| Сторінки (13/1290): | « | 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 | » |
Заціловуй мої орбіти,
приголублюй гарячий космос.
Хай, мов здиблені зореліти,
межи зорі полине голос.
Невагомість мою притулюй
до незнаного сонцетіла.
Зірка впаде хай, мов пілюля,
в серце збуджене біла-біла.
Розласкавлюй мої комети,
їх виловлюй у дужі сіті,
хай розгойдуйться планети
на розпаленому софіті.
Хай згорають метеорити,
залишаючи тільки попіл,
хай неторкані сталактити
розтікаються у окропі.
Хай кружляють системи дальні
ще нестримніше, ще скоріше,
над землею нехай, над нами
стане в кілька разів світліше!
Хай задимлену атмосферу
розколише щасливий вітер.
Виласкавлюй всесильну еру
у моєму крихкому світі.
31.10.16 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=703915
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.11.2016
Світ вимагає: грай
ролю свою мізерну.
Зал аплодує хай!
Кинуто в землю зЕрно.
Щось та зросте колись.
Може, іще й заквітне.
Низько в поклоні гнись
перед вельможим світом.
Поки в тобі святе
буде пророкувати
щось невідоме, те,
що поза світу ґрати
кличе іти.
Лиш ба
кличу того не вчуєш.
Серце мале раба
знов у собі пуцуєш.
Граєш мізерну роль,
інше чогось не можеш.
На перехресті доль
зле шваркотять вельможі.
І веселіє світ,
все йому йде по плану.
Тільки на зламі літ
щирість нетребно тане.
Тільки журливий Бог
в небі сотає думи -
молиться знов за двох,
поки гелгочуть сурми..
27.11.16 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=703641
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 29.11.2016
Вродимо з попелу -
тихо, без натиску,
променем сонячним -
через туман.
І доторкнемось
до хижого латексу
масок безликих,
що множать обман.
І зазирнемо
в зіниці нерадісні
поглядом щирим -
неначе дитя.
Й мовимо слово
неголосно, вартісно,
грудям вертаючи
подих життя.
Й хай обпече
і облає хурделиця,
снігом колючим
лизне по лиці.
Стежка до світла
упевнено стелиться
там, де недавно
були манівці.
Там, де недавно
палало пожежею,
попіл задушливий
сипав з вікна -
сходить надія
високою вежею.
І не одна!
Не одна, не одна...
26.11.16 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=703093
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 26.11.2016
Осінь падає під ноги...
Хтось ще багне утеки
від колючої тривоги,
від упертої тривоги
в инші - райдужні світи.
Там, де квітами застлалось
поле мрії голосне.
Де яркі святкові зали,
(о, які святочні зали!),
сонцелюстрові, а не...
Не пожмакані перини
сіруватої межі,
не майбутні хуртовини,
злісні, дужі хуртовини,
болемовні рубежі.
Листя зойкує останнє,
гілля-руки, руки-біль.
Хтось ще хоче бистро ланню,
прудконого швидко ланню
в далеч утекти звідсіль.
Але пізно, зовсім, зовсім.
Перелилось через край...
Падає під ноги осінь,
котиться під ноги осінь...
Друже, марно не втікай...
22.11.16 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=702344
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 23.11.2016
Там, де ти - мої думки
ходять назирці, як тіні.
Доторкнуться до руки,
до рамена...
Легкопінні...
Не помітиш...
А мені з того доторку - пів неба!
Бо в незримій далині
пригорнулася до тебе...
16.08.16 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=701874
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.11.2016
Я тебе не осуджую,
а просто не розумію:
як,
доторкаючись устами
до святої води,
можеш вихлюпувати з них
чорну магму?
як,
ставлячи на собі хрест
по кілька разів на день,
тими самими пальцями
безжалісно
впиваєшся в шию коханої?
як,
нібито заручаючись Господом
у щоденних справах,
пантруєш обпатрати
кожду невинну курку?
як,
претендуючи на пошанування,
не хочеш навіть спробувати
шанувати когось?
І навіть, коли хтось намагається
щось казати про це тобі,
спопеляєш його
у пекельному вогні,
що виривається
з твоїх очей і ніздрів!
Ні, я не осуджую тебе.
Просто не розумію...
15.11.16 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=700678
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 15.11.2016
***
Тобі іще не раз, напевно, обізветься
у грудях наболіле, і шпиґне, і впече.
І душу зворохобить, а ошаліле серце
здаватись буде що, ще трохи і втече.
Але куди тікати, коли уперті жили
невситно присмоктались з усіх-усіх сторін.
Знесилено прийдеться шукати знову сили,
щоб не прийшлося пімше двиганити з колін.
І будеш розправляти свою горбату спину,
і будеш вимітати з комори все сміття,
аби у чистій хаті стрічати завтра днину
і знову спромогтися ходити до пуття.
А ще - дивитись в очі і світлі, і не зовсім,
а ще ловити вухом уривки слів і фраз
про те, що хтось підслухав чи видів, чи здалося,
як десь на роздоріжжі молилася сльоза.
Й тобі іще не раз від того стане гірко,
а в грудях так завіє - привидяться хрести!
Та мусиш мати волю, триматись маєш стійко,
щоб не посміла більше мамона перейти...
11.11.16 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=700573
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 14.11.2016
Перший сніг. Вечірнє місто.
Серцю в грудях тісно-тісно.
Вікнам чорним дивовижа -
першосніжжя біла крижма
пеленає все довкола.
Йду, не кваплячись, по-воли
по розгубленій бруківці.
А за мною - білі вівці,
білі котики і миші
у вечірній білотиші.
Ніби казка, наче ява.
На долоньку зірка впала,
чи не зірка, а крижинка -
перша лагідна сніжинка.
Серцю в грудях тісно. Тісно!
Перший сніг файкує містом...
12.11.16 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=700186
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 12.11.2016
***
Нехай довкола невблаганна осінь
на стежку ранку вимітає сум,
іще шукає в посивілих росах
обіднє сонце спізнену красу.
Іще силяє золоті ґердани,
узори дивні сипле ізгори...
Й щось таємниче сходить межи нами
цієї диводійної пори.
Щось тепле-тепле затуляє вікна,
аж умлівають з'юнені серця.
Хай осінь, часом, зовсім непривітна
і норовлива... Лиш не ця, не ця!
Бо он між листом лагідні омрії
звивають гнізда для нових життів,
і так обіднє сонце душі гріє,
мов ті ґердани вбрали золоті.
5.10.16 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=699973
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 11.11.2016
Вона тримати буде білу крижму
над пропастю, що впала до грудей,
аж поки Боже сонце муку злиже
та понесе відлуння між людей.
Вона втирати буде білі сльози
за втратою, що зранила її,
аж поки Боже світло допоможе
сполоти болю дужі пирії.
Вона благати буде білу хмару
сповити миле серцю в небесах,
аж поки Бог розвіє чорну кару,
зоставивши на спомин тільки прах.
Та лиш тоді їй забіліють ранки
спасінням для стражденної душі,
коли відсуне врешті Хтось фіранки
на стоптаній розпукою межі.
І лиш тоді їй усміхнуться зорі,
тоді напевне біль її мине,
коли коханий знову заговорить
і знов за руку лагідно візьме.
А доти тільки білослів*я тужить
над розпачем нестриманим її,
та ще Господнє серце небайдуже
пантрує пошматовані краї.
9.11.16 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=699485
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 09.11.2016
Якби ж ти тільки знала, люба доле,
як солоно у грудях від жалю,
як серце, ще гаряче, студінь коле,
коли байдужість вистріне твою.
Якби ж ти тільки, рідна, здогадалась,
відкрила очі, зраджені вогнем,
то й ця осіння потемніла зала
напевно зайнялася б знову днем.
І навіть може відгорілі зорі
за руки б узялися угорі,
і, просвітливши зранені простори,
відчистили душевні димарі.
І ці, безраддям сіяні тумани,
і ці, загуслі відчаю дими,
нарешті б розчинились над полями,
на згарищі провини і вини...
Та тільки знову зустрічі всі мимо,
порожнє слово - тяжче за граніт.
Зникаєш, люба доле, за дверима
колючими, холодними, як лід...
29.10.16 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=699096
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 07.11.2016
Коли твоя душа, як люта хуга,
коли думки, як дужа заметіль, -
як добре мати істинного друга,
котрий не зрадить щирістю тобі.
Котрий, зачувши здиблену негоду,
не піде геть, рятуючи своє,
а ревно пантруватиме нагоду,
аби сказати вперто: вихід є!
Аби не дати занепасти духом,
за руку взявши в найприкріший день
із певністю, що все минає з рухом.
А рух - постійний, тож і це пройде!
Світліша стане з того чорна смуга,
а біль таки колись переболить...
То щастя - мати істинного друга,
котрий не зраджує тобі в найважчу мить!
29.10.16 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=698408
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 03.11.2016
Коли йдеш додому усміхнена,
а вітер не годен розвіяти твій усміх.
Коли на серці тепло,
а студінь безсила перед тим теплом.
Коли у душі загоряються зорі,
а листопадова мжичка не взмозі їх загасити.
Коли думки обганяють одна одну,
а майже голе віття видається таким розкішним.
Коли дехто з перехожих
намагається усміхнутися тобі у відповідь,
а ти від того ніби дістаєш крила!
Коли навіть зухвалий сусідський пес
забуває на тебе гавкнути...
Тоді й світ стає інакшим -
не таким суворим, як звикле,
не таким понурим і безнадійно загубленим
у хащах буденності.
І тобі так хороше від усього того,
так хороше,
що стає шкода малювувати
останню кольорову пелюстку
на аркуші цього особливого дня...
Та завтра буде інший день,
може, схожий на цей, а може й ні.
Головне - зберегти у серці якомога довше
ті барви, котрими так рясно закосичило тебе нині...
2.11.16 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=698245
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 02.11.2016
О, дівчинко з блакитними очима,
ця осінь дійсно трохи дощова.
Та хто сказав тобі, що це - причина,
щоб перестати вірити в дива?
І хто сказав, що ці осінні сльози -
це точно-точно знаки на біду?
Ти тільки глянь, як сонячно і гоже
сьогодні листя жовкне у саду!
Ти придивись, як ліс розмалювали
жовтневі пензлі, он яка краса!
Що колір цей - журитися підстава,
о, хто таке й коли тобі сказав?
Ти не печаль себе цим жовтим листям.
На все у світі місце є і час.
Хай нині дощ понуро ходить містом,
а завтра сонце обцілує нас...
То ж для зажури зовсім не причина
ця осінь, дійсно трохи дощова.
О, дівчинко з блакитними очима,
повір, ще будуть сонячні дива!
26.10.16 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=698004
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 01.11.2016
Відмолюй учорашні падолисти,
вколисуй невідплакану сльозу.
Ще буде щось веселе і барвисте,
хай доля тільки збудиться зі сну.
Хай тільки день розхмариться нарешті,
відсуне тужні думи із чола.
І знов узуєш кольорові мешти,
і побіжиш на зустріч до тепла.
А як музи́ка вшкварить голосної,
до танцю, наче юнка, полетиш
і не згадаєш гостру втому хвої,
чи як болів розпукою спориш.
І долі впаде спуджена тривога,
і зникне настороженість ікон,
запросить у твою оселю Бога
ще доля, тільки хай поборе сон.
27.10.16 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=697733
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 31.10.2016
***
Отак минає все -
і світле, і не зовсім.
Щодня нові есе
на вікнах пише осінь.
Щодня під шал дощів
згасають білі ружі,
з'являються віршІ
й розхристані калюжі.
І губляться слова,
і опадає листя.
Лиш день, а ,може, два
написане іскриться.
Та завжди спішимо,
гарцюють парасолі...
А зупинитись мо'
хоча б на крихту долі*.
І глянути довкруж,
і змокнути до нитки,
як біле мрево руж
десь поблизу калитки.
Й душею прорости
у дивнім суголоссі,
що всі оці листи
для тебе пише осінь...
20.10.16 р.
*в знач. частина чогось
(в даному випадку невеликий відрізок часу)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=697570
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 30.10.2016
Ще маю надію на осінь,
на жовті листки і амвони,
де сірі усілись ворони
і чогось у Господа просять.
Ще маю надію на тучі,
що завжди вагітні дощами,
та лиш не стаються мамами,
хоча їх переймами мучить
Чи Бог, а чи вітер безмовний.
Хтозна де шукати ту мову.
Та серце надіється знову
на вікон освітлені сонми.
І хай до зими, як до склепу*
у місті - лишилось недовго,
долаючи темну дорогу,
надію ще гойдаю теплу
На цю незастелену постіль,
на ці нерозроджені хмари,
і вірю (як вірю!) не даром,
ще маю надію на осінь...
20.10.16 р.
*у значенні "магазин"
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=697315
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 29.10.2016
Таке собі свавілля оглашенних
і на межі, й далеко од межі.
Допоки учепилися до сцени
духовно покалічені бомжі.
І не жалкують рота для неправди,
бо що узяти з пустомельних слів?
А на межі танцюють знову гради,
он хату підірвало на селі.
І мати залишилась без дитини,
а батька наздогнав німий інфаркт.
Та знову, не вчуваючи провини,
чубатий півень піє про антракт.
Хоча й не бачив ні одної дії!
Ні він, ані його сліпі дружки...
А на межі свавілля смертю сіє
та напихає сіна в подушки.
27.10.16 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=697004
рубрика: Поезія, Гражданская лирика
дата поступления 27.10.2016
***
Ти відмовляєшся тримати за руки дерева...
Бо вже давно не літо
і листя згинуло з-під ніг,
і тобі нудно дивитися на голе гілляччя,
що просить у сивої хмари оберегу.
Краще йти на поклін до Бога,
просити потриматися за Його руку.
Бо, як позволить, маєш намір
прошмигнути у райський сад.
Не раз чув оповіді про жарптиць,
які живуть у райській траві,
наче в небі.
Бо в тому саду - усе небо!
А тобі треба конче, аби все було раєм
і все було небом.
Робиш перший крок, другий...
Дерева сумно дивляться тобі вслід.
А ти дивишся угору
і не знаєш того,
що Бог насправді журиться.
Бо гадав, що ти будеш утіхою для безлистих дерев
до весни,
поки рай прийде на землю.
Бо навесні усі дерева стають райськими...
15.12.15 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=696605
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 25.10.2016
***
О, ці похмурі дні, ці сльози ясенів
стежками опечаленого скверу.
Мов тьмяні ліхтарі ці відблиски вогнів,
що так, було, просились до етеру.
Допоки жовтень ще, яскраві кольори...
Та тільки нині знов дощі без міри.
То хтось наворожив, то хтось наговорив!
Минаються небачені ефіри.
І скапують униз розчахнуті думки.
А понад ними знову хмари, хмари...
