Зоя Бідило

Збіґнєв Герберт АКЕЛДАМА

Священники  мають  проблему
з  граничною  етикою  і  бухгалтерією
 
що  робити  зі  срібниками
які  Іуда  кинув  їм  під  ноги
 
сума  залишилася  розписаною
за  статтями  витрат
її  занотують  літописці  
на  сторінках  легенди
 
як  непридатну  бути  вписаною  
в  рубрику  непередбачені  доходи
небезпечну  щоб  класти  до  скарбниці
може  інфікувати  срібло
 
не  годиться  
купити  за  неї  світильники  в  храм
або  роздати  убогим
 
Після  тривалої  наради
постановили  придбати  гончарське  поле
і  закласти  на  ньому  
цвинтар  для  пілігрімів
 
віддати  таким  чином
гроші  за  смерть
померлим
 
вихід
був  тактовним
так  чому
гримить  протягом  століть
назва  того  місця
акелдама
акелдама
це  поле  крові
 
[i]Акелдама  (Поле  Крові,  Гончарське  Поле)  -  згідно  з  Новим  Завітом  ділянка  землі  в  Єрусалимі,  куплена  за  гроші,  отримані  Іудою  Іскаріотом  від  первосвященників  за  зраду  Ісуса  Христа  і  кинуті  їм  під  ноги.  Закон  забороняє  приймати  в  жертву  до  храму  гроші,  зароблені  нечесно,  тому  первосвященики  сказали:  «..Це  не  годиться  покласти  до  сховку  церковного,  це  ж  бо  заплата  за  кров.»  Але  сума  була  великою,  тому  Синдеріон  вирішив  купити  на  ці  гроші  поле,  яке  називали  гончарським,  для  поховання  померлих  паломників.  Це  поле  стали  називати  Полем  Крові,  арамійською  Акелдама.  Так  сповнилось  пророцтво  Захарії:  "І  вони  Мою  платню  відважили  -  тридцять  срібняків.  І  промовив  до  мене  Господь:  Кинь  її  гончареві,  ту  славну  ціну,  що  вони  оцінили  Мене!  І  Я  взяв  оті  тридцять  срібняків,  і  те  кинув  до  дому  Господнього,  до  гончаря."  (Зах.  11:12-13).
[/i]  
[b]Zbigniew  Herbert  HAKELDAMA[/b]
Kapłani  mają  problem
z  pogranicza  etyki  i  rachunkowości
 
co  zrobić  ze  srebrnikami
które  Judasz  rzucił  im  pod  nogi
 
suma  została  zapisana
po  stronie  wydatków
zanotują  je  kronikarze
po  stronie  legendy
 
nie  godzi  się  wpisać  jej
w  rubryce  nieprzewidziane  dochody
niebezpiecznie  wprowadzić  do  skarbca
mogłaby  zarazić  srebro
 
nie  wypada
kupić  za  nią  świecznika  do  świątyni
ani  rozdać  ubogim
 
po  długiej  naradzie
postanawiają  nabyć  plac  garncarski
i  założyć  na  nim
cmentarz  dla  pielgrzymów
 
oddać    niejako
pieniądze  za  śmierć
śmierci
 
wyjście
było  taktowne
więc  dlaczego
huczy  przez  stulecia
nazwa  tego  miejsca
hakeldama
hakeldama
to  jest  pole  krwi

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=950577
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.06.2022

Луїза Глюк ПЕЧАЛЬ ЦИРЦЕЇ

Я  сповістила  накінець
Про  себе  твоїй  дружині  так
Як  слід  богині,  в  її  домі,
В  Ітаці,  голосом
Безплотним:  вона  кинула  ткати  і  оглянулася
спочатку  вправо,  потім  вліво,
хоча  насправді  безнадійна  справа
відстежити  цей  голос  до  якогось
реального  начала:  Я  сумніваюсь
що  вона  повернеться  до  ткацького  станка,
дізнавшись  те,  що  знає  зараз.  Коли
побачиш  її  знову,  скажи  їй,
що  ось  так  прощаються  богині.
Якщо  я  в  голові  її  назавжди,
То  і  в  твоїм  житті  назавжди.
 
