  потрапити  з  одного  буття  в  інше.  Якщо  в  них  на  те  було  законне  право  –  дозвіл.  Тут  відбувалась  зустріч  з  родичами  якщо  вони  приїхали  з  візитом.  Вже  по  самій  суті  своїй  місце  було  культове.  

 На  КПП  цілодобово  чергували  солдати.  Причому  цей  наряд  на  КПП  вважали  якоюсь  нагородою  –  в  цей  наряд  рвалися,  тут  чергувати  жадали.  Заради  призначення  в  наряд  на  КПП  вислужувались  перед  офіцером,  принижувались,  випрошували.  При  цьому  дозволяли  чергувати  на  КПП  тільки  дуже  вузькому  коли  «обраних».  Заради  того,  щоб  потрапити  в  це  коло  деякі  солдати  готові  були  відремонтувати  що  завгодно,  затрати  бозна  які  зусилля  і  працю.  Більшість  про  наряд  на  КПП  навіть  і  не  мріяли  –  сприймали  це  як  щось  недосяжне  і  на  коло  обраних  дивились  з  прихованою  заздрістю  і  часто  з  показною  зневагою.  

 За  час  моєї  служби  –  а  це  було  у  1983-1985  роках  -    два  роки  я  так  ні  разу  не  чергував  на  КПП  і  не  прагнув  цього.  Чому  деякі  солдати  робили  з  цього  чергування  культ  я  довго  не  розумів.  Хоча  служба  легка  –  відкрити  ворота,  закрити  ворота,  козирнути  начальству.  Але  сенс?  Сидіти  добу  в  маленькому  приміщенні  доволі  холодному.  Збігати  в  магазин?  Зловить  патруль.  Посадять  на  «губу».  Але  несподівано  мені  став  зрозумілий  сенс  цього  жадання.

 Якось  я  стояв  на  посту  біля  складів  НЗ.  Цей  пост  був  розташований  недалеко  від  КПП.  Вечір.  Біля  дверей  КПП  нервово  крутиться  один  солдат.  Він  був  родом  з  одної  південної  країни  де  високі  засніжені  гори,  тепле  море  і  запашні  квіти.  І  люди  особливо  гарячі  і  темпераментні.  Назву  його  Гоча.  Хоча  ім’я  його  було,  звісно,  не  таке.  Це  міг  бути  і  зовсім  інший  солдат  з  зовсім  іншої  країни.  Двері  на  КПП  чомусь  закриті  зсередини.  Гоча  нервово  смикає  за  ручку  і  стукає:

 -  Слухай,  пусти!  Я  п’ять  хвилин  посиджу  і  піду.  
 -  Гоча,  іди  звідси!  Іди  в  казарму!
 -  Ну  що  тобі  шкода  чи  що?
 -  Зараз  офіцер  побачить,  що  ти  тут  сидиш  –  на  «губу»  і  тебе  і  нас  посадять!  Іди  звідси!
 -  Ну  не  побачить!  Чого  він  сюди  піде?
 -  От  приїдуть  твої  родичі,  чачу  привезуть  –  будеш  тоді  з  ними  на  КПП  сидіти.  А  так  не  можна.
 -  Ось  ти  який!  

 Тут  із-за  воріт  пролунав  жіночий  голос:  

 -  Солдатики!  Ви  здається  щось  хотіли?

 На  Гочу  це  подіяли  як  удар  струмом.  Він  почав  ломитися  в  двері:
 -  Я!!!  Я  хотів!  Я  дуже-дуже  хотів!!!  А-а-а!!!  Пусти!
 -  Гоча!!!  Іди  звідси!  

 Гоча  зрозумів,  що  його  на  КПП  не  пустять.  Він  обхопив  голову  руками.  Здається  було  б  у  нього  на  голові  волосся,  а  стрижка  «під  нуль»  -  він  би  його  повисмикував:

 -  А-а-а!!!  Я  більше  так  не  можу!  Не  можу!!!  

 І  поліз  через  паркан.  Не  знаю  чим  для  нього  тоді  кінчилась  ця  пригода.  

 Виявилось  що  на  КПП  інколи  приходили  дівчата  відповідної  поведінки  і  «спілкувалися»  з  чергуючи  ми  солдатами.  На  КПП  була  кімната  відведена  для  зустрічі  з  родичами  якщо  вони  приїжджають  в  гості.  Саме  цю  кімнату  і  використовували  для  «спілкування».  Дівчата  приходили  переважно  нетверезі,  «спілкувались»  з  солдатами  безкоштовно  –  бо  які  в  солдат  гроші.  Ще  й  приносили  для  солдат  подарунки  –  горілку  і  дешеві  цукерки.  Чим  пояснювалась  така  альтруїстична  поведінка  цих  дівиць  –  незрозуміло.  Один  солдат  висунув  версію,  що  це  вони  чинять  з  патріотичних  міркувань.  Замполіт  висловив  якось  протилежну  думку,  що  цим  дівчатам  платить  Пентагон  і  вини  завербовані  ЦРУ  з  метою  розбестити,  відволікти  від  служби  радянських  солдат  і  заразити  їх  поганими  хворобами.  І  ще  додав,  що  якщо  когось  зловить  за  процесом  зради  радянській  Батьківщині,  то  віддасть  під  трибунал.  Але  чергові  чомусь  на  цю  погрозу  не  зважали.  Так  само  не  зважали  на  те,  що  дійсно  можна  було  захворіти.  І  то  не  на  одну,  а  одразу  на  кілька  поганих  захворювань  одночасно.  І  один  солдат  таки  захворів.  Його  відправили  до  шпиталю,  але  вся  частина  чомусь  над  ним  сміялася  –  не  розумію,  що  тут  смішного…  

 Один  мій  знайомий  –  теж  з  тої  самої  південної  країни  –  мельком  бачив  тих  дівчат.  Казав  що  на  них  дивитись  огидно,  не  те  що  з  ними  спілкуватись.  Розмовляють  вони  використовуючи  приблизно  тільки  п’ять-десять  слів  відмінюючи  їх  і  комбінуючи  в  різних  комбінаціях  виражаючи  цим  убогий  спектр  своїх  думок  та  відчуттів.  

 Розповідають,  що  був  якось  на  КПП  курйозний  випадок.  Літній  вечір.  Приходить  на  КПП  дівиця  густо  і  яскраво  намальована,  в  платтячку  та  в  туфлях-шпильках.  Каже,  що  дуже  любить  солдат,  але  тільки  досить  незвичайним  способом  і  не  роздягаючись.  Солдатики,  звичайно,  здивувались,  але  все  одно  зраділи.  Один  навіть  вигукнув:  «Та  яка  різниця  куди?!»  Але  чи  то  щось  їм  видалось  підозрілим  чи  то  просто  вони  звикли  до  певних  традицій,  але  цю  дівицю  взяли  і  роздягли  не  дивлячись  на  її  бурхливі  протести.  І  дивляться,  що  то  не  дівчина,  а  хлопець.  Можна  тільки  собі  уявити  які  вони  були  шоковані.  Більше  ті  двоє  солдатів  ніколи  не  чергували  на  КПП.  А  в  одного  стався  навіть  якийсь  психічний  зрив  –  він  довго  ходив  як  неприкаяний,  щось  бурмотів  сам  до  себе,  його  погляд  виражав  розгубленість.  Ніби  життя  раптом  втратило  сенс.  Може  він  просто  зрозумів,  що  світ  в  якому  він  живе  огидний  і  оточуючі  люди  нічого  крім  відрази  викликати  не  можуть?  І  внутрішній  світ  більшості  оточуючих  людей  потворний  і  що  інколи  хочеться  розрядити  в  цих  людей  весь  магазин  автомата,  але  вони  теж  люди.  Хай  навіть  не  люди,  але  живі  істоти.  І  не  мені  судити,  бо  «не  судіть  і  судимі  не  будете».  І  «мені  отмщеніє  і  аз  воздам!»

 (Написано  на  основі  реальних  подій  1983  –  1985  років.  Малюнок  з  мережі.  Хто  автор  –  не  пам’ятаю.  Але  автору  дуже  вдячний.)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=409987
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 18.03.2013

Квiти i чоботи - Замiсть передмови

(передмова  до  повісті  «Батальйон  смерті»)

«На  осінньому  вітрі
 Збираю  каміння…»
     (Танеда  Сантока)

 Я  не  хотів  писати  цю  повість.  Більше  того  –  я  був  просто  впевнений,  що  я  ніколи  не  стану  писати  про  те,  що  довелось  мені  пережити,  побачити,  почути    в  армії  під  час  служби  у  1983  –  1985  роках.  Нормальна  людина  просто  не  повинна  бачити  все  це.  Цього  не  повинно  бути  ні  в  армії,  ні  в  будь-якому  мініатюрному  світі  в  якому  жили  і  живуть  люди.  Про  багато  чого  побаченого  я  так  і  не  написав  і  не  напишу  –  даруйте  мені  за  це.  Були  речі  занадто  огидні  і  потворні  –  перо  протестує,  відмовляється  служити.  У  ті  роки  в  мене  взагалі  була  думка,  що  це  все  неможливо  описати.  І  ніхто  про  це  не  напише,  бо  не  дозволять.  Та  й  не  зможе  –  слова  і  образи  бліднуть.  Тільки  Данте  і  Сайгьо  наважились  писати  про  пекло  –  наважились  сказати,  що  вони  зійшли  у  самі  його  глибини  і  повернутись  назад.  Хоча  серед  солдат  ходили  чутки  про  якогось  хлопця,  що  наважився,  спробував  цей  світ  описати,  але  йому,  звісно,  не  дозволили  все  це  опублікувати.  Як  виявилось,  спроби  писати  про  це  були  не  тільки  в  нього  –  багато  людей  спробували  зобразити  внутрішній  розклад  армії  в  кінці  епохи  маразмів.  

 Те,  що  я  бачив  і  що  пережив,  те,  що  пережив  не  тільки  я  –  ціле  покоління  юнаків  сповнених  мрій  та  ідеалів  –  цього  не  повинно  бути.  Армія  повинна  бути  інакшою.  Я  не  є  пацифістом  чи  хіпі  –  я  прекрасно  усвідомлюю,  що  поки  існує  світ,  допоки  існує  держава  і  людське  суспільство,  армія  мусить  бути.  Але  вона  повинна  бути  інакшою.  

 Я  пішов  в  армію  добровільно.  Не  уникав,  не  тікав  армії.  Більше  того  –  я  хотів  служити  в  армії.  Але  я  хотів  служити  в  іншій  армії.  Сподіваюсь,  що  в  сучасних  арміях  багато  чого  змінилось  на  краще,  і  тих  жахів,  які  довелось  побачити  нам  просто  вже  немає.  Але  тим  людям,  які  витримали  це  все,  або  не  витримали  і  загинули  слід  поставити  пам’ятник.  І  нехай  ця  повість  буде  цим  маленьким  скромним  пам’ятником.  Я  не  знаю,  наскільки  мені  вдалось  виконати  це  моє  надзавдання  –  я  побачив  і  можу  написати  тільки  про  якісь  крихітну  частку  тих  жахів,  які  відбувались  у  час  занепаду  епохи.

 Я  не  знаю  яка  атмосфера  панує  в  арміях  деяких  країн  зараз  –  я  не  можу  писати  про  те,  чого  я  не  бачив.  І  я  пишу  не  про  це.  Дуже  багато  людей  пройшли  через  все  це  або  навіть  через  набагато  гірше,  багато  хто  не  повернувся  з  тої  армії  або  повернувся  в  цинковій  труні  чи  повернувся  –  але  скаліченим  –  фізично  або  духовно.  Пройшло  більше  двадцяти  п’яти  років  –  більше  чверті  віку.  Сподіваюсь,  що  я  не  розголошую  якоїсь  «державної  таємниці»  якоїсь  там  країни  –  пройшов  час,  змінилась  епоха.    Але  досі  спогади  про  ті  роки  не  дають  спокою.  

 Акутагава  Рюноске  колись  написав  новелу  «Про  себе  в  ті  роки».  У  ній  спогади  є  якоюсь  ностальгічною  піснею  про  молодість.  Нехай  сумною  як  будь-яка  новела  Акутагави,  але  світлою.  Я  хотів  би  писати  новели  про  свої  світлі  спогади,  або  навіть  про  світлі  моменти  понурих  епізодів  свого  життя.  Але  не  можу  –  я  мушу  написати  про  те,  про  що  прийнято  зараз  забувати.  Я  намагався  написати  не  про  себе  в  ті  роки,  а  саме  про  ті  роки.  Армія  як  дзеркало  відображала  ту  епоху,  те  суспільство.  

 Я  ніколи  не  шкодував,  що  пройшов  через  це  все.  Хоча  в  ті  роки  була  популярна  приказка:  «Армія  –  це  школа  життя,  але  краще  її  пройти  заочно».  Я  не  шкодую,  про  пройшов  цю  жорстоку  школу.  Я  побачив  тодішнє  життя  таке  яким  воно  було,  я  позбувся  ілюзій  щодо  людини,  суспільства,  ідеологій.  Я  побачив  комунізм  таким,  яким  він  насправді  є  –  адже  в  тих  військових  частинах,  у  яких  мені  випало  долею  служити,  комунізм  вже  був  побудований  –  все  було  спільним  (включно  з  нижньою  білизною)  і  зникли  будь-які  стимули  до  праці.  Я  з  жахом  побачив  те  суспільство  яке  будувалось,  про  яке  мріяли,  оце  можливе  майбутнє  в  ім’я  якого  в  свій  час  знищили,  принесли  йому  в  офіру  стільки  людей,  мало  повністю  не  винищили  мій  народ.  Я  не  став  мізантропом,  не  став  ненавидіти  суспільство  і  людей.  Я  просто  перестав  боятися.  І  вибрав  свій  шлях  у  житті.  Я  став  переконаним  ворогом  системи,  а  не  інтелігентом,  що  постійно  сумнівався  і  задавав  питання  собі  і  людям.  

 Проходили  роки.  Все  побачене  і  почуте  не  стиралося  з  моєї  пам’яті.  Мені  часто  снився  один  і  той  самий  сон  –  ніби  я  знову  в  армії,  ніби  знову  мені  йти  в  караул,  їхати  в  тайгу  та  «точку»,  підніматись  по  тривозі,  носити  «хебе»  і  кирзові  чоботи.  Я  прокидався  і  дивувався,  що  я  знову  вдома  –  я  просто  не  міг  в  це  повірити.  І  так  тривало  роками…  Іноді  йдучи  по  вулиці  Києва  задумавшись  про  щось  своє  серед  натовпу  людей  я  рухом,  що  ввійшов  в  звичку,  поправляв  лямку  автомата  і  схопившись  за  порожнечу  зупинявся  –  свідомість  пронизувала  думка  сповнена  жаху:  «Де  автомат?!  Де  я  його  загубив?!»  Я  озирався  навколо  і  поволі  усвідомлював:  «Який  автомат???  Ти  давно  вже  не  в  армії!!!»  Я  відчував,  що  у  мене  з’явився  психоз  –  я  боюсь  загубити  неіснуючий  автомат.  Я  навіть  думав  купити  собі  сумку  з  лямкою  через  плече,  щоб  ця  звичка  зникала  поступово,  але  щось  мене  зупинило.  Інколи  в  юрбі  я  озирався  навколо  і  мене  не  покидало  дивне  відчуття,  що  всі  люди  навколо  мене  з  автоматами,  тільки  я  чомусь  не  бачу  зброю,  яку  вони  тримають  в  руках,  і  тільки  я  один  без  автомата,  беззбройний.  Я  відчував  себе  без  автомата  не  просто  беззахисним,  я  відчував  себе  голим  в  юрбі  одягнених  людей…  Часто  серед  ночі  я  зривався  з  ліжка  –  в  голові  звучав  сигнал  тривоги  який  чув  тільки  я  –  я  зі  здивуванням  думав  –  чому  так  тихо  в  казармі,  чому  не  чути  тупоту  чобіт  і  гамору,  чому  замовк  сигнал  тривоги,  чому  так  дивно  виглядає  казарма?  І  лише  потім  говорив  собі:  «Ти  вдома,  яка  ще  тривога???  Лягай  спати!!!»  Багато  років  після  описуваних  подій  я  кожен  день  прокидався  о  шостій  ранку  бо  чув  голосну  команду  днювального  «Підйом!!!»  і  прокинувшись  дивувався:  «Де  я?»  Це  жило  в  моїй  свідомості,  це  не  давало  спокою.  Я  постійно  думав  про  це  все.  Я  не  міг  не  написати  про  це  все…

 (Світлина  з  мережі)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=409714
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 17.03.2013

Волонтер

«А  може  самотність  і  є  єдиним  порятунком  від  всього  цього  безглуздя?»
           (М.  Горький)

 Після  виключення  з  університету  я  поїхав  жити  в  невелике  провінційне  містечко.  Старовинне,  але  з  втраченою  давньою  архітектурою  –  совіти  встигли  зруйнувати  там  все  що  можливо  і  забудували  місто  потворними  «хрущовками».  Крім  всього  іншого  місто  було  перенасичене  військовими  заводами,  а  край  ракетними  військами.  

 Я  опинився  на  роздоріжжі  –  майбутнє  мені  бачилось  у  цілковитому  тумані.  Було  лише  ясно,  що  знайти  себе  і  свій  шлях  у  цьому  житті  мені  не  дадуть.  Не  дадуть  навіть  отримати  освіту.  І  змиритися  з  режимом,  з  системою,  що  ламає  людині  життя  за  кілька  листочків  паперу  списаних  нерівним  почерком  я  би  все  одно  не  зміг.  Я  все  одно  висловлював  би  свою  думку  і  незадоволення,  і  це  рано  чи  пізно  закінчилось  би  фатально  –  система  була  сильніша  за  самотніх  романтиків  –  вона  знищувала  їх.  Я  був  майже  впевнений,  що  мене  досить  швидко  просто  знищать  фізично  –  за  мною  слідкували  (це  було  помітно  неозброєним  оком,  я  почав  навіть  звикати  до  «привидів  у  цивільному»,  що  ходили  «хвостами»),  телефон  прослуховувався  (один  мій  знайомий  казав,  що  відчуває  фізично  коли  телефон  не  прослуховується.  До  такої  степені  чуттєвості  я  ще  не  дійшов  –  я  відчував  фізично,  коли  телефон  прослуховувався.)    А  за  вікном  стояла  (ні,  висіла  в  повітрі)  андроповщина.  З  телевізії  виливався  страх  –  прямо  з  екрану  на  підлогу.  Диктор  таким  тоном  говорив  слово  «Андропов»  наче  усвідомлював  про  кого  він  говорить.  У  голосі  телеведучого  при  цьому  звучав  навіть  не  страх  –  моторошність.  

 Я  відчував,  що  система  ця  зі  своїм  безглуздим  комунізмом  рано  чи  пізно  завалиться.  Але  я  чомусь  гадав,  що  це  буде  років  так  через  двадцять  –  не  раніше.  Час  прискорювався,  а  я  про  це  і  гадки  не  мав…

 Спроби  влаштуватися  на  роботу  перетворювались  в  якусь  комедію  –  варто  було  мені  назвати  в  відділі  кадрів  своє  прізвище,  як  одразу  починали  говорити,  що  вакантних  місць  немає,  хоча  я  точно  знав,  що  робітники  їм  потрібні  –  навіть  некваліфіковані.  Зрештою,  мене  взяли  чорноробочим  на  взуттєву  фабрику  –  пакувати  та  вантажити  зранку  до  вечора  коробки  з  мештами.  

 У  мене  в  голові  тоді  ще  була  купа  марксистських  ілюзій  –  як  я  тоді  пишався  належністю  до  робітничого  класу!  До  класу,  що  рухає  вперед  історію!  Свіжими  були  ще  події  в  Польщі  1980-1981  років  –  нікому  невідомий  до  того  електрик  з  Гданська  змінив  хід  історії.  Я,  звичайно,  навіть  не  думав  собі  ставати  українським  Лехом  Валенсою,  але  був  просто  переконаний  у  реальності  «українського  синдрому»  -  наступною  ареною  бастувальної  боротьби  мала  стати  Україна.  Але  я  швидко  розчарувався  в  пролетаріаті  –  я  побачив  глуху  і  темну  масу  дуже  далеку  від  боротьби  за  нормальне  людське  суспільство,  виснажливу  фізичну  працю,  що  відбирала  всі  сили,  не  лишала  нічого  для  творчості,  книг,  пошуків,  духовності…  

 Я  зрозумів,  що  довго  я  так  жити  не  зможу  –  рано  чи  пізно  я  зірвусь  –  а  одне  необережне  слово  і  я  за  ґратами.  Шкірою  відчував,  що  коло  звужується.  Виходу  немає.  Я  не  збирався  ставати  «професійним  революціонером»  -  але  сама  система  штовхала  мене  туди.  З  часу  мого  минулого  короткого  студентства  я  зрозумів  найважливіше:  в  країні  існує  справжнє  підпілля  –  коло  людей  які  ведуть  непримиренну  боротьбу  з  режимом  за  свободу  і  визволення  мої  нещасної  поневоленої  Батьківщини.  Водночас  існує  «опереточне»  підпілля  і  фронда.  У  серйозне  підпілля  шлях  мені  був  закритий  –  за  мною  слідкують.  З  «опереточним»  підпіллям,  що  було  насичене  провокаторами  і  фрондою  справу  мати  було  огидно.  Лишалося  одне  –  шлях  самотнього  вовка.  Боротися  з  системою  наодинці  справа  безнадійна  і  смертельно  небезпечна  –  доведеться  загинути  так  і  не  дочекавшись  падіння  совітів  та  імперії.  І  ніхто  навіть  не  згадає.  Як  не  згадують  сотні  тисяч  борців  полеглих  за  волю  протягом  століть  нескінченних  війн,  нескінченної  боротьби…

 Проте  в  той  час  я  мало  думав  про  сумні  перспективи.  Цей  розхристаний  час  мого  життя  був  по  своєму  цікавим  і  насиченим  новим  –  голосами  з  радіоприймача,  книгами,  релігійними  пошуками  –  я  тоді  вперше  захопився  буддизмом.  А  ще  –  я  чисто  випадково  придбав  чудове  видання  Миколи  Гоголя  українською  мовою  прекрасно  і  вишукано  проілюстроване  –  читав  просто  з  насолодою.  