Як віддихи жалю усі твої дзвінки,
котрі мою надію обікрали.
То що тепер ці дні, ця осінь і дощі,
негода і згаше́ні сумом іскри.
Як тужна пастораль у чорному плащі
бреду стежками вицвілого міста...
24.10.16 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=696488
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 24.10.2016
Під ноги знов осипалося листя
старенького горіха край межі,
тепер йому від холоду не спиться,
їдка печаль осіла на душі.
Ще й вітер хижо дримбає на гіллі
пісні про грудень і колючий сніг.
Думки горіха стали сірі-сірі
і, наче листя, скапуюють до ніг.
О, де пташина, де ота відрада,
що серед літа бавила його?
Та марно, знає відповіді, правда,
старий горіх на всі свої "чого"...
І знає те, що ще сумніше буде,
що день за днем до того приведе,
коли в його вже задубілих грудях
навіки серце втишиться слабе.
Тоді безрадно схлипне день, а вітер
змахне сльозу непрохану з очей
і вшкварить польку на усохлих вітах,
востаннє їх піснями обпече.
Та поки ще від холоду не спиться,
і довго-довго сходить кожна ніч,
горіх сумує за розкішним листям,
котре під ноги скапує щоріч...
22.10.16 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=696211
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 23.10.2016
Прийняти все: і тепле, і холодне,
і, те, що ранить, й що вбиває - теж.
З життя не викидати - жодне, жодне!
Страждати і радіти до безмеж...
І хай рубці, немов німі троянди,
а інколи, як хижі блискавки.
Прийняти все і не шукати ради,
нерідко тої - з чорної руки.
Бо все у світі має ціль і требу.
Бо це - не наше, звищене від нас.
Прийняти все і дякувати Небу
і за життя нове, й за парастас...
20.10.16
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=696004
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 22.10.2016
Нелегко відпускати, що було,
а особливо - світле і прекрасне,
бо серце, розбивається, мов скло,
як свічечка нічийна - гасне, гасне...
Нелегко забувати й десь іти
дорогами незнаними, новими,
випалюючи спогадів мости,
бо щось безцінне вигорає з ними.
І щось гірке лишається тобі
уже надовго в роті і у грудях,
таке, про що й не скажеш, далебі,
таке, що не показують на людях.
Таке, що наскрізь... Та, не варто, ні,
довкола розливати чорні ріки.
Усе колись минає вдалині,
нічого не було іще навіки.
І хоч нелегко тлумити думки
про те відбуле і таке чудесне,
під ноги просяться нові стежки,
до серця - щось невічно-піднебесне...
21.10.16 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=695771
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 21.10.2016
***
[i] Б. Т.[/i]
Твої рядки, як чисті океани,
як світлий день, що морок осява.
Душі моєї стоголосі рани
відживлюють живі Твої слова.
І дихати мені стає направду
багато легше в цій нелегші днів,
коли знаходжу раду і відраду
у глибині Твоїх живильних слів.
20.10.16 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=695570
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 20.10.2016
На стінах - яскраві сувої,
у рамах - яркі канделябри.
Ми винні, ми винні обоє -
приймаємо яву півправди.
Диванчик, роздертий на смуги,
стільці, подірявлені болем.
Ми винні, не вперше й не вдруге
за тим же волочимось колом.
В горнятку чайок із меліси,
торкаємо, гріємо руки.
Ми винні, бо це - закулісся
не щастя, а гострої муки.
Й не треба казати б "до завтра"...
За вікнами дощ, бо вже осінь.
Ми винні... спинитися варто,
та все ще не можемо й досі...
10.10.16 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=695362
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.10.2016
Пройдуть дощі, бо все таки пройдуть,
і Бог веселку з неба перекине
на берег той, де зморені сивини
оплакують роз*ятрену біду.
І сонця диск метнеться догори,
бо й що йому злягати від недуги?
Під хмарами народимося вдруге
із душами й очима дітвори.
Хтось розгойдає трави золоті,
аж ті забудуть, що вросли у землю.
Світитимем, аби не було темно,
як ангели, пророки чи святі.
І будемо визбирувать зерно
у кошики, у вишиті торбини,
аби добро зростало - не сивини
і, Боже борони, щоб не ярмо!
Прийде пора й відлуння парасорль
розтане, мов непройдені тумани,
і бовтати калюжі перестане
розчахнуте наругою весло.
11.10.16 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=695158
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 18.10.2016
Я тобі привиділася вчора...
Чуєш? Чуєш? То була не я!
То не я ховалася за штори,
як налякане їжаченя.
І не я вдавала, що не бачу,
як періщать навкруги громи.
То лиш тінь собі ковзнула наче
швидко-швидко помежи людьми.
Інший хтось алеями слизькими
пріч од тебе прудко утікав.
...А відтак за власними дверима
до півночі плакав і не спав...
То не я, можливо тільки схожа
кольором волосся чи очей
десь розтанула між перехожих.
О, чи мало є таких речей?
То ж дарма виношуєш підозри!
Так буває інколи - здалось...
Я тобі привиділася вчора...
А сльоза? Пусте, із оком щось..
11.10.16 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=693942
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 12.10.2016
п*яни мене собою
до світання
голуб
як жрицю обпікай
вогнями ошалілого кохання
любопринесенням
веди на край
блаженства неземного
у польоті
оперюй обезхмарюй
хай душа
квітує
півні соті
нехай ще сплять
привидиться межа
слабкому серцю
видихне туманно...
коханий...
я...
навік твоя
коханий...
24.03.16 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=693754
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.10.2016
***
Хай світ померкне, хай упаде ніч
зловіща на сади, поля, дороги.
Уперто йтимеш істині навстріч,
за світелко тримаючись убоге.
Ітимеш повз колюжну чорноту,
котра ховає зранені глибини,
й кричатимеш у темну пустоту -
що ти - людина, все таки людина!
Хай каже хтось, що ти негречний дух,
мовляв, зірвавсь із тями спозаранку.
Хіба комусь відомо до ладу,
що ти - свободи подих, а не бранка?
І навіть ся окружна чорнота
не здатна присилити твій супротив,
жагу знайти негненого стовпа
і ще не згублені на опізнання квоти.
То ж ти дійдеш таки туди колись,
де можна глянуть істині ув очі,
не важачи на те, що навіть вись
сховалась нині за плечима ночі...
10.10.16 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=693557
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 10.10.2016
Тому дуже втішилася Паранька, коли нарешті настала незалежність.
Повторювала і повторювала, що легше буде жити тепер, не треба у колгоспах свого віка губити, не треба боятися, що хтось поночі у шибку затарабанить і голу-босу на мороз витягне. Лишень бідкалася, що не діждав Йван того видіти.
А ще брали її нині страхи Господні, коли чула про біду на Сході. Бо як не боятися Параньці того, коли знає добре, що то війна, снаряди, вибухи та людські жертви. Не важити на війну може тільки той, хто ніколи її не видів, хто на власній шкірі не відчув її вогненних батогів.
А Паранька ще й по нині всім тілом здригається, коли літак над обійстям пролетить. Серце у грудях ніби в тугу грудку зіжметься, а потім ще довго калатає і калатає, наганяючи страшні спогади на стареньку.
Бо як забути Параньці ті дні, коли ще дітваком не раз за півкроку від смерті стояла? Було, йде собі, а тут невідь звідки свист здійметься та бабахати зачне. Мала Паранька впаде на земллю, притулиться до пожовклої трави і лиш молиться, молиться.
Може тільки й молитва всокотила Параньку тоді, у буремні, неспокійні дні. І не один снаряд не долетів з Рокити до неї, а як і долетів, то впав за кілька метрів, не розірвавшись. Певно Божа сила не давала йому розірватися. Бо чекало Параньку десь у далині довге, широке поле з багатьма життєвими вирвами…
Молиться Паранька щодня за те, аби мир настав, витирає гіркі сльози за дітьми своїми. Бо чужих дітей не буває! А оно скільки їх сьогодні гине. І знову триклятий москаль в тому винен, знову йому мало, ординською навалою сунеться на квітучі городи України.
Страшно їй тої війни, ой страшно. Та не скільки за себе боїться, як за дітей своїх. Бо й що старенькій – он уже останній штих на її полі видніється, ще трохи і добіжить кінця її життєва нивка. Заправить Паранька тоді крайній рядочок з городниною та й переступить за розплугу у білу невість. Складуть на останок старечі, покручені руки на грудях, спочинуть вони від роботи нарешті, а серце від жури обереться.
Давно вже злагодилася до того Паранька. Он у шафі акуратненька купка з одягом лежить, у який мають її нарядити до відходу. Та хусточок різноцвіті квадратики, аби за простибі дати. Бо ціле життя Паранька молиться за когось, а там, диви, й за неї хто щирий «Отче наш» зговорить. І може легше стане її зболеній, вицвілій душі на тому світі від чужої щирої молитви, а крило здужіє, аби й відти захистити діточок своїх від життєвої бурі. Бо материне серце не може не гадкувати за чадом своїм, де б не було, та най би й у засвіті!
А поки ще не зароблений останній штих прижиттєвий, просить ласки у неба на добро для всього світу. Просить Бога, аби хоронив усіх людських дітей та й її рідних не зобидив. А ще дякує щоднини за се дорогоцінне поле, що наділив їй Всевишній, бо й не гадала Паранька, що аж дев’ятий десяток міняти буде. Оно озирнеться, а початку її нивинки не видно, не заздріє скиби першої своїм короткозорим оком.
Чи гадала жінка, що скільки перейде на своєму віку, що скільки роботи перебере? «Та коби всий вік змога робити і коло роботи вмерти» - думає Паранька і просить собі тої ласки у Господа.
Тим часом Параньчине полечко буйно зеленіє та всякої городнинки добре насіння виколихує. У сонячній купелі купається, полотенцем легкого вітру витирається. Яснолистими квітами до свята косичиться. На світанку тихим шелестом молиться та чистою росою причащається. А Паранька стоїть на межі косичистій, любується полечком гойним тай сльози відрадні у зморшках ховає, та Богу хвалебну оду пошерхлими вустами возносить за велику благодать небесну – не зоставити її, Параньку, без сего родючого клаптика, що хоч і вимагає мозолів та поту, але й не дає пропасти, безслідно загубитися у сім небілім світі…
Січень 2015 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=692776
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 06.10.2016
Збреши мені, що завтра буде ясно,
що сонце розласкавить сіре небо,
і стане серцю добре, любо-красно,
аж квіти забрунькуються проз ребра.
Збреши мені, що нині ще не осінь,
а літо, розпогоджене цвітінням,
і заплету ромашки у волосся
і душу закосичу просвітлінням.
Збреши мені про пору і погоду,
про колір листя, і жагу до цвіту,
бо щось колюче штрикає зі споду
мого зневоленого, вичахлого світу.
Збреши мені, не дивлячись на правду,
не дивлячись на яви гостру шпильку,
й повірю може, і знайду розраду
своїй журі гіркій бодай на хвильку...
3.10.16 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=692192
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 03.10.2016
А ще згадає деколи Паранька літні ночі – з великими зірницями, молочним шляхом, що тягнеться ген аж за небокрай… і великими окатим страхом, що визирає з кожної тіні. Ба, не було коли задирати голову догори й поночі молодиці. Ходила з чоловіком на колгоспне сінокісне поле сіно красти. Верету на плечі і гайда бігом попід ліс, аби польовий не залямив та не виловив, бо лихо буде! І не того красти йшли, що непорядними вдалися, чи захланними очима за межу дивилися, а тому, що мусили, бо без того, краденого, не перезимувала би Параньчина корівчина Ласка. А діти дрібні, молока хочуть.
Лише байдуже до того було порядній радянській власті. Тай порядним наглядачам, таки тутешнім, місцевим, було на се плювати. Не раз під вікнами здубонять кінські копита, а діти перестрашаться до крику, коли опівночі польовий прискаче аж з другого кінця села, аби припантрувати, чи всі дома, чи не пішли добро державне розтягати.
Немало того «добра» заздріла за совітської влади Паранька. Тай що корисного здатна дати людині влада, що не любить її, а знущається, як лиш може? Не раз говорила старенька, що москалі нічому доброму не навчили, що приспособили колись робітну хліборобську общину, до кражі, пияцтва та злословія. Казала, що треба німця українському хлопові, та не просто так, а з нагайкою, аби навчив доброго розуму після ницого московітського муштрування.
Не любила совітської раси ніколи, бо й за що було любити? За недоспані ночі? Чи за мозолі, що ніколи не гоїлися, а плата за той мозіль мізерна була, як макове зерня? Чи може за те, що відректися Бога заставляли?
Багато тих «чого» та «як» у Параньчиній душі давній біль розворушують і досі.
Опріч всього, мала ще одну велику розпуку на ту небожу владу, бо вкрала вона у Параньки найдорожче, що мала у світі. У п’ятдесятих роках принесла велике горе у її оселю – навіки забрала маму.
Палахтіла тоді яра нескора українського люду ненависним радянським яничарам, що взялися всюди наводити свої порядки. Багато молодих юнаків, не змирившись з ворожим засиллям, подалося в лави УПА, аби протистояти страшній навалі. А, що були переслідувані з усіх боків та покалічені терновим вінцем зради, мусили ховатися по ярах та лісах, аби не стратити останнього шансу на боротьбу.
Нелегко давалося се протистояння, то ж, як і більшість людей на селі у той час, Параньчина мати чим могла допомогала тутешнім партизанам. І їсти дасть, і вузлик до лісу понесе, а, як треба кому з хлопців заночувати на запічку, радо на ніч прийме. Хоч і страшно було, бо звечера упівець до хати проситься, а з досвітком совіт у вікно кулаками гамселить. З одного боку відчайдушна боротьба за рідну землю, а з другого – гільйотина кровава, що не жаліє нікого і жорстоко стинає голови людські, не дивлячись чи то хлоп, жінка, а чи дитина.
Пройшлася страшним зубатим лезом та гільйотина і по Параньчиній долі, коли якось опівночі прийшли совіти до хати і почали зазирати у кожну шпарку, чи де не сховала газдиня нечестивого упівця. Та все випитували у тої, що знає про, так званих, ворогів народу, грозили кулаками, аби здала дорогу до криївок лісових. А коли не видобули бажаної інформації, почали жорстоко бити. І били, нещадно били, не дивлячись де голова, де спина, а де груди.
Та чи годен вибити кулаком з грудей любов до рідного? Можна нитку терпінь обірвати, можна косу муки на горлі міцно затягнути аж до наглої смерти, але не задушити у серці великої любови до ріднини! Бо любов ся багато більша і за муку, і за страх, і навіть за смерть.