[b]Louise  Gluck  CIRCE'S  GRIEF[/b]
In  the  end,  I  made  myself
Known  to  your  wife  as
A  god  would,  in  her  own  house,  in
Ithaca,  a  voice
Without  a  body:  she
Paused  in  her  weaving,  her  head  turning
First  to  the  right,  then  left
Though  it  was  hopeless  of  course
To  trace  that  sound  to  any
Objective  source:  I  doubt
She  will  return  to  her  loom
With  what  she  knows  now.  When
You  see  her  again,  tell  her
This  is  how  a  god  says  goodbye:
If  I  am  in  her  head  forever
I  am  in  your  life  forever.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=950496
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.06.2022

Луїза Глюк МІФ ПРО ВІДДАНІСТЬ

Коли  Аїд  вирішив,  що  кохає  цю  дівчину,
він  побудував  для  неї  копію  землі,
все  таке  саме,  включно  з  лугом,
але  з  доданим  ліжком.
Все  таке  саме,  включно  з  сонячним  світлом,
тому  що  для  юної  дівчини  було  б  важко
перейти  так  швидко  від  яскравого
світла  до  повної  темряви.
Поступово,  думав  він,
він  запровадив  би  ніч,
спочатку  як  тіні
тремтливого  листя.
То  місяць  і  зірки.
То  ні  місяця,  ні  зірок.
Нехай  Персефона  звикає  до  цього  повільно.
Врешті-решт,  думав  він,
її  це  заспокоюватиме.
Копія  землі,
але  тільки  тут  було  б  кохання.
Хіба  не  всі  хочуть  кохання?
Він  чекав  багато  років,
будував  світ,  спостерігав
за  Персефоною  на  лузі.
Персефона  нюхає,  куштує.
Якщо  в  тебе  є  апетит,  думав  він,
у  тебе  є  все.
Хіба  не  всі  хочуть
відчувати  вночі
кохане  тіло,  обійми,  провідну  зорю,
слухати  тихе  дихання,  яке  говорить:
Я  живу,  це  також  означає
ти  живеш,  бо  чуєш  мене,
ти  тут  зі  мною.
І  коли  один  ворухнеться,
інший  ворухнеться  теж  —
ось  що  відчував  він,
володар  темряви,
дивлячись  на  світ,  який  він
збудував  для  Персефони.
Йому  ніколи  не  спадало  на  думку
що  там  більше
не  буде  запахів,
і  не  буде  їжі.
Винуватість?  Привід  злякатись?  Боязнь  кохання?
Цього  він  не  міг  уявити;
жоден  закоханий  ніколи  цього  не  допускає.
Він  мріє,  він  вагається,
як  назвати  це  місце.
Спочатку  він  думає:  Нове  Пекло.
Потім:  Сад.
Зрештою  вирішує  його  назвати  так:
Невинність  Персефони.
М'яке  світло  випромінює
рівний  луг
за  ліжком.  Він  бере  її
на  руки.
Він  хоче  їй  сказати:  Я  кохаю  тебе,
ніхто  не  посміє  тебе  скривдити,
але  він  розуміє
що  це  неправда,  тому  він  зрештою  каже:
ти  померла,  ніщо  не  зможе  тобі  нашкодити,
як  йому  здається,
це  обнадійливіший  початок,  більш  чесний.