 Проте,  думки  про  безвихідь  інколи  приходили  і  не  полишали.  

 Одного  весняного  дня  я  йшов  по  вулиці  міста  і  раптом  побачив  двері  з  написом  «Військомат»  -  і  зрозумів:  вихід  є!  Я  тут  же  сміливо  відчинив  двері.  У  кабінеті  я  очікував  побачити  дебелого  майора  з  фразою  на  устах:  «Патріотам  усюди  в  нас  дорога!»  Але  ні  –  в  кабінеті  сиділа  молода  дівчина.

 -  Я  хочу  в  армію!  Мені  вже  є  вісімнадцять  років!  Я  хочу  захищати  Батьківщину!  
 -  Ну,  то  чекайте,  як  прийде  повістка!
 -  Та  я  чекаю,  чекаю,  а  вона  все  не  приходить!  Я  хочу  в  армію  вже!
 -  Ну,  то  я  к  дуже  хочете  –  ось  –  виписую  при  Вас…  Тримайте!  Завтра  якраз  медкомісія…

 Далі  все  пішло  як  по  конвеєру  –  медкомісія  і  три  співбесіди.  Були  в  компанії  зі  мною  переважно  якісь  молоді  люди,  що  явно  вже  встигли  позловживати  алкоголем  і  «втомитися  від  життя»  (все,  мовляв,  уже  пережили,  хіба  що  армії  не  бачили)  –  вони  штучно  і  награно  сміялися  і  дивились  навколо  цинічним  поглядом.  Тоді  я  вперше  дізнався,  що  в  Радянському  Союзі  є  наркомани  і  то  чимало.  Кожному  перевіряли  вени  і  питали  чи  він  не  коловся.  Більшість  в  армію  йти,  звісно,  не  хотіли,  але  як  це  не  дивно,  було  крім  мене  ще  троє  добровольців  які  діяли  так  само  як  я  –  самі  прийшли  до  військомату  з  бажанням  на  устах.  Я  встиг  з  ними  переговорити  в  шумних  коридорах.  Один  виглядав  досить  інтелігентно:

 -  Чому  ти  хочеш  в  армію?
 -  Раніше  сядеш  –  раніше  вийдеш!
 -  Цей  принцип  тут  не  діє.  
 -  Просто  зараз  ідуть  нормальні  набори  в  нормальні  війська,  в  нормальні  частини.  Потім  підуть  набори  в  стройбат,  на  Землю  Франца-Йосипа,  до  чорта  на  кулички.  Краще  зараз  і  добровільно.
 -  Тоді  зрозуміло.

 Інший  нагадував  зовні  якогось  хулігана,  але  на  співбесідах  просився  в  Афганістан.  Йому,  звісно,  обіцяли  посприяти.

 -  А  ти  чому  так  рвешся  в  армію?  Ще  й  туди?  
 -  Я  хочу  вбивати  людей  і  гвалтувати  жінок!  Тут  це  погано  закінчиться,  а  там…  Війна…  -  в  нього  заблищали  очі  і  стиснулись  кулаки.  Я  зрозумів,  що  він  говорить  правду.  І  справді  цього  хоче.  Не  просто  хоче  –  жадає!

 Третій  запевняв,  що  хоче  служити  на  флоті,  плавати  на  кораблі  на  морі-океані.  Переважно  новобранці  панічно  боялися  «покупця»  у  морській  формі  –  служити  ж  три  роки  замість  двох.  Коли  з’являвся  такий  –  лунав  переляканий  голос:  «Маріман!»,  і  всі  починали  вдавати  з  себе  п’яних,  ховатися  під  лавки  чи  просто  не  відгукуватись  на  прізвища.  А  тут  –  волонтер!  Несподівано  в  коридорі  з’явився  морський  офіцер:  «Хто  тут  хоче  служити  на  флоті?  Ти?  Ну,  ходімо!»  -  і  поплескав  його  по  плечу.  На  устах  посмішка,  а  в  очах  сум  і  туга:  «Ех,  хлопче,  не  знаєш  ще  ти,  що  таке  служба  на  флоті!»  

 Через  пару  днів  я  вже  стояв  рано  вранці  пострижений  «на  лисо»  біля  дверей  військомату  в  очікуванні  автобусу.  Лунала  мелодія  «Прощання  слов’янки»  і  ридали  матері  розгублених  юнаків.  У  кожної  на  обличчі  було  написано  одне:  «Можуть  відправити  в  Афганістан!»  Один  мій  знайомий  тоді  ж  справді  туди  потрапив  і  повернувся  додому  без  ніг.  У  мене  виникло  відчуття  яке  довго  не  полишало  мене  –  мені  здавалось,  що  він  пішов  на  ту  війну  замість  мене.  Це  я  повинен  був  туди  потрапити  і  загинути  там.  Але  потрапив  він  і  лишився  калікою…

 Через  хвилину  автобус  вже  віз  мене  і  купу  юнаків  в  невідоме.  В  одних  на  обличчях  був  переляк,  в  інших  –  байдужість,  ще  в  інших  –  розгубленість.  Один  без  кінця  повторював:  «З  дітиськами  забирають!  З  дітиськами  забирають!»  У  нього  було  вже  двоє  дітей  і  було  йому  вже  26  років  –  думав,  що  уникнув  служби.  Але  загребли,  бо  «гребли»  тоді  всіх.  Хоча  це  було  незаконно.  Але  вони  послалися  на  якусь  постанову…  

 А  в  мене  було  відчуття,  що  все  це  відбувається  не  зі  мною.  А  з  кимось  іншим….  Але  як  це  не  дивно,  я  справді  хотів  до  армії.  Щоправда,  я  хотів  зовсім  до  іншої  армії.  Але  тої  армії  до  якої  я  хотів  давно  не  існувало…  

 (Написано  на  основі  реальних  подій  1983  року.  Малюнок  з  мережі.  Хто  автор  -  не  пам'ятаю,  але  йому  дуже  вдячний.)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=409712
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 17.03.2013

Пелюстки вишнi кольору хакi

«Нетривкий  наш  світ.
 І  я  з  тої  ж  породи  
 Квітів  вишневих.
 Вітер  їх  обриває,
 Сховатись…  Втекти…  Та  куди?»
               (Сайгьо)

 Відверто  кажучи,  я  очікував,  що  служити  мене  відправлять  в  такі  глухі  і  далекі  краї  і  в  таку  понуру  частину,  куди  ще  старий  крук  не  заносив  кістки  жодної  живої  істоти.  Яке  ж  було  моє  велике  здивування,  коли  потрапив  я  в  особливо  секретну  частину  розташовану  поруч  столиці  тодішньої  неозорої  імперії.  Система  десь  не  спрацювала.  Я  –  онук  «ворога  народу»,  син  політично  неблагонадійного,  сам  політично  неблагонадійний  –  і  раптом  потрапляю  в  таку  особливо  засекречену  частину.  Просто  в  системі  теж  працюють  люди  –  їм  теж  буває  лінь,  вони  теж  помиляються  чи  недопрацьовують.  На  мить  мені  здалося,  що  я  перехитрив  систему.  Але  це  було  не  так.  Мене  швидко  вирахували.  Але  було  вже  пізно  –  про  одну  моторошну  «державну  таємницю»,  точніше  про  одне  безглуздя  і  дурість  системи  чи  може  просто  людей  з  лампасами  я  вже  встиг  дізнатися.  

 Як  я  потім  довідався,  вість  про  місце  мого    перебування  дійшла  навіть  до  міністра  оборони  і  керівництво  тодішнього  КГБ.  Почався  страшенний  скандал  –  певно  комусь  із  нижніх  чинів  страшенно  влетіло  за  «прокол».  Хто  би  міг  подумати  –  моя  скромна  особа,  чия  вина  полягала  тільки  в  кількох  листках  списаного  паперу,  скромній  спробі  написати  кілька  ессеїв  стала  предметом  дискусій  таких  високопоставлених  осіб!  

 За  мною  тут  же  почали  слідкувати  і  крутитись  навколо  мене  різні  дрібні  провокатори  завербовані  з  солдат.  Робили  це  вони  надто  грубо  –  я  це  встиг  одразу  помітити  і  оскільки  це  для  мене  було  звичним  явищем  просто  не  звертав  на  них  уваги.  Я  зрозумів,  що  незабаром  з  цієї  частини  мене  відправлять  кудись  досить  далеко.  Що  незабаром  і  відбулося.  Але  принаймні  деякій  час  я  встиг  послужити  в  частині,  де  все  підтримувалось  в  більш-менш  нормальному  вигляді  як  це  і  мусило  б  бути  в  тогочасній  армії.  Муштра,  звичайно,  була  дика,  вільної  секунди  в  солдата  не  лишалось  жодної,  фізичні  перевантаження  були  тяжкі,  але  армія,  зрештою,  такою  і  повинна  була  бути.  Я  не  шкодую  про  ті  півроку  суворого  гарту.  Згадувався  Р.  Кіплінг:

 «Швидко,  грубо  і  майстерно  за  короткий  шлях  земний
     І  мій  дух  і  моє  тіло  вимуштрувала  війна.
     І  цікаво  –  що  зробити  здатний  Бог  зі  мною
     Більше  того,  що  зробив  вже  старшина?»

 Що  найбільше  запам’яталося  –  так  це  запах  трави.  Я  ніколи  не  думав  до  цього,  що  трава  така  запашна  і  що  так  може  людині  кортіти  впасти  обличчям  в  траву  і  відчути  її  запах.  Це  я  зрозумів  під  час  п’ятнадцяти  кілометрових  кросів  в  ОЗК  та  протигазі  і  з  повною  викладкою.  А  коли  нарешті  пробіг  ті  15  км  задихаючись  в  гумі,  скинув  протигаз  і  впав  на  траву…  Який  в  неї  був  соковитий  запах!  А  яке  духмяне  було  повітря!  Я  це  відчув    і  зрозумів  тільки  тоді.  І  так  було  не  раз.  

 Про  цю  військову  частину  назва  якої  рифмувалась  зі  словом  «гестапо»  солдати  жартували:  «Хто  пройшов  ….  –  не  страшне  тому  гестапо!»  Крім  всього  іншого  частина  була  імені  одного  радянського  генерала,  якого  в  полоні  в  концтаборі  фашисти  замордували.  Це  теж  було  однією  з  тем  солдатського  зубоскальства  –  мовляв  нас  мордують  так  як  його…

 Пройшло  майже  30  років  з  того  часу  –  я  сподіваюсь,  що  те  про  що  я  пишу  давно  перестало  бути  «військовою  таємницею»  і  ніхто  таких  понурих  планів  ведення  військових  дій  більше  не  виношує.  І  сподіваюсь,  що  я  наразі  нічого  не  розголошую.  А  страшна  таємниця  тієї  частини  полягала  ось  в  чому  –  у  випадку  небезпеки  захоплення  столиці  –  Москви  тобто  –  ворогом,  ця  частина  знищувала  столицю  ядерними  фугасами  –  щоб  ворогу  не  дісталася.  Точніше  у  випадку  небезпеки  навколо  столиці  закопувались  на  глибину  15  м  потужні  ядерні  фугами  і  підривалися.  При  цьому  утворювалися  б  воронки,  що  нагадували  місячні  кратери  глибиною  півкілометра  і  шириною  в  кілька  кілометрів  з  шаленим  рівнем  радіації  в  середині.  Для  ворога  це  мало  би  бути  нездоланною  перешкодою.  При  цьому,  звісно,  хто  не  встиг  втекти  зі  столиці  і  околиць  –  доля  тих  людей  була  б  сумна  і  трагічна,  хоча  недовга.  Згідно  плану  одні  підрозділи  ці  бомби  закопували,  потім  тікали  щодуху  подалі,  інші  в  той  час  надсилали  сигнал  на  вибух.  При  цьому  встигли  втекти  ті  що  закопували  чи  не  встигли  –  це  навіть  теоретично  перевірці  не  підлягало.  Командування  і  керівництво  мало  би  в  той  час  перебувати  десь  в  глибоких  бункерах.  Кому  тільки  цей  ідіотизм  в  голову  прийшов?!  Це  ж  ворогу  і  воювати  не  треба  –  сказати  –  ага,  зараз  ми  столицю  десантом  захопимо!  Бабах!  І  Все  самознищилось.  

 Причому  навчання  періодично  влаштовувались  –  ці  ядерні  фугаси  –  «бочки  з  огірками»  на  сленгу  тієї  частини  вивозились  зі  сховища,  закопувались  в  землю,  налаштовувались  на  вибух,  посилався  сигнал  (тільки  замість  бойового  учбовий,  тому  бомби  не  вибухали,  а  тільки  сигналізували,  що  команда  на  вибух  отримана).  Ну  це  ж  повний  жах.  А  якби  щось  не  так  спрацювало,  чи  якийсь  мудрагель  в  погонах  щось  переплутав?  Поруч  в  столиці  мільйони  людей  працюють,  живуть,  ведуть  дітей  в  садочок,  а  тут  поруч  якісь  камікадзе  у  формі  кольору  хакі  тренуються  зі  справжніми  ядерними  бомбами  як  би  їх  всіх  зараз  підірвати.  Ні  жителі  Радянського  Союзу  –  це  були  пелюстки  вишні.  Колись  в  японській  армії  була  особлива  різновидність  камікадзе  –  «пелюстки  вишні»  -  їх  садили  не  в  літаки,  а  в  керовані  бомби.  Так  і  тут  –  люди  накопичували  засоби  для  самознищення.  Світ  початку  вісімдесятих  вперто  бавився  в  самогубство.  

 Що  мені  ще  запам’яталось  зі  служби  в  тій  частині  –  так  це  один  осінній  день.  Нас  черговий  раз  відправили  на  тренування  –  ми  розгортали  радіостанцію  і  відправляли  в  ефір  учбову  команду  на  вибух.  Мене  відправили  в  ліс  з  автоматом  сторожити,  щоб  ніхто  в  район  тренувань  випадково  не  пройшов.  Навколо  стояла  тиша,  з  дерев  падало  з  легким  шурхотом  жовте  листя  осик,  а  в  високому  холодному  небі  летіли  журавлі  і  тужливо  курликали.  Я  тоді  склав  кілька  ліричних  і  сумних  віршів.  

 Що  цікаво,  поки  я  не  відчув  за  собою  стеження  мені  вдалося  досить  химерно  пожартувати.  У  тому  взводі,  де  я  служив,  було  багато  хлопців  зі  східної  України.  Сержанти  його  жартома  називали  «петлюрівський».  У  іншому  взводі  було  багато  хлопців  з  західної  України  –  його  відповідно  називали  «бандерівський»,  ще  був  взвод,  де  було  багато  солдат  з  Дону  –  відповідно  назвали  «денікінський».  Ще  були  «семьоновський»  (по  імені  отамана  Семьонова)  та  «колчаківський».  Сержанту  щось  в  голову  зайшло  –  вирішив  розважитись.  Сказав  мені  навчити  солдат  петлюрівських  пісень.  Нема  проблем  –  сказано  –  навчу.  Щоправда,  важко  довелось  з  таджиками  та  казахами  –  українські  слова  давались  їм  тяжко  –  але  навчились.  І  через  пару  днів  маршируючи  на  плацу  на  «стройовій»  підготовці  взвод  співав  «…Слушний  час  кличе  нас,  нуж  бо  враз  сповняти  свій  наказ!  За  Україну,  за  її  волю,  за  честь  і  славу,  за  народ!»  Інших  сержантів  взяли  завидки.  І  ось  уже  через  пару  днів  «бандерівський»  взвод  співав  повстанську  пісню:  «..Хлопці  підемо,  боротися  будемо,  за  Україну,  вольнії  права…»  «Денікінський»  взвод  розучив  пісню  «..Так  за  царя,  за  Родіну,  за  вєру…»  Але  співати  її  так  і  не  наважився.  Якби  хтось  з  командування  почув  наші  пісні  –  міг  би  і  не  зрозуміти  про  що  власне,  а  тут  одразу  все  було  б  ясно.  Повторюю  все  це  відбувалось  в  особливо  секретній  частині,  де  все  було  особливо  суворо.  Сержанти,  звісно,  бавились  з  вогнем  –  хтось  би  доніс  –  і  багатьом  було  б  непереливки.  Але  якось  пронесло  –  ніхто  не  доніс.  Хоча  були  серед  солдат  і  сержантів  люди  яких  примушували  «інформувати».  Система  не  завжди  спрацьовувала.  

 Через  деякий  час  мені  дали  наказ  їхати  служити  в  іншу  частину.  Коли  я  перетнув  КПП,  згадалися  слова  одного  японського  поета:  «Хоч  людське  життя  як  крапля  роси,  але  все  таки…»

 Примітки:
 Можете  вважати,  що  все  це  вигадка,  а  не  спогади  про  реальні  події  1983  року…
 ОЗК  –  такий  гумовий  костюм  для  захисту  від  хімічної  зброї  та  радіації.  Бігти  у  ньому  багатокілометровий  крос  –  це  пекло.
 Світлина  з  мережі.  Хто  автор  –  не  пам’ятаю.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=409416
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 16.03.2013

Водiй командира

«Verra  la  morte  e  avra  i  tuoi  occhi».
         (Cesare  Pavese)*

 У  «батальйоні  смерті»  (N-ській  військовій  частині)  особливо  привілейоване  становище  серед  солдат  займав  водій  командира  частини  –  рядовий  Ф.  Себе  він  вважав  вищою  кастою  і  зверхньо  ставився  не  тільки  до  інших  солдат,  але  і  до  всіх  оточуючих  взагалі  включно  з  офіцерами.  Щоб  підкреслити  свій  особливий  статус  він  носив  форму  «пеша»  замість  «хебе»  яку  носили  всі  інші  солдати.  «Пеша»,  звісно,  йому  не  видали  –  не  дозволялося  згідно  правил.  Цю  форму  він  десь  «дістав».  

 Офіцери  частини  з  ним  намагались  поводитись  ввічливо  і  не  робили  ніяких  зауважень,  хоча  він  заслуговував  їх  постійно  –  вів  себе  нахабно.  Крім  належності  до  «верхів  суспільства»  рядовий  Ф.  вважав  себе  ще  й  оракулом  –  міг  передбачити  майбутнє:  кого  віддадуть  під  трибунал,  кому  дадуть  відпустку  на  10  днів  (нездійсненна  мрія  кожного  солдата!),  кого  відправлять  служити  в  іншу  частину  і  таке  інше.  Про  всі  майбутні  події  він  знав  наперед.  Не  те,  що  він  був  екстрасенсом,  просто  мав  хороший  слух.  Супроводжуючи  командира  на  різні  наради  мав  звичку  все  чути  і  запам’ятовувати  і  робити  певні  висновки.  Інформація  завжди  мала  свою  ціну,  особливо  в  епоху  постіндустріального  суспільства  і  він  цю  ціну  усвідомлював  і  вдало  використовував.  

 Служба  у  нього  була  «лафа»  як  казали  на  тодішньому  солдатському  сленгу.  Ніяких  тобі  нарядів  та  караулів,  щоденно  можна  було  бачити  місто,  людей,  дівчат,  заходити  в  магазини.  Мрія  кожного  солдата!  Нездійсненна!  Мені,  наприклад,  за  два  роки  не  дали  жодного  «звільнення»  на  вихідні.  Я  бачив  світ  якщо  щастило  іноді  отримати  якесь  доручення  –  відвести  щось  в  якусь  частину  чи  викликати  офіцера  терміново  на  службу  (телефони  тоді  були  далеко  не  у  всіх,  мобільних  взагалі  не  існувало).  Тоді  можна  було  по  дорозі  забігти  на  5  хвилин  в  книжковий  магазин  і  з  жадібністю  подивитись  на  книги  –  а  іноді  й  придбати…  Рядовий  Ф.  мав  цю  можливість  щоденно.  

 Звісно,  треба  було  завжди  тримати  в  зразковому  стані  машину  командира  –  новеньку  чорну  «Волгу»  -  але  це  не  було  для  нього  проблемою:  якщо  треба  було  щось  відремонтувати  ніхто  з  солдат  йому  не  відмовляв  в  надії,  що  він  щось  дізнається  або  навіть  замовить  слово  якщо  потрібно…  

 Здавалось  би  –  людині  пощастило,  кращого  місця  служби  не  буває,  а  якщо  і  буває,  то  не  цьому  світі  занепаду.  Служи  собі,  насолоджуйся  життям,  а  там  і  додому  скоро…  Але  людина  так  влаштована  –  людина  постійно  всім  незадоволена,  хочеться  чогось  більшого.  Оце  постійне  прагнення  до  прогресу  у  багатьох  людей  реалізується  як  постійне  прагнення  до  насолод.  