Не шкодували катюги кулаків, не шкодували нещасної жінки, лиш так і не дізнавшись нічого, плюнули на посиніле від побоїв тіло і пішли собі. А Параньчина мати після того заслабла дуже, бо ж повідбивали все у ній ті нечестиві каїни. Ба, вже так і не поправившись після нелюдської розправи, незадовго пішла «на закопаниє». Паранька ж лишилася одна-одненька на цілому білому світі. Як той пальчик – сама-самісінька.
То може за це мала дякувати совітській владі, поважати і любити її?
Далі буде...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=691823
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 01.10.2016
Не квітчаю сю осінь омріями,
не вінчаю сі ранки надіями,
бо сльоза обернулась у камінь
на мальованій дійсністю рамі.
Бо немає вже доброї радоньки,
ані віри незлої, ні правдоньки -
лишень кучері чорної зрадниці,
котра пнеться іще у порадниці.
На пусте, бо світання проплачені...
Вже не марю про тихі побачення
з небрехливим і сонячно-чистим.
Із покорою жду падолисту.
Потім - снігу, жаскої хурделиці,
доки всюди нарешті застелиться
не брудне і, як звикле, невміле -
а лиш біле, по-справжньому біле...
29.09.16 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=691437
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 29.09.2016
Та певно ще не прийшов Параньчин час. Ще не відгаздувала свого, раз
до східсонця займається новий день, заглядаючи благовісним променем у її
оселю і кличучи йти до обходу невеликої, проте, добірної господарки.
А Паранька таки добра газдиня, кожний на селі то потвердить. Може
газдовання ладно йде з того, що не лінується жінка ніколи, а може з тої
причини, що добротна кров у її венах тече. Бо таки не безрідна, не абихто з роду
– внука війтова! І хоч не знала ніколи ні свого діда-війта, ані неня, не чула
їхньої науки, лиш ба, кров є кров на те, аби мудрість дідівську до життя будити.
Проте, хто може знати певно звідки береться мудрість життєва? Лишень уміє
Паранька й дотепер закерувати у господарці добре, аби все до порядку було
зроблено, аби не згірше, як у людей. Бо як не вмієш, чого, дивися, як другі
роблять та вчися, а вмієш, то великий гріх матимеш, коли піддасися лінощам.
Усе у жінки завчасно і коло хати, і в хаті робиться. До місця говориться, до
місця мовчиться. І, що б не робилося, про Бога не забувається. «З людьми маєш
по-людськи жити, з Богом – по-божому» – потверджує жінка. Певно таки
«війтову голову» на плечах носить, таки «війтову»…
Мабуть і любов до землі у ній з тої «війтової крови» вибухує. А може й ні.
Мо’ то материна доля у ній збурює се чування, бо не мала та свого клаптя
ніколи, все життя у наймах поневірялася. А коли найшлася мала Паранька,
поклялася собі, що її дитина власну землю топтатиме, власну грядочку весело
косичитиме на Зелені свята, а як прийдеться, свою нивоньку сльозами рясними
скроплювати. Весь вік віддала, аби її єдина кровиночка мала свій клаптичок,
аби не загубилася де по чужих полях, як вона сама. І доробилася таки жаданого
моргу землі, не зоставила свою дитину самотою стояти під голим небом, та ще й
на чужій дорозі. А тепера Паранька без тої земельки ані кроку ступити не годна.
Хто зна, де шукати корінь Параньчиної любові до землі, та все своє життя
тягнеться і тягнеться вона, аби стулити клаптик до клаптика, аби зшити тугим
шитвом нивку до нивки довкола свого обійстя. Бо все хотілося жінці ходити не
чиїмсь полем, а любляче-бережно ступати по власному. Хотілося, аби й діти її
не чужими плаями носилися, а мали свої родючі грядки.
Чи не ради того Паранька зо п’ять років вуйка Антося дозирала, аби ще
одне обійстячко невеличке добути? Чи не того, було, в далеку Одесу їздила з
гуцульськими килимами, аби ще пару сотиків пристарати? Чи не того до
Василенькових сестричок ходила та просила, аби відпустили їй смужку поля, що
йшла у межу з Параньчиним, аби не стояти одною ногою на своєму штиху, а
другою на сусідському? Хотілося жінці, аби, як згребе пахуче сінце та скидає у
черевату копичку, а з Рокити вітер налетить, то аби розпірював не де по чужій
межі, а на своєму робив шкоду. Бо і добре, і зле, а коли робиться у рідній хаті чи
на своєму наділі, то все легше знести!
Не для себе весь вік заходилася Паранька, думала тільки, що буде комусь
користь – або дітям, або внукам згодиться.
То ж і сама завжди понад усе любила на рідному полі трудитися. Бо
хто не знав, що то гнути спину на пана, той не зможе належним чином оцінити,
коли робитиме на себе. А Паранька за свого довгого життя всякого зазнала. Не
одне літо колгоспним ланам віддала, аж зігнули спину ті необ’ємні лани та
норми, згорбили, колись було, гнучкий стан. Ніколи не забуде ані
палючого сонця, що з ранку до ночі нещадно виїдало всю силу з жіночих
грудей, ані лайдакуватого вітру, що хапав снопи з рук, та розкидав їх довкола,
аби мати свіжий клопіт Параньці. А як забути криваві мозолі, що не давали
спати по цілій ночі? Лиш ніхто не питав молодицю, чи добре спала, чи ні, чи
болить їй що. Ба мусила на досвітку вставати і знов на норму йти, і знов різати і
різати вже й без того зранені до крові долоні пристиглим леном.
Гай-гай, хто не
пережив того, не знати йому великих любощів до свого змозоленого клаптя...
(Далі буде...)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=691202
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 28.09.2016
Надто часто в серці порожнеча
виє лунко, наче блудний пес.
І настрашеність моя овеча
в шкіру - ніби сотня гострих лез.
Вивертають душу злі очиці,
що не мають істинного дна.
Я - звіриця в темному звіринці,
а дверей до виходу нема.
Навіть вікон у рожеву цятку...
Навіть пензля і пожухлих фарб...
Кожний слід веде чомусь у мряку,
де нема ні сповідей, ні правд.
Тільки тлінь і вичовгана ява
марноти на скверному столі,
тільки триба вічності лукава,
що давно відниділа в малім.
Я би рада визріти що інше,
думку в щось неприкре заплести...
Страшно, бо на серці все частіше
порожнеча виє, наче пси.
23.09.16 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=690439
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 23.09.2016
[i][b]присвячую своїй дорогій бабусі
з вдячністю і любов’ю[/b][/i]
[b]
Продовження...[/b]
А ще Паранька дуже любить свій садочок. Колись разом з чоловіком висаджували, леліяли. Зо півстоліття минуло з того часу. Проте й зараз мало не щороку тішить садовинка урожаєм щедрим та милує око старенькій. Онде паперівка присіла відпочити край городу, онде мрійлива йонка в небо задивилися, а он золота ренета крислатим віттям півсаду обійняла. А в крайньому ряду поставали, як статні вуйки, горіхи і гонорово споглядають на своїх посестриць.
«Ой саде, мій садочку» - посміхнеться, бува, Паранька, чи то садочку своєму, чи спогадам.
Скільки ж води утекло і не вернеться вже ніколи. Скільки спогадів зів’яло, а скільки їх ще й досі у серці Параньчиному товчеться. Здається інколи жінці, що й не з нею то все було, а де з ким іншим, ніби в другому житті якомусь, не цьому.
Зі своїм мужем зналася з дитинства, сусідували і, як звикле маються діти, нерідко бавилися разом. Потім шкільна наука закрутила. А відтак Паранька й не зчулася, як виросла з невидного дівчати у красну дівку. Не заздріла перших «не таких» поглядів Йванових, не урозуміла, як поклавши одного дня свою тендітну руку у теплу юнакову долоню, навіки віддала йому своє серце.
Одружувались тихо. Ба й не той час був, аби гучні забави справляти і медовухою обпиватися. А до всього ще й знелюбила свекруха невістку майбутню. Може, не такої собі багла, а, може, гадала, що її Йван вартує цариці якої – того вже не знати. Та ніколи Паранька не забуде своєї слюбної днини, того менту, коли свекруха замість благословення винесла з хати курман, простягнула його молодій і мовила: «На тобі, Паранько, аби с до року завісиласі! А ти, Йванку, - повернулась до сина – аби с до року вженивсі!». Здалось тоді Параньці, що земля перед нею розступилася і щось тяжке і чорне потягнуло у глибоку яму. Ніби світ вигорів на попел і колюча трина почала виїдати очі.
Але мусила й то витримати. Мусила знайти сили у собі, аби втриматись над краєм прірви і не полетіти сторчма униз. Не мала на се права – дорогоцінна ноша гріла під серцем.
Пімше думала собі, може, чорна хустина на її голові завинала у сему чорному зачині. Адже нещодавно поховала матір, а що тата не знала, то втратила найдорожче, і не могла темінь ані з серця відгорнути, ані з голови своєї. А порадити не було кому Параньці тої днини, аби не йшла до слюбу у чорній хустці, бо може чорна рілля застелитися, тай не зазеленіти вже.
Але, слава Богу, рілля все чорно стелиться, та не все чорно родить. Як буде небо дощем напувати, а сонце лагідно теплом застеляти, зеленітиме чорна рілля, буйно зеленітиме.
А Паранька не жаліла ні сили своєї, ні слова лагідного, ні погляду нелукавого. Не перечила свекрусі, ні на що не нарікала, тільки знай, віддавала всю свою душу родині, а руки – роботі. І за домівкою встигала дивитися, і двійко діточок дозирати, і чоловікові догодити.
Проте, багато років мусило збігти, аби признала чоловікова мати у невістці не чужу нелюбу дитину, а свою доньку совісну. Як лежала слаба, не раз-не два зі сльозами на очах просила вибачення у тої, бо що вдієш, деколи чорнота й розум заступить. А ще дав Бог так, що прийшлося доживати віку під Параньчиним крилом. З її руки хліб свій старечий їла, на її руках і вмирати випало.
А Паранька тепер на могилу ходить, не минає свята жодного, аби не відвідати за свою і чоловікову усопшу родину. Поки годна, ходитиме, вплітатиме щиру молитву у просьбу відпущення гріхів прижиттєвих. І собі прощення вимолюватиме, сама, сливе, завинила не раз.
До Йвана також частенько приходить. Все літо чоловікова могилка буйно півоніями та чорнобривками квітує, а навесні перед Великоднем хрест у різнобарвне пелюстя вінка убирається. Видається Параньці, ніби грає усмішка на Йванових вустах у ті моменти. Ніби всміхається він тоді своїй журливій жоні. А може й справді в такі хвилини веселіє душа Йванова? Бо й чим втішиш душечку ліпше, як не молитвою, як не пам’яттю...
Впорядкує Паранька біля могилки, запалить свічку, почне молитися, почне згадувати. Згадувати і плакати, а потім знову плакати і згадувати. Зтужилася за Йваном, ой зтужилася! Але де-де недовго вже їй лишилося орати нивину до веснування, не нині-завтра полине на стрічу з чоловіком своїм у небесному домі. І відкриє Йван перед нею білі осяйні двері, і скаже: «Ходи, люба Паранько, ходи до мня, вже м заждавсі…». І висохнуть назавжди в той мент гіркі жіночі сльози, і вбереться душа у білі крила, аби вже повік літати над хмарами...
(Далі буде...)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=690074
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.09.2016
[i]
присвячую своїй дорогій бабусі
з вдячністю і любов’ю[/i]
Життя прожити – ніби неозоре поле перейти. А як пройдеш і що лишиш по собі, тай чи взагалі щось лишиш, залежатиме тільки від тебе. Та ще й не всім однакове судилося в тій дорозі: то добре стрінеться, то зле; то веселе, то зажурене стежку заступить; бува, скупе трапиться, але, буває, що багате і щедре. Кожному – своя дорога, кожному – своє поле.
Одному випаде ходити родючими нивами, де хоч і працюватиме, та за се буде обдарований щедро. І буде йому тішитися серце, а руки самі хапатимуться до роботи, аби віддячити любій землиці. А та знову й знову віддаватиме багатою платою.
Іншому випаде й не поле, а суцільна квітуча галявина, де око тішить буйне різнотрав’я. Тільки й того – живи і насолоджуйся тим життям, живи і споживай дар Господній. Лишень уважай добре, аби не зобразити сю небесну красу.
А ще буває так, що наділить Господь полем, котре й обдарує щедро, і голодним не зоставить газду свого, але вимагатиме за се від нього надто великої віддачі. І будуть руки йому боліти від роботи, долоні репатимуться від жаских мозолів, а піт вириє на лиці глибокі рівчаки. І ніхто його не пожаліє, лишень поле раз-по-раз злагіднено цілуватиме кожний запалений пухирець...
Певно саме таке, третє, поле випало на долю Параньки.
Та вона ніколи не скаржилася, бо й що скаржитись – любила своє полечко над усе. Кожний день починала з хвалебної подяки Всевишньому за добру ласку – не лишити її, Параньку, без намоленого клаптика, що хоч і багне мозолів та поту, але й не дає пропасти.
Все своє життя, скільки Паранька себе пам’ятає, її руки були у роботі. Перебирали грудочку за грудочкою, розпушували пахучу землю, з любов’ю залишали у ній благодатне зеренце, котре восени мало засолодити серце радістю урожаю. І солодила та осінь, майже кожного року давала багату дарчу, а жінка обіруч збирала викоханий дар і тішилася усіма думками. І усіма ж думками возносила до неба слово подяки за сю життєдайну щедрість.
Та бувало й таке, що скупилася, нібито небідна пора, на уділ для Параньки. Лишала її з мізерною грудкою сподівання на те, що протримається ще якось до наступного року, а там, дасть Бог, буде інакше.
Усе життя таке Параньчине, усе життя таке – то врожайно, а то щедрість, бува, тільки на сльози та муку. Багато жури виплакала за свої дні довгі, ой багато! Проте не нарікала й тут, бо чи є хто, що в сему житті не плаче? Чи є той, хто ніколи замість роси не скропив своє полечко гіркою сльозою? Лише б у розпуку не падати та не забувати, що усе в світі минуще. Біда так само свою межу має. Мине час, негода втишиться, а там, гляди, і змилостивиться земленька, дивись, тай заквітує навесні буйно городнина, аби до зими потішити стражденне, зажурене серце.
Мала Паранька і сльози, і радість у сему житті, але певно більше було таки печалі. Через неодне виплакане горе навіть зір добрий утратила. Сумувала трохи з того приводу та згадувала інколи Люльцю Олексиху, що й за своїх вісімдесят з першого разу могла нитку у вушко голки проселити чи сама щось прочитати. А Паранька вже з молодості без окулярів нитку в голку не просилить. Деколи ділиться споминами, як у дитинстві ніяк не розумілося їй, чого то стара Николиха не раз штиркає ниткою у вушко тай штиркає, а нічого не виходить. Навіть смішно було тоді малій Параньці. А зараз добре розуміє як то, а сміятися й на думку не спаде.