[i]Луїза  Глюк  одержала  Нобелівську  премію  з  літератури  за  2020  рік[/i]

[b]Louise  Gluck  A  MYTH  OF  DEVOTION[/b]
When  Hades  decided  he  loved  this  girl
he  built  for  her  a  duplicate  of  earth,
everything  the  same,  down  to  the  meadow,
but  with  a  bed  added.
Everything  the  same,  including  sunlight,
because  it  would  be  hard  on  a  young  girl
to  go  so  quickly  from  bright  
light  to  utter  darkness
Gradually,  he  thought,  
he’d  introduce  the  night,
first  as  the  shadows  
of  fluttering  leaves.
Then  moon,  then  stars.  
Then  no  moon,  no  stars.
Let  Persephone  get  used  to  it  slowly.
In  the  end,  he  thought,  
she’d  find  it  comforting.
A  replica  of  earth
except  there  was  love  here.
Doesn’t  everyone  want  love?
He  waited  many  years,
building  a  world,  watching
Persephone  in  the  meadow.
Persephone,  a  smeller,  a  taster.
If  you  have  one  appetite,  he  thought,
you  have  them  all.
Doesn’t  everyone  want  
to  feel  in  the  night
the  beloved  body,  compass,  polestar,
to  hear  the  quiet  breathing  that  says
I  am  alive,  that  means  also
you  are  alive,  because  you  hear  me,
you  are  here  with  me.  
And  when  one  turns,
the  other  turns—
That’s  what  he  felt,  
the  lord  of  darkness,
looking  at  the  world  he  had
constructed  for  Persephone.  
It  never  crossed  his  mind
that  there’d  be  
no  more  smelling  here,
certainly  no  more  eating.
Guilt?  Terror?  The  fear  of  love?
These  things  he  couldn’t  imagine;
no  lover  ever  imagines  them.
He  dreams,  he  wonders  what  
to  call  this  place.
First  he  thinks:  The  New  Hell.  
Then:  The  Garden.
In  the  end,  he  decides  to  name  it
Persephone’s  Girlhood.
A  soft  light  rising  above  
the  level  meadow,
behind  the  bed.  He  takes  her  
in  his  arms.
He  wants  to  say  I  love  you,  
nothing  can  hurt  you
but  he  thinks
this  is  a  lie,  so  he  says  in  the  end
you’re  dead,  nothing  can  hurt  you
which  seems  to  him
a  more  promising  beginning,  more  true.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=950495
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.06.2022

Фрідріх Гельдерлін БОГИ ХОДИЛИ КОЛИСЬ…

Боги  ходили  колись  між  людьми,  і  Музи  прекрасні,  
І  юний  бог,  Аполлон,  цілитель,  натхненний,  як  ти.
І  ти  для  мене  така,  як  вони,  Благословенна  Єдина,
Дана  мені  у  житті,  я  наближаюся,  змінює  образ
Моя  героїня,  коли  я  творю  і  страждаю,  з  любов’ю
До  смерті,  яку  в  ній  пізнаю  й  одержу  від  неї.
Жити  дозволь  нам,  о  ти,  з  ким  страждаю,  
З  ким  я  довірливий,  щирий  і  вірний  борюся  за  кращі  часи.
Ще  будемо  ми!  І  в  майбутні  роки  будуть  знати  
Про  нас,  коли  геній  цінитимуть  знову,
Скажуть  вони:  колись  полюбити  самотність
Доступно  було  лиш  Богам  у  їхньому  тайному  світі.
Кого  лиш  минуще  хвилює,  того  забирає  земля,
Але  найближче  до  світла,  до  неба  ті  піднялися,  
Хто  вірним  і  щирим  коханням  й  піднесеним  духом
Долю  здолали,  в  надії,  покорі,  смиренні.
 