 Тому  рядовий  Ф.  реалізовуючи  цей  глибинний  внутрішній  поклик  (і  нічого  не  знаючи  про  вчення  Фрейда)  почав  влаштовувати  для  себе  і  своїх  друзів  наступну  розвагу.  Серед  ночі  він  їхав  кататись  по  місту  НН  на  околиці  якого  і  розташовувався  «батальйон  смерті».  На  КПП  могли  чергувати  його  друзі,  які  пропускали  без  проблем  або  він  міг  просто  сказати:  «Командир  викликає,  терміново!»  і  їхати.  Ніхто  його  не  перевіряв.  Хоча  багато  хто  знав,  що  він  їде  зовсім  не  по  справах  служби.  Якщо  його  зупиняв  серед  міста  патруль  «відмазку»  він  використовував  ту  ж.  

 Кататись  по  нічному  місту  розвага  доволі  безглузда  (на  перший  погляд)  але  це  з  точки  зору  людини  вільної.  З  точки  зору  людини  в  формі  це  вищий  вияв  волюнтаризму  і  самоствердження.  Слід  зауважити,  що  в  місті  НН  (яке  завжди  в  усі  часи  було  містом  відносно  великим  і  насиченим  життям)  побутував  такий  звичай  –  в  місті  серед  ночі  прогулювались  дівчата  досить  вільної  поведінки  (часто  «під  шафе»  як  кажуть  нащадки  галів)  які  з  радістю  погоджувались  на  пропозиції  покататись  на  машині.  Особливо  якщо  ця  пропозиція  була  від  солдат  –  молодих  юнаків  у  формі.  І  особливо  якщо  обіцяли  скромну  винагороду.  Більше  того  ці  дівчата  часто  самі  виявляли  бажання  на  машині  покататись  якщо  транспортний  засіб  біля  них  зупинявся  –  особливо  якщо  цим  транспортним  засобом  була  чорна  «Волга».  

 Про  розвагу  нашого  героя  в  середовищі  солдат  почали  ходити  легенди.  Більше  того  –  рядовий  Ф.  почав  перетворюватись  у  фольклорний  персонаж.  Склали  навіть  пісеньку  –  щоправда  ремікс  на  одну  російську  народну,  але  колоритний.  Нажаль,  дослівно  передати  текст  немає  ніякої  можливості  –  фольклор  часто  використовує  вирази  далекі  від  літературних  мовних  зворотів.  Але  суть  передати  спробую.  «Поїдемо,  Ф…,  кататись,  давно  я  не  спілкувався  з  жінками  вільної  поведінки…»  -  і  таке  інше  (переклад  дуже  приблизний,  в  оригіналі  звучало  колоритно).  Що  цікаво,  якби  рядовий  Ф.  та  його  друзі  були  людьми  вільними  навряд  чи  вони  б  захоплювались  такими  розвагами  і  навряд  чи  навіть  розмовляли  б  з  цими  дівчатами  –  однострій  трансформував  психіку.  

 Все  в  цьому  світі  тимчасове  –  нічого  не  буває  довготривалого  і  тим  паче  вічного.  Ці  розваги  урвались  самим  несподіваним  чином.  Рядовий  Ф.  зі  своїм  другом  поїхали  пізно  ввечері  кататись.  Серед  міста  познайомились  з  двома  дівчатами  які  їх  запросили  в  гості.  Гостина  тривала  досить  довго.  Серед  глупої  ночі  друзі  сказали  дівчатам:  «До  побачення!»  і  направили  свої  стопи  до  місця  служби.  Але  вийшовши  з  дому  де  мешкали  їх  новоспечені  знайомі  дівчата  вони  побачили,  що  машини  немає.  Командирський  автомобіль  вкрали.  Можна  тільки  уявити  вираз  обличчя  і  емоції  які  з’явились  у  доблесних  вояків.  

 Але  чомусь  замість  того,  щоб  повідомити  міліцію  вони  вирішили  шукати  машину  самостійно  –  цілу  ніч  блукали  темними  вулицями  міста  шукаючи  автомобіль.  О,  як  важко  знайти  чорну  машину  в  темному  місті,  особливо  якщо  її  там  немає!  Про  це  буцімто  казав  ще  Конфуцій  якого  вони  не  читали.  Інакше  б  ця  безглузда  ідея  і  не  прийшла  б  їм  в  голову.  

 Повернулись  в  частину  на  світанку  вельми  засмучені  марнотою  зусиль.  Можете  тільки  уявити  собі  який  злий  був  того  ранку  командир  частини!  Машина  за  ним  не  приїхала!  Такого  ще  не  було  за  час  його  перебування  на  цій  посаді!  Він  добирався  на  службу  громадським  транспортом!  Їхав  і  думав  –  машина  вийшла  з  ладу,  а  цей  негідник  не  подивився,  не  відремонтував,  зараз  я  йому  влаштую  –  я  його  заміню,  я  його  в  наряди  до  кінця  служби  щоденно  ходити  примушу,  він  в  мене  останнім  додому  поїде…  Перетнувши  КПП  він  тут  же  грозою  і  блискавкою  в  образі  розгніваного  китайського  імператора  прогримів:  «Де  рядовий  Ф.  ?!!!!»  Який  тут  же  з’явився  на  напівзігнутих  з  тремтячими  колінами  і  пробелькотів:  «Машина  поламалась…»  На  що  він  розраховував  –  не  знаю.  Що  вони  наступної  ночі  машину  знайдуть?  Абсурд…  Але  командир  вирішив  особисто  перевірити  тут  же,  що  в  машині  зломалось  адже  вона  ніколи  не  підводила…  Довелось  рядовому  Ф.  в  усьому  признатись…  

 Його  тут  же  відвезли  на  гарнізонну  гауптвахту.  А  через  деякий  час  віддали  під  трибунал  і  засудили  за  грати.  Яке  саме  було  йому  покарання  –  як  так  і  не  довідався.  Чи  то  «дисбат»  чи  то  кілька  років  тюрми…  І  то  служити  йому  лишалось  всього  нічого.  Звільнився  би  і  гуляв  би  скільки  завгодно  нічними  містами.  Щоправда  на  «гражданці»  він  би  таких  розваг  би  і  не  захотів…  

 Командир  обрав  собі  нового  водія  –  молодого  солдата  з  якимось  вічно  переляканим  виразом  обличчя.  Краще  б  він  того  не  робив!  Через  пару  місяців  на  новій  машині  цей  водій  примудрився  на  повній  швидкості  врізатись  в  танк…

 (Написано  на  основі  реальних  подій  1983  –  1984  років.  Малюнок  з  мережі.)

 *  -  «Прийде  смерть  і  в  неї  будуть  твої  очі»  (Чезаре  Павезе)  (іт.)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=409414
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 16.03.2013

Про тих, хто не може

«…Яка  вже  там  свобода,
   Коли  зима  в  гаю.»
             (Арсеній  Тарковський)

 Різні  люди  служили  в  батальйоні,  різні…  Представники  найрізноманітніших  народів,  в  тому  числі  і  досить  екзотичних  про  які  я  раніше  і  не  чув.  Але  про  яких  було  цікаво  дізнатись,  зазирнути  в  їх  дивний  світ.  

 Серед  представників  різних  кавказьких  народів  був  серед  солдат  один  нохчо.  Щоправда,  один  ґурже  казав,  що  він  не  нохчо,  а  ґалґа.  Але  я  я  в  тому  сумніваюсь.  То,  певно,  чисто  сусідські  репліки  –  нохчо,  ґалґай  та  ґуржей  сусіди.  Яке  було  його  ім’я    –  я  не  пам’ятаю.  Називали  його  Кортамукале.  Чому  до  нього  причепилось  таке  назвисько  я  не  знаю.  Кажуть,  що  з  того  часу  як  він  побачив  пачку  з-під  цигарок  «Казбек»  і  сказав,  що  не  знає  такої  гори  Казбек,  знає  тільки  гору  Бешлоамкорта.*  Але  який  тут  зв'язок  з  його  назвиськом  –  я  не  розумію  досі.  

 Якось  відправили  нас  в  караул  на  «Пиру»  -  зима,  сніги,  мороз…  Видали  нам  автомати  та  набої.  Черговим  по  роті  був  якраз  сержант  теж  десь  з  Кавказу  –  тільки  не  знаю  якої  народності.  Видаючи  йому  автомат  він  сказав:

 -  Хо  ханз  чарахь  духа  бакдар  алча  а  лехар.**  

 Чи  щось  таке…  Не  знаю  чи  з  граматичної  точки  зору  ця  фраза  була  побудована  вірно,  але  як  мінімум  троє  присутніх  її  зрозуміли.  Вимову,  звісно,  неможливо  передати  на  письмі.  

 Приїхали  на  «Пиру».  Порожнечу  нескінченної  зимової  тайги  навіть  важко  описати.  Спокій  стояв  глибокий.  Цей  спокій  порушила  зграя  ворон  –  певно  прилетіли  на  покидьки  солдатської  польової  кухні  –  на  «Пирі»  навіть  взимку  готували  їсти  на  вулиці  в  польовій  кухні.  Своїм  лементом  ворони  порушили  тишу  снігів  та  своєю  чорнотою  заплямили  нескінченну  білу  порожнечу  зими.  

 Сидимо  в  караулці.  Раптом  чуємо  –  «та-та-та-та!»  -  автоматна  черга.  На  посту  якраз  стояв  наш  герой.  Караульні  на  «Пирі»  інколи  стріляли    -  коли  приходила  зграя  голодних  вовків  і  нападала  на  вартового.  Ми  подумали,  що  це  саме  той  випадок.  Вибігли.  Солдат-нохчо  чергами  стріляв  по  воронах.  Коли  чергова  черга  затихла  ми  спитали:

 -  Ти  навіщо  стріляєш?  
 -  Не  можу  я,  розумієш,  не  можу!!!  Більше  не  можу!!!

 Ми  навіть  не  спитали,  що  саме  він  «більше  не  може».  І  так  було  все  ясно…

 Примітки:
 Написано  на  основі  реальних  подій  1983  –  1985  років.
 *  -  Бешлоамкорта  –  гора,  що  плаче  (ґалґай).
 **  -  Тепер  ти  мисливець  за  істиною,  або  просто  шукач  її  (ґалґай).      
 Світлина  з  мережі.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=409354
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 15.03.2013

Дивнi люди

«Це  правда:
 Кров  з  каміння  може  змити  дощ…»
       (Богдан-Ігор  Антонич)

 У  батальйоні,  як  і  всюди  в  армії,  була  своя  санчастина  –  обитель  місцевих  ескулапів.  Їх  було  всього  двоє  –  командир  санчастини  –  флегматичний  капітан  з  досить  цинічним  світоглядом  (про  його  професійні  якості  мені  важко  судити  –  служби  він  відверто  уникав  і  все  передоручав  медбрату,  обмежуючись  стислими  вказівками.  Всіх  своїх  пацієнтів  він  вважав  симулянтами,  які  тільки  про  те  і  мріють,  щось  уникнути  військової  служби.  Симулянтом  він  вважав  навіть  одного  казаха,  у  якого  був  вроджений  дефект  суглоба  і  одна  нога  коротша  другої.  Він  прийшов  до  висновку,  що  ця  людина  служити  може,  особливо  в  нарядах.)    і  фельдшер  –  тобто,  медбрат,  якого  підбирали  з  солдат,  що  в  цивілі  перш  ніж  потрапити  до  армії  встигли  дати  клятву  Гіппократа.  

 Медбратів  за  півтора  року  було  кілька.  Призначали  одного,  а  потім  він  чи  то  звільнявся  чи  то  відправляли  його  кудись  невідомо  куди.  Одні  фельдшери  були  цілком  нормальними  хорошими  людьми,  інші  ж  відрізнялися  неприємними  дивацтвами.  Так  один  з  медбратів  вечорами  нюхав  ефір  (як  колись  Вільям  Джеймс)  і  взагалі  «бавився»  з  різними  ліками  разом  зі  своїми  друзями.  Інший  був  доконаним  садистом.  Солдати  потрапляли  в  санчастину  в  основному  з  ранами  та  гниючими  ранами.  Він,  звичайно,  вважав,  що  це  вони  зробили  собі  навмисно,  щоб  від  служби  «злиняти».  Різав  все  без  наркозу,  без  будь-якого  знеболення  при  чому  і  тоді,  коли  ніякої  необхідності  в  цьому  не  було.  При  цьому  брудно  лаявся  і  примовляв:  «Що  боляче?!  Будеш  знати  як  в  санчастину  ходити,    як  від  служби  відлинювати!!!  Ах  ти  ж  симулянт!  Ах,  ти  [погана  людина  і  збоченець]!»  І  таке  інше.  Бідолашний  солдатик  при  цьому  корчився  і  вив.

 Мені  теж  одного  разу  не  пощастило  –  я  сильно  пошкодив  собі  ногу  і  опинився  на  тиждень  в  санчастині.  Скуштувавши  весь  «гуманізм»  тамтешнього  лікування,  я  заодно  побачив  двох  дивних  людей,  що  справили  на  мене  досить  моторошне  враження.  Справа  в  тому,  що  в  санчастину  батальйону  чомусь  привозили  солдат  з  інших  частин  –  причому  дуже  віддалених.  І  клали  їх  не  в  гарнізонний  шпиталь.  А  саме  в  нашу  санчастину,  де  власне  і  засоби  лікування  були  обмежені.  Чому  це  так  –  я  можу  висловлювати  лише  здогади.  

 Один  із  таких  «солдат-мігрантів»  був  людиною  досить  інтелектуальною,  хоча  з  досить  неприємним  песимістичним  світоглядом.  Він  справді  був  симулянтом  –  імітував  шизофренію.  При  чому  робив  це  вміло,  навіть  майстерно.  До  армії  він  вчився  в  медичному  інституті,  але  за  щось  там  його  з  інституту  вигнали  і  забрали  до  армії.  Він  сподівався,  що  його  візьмуть  служити  медбратом,  але  невдача  –  не  взяли  –  тягнув  він  лямку  звичайного  солдата.  Потім  стався  якийсь  конфлікт  і  він  вдарив  офіцера.  Це  було  серйозно,  і  йому  «світив»  трибунал  і  серйозний  термін  ув’язнення.  Або  дисбат,  що  теж  не  цукор,  навіть  ще  гірше  ніж  тюрма.  Він  вирішив,  що  нема  на  то  ради  і  почав  симулювати  шизофренію.  І  це  йому  вдалося  –  щось  та  він  в  інституті  вивчав  і  це  йому  знадобилось.  У  нас  в  батальйоні  служило  два  справжніх  шизофреники,  проте  їх  вважали  симулянтами,  самі  себе  хворими  вони  теж  не  вважали,  і  вони  чемно  щоденно  брали  до  рук  автомат.  Шизофренія  ж  нашого  героя  була  якась  занадто  книжна,  занадто  класична,  якось  відчувалось,  що  вона  була  вичитана  з  підручника  «Психіатрія».  Але  йому,  здається,  таки  вдалося  перехитрити  потім  комісію.  А  поки  що  він  чекав  вироку  долі.  Співбесідником  він  виявився  досить  цікавим,  міг  годинами  філософствувати,  наприклад,  про  світогляд  протопопа  Аввакума  і  ренесансну  основу  його  суїцидальних  концепцій  та  причини  популярності  його  самотньої  постаті  аутсайдера  та  першого  бореального  дисидента  серед  російської  інтелігенції.  З  філософськими  його  поглядами  ще  можна  було  якось  погодитись,  але  зрозуміти  його  вчинки  –  фактично  добровільно  оголосити  себе  божевільним…  Ні,  я  не  можу.

 Несподівано  в  санчастину  батальйону  привезли  ще  одного  солдата  –  звідкілясь  здалеку.  Він  весь  час  сидів  на  ліжку  втупившись  в  одну  точку  за  межами  нашого  простору  і  часу.  Ні  з  ким  не  розмовляв.  Не  просто  не  розмовляв,  не  реагував  ні  нащо  –  не  реагував,  коли  до  нього  звертались  чи  штовхали.  Слух  він  не  втратив  –  якщо  біля  його  вуха  голосно  скрикнути  або  вистрілити  з  пістолета  –  він  здригався.  Так  само  здригався  якщо  його  вколоти  голкою.  Всі  ж  інші  реакції  –  навіть  захисні  були  відсутні  –  він  не  реагував  навіть  тоді,  коли  на  нього  замахувались  табуреткою  чи  били  по  обличчю.  Він  міг  впасти,  але  потім  сідав  і  знову  дивився  в  одну  точку.  Їв  тільки  тоді,  коли  його  брали  за  руку,  садили  за  стіл  і  давали  в  руку  ложку.  При  цьому  обличчя  як  і  раніше  лишалося  кам’яним  і  не  виражало  ніяких  емоцій.  Вираз  очей  був  такий,  начебто  він  про  щось  глибоко  задумався  і  забув  про  всіх  оточуючих.  Таке  відчуття,  ніби  у  нього  відбувся  колапс  психіки  –  вона  замкнулась  сама  на  себе  і  перестала  реагувати  на  зовнішнє  середовище.  Начальник  медичної  служби,  звісно,  вважав,  що  він  симулянт  –  але  не  уявляю  собі  як  можна  ось  так  симулювати.  Я  думав,  що  його,  певно,  вдарили  чимось  по  голові,  і  це  спричинило  такий  стан.  Але  все  виявилось  набагато  страшніше…

 Це  розповів  мені  медбрат.  Не  знаю  наскільки  ця  історія  правдива.  Медбрату  певно,  розповів  начальник,  що  читав  його  документи.  Сталося  ось  що.  Служив  він  в  якомусь  дуже  віддаленому  гарнізоні  –  чи  то  в  Монголії,  чи  то  в  Казахстані.  Стояв  якось  він  в  караулі,  змінили  його  на  посту,  заходить  він  в  караулку  і  бачить  в  одній  із  кімнат  наступну  сцену  –  двоє  солдат  ґвалтують  третього  солдата,  а  офіцер  –  начальник  караулу  спостерігає  це  збоченство  і  весело  сміється.  Певно  все  й  було  влаштоване  за  його  наказом.  Наш  солдат  прореагував  на  побачене  неадекватно  –  він  приєднав  до  автомата  магазин,  пересмикнув  затвор,  навів  автомат  на  цю  динамічну  групу  і  натиснув  курок…  Припинив  стріляти  тільки  тоді  коли  спорожнився  магазин.  Потім  сів  на  табуретку  і  пішов  в  себе  –  в  темні  лабіринти  своєї  свідомості.  

 До  нашого  батальйону  приїхав  толковий  психіатр,  який  вивів  солдата  з  цього  стану.  Певно,  він  був  справжнім  спеціалістом  і  майстром  своєї  справи,  якщо  зумів  це  зробити.  Я  його  не  бачив  і  не  знаю  як  він  це  зробив.  Я  на  той  час  вже  виписався  з  санчастини  і  ніс  службу.  Того  солдата  забрали  від  нас  –  він  мав  піти  або  під  трибунал  або  в  психлікарню.  Я  не  міг  забути  цього  солдата  і  мене  цікавила  його  подальша  доля.  Якось  я  запитав  про  це  телефоніста  який  знав  все  про  всіх  в  батальйоні  –  він  підслуховував  розмови.  Він  подивився  на  мене  якимось  дивним  поглядом  і  сказав:

 -  Помер  він  два  дні  тому  від  ниркової  недостатності  в  гарнізонному  шпиталі.  А  може  і  не  від  ниркової  недостатності  –  може  просто  йому  відбили  нирки  на  допитах…

 (Написано  на  основі  реальних  подій  1983  –  1985  років.  Малюнок  з  мережі.)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=409352
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 15.03.2013

Тінь великого воєводи

«Генерале!  Я  бився  завжди,  кругом,
 Які  б  шанси  не  були  примарні
 Не  потребую  я  зірки  іншої
 Крім  тої,  що  у  Вас  на  шапці…»
       (Й.  Бродський)

 Різні  події  ворохобили  «батальйон  смерті»,  вносили  неспокій  в  його  і  без  того  тривожне  буття.  Проте,  одна  з  подій  виглядала  як  подія  космічного  масштабу,  носила  характер  біблійного  епосу.  Йдеться  про  смерть  маршала  У.    (Написав  це  і  подумав  –  звучить  як  епізод  буття  китайської  народної  армії  часів  Мао).  

 Вість  про  смерть  правителів  і  імператорів  неодноразово  в  той  час  приходила  в  N-ську  військову  частину  –  це  ж  була  епоха  великих  поховань.  Старих  маразматиків  один  за  одним  тягнули  на  кладовище.  Коли  черговий  раз  при  вході  в  казарму  вішали  портрет  в  траурній  рамці  так  і  хотілось  сказати  (хоча  б  пошепки):  «Носити  Вам  і  не  переносити!»  Про  ставлення  до  правителів  які  відходили  у  безодню  небуття  там  –  за  межами  зеленого  паркану  доносились  до  нас  лише  уривки  чи  то  фраз  чи  то  епізодів  історії  совка.  «А  я  горілку  андроповку  так  і  не  спробував  –  навіть  і  не  знаю  яка  вона  на  смак…»  -  це  репліка  солдата  біля  портрета.  Для  нього  цей  напій  був  сенсом  буття.  Час  і  правителі  вимірювались  по  тонкощах  смаку  прозорого  хмільного  напою.  Почувши  це  я  зрозумів,  що  існують  сфери  людської  свідомості  які  для  мене  назавжди  лишаться  загадкою  як  міфічна  Terra  incognita.  