Читати без окулярів так само не бачить. Попри се не раз можна застати Параньку за газетою, бо, не важачи на старі роки, цікава знати, що у світі Божому діється. Ще раніше, коли внуки були менші, просила, аби вони прочитали їй чи то статтю яку, чи притчу з Біблії, Все життя, скільки пам’ятає себе Паранька, її руки весь час у роботі. Перебирають грудочку за грудочкою, розпушують пахучу землю, з любов’ю залишають у ній зеренце, котре восени, дасть Бог, зійде врожаєм.
Майже щороку дає осінь багату дарчу. А жінка обіруч збирає викоханий дар і тішиться защораз. Та возносить до неба слово подяки, знає ціну кождому зерняті. Бо не раз бувало інакше, скупилася нивка на добрий уділ для неї, лишаючи тільки мізерну грудку сподівання...
Усе життя таке Параньчине, усе життя таке – то врожайно, а то щедрість, бува, лиш на сльози та муку.
Багато жури виплакала за свої дні довгі, ой багато! Але чи є хто в сему житті, що не плаче? Чи є той, хто ніколи замість роси не скроплює своє полечко гіркою сльозою? Лише б у розпуку не впасти. Та не забути, що усе на сім світі минуще. Нема нічого безмежного. То ж і біда свою межу має.
Мала Паранька і сліз, і радості у своєму житті. Та певно більше було таки першого. Через неодне виплакане горе навіть зір добрий згубила. Сумувала трохи з того приводу. Згадувала інколи Люльцю Лесиву, що й за своїх вісімдесят з першого разу могла нитку у вушко голки проселити. Або сама щось прочитати. А Паранька вже з молодості без окулярів нитку в голку не просилить.
Деколи ділиться споминами, як у дитинстві ніяк не розумілося їй, чого то стара Николиха не раз штиркала ниткою у вушко тай штиркала, а нічого не виходило. Навіть смішно було тоді малій Параньці. А зараз добре розуміє як то.
Читати без окулярів так само віддавна не годна. Попри се, не раз можна застати Параньку за газетою. Не важачи на старі роки, цікава знати, що у світі Божому діється. Ще раніше, коли внуки були менші, просила, аби вони прочитали їй статтю яку, або притчу з Біблії, чи оповідку зі шілької книжки. А тепер онуки повиростали, порозліталися хто куди. Настала пора свої нивини скородити.
Божа воля на те, Божа воля. Коби тільки полечка їхні не скупилися на добро та щасливу долю. Молиться неустанно за се кожної днини, просить у Всевишнього щедрої ласки для своїх дітей.
чи оповідку з якоїсь шкільної книжки. А тепер онуки повиростали, порозліталися хто куди – вже настала пора свої нивини скородити. Божа воля на те, Божа воля. Коби тільки полечка їхні не скупилися на добро та щасливу долю. Молиться неустанно за се старенька, просить у Всевишнього щедрої ласки для своїх дітей.
«А що, без Бога ані до порога» – приповідає Паранька. З Богом завжди легше йти. І йти, і стояти. І радіти з Богом треба, і в журі темній про Нього не забувати. Тільки з Його доброї волі квітують і родять поля, тільки Він дає у рамена сили, аби тримати життєві незгоди, а в руки – моці до щоденної роботи.
Може й тому щоранку Параньчина душа день починає молитвою, а руки – роботою. Самі тягнуться до того, аби не перебирати дарма повітря. Тай видно по тих старечих, жилавих руках, що не звикли дарма лежати у поділку. Так, видається, що по них можна зчитати всю вервичку прожитих років та переробленої роботи. Долоні старенької загрубіли від мозолів, жили від постійної потуги надулися, а пальці вже давно не розгинаються. Покорчилися-скоцюрбилися чи то через дойки коров’ячі, чи мо’ через держака від сапи. А може то лопата чи топорище так зігнуло Параньчині пальці? Не знати, та найпевніше, що все вкупі, усе вкупі.
Чи не весь час болять Параньці ті зроблені руки. А як не боліти їм, то ж і вода камінь сточує, а не те, що важка праця людину! Розтирає старенька кожний палець, а той віддається болем різким – шпигає наскрізь, аж інколи виглядає їй, що до самого серця. А мо’ серце з руками в парі ходить? Серце ж понад усе любить полечко своє, та ніяк не торкнеться його зримо, не поцілує, не обійме. Тож просить руки, аби вони пригорнули, аби кожним пальцем поцілували наділ Господній. А ті так звикли до обцілування-пригортання того, що вже й коли спочивають, а забути любощів щоденних не можуть.
Деколи буває, що витягне Паранька з шухляди свій слюбний перстень. Повертить у руках, подивиться, аж сама не звірить, що могла населити колись той перстень собі на палець. Тепер і до половини не налізе. Згадає свого Йвана, тай сльоза сама-по-собі на очі навернеться. Бо нема вже її Йвана. Більше, як двадцять п’ять років нема, а ся слюбна окраса ще й досі гріє Параньчине серце. Колись він для своєї любої жони сам виточив сю обручку з п’ятьох злотих, а зверху свої ініціали вигравіював. Ані грама не зблякли, не зшурувалися за довгі роки витіювато закручені «ІС», милують око, загортають думку у теплий спогад. Як і та, родюча нивина, що лишилася після Йвана, аби дарувати милість нащадкам. А Паранька бережно хоронить і перстень той саморібний, і пам’ять незрушну, і про нивку Йванову не забуває. Поки може, добре дозирає її, прополює, обціловує своїми покрученими пальцями кожненьку пахучу грудочку.
(Далі буде...)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=689597
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 19.09.2016
Ти знаєш, якось я переживу
відречення твоє, і біль, і сльози...
Впаду собі в нескошену траву,
зберу з душі усі громи і грози
Та Богові віддам.
Він має міць
вділити сонця кождому, хто просить.
Мине ще трохи часу і синці
мої гіркі (віват!) замедоносять.
І прийде розуміння, жаль мине
за всі слова, за дії і бездію...
А ти, як зможеш, то прости мене,
за те, що і без тебе жити смію.
17.08.16
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=684384
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 18.08.2016
Між нами диміли гори.
Між нами палала осінь.
Повірила, заговориш
мій смуток на віщу просинь.
Повірила, намольфариш -
і тугу свою забуду,
допоки бентежні хмари
шукатимуть сонця згубу...
Ступила на стежку темну.
Казав же ж: де темно - зорі!
А там голосили ревно
лиш тіні жаскі в затворі.
Злякалась, не приступила!
Та пізно, з-під ніг - каміння...
Казав, що даруєш крила?
А вийшло, що то - падіння.
Його вже й не заговориш.
Зосталась оманна просинь
десь там, де диміли гори.
Десь там, де палала осінь...
12.08.16 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=684083
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.08.2016
Хочеш ударити - вдар,
я ухилятись не стану.
Серце, як білий вівтар,
молиться безперестану.
Можеш не вірити, та
молиться і за тобою,
поки безвільні вуста
сховані за німотою.
Бачу плохі віражі
злоби твоєї гіркої,
гірко стає на душі
з видної яви отої.
Бачу нестримний кулак
марної чорнозневіри,
й падаю з того навзнак
в місиво відчаю сіре.
Пімше втираю лице,
гадку несу поза хмари...
Ти ж мені знову на це
сиплеш холодної чвари.
Рвешся роз'ятрено в бій
і тріскотять поторочі,
що поселили в тобі
злобу жаску проти ночі.
З'юджують знов на удар -
бий, ухилятись не стану.
Серце, як білий вівтар,
молиться безперестану.
Можеш не вірити, та
молиться і за тобою,
поки безвільні вуста
сховані за німотою...
12.07.16 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=683255
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 12.08.2016
О, мій Березове, колисочко рідненька
дитинства босоногого мого!
До тебе лину думкою зчастенька
і серед радості й серед тривог.
Броджу стежками, скупаними хмелем,
спиваю споминів густі меди.
О дякую тобі, кохана Земле,
що научила рівної ходи.
За те, що сонце запалила в грудях,
аби світило в найтемнішу ніч,
аби усі очорнені приблуди
тікали від душі моєї пріч.
Спасибі за жаскі дощі і хмари,
безжальний вітер, хугу і туман.
Навчилась так обходити примари
й розпізнавати підступ і обман.
Я дякую тобі за справжніх друзів,
кохання першого сліди яркі,
за тих людей, що серцем небайдужі,
і тих, що найрідніші - за батьків.
А ще за вдачу сю твою багату
на веселкові барви і весну.
О, як залюблена в мої Карпати,
в безмежжя гір осонцену красу!
Березове, колисочко рідненька,
святий початку витоків моїх,
схиляю голову свою низенько
перед тобою із доріг усіх!
4.08.16 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=682001
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 05.08.2016
Поетична книга "Мислити і жити УКРАЇННО", яка нещодавно побачила світ у в-ві "Інтер Парк" м. Лубни, зібрала на своїх сторінках вірші 28-ми авторів з найрізноманітніших куточків України від Закарпаття і до Криму. Власне, ця зустріч скількох авторів в одному виданні стала можливою за кропіткої праці поета Олександра Печори, який упорядкував книгу, та Миколи Серпня, який профінансував її видрук.
Отож 15-17 липня з нагоди виходу даної книжки, а ще пісенника «Про рідне та близьке», відбулася зустріч їх співавторів у м. Луцьку. В ході зустрічі мали місце багато цікавих заходів, поїздок, екскурсій, знайомств з видатними людьми і видатними місцями.
Зокрема, 15 липня гості славетного Лучеська змогли пройтися стежками Меморіалу вічної слави, відвідати Музей Волинської ікони, де зберігається відома на цілий світ чудотворна ікона Холської Богоматері. А також Луцький замок (замок Любарта), де мали змогу познайомитися з експонатами Музею книги та Виставки дзвонів, що діють на території замку. Приємною несподіванкою стала особиста зустріч зі скульптором Миколою Голованем, коли письменницьке товариство приїхало насолодитися його неймовірним творінням – Будинком з химерами.
Наступного дня у с. Колодяжне у Літературно-меморіальному музеї-садибі Лесі Українки відбулася презентація книги «Жити і мислити УКРАЇННО» та пісенника «Про рідне та близьке». Автори зачитували свої твори та говорли про наболіле.
На завершення незабутньої зустрічі 17 липня поети відвідали Національний історико-меморіальний заповідник «Козацькі могили», де мали змогу доторкнутись до славетної історичної минувшини, а також познайомитись зі справжніми сучасними козаками, постріляти з козацької зброї та скуштувати козацького кулішу.
Ці три дні стали незабутньою пригодою у житті кожного з учасників творчої зустрічі. Адже важко переоцінити духовне та емоційне збагачення, котрого було до безмежжя багато.
Хочеться уклінно подякувати найпереше організаторам дійства Віталію Назаруку, Миколі Серпню, Олександру Печорі. А відтак усім присутнім, усім авторам, екскурсоводам, часточка вашої любові до рідної землі передалася й нам.
ПС: Це був той час, коли кожде нове знайомство перехоплювало дух, кожде торкання до історії змушувало шалено битися серце, кожда нова емоція затоплювала тебе по вінця.
Які ж ви всі чудові!
Яка ж ти прекрасна, Волинська земле!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=681580
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 03.08.2016
***
Долоні світу - зимні. Урагани
шинкують понад водами життя.
Чекає Небо крихту каяття,
отримує байдужі епіграми.
І падають над горами дощі
із риби недозрілої, малої,
бо хтось мізерний вичовгав сувої,
що мали застелитись на межі.
А над верхів'ям ночі знов комета.
Брехливовірні тягнуться, за хвіст
її хапнути багнуть, поки піст
ніяк не переможе грішні вето.
І лиш сліпці розгублене лице
між хмари обтирають, наче стигми.
Та біль від того доторку не стигне,
все штрикає у груди ялівцем.
Каміння закрихке для заповіту...
В несвітлих водах - агнець і тельці.
Терпіння гасне в Божім кулаці -
на мапах онде знову рясно міти...
1.08.16 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=681289
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 01.08.2016
Дощі випивають вечір. Лишається ночі спрага.
Мовчання порожній келих у витомленій руці.
О, як тебе зачекалась! Чекання, як біла брага
тримає зімліле серце у злиплому кулаці.
А ти десь напевно мокнеш, не маючи парасолі.
І потім не спиш півночі, висушуючи думки...
У вікнах застигли зорі, такі неприкметно кволі,
як наше забуте щастя на денці недоріки.
Ще хвиля - і чорні плеса затоплять небесну гавань.
Зостанеться порух вітру - у грудях і десь горі.
Хай спиться тобі, хай спиться! Мо' сну потойбічна лава
розкаже чи натякне хоч на виспраглі димарі.
29.07.16 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=680817
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.07.2016
Там, де Стир* згинає свого лука,
щоб гостріш ударила стріла,
на зелені неозорі луки
слава маревом святим лягла.
Про князів славетних, мудрочолих,
волелюбних, дужих козаків.
Гомонить під Берестечком поле
про звитягу Богунових днів.
Там, де Замок Любарта*, як пава,
надимає княжі крила ввись,
до небес небачено ласкавих
Лесин Ясен чубом прихиливсь.
І нашіптує її нащадкам
невмирущі вірші і думки,
і немов зростає в серці кладка
у минулі роки і віки.
Поки тихо молиться над Стиром
дім химерний рук Голованя*,
На Алеї слави* марять миром
пам'ятники нинішнього дня.
І хрести благають хмари сині,
щоб минула хвиля страт гірка.
Чимчикує Лучеськ* по Волині,
Холмська Матір* в нього на руках.
19.07.16 р.
*Стир - річка, яка протікає через Луцьк.
*Замок Любарта - Луцький замок
*Алея слави - меморіальний комплекс у Луцьку
*дім химерний рук Голованя - дім з химерами,
створений луцьким скульптором Миколою Голованем
*Лучеськ - давня назва Луцька
*Чудотворна ікона Холмської Богоматері зберігається
у Музеї Волинської ікони в Луцьку
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=678999
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.07.2016
***
Загубилася біла стежечка
межи чорними, межи сивими...
Не довиділа, не достежила
за кошлатими світу гривами.
Не зуважила на примароньку,
що зблудила межи одвірками,
а тепер затопила каронька
надовкруж усе боле-ріками.
Та й що діяти? Де дівати се?
Може в гори піти зранесенька,
де Рокита* чар-зілля з неба ссе,
де у тиші душа чистесенька.
Де підобіч рум'янок молиться
і метелики, й ладні коники,
де згори жовті зайці котяться,
а ще янголи й срібні дзвоники.