[b]Friedrich  Hölderlin  Götter  wandelten  einst  ...[/b]
Götter  wandelten  einst  bei  Menschen,  die  herrlichen  Musen  
   Und  der  Jüngling,  Apoll,  heilend,  begeisternd  wie  du.  
Und  du  bist  mir,  wie  sie,  als  hätte  der  Seligen  Einer  
   Mich  ins  Leben  gesandt,  geh  ich,  es  wandelt  das  Bild  
Meiner  Heldin  mit  mir,  wo  ich  duld  und  bilde,  mit  Liebe  
   Bis  in  den  Tod,  denn  dies  lernt  ich  und  hab  ich  von  ihr.  
Laß  uns  leben,  o  du,  mit  der  ich  leide,  mit  der  ich  
   Innig  und  glaubig  und  treu  ringe  nach  schönerer  Zeit.  
Sind  doch  wirs!  und  wüßten  sie  noch  in  kommenden  Jahren  
   Von  uns  beiden,  wenn  einst  wieder  der  Genius  gilt,  
Sprachen  sie:  es  schufen  sich  einst  die  Einsamen  liebend  
   Nur  von  Göttern  gekannt  ihre  geheimere  Welt.  
Denn  die  Sterbliches  nur  besorgt,  es  empfangt  sie  die  Erde,  
   Aber  näher  zum  Licht  wandern,  zum  Aether  hinauf  
Sie,  die  inniger  Liebe  treu,  und  göttlichem  Geiste  
   Hoffend  und  duldend  und  still  über  das  Schicksal  gesiegt.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=950395
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.06.2022

Твоє чорне волосся, в нім сонце світиться.

Твоє  чорне  волосся,  в  нім  сонце  світиться.
Моя  морськая  богине!  Королево  нічная!
Нам  велике  випало  щастя  -  зустрітися.
Літні  тіні  назавжди  кораблями  у  даль  відпливають.
Ваблять  очі  твої,  зелені  удень,  як  латаття,
Сірі,  наче  земля,  коли  сонце  заходить.
Завмирає  щаслива  душа  у  сум'ятті,
І  не  знає,  чи  втримає  щастя  надовго.
Подаруй  же  навіки  хоча  б  хвилину,
Подаруй  піщинку  нашого  берега,
Хвиль  оцих  прохолоду,  сяйво  світання,
Облетілого  дерева  літа  листок  останній.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=950394
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.06.2022

Хуан Гельман ІНШИЙ

На  заднім  плані  кінь  багряний
незрячих  слів  й
звичайне  запитання:
Хто  це  писав?  Не  я.
Я  в  магазин  ходжу  за  хлібом
й  щодня  приймаю  вісім  ліків
щоб  смерть  зустрілася  пізніше.
Кінь  скаче  і  слова
пливуть  у  квітень  й  співають  про  любов
до  жінки,  якій  важливий
птах  на  гілці.  Чи  це
не  я  писав,  як,  з  чого  і  коли?
Я  бриюся  щодня
перед  звичайним  дзеркалом.
Сьогодні  про  багряного  коня  мене  запитують.
Про  нього  запитують  у  мене?
У  мене?

[b]Juan  Gelman  EL  OTRO[/b]
Un  caballo  púrpura  al  fondo
de  una  palabra  ciega  y
la  pregunta  de  siempre:
¿quién  escribió  eso?  Yo  no.
Yo  voy  a  la  tienda  a  comprar  pan
y  tomo  ocho  medicamentos  por  día
para  que  la  muerte  me  espere  más  tarde.
El  caballo  se  mueve  y  la  palabra
se  sube  al  mes  de  abril  y  canta  amor
a  una  mujer,  su  peso
de  ave  en  la  rama.  Yo
no  escribí  eso,  ¿de  dónde,  cuándo,  cómo?
Yo  me  afeito  todos  los  días
frente  a  un  espejo  acostumbrado.
Hoy  me  pregunto  por  el  caballo  púrpura.
¿Y  a  mí  me  lo  pregunta?
¿A  mí?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=950280
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.06.2022

Хуан Гельман ІНШИЙ ТРАВЕНЬ

Коли  ти  проходила  з  осінню  на  плечах
У  травні  перед  моїм  вікном
І  випромінювала  сяйво
Останнього  листя
Що  мені  хотів  сказати  травень?
Чому  ти  така  самотня  і  солодка    в  твоїй  печалі?
Я  ніколи  його  не  знав  але  завжди
Поряд  був  самотній  чоловік  серед  золота  вулиці

Але  я  був  хлопчиком
За  вікном
Коли  ти  проходила  у  травні
Ніби  зігріваючи  мої  очі

І  я  був  тим  чоловіком
Який  зараз  згадує.