 «А  знаєш,  після  нагородження  Черненка  якимось  там  орденом  люди  на  вулицях  купляли  газету  «Правда»  з  портретом  Черненка  на  першій  сторінці  і  демонстративно  запихали  газету  в  урну  –  головою  вниз…»  Це  вже  репліка  тет-а-тет  від  людини  яка  мені  довіряла.  «Ти  що,  здається  радий???»  -  це  знову  репліка  в  мою  адресу  біля  портрета  в  чорній  рамці.  Тільки  від  іншої  людини.  «Та  ти  що?  Я  сумую….  Як  же  без  нього  –  пропадемо  усі…»  Але  загалом  поховання  чергового  імператора  сприймалось  вже  як  банальна  подія.  Можна  було  б  очікувати,  що  відхід  в  порожнечу  маршала  У.  –  тодішнього  міністра  оборони  великої  та  неозорої  Піднебесної  теж  буде  нудним  епізодом  сірих  буднів.  Але  ж  ні!  Чутки  почали  повзти  по  казармі  ще  ввечері:
   
 -  Ти  знаєш,  У.  помер!
 -  Не  може  бути!  Млинець!  Тепер  «дємбєля»  не  буде!*
 -  Ти  що?  «Дємбель»  неминучий  як  прихід  весни!
 -  Було  вже  так  –  «дємбєль»  переносили  на  рік  –  так  що  служити  ще  тобі  і  служити…

 Проте  цим  понурим  чуткам,  що  лоскотали  нерви  солдатам  майже  ніхто  не  вірив.  Але  в  глибині  душі  сидів  страх  –  а  раптом  носити  шинель  доведеться  зайвий  рік???  Маршал  У.  був  для  жовнірів  особою  культовою,  напівміфічною,  навіть  фольклорною  –  маршал  У.  періодично  видавав  наказ  про  звільнення  в  запас.  Два  рази  нарік  в  казарму  приходило  тривожне  очікування  –  а  раптом  він  наказ  не  підпише?  Періодично  виголошували  в  казармі  віршик  (найбільш  соковиті  цитати,  що  стосуються  жінок  наводити  не  буду):  «Спи,  солдат,  спокійної  ночі,  «дємбєль»  став  на  день  коротший…  Хай  присниться  дім  рідний,  [......]  пива  діжка,  горілки  таз  та  У-ва  наказ.»  

 І  тут  раптом  говорять,  що  маршал  У  помер!  Це  вселенська  катастрофа!  Хто  підпише  наказ?!  

 І  в  атмосфері  таких  настроїв  раптом  пролунала  команда:  «Батальйон!  Шикуватись  на  плацу!»  Плац.  Завмерли  лави.  Солдати,  прапорщики,  офіцери  напружено  чекають  комбата  –  майора  Г.  Зараз  він  вийде  чеканячи  крок  і  металевим  дзвінким  голосом  буде  віддавати  команди.  Слід  зазначити,  що  майор  Г.  був  єдиним  офіцером  в  частині  якого  я  поважав  –  його  ніколи  не  бачили  п’яним  (на  відміну  від  інших  офіцерів  частини),  він  ніколи  не  лаявся  нецензурними  словами,  ніколи  не  кричав  на  солдат  (лише  підвищував  голос)  тим  паче  ніколи  не  підіймав  на  солдат  руку.  Справляв  враження  офіцера  ще  тих  –  напівзабутих  часів  коли  слово  «честь»  не  була  пустим  звуком.  Його  боялись  і  поважали.  Майор  Г.  –  цей  незламний  комбат,  людина  зі  сталі  з’явився.  

 Вийшов  з  дверей  похитуючись  і  ледве  ледве  тримаючись  на  ногах  попрямував  до  лав,  до  поглядів  сотень  очей,  що  були  прикуті  до  нього.  

 -  Батальйон!!!  Струнко!!!
 -  Сол…  Солдати  і  …  Оф…  і  цери…  -  язик  у  нього  заплітався.  –  Коротше…  Наш  тато  рідний  –  цей  –  міністр  оборони…  Помер…  

 Потім  раптом  розвернувся  і  похитуючись  пішов.  Батальйон  завмер.  Це  був  шок.  Ніхто  з  офіцерів  не  знав,  що  наказувати,  що  говорити.  Ніхто  навіть  не  дав  команди  «Розійдись!»  Офіцери  якось  переглянулись,  по  одному  покинули  лави  і  пішли.  Потім  розбрелись  прапорщики.  

 Солдати  лишившись  на  плацу  якось  відчули,  що  світ  перевернувся  до  гори  ногами.  Батальйон  почав  розповзатися  з  плацу  як  таргани  розповзаються  по  шпарам  у  тихому  мовчанні  кухні  коли  приходить  світанок.  

 Я  зрозумів,  що  служба  на  сьогодні  відміняється  і  пішов  на  радіотелефонну  станцію  де  якраз  чергував  мій  друг  –  вірменин  Г.Г.  Крім  того  ця  точка  була  чудовим  спостережним  пунктом  подій  –  поруч  черговий  по  частині,  вхід  до  казарм,  вище  -  штаб.  Через  якусь  годину  по  частині  почали  тинятися  п’яні  офіцери.  У  стані  абсолютної  непридатності  до  служби.  Потім  понапивались  всі  прапорщики.  До  свинського  стану.  

 І  нарешті,  солдати  побачивши,  що  пішов  такий  траур  напилися  так  само.  Всі  без  винятку.  Останній  хто  напився  так  це  караул  (хоча  їм  то,  їм  то!  –  категорично!)  Військова  частина  перетворилась  на  сукупність  некерованих  людей  у  формі  які  безцільно  тинялись,  падали  і  белькотіли  щось  незрозуміле.  Єдиною  тверезою  людиною  в  батальйоні  –  цьому  замкнутому  самодостатньому  світі  лишився  я.  Тільки  не  сприйміть  це  як  якесь  самовихваляння!  Просто  в  ті  часи  я  вважав,  що  алкоголь  це  безперечне  зло  і  не  пив  навіть  пива.  Омара  Хайяма  я  тоді  ще  не  читав,  захоплювався  різними  східними  віровченнями.  Я  ходив  по  частині  –  єдина  твереза  людина  і  дивився  на  це  все.  І  це  було  моторошно.  Світ  сомнамбул,  ляльок  якими  керує  щось.  Навіть  не  хтось,  а  саме  щось.  Світ  божевільних  людей.  Мені  здавалось,  що  напився  не  батальйон,  а  весь  світ.  

 Для  солдата  світ  замикається  в  межах  зеленого  паркану.  Все  зовнішнє  сприймається  як  абстракція.  Нереальність.  Казка  про  інший  світ.  І  раптом  цей  замкнутий  світ  втратив  глузд.  Хоча  –  чи  був  він  тут  колись  здоровий  глузд?  До  реальності  повернули  голоси  з  кімнати  чергового  по  частині:

 -  Ні,  тов…  аришу  полковник,  я  тверезий,  я  службу  несу…  Замполіта?  Щщщас…  
 -  Алооооо…  Майор  Ф.  у  те  леле….фона.  Та  що  Ви…  Та  як  –  двох  слів  зв’язати  не  можу  –  я  і  більше  слів  зв’язати  можу…  Ось…
 Через  деякий  час  до  батальйону  приїхали  чорна  «Волга»  з  генералом  і  полковником.  Проте  ворота  КПП  їм  ніхто  не  відчинив  –  чергові  по  КПП  були  не  в  стані  не  те  що  відчинити  ворота  але  і  підвестися  на  ноги.  Довелось  людям  з  лампасами  і  двома  смужками  на  погонах  в  частину  зайти,  а  не  заїхати.  

 Можете  собі  уявити  цю  картину  –  іде  по  частині  «начальство»  зі  штабу  гарнізону,  а  ніхто  навіть  на  ногах  не  тримається…  Я,  звісно,  сховався  –  ще  бракувало,  щоб  вони  побачили  когось  тверезого,  когось  хто  випав  з  загального  потоку  буття.  Звісно,  я  б  крайнім  і  виявився:  «Всі  напилися,  а  він  тверезий  –  підозріло…»    

 Я  думав  буде  величезний  скандал.  Але  наступного  дня  –  все  тихо,  «ша».  Нібито  нічого  й  не  було.  ЧП  гарнізонного  масштабу  зам’яли.  Нібито  нічого  не  було.  Цей  день  просто  зник  з  пам’яті  як  ілюзія,  як  фантасмагорія  якогось  сну…

 *  -  коли  щось  було  погано,  то  солдати  інколи  говорили  «млинець»  -  російською,  звісно.  Що  таке  «дємбєль»  пояснити  неможливо.  Це  треба  відчути  (було).  Іноді  «дємбєлем»  називали  осінь.  Трусили  дерево  з  жовтим  листям  і  коли  воно  падало  кричали:  «Дємбєль!»  Іноді  весну  –  бачили  першу  прогалину  серед  снігу  на  весні  і  кричали  «Дємбєль!»  Іноді  «дємбєлєм»  називали  собаку  і  кликали:  «Дємбєль!  Іди  сюди!»

 (Написано  на  основі  реальних  подій  1983-1985  років)

 (Малюнок  з  мережі)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=408847
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 14.03.2013

Сон

«Я  знаю,  сеньоре,  тільки  одне  –  коли  я  сплю,  я  не  знаю  ні  страху,  ні  надії,  ні  праці,  ні  блаженства.  Спасибі  тому,  хто  винайшов  сон.  Це  єдина  для  всіх  монета,  це  єдині  терези,  що  зрівнюють  пастуха  і  короля,  дурня  і  мудреця.  Єдиний  недолік  глибокого  сну  полягає  в  тому,  що  дуже  вже  він  схожий  на  смерть.»
   (Міґель  де  Сервантес  Сааведра)

 У  «батальоні  смерті»  були  процеси  культові,  які  вважались  вищою  цінністю,  даром  долі,  мірилом  блаженства.  Одним  із  таких  явищ  був  сон.  Солдати  батальону  постійно  і  хронічно  недосипали.  Ці  законні  «вісім  годин  особистого  часу»  постійно  у  солдат  обкрадалися.  Щоночі  траплясь  якась  термінова  оказія,  яку  потрібно  було  виконати  до  ранку  –  то  казарму  видраяти,  то  технічний  парк  від  снігу  звільнити  то  ще  якась  біда.  Ремонтникам  взагалі  майже  щоночі  давалась  команда  щось  до  ранку  відремонтувати.  Про  наряди  та  караули  я  вже  мовчу.  І  про  зясування  стосунків  між  «земляцтвами»  які  відбувалися  ночами.  Навчання  –  це  взагалі  окрема  тема.  Там  сон  перетворювався  на  недосяжну  мрію.  Згорнути  вузол  зв’язку,  розгорнути  вузол  зв’язку,  потім  знову  все  спочатку  –  згорнути,  перебазуватись  і  розгорнути  на  іншому  місці.  І  це  в  сорокоградусний  мороз  та  заметіль,  коли  і  спати  то  теоретично  довилось  би  на  снігу  серед  тайги...  

 Від  хронічного  недосипання,  а  точніше  неспання  у  солдат  з’являлись  галюцинації.  Іноді  досить  моторошні  і  похмурі.  Я  теж  якось  після  трьох  абсолютно  безсонних  ночей  побачив  велетенську  сріблясту  кулю  яка  котилась  по  казармі.  І  лише  через  кілька  секунд  зрозумів,  що  вона  існує  тільки  в  моїй  свідомості  –  я  бачив  сон  наяву...  

 Солдати  іноді  засинали  у  самих  несподіваних  місцях  та  обставинах.  Напрриклад,  під  час  шикування  на  плацу.  Стоячи.  Стоять  солдати,  і  раптом  з  першої  шеренги  солдат  падає  сторчама  обличчям  на  бетон.  Після  падіння  одразу  прокидається,  встає,  обличчя  розбите,  все  в  крові.  Потім  такі  солдати  ходять  з  характерними  відмітинами  на  обличчі.  Це  на  солдатському  сленгу  називалось  «хворіти  на  асфальтну  хворобу».  Я  ніколи  не  думав,  що  людина  здатна  моментально  засинати  стоячи,  сидячи,  виконуючи  якусь  роботу  чи  навіть  під  час  ходьби.  Колись  марширували  на  плацу,  весь  взвод  повернув  наліво,  а  один  солдат  на  ходу  заснув,  пішов  собі  прямо  і  врізався  головою  у  стовп  –  розбив  собі  голову...  

 Якось  погнали  нас  на  полігон  на  якому  відбувались  стрільбища.  Послали  в  оточення,  розкидали  по  лісу  і  звеліли  переймати  випадкових  перехожих,  щоб  не  потрапили  під  кулі.  Була  зима,  холодно.  Розпалили  ми  багаття  і  почали  грітися.  Бачу  в  одного  солдата  очі  потрохи  заплющуються.  Я  ще  подумав:  «Зараз  ненароком  у  вогонь  впаде...»  Не  встиг  його  розбудити,  як  він  сторчма  шубовсь  –  пррямо  у  вогонь.  Руки,  обличчя  попік,  репетував,  ображався,  чому  його  не  розбудили...  Один  солдат  заснув  взивку  прямо  в  шинилі  біля  гарячої  труби,  притулившись  до  неї  спиною.  Прокинувся  –  на  всій  спині  опік  добрячий  –  мордувався  потім  довго.  

 Відсипались  іноді  в  караулі  –  на  посту  залазили  кудись  в  шпарку  чи  в  зламану  машину  і  спали  не  дивлячись  на  сильний  мороз.  Тут  було  головне  не  проспати  перевірку  і  не  замерзнути.  На  першому  посту  –  біля  прапора  –  обладнали  навіть  спеціальну  сигналізацію  –  як  тільки  солдат  засинав  і  починав  трохи  хитатись  –  вмикалась  сигналізація.  Але  примудрялись  спати  і  там.  Окремі  майстри  поспати  стоячи  примудрялися  спати  не  хитаючись  –  ніби  завмерши.  Інші  ж  примудрялись  застромлбвати  автомат  багнетом  між  планками  сигналізації  –  вона  заблоковувалась  і  можна  було  стоячи  поспати  –  бо  сидіти  там  якось  було  ніде,  а  бетон  підлоги  був  холодний.  

 Особливо  серед  солдат  цінувалися  так  звані  «теплі  місця»  служби  –  заичайно  ж,  за  можливість  поспати.  Наприклад,  посади  хліборіза,  кінокрута,  писаря,  телефоніста,  радиста  на  точці.  За  це  місце  ладні  були  принижуватись,  погоджуватись  чергувати  круглодобово,  без  зміни.  Чергує  солдат  на  телефонній  станції,  сидить  за  пультом  і  заодно  спить.  А  служба  іде.  Сигнал  прийде,  він  прокинеться,  відповість  і  знову  у  царство  Морфея  –  у  лабіринти  нетривкого  сну.  Заснути  ось  так  сидячи  десь  на  кріслі  називалось  «перейти  на  автопілот».  

 Як  не  дивно,  але  улюбленою  розвагою  багатьох  садистів  в  батальоні  було  саме  познущатися  з  людини  під  час  сну.  Наприклад,  запхати  солдату,  коли  він  заснув,  між  пальцями  папірці  і  запалити.  Ця  жорстока  «розвага»  називалась  «велосипед».  

 Середньовічні  кати  та  їх  жертви  свідчили,  що  найстрашнішою  тортурою  було  позбавлення  людини  сну.  Була  навіть  така  форма  страти  –  не  давати  людині  спати,  і  людина  через  тиждень-другий  помирала  від  нервового  виснаження.  

 Сон  у  батальоні  був  мрією,  був  нагородою.  Солдати  все  чекали  дня  осіннього  переведення  годинників  –  дозволять  зайву  годину  поспати...  

 Здавалось  би  від  такої  перевтоми  солдати  мали  б  спати  мертвим  сном.  Де  там!  Коли  вже  під  радок  казарма  засинала,  вона  наповнювалась  звуками  –  солдати  у  сні  розмовляли,  кричали,  зривалися.  Іноді  навіть  вставали  і  ходили  по  казармі...  

 Кажуть,  що  найсильніший  інстинкт  це  оцей  «основний  інстинкт»  -  інстинкт  розмноження.  Для  лосося  чи  кота  це  може  і  так,  але  для  людини  цей  інстинкт  часто  заглушується  інстинктом  голоду.  Але  навіть  інстинкт  голоду  ніщо  в  порівняні  з  інстинктом  сну.  У  свій  час  це  яскрава  і  страшно  описав  А.  П.  Чехов  у  своїй  новелі  «Спати  хочеться».  У  батальоні  якось  один  солдат  з  частини  зник.  Шукали  –  не  знайшли.  Думали,  що  він  втік  додому  чи  ще  кудись.  Але  він  з’явився  коли  довершувалась  третя  доба  його  зникнення  –  бо  більше  трьох  діб  відсутності  –  це  вже  не  «самоволка»,  а  дезертирство.  І  вже  не  «губа»,  а  тюрма  і  надовго.  Виявилось,  що  він  заліз  на  горище  трьохповерхової  казарми,  забився  десь  в  шпарку  і  три  доби  відсипався  лежачі  на  шинелі.  Навіть  ніякого  бажання  поїсти  у  нього  не  виникало…  

 (Написано  на  основі  реальних  подій  1983  –  1985  років.)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=408845
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 14.03.2013

Знак хижака

«…  Лише  той,  хто  людяний,  
 вміє  і  любити  людей,  
 і  відчувати  до  них  відразу.»
                       (Конфуцій)

 Мало  розваг  було  у  «батальйоні  смерті»  мало  радостей.  Я  маю  на  увазі  розваг  для  нормальних  людей.  «Люди»  схильні  до  садизму  знаходили  радість  у  знущанні  над  слабшим  або  над  тим,  хто  не  має  друзів.  Ці  збочені  розваги  не  викликали  ніяких  інших  емоцій  крім  відрази,  особливо,  коли  було  несила  чи  не  було  можливості  захистити  невинну  жертву.  Для  людей,  що  мали  хоча  б  краплю  розуму  і  людяности  єдиною  розвагою  були  розмови  –  теревені,  ляси,  кидання  слів  у  порожнечу.  Як  називав  цей  процес  Тимофєєв-Ресовський  «трьоп».  

 Кіно  нам  показували  рідко  –  «кінокрут»  був  людиною  ледачею,  постійно  у  нього  щось  ламалось  –  за  всю  мою  службу  в  «батальйоні  смерті»  кіно  нам  показали  всього  два  рази  –  і  то  другий  раз  абсолютно  дурне  –  про  перевиконання  плану  будівництва  бригадою  бетонників.  Солдатський  клуб  і  бібліотека  постійно  були  в  стані  ремонту  та  й  той  макулатурний  непотріб,  що  там  валявся  читати  не  хотілось.  До  вартісних  книжок  був  страшенний  голод  –  що  було,  доводилось  постійно  ховати  від  брудних  рук  людей  недалеких.  Потім  «кінокрута»  посадили  за  торгівлю  наркотиками,  і  навіть  про  надію  на  розваги  довелось  забути.  

 Телевізор  в  казармі  нам  поставили  тільки  наприкінці  моєї  служби  і  то  дозволяли  дивитися  лише  в  неділю  тим  хто  не  в  нарядах.  Отже,  лишався  «трьоп»  -  банальна  солдатська  балаканина,  яка  нам  замінювала  все  –  літературу,  музику,  пісні,  науку…  Але  ця  гра  словами  дозволяла  дізнатись  про  людей,  країну,  час  таке,  що  не  вичитаєш  в  жодній  літературі  –  особливо  тоді.  Світ  тодішнього  «совка»  випливав  з  тих  розмов  реальним  і  не  розцяцькованим,  грубим  у  своїй  брутальності.  Після  багатьох  розмов  я  інакше  почав  сприймати  людину  як  таку  –  гріховність  і  святість  цього  «вінця  творіння»  ставала  перед  моїми  очима  у  своїй  сяючій  наготі.  

 З  якими  тільки  людьми  не  довелось  розмовляти!  З  яких  найглухіших  куточків  тодішньої  «імперії  зла»!  З  яких  найвіддаленіших  військових  частин  не  довелось  тільки  зустріти  солдатів  і  вислухати  їхні  страшні  сповіді  про  вояцьке  важке  життя.  Постійна  ротація  приносила  іноді  на  берег  «батальйону  смерті»  дивних  особистостей.

 Одного  разу  до  нас  перевели  одного  солдата  –  рядового  М.  з  якоїсь  частини  з  Далекого  Сходу.  У  ті  часи  це  було  не  дивина,  що  солдат  раптом  летів  через  половину  земної  кульки  служити,  наприклад,  з  Чукотки  в  Німеччину  чи  навіть  в  Нікарагуа.  Солдати  родом  з  Середньої  Азії  відправлялись  служити  на  Таймир,  а  якути  в  піски  Каракумів.  І  нікого  не  цікавило,  що  клімат  для  них  м’яко  кажучи  не  той  –  аби  подалі  від  дому.  

 Цей  солдат  одразу  мені  здався  дивним  –  таке  виникло  відчуття,  ніби  несе  він  на  собі  якийсь  відбиток,  знак,  що  ставив  його  окремо  від  інших  людей.  Навіть  не  знаю  чому  мені  так  здалось  –  адже  чинив  він  як  більшість  –  «відлинював»  від  служби,  але  і  не  «наривася»  на  неприємності,  перед  «начальниками»  не  гнувся,  але  і  намагався  не  «залітати».  Був  в  міру  безтурботним,  життя  намагався  сприймати  як  чийсь  невдалий  жарт,  але  лежала  на  ньому  якась  тінь.