Чорноти тут повік не бачено,
окрім ніченьки темнокосої,
коли та на п'янке побачення
до коханка пливе між росами.
Може тут віднайду загублене,
може тут полікую зболене,
те, що мукою приголублене,
те, що відчаєм густо сколене...
6.07.16 р.
*Назва гори
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=677578
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 12.07.2016
Не сквернослов намарне, не потрібно
плювати на святе, на цвіт і світ,
бо жде обов'язково десь отвіт
за все содіяне.
І де ішов нерівно,
прийдеться повертатися назад
в дощі покути, під каменепад.
І хто тоді поможе нести хрест?
Ба чи не Той - обпльований безвинно
збиратиме в пучок твої сивини?
А свій, скалічений борнею, білий перст
простягне вдаль, указуючи шлях
душі твоїй, зчорнілій, як земля.
Чи лиш тоді нарешті стрепенешся?
Згадаєш молитви?
Ба, навіть страх
повисне на деревах, на руках...
А вже запіють за стіною півні перші,
і стане янгол зважувати ніч
на правдокрилля отчому плечі.
То ж, не бреши, що знаєшся на зорях,
що во́ди поспивав з усіх джерел,
бо лиш горі́ вмикається реле
до щастя і біди, добра і горя -
усе на те, щоб жити і рости,
міцніти вірою, молитись і цвісти,
у серці несучи ясну любов,
без пімсти сонцю, зла і скверних мов...
3.07.16 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=675884
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 03.07.2016
***
І кожного дня ще до сонця, до світла
на вулицях темних з'являються мітли
праобразу правдоньки і чистоти,
аби просвітлити, аби промести
стежинку охайну для кроків дитини,
що є оберегом прийдешної днини,
надією нашою - ліпшої долі,
що врешті виходить з неволеньки злої.
І кожної миті до дзвону дзиґарка
задимлена часом, стара паламарка,
у небо підносить сухі мозолі
своєї любові до сеї землі,
що справді єдина у світі, родюча
та їсть її лоно родина зміюча,
заселена в надронька он плазунами -
червоного ката плохими рабами.
І кожного разу іще до зневіри
вилизує думка убоге подвір'я,
де бігає хвацько за веснами вітер,
висьорбує сльози, і кровцю, і титри,
і спрагло чекає святого месії,
що прийде (бо має!) і поле засіє
зернинами віщого, доброго завтра,
відчинить до світла правдешнього врата.
І кожної ночі, лягаючи спати,
до Неба правишнього молиться мати,
аби до світання не впали завіси
над хатою сина безчасно-зловісно...
28.06.16 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=674883
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 28.06.2016
***
вдивляйтесь проз мене як вітер
вдивляється в лісу густінь
о мій самовлюблений світе
о тіні мої золоті
висотуйте ниті прозорі
з розпечених ран і синців
о небом затоплені зорі
о людом не звані юнці
спивайте струмки бистроплинні
гірких неприйнятних думок
о лети мої тополині
о крила несправжніх пташок
вплітайте у коси відлуння
несказаних вічністю слів
о тиші туге білоструння
о цното безбарвних полів
і тихо і спрагло моліться
на схилах здичілих гаїв
о болем нестрижені вівці
о вірні зрадливі мої
3.06.16 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=673140
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 18.06.2016
Я вільних не стрічала.
Тільки тих, які багнуть бути вільними.
Інколи вони певні, що є такими.
Та їхня воля гірша будь-якого рабства.
Бо істинна свобода
заступлена слугуванням перед чорнотою.
А чорнота - то завше чорнота.
Розтовстіла мамона,
яка приходить серед ночі
і пукає в усі вікна.
І, якщо вуха душі заткані цупкими берушами,
вона приходить іще раз
на світанку
у білій одежині,
ховаючи свою чорну суть,
і лагідно пригортає своїх невольників.
А ті відтак лізуть на першу-ліпшу сцену
і верещать, що вони вільні...
Таких свободолюбців зустрічаю щодня.
Але вільних межи ними не бачу...
10.05.16
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=672425
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 15.06.2016
Я тобі прощаю. Бо не маю права не простити. Бог, що на небі, і Той відпускає.
Ще не таке... Ми ж люди. А це так багато і мало водночас. Людське -
слабке і сокрушенне. Його можна надщербити будь-якої миті. І тільки Божа
любляча рука годна вигоїти надщерблене.
Прощаю тобі, бо маю надію, ти ненавмисне. Ми інколи робимо
зле одне одному, не думаючи про можливий біль. А потім забуваємо про содіяне і
дивуємось, коли невідь чого ображаються на нас. А, бува, як нам ніхто не
скаже про свою образу, то й думки не припустимо, що втнули
щось не так.
Я тобі колись роскажу, як мені боліло. Але не сьогодні. Певно, ще не час.
І мені не час говорити такі слова, і тобі ніколи того слухати. Маєш нагальніші
справи.
Боюся тільки одного - щоб ті справи не були спрямовані на спричинення
болю комусь іще...
Я тобі прощаю і вже майже не серджуся. Що дарма сердитися,
коли, можливо, й не здогадуєшся про мої почування. Та й сердитість кладе
відбитки на все, що робимо. Не хотілося б, аби через мій паскудний настрій
постраждала невинна людина. А потім почала ображатися на мене. Так, як я на
тебе.
А, коли б вона образилася і так само не призналась? Тоді б вийшло, що
я стала тобою! А я цього не хочу. Бо хоча й не серджусь і прощаю тобі, мені
болить.
Вже не так, як боліло перше. Але все ж мульке поколювання є.
Може, я й прощаю, бо стало боліти трохи менше. Час минає і
змінюється усвідомлення содіяного. Тоді се був грім серед ясного неба, а зараз - як далеке вечірнє поблискування. Грому не чути, тільки неблизьке сяєво
блискавок.
Прощаю тобі і не тримаю більше зла ані на твої слова, ані на вчинки. Чим частіше задумаюсь над тим, що сталося, намагаюсь оправдати тебе. Знайти
логічне пояснення твоїй поведінці. І твоїй жорстокості. Може в той мент інакше
не можна було? А хто мені винен, що маю тонку шкіру і навіть від легенької
подряпини відтак не можу спати півночі.
Життя таке - з колючками, виступами, гострими лезами. Ти набагато
ліпше умієш з цим усім справлятися. Вмієш обминати. Або ранитися так, аби не
боліло... Як йоги.
А може ти - йог?
Не знаю. Та я точно ні. Якось перевірила себе: зумисне наступила на
колючку. Потім довго мусила вигоювати поранене місце.
Я тобі прощаю, бо люблю. Людину, котру любиш, не можеш ненавидіти.
Непрощення обов'язково привело б до зненависті. Я б умерла, якби
зненавиділа тебе. Адже ображатися і злоститися через щось на тебе - то одне, а
затнутися - геть інше. Якби, не допусти Господи, так сталося, мені неприємно
було б зустрічатися з тобою і я мусила б тікати геть. Або постійно кривити
душею, награно посміхаючись. Це - надто великий біль. Стократ більший за
той, що маю з того дня, коли щось лихе перейшло нашу дорогу.
Прощаю тебе і вірю, час - великий митець. Він добре вміє
розкладати пазли долі так, як було задумано Господом. То нам виглядає, що той чи інший віхоть не потрібний, а, коли все лаштується до
купи, маємо чи не ідеальний начерк Божого задуму. Тільки тоді розуміємо усе
сповна…
Тому прощаю тебе і з нетерпінням очікую днини, коли наші очі
зустрінуться і ти все зрозумієш, а
після того любляче вилікуєш моє надщерблене болем серце...
[i]Квітень 2016 р.[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=671758
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.06.2016
Мала радість бути запрошеною на радіо "Дзвони" (105.8 FM),
де у програмі "Наші гості"з Марійкою Солодчук говорили
про наболіле, задушевне, насушне...
І, звичайно, про поезію :)
Щоб прослухати радіопередачу переходьте за посиланням:
https://drive.google.com/file/d/0B4zaz3fL_ftgSmlYU0t4SzVET1E/view
або на мою сторінку вконтакті:
http://vk.com/id144899462
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=671434
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.06.2016
***
Доки плакати гірко, доки
Малозначні незримі кроки
Прямуватимуть до проваль?
Ти ж могутня, моя Вкраїно!
То ж чому знову на колінах,
Ще й підносиш святий грааль
Неотесаному чужинцю?
Він не вартий твого мізинця,
Болю твого, повір, не варт.
Та чорніє уража прірва,
Де плазує остання віра
І останній притухлий гарт.
Боже, зглянься і вдар у серце
Буйногласим відважним скерцом -
Ми вкраїнці, ми міць, не тло!
Але б'ється луна безсило
Об стіну, мов недужі крила,
Об чуже, не своє село,
І давно вже не рідне місто.
Покривавлені лжею вісті
Пруться тиняво на екран.
Розродися, моя Вкраїно,
Українцем - гонорним сином,
Щей донькою, - незламний сан
Хай у їхній душі панує.
Хай мана ся минає всує.
Ми - народ, ми од всіх не гірш!
Досить плакати, досить нити,
Нумо воленьку боронити,
Нумо, рідні мої, хутчіш!
(6.04.13)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=670460
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 05.06.2016
***
Ти схожий на вечір літній,
такий до нестриму вабний
такий небезпечно ніжний,
аж серцю спирає дух.
І я, наче та волошка,
тендітна і безпорадна,
в обійми твої солодкі
по тихій росі бреду.
Хапаю останній промінь
розлагідненим пелюстям,
вбираюся у коралі
ледь-видимих ще зірниць.
За мить у тобі, жаданий,
до крапельки розчинюся
на ложі трави і неба,
між крилами дивоптиць.
І буде кружляти обрій,
мов марево кольорове
над садом, що став едемом
для душ розімлілих двох.
Аж поки розлиє щастя
своє неосяжне море,
аж поки скупає в ньому
свій усміх ласкавий Бог.
2.06.16 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=669844
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.06.2016
Якщо біль у тобі дрімає -
не буди його, не буди,
бо вестимуть жаскі сліди
аж за поле, що вік безкрає
від розпуки та від журби.
Ти сповий біль той ціпко-туго,
в серці глибоко заховай,
зачіпати його не дай
ані ворогові, ні другу -
тому навіть, що ніби най...
Бо розкришить тебе на дрібки,
бо на часточки розірве
звір, що збуджено зареве,
видираючи з серця мітки
про нелишене, про живе!
Хай незрушно собі дрімає
десь на дні, де гіркі меди
впали попелом на сліди
за полями, що вік безкраї
від незгоєної журби.
Не буди болю, не буди...
12.05.16 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=669462
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 31.05.2016
Розкажу тобі, друже, про ніч,
про картаті зірки над селом,
про безсоння стебла у співочому полі.
Як сюркоче цвіркун голосний
під намореним тихим вікном,
присягаючись любці своїй у любові.
Розкажу про березу струнку,
що гуляти надвечір пішла,
розпустивши аж долі свої гойні коси.
І про двох їжаків молодих,
на яких у траві набрела,
як збиралась шубовстнути в лагідні роси.
І про пару дзвінких ластівок,
що ночує в хліві на гнізді.
Ох, чи знаєш, як серце радіє від того?
Мов смакує нараз у цю мить
найсолодший із майських медів!
Ти повір мені, друже, їй-богу, їй-богу!
А ще гори довкруг, як вінок
найчудніших у світі косиць.
О, які вони божі у цій незбагненній окрасі
золотавих обіймів небес,
у короні яскравих зірниць -
величаві, незвідані, рідні, безмежно прекрасні!
Лиш послухай про ці чудеса,
що зусебіч - із поля, з трави,
з-поза хмарки легкої, із віття - усюди, усюди
надзвичайна Господня краса...
О, мій друже, лишень уяви,
як вливається диво нічне у розхристані груди...
28.05.16 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=668979
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 29.05.2016
плакала я і дощ
плакав зі мною поряд
плакали вдвох отож
не від біди чи горя
плакали просто так
сльози кропіли долі
що то за дивний знак
в сій світовій юдолі
може то ми брати
в баченні сонця й неба
з тими дарма на ти
що лиш на ви би треба
може то ми такі
щирі і малослівні
сльози лише гіркі
лити під ноги вільні
ну та бо й що сльоза
ся на долоні тиші
поки впере гроза
дощ плакав я і вірші
25.05.16 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=668220
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 25.05.2016
Брила сірої втоми
притискає серце до сірого бетону.
І сонячний промінь безсилий
відкотити убік той тягар.
І могутній вітер безвольний
розкришити камінь на пісок.
А дощі вже не за горами,
не за горами потоплення відчаєм.
Чому ж янголи бешкетують,
знову скидаючи долі
гранітні брили,
на котрих сіра втома?
сіра втома,
сіра
втома...
23.05.16 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=667779
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 23.05.2016
Лягти б у траву на хвильку
і проз невагоме листя
вдивлятись у небо синє,
в невидимий тан зірок.
Закутатися у спокій
і марно себе не гризти
розятреною мушнею
кусючо-їдких думок.
А стати б собі травою
і зануртувати соком,
спивати щоранку спрагло
причасну, святу росу.
І не озиратись лячно
на вулиці темноокі,
що в погляді непривітнім
загрозу німу несуть.
І хай би дощили ночі,
і хай би вітри не спали -
ніщо б не вкололо серце,
просвітлене догори.
О, впасти б на хвильку долі
у ці весноликі трави,
о, стати б собі на мить хоч
ілюзією трави...
19.05.16 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=666983
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.05.2016
Івано-Франківська Сотка
Купається у весні,
Довкола розлились нотки
Осонцені голосні!
Івано-Франківська Сотка нарешті проснулась. Усміхається весні, пригортається до перехожих, возносить аж до неба дивовижні мелодії свого пробудження.
Он поміж люд висипала свої зернинки тонкоголоса скрипка. Дрібненькі-дрібненькі, аж душа підставляє свої пригорщі, аби дісталося найбільше. Довкола скрипаля зібрався натовп, зачудовано слухає, дивиться, як той віртуозно виплітає смичком мелодійні узори. Як у такт мелодії підстрибують його плечі, пританцьовують ноги. Час-від-часу він задоволено посміхається – бо щасливий. І дарує щастя.
Трохи далі, де скрипкове відлуння остаточно губиться під кронами молодих декоративних кленів, стоїть юнак у картатій сорочечці. Ніби від вітру, його тоненька фігурка гнеться то в один бік, то в інший. Здається ще трішки і випустить із рук свою гітару. Найнижчі ноти за мить стишуються до ледь-чутного бринькання, а за мить барабанна перетинка вуха мало не лопає від пронизливого вереску струн. Перехожі, видається, щонайскоріше хочуть оминути се джерело голосної какофонії. Тільки кілька фраєрів хвацько піддригують у такт гітарі, чи то у такт вітру, котрий на всі боки нахиляє тонку фігурку енергійного гітариста.