[b]Juan  Gelman  OtRO  MAYO[/b]
Cuando  pasabas  con  tu  otoño  a  cuestas
Mayo  por  mi  ventana
Y  hacías  señales  con  la  luz
De  las  hojas  finales
¿Qué  me  querías  decir  mayo?
¿Por  qué  eras  triste  o  dulce  en  tu  tristeza?
Nunca  lo  supe  pero  siempre
Había  un  hombre  solo  entre  los  oros  de  la  calle

Pero  yo  era  ese  niño
Detrás  de  la  ventana
Cuando  pasabas  mayo
Como  abrigándome  los  ojos

Y  el  hombre  sería  yo
Ahora  que  recuerdo

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=950279
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.06.2022

Юліан Тувім ЗАПІЗНІЛИЙ СОЛОВЕЙКО

Плаче  пані  солов'їха  в  гнізді  на  калині,
Соловей  мав  вечеряти  о  восьмій  годині.
У  них  строго  заведено    –  вечері,  обіди.
Одинадцята  минає    –  солов'я  не  видно!
 
Все  холоне:  юшка  з  мушок  на    вечірніх  росах,
Шість  комарів  з  начинкою,  із  конвалій  соус,
Метелики  запечені    в  густій  тіні  гаю,
А  на  десерт  торт  з  вітерцем  у  місячнім  сяйві.
 
Може  бути,  щось  сталося?  Чи  пограбували?
Сіре  пір'я  висмикали,  срібний  голос  вкрали?
То  заздрісний  жайворонок!  З  синами  своїми!
Не  жаль  пір'я  -  ще  відросте,  а  голос  –  безцінний!
 
Аж  тут  прийшов  соловейко,  висвистує,  скаче...
„Де  ти  літав?  Де  барився?  Я  ж  по  тобі  плачу!”
Соловейко  солоденько:  „Вибач,  наймиліша,
Але  такий  гарний  вечір,  що  я  ішов  пішки!”

[b]Julian  Tuwim  Spóźniony  słowik[/b]
Płacze  pani  słowikowa  w  gniazdku  na  akacji,
Bo  pan  słowik  przed  dziewiątą  miał  być  na  kolacji.
Tak  się  godzin  wyznaczonych  pilnie  zawsze  trzyma,
A  tu  już  po  jedenastej  -  i  słowika  nie  ma!

Wszystko  stygnie:  zupka  z  muszek  na  wieczornej  rosie,
Sześć  komarów  nadziewanych  w  konwaliowym  sosie,
Motyl  z  rożna,  przyprawiony  gęstym  cieniem  z  lasku,
A  na  deser  -  tort  z  wietrzyka  w  księżycowym  blasku.

Może  mu  się  co  zdarzyło?Może  go  napadli?
Szare  piórka  oskubali,  srebrny  głosik  skradli?
To  przez  zazdrość!To  skowronek  z  bandą  skowroniątek!
Piórka  -  głupstwo,  bo  odrosną,  ale  głos  -  majątek!

Nagle  zjawia  się  pan  słowik,  poświstuje,  skacze...
"Gdzieś  ty  latał?  Gdzieś  ty  fruwał?  Przecież  ja  tu  płaczę!"
A  pan  słowik  słodko  ćwierka:  "Wybacz  moje  złoto,
Ale  wieczór  taki  piękny,  że  szedłem  piechotą!"