 Співбесідником  він  мені  здався  цікавим.  Хоча  і  не  був  начитаним,  інтелектуалом  його  назвати  було  неможливо,  але  про  буття  він  вмів  говорити  дотепно,  що  цінувалось.  Випало  мені  якось  тягнути  з  ним  службу  в  одному  караулі  на  «Пирі».  Дров  ми  напиляли  достатньо,  пічка  горіла,  сильного  морозу  не  було,  нудьгу  розвіювала  розмова  ні  про  що.  Він  безтурботно  розповідав,  як  йому  там,  на  Далекому  Сході  вдавалось  постійно  тікати  в  «самоволку»  до  найближчого  населеного  пункту  і  йому  вдалося  навіть  за  час  своєї  служби  сотворити  навіть  нову  людину  чоловічої  статі  сумісно  з  однією  місцевою  жінкою  і,  що  він  про  своє  творіння  ніколи  не  забуде,  хоча  навряд,  чи  колись  туди  поїде  знов…  А  потім  розмова  перейшла  на  тутешню  службу  і  заготівлю  дров  зокрема:  

 -  Мені  навіть  страшно  по  дрова  було  йти  сьогодні…
 -  Чому?
 -  Я  колись  з  трьома  солдатами  в  тайзі  заблукав.  Теж  на  «точці»  -  відправили  нас  по  дрова.  І  ми,  начебто,  недалеко  в  ліс  відійшли,  вертаємось  і  бачимо  –  щось  не  туди  йдемо,  назад  –  знову  ліс  незнайомий.  Ходили,  кричали…  Заблукали,  коротше.  А  там  не  те  що  тут  –  там  тайга  усурійська  неходжена…  Дика.  Блукаємо  ми,  а  тут  на  нас  з  хащів  виходить  тигр.  
 -  Заливаєш.  Вони  дуже  рідкісні.
 -  Я  теж  до  того  дня  так  думав.  І  одного  солдата  –  хрусь  –  і  готово  –  за  секунду  –  він  навіть  крикнути  не  встиг.  Ми  закам’яніли  на  мить  з  переляку,  а  потім  тікати  через  хащі  напролом.  Не  знаю  чому  він  за  нами  не  погнався.  Потім  прийшли  до  тями,  почали  знову  дорогу  шукати.  Блукали,  блукали,  з  сил  зовсім  вибились  і  прийшли  на  те  саме  місце  де  тигр  солдата  загриз.  Кинув  його,  навіть  не  шматував  і  подався  кудись.  Ми  вирішили  нікуди  більше  не  йти,  чекати  там  поки  нас  знайдуть.  Вогонь  розпалили,  грілись  і  чекали.  Пощастило.  Знайшли  нас  –  випадково,  правда,  –  вертоліт  пролітав.  Але  через  два  тижні.  
 -  І  як  ви  тільки  з  голоду  не  загнулись?  Їли  то  що?  Їжаків  ловили  чи  ягоди  з-під  снігу  вигрібали?
 -  Що  їли,  що  їли…  Відомо  що…  Солдата  тигр  навіть  не  зачепив  –  тільки  вбив…  Людське  м’ясо  –  воно  як  цукор  солодке…

 Я  раптом  з  жахом  зрозумів,  що  він  говорить  правду.  Він  перейшов  межу  яку  переходити  не  можна,  порушив  дуже  давнє  табу  –  старе  як  світ.  І  на  ньому  тепер  довіку  сей  знак  –  знак  хижака,  знак  «не  людини».  Я  знав,  звісно,  що  це  табу  переступали  колись  цілі  племена  і  народи,  не  він  перший,  хто  поставив  себе  по  той  бік  людяності.  Згадався  тоді  раптом  Геродот  з  його  описом  племені  андрофагів,  що  жило  десь  на  північний  схід  від  Скіфії.  Може  він  нащадок  андрофагів  чи  може  прокинувся  в  ньому  голос  тих  незбагненно  далеких  часів?
 Мені  моторошно  було  від  думки,  що  служити  з  цією  істотою  доведеться  мені  добрий  шмат  часу.  Але  на  моє  щастя  його  незабаром  перевели  в  іншу  частину.  Але  ця  розповідь  лишила  в  моїй  душі  чорний  слід.  Слід  хижака.

 (Написано  на  основі  реальних  подій  1983-1985  років.  Світлина  з  мережі.)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=408523
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 13.03.2013

Зникнення

«Я  самотній  монах,  
що  бреде  пустелею  
з  дірявою  парасолькою».
             (Мао  Цзе  Дун)

 Буває  так,  що  люди  загадково  зникають.  Розчиняються  в  порожнечі  світу  сього.  Хоча  це  насправді  ілюзія  –  ніколи  нічого  не  зникає  –  все  лише  перетворюється  в  іншу  форму  порожнечі.  Бо  речовина-енергія  це  лише  форми  Великої  Пустоти,  її  флуктуації.  

 Несподіване  підтвердження  цього  незаперечного  постулату  буддизму  я  бачив  у  N-ській  військовій  частині  з  дивним  ім’ям  на  солдатському  жаргоні  –  «батальйон  смерті».  Не  знаю  хто  придумав  цей  безглуздий  вислів  –  адже  смерті  насправді  не  існує.    Є  лише  місток  між  різними  рівнями  чи  способами  буття.  Прозорий,  непомітний.  Ми  минаємо  його  навіть  не  зауваживши.  І  раптом  –  новий  світ,  нове  буття.  Сансара…  

 Люди  які  зникають  –  вони  лише  зникають  з  нашого  видноколу,  перестають  існувати  в  тому  ж  потоці  часопростору  що  й  ми  –  і  це  нас  часто  дивує  і  засмучує.  Особливо,  коли  після  зникнення  не  знаходять  їхнього  одягу  –  тілесних  оболонок  які  скидає  дух  щоб  втілитись  знову  і  знову.  Не  знаю  чи  люди  засмучувались  би  при  цьому  менше  якби  частіше  читали  «Махабхарату»  чи  «Праджняпарамітасутру».  У  N-ській  військовій  частині  цих  творів  чомусь  ніхто  не  читав.  Не  тільки  перед  лавами  солдат,  а  й  взагалі.  Спочатку  мене  це  дивувало:  кругом  суцільний  дзен,  а  про  Бодхідхарму  ніхто  й  не  чув.  Але  я  звик  до  цього  як  звикають  до  хмар  що  несуть  вість  про  каліюгу.  

 Отже  сталась  подія  яка  викликала  переполох  –  безвісті  зник  прапорщик  П.  Пішов  з  дому  на  службу  і  зник.  Додому  не  повернувся  і  на  службі  не  з’являвся.  Шукали  його  по  всіх  знайомих  і  всіх  можливих  місцях  де  він  міг  бути  –  марно.  На  третій  день  пошуків  вирішили,  що  тут  не  обійшлося  без  втручання  інопланетян  –  висунули  версію,  що  «зелені  чоловічки»  (тільки  не  ті,  що  носять  «хебе»  чи  «пеша»  зеленого  кольору,  а  з  зеленою  шкірою)  прилетіли  на  літаючій  тарілці,  що  нагадувала  армійську  миску  і  вкрали  цього  доблесного  вояка.  З  метою  захисту  Галактики.  Це  розповідав  один  жовнір.  Правда  він  в  цей  день  наковтався  якихось  таблеток  перебуваючи  в  караулі  (нудно  було  на  посту,  а  тут  «друган  колес  підкинув»)  тому  йому  ніхто  не  повірив.  

 Вирішили,  що  прапорщик  П.  пішов  у  вічність  в  небесний  караул  охороняти  браму  раю  і  пускати  в  неї  тільки  будівничих  комунізму.  

 Але  в  цей  день  раптом  знадобилось  відчинити  склад  ГСМ  («паливно-мастильних  матеріалів»)  на  якому  висів  здоровенний  замок.  Відчинивши  цей  склад  побачили  прапорщика  П.  який  лежав  на  підлозі  обхопивши  обома  руками  діжку  зі  спритом.  Спирт  був  потрібен  батальйону  для  протирання  контактів  на  радіоапаратурі.  Тримали  його  завжди  під  замком  і  видавали  офіцерам  суворо  лімітовано.  Прапорщика  П.  випадково  зачинили  на  складі  три  дні  тому.  Він  побачив  повну  діжку  спирту  і  зрозумів,  що  мрії  збуваються.  Провидіння  все  таки  існує,  хтось  чує  про  наші  бажання  і  втілює  їх.  

 Три  дні  він  «не  просихав»  -  напивався,  вимикався,  приходив  до  тями  і  зразу  знову  –  напивався,  вимикався.  Загартований  організм  героя  витримав  це  випробування.  Для  виживання  в  нього  іншого  виходу  не  лишалося  –  три  дні  треба  було  щось  пити  і  їсти.  Крім  того  кричати  про  допомогу  було  не  можна  –  все  таки  командир  як  не  як,  не  пасує.  Та  й  кричати  він  звик  тільки  нецензурні  слова,  а  тут  склад  ГСМ  –  місце  святе.  

 Після  віднайдення  героя  загальна  радість  охопила  батальйон:  ура,  справжній  герой  лишився  в  нашому  часопросторі  і  надалі  доблесно  буде  стояти  на  сторожі  совітської  батьківщини!

 (Написано  на  основі  реальних  подій  1984  року.  Світлина  з  мережі.)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=408522
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 13.03.2013

Шлях до батальйону смертi

«Уникнути  всього  цього  не  можна,  
 але  можна  зневажати  все  це.»
                             (Сенека)

 Подорож  з  однієї  військової  частини  в  іншу  для  "жовніра"  радість.  Він  побачить  людей  без  однострою,  вулиці  і  автомобілі,  жінок  (!),  крамниці  і  просто  оточуючий  світ  –  замість  щоденного  плацу  і  казарми.  Крім  того  можна  зайти  в  ці  крамниці  і  подивитись,  що  там  продають  і  уявити  на  мить,  що  це  все  люди  споживають,  їдять,  речі  використовують,  книжки  читають…  Можливість  ось  так  визирнути  на  світ  для  багатьох  солдат  була  такою  собі  нездійсненною  мрією  до  здійснення  якої  чекати  і  чекати.  Тому,  коли  мені  сказали,  що  я  їду  без  супроводу  (!),  один  (!),  для  продовження  військової  служби  в  N-ську  військову  частину  в  місто  НН  душа  моя  наповнилась  радістю.  Ще  б  пак!  Я  знову  побачу  світ  людей,  подивлюсь  по  дорозі  на  цікаві  міста  –  про  місто  НН  я  багато  раніше  чув  і  читав,  але  ніколи  не  бачив.  Крім  того,  дорога  моя  буде  лежати  через  столицю  метрополії  в  якій  теж  чимало  цікавого,  а  солдат  в  ті  часи  в  музеї  пускали  безкоштовно.  

 З  такими  думками  я  отримав  на  руки  папери  і  збирався  покидати  частину  переповнену  дикою  муштрою.  Перед  самим  моїм  від’їздом  до  мене  підійшов  солдат  який  раніше  постійно  приставав  до  мене  з  безглуздими  запитаннями  типу:  «А  ти  не  знаєш,  поки  ми  спали,  уряд  часом  не  змінився?  А  як  ти  думаєш,  як  довго  комуняки  ще  будуть  при  владі?»  (які  я  ігнорував).  Підійшовши  він  виголосив  промову  для  одного  слухача,  гідну  кращих  риторів  античності:  «Ти  того…  Ну,  маєш  знати…  Твоя  доля  весь  цей  час  була  в  моїх  руках…  Якби  я  щось  сказав,  то  відвезли  б  тебе  далеко…  Мене  в  особливий  відділ  викликали.  І  не  тут  –  в  Москву  возили.  Там  крім  «особістів»  ще  в  цивільному  «кадебісти»  були.  Сказали  за  тобою  слідкувати,  кожне  слово  твоє  запам’ятовувати  і  потім  доповідати  в  письмовому  вигляді.  Ну,  ти  нічого  такого  і  не  говорив…  Так,  що  я  нічого  то  їм  такого  і  не  казав…  Куди  тебе  посилають  я  не  знаю,  але  я  тут  ні  при  чому…»  

 Він,  напевно,  подумав,  що  відкрив  мені  якусь  неймовірну  таємницю!  Теж  мені  –  лицар  плаща  і  кинджала,  майстер  переповідати  слова  про  «таке»…  

 Я  вирушив.  Вперше  за  стільки  часу  відчув  себе  відносно  вільною  людиною.  

 В  метрополії  встиг  забігти  тільки  в  Третяковську  галерею  і  довго  та  зачаровано  стояв  перед  картинами  Врубеля.  О,  галерея!  Чи  бачила  ти  колись  солдата  у  совдепівській  формі  який  так  довго  споглядав  полотна  Врубеля?  Цього  неперевершеного  містичного  майстра,  що  змінив  уявлення  сучасників  про  людське  єство.  Майстер  полотен  межі  божевілля.  

 Холодний  ранок  втілився  в  буття  у  вигляді  міста  НН,  що  тоді  -  у  1983  році  носило  досить  не  естетичну  назву.    Місто,  що  завжди  було  для  мене  втіленням  якоїсь  бореальної  загадки.  Східний  форпост  слов’янства  –  довгий  час.  Далі  було  тільки  угро-фінське  море.  Колонія  колонії.  Якщо  Великий  Новгород  був  маленьким  острівцем  слов’янства  в  угро-фінському  навіть  не  морі  –  океані,  то  місто  НН  було  брунькою  цього  острівця  на  якому  і  слов’янського  то  нічого  і  не  залишилось.  

 Архітектура  ХІХ  століття  мене  зацікавила,  але  не  вразила.  Але  фортеця…  Фортеця!  Нічого  подібного  побачити  я  навіть  не  очікував.  Це  така  татарщина…  Щось  абсолютно  східне,  тюрське  і  екзотичне.  Я  блукав  навколо  фортеці  споглядаючи  башти  і  бастіони,  а  з  надр  свідомості  все  виринала  цитата  одного  російського  класика:  «…І  наковтавшись  татарщини  вдосталь  ви  Руссю  зазвете  її…»  Блукаючи  містом  я  думав  про  те,  що  етнічна  російська  культура  це  складна  суміш  різних  угро-фінських  і  частково  тюрських  культур  і  то  лише  мовно  слов’янізованих.  Згадував  уривки  щоденника  Шевченка  про  дні  перебування  в  цьому  місті  –  він  був  правий,  класик  –  воно  таке  і  є  –  місто  химерної  метаморфози  християнства.  

 Помилувавшись  краєвидами  великої  ріки  Ра  що  несе  свої  води  в  море  Хазарське  пішов  я  шукати  військову  частину,  в  яку  мене  направили.  Як  виявилось,  вона  розташована  була  саме  в  фортеці,  яку  я  так  довго  споглядав,  і  це  не  місце  моєї  подальшої  служби  «отєчєству»,  а  лише  гарнізонна  комендатура  і  гауптвахта  заодно.  

 У  «строєвій»  службі  офіцер  довго  і  замислено  розглядав  мої  папери,  а  потім  сказав,  що  «без  пляшки  тут  не  розберешся,  тим  паче  на  тверезу  голову,  куди  тебе  відправити  служити  і  взагалі  треба  порадитись»  і  що  я  поки  що  вільний.  Я  почав  тинятися  по  цій  військовій  частині  в  очікуванні  чи  то  вироку  чи  то  подальшої  долі,  знічев’я  розмовляючи  з  тамтешніми  солдатами.  Вони  розпитували  мене  про  те  про  се  і  філософствували  про  мою  подальшу  службу:  «Це  взагалі  свинство,  що  тобі  на  дорогу  не  дали  пайку  і  грошового  «довольствія»  (ну  і  слово  ж  придумали!),  а  з  твоєю  військовою  спеціальністю  тебе  відправлять  у  саперну  частину  –  там  служба  легка  –  «лафа»  просто,  порівняно  з  іншими  частинами,  так,  що  тобі  пощастило…»  

 Раптом  мене  викликали  в  «стройову».  Офіцер  сухо  з  металом  в  голосі  назвав  номер  частини  в  яку  я  маю  відбути  і  побажав  щасливої  служби.  Сухі  цифри  не  подіяли  на  мене  ніяк.  Я  вже  направив  свої  стопи  до  воріт  КПП  як  до  мене  підійшло  п’ятеро  бравих  вояків  («коса  сажень  в  плечах»).  Їх  вираз  обличчя  не  віщував  нічого  хорошого.  «Котра  година?»  -  мовив  один  досить  зловісним  тоном.  «Все  ясно,  годинник  хочуть  відібрати…»  -  майнуло  в  голові  –  «…доведеться  їх  засмутити.»  «Я  не  маю  годинника.»  -  це  я  сказав  вже  в  голос  і  показав  порожню  руку.  Проте  це  явно  не  покращило  їх  настрій,  обличчя  стали  ще  більш  понурі  і  негостинні.  «Схоже  комусь  зараз  дістанеться  –  подумалось  мені,  -  і  цей  хтось  буде  я.  Їх  п’ятеро  я  один.  Спиною  до  стіни,  може  хоч  нирки  не  відіб’ють…»  Виникла  пауза.  Що  в  мене  немає  ні  курива,  ні  грошей  вони  вже  знали.  Паузу  перед  мордобоєм  треба  було  чимось  заповнити.  Якимись  словами.  «В  яку  частину  направили?»  -  навіть  не  сказав,  прохрипів  один.  «В  N-ську»  -  я  назвав  номер.  Обличчя  солдат  раптом  змінилося.  Ніби  осінній  вітер  промайнув  і  приніс  жах.  Ніби  побачили  вони  раптом  щось  невидиме  мені.  Такі  обличчя  бувають  в  людей  які  раптом  побачать  чиєсь  пошматоване  тіло.  Проте  вираз  жаху  відбився  лише  на  мить  –  вираз  змінився  на  блаженно-задоволений  –  ну  не  нас  же  туди  відправляють,  а  цього  дивака…  Потім  на  обличчях  з’явилось  відображення  призабутої  для  них  емоції  -  співчуття  (де-де,  а  тут  і  при  таких  обставинах  я  не  очікував  такого  побачити).  І  один  з  них  з  якоюсь  тугою  сказав:  «В  батальйон  смерті  їдеш…»  В  нього  промайнуло  –  хоча  лише  на  мить  –  на  обличчі  бажання  чимось  допомогти  або  хоча  б  порадити.  «Випив  би  ти  перед  тим  як  їхати  туди…  Ми  би  тобі  дали  на  випивку,  але  в  самих  немає…  Там  побачиш,  що  воно  і  до  чого…»  

 І  вони  провели  мене  до  воріт  поглядами,  сповненими  якогось  незрозумілого  поки  що  для  мене  смутку…  Я  вперше  бачив,  щоб  кілька  сухих  цифр  –  номер  -  так  впливали  на  людей,  викликали  такі  емоції,  і  в  кого  –  в  людей  в  яких  здавалось  би  всі  емоції  давно  померли  і  метаморфізувалися  в  площину  хижацтва.  Сенс  цієї  події  я  зрозумів  пізніше…

 (Світлина  з  мережі)
 (написано  на  основі  реальних  подій  1983  року)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=408213
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 12.03.2013

Фаталiсти

«  …У  тілі  як  в  трюмі,
   В  собі  як  тюрмі…»
             (М.  Цвєтаєва)

 Люди  –  істоти  живі.  Їм  властиво  любити  життя.  Якщо  вже  не  любити  (коли  воно  нестерпне)  то  хоча  б  прагнути  жити.  Я  завжди  думав,  що  це  істина.  Незаперечна  як  швидкість  світла  в  теоріях  Айнштайна.  Я  помилявся.  Саме  життя  показало  мені  нетривкість  будь-яких  постулатів.  Серед  нас  завжди  живуть  фаталісти  для  яких  саме  життя  –  забавка,  з  якою  прощаються  легко,  викидають  на  смітник  часу  як  непотріб.  У  «батальйоні  смерті»  такі  люди  були  лакмусовим  папірцем  буття.  Я  дивився  на  них  і  думав  –  невже  справді  все  це:  людина,  тіло,  життя  –  ніщо?  Невже  справді  вони  вірять  що  дух  незнищенний  і  мандрує  з  одного  буття  в  інше?  Чи  може  їх  так  зачарувало  небуття,  що  вони  захотіли  злитися  з  ним?  Пройшло  більше  чверті  століття,  але  мені  все  згадуються  обличчя  тих  солдат,  що  добровільно,  без  будь-якого  примусу  обірвали  своє  життя  як  нитку.  Не  можу  забути  вираз  обличчя  одного  солдата…  

 Нас  відправили  в  лісовий  караул  «на  Пиру».  Серед  солдат  був  рядовий  Ф.,  якого  служба  особливо  морально  гнітила.  Буття  в  там-тому  війську  він  вважав  нестерпним  і  несумісним  зі  своїм  "Я".  Інколи  він  кидав  у  простір  фрази,  що  «звідси  я  все  одно  втечу…»  -  «Як?»  -  «Та  є  один  спосіб…»  

 «Пира»  зустріла  нас  як  завжди  пронизливим  холодом.  Щоб  зігрітися  в  тамтешній  караулці  для  ненажерливої  пічки,  що  майже  не  гріла,  треба  було  постійно  заготовлювати  дрова.  Нам  видали  сокири  і  пилки  і  відправили  в  ліс.  Серед  лісу  ми  знайшли  суху  березу  –  ціле  сховище  тепла.  Тягнути  в  караулку  далеченько,  але  якщо  розпиляти…  Тай  на  то  нема  ради…  Але  рядовий  Ф.  замість  того  щоб  долучитися  до  справи  поклав  праву  руку  на  пеньок,  сокиру  взяв  в  ліву.  Вираз  обличчя  став  у  нього  якийсь  безмежно  спокійний,  зрівноважений,  відсторонено-байдужий.  Навіть  наповнений  якоюсь  зневагою  до  оточуючих.  Обличчя  випромінювало:  «Ви  всі  нічого  не  розумієте,  а  от  я  –  вільніший  від  усіх  вас…»  Потім  він  якось  спокійно-зосереджено  махнув  сокирою  і  відтяв  собі  пальці.  Це  виглядало  настільки  моторошно  як  саме  життя  в  цьому  батальйоні.  Потім  він  звичайно  кричав,  руку  бинтували,  «начкар»  брудно  лаявся  і  таке  інше.  