У центрі Івано-Франківської Сотки, щораз привертає увагу її одвічний символ – вже далеко немолодий чолов*яга, котрий вперто чіпляється до всіх: «Пане, дайте пару копійок». Чоловіки роблять вигляд, що його не помічають. Гості міста інколи вибовкують щось погрозливе, або просто образливе. А молоді панянки і статечні пані намагаються якнайдалі його обійти, аби не почути «Але й файну с…ку маєш»… На щастя, шум сотень і сотень кроків поглинають решту слів, котрі навздогін панянкам виплескує чолов*яга, і обривки фраз непривітних відповідей тих же панянок і пань.
А на двох початках Сотки вправляються у грі ще два музики. З того початку, звідки плинуть у гості до Франківська покутяни, всівся на лавочці химерний дідок і безжально мордує благеньку скрипочку, котра йому, певно, дісталась у спадок від якогось талановитого нащадка. Жодна нота, вистругана смичком сего чоловіка, не попадає в такт і тільки крайно глухий чи до тла затолочений слонами хлоп, не почує безкінечного фальшу. Та ще й з*являється відвертий сумнів щодо новоявленого скрипаля – хто він узагалі? Адже червоний ніс і подекуди нескоординовані рухи свідчать скоріше не про артистичність і злиття зі своїм музичним інструментом, а про намагання випросити хоч пару копійок на опохмиляння…
Зовсім іншу картину можна заспостерегти на другому початку Сотки - тому, що від центру. Тут серця перехожих блаженно закутуються у перину найвіртуозніших нот саксофона. Тремка мелодія, здається, збурює все довкола. Жодна людина не проходить мимо, аби хоч на мить не зупинитись, пірнувши у дивне марево звуків. Це марево пташкою злітає догори, потім , натішившись крутими піруетами, безсило падає на віття кленів, стишено пригортається до вікон будинків, до кольорових стін. І навіть вітер боїться дмухнути зайвий раз, аби не сполохати тої дивини. Он заліз на вершечок і накручує кучері двом стареньким липам, що неподалік спинилися у блаженному спогляданні дивного пробудження Івано-Франківської Сотки.
Квітень 2016 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=666227
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 16.05.2016
Шукаємо щирості спрагло,
бува, не в очах, що навпроти,
бува, не в душі тій, що поряд -
в них бачимо знов мілину.
Натомість міфічні дзеркала
висотують жили і дроти
думок знавіснілих і прагнень
пробити густу сірину.
А сонце ж - у кожному серці
людей тих, що поруч - недальніх,
тобі лиш прозріти би якось,
розплющити очі на те.
І стане Господь дуже близько
до згірклого меду шукання,
і солодко дихати стане,
бо радістю день поросте...
10.05.16 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=666071
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 15.05.2016
Дорогі друзі, щиро запрошуємо Вас на зустріч "Паростки слова"!
В ході зустрічі:
- говоримо про нові книжки;
- знайомимося з творчістю юних талантів - учнів Клубовецької школи;
- ділимося свіжою поезією і прозою;
- просто приємно спілкуємось :)
Зустріч відбудеться 14 травня, традиційно у приміщенні редакції газети "Галичина", що знаходиться по вул. Січових Стрільців, 25 (1-ший поверх).
Початок о 13.00 год.
Будемо раді зустрітися з Вами!
Оргкомітет МПК "Об'єднані словом"
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=665530
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.05.2016
Я стаю кульбабою гірською
і вростаю у травневу зелень...
Не журися, світочку, за мною,
не схиляйся жалісно до мене.
Хай недовго буду золотава
і на сонечко весняне схожа.
Ти поглянь, які довкола трави,
як розгойдуть пахуче ложе!
Я на ньому - сонячна пір*їнка,
перша радість, перший усміх Бога...
Не зітхай: "Яка нещасна жінка..."
Не суди: "Схибнулася небога!"
Бо у вени я вбираю небо!
Бо не флешка в серці в мене - струни!
Утікаю, світочку, від тебе,
всевельможний і такий розумний...
І стаю кульбабою гірською,
і вростаю у травневу зелень.
Бджілоньки танцюють наді мною,
вітер пригортається до мене.
12.05.16 р.
Фото моє :)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=665404
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 12.05.2016
***
Налий мені отрути у келих сподівань.
Я питиму маленькими ковтками.
І по краплинці буду умирати.
Бо що мені життя, без рук твоїх,
і без очей,
без дихання на двох.
Над вох безсоння.
Бо що мені весна без вікон наших?
День - і все, обмерлий цвіт паде під ноги.
Як тіні перших образів в чужій кімнаті.
До них молитися не будеш,
вони глухі до іномовних молитов.
Душа німіє, бо розуміє,
що слухати її нема кому,
а сподівання - тільки павутинка,
що зіткана умерлим павуком.
Його напевне також отруїли,
бо жити не зумів у темному куті
самотності...
10.05.16
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=665209
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 11.05.2016
***
Лети, пташко, лети
високо-високо!
Бо серед неба тобі добре.
Бо серед хмар собі муштруєш кубельце
сонячними променями,
зоряними снами,
невгамовними мріями.
Бери свого пташка на крило
і показуй радість висоти йому,
неоглядність світу і всесвіту довколишнього.
А потім занурюйся у перину гніздечка
і заціловуй своє щастя,
возноси свою висоту,
свій неймовірний злет.
Будь щасливою, пташко, там
високо-високо, майже коло Бога...
Тільки не забувай
про землю,
що дала тобі крила,
бо вона за тобою шле
частинку свого серця...
Не загуби своєю байдужістю
її тихої любові,
не стань тінню величі
на тлі Божого неба,
пташко...
Пам'ятай:
без перших кроків земними стежками
навіть пташці
ніколи не звити кубельця із сонячних променів...
28.03.16
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=665013
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 10.05.2016
***
Сідлай же коней, бо пора настала,
що треба вибиратися у путь,
допоки ще угору пнуться скали,
аби спізнати неба вольну суть.
Розчісуй гриву вітрові і долі,
спроваджуй геть манкуртів і убивць,
вір тільки Богу і своїй любові
до Батьківщини, інше вергай ниць.
Відв'язуй силу духа і відваги,
бо стійла вже відбулістю смердять,
з кутів забутих сунуть дужі драги,
аби здригнувся на останок тать.
Вдихни огень дідівської прасили,
на сумнів нині вже немає прав,
каліка навіть он здімає вила
супроти сатанинських чорноглав.
24.03.16 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=664708
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 08.05.2016
Перша гроза, наче хрещення
щойно збуйнілим садам.
Тайни весняної звершення -
ця піднебесна вода.
Краплі дрібненькі, намолені
радісно так жебонять
поміж листками-долонями -
сіє гроза благодать.
І зодягається свіжістю
зливою скупаний світ,
вірою, отчою ніжністю
горнеться спрагло до віть.
Поки вгорі поза хмарами
дзвони колишуть громи,
серце хрещається чарами
віщо-святої весни.
5.05.16 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=664237
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.05.2016
Ми звикли до війни, як до негоди.
Ховаємося глибше під навіс,
допоки торохтять вгорі підводи
і голосно скрегоче неборіз.
Ми навіть голошпиці парасолі
не кличемо до помочі на рать.
Вже й образи безмовні мимоволі
лиш ликами священними кричать.
Та ми ті вуха, що давно не чують,
щосили затикаємо дарма,
все нижче й нижче стягуємо чулок,
аби не видно білого чола...
20.09.16 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=662417
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 27.04.2016
Випробування приходить до тебе у вигляді старої баби
з порожнім відром, що суне напоперек.
І ти спиняєшся ні в сих, ні в тих, і не відаєш, як вчинити.
Бо десять хвилин тому щиро молився до Бога триєдиного,
а зараз німієш перед марою забобонної остороги.
Баби з порожніми відрами не віщують нічого приємного.
Так говорять...
Та з Біблії знаєш друге: не треба вірити у гидоту всяку.
То ж боязко робиш перший крок,
а серце стискається у пульсуючу грудочку.
Лиш дарма:
у цей мент Бог схиляється над твоєю дорогою білою березою
і дрібно-дрібно шелестить осонценим листям -
тішиться...
17.12.15 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=662213
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 26.04.2016
***
Я - вітру дитя і дощу.
Сльоти непокірна онука.
Про мене ще янгол не чув,
не крила у нього, а руки.
І небо - лишень пелена,
де хмари від краю до краю,
де сонця ніколи нема,
то ж я не негоди не знаю.
Я - слід на вологій землі.
Промоклій, холодній, промерзлій...
Я - свічка загасла в імлі.
Я - тінь, де й без тіні вже темно.
Я - млосний овал протиріч,
що висне на шпицях покути.
Я - крапля жалю, певна річ!
Та схожа на краплю отрути...
29.12.15 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=661476
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.04.2016
Кожну пелюсточку вишні
спрагло цілую очима,
і на п'янкому узвишші
знову стаю, мов дитина.
Та, що безмежно наївна,
та, що безкрайно мрійлива...
Душу лоскоче пір'їна,
вишня дарує їй крила!
І вже за мить над дахами
гойдалка втіхи несеться,
он чеберяє ногами
радістю сповнене серце.
І навіть сонце зімліле
йде і собі танцювати,
котяться відблиски білі
щастям від хати до хати.
Лиш підставляй душу спраглу
та загортайся у крила...
Вишня цвіте - як же гарно...
Вишня цвіте - диво...
Диво!
21.04.16
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=661110
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.04.2016
Кажеш:
- Вільна!
Лечу куди багну!
І ніхто, чуєш, ніхто не в силі
тримати мене за крила...
А й справді, дивлюсь,
летиш,
куйовдиш Божі хмари чубком.
Задивляються дерева,
задивляються квіти -
ті, що пантрували вітер...
А ті, хто не бачили тебе на землі,
гадають - дурна примара...
Та й байдуже очі долу,
бо кусає сльоза
від погляду догори.
А ти нервуєшся з того -
жадаєш, аби всі дивилися
на твій політ!
На твою волю...
Та най би до колючих сліз
не тільки в очах...
Кажеш - вільна?
20.04.16
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=660847
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.04.2016
Не треба слів, бо інколи мовчання
вагоміш, певно, за усі слова.
Злетіла в небо зірочка остання.
Прийшла під вікна втомлена весна.
Присіла скраю на старенькій призьбі
і попросила чистої води...
А серце тихе звилося на дибі,
бо хтось жагу навічно присудив.
Самотній вітер дихає журбою
на білий цвіт змарнілої душі.
Мовчи, нехай безслівною канвою
холоне день між нами і весною
на учорашній стоптаній межі.
16.04.16
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=660194
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.04.2016
[i][b]Продовження[/b][/i]
(початок http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=658442
http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=658833 )
***
Свого весілля Соня добре не запам’ятала. Стас заледве кілька разів
приводив новоспечену дружину до тями. І ніяк не міг зрозуміти, що сталося. А
вона вперто час від часу норовила впасти на підлогу без свідомості.
Весільні гості, помітивши недобрий стан молодої, почали між собою
перешіптуватись, що, певно, вагітна. І доки завили молоду, пильно стежили за її
фігурою, прикидали, на якому місяці.
Серед гостини на вулиці затялась бійка, чулися крики, але все
напрочуд швидко стихло. Ніхто й не помітив хлопця, що намагався прорватися
до святкової зали, ніхто не помітив, як двоє друзів його заледве відтягли до
темно-синього «жигулі» і повезли на зустріч нічому вітру.
Тільки Соні в той момент стало нестерпно зле і дві великі сльози
скотилися на кришталеву долоню фужеру…
***
Останні дні літа збігли так швидко, наче їх хтось підганяв невидимим
батогом. Наче осені вже було несила стримуватись і вона одуріло виганяла усіх
серпневих ластівок за межу свого обійстя. Вересень зарядив такими дощами, що
годі було висунути носа на вулицю. Вітер безжально обривав листя з пишних
перук дерев і жбурляв ними на всі сторони.
Вадим не бачив нічого навкруг себе. Його єство перетворилось на
великий клубок болю. Він сам став наче вітер, що ніяк не знайде собі місця,
не втишить свого безталанного виття.
- За що ж ти зі мною так?! За що?! Ох, Соню… Сооооонююююю…
***
Якби ж ми вміли осягнути наперед все те, що під силу зрозуміти багато
пізніше. Коли у серці оселяється мудрість, коли в душі розквітає терпіння і
намагання побачити глибше, аніж те, що безвільно плаває на поверхні.
Якби ж то Сонька не почула тоді Зосьчиного:
- Вадим? Той чорнявенький з Короля Данила? Так він страшенний
бабій! Ти б знала, Соню, скільки він дівчат кинув! Ти б знала, скільком серце
розбив! Пограється-побавиться – а потім перед хлопцями глумиться…
Якби не вчула Соня цих слів, то б не чекала від Вадима на кожному кроці
підступу. Не гадала б, що він не нині-завтра збирається її кинути на
посміховисько, як багато інших дівчат. Не вигадувала б як він потім буде
вихвалятися новою потіхою. Тоді б, зрештою, у Соньчиній голові не визріла
думка, як провчити його.
А тут ще й Стас із своїм освідченням навернувся так вчасно, несподівано і
так безчасно вчасно…
***
Призахідне літо знову і знову бентежить Софіїне серце. Ніяк не
заспокоїться воно, відлунює далеким ехом минулого, роздражнює спогадами аж
до невтримної сльози. В такі хвилини жаль за скоєне колись не дає спокою
жінці зараз. Буває, вона гірко плаче. Подумки просить вибачення. Бо не хотіла.
Так… Не вміла тоді дивитися в очі і бачити душу. Не задумувалась, що після
будь-якого вчинку залишається ще й життя.
Та минулого не вернути, не змінити… Відпусти його Соню. «Відпусти
його, Сонечко» - нашіптує серпневий вітерець.
«Соню-сонечко-соню-сонечко-соню-сонечко» - раз-по-раз підхоплюють
шепіт вітру маленькі сиві пташки, які ще трохи – і полетять у вирій.
[i]Березень 2016 р.[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=659262
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 13.04.2016
[i]Продовження[/i]
(початок - http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=658442)
***
Весільний салон «Лілея» здавалось ще трохи і трісне. І від надміру людей,
що тлумилися у його кородирах, і від нестерпної спеки, котрою розродився
серпень. Як переношена дитина виглядало це сонце, що просочувалося в усі
щілини салону і вологими лампасами приклеювалося до плечей весільних
гостей, що багнули тільки одного – якомога краще вийти на пам’ятній знимці.
Кондиціонер на стіні гудів так, ніби йому ось-ось мало щось статися. Проте
ніхто не звертав уваги на його гудіння, бо ніколи, бо чи він один тут такий
гудючий?