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=950195
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.06.2022

Про їжачка Юрчика і мурашину королеву Ерешкігаль

Їжачок  Юрчик  народився  таким  крихітним,  що  мама  їжачиха  загубила  його  в  траві.  Юрчик  залишився  на  зігрітій  травневим  сонечком  землі  сам-один.  Чи  то  він  так  злякався,  чи  так  і  повинно  бути  у  новонароджених  їжачків,  його  рожева  шкірка  почала  покриватися  дрібними  пухирчиками.  З  них  проткнулися  м'якенькі  білі  голочки,  які  нікого  не  могли  вколоти  і  ні  від  кого  не  могли  захистити.  Якби  його  помітила  якась  пташка,  то  дзьобнула  би.  Якби  його  помітила  земляна  жаба,  то  злизала  б  довгим  язиком.  Якби  його  помітила  ящірка,  то  б  проковтнула.  На  щастя,  Юрчика  ховав  від  усіх  широкий  лист  подорожника.  Час  тягнувся  дуже  повільно.  Юрчик  чекав  маму,  але  мама  не  приходила.  Юрчик  почав  тихенько  плакати,  як  плачуть  усі  загублені  діти.  Ніхто  не  зважав  на  його  сльози.
В  цей  час  біля  тополі  відбулося  щось  незвичайне.  У  королеви  мурашника  Ерешкігаль  виросли  крила.  Всі  мурахи  зібралися  разом  з  нею  відправитися  назустріч  повелителю  сонця  Нергалу.  Коли  Ерешкігаль  зустрінеться  з  Нергалом,  він  забере  їх  усіх  на  небо.  Там  вони  стануть  зірками,  а  їхня  королева  Ерешкігаль  -  Місяцем.  Мурахи  хвилювалися.  Вони  ніколи  не  бачили  Нергала  і  кожен  боявся,  чи  не  буде  боляче  ставати  зіркою.  Як  витримати  це,  не  скрикнувши?  Зіркам  не  можна  кричати.  Варто  хоча  б  застогнати,  і  впадеш    вниз  на  землю,  де  знову  станеш  мурахою.
Королева  Ерешкігаль  розправила  крила.  Це  був  знак  вирушати  в  дорогу.  Першими  відправилися  вперед  розвідники.  За  ними  з  мурашника  виступили  воїни,  їм  належало  захищати  королеву.  Останніми  вирушили  фуражири.  Їх  обов'язок  у  поході  добувати    харчі.  Поряд  з  королевою  трималися  слуги  і  робітники.  Чорна  мурашина  смужка  потягнулася  з  мурашника  в  Невідомість  на  зустріч  з  Незвичайним.
Ви  мабуть  думаєте,  що  світ  складається  з  доріг,  які  ведуть  до  Мети.  Але  ж  ні!  Світ  складається  з  перехресть,  на  яких  відбуваються  зустрічі  і  визначаються  долі.  На  одному  з  перехресть  світу  мурахи-розвідники  натрапили  на  хлипаючого  їжачка  Юрчика.  Вони  оглянули  його  здалеку,  потім  зблизька,  потім  полоскотали  його  вусиками  і  навіть  вкусили  за  м'якенькі  голочки.  Юрчик  подумав,  що  прийшла  його  мама.  Він  зрадів  так  сильно,  що  мурахи-розвідники  відчули  його  радість  своїми  вусиками-антенами.  Вони  подумали,  що  Юрчик  радіє  зустрічі  з  мурахами,  і  побігли  до  королеви  зі  звісткою,  що  зустріли  Нергала.
-  Який?  Який  він  з  себе,  повелитель  Сонця  Нергал?  -  захвилювалася  королева.  Вона  боялася,  що  йому  можуть  не  сподобатися  її  блискучі  прозорі  крила,  гладенька  чорна  шкіра,  тендітна  талія,  тоненькі  лапки  і  великі  круглі  очі.