 Відправили  рядового  Ф.  у  шпиталь.  Солдат  наївно  думав,  що  його  відпустять  додому!  Каліка  як  не  як  –  стріляти  не  може.  Але  він  помилився  –  замість  «додому,  до  хати»  загудів  він  під  трибунал.  За  «члєноврєдітєльство»  (ну  не  знаю  як  це  слово  перекласти!  Не  знаю!  Багато  слів  із  тодішнього  життя  просто  не  піддаються  перекладу!)  світило  йому  чимало  років  в’язниці.  Проте  він  вперто  запевняв,  що,  мовляв,  випадково…  Ми  теж  не  хотіли  йому  зла  –  і  так  себе  покалічив  на  все  життя  –  ми,  звісно,  нічого  не  бачили  як…  Кінчилось  тим,  що  його  не  посадили,  але  додому  не  пустили  –  відправили  служити  «на  точку».  Потім  він  знову  повернувся  служити  в  частину.  Його  постійно  ставили  в  наряд  на  кухню.  Спостерігати  як  він  обрубком  руки  мив  посуд  було  страшно.  А  вираз  обличчя  в  нього  був  все  той  же  –  зневажливо-байдужий  –  так  і  не  змінився  з  тої  миті  як  він  одним  помахом  руки  вирішив  змінити  свою  долю.

 Ще  більш  безглуздий  акт  фаталізму  вчинив  рядовий  Н.  Комусь  в  частині  прийшло  в  голову  модернізувати  процес  нарізки  хліба  для  солдат.  Привезли  механічну  електричну  хліборізку  якоїсь  дивної  конструкції  –  з  великим  косим  ножем.  Монтували.  Солдат  Н.  щось  там  прилаштовував,  але  раптом  хліборізка  автоматично  вмикнулася  і  відтяла  нещасному  обидві  руки  по  лікті.  Він  навіть  не  закричав  –  якось  спокійно  подивився  на  обрубки,  на  фонтанчики  крові,  що  заляпали  білий  кафель  та  й  запхнув  під  хліборізку  голову  і  гукнув:  «Вмикайте!»  Колеги  по  службі  люди  прості  –  просить  людина  вмикнути,  може  йому  так  краще  –  та  й  вмикнули.  Голова  по  їдальні  покотилась.

 Я  досі  не  можу  зрозуміти  –  як  можна  було  людей  –  молодих,  здорових,  повних  сил  і  енергії  довести  до  такого  стану  психіки,  щоб  вони  вибирали  небуття,  чорну  порожнечу,  замість  того  щоб  дихати,  радіти,  думати.  Може  справді  вони  вважали,  що  так  судилося  і  нічого  вже  не  зміниш?  І  це  огидне  і  нестерпне  життя,  ця  совітська  влада,  цей  потворний  совок  буде  тривати  вічно?

 (Написано  на  основі  реальних  подій  1983-1985  років.  Світлина  з  мережі.)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=408211
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 12.03.2013

Голоси

«Генерале!  
Ми  так  довго  сиділи  в  багні,
що  король  черви  наперед  радіє,
і  зозуля  мовчить…»
           (Й.  Бродський)


 Кожна  військова  частина  імперії  мала  своє  призначення.  Принаймі,  з  точки  зору  «стратегів»  з  лампасами.  Були,  звичайно,  військові  частини,  які  взагалі  були  нікому  не  потрібні,  і  невідомо  навіщо  вони  існували.  Були  і  забуті  підрозділи,  де  військовослужбовці  вели  напівздичавіле  існування.  

 Але  це  все  не  стосувалося  N-ської  військової  частини!  Суть  її  буття  –  передавання  послань  через  простір  і  час.  Від  одних  людей  в  погонах  до  інших.  Шляхом  коливання  електромагнітного  поля.  Тому  в  частині  було  величезна  кількість  різних  пристроїв  на  колесах  і  без  коліс  серед  далеких  лісів  і  боліт,  де  люди  сидячи  в  бункерах  хвилювали  ефір,  кидаючи  у  безмежжя  простору  слова.

 Раз  на  півроку  влаштовувались  грандіозні  дійства,  які  називались  «навчання».  Особливо  вражали  зимові.  У  безмежжя  снігів,  у  біле  мовчання  тайги  кидали  людей,  щоб  вони,  не  боячись  сорокоградусних  морозів  і  пурги,  ночували  в  палатках  на  снігу,  не  спали  по  кілька  діб  підряд,  без  кінця  то  розгортаючи  до  згортаючи  вузол  зв’язку.  Як  вони  при  цьому  собі  не  відморожували  все  що  можна  і  не  можна  –  не  знаю.  Один  мій  товариш  розповідав  про  галюцинації  які  переслідували  його  внаслідок  трьохдобового  абсолютно  безсонного  перебування  на  морозі.  Деякі  з  цих  навчань  варті  окремої  розповіді.  Ця  оповідка  не  про  це.  Це  поема  про  голоси  які  літали  в  ефірі,  хвилюючи  думки  людей  в  зеленому.  

 На  одне  з  таких  навчань  взимку  1984  року  відправили  і  мене.  Я  досить  туманно  уявляв  куди  ми  їдемо  –  їхали  окремо  від  інших  в  радіостанції  "Р-…"  на  колесах.  Крім  водія  (за  кермом)  в  тісній  будці  забитій  апаратурою  сиділи  лейтенант  М.,  прапорщик  П.  і  двоє  солдатів  (включаючи  мене).  Довго  стясло  нас  якимись  лісовими  дрогами,  завивала  машина  буксуючи  в  заметах.  Нарешті  зупинились  на  околиці  лісу.  Вдалині  бовваніло  село  з  дивною  угро-фінською  назвою  Пира.  Село  складалось  з  невеликого  числа  хат,  чи  то  правильніше  «ізб»  з  почорнілого  від  часу  напівзогнилого  дерева.  «Ізби»  були  навіть  не  обгорожені  парканами,  а  між  ними  пропливали  інколи  тіні  в  чорних  рваних  тілогрійках.  Це  викликало  в  мене  відчуття  суму  і  співчуття  до  людей,  що  приречені  все  життя  жити  в  таких  умовах.  Лейтенант  П.  сказав,  що  маємо  наказ  розгорнутись  саме  тут  і  «качати  зв’язок».

 Витягли  генератор,  завели  (при  цьому  прапорщика  добряче  вдарило  струмом  –  так,  що  він  відлетів  на  два  метри  і  впав  у  замет.  А  все  тому,  що  заземлення  просто  встромили  в  сніг),  радіостанція  засвітилась  купою  жарівок,  ми  поставили  телескопічну  антену  і  залізли  в  середину  –  в  «кунг».  З  динаміків  долинало  шипіння  і  скрипіння.  У  середині  було  тепло  –  «ташкент»  на  солдатському  сленгу.

 Від  усвідомлення  того,  що  всю  ніч  можна  «кімарити»  в  теплій  кімнаті,  коли  «соратники»  замерзають  в  палатках,  було  радісно.  Був  темний,  майже  безпросвітний  зимовий  вечір.  Офіцер  чомусь  засуєтився,  сказав,  що  в  нього  якісь  невідкладні  службові  справи  (судячи  по  всьому  якась  таємна  місія),  сказав,  щоб  ми  тут  несли  службу  старанно  і  направив  свої  стопи  в  сторону  села.  Прапорщик  з  сумом  і  нудьгою  подивився  йому  у  слід.  Через  півгодини  ніби  щось  згадавши  сказав,  що  він  мусить  теж  піти  по  справах  служби  і  щоб  ми  «діяли  по  ситуації».  І  якщо  з  динаміків  ми  раптом  почуємо:  «Волга,  Волга,  я  Сокіл!»  треба  відповісти,  мовляв  «Я  –  Волга…»  і  таке  інше.  І  теж  пішов  в  напрямку  села  пробираючись  крізь  замети.  

 Ми  одразу  вирішили,  що  ніяких  дурниць  в  ефір  кричати  не  будемо.  Волга  –  це  річка.  Ну,  як  можна  комусь  говорити,  що  я,  мовляв,  річка  –  подумають  клепок  немає  людина.  Просто  сидіти  було  нудно,  стали  ми  переключати  хвилі.  З  динаміку  було  чути  шуми,  голоси…  Раптом  натрапили  на  приємну  музику  –  і  ми  зрозуміли,  як  ми  будемо  проводити  цей  вечір.  Після  музики  якась  тьотя  з  динаміку  сказала:  «Ви  слухаєте  «Голос  Америки»  з  Вашінгтону».  Я  був  давнім  прихильником  цієї  радіостанції  і  тому  просто  слухав  з  насолодою.  Інший  же  солдат  –  родом  десь  з  російської  глибинки  –  напевно,  раніше  нічого  подібного  не  чув.  Слухав  він  заворожено,  роззявивши  рота.  «Так  вот  гдє  правда  то!  Вот  она  гдє…»  -  повторював  він  періодично  з  якимось  дивним,  майже  релігійним  завзяттям  (о,  незбагненна  російська  душа!).  

 В  голові  в  мене  промайнула  думка  про  «особістов»  які  цяпнуть  за  зябра.  А  потім  подумав  –  байдуже.  Перший  раз  чи  що.  

 Колегам  прийшла  в  голову  думка,  що  таку  чудову  передачу  гріх  слухати  в  самоті.  Вони  знайшли  гучномовець  і  врубили  його  на  всю  потужність.  На  село  полинула  передача…  Для  посилення  ефекту  вирішили  включити  потужний  прожектор  і  теж  направити  його  на  село  періодично  то  вимикаючи,  то  змінюючи  потужність.  Вийшло  звуко-світлове  шоу…  Так  розважались  ми  до  глупої  ночі.  

 Рано  вранці  прийшли  наші  командири  –  обличчя  лейтенанта  і  прапорщика  були  злі.  Деякий  час  вони  просто  дивились  на  наші  заспані  фізіономії  і  мовчали.  Відчувалось,  що  голови  у  них  боліли  –  певно  від  переживання  щодо  справ  службових.  Потім  їх  понесло.  Прапорщик  П.  –  досить  мовчазний  і  небагатослівний  розродився  цілою  тріадою,  гідною  найкращих  риторів  античності:  «Вот  ви  думаєтє  -  там  на  Западє  харашо,  там  секс,  а  ви  даже  нє  знаєтє  какая  ето  гадость  -  секс.  Я  вам  вот  что  скажу  –  нє  нужен  мнє  нікакой  секс,  у  мєня  есть  мая  Саветская  Родіна!»

 (Світлина  з  мережі.  Написано  на  основі  реальних  подій  1984  року.)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=407921
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 11.03.2013

Ще один вiзит в мiсто Донецьк

«Повернувся  у  місто,  знайоме  до  сліз…»
                     (Осип  Мандельштам)

 Один  мій  старий  знайомий  есеїст  якось  сказав:  «Всі  ми  родом  з  міста  Донецька…»  Я  погодився  з  ним.  Справді  –  з  Донецька  родом  Бернард  Шоу,  Лінкольн,  Моцарт,  Стівенсон…  Про  Калігулу  і  Сенеку  я  вже  мовчу  –  це  особи  культові,  і  в  Донецьку  їх  шанують  особливо.  Так  само  мовчу  про  Хуана  дон  Педро  –  він  теж  народився  в  Донецьку,  а  потім  був  обраний  президентом  Уругваю.  Щось  є  в  цьому  місті  загадкове,  містичне…  Тому  я  періодично  повертаюсь  в  Донецьк  –  кожні  тридцять  три  роки.  І  так  триває  вже  не  одне  тисячоліття.  Є  такі  міста  –  їх  називають  ще  Вічними  Містами  –  Рим,  Атени,  Вавилон,  Донецьк,  які  існують  з  тих  часів  як  виникло  людство…  Хоча  той  же  знайомий  есеїст  довідавшись,  що  я  хочу  повернутися  черговий  раз  у  Донецьк  сказав:  «Ну  і  повертайся  у  свій  Донецьк!  А  я  буду  повертатися  у  Горлівку  –  місто  філософів…»  Що  ж..  Кожному  своє.  Я  не  філософ.  Не  кожному  дано  бути  філософом.  Я  вважаю,  якщо  вже  повертатися,  то  у  місто  краси  і  радості.  

 Кожне  повернення  –  візит.  А  візити  –  вони  як  небезпечні  бритви  –  гострі  і  холодні.  Але  не  завжди.  Люблю  голити  ними  колючу  щетину  здивованих  жирафів!  

 Що  найбільше  вразило  цього  разу  в  Донецьку,  так  це  лимонні  дерева.  Вони  якраз  цвіли!  Уявіть  собі  велетенське  вічнозелене  дерево  з  блискучими  листочками  все  вкрите  білими  квітами.  І  аромат!  Насичений  запах  лимонного  квіту,  що  пливе  вулицями…  З  океану  віє  легкий  бриз,  долинає  шум  хвиль  і  запах  океану  змішується  з  запахом  лимонів.  У  Донецьку  взагалі  дуже  люблять  цитрусові  дерева,  є  навіть  стара  донецька  приказка:  «Хто  вирощує  лимонні  дерева,  той  ніколи  не  помирає!»  Магнолії  ще  не  цвіли.  Мені  багато  разів  говорили:  «Невчасно  ти  відвідав  Донецьк!  Треба  їхати  в  Донецьк  коли  цвітуть  магнолії!»  Але  вони  не  праві.  Донецький  край,  це  звісно  країна  магнолій,  але  ці  оксамитові  квіти  занадто  сентиментальні  і  романтичні.  Не  те  що  вони  не  пасують  Донецьку  –  вони  не  пасують  моєму  настрою  вічного  пілігрима.  

 Справжнє  життя  в  Донецьку  починається  вечорами.  О,  ці  донецькі  вечори!  У  гіперборейських  країнах  сонце  заходить  поступово,  купається  у  кольорах  заграви.  Зовсім  інакше  в  Донецьку  –  він  на  півдні.  Сонце  там  просто  падає  в  Океан  і  одразу  день  гасне  як  свічка,  яку  задули  гігантські  губи  Океану.  Бриз  стає  більш  відчутним  і  приємним  –  він  жене  з  міста  спеку  і  задуху  дня,  запахи  квітучих  лимонів,  апельсинів  та  орхідей  стають  більш  насиченими  і  терпкими  –  так  пахнуть  джунглі  –  «сельва»,  як  кажуть  у  Донецьку.  Шум  автомобілів  затихає  і  місто  починає  жити  своїм  справжнім  життям  –  починають  звучати  знамениті  донецькі  гітари.  І  біля  кожної  таверни  (особливо  грецької),  біля  кожного  шинку,  під  кожним  балконом  чути  серенади  –  довгі  і  тужливі  як  сама  південна  ніч.  Старий  Донецьк  –  знаменита  Юзівка  –  це  лабіринт  вузеньких  середньовічних  вуличок  зі  старою,  ще  колоніальною  архітектурою.  І  по  цим  вуличкам  освітлених  місяцем,  під  густими  тінями  фікусів  пливуть  звуки  серенад.  А  над  горизонтом  сяє  сузір’я  Південного  Хреста,  ніби  освячуючи  вечір.  На  набережній  серенади  чути  менше  –  там  більше  грають  фламенко  –  шурхотіння  листя  пальм  і  нескінченність  океану  не  сприяють  сентиментальності.  Набережною  прийнято  прогулюватись  в  штиблетах.  І  то  конче  лакованих.  Знамениті  донецькі  сандалі  городяни  використовують  в  центрі  міста.  Для  шпацерування  по  набережній  лаковані  штиблети  обов’язкові  –  так  само  як  модні  парусинові  штани  і  крислаті  капелюхи.  Без  них  Донецьк  не  Донецьк.  

 Кажуть,  що  мені  пощастило  –  в  останні  дні  мого  перебування  в  Донецьку  відбувався  знаменитий  донецький  карнавал.  Хоча  я  не  люблю  карнавалів.  Занадто  потужне  звільнення  емоцій.  Я  ціную  веселощі,  і  розумію,  що  жителі  Донецька  народ  веселий,  який  цінує  гумор  і  вміє  радіти  життю,  але  донецький  карнавал  це  занадто  відверто  для  моїх  пуританських  новел.  Під  час  карнавалу,  що  відбувається  щороку  якраз  на  початку  березня,  коли  сезон  дощів  вже  закінчився,  а  сезон  посухи  ще  не  почався,  жителі  Донецька  йдуть  вулицями  міста  роздягнені  до  неможливості  (звісно,  не  зовсім  голі,  але  на  межі  пристойності)  і  танцюють  під  звуки  різних  музичних  інструментів  танець  –  знамениту  донетчанку.  У  Донецьку  є  більше  ста  шкіл  донетчанки  –  і  в  кожній  школі  свої  традиції,  свої  костюми,  свої  пісні…  На  карнавалі  часто  доходить  до  непристойностей,  а  я  цього  не  люблю.  Хоча  народ  в  Донецьку  не  є  якимось  вульгарним  чи  розпусним  –  він  дуже  релігійний  (всі  дні  року  крім  карнавальних).  Храмів  в  Донецьку  більше  ніж  таверн  і  танцмайданчиків.  Місто  Донецьк  лежить  на  пагорбах.  І  на  найвищому  пагорбі,  що  здіймається  над  містом  городяни  поставили  величезну  статую  Ісуса  Христа,  який  розкинувши  руки  хоче  ніби  обійняти  місто.  

 Сьогоднішній  Донецьк  живе  туризмом  –  він  давно  перетворився  на  туристичну  Мекку.  Туристи  відвідують  це  місто  не  тільки  заради  карнавалів  і  чудових  пляжів.  Туристів  ваблять  і  традиційна  парусна  регата,  і  щорічний  фестиваль  клоунів  (тут  навіть  поставили  пам’ятник  клоуну  –  найбільший  в  світі,  який  рукою  вказує  на  цирк).  У  старі  часи  Донецьк  заробляв  переважно  як  центр  торгівлі  кокаїном  і  натуральним  каучуком.  Тут  робили  з  кокаїну  знамениту  донецьку  кока-колу  на  основі  місцевого  рому.  Але  після  того  як  уряд  Анголи  і  низки  інших  африканських  країн  заборонив  імпорт  кокаїну  і  виробів  з  нього  (а  пам’ятаєте  знамениті  донецькі  тістечка  з  кокаїном?),  вирощування  коки  на  околицях  донецька  занепало.  З  каучуконосами  після  винаходу  штучного  каучуку  стало  ще  гірше.  Лишилися  квіти  і  туризм.  Але  це  не  нашкодило  Донецьку  –  навпаки.  

 Той  самий  есеїст,  що  любить  приїздити  до  Горлівки  на  знамениті  філософські  диспути  та  літературні  зустрічі  вислухавши  мою  історію  запитав:  «А  може  ти  був  не  в  Донецьку?»  Жартівник.  А  де  ж  іще?  

 (Світлина  автора  есею  –  зроблена  на  околиці  Донецька.)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=407920
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 11.03.2013

Донецьк

«Пізнавати  –  не  те,  що  бажати,
 Бажати  –  не  те,  що  насолоджуватись.»
                 (Конфуцій)

Я  відвідав  свою  «маленьку  батьківщину»  -  свою  дідизну  –  свій  рідний  край,  який  покинув  я  тридцять  два  роки  тому  і  більше  не  вертався…  В  останнє  на  Донецькій  землі  довелось  мені  бути  у  новорічну  ніч  нового  1981  року.  І  з  того  часу  носило  мене  по  світах  і  все  завітати  до  рідних  степів  та  байраків  не  випадало.  Нарешті  звершилося,  збулося  –  хоч  і  не  на  довго,  але  в  гіперурбанізований  поліс  з  яким  в  мене  пов’язано  стільки  сентиментів,  я  завітав.  І  то  не  мить,  а  на  довгий  тиждень.  Майже  на  вічність  (з  точки  зору  комахи-одноденки).  Місто  я  не  впізнав  –  це  вже  інше  місто,  абсолютно  не  те  яке  я  бачив  і  яке  мені  було  до  болю  знайоме  у  сімдесятих  роках.  Це  вже  не  абсолют  світу  «індастріал»,  не  «Червона  пустеля»  Антоніоні,  не  апофеоз  індустріального  урбанізму  (в  якому  при  бажанні  можна  знайти  свою  філософію  самознищення  біосфери  і  людства  заодно)  –  це  вже  щось  принципово  інше,  що  виросло  на  залишках  промислових  монстрів.  