Вадим так само не мав часу на жодні прислухання, носився по салону, як
навіжений. Був на підхваті у Сашка. То принести молодій води з льодом мусив,
то тато молодого десь запропастився… То… то… то…
Хлопець полегшено зітхнув, коли вже було по всьому і їхня гучна упріла
компанія нарешті зібралась до купи і почала рухатися до виходу. Звісно там, на
вулиці, при такій температурі легше не буде, але в даний момент вхідні двері
салону виглядали якимсь незвіданим спасінням. Ще кілька кроків і ця галаслива
компанія розсиплеться по вулиці, як кольорові фантики, голосно пирхаючи і
вдихаючи спасенну свіжість.
Вадим ішов попереду всіх та коли до дверей залишилось кілька кроків,
став, як вкопаний, так різко, що молодий з молодою ледь втримали рівновагу.
Сашко вже готовий був дати доброго штурхана другові та, коли підняв голову,
сам застиг, як постамент…
До фотосалону заходила Соня, під руку з худорлявим високим чоловіком,
усміхнена, щаслива, у білопінному мареві пишних складок весільної сукні…
***
Навіть грім серед ясного неба більш можливий і жданий, аніж ця зустріч.
Соня тільки-но побачила Вадима, як ніби хтось наміцно прибив її ноги до
блискучої кахельної підлоги і зрушити з місця вже не могла. Все навколо вмить
перестало існувати. Все, окрім постаті Вадима, окрім його великих чорних очей,
які, здавалось, критично наблизились до дівчини і готові були проковтнути її
всю. Вони розросталися до великих чорних кіл, які пульсували, і збільшувалися-
збільшувалися. В тих колах клекотала німа загроза, вирувала буря нерозуміння,
з них вихлюпувала повінь розпачу, вереск протесту…
Раптом хлопець ринувся до Софії, та Сашко вчасно встиг втримати друга
за плечі. За мить міцно стиснув його руку і силоміць поволік на вулицю.
За ними одразу ж поспішили решта. Обминаючи Софію, кожен з
неприхованим осудом дивився на неї. Піки гострих поглядів протинали дівчину
наскрізь, від очей до серця, від кожної клітинки тіла до кожного атома душі.
Навіть маленька дівчинка, що йшла за руку зі своєю мамою, якось недобре
глипнула на Соню. Хоча напевне не розуміла тої трагедії, що розігралася перед
її невинними очима…
[i](Далі буде)[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=658833
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.04.2016
[b][i](Іринці С.)[/i][/b]
- Ти – наче сонце. Ти – моє Сонечко. Соня. Соня-Сонечко. Соня-Сонечко… – наче співаючи, виговорював кожне словечко Вадим.
І навіть, залоскотані літом пташки, стишувались, аби підслухати, аби навчитися тому чарівному «соня-сонечко-соня-сонечко-соня-сонечко».
А Соня й справді сонечко. Вона – вогник. Чи ні, не так – вона донечка Сонця, його грайливий промінчик, що спритно застрибує у серця хлопців і там розводить вогонь.
Он і Вадим весь горить від того вогню. Та так, що мало не згоряє до тла. При кожній зустрічі ледь стримується, аби не впасти перед Сонею на коліна і благати її навік стати тільки його Сонечком...
***
Соня дуже любила свою колежанку Зосю. Вони чи не з того часу, як навчились ходити, бавились на одному подвір’ї. Потім ходили в один садочок, потім до одного класу і навіть на багатьох уроках сиділи разом. Дороги розійшлися тільки по закінченні школи. Та й то не так, аби аж зовсім. Бо кілька разів на місяць дівчата мали змогу зустрітися і, як у школярські роки, поділитися одна з одною найсокровеннішим.
От і цього разу вирішили прогулятися надвечірнім сквером, поласувати чоколядового морозива, посидіти на парковій лавочці, послухати голосистих пташок, які співали над вечір особливо лунко, бо відчували – ще трішки і покличе вирій.
- Зосю, чуєш, Зосю, ти знаєш, а я таки зустрічаюсь з Вадимом… - почала розмову Соня, коли дівчата знайшли одиноку лавочку під старенькою липкою і затишно вмостилися на ній.
- З Вадимом?! – аж підплигнула Зося. Та за мить втамувала емоції і вже спокійнішим тоном додала. – Ха, а ти вже й забула, що я тобі говорила за нього. Дурна ти, Соню!
Соня ж у відповідь лише загадково посміхнулась:
- Не дурна, Зосю, не дурна. Слухай, що я придумала…
І дівчата почали пошепки перемовлятися, час від часу засипаючи надвечірній парк зернинами дзвінкого дівочого сміху…
***
Літній вечір п’яно лоскотав ніздрі пахощами перестиглих серпневих трав, бавив вухо ласкавим шепотом вітру у чубатих перуках вже ледь посивілих крон. Було тепло, так тепло, ніби лагодилось не до осені, а до Йвана чи Петра. Чи то може востаннє літо у такий спосіб хотіло побавити всіх закоханих, запам’ятатися їм до наступного року.
А молодих і справді на вулиці висипало незліченно. І там, і там чулися дзвінкі голоси, подекуди співи, сміх, радість – бо літо, бо молодість. Такі вечори гріх марнувати на непам’ятне.
Не марнували цей вечір і Соня з Вадимом. Зустрілися близько восьмої години, відвідали прем’єру нового фільму у місцевому кінотеатрі. Потім випили кави, купили морозива, на ходу заскочили у трамвай. Сміх, веселість, любов… Любов?
- Соню, я не хочу йти на Сашкове весілля без тебе. Я скажу йому, що прийдемо разом, добре? Він – мій друг, зрозуміє… – Вадим намагався зазирнути в очі коханій, та несподіваний поворот трамвая мало не відкинув його аж до дверей.
Соня ж у ту мить перемінилася на обличчі. М’які риси раптом загострились, а в очах зблиснув недобрий вогонь. Але то була тільки одна коротка мить і, коли Вадим знову відновив рівновагу, Соня кокетливо посміхалась, облизуючи солодкі від морозива губки.
Пізніше, коли дівчина вже прощалася з хлопцем біля свого під’їзду, цей недобрий зблиск знову спалахнув у її зіницях. Кілька разів твердо повторила:
- Іди, Вадиме, на Сашкове весілля сам, іди. Ти ж дружба. А мені не пасує. Дружка плакати буде.
Коротко засміялась і, вирвавшись із обіймів хлопця, прудко заскочила у пащеку чорного під’їзду. Вадим аж стрепенувся. «Ніби проковтнула Соньку якась чорна потвора», подумав…
[i]
(Далі буде)[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=658442
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.04.2016
Нині сонячно. Бог благословив ранок першими променями. І благословив тебе вранішньою дорогою поряд з чоловіком. Або… покарав. Бо нібито йдете разом, але насправді прошкуєте нарізно. Ти трохи спереду, він на два кроки відстає. Зумисне. Аби не обертатися защораз, як захоче ввігнати гостре слово у душу. Ти би рада, щоб цей ранок був дощовим, тоді парасоля приховала б твій розпач, а краплі дощу могли змішатися з гіркими сльозами. І ніхто б не помітив, не запідозрив тої муки, що викручує все єство, як шмату. Ти б не мусила витискати із себе несправжню посмішку при зустрічі зі знайомими. А він… він не мусив би гаками свого погляду зачіпатися за їхні очі, намагаючись довідатися, чи здогадуються про все, що сталося межи вами. Його зіниці не виказували б німого неспокою - розв'язуєш язика чи ні, коли хтось зверне увагу на твою печаль, що читається у кожному порусі.
Ідете. Вранішнє сонце променями облизує ваші спини. Покромсані тіні переплигують з вибоїни на вибоїну. Цей відрізок тротуару ще не залатали бруківкою. І він безпомічно кається під ногами перехожих шеренгою покалюжених ран. Тобі подумалось, що ваше життя трохи схоже на цей тротуар. Таке саме пошматоване, побите, заляпане грязюкою. Та ба, є велика різниця між ним і вами: нині-завтра тут затарахкотять відбійні молотки і пошматовані, недужі клаптики асфальту зідруть. А за місяць-другий на їхньому місці уже буде красуватися невитіюватий візерунок, уміло складений робочими з кольорових цеглинок. А ваше життя латати нікому. Хіба сонцю, що намагається облизати криваві подряпини на ваших спинах. Бо нині так сонячно…
[i]
29 березня 2106 р.[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=657818
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 07.04.2016
Впадеш на землю і здригнеться серце,
відчує мати - сталася біда...
І сльози хлюпнуть, мовби із відерця
застояна розжбухалась вода.
І небо змеркне над розлогим садом,
котрий, було, збирався зацвісти,
розбовтану калюжу сонце вкраде,
аби сховати мічені хрести.
Аби не дати згорбленій мольфарці
дрантиву хустку скинути із пліч,
допоки друг складати буде пальці
твої на грудях в ту недобру ніч.
Допоки свічку відшукає ангел,
аби зірки притухнули на час,
і бинтувати в біле душу стане,
мов у пеленку щойне дитинча.
А потім вітер буде за тобою
до ранку вити, наче вірний пес,
і мати теж не спатиме од вою,
все гадкуватиме чи ти... не змерз
На самоті під чорною землею,
де тільки ніч і сплакані хрести.
І незадовго піде тінь за нею...
А сад, було, збирався зацвісти...
3.03.16
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=657039
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 04.04.2016
На перехресті з'ятрених світів
запалює вогні нове зачаття,
допоки день останній не змілів
занесеним над урвищем розп'яттям
Спішу до нього ревно навпрошки,
здираючи до крові згрублу шкіру,
аби торкнутись Божої руки,
аби вернути в серце отчу віру.
І падає з-над обрію зоря
на янгола невидиму долоню.
Вимолюю у Господа щодня,
аби пробачив маловірну доню.
І душу зрятував од колючок
чванливих слів розпущеного татя,
на перехресті з'ятрених думок
благословив життю нове зачаття.
24.03.16
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=655321
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 28.03.2016
Мені вітер за тата, вітер...
Мені мряка за маму, мряка...
Не сама я посеред світу,
сиротинонька-неборака.
Вітер долю мою розчеше,
мряка вибілить чорні думи -
стане серцю багато легше,
менше стане у нього суму.
А як буде мені боліти,
від образи почну волати,
прилетить захиститись вітер,
а я знатиму - тато, тато!
Відчуватиму, не самотня,
не безвільна і не безсила,
бо хай кривдників буде сотня,
вітер має дужіші крила!
А як стану вже геть бідака
і розплачуся враз гіренько,
пригорне мене ніжно мряка,
а я знатиму - ненька, ненька!
Відчуватиму, що потрібна
як не світу цьому, то небу,
бо лишаюся не безрідна,
не зоставлена лиш на себе.
І хай інколи буде сумно,
(дні усяке ведуть до хати)
в серці бавити буду струни
і старатимусь не ридати.
Не самотня ж посеред світу,
сиротинонька-одинака...
Мені вітер за тата, вітер...
Мені мряка за маму, мряка...
25-26.03.16
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=654745
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 26.03.2016
Бабуся задивилась на онучку
і... пригадала юність осяйну,
як ще до серця не злітались тучі,
тривоги не вихоплювали сну.
Як дзеркала усі були за радість,
і так манив у даль широкий світ.
Як потім з лелем воркували в парі,
зціловуючи сонячний зеніт...
І покотився із очей бабусі
невільний жаль перлиночками сліз -
літа квітучі вже не повернуться,
не заспівають радісно "на біс"...
І не запросить лагідно до танцю
ні літо вже, ні осінь золота,
лиш спогади лишилися на таці
бабусиного сивого життя.
Та раптом до плеча весна торкнулась,
то внучка пригорулася тихцем.
Бабуся від задуми стрепенулась,
побачила схвильоване лице.
І заясніла десь глибоко радість,
розтанула непрохана печаль,
бо щасливіє у бабусі старість,
коли до неї горнеться внуча...
15.03.16
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=653999
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 23.03.2016
***
І падають маленькі краплі ночі
в долоньки снів,
стають безмежжям веселкових океанів,
мереживом незведених мостів
між нами.
Під парасолькою дорогу щойно
хтось перебіг,
пекуча фара витерла сліди, як міти.
Мені привиділось що ти... Та ні.
То - вітер...
А на столі моєму знову безлад:
строчу, строчу
тоненькі шви рядків, закутаних у риму,
про те, чим сню щоночі, і мовчу
нестримно.
Про літо і літа, а ще про тебе,
хоч вір - не вір...
Шалене серце бухає у грудях дужо.
Люблю тя ще... так дивно, до сих пір,
мій друже...
(21.03.16)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=653432
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.03.2016
***
[i]Дехто живе так, ніби не помре ніколи[/i]
На відстані малесенького кроку -
зоря і ніч, світанок і огень,
життя і смерть - на відстані півторку,
яскраві плани і останній день.
А йолопи не відають, не хочуть
вдивлятись у тонесеньку межу,
цибанять і ґвалтують яву отчу,
немов не рідну, а якусь чужу.
Та й до чужої мається повага,
бо то набуток витруджених рук.
Реве сповита ницістю ватага,
по собі залишає п*яний гук.
А Бог на землю з бучком не приходить,
і смерть з косою - тільки у казках.
Остання мить життя пантрує онде,
за вуглом першим он її рука.
На відстані малесенького кроку,
на відстані дрібненького стебла,
невидимого подиху, півторку...
Уважно придивитись би,
та ба...
14.03.16
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=651514
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.03.2016
З ніжністю згадую про тебе,
про́ зорепади голубі,
о, як тоді ясніло небо,
як нам щасливилось тоді.
Навіть непосидючий вітер
тихо всідався межи віть,
і любувалось нами літо,
і милувався нами світ.
Згадую сонячні світанки,
промені перші крайнебес,
як почувалась любо-п'янко,
ніжно цілуючи тебе.
Як лоскотала віща радість
серце схвильоване щораз,
все надовкола зупинялось
і задивлялося на нас.
І хоч минуло п'яне літо,
осінь у кучері вплелась,
лину збентеженим привітом
в по́ру, що пам'ятає нас.
З ніжністю згадую про тебе,
про́ зорепади голубі,
о, як тоді ясніло небо,
як нам щасливилось тоді.
(10.03.16)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=650858
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.03.2016
Ніхто не чекав сейріч, що напівсуха стара яблуня перед хатою Габораків так
рясно налиється весняним соком. А вона взяла і густо-густо вкрилася
дрібними пацьорками золотавих пуп’янків.
Стара Габорачка з-під лоба зиркне то на яблуню, то на свого чоловіка, голосно прицмакне і квапиться геть. Не йме віри тій чудасії. Майже цілу зиму насідалася на благовірного, аби зрізав неладну деревину.