-  О,  королево!  Він  незвичайний!  -  в  один  голос  відповіли  мурахи-розвідники.
-  Він  схожий  на  мене?  В  нього  теж  є  крила?  -  непокоїлася  королева.
-  Він  схожий  на  Сонце  -  круглий,  теплий  і  на  всі  боки  від  нього  розходяться  білі  промінчики.
В  душі  королева  сподівалася,  що  Нергал  виявиться  крилатим  чорним  мурахою.  Вони  змахнуть  крилами  і  разом  злетять  на  небо.  Там  облаштують  затишний  мурашник,  в  якому  щасливо  житимуть  разом  зі  своїми  небесними  дітьми.  Як  на  небо  потраплять  її  безкрилі  підлеглі,  Ерешкігаль  не  знала.  Про  них  повинен  був  подбати  Нергал.  Вона  не  опиралася  долі  і  відразу  полюбила  Нергала  –  тепле  кругле  сонце  з  промінчиками.
Королева  знову  змахнула  крилами  і  чорна  мурашина  смужка  простелилася  до  листа  подорожника,  під  яким  схлипував  Юрчик.  Мурахи  не  чують  звуків,  вони  слухають  запахи  і  розмовляють  запахами.  Тому  вони  не  чули,  що  Юрчик  плаче,  але  відчули,  що  він  голодний.  Ясна  річ,  дорога  з  неба  на  землю  дуже  далека  і  потребує  багато  сил.  Королева  Ерешкігаль  побачила  свого  судженого.  Вона  знала,  що  він  буде  незвичайним.  Саме  таким  повинен  бути  повелитель  Сонця  -  теплим  сонечком  з  промінчиками.  І  йому  потрібна  її  допомога.  Ерешкегіль  віддала  наказ  нагодувати  Юрчика.
Фуражири  побігли  на  пасовище,  де  мурахи-пастухи  випасали  кілька  сотень  попелиць.  Полоскотавши  вусиками  їхні  животики,  вони  одержали  від  них  краплинки  солодкого  сиропу  і  поспішили  з  ним  до  Юрчика.  Мурашине  молочко  припало  до  смаку  їжачку.  Він  наївся  і  заснув.  Королева  Ерешкігаль  оберігала  його  сон.  Як  тільки  їжачок  прокинувся,  вона  знову  наказала  мурахам  його  нагодувати.  Вона  мала  терпіння  дочекатися,  коли  Нергал  набереться  сил  і  вони  разом  полетять  на  небо.
Минув  день,  другий,  третій...  Мурахи  піклувалися  про  малого  їжачка.  Він  швиденько  ріс  і  набирався  сил.  Через  два  тижні  в  нього  відкрилися  оченята  і  він  побачив  королеву  Ерешкігаль,  яка  не  відходила  від  нього  ні  на  мить.
-  Мама!  Яка  гарна  моя  мама!  –  подумав  Юрчик  і  кожна  його  голочка  випромінювала  любов  до  неї.
Ерешкігаль  відчула  його  любов,  її  крильця  затріпотіли  від  щастя.  Її  сонечко,  її  Нергал  впізнав  і  полюбив  свою  королеву.  Вона  змахнула  крилами  і  знялася  в  повітря.  Але  Нергал  залишився  на  землі.  "Мабуть,  він  не  відновив  сили  і  сьогодні  ще  не  зможе  летіти"  -  подумала  Ерешкігаль  і  повернулася  до  Юрчика.  "Я  теж  зможу  літати,  як  моя  мама!  В  мене  теж  будуть  такі  гарні  крила,  як  у  моєї  мами",  -  радів  Юрчик  і  ворушив  лапками,  щоб  злетіти.  