Враження  про  це  «щось»,  про  це  «нео»  суперечливі.  З  одного  боку  –  релігійний  ренесанс  –  і  це  радує:  у  сімдесяті  про  це  годі  було  мріяти,  це  було  немислимо  –  біля  доменних  пічок  і  совкових  гасел  –  храм.  З  іншого  боку  –  замість  істинної  духовності  та  глибоких  релігійних  переживань  та  одкровень  часто  пропонується  ерзац.  Штамп.  Не  православ’я,  а  його  бліда  ксерокопія.  У  більшості  вчорашніх  пролетаріїв  і  комунарів  релігійність  лише  ритуал  –  зовнішній  атрибут  –  не  більше.  Істинна  релігійність  може  бути  відроджена  лише  у  випадку  свідомого  вибору,  а  не  єдино-можливої  упаковки  псевдодуховного  товару.  І  для  моєї  церкви  місця  у  мегаполісі  не  знайшлося.  Українське  православ’я  є  чимось  недозволеним,  забороненим.  Українці  тут  не  мають  права  мати  свою  православну  церву,  а  лише  робити  вибір  між  католицизмом  і  російським  православ’ям  від  якого  часто-густо  відгонить  шовінізмом.  

З  одного  боку  –  місто  справді  стало  набагато  чистішим,  совкові  гори  сміття  і  покидьків  зникли,  з’явився  потяг  до  естетики,  мистецтва.  У  тому  числі  і  щодо  містобудування  (хоча  потворні  сірі  «хрущовки»  будуть  бовваніти  ще  довго,  аж  доки  не  розваляться  від  старості).  З  іншого  боку  –  це  естетика  гігантизму.  Витвір  мистецтва  (архітектури  чи  скульптури,  містобудування  чи  способу  буття)  з  точки  зору  сучасних  «поціновувачів»  у  Донецьку  повинен  вражати  своїми  розмірами,  подавлювати  особистість.  Якщо  це  храм,  то  величезний  храм,  якщо  скульптура,  то  величезна  статуя,  якщо  будинок,  то  конче  хмарочос.  У  цьому  потязі  до  гігантизму  є  щось  від  стилю  тоталітарних  суспільств,  де  прославлялася  не  людина,  не  індивідуальність,  а  сила,  маса,  влада.  

З  одного  боку  чітко  видно  порив  до  цивілізованості,  сучасності,  заперечення  потворної  совковості.  З  іншого  боку  –  відбувається  не  ліквідація,  а  трансформація  совка.  Чисто  буржуазні  форми  і  християнські  в  тому  числі  називаються  комуністичними  іменами.  Те,  що  комунізм  заперечував  і  знищував  тепер  називається  і  вважається  комунізмом.    Абсурд.  При  цьому  ця  «буржуазність»  показова,  криклива.  Тутешні  нувориші  і  скоробагатьки  та  їх  підспівувачі  полюбляють  не  просто  зображати  капіталізм,  а  виставляти  його  на  загальний  огляд  у  якихось  гіпертрофованих  формах.  Не  просто  сказати,  що  нами  править  жменька  мільярдерів  та  олігархів,  а  ми  нічого  не  вирішуємо  і  не  повинні  вирішувати,  а  ще  й  пишатися  цим!  І  поставити  серед  цього  бедламу,  цієї  пародії  на  цивілізоване  суспільство  здоровенний  пам’ятник  Леніну.  Справжній  театр  абсурду.  Місто  де  живуть  і  правлять  найбагатші  люди  на  планеті  має  найбільше  вулиць  названих  іменами  комуністичних  «вождів».  Те,  що  це  якесь  несумісне,  схоже  нікого  і  не  дивує.  

Яскравим  прикладом  трансформації  комунізму  в  Донецьку  є  пам’ятник  Артему.  Старий  пам’ятник  який  до  нашого  часу  не  достояв  був  пам’ятником-монстром.  Таким  собі  гіперкубізмом  –  людина-трансформер,  людина-машина,  людина  з  геометричних  фігур,  яка  готова  переробити  і  перемолоти  все  і  всіх.  Нинішній  пам’ятник  Артему,  що  височіє  в  Донецьку  –  це  пам’ятник  такому  собі  дядечку,  який  підкаже  як  правильно  налагодити  верстат.  У  цій  меланхолійній  фігурі  вже  немає  ніякого  бажання  «до  основи  руйнувати  світ».  До  речі  хто  такий  Артем  і  чого  йому  поставили  пам’ятник  у  Донецьку  ніхто  не  знає.  Він  зовсім  не  місцевий.  Кажуть,  що  «він  в  Донецьку  був  і  в  шахту  спускався»  -  яка  грандіозна  заслуга!  Кажуть,  що  він  в  Австралії  хотів  «організувати  робітничий  клас»  -  тільки  Донецьк  тут  при  чому?!  Ще  знають,  що  «був  революціонером»  і  натякають,  що  судячи  по  всьому  вбили  свої  ж  –  комуністи.  В  останньому  –  хто  би  сумнівався…  Але  чомусь  досі  найдавніше  з  нині  існуючих  міст  Донецького  краю  -  Бахмут  досі  називається  Артемівськом.  Досі  вулиці  Донецька  називаються  іменами  катів  і  організаторів  штучного  голоду.  Досі  вулиці  міста  називаються  іменами  злочинців,  які  вбили  мільйони  людей.

Пам’ятник  Леніну  в  Донецьку  –  це  окрема  історія.  Такого  монстра  годі  шукати  –  з  порушеними  усіма  пропорціями  тіла.  Ленін  тут  нагадує  величезного  клоуна,  паяце  божевільного  цирку.  Якщо  у  Кам’янському  (Дніпродзержинську)  Ленін  «модний»  і  нагадує  фотомодель,  що  рекламує  на  подіумі  піджаки  і  жилети,  то  тут  клоун,  який  вирішив  насмішити  народ.  Тільки  чомусь  не  смішно.  

Взагалі,  якщо  сімдесяті  роки  в  Донецьку  були  культурним  вакуумом  (пролетаризовані  неофіти  втрачали  свою  селянську  і  національну  культуру,  а  нової  так  і  не  отримували  –  совок  був  просто  відсутністю  культури,  пролеткульт  –  просто  міфом),  це  була  свого  роду  tabula  rasa  культури  з  окремі  спробами  у  цій  порожнечі  посадити  паростки  доброго  і  вічного,  то  нинішній  Донецьк  заповнюється  псевдокультурою  –  видовищем.  Створюється  культ  видовища.  Це  простіше  ніж  створювати  культуру.  Крім  того  для  влади  носії  культури  і  інтелекту  потенційно  небезпечні.  А  от  прихильники  видовища…  Ними  легко  маніпулювати.  Втіленням  цього  культу  видовища,  його  апогеєм  є  місцевий  «колізей».  Сучасно,  не  заперечую.  Але  в  мене  ця  гігантська  споруда  не  викликала  естетичних  переживань.  Так  само  видовище  для  якого  вона  збудована.  Я  роздивлявся  цю  споруду  і  думав  –  які  колосальні  кошти  витрачені  на  видовище.  І  це  в  той  час  коли  гине  наука  від  нестачі  елементарних  коштів,  бракує  фінансів  культурі,  мистецтву,  університетам,  школам,  музеям  і  в  той  же  час  викидаються  просто  шалені,  божевільні  гроші  на  ось  таку  захцянку,  на  ось  таку  розвагу.  Я  не  помилився  –  ми  справді  живемо  в  епоху  занепаду  Римської  імперії  (все  повторюється).  Все  той  же  культ  розваг,  імператорів  –  померлих  і  нині  правлячих,  олігархів,  розпусти,  видовищ  та  забобонів.  І  все  той  же  занепад  науки  і  культури.  Сучасні  скоробагатьки  Донецька  мають  поганий  смак  і  туманні  уявлення  про  справжні  цінності.  І  це  прикро.  Це  просто  жахливо.  Крім  того,  ці  гроші,  які  вони  вийняли  нібито  з  власних  кишень  вийняли  зароблені  тяжкою  працею  багатьох  людей  –  і  нас  у  тому  числі.  Я  особисто,  хотів  би  щоб  вони  вкладалися  в  майбутнє  якось  розумніше.

Блукаючи  по  Донецьку,  я  відчув,  що  місто  втратило  щось  дуже  важливе  –  в  сімдесяті  роки  склалася  в  середовищі  шахтарів  певна  ментальність  зі  своїм  специфічним  світосприйманням,  своєрідним  суржиком  яким  спілкувалися,  зачатком  шахтарської  субкультури  яка  формувалася  з  людей,  що  періодично  йшли  в  глибини  землі  і  поверталися.  І  це  втрачено.  Або  майже  втрачено…  Нинішнє  покоління  вже  не  пам’ятає  того  шахтарського  середовища  в  якому  жив  мій  дід.  Найгірше,  що  на  очах  втрачаються  залишки  історії  –  тої  старої  Юзівки  ХІХ  –  початку  ХХ  століття  з  нашаруваннями  будиночків  різних  стилів  –  від  класицизму  до  модерну  і  конструктивізму.  Сучасні  власники  або  все  нищать  будуючи  щось  нове  і  незугарне,  або  переробляють  старі  будиночки  обліплюючи  їх  пластиком  –  все  спотворюється,  все  втрачається.  Неповага  до  історії  абсолютно  –  більшість  просто  переконана,  що  історія  почалася  1917  року,  а  до  того  була  якась  порожнеча,  ніщо.  І  це  в  Донецькому  краї!  Давньому  як  світ…  Краї  кіммерійців,  скіфів,  сарматів  і  ще  величезної  кількості  різних  племен  і  культур  з  тисячолітніми  історіями  від  яких  не  лишилося  навіть  назв,  а  тільки  дивні  знахідки  археологів  в  могилах  –  степових  пірамідах  та  городищах…  І  це  в  краї,  де  власне  і  починалась  європейська  цивілізація,  де  люди  вперше  в  Європі,  а  можливо  й  у  світі  почали  плавити  мідь  розпочавши  Мідний  вік,  а  потім  і  бронзовий  –  через  кілька  тисячоліть.  Це  в  краї,  що  був  колискою,  прабатьківщиною  всіх  індоєвропейських  народів  –  тут  вони  виникли  і  розселилися  по  світу…  Саур-могила  сприймається  лише  як  місце  боїв  у  другу  світову  війну,  а  не  як  повита  легендами  святиня  давніх  цивілізацій  Великого  Степу…  Немає  поваги  до  історії  цього  краю,  цієї  давньої  землі.  

Що  було  важливо  для  мене  –  так  це  побувати  біля  будинку  колишнього  будинку  НКВД,  де  двічі  в  підвалах  побував  мій  дід  і  двічі  просто  дивом  уник  розстрілу.  Двічі  могли  розстріляти  його  (а  значить  і  мене)  і  двічі  йому  пощастило  –  вийти  живим  і  розповісти  що  коїлося  там  у  1937  році…  

Я  блукав  містом  і  мене  не  полишала  думка  і  відчуття,  що  моє  рідно  місто  в  мене  вкрали,  зробили  його  для  мене  чужим.  Хоча  антиукраїнська  істерія  –  створена  штучно  –  в  місті  потрохи  згасає.  Хоча  мені  двічі  трапилось  негативне  відношення:  «Прієхалі  в  Данєцк  так  гаварітє  на  панятнам  язикє!»  Мені  так  і  хотілося  відповісти:  «Це  ти  тут  зайда,  явно  приїхав  на  цю  землю,  мігрант  в  першому  поколінні,  а  я  тут  живу  з  діда-прадіда!»  Але  це  вже  поодиноко.  Мені  доводилося  чути  від  місцевих  школярів  чисту  українську  мову  без  будь-якого  суржику.  Ну,  не  вдасться  зробити  з  місцевих  жителів  (більшість  з  яких  українського  походження)  «чістокровних  велікоросов»  -  ментальність  не  та…  Рано  чи  пізно  відчуття  свого,  рідного  прокинеться  –  це  поклик  крові.  Козацької  крові.  Питання  тільки  в  тому,  як  довго  будуть  на  цій  землі  метастази  совка  і  коли  тих  кам’яних  ідолів  тоталітаризму  знесуть.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=407628
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 10.03.2013

Прапорщик Гiльйотен

«…Так  сідай  поміж  мною  і  Чакою
 На  кріселко  з  людських  черепів!»
                   (М.  Гумільов)

 З  усіх  трагедій  людських,  які  мені  довелося  бачити  в  «батальйоні  смерті»,  найбільше  мене  вразила  трагедія  рядового  Т.  

 Це  був  тихий  хлопець  десь  із  російської  глибинки  –  спокійний  і  добрий  з  вічно  сумним  поглядом.  Пройшло  стільки  років,  а  мені  й  досі  згадується  його  сумовитий,  сповнений  якоїсь  глибинної  журби  світу  сього,  погляд.  Майже  всі  солдати  «батальйону  смерті»  потроху  звіріли  на  службі  від  нестерпної  атмосфери  цієї  маразматичної  військової  частини,  що  висіла  як  смог  в  повітрі,  в’їдалась  як  моровиця  у  свідомість  потенційно  нормальних  людей.  Але  це  не  стосувалось  рядового  Т.  Він  попри  все  лишався  завжди  самим  собою  і  добросовістно  ніс  службу  водія:  возив  солдат  в  караул  на  «точки»,  вічно  ремонтував  свою  стару  совдепівську  вантажівку  приречену  щоденно  ламатися.  

 І  прослужив  би  він  своє  і  вернувся  би  додому  до  своїх  стареньких  батьків  живим  і  здоровим,  але  на  його  нещастя  в  окремому  гвардійському  батальйоні  служив  прапорщик  Д.,  якого  я  з  легкої  руки  (в  своїй  свідомості)  «охрестив»  прапорщиком  Гільйотеном.

 Прапорщик  Д.  був  з  тих  «кусків»  яких  на  місцевому  сленгу  називали  «разгільдяй».  До  цих  описуваних  подій  цей  «прапор»  прославився  тим,  що  під  час  навчань  не  догледів  цілий  шмат  масла  вагою  так  кілограмів  на  двадцять,  який  видали  на  весь  батальйон  на  час  зимової  "війни".  Солдати  побачивши,  що  такий  шмат  культового  продукту  лишився  собі  без  нагляду,  почали  цей  замерзлий  на  тридцятиградусному  морозі  твердий  куб  роздовбувати  різними  залізними  предметами,  і  шматки,  що  відколювались,  ковтати.  О,  скільки  разів  кожен  із  цих  солдат  мріяв  поглинаючи  або  не  поглинаючи  (якщо  вкрали)  свої  щоденні  законні  культові  двадцять  грамів  масла  (змішаного  з  маргарином),  що  ось  звільнюся  зі  служби,  куплю  цілий  кілограм  масла,  намащу  на  хліб  товсто-товсто  і  з’їм!  І  раптом  їх  мрії  здійснилися  по  недогляду  якогось  берендея  в  погонах!  Щоправда,  ковтали  вони  його  без  хліба  і  на  морозі,  але  то  байка  –  важливим  був  сам  факт.  

 Не  знаю,  чи  зовні  цей  прапорщик  був  подібним  на  «знаменитого»  французького  лікаря  –  певно,  що  ні  –  ні  по  інтелекту,  ні  по  морфології  обличчя.  Але  вони  були  подібні  долею.  Лікар  Гільйотен  насправді  не  винаходив  гільйотини  –  він  тільки  запропонував  цю  пекельну  машину  як  «гуманний  спосіб  покарання».  Потім  він,  звичайно,  бурхливо  протестував  проти  такої  назви,  сам  мало  не  потрапив  під  її  гостре  лезо  але  марно.  Назва  причепилась  і  закріпилась.  До  кінця  життя  йому  було  соромно  і  моторошно.  Його  нащадки  навіть  змушені  були  змінити  прізвище…  Щось  подібне  трапилось  із  прапорщиком  Д.

 В  той  злий  день  прапорщик  Д.  заступив  начальником  караулу  на  «Пиру».  Везти  караул  випало  рядовому  Т.  Він  чомусь  зайшов  до  мене  на  радіостанцію  -  не  пам’ятаю  вже  чому  –  може  просто  так.  Розмова  не  склеїлась,  але  в  мене  виникло  відчуття,  що  рядового  Т.  я  більше  ніколи  не  побачу,  і,  що  він  прийшов  попрощатися.  Я  зауважив,  що  одне  око  рядового  Т.  було  суцільною  гематомою  –  напередодні  його  дуже  сильно  побили  одні  мордовороти.  Я  подивився  на  його  сумні  очі,  порадив  зайти  в  санчастину  і  попросити  в  медбрата  якоїсь  мазюки  до  ока.  І  тут  в  голову  мені  прийшла  думка:  «Але  ні  до  чого  йому  та  мазюка,  йому  ж  сьогодні  голову  знесе…»  Подумав  і  жахнувся  –  що  за  безглуздя!  Як  таке  на  думку  може  взагалі  спасти.  Я,  звісно,  йому  нічого  не  сказав,  про  що  дуже  шкодував  потім…  Це  було  вперше  в  моєму  житті,  коли  я  раптом  зрозумів  які  події  мають  статися  у  найближчому  майбутньому,  але  я  тоді  про  це  не  здогадався…

 Прапорщик  Д.,  готуючись  до  караулу,  раптом  згадав,  як  там  нудно  на  "Пирі"  –  навколо  тайга,  болота,  хоч  вовком  вий  –  розваг  тобі  ніяких.  Добре,  що  є  така  штука  хороша  –  горілка.  Купити  її  треба  побільше.  А  купивши,  подумав  –  треба  все-таки  скуштувати  чи  добра.  Коротше  кажучи,  під  час  посадки  в  машину  він  був  уже  "хороший".  Понесло  його  на  доброту  і  філантропію  –  солдатики  ж  горілочки  давно  не  пили,  скучили  на  цим  напоєм  радості  –  треба  їх  пригостити.  І  водій  –  теж  людина  –  ось  тобі  чарчина  –  пригощайся.  Отже,  караульна  служба  того  дня  почалась  весело.  

 Їхали  як  на  звитяжну  битву.  Водій  в  такому  веселому  стані  з  машиною  звісно  не  впорався  –  залетіли  в  кювет.  І  ні  туди,  і  не  сюди.  Великий  командир  і  наказує  водію  –  давай,  мовляв,  зупиняй  якийсь  транспорт,  хай  нас  витягнуть.  Солдатик  Т.  вилітає  на  трасу,  а  тут  якраз  летить  вантажівка  набита  по  саму  зав’яку  металовиробами.  Водій  по  гальмах,  але  куди  там…  Голова  рядового  Т.  потрапила  під  колесо.  Те  що  від  голови  лишилось  розлетілось  по  асфальту  густим  фонтаном  місива.
   
 З  частиною  якось  зв’язались,  прислали  звідти  машину,  солдат  і  медбрата.  Ще  й  змусили  солдат  витягати  обезголовлене  тіло  свого  товариша,  вантажити  і  вести  до  моргу.  Медбратом  тоді  служив  у  батальйоні  грузин  С.  –  людина  зі  сталевими  нервами,  рвані  рани  не  раз  по  живому  зашивав,  але  виліз  він  з-під  машини  блідий  як  крейда,  руки  темтять…  Ця  людина  зазирнула  в  потворне  обличчя  смерті,  побачила,  що  може  статися  з  живою  мислячою  плоттю  за  одну  тільки  мить.

 Прапорщика  Д.  насварили,  звісно,  сказали,  що  він  поганий  і  нехороший.  Його  «розжалували»  в  рядові  і  вигнали  з  лав  збройних  сил  –  як  сказав  нам  замполіт  «з  ганьбою».  Ось  так  ось.  Старі  батьки  отримали  замість  сина  цинкову  труну,  а  винний  тільки  й  того,  що  втратив  своє  «високе»  звання.  Я  не  знаю  чи  згадував  він  колись  в  своєму  житті  рядового  Т.,  чи  мордувала  його  колись  совість  як  лікаря  Гільйотена.  Але  я  того  хлопчину  не  зможу  забути  ніколи.  Ніколи…

 (Написано  на  основі  реальних  подій  1984  року.  Світлина  з  мережі.)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=407625
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 10.03.2013

Майор Жах

«…Ти  ночі  морок  чорний.
І  тіло  в  трепеті  і  душу  повнить  гул,-  
Кричу  й  молю  тебе  –  мій  бог,  
мій  Везельвул!»
                   (Шарль  Бодлер)

 Насправді  його  прізвище  було  інакше.  Не  буду,  звісно,  вказувати.  Типове  німецьке  прізвище  –  В.  Ім’я  його  було  теж  типове  німецьке  –  Г.  Коли  я  вперше  побачив  цього  майора,  я  про  нього  ще  нічого  не  знав.  Але  щось  мене  дивно  вразило  в  цій  людині.  Застиглий  як  маска  вираз  обличчя  і  погляд.  Погляд!!!  Він  пронизував  наскрізь  вістрям,  приникав  в  саму  глибину  єства  і  вселяв  жах.  Я  ще  подумав:  «Дивна  якась  людина».  

 Пізніше  мені  розповіли,  що  це  «особіст».  Майор  В.  служив  в  «батальйоні  смерті»  давно,  був  комуністом,  був  з  «особливого  відділу»  -  тобто  з  армійського  КГБ  і  одночасно  він  був  сином  офіцера  СС.  Я  в  це  не  повірив  –  цього  не  могло  бути,  тому,  що  бути  цього  не  могло.  Бачив  я  його  не  так  часто.  По  «обов’язку  служби»  він  би  повинен  був  мене  і  таких  як  я  –  політично  неблагонадійних  періодично  «тягати»  -  тобто  «проробляти»  -  вести  залякувальні  розмови,  змушувати  до  співпраці  і  таке  інше.  Але  він  чомусь  цього  не  робив.  Всі  ці  процедури  виконував  майор  Н.  з  штабу  гарнізону,  який  попри  свою  грізну  посаду  і  постійних  погроз  когось  там  розстріляти,  не  викликав  інших  емоцій  крім  відрази.  Він  нагадував  божевільного,  який  уявив  себе  Наполеоном  Бонапартом  і  Йосипом  Сталіним  одночасно.  Навіть  жести  і  фрази  копіював  -    і  одного,  і  другого.  Проте  нагадував  не  ката,  а  психічного  хворого  –  такого  собі  паяца-параноїка.  Від  рук  такого  –  навіть  якби  він  переодягся  в  заплічних  справ  майстра  в  чорному  балахоні  чи  інквізитора,  і  стояв  би  обабіч  гільйотини,  і  померти  було  б  не  страшно  –  було  б  тільки  огидно.  Як  у  свій  час  О.  Мандельштаму  було  б  огидно  померти  по  вині  папуги.