- Нащо нам трухлявини перед хатов, Іване?! Та бійсі Бога,
йди зрубай тоту сушницю, най не стовбичит на сміх людям! -
пиляла його не раз, недобре зиркаючи у вікно.
На щастя, не допиляла.
І зараз їй самій дивно з тої оказії. Хоч не признається собі, та
голка вини штрикає десь під лопаткою. І в грудях щось муляє. Ніби й нерозумно таке говорити, а бере жінку заздрість до яблуні. Була майже до тла суха, а як зазеленіла. То лиш Габорачці
вже ніколи соком не налитися, аби скільки весен до хати зайшло.
Тим часом Іван усядеться собі на сінешні сходи, підіпре голову
кулаком та й любується на свою садовинку, усміхаючись нишком у вуса. Бо ніхто вже цієї весни не чекав від неї цвіту, а він має надію ще й плоду
діждати. Має одну таємницю. Знає - почула його деревинка, як докоряв за неродючість, за сухе гілля.
Згадає про ту святвечірню розмову, самому то плакати, то сміятися охота. Ох і виґабзував тоді бідолашну! Запевнив,
що не тільки зрубає її, непутящу, і на тонкі трісочки поколе, а й
щодо єдиного корінчика викорчує та свиням кине, а землю, де вона росла витопче і Сіркову будку туди перетягне! На самкінець кілька разів
потягнув буковим держаком по стовбурі: «Абись знала, негіднице! Абись добре знала,
як мені усихати!».
З великої любові чинив так Іван, бо ще пагінцем бережно загортав благенькі яблуневі корінчики у пахучу земельку. З
неменшої надії на Йордан, аби жінка не бачила, води
свяченої виніс, рясно покропив задубіле гілля і вже лагідно попросив, аби збудилася з
недоброго сну.
А вона взяла і почула його! Стрепенулася, забродила життям десь глибоко у
своїх коренях, у своїх напіввисохлих жилах. Деревина, як і людина, мабуть, уміє
чути, вміє відчувати. Як любов, так і ненависть.
То ж не стільки настрахала стару яблуньку гостра сокира у
дровітні, злагоджена йти по її душу, скільки оживила віра доброго чоловіка.
Тепер вона щодня тулиться своєю душею до старого Габорака, а той дивиться не надивиться на свіже пагіння. Тільки час від часу витирає зволожені очі та зводить
їх до неба. Щиро дякує Богові, що не допустив жорстокості в серце. Стає моторошно від думки, що міг позбавити свою яблуньку
останнього шансу.
Березень 2016 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=650717
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 11.03.2016
Весна колише в небі жовте сонце,
пташиною виспівує пісні.
У серці ворухнулось щастя - хто це
до щастя раптом серце заповів?
Чи то Господь із молитов жаданих?
Чи янгол зі стареньких образів?
А, може, то сьогодні ти, коханий,
мене до лету вгору заповів?
Стривожило думки суцвіття юне,
у грудях розгойдався океан,
розщебетався дзвінко - диво-луни
летять аж до горішнього вікна.
Десь там собі тихенько спочиває
святих пророків мудра сивина...
Але ж і їхні душі не минає
заквітчана, розкрилена весна.
То ж усміхнися, світе мій прекрасний!
Жени зажуру з-між похмурих брів,
бо все довкруг вбирається у щастя,
його нам день весняний заповів...
(10.03.16)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=650464
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 10.03.2016
***
Жадаю світлих, сонячних новин,
бо вже знемога падати од вісті
про яру смерть.
З нерадісних шпарин
виштрикує у душу гостре вістря:
учора втрата, нині знову...
Гей,
спиніться вже нарешті, зупиніться!!!
Уперся в стелю болю апогей,
де не маліє нездоланна відстань
до світла.
Де щоночі сниться мир,
щоночі зорі сиплються у жмені
палких сердець.
Та згорблений упир
висмоктує їх віддихи черлені.
І йде в танок,
і бамкає в там-там.
О, щоб тебе, нечисте, покрутило!
Ви чули мамине:
не дам, не дам
його землі?!
Дивитися... несила....
Сльоза, як лезо, по щоці весни.
Чи ви осліпли, виродки трикляті?!
Та ви ж,
та ви також чиїсь сини,
за вами теж десь плаче-тужить мати.
Мабуть...
А втім - нема кінця жалю,
нема кінця сій битві безкінечній
за світла зблиск у рідному краю,
за віхоть сонця в чорній сій хуртечі...
(2.01.16)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=649727
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 07.03.2016
***
Жінко,
дивися в очі світови
і кажи, що єси добре тобі!
Що дякуєш Богови за все...
А, коли хтось відучий запитає,
чи ще коле тобі під ребром,
запевни,
що акурат позавчера перейшло.
І затримай муку свою
у неозорій безвісти чорних зіниць,
глибоко-глибоко,
аби й ніхто не заздрів того.
Бо нікому нема діла до твого болю,
бо світ воліє дивитися на тебе,
як на чудесну чічку,
котра весніє круглорічно,
ба, ще й посеред зими вабить око.
Та ж бо світ певний:
ти сотворена лишень до того,
що він собі намудрував.
А все друге йому не треба...
Тож усміхайся, жінко,
дивися в очі світови
і кажи, що єси щаслива...
(4.03.16)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=649095
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 05.03.2016
Зима насипала на стежку не снігу,
а битого скла.
Зранюю ноги, але йду,
бо мушу йти.
Нехай навіть міріади кусючих жал
упиваються в душу.
Нехай чорнота затуманює овид,
а межа зимового терпіння
норовить непритомно впасти
на гострі осколки відчаю.
Не дамся під ноги розпуці,
не здамся під владу безсиллю!
І нехай мовчить лукавий демон сумніву,
хай не являє моєму серцю скрижаль,
на якій вічне терпіння,
вічна самотність...
Бо я знаю, знаю!,
що посеред цієї колючої тиші
мене колись віднайдеш Ти.
І, коли я ледь-чутно запитаю:
- Як?..,
тільки очима відкажеш:
- По кривавих слідах...
Тої миті з-поза лиховісного обрію вирине
перший промінь світанку.
І тоді наші затуманені погляди
сплетуться у сонячних відзеркаленнях,
а на серці стане погідно.
Бо що таке біль від ходи по битому склі,
коли є ліки твоїх обіймів?!
Що таке цівки темної крові,
коли вдалині вершиться
воля написаного?
Десь там, за чорною незгодою зими
йдемо на вогник весняного просвітку,
тримаючись міцно за руки зболілими душам...
Як часто ми боїмося болю,
не відаючи того,
що він є чи не єдиною дорогою
до правдешнього світла...
(24.02.16)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=647009
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 26.02.2016
***
Згорає перша свічка на столі,
ще мить і згасне світло.
Проснеться блуд
і ув імлі
бродити піде світом.
Згортати стерплі душі у кошіль:
ой люлі, люлі, люлі...
І тільки тихе мрево зір
видовища відбулі
ще пантруватиме десь там, десь там,
де гавані небесні,
де волю Хтось дає вітрам
на віяння воскресні...
Не віриш? Марно...
Чуєш?
Трісь, трісь, трісь...
Останній спалах.
Тиша...
Імла і блуд...
У вікнах...
Скрізь...
Лиш небо зорі кришить...
(24.12.15)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=646573
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 24.02.2016
Повірити б на крапельку сильніше,
вдивлятись не у скверну темноту,
чіплятись не за гаки й не за ніші,
і не за страх, і не́ за німоту...
А руки, серце в небо простягати
до Їхніх незахмарених ікон,
як онде син, донька мала, і мати
під білим-білим пам'ятним вікном.
Вони не мають права відступити,
не звірити і здатись чорноті...
А ми? А ми, у розпач заповиті,
витрушуємо капища пусті.
Чіпляємось, мов клешнями, за тлінне,
за штори, за гардини, за карниз...
Від сорому розтріскуються стіни
і сірим воском скапують униз...
На ті могилки, що за місяць-другий
притуляться до гойної весни...
Шипить у грудях незгасимий вуголь
і душить гірко спазмами вини...
Бо нам би вже дійти до світлих рішень
з-поміж картань і докорів на злих,
повірити на крапельку сильніше,
і тим собі вподобитись до Них...
(19.02.16)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=645297
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 19.02.2016
***
Буває так, що сльози висихають
іще до сонця, першої свічі...
Зібрало небо хмари в темну зграю,
ніхто й нікого більше не питає
про дощ, про сніг і стільбища нічні.
Спадають мокро чорні фами долі...
То не сльоза, то скапує мороз...
О, дайте хоч краплинку не юдолі
в сі гуденята зморені та кволі,
бо куля гостра йде не повз,
а проз!..
Та пізно, пізно забіліли ночі,
багаття ранку холодом пече...
І вже на плачуть, ні, не плачуть очі,
пробите серце онде кровоточить...
стікає біль на мамине плече...
(2.01.16)
Цей вірш удостоївся уваги чудового
поета-композитора-виконавця Володимира Сірого.
Послухати пісню можна тут:
http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=647662
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=644998
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 18.02.2016
***
Слово - річечка тонкострунная,
очі - неба ласкава синь...
Зодягається серце рунами
неприборканої краси.
І вплітається ніжним леготом
у волосся його рука...
Світ весь обертом, світ весь обертом!
Очі - небо, слова - ріка...
І весняно так, життєрадісно
щастя скапує ізгори.
Ся любов сонцезлету вартісна -
не спиняйся, лети, гори!
Світ закрутиться каруселево,
межи тисяч ясних зірок
станеш вабною королевою...
Залишився єдиний крок...
(5.02.16)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=644150
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.02.2016
***
В обіймах народжується сонце.
Вагітнію світлом кохання
знову і знову!
Лечу в твої обійми...
Сплітаємось руками,
тілами,
душами...
Міріади променів розливаються над нами.
Пірнаємо у ніжну сонячну зливу...
А усміхнений Бог тим часом
вираює нову скрижаль,
що пломеніє згадкою:
в обіймах народжується сонечко!
(8.02.16)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=643856
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.02.2016
***
Звір підходить до тебе тихо:
спочатку назирці по ледь видимих слідах,
відтак, ховаючись у твоїй тіні,
потім, тулячись м*яким боком до твого стегна,
аж поки не вчепиться пащекою
за твоє серце...
І, хоч ти озираєшся навкруг,
пантруючи найдальнішу межу,
однак не втигаєш помітити небезпеку
біля свого плеча, і потрапляєш
у чорний капкан білої довіри...
І ось на узбіччі незгойного потрясіння
твоє серце знову скапує болем...
Звір, що підкрадається тихо,
кусає надто боляче!
(8.12.15)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=642181
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 08.02.2016
***
Збанувалась душа за весною,
зазирає у шпарку зими -
чи межі ще не видно сувою
знеласкавленої сірини.
Чи ще небо не витерло хмари
на прозірчастому полотні,
чи не скапали тишею свари
в недалекій, однак, далині...
Та не видно нічого, крім туги
у шпарину маленьку, дарма,
що видивлює душечка друге
в часі, де сіроводить зима.
Що з того, що банує безкрайно
за непідступу щирим теплом?
Хижа днина скрадається тайно
й до чола прикладає тавро...
Але віриться, може недовго,
фіфувати навкруг сірині,
десь розчищують ельфи дорогу
життєдайній, квітучій весні.
І лишилося зовсім ще трішки,
як насіється знов первоцвіт,
сонце вистрибне з темної діжки
й понесе добрі вісті у світ...
(6.02.16)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=641838
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 06.02.2016
***
Багну спокою.
Утомилася
від брехні всюдисущих юд.
Не зіпнуся ніяк на милиці,
аби визріти инший люд.
Ні, не той, що торгує вірою,
і не той, що себе продав
за срібняк.
Під стіною сірою
засідає купців анклав.
І вирішує, і намірює
що й по чому, за що і де...
Над умами і над подвір'ями
чорний ворон дощі пряде.
А у янгола
сльози висохли.
Бо змізерена боротьба.
Юденята сотають вислуги
перед вирвою он.
Ти ба...
І куди ся стезя намірена,
де веде ся несвітла путь?
Гласолалять сади розпірені,
тишу ночі на клапті рвуть.
Юденяточка нечестивії,
схаменіться!
Дарма...
Дарма...
Темнорукість уже не вивіє
тліні вмерлої з-між зерна.
І не зчиститься річка збовтана
до прозорої течії.
Безкінечними чорноротами
тіні тупцяють -
ні-чи-ї...
(31.01.16)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=640214
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 31.01.2016
Зігрій мене у цю січневу студінь,
у цей непогамований мороз.
Хай день палітру ясну роздобуде
і сонцем розмалює небу груди.
Хай доброписне явиться перо
і надрібоче густо-густо світла
в душі, промерзлій до самого дна...
Сховай мене від снігу, сІчі, вітру,
від ока злого, від усього світу
в обіймах любокрилого тепла.
Долоні задубілі та червоні
в руках своїх терпляче відігрій,
допоки сталактити на балконі
гарцюють у морозу на припоні,
а я ще під гіпнозом сонцемрій
тулюся до вікна собі щокою,
відхохкую задимлені шибки
і тягнуся тремтливою рукою,
тендітною, замерзлою, благою
до ніжного тепла руки
твоєї...
(25.01.16)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=639519
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.01.2016
***
А все, що не від Бога - від лукавого,
усе, котре несвітле - темнота,
і мусиш пантрувати боку правого
від лівого, бо то - неправота.
І мусиш видивляти зону щирості
без ляпів неохайної злоби́,
аби й собі душею трохи вирости,
напитися прозорої води.
Бо тіні безутомні лихо двигають
з-за кожного пожовклого вугла.
І хтось колись у когось може й виграє
у цій одвічній грі добра і зла.
Але допоки ще тривають раунди,
допоки ранки борються з дощем,
продрегле серце дихає над ладаном
і видихає в небо тихий щем.
І виплітає сонечко молитвою -
благаннями не впасти зовсім ниць,
коли розтане відгомін за битвою
останнім зойком витлілих зіниць...
(27.01.16)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=639065
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 27.01.2016
Шукай мене від ранку і до вечора
У вікнах, перехожих, ув очах
Кожніської хвилини, бо наре́чена
Тобі святою ношею плеча.
Шукай мене між квітами чудесними,
У ніжних, оксамитних пелюстках,
Бо я для тебе долею накреслена
Любов*ю на життєвих сторінках.
Шукай мене за хмарами, між зорями,
У вітру перепитуй сотні раз -
І знайдемось, і щиро поговоримо,
І щастя закружляє в танці нас.
Лиш не втомися, о солодка радосте!
Не забарися думкою ніде,
А нині, й завтра, й після, аж до старості
Шукай і віднаходь щодня мене...
(25.01.16)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=638745
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.01.2016