Він  ніколи  не  бачив  нікого,  крім  мурах,  тому  уявляв  себе  таким,  як  вони.  Він  не  вмів  лічити,  тому  вважав  що  в  нього  шість  лапок,  як  у  мурахи,  і  всього  два  вусика.  В  Ерешкігаль  не  було  голочок,  і  їжачок  не  міг  зрозуміти,  чому.  Зрештою  вирішив,  що  коли  він  виросте,  то  в  нього  теж  не  буде  голочок,  а  буде  чорна,  блискуча  шкіра,  і  такі  ж  гарні,  прозорі  крила,  як  у  мами.
Юрчик  навчився  бігати,  голочки  його  стали  сірими  й  гострими.  Юрчик  охоче  їв  жуків,  хробаків  та  іншу  живність,  яку  приносили  мурахи.  Зрештою  він  і  сам  навчився  ловити  все,  що  бігало,  стрибало,  повзало  біля  нього.  Особливо  смачними  були  дощові  черв'яки.  
Юрчик  ріс  швидким  і  вправним,  але  вже  знав,  що  цього  мало.  Мурахи  чекали,  коли  він  разом  з  їхньою  королевою  полетить  на  небо.  Треба  було  щось  робити,  щоб  навчитися  літати.  Юрчик  почав  придивлятися,  як  це  роблять  птахи.  І  нарешті  все  зрозумів.  Треба  забратися  на  гілку  і  змахнути  крилами.  Юрчик  помахав  своїми  лапками  і  розгубився.  Лапок  було  більше,  ніж  у  птаха  крил.  Якими  з  них  треба  махати,  передніми  чи  задніми?    Він  знову  придивився  до  птахів  і  нарешті  зрозумів  -  треба  сісти  на  гілку  задніми  лапками,  обхопити  її  пальцями,  щоб  не  впасти,  потім  підстрибнути  і  замахати  передніми  лапками.  
Юрчик  знайшов  дерево  з  низькою  гілкою,  на  яку  можна  було  видряпатися.  Відштовхнувся  від  гілки  і  не  встиг  махнути  крилами,  як  ткнувся  носом  в  траву.  Він  не  розгубився.  Неподалік  вчилися  літати  перепелята  -  вони  теж  махали  крилами  і  бігали  по  землі.  Бігти  на  задніх  лапках  і  розмахувати  передніми  було  ще  гірше,  ніж  злітати  з  гілки.  Юрчик  втішив  себе,  що  йому  не  треба  бути  перепілкою,  та  й  знову  поліз  на  свою  гілку.  Він  махав  лапками  і  зістрибував  з  гілки.  Він  зістрибував  з  гілки  і  махав  лапками.  Знову  і  знову  тикався  носом  в  траву.  
-  Ти  надто  великий,  тому  тобі  треба  великі  крила.  Спробуй  махати  не  лапками,  а  листами  лопуха,  -  підказала  йому  горихвістка,  яка  з  цікавістю  спостерігала  за  Юрчиковими  польотами.
"Як  це  я  сам  не  здогадався?"  -  аж  скрикнув  Юрчик  і  мерщій  кинувся  до  лопухів.  Він  швидко  відгриз  два  величезних  листа  і  подався  з  ними  до  своєї  гілки.  Розчепірив  лапки,  замахав  лопуховими  крилами  і  полетів.  
-  Дивіться,  дивіться!  Їжак  летить!  -  зацвірінчали,  защебетали,  затьохкали  птахи.
Юрчик  летів  все  вище  й  вище.  Королева  Ерешкігаль  помітила  в  небі  свого  судженого  Нергала  і  теж  змахнула  крилами.  Вона  догнала  Юрчика,  і  вони  разом  полетіли  у  високе  небо.  Там  Юрчик  став  Нергалом,  повелителем  Сонця,  а  мурашина  королева  Ерешкігаль  стала  Місяцем.  Звичайно,  вони  забрали  до  себе  всіх  своїх  мурах.  Виявилося,  що  стати  зіркою  зовсім  не  боляче,  тільки  лоскотно.  Мурахам  на  небі  весело,  але  якщо  хтось  голосно  сміється,  то  від  сміху  