 Майор  В.  –  це  було  щось  зовсім  інше.  Він  взагалі  ні  з  ким  не  розмовляв  –  ні  з  солдатами  ні  з  офіцерами.  За  півтора  роки  служби  я  не  почув  з  його  уст  жодного  слова.  В  мене  навіть  було  відчуття,  що  він  німий.  Хоча  це,  звісно,  не  так.  Один  «прапор»  якось  сказав  мені  пошепки  і  перелякано:  «Майор  В.  казав,  що  ти  на  гачку  в  особістів!»  Але  говорив  майор  Жах,  напевно,  надзвичайно  рідко.  Він  просто  ходив  по  частині  і  заглядав  кожному  в  обличчя  своїм  страшним  колючим  поглядом.  Обличчя  людини  тут  же  змінювалось  –  воно  наповнювалось  неконтрольованим  страхом.  І  так  відбувалось  з  усіма  не  залежно  від  звання  і  віку.  Мені  довелось  багато  пережити  в  «батальйоні  смерті»  -  в  мене  два  рази  стріляли  майже  в  впритул  –  один  раз  п’яний  офіцер,  другий  раз  солдат-шизофренік  якого  чомусь  поставили  в  караул.  І  обидва  рази  мені  було  якось  байдуже.  Кожного  разу  я  бачив,  як  у  сповільненій  зйомці,  як  беруть  до  рук  зброю,  пересмикують  затвор,  ціляться  мені  в  голову  і  думав:  «Все,  кінець.  Вистава  життя  на  цьому  закінчилась.»  Але  щоразу  було  байдуже  –  померти  зараз  чи  ще  трохи  пожити.  Обидва  рази  мені  пощастило  –  не  влучили.  І  після  пострілів  була  просто  порожнеча  в  душі:  «Ну,  от  знову  цю  землю  топтати  і  на  все  це  безглуздя  дивитись…»  Страху  не  було  ніякого.  Але  коли  ж  майор  В.  направляв  на  мене  свій  погляд  все  єство  наповнював  якийсь  містичний,  нічим  не  пояснений  страх.  Мені  здавалось,  що  я  потрапив  до  рук  гестапо.  Можливо  він  володів  якоюсь  сугестією  успадкованою  від  тата  чи  що.  Я  не  вірив,  що  його  тато  насправді  колишній  офіцер  СС  і  тим  паче  не  вірив,  що  майор  В.  в  себе  в  кабінеті  практикує  методи  свого  тата.  

 Але  одного  разу  мене  викликали  у  «стройовий  відділ».  Прапорщик  Є.  говорив  мені  якісь  дурниці  –  кудись  мене  мали  відправити  з  іншими  солдатами  з  якимось  дорученням  –  я  вже  не  пам’ятаю  куди.  Думки  мої  були  не  про  це.  На  столі  у  «прапора»  я  побачив  розкриту  справу  майора  В.  Крім  інших  паперів  там  лежала  автобіографія.  Хоча  вона  лежала  догори  ногами  по  відношенню  до  мене  я  встиг  її  непомітно  і  з  жадібністю  прочитати.  І  ця  легенда  виявилась  істиною.  Його  тато  був  направду  офіцером  СС,  він  носив  прізвище  свого  тата  і  ім’я  яке  йому  тато  подарував.  Яким  чином  офіцер  СС  потрапив  на  службу  до  «органів»  я  так  і  не  довідався,  але  в  пам’яті  моїй  його  син  лишився  як  майор  Жах…

 (Написано  на  основі  реальних  подій  1983-1985  років.  Світлина  з  мережі.)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=407354
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 09.03.2013

Завiрюха та Рiздво

«Північ  кришить  метал,  
 але  шкодує  скло…»
             (Й.  Бродський)

 Однією  з  точок  за  межами  зеленого  паркану,  на  яку  щоденно  відправляли  караул,  була  так  звана  «Пира».  Вона  являла  собою  кілька  підземних  бункерів,  караулку  та  кілька  складів    серед  безмежного  дрімучого  лісу.  Ще  була  якась  польова  кухня,  антени,  що  стирчали  в  небо  (пролітаючи  біля  яких  ворони  інколи  падали  чомусь  замертво)  та  колючий  дріт.  За  кілька  кілометрів  від  цієї  «точки»  було  село  з  угро-фінською  назвою  Пира  сам  вигляд  якого  наводив  на  душу  «зелену  безпросвітну  нудьгу»  яка  можлива  тільки  в  глибинці  неозорої  Московії  -  почорнілі  напівгнилі  «ізби»,  люди-тіні  в  якихось  чорних  тілогрійках,  сумні  білокорі  берези.  І  вічно  сіре  небо  над  всім  цим.  Можливо  небо  бувало  і  яскравим,  блакитним  але  мені  бачити  його  таким  не  довелось.  Служба  взимку  там  вважалась  каторгою.  На  дворі  морозище  (іноді  більше  сорока  градусів  морозу),  снігу  по  самі  вуха.  У  бункерах  –  просто  холодильник,  в  караулці  ледве  вище  нуля,  іноді  вода  в  чайнику  замерзає,  пічка  ледве-ледве  гріє…  Зате  влітку  туди  рвалися  всі  –  вольниця!

 Влітку  мені  так  потрапити  на  «Пиру»  і  не  пощастило.  А  так  хотілось  помилуватись  лісом,  травою,  квітами.  Зате  взимку  туди  мене  посилали  регулярно.  Караул  взимку  на  «Пирі»  це  щось.  Особливо  коли  здіймалась  пурга.  Солдат  після  двох  годин  стовбичення  та  топтання  на  морозі  під  пронизливим  вітром  нагадував  сніговика  –  подертий  кожух  обліплений  снігом,  обличчя  вкрите  памороззю,  з  носа  інколи  висять  бурульки,  автомат  примерз  до  кожуха  і  вкритий  кригою  (як  з  нього  можна  було  б  стріляти  при  потребі  –  не  уявляю).  Після  повернення  в  караулку  солдат  буквально  відтаював  як  відтаювали  мамонти  з  вічної  мерзлоти.  Автомат  від  кожуха  віддирали  і  ставили  біля  пічки  розморожуватись.  Найгірше  було  з  руками  (особливо  коли  вони  примерзали  до  автомата)  –  руки  не  слухались,  не  відчувались,  коли  починали  розмерзатись  -  нестерпно  боліли.  Розморожувати  їх  треба  було  поступово.  Головне  на  «Пирі»  –  не  отримати  обмороження.  Людям  з  південних  країв  було  взагалі  нестерпно.  Черговий  раз  випало  мені  їхати  на  «Пиру»  в  караул  саме  на  Різдво.  

 Про  Різдво  я  завжди  пам’ятав  –  навіть  в  «батальйоні  смерті»  в  ті  роки  –  коли  будь-які  релігійні  слова  переслідувались.  В  одного  солдата  знайшли  хрестик  –  за  це  його  покарали  і  ще  довго  потім  «проробляли»  як  політично  «непідкованого».  Ще  в  студентській  іпостасі  вислуховував  я  періодично  фрази  –  не  дай  Бог  на  Різдво  побачать  у  вас  в  кімнаті  ялинку  –  з  університету  тут  же  виключать.  Тому  Різдво  я  святкував  виключно  в  душі.
   
 Я  їхав  в  машині  з  іншими  солдатами  у  вбогій  сірій  шинелі  стискаючи  руками  автомат  і  думав  –  завтра  Різдво.  І  буде  нині  Ніч  перед  Різдвом.  Майже  за  Гоголем.  

 Ліс  зустрів  нас  завірюхою.  Крім  різдвяного  морозища  здійнялась  пурга.  На  пост  заступив  я  тоді,  коли  на  дрімучі  гіперборейські  ліси  впала  ніч  –  тьма  безпросвітна.  Хотілося,  звісно,  різдвяної  зірки  в  небі,  але  над  головою  була  або  біла  імла  завірюхи  або  (коли  вітер  стихав)  чорна  безодня.  Сніг  під  ногами  рипів  –  голосно  і  різко,  вітер  жбурляв  в  обличчя  сніг.  Годинника  в  мене  не  було,  я  швидко  втратив  відчуття  часу,  холод  перестав  відчуватися  –  симптоми  тривожні  –  я  зрозумів,  що  замерзаю.  Щоб  не  перетворитися  на  крижану  брилу  яку  швидко  занесе  снігом  я  почав  якомога  швидше  рухатись  вздовж  «колючки»  та  складів  намотуючи  кола  по  втоптаній  стежині  яку  освітлювали  тьмяні  ліхтарі.  Я  забув  про  оточуючий  світ  –  я  думав  про  Бога.  Про  Христа,  що  прийшов  у  світ  пояснити  людям  істину.  Але  його  ніхто  не  зрозумів.  Ніколи  ні  до  ні  після  цього  я  не  переживав  такого  глибокого  релігійного  почуття  як  в  ту  ніч.  Повітря  дзвеніло.  Той  знає  це  відчуття  -  дзвонів  морозу,  хто  блукав  по  зимовій  тайзі.  Небо  наді  мною  розверзлося,  я  відчув  себе  самотньою  піщинкою,  що  летить  у  безодні  Всесвіту.  І  там,  звідти,  з  нескінченного  провалля  Космосу  на  мене  дивився  Бог.  Не  як  суддя  моїх  вчинків,  не  як  режисер  на  актора,  а  як  порадник  і  друг.  І  звертався  до  мене  простими  словами  про  Шлях  довжиною  в  життя.  

 З  лісу  почулося  виття.  Це  частково  повернуло  мене  на  Землю  з  польоту  через  простір  Галактики.  За  «колючкою»  промайнули  тіні.  Це  були  сіроманці.  Я  лише  встиг  подумати,  що  автомат  примерз  до  кожуха  і  вкрився  кригою,  замерзлі  руки  не  слухались  і  не  рухались  –  навряд  чи  я  зможу  стріляти  якщо  ці  голодні  створіння  нападуть,  як  одна  сіра  постать  підбігла  до  колючки  впритул  і  завмерла.  Між  нами  було  менше  метра  відстані,  розділяв  тільки  колючий  дріт.  Я  побачив  пару  блискучих  чорних  очей  –  розумних  і  насторожених.  Око-в-око.  Два  хижака  дивились  однин  на  одного  –  один  вільний,  інший  лише  з  мрією  про  свободу  –  свою  і  свого  народу.  І  за  кожним  полюють  –  тільки  різні  мисливці.  І  кожному  –  життя  лише  гра,  але  гра  за  свою  зграю.  Схоже  вовк  це  теж  зрозумів  –  подивившись  на  мене  хвилину  він  розвернувся  і  помчав  в  глибини  зимового  лісу.  

 Я  продовжував  блукати  і  топтати  білий  сніг.  Раптом  помітив,  що  колір  неба  змінився  –  світлішав,  а  потім  став  рожевим.  Прийшов  ранок  Різдва.  Виявляється  про  мене  забули,  заснули  всі  в  караулці  притулившись  до  теплої  пічки  –  а  я  цілу  ніч  блукав  серед  морозу  і  пурги.  Як  я  не  замерз  –  не  знаю.  Я  не  дістав  навіть  обморожень.  Прийшла  здивована  зміна:  «Ми  думали,  що  ти  пішов  спати…»  Смішні.  Вони  не  знали,  що  цю  ніч  я  розмовляв  з  Богом.

 (Написано  на  основі  реальних  подій  1983-1985  років)

 (Світлина  автора  віршів)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=407352
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 09.03.2013

Назва

«Хто  до  мене  покличе  
 загорнутих  в  саван  німий?
 Чи  в  безодню  могили  
 доноситься  голос  земний?»
               (Абу-ль-Атахія)

 Чому  N-ську  військову  частину  солдати  гарнізону  в  ті  часи  (1983-1985  роки)  називали  «батальйон  смерті»,  я  зрозумів  швидко.  У  першу  чергу  по  причині  високої  частоти  нещасних  випадків.  То  солдат  під  машину  потрапляв  –  головою  під  колесо  (мозок  по  асфальту),  то  під  танк  –  заганяли  танк  в  бокс  заднім  ходом,  і  чомусь  один  солдат  прямо  під  гусениці.  Лишилось  від  нього  одне  місиво.  І  найдивніше,  що  танк  то  повільно  їхав…  Звісно,  всім  було  зрозуміло,  що  солдата  під  гусениці  навмисно  штовхнули,  але  винних  так  і  не  знайшли.  То  важкі  ящики  вантажили  на  складі  і  один  ящик  впав  прямо  на  голову  з  висоти,  то  струмом  високої  напруги  когось  вдарить,  то  просто  послизнувся  солдат,  впав  і  головою  на  бетон  і  так  вісім  разів  підряд.  І  все  ставалось  абсолютно  випадково.  Тільки  дуже  часто.  

 Навіть  за  межами  частини  з  солдатами  батальйону  траплялись  нещасні  випадки  –  відправили  солдата  з  дорученням  в  іншу  частину.  Він  чомусь  замість  іншої  частини  опинився  на  вокзалі  і  потрапив  під  поїзд.  

 Про  «необережне  поводження  зі  зброєю»    я  вже  мовчу.  І  кожен  випадок  вартує  окремої  новели.  Кожен  –  ціла  заплутана  і  незрозуміла  історія  яка  обростала  міфами  і  версіями.  

 Взяти  хоча  б  поїздку  команди  радіостанції  «Р-…»  під  час  навчань:  поїхали,  а  дві  високі  телескопічні  антени  на  даху  забули  опустити.  І  проїжджали  якраз  під  високовольтною  лінією  –  від  радіостанції,  автомобіля  та  екіпажу  лишились  якісь  обвуглені  рештки.  Тільки  «прапор»  вцілів  –  його  на  кілька  метрів  з  машини  викинуло.  Цілий  і  неушкоджений  лишився.  Тільки  мову  відібрало.  Так,  що  причини  нещасного  випадку  він  пояснював  жестами.  Як  таке  могло  статися  –  величезна  загадка  і  таємниця.  Так  ніхто  і  не  зрозумів  –  командир  екіпажу  чи  то  був  ідіот  чи  то  напився…  Чи  то  може  просто  подумав,  що  це  не  радіостанція,  а  тролейбус.  Все  таки  радянське  військове  училище  закінчував.  

 Навіть  командир  частини  нещасного  випадку  не  уник.  Його  автомобіль  на  повній  швидкості  на  трасі  (!)  врізався  в  танк.  Як  водій  з  танком  не  розминувся  –  я  не  знаю.  Це  треба  було  вміти.  Це  особливе  водійське  мистецтво.  Командиру  проломило  череп,  водій  і  ще  один  офіцер  добряче  постраждали,  а  начальник  штабу,  який  не  відрізнявся  особливими  розумовими  здібностями  лишився  цілий  і  не  ушкоджений.  Жодної  пошкрябини.  З  приводу  цього  факту  солдати  довго  зубоскалили:  «Дурням  щастить!»  Водій  вижив,  одужав  і  пішов  під  трибунал.  Йому  хотіли  «пришити»  теракт,  розкрутити  «на  всю  катушку»,  але  потім  засудили  за  незумисний  злочин  –  дали  п’ять  років  тюрми.  

 Крім  нещасних  випадків  –  справжніх  чи  нібито  –  солдати  гинули  від  самогубств  або  пробували  їх  здійснити.  Стрілялись  в  караулі  на  варті,  вішались  вночі  в  умивальнику.  Один  для  різноманітності  пробував  перерізати  собі  вени.  Не  міг  уже  дочекатися  караулу  чи  що?  І  зробив  це  безграмотно  –  теплої  води  в  казармі  ніколи  не  було,  а  на  кухні  йому  цю  процедуру  робити  б  не  дозволили.  У  результаті  завели  в  санчастину  ще  й  виставили  на  посміховисько.  

 Стрілялись  переважно  з  автомата  на  посту.  Прикладали  дуло  до  серця  чи  до  голови,  чи  запихали  дуло  автомата  в  рот  і  натискали  курок.  Наслідки  виглядали  страшно.  АКМ  (ще  й  від  пострілу  впритул)  просто  шматував  тіло.  Вхідний  отвір  –  маленький,  кругленький,  а  вихідний…  Причини,  напевно,  були  в  кожного  свої.  Одні    витримували  понуру  атмосферу  «батальйону  смерті»,  інші  ні.  Принаймні,    я  не  знаю  жодного  випадку  коли  самогубство  спричинив  лист  з  дому.  Листи  перед  караулом  давали  –  правило  порушувалось  –  не  було  сенсу  не  видавати  –  в  караул  заступали  через  день.  Бували  випадки,  що  і  кожен  день  –  беззмінно,  хоча  це  вже  повне  порушення  статуту.  Але  що  в  «батальйоні  смерті»  не  порушувалось?  

 Нестерпну  атмосферу,  цей  дикий  звіринець  створювали  в  батальйоні  самі  ж  служиві.  Це  було  обумовлене  самими  принципами  формування  особового  складу  батальйону  –  сюди  відсилали  служити  переважно  тих  солдат  і  офіцерів,  що  провинились  в  інших  частинах  або  були  «забраковані»  десь.  Тому  серед  солдат  були  колишні  кримінальні  злочинці  після  ув’язнення,  наркомани,  алкоголіки,  психічно  хворі,  просто  хворі  чи  інваліди,  «політично  неблагонадійні»  чи  представники  народів,  які  вважалися  чомусь  «неблагонадійними»,  колишні  курсанти  яких  вигнали  з  училища,  чи  просто  солдати  які  вчинили  якийсь  поганий  вчинок,  але  до  дисбату  не  дотягнули  і  їх  відправили  сюди.  

 Політичних  за  час  моєї  служби  було  всього  троє:  я,  один  литовець  і  один  вірменин.  Можливо  були  ще  якісь  але  я  про  них  нічого  не  знав.  Нас  трьох  періодично  «тягали»  в  особливий  відділ  або  «особісти»  навідувались  по  наші  душі  в  частину.  Нам  кожному  окремо  «промивали  мізки»,  залякували  і  примушували  доносити  один  на  одного.  На  що  була  в  кожного  з  нас  своя  "відмазка".  Наприклад:  «Я  не  знаю  литовської  мови,  а  він  спілкується  виключно  зі  своїми  земляками…»  і  таке  інше.  Потім  ми  один  одному  переповідали  про  що  з  нами  говорив  «товариш  майор».  

 Щодо  офіцерів  –  не  знаю.  Хоча  краєм  вуха  чув  незадоволені  розмови,  що  ось,  відправили  служити  сюди  ні  за  що  ні  про  що.  Багато  офіцерів  були  після  Афганістану,  були  деякі  навіть  досить  колоритні  особистості.  Служив,  наприклад,  один  майор  В.,  який  був  сином  німецького  офіцера  СС,  що  перебував  в  полоні  десь  в  Казахстані.  Майор  В.  цього  не  приховував  і  навіть  носив  прізвище  тата.

 Офіцери  в  «батальйоні  смерті»  були  дуже  різні  –  від  інтелектуалів  до  алкоголіків-дегенератів  які  напивались  прямо  на  службі,  до  свинячого  стану,  били  солдат  і  мали  в  своєму  лексиконі  тільки  нецензурні  слова.  Про  представників  «золотого  фонду  радянської  армії»  -  прапорщиків  треба  взагалі  говорити  окремо…  

 Крім  нещасних  випадків  і  самогубств  солдати  гинули  ще  внаслідок  того,  що  їх  вбивали.  Не  дивлячись  на  мирний  час.  Бувало  так,  що  батальйон  ліг  спати  в  одному  складі,  прокинувся  в  іншому  –  одного  вночі  зарізали.  Регулярно  виникали  бійки  в  результаті  яких  солдати  діставали  важкі  поранення  або  ставали  каліками.  Я  маю  на  увазі  не  буденні  солдатські  мордобої,  а  серйозні  бійки  коли  вхід  пускались  ножі,  заточки,  металева  арматура  і  таке  інше.  Не  дивлячись  на  регулярні  «шмони»  ці  предмети  були  і  в  казармі  в  тому  числі.  Причиною  бійок  крім  загальної  атмосфери  озвіріння  були  ще  конфлікти  на  міжнаціональному  ґрунті  –  солдати  чітко  ділились  на  «земляцтва»  які  між  собою  ворогували.  Батальйон  нагадував  якусь  школу  національної  ворожнечі.  І  навіть  ті,  хто  був  від  цього  в  принципі  далекий,  неминуче  в  це  втягувались.  І  це  були  солдати  -  люди  які  регулярно  брали  до  рук  автомати,  стояли  в  караулі.  Тому  не  всі  самогубства  були  самогубствами  насправді.  

 Ви  спитаєте  як  я  вижив?  Я  кожен  день  кілька  разів  повторював  сам  собі  одну  і  ту  ж  фразу:  «Ні  про  що  не  шкодуй,  нікому  не  довіряй,  ні  на  що  не  сподівайся,  нічого  не  бійся!»  Це  допомагало…

 (Малюнок  з  мережі.  Написано  на  основі  реальних  подій  1983  -  1985  рр.)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=407093
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 08.03.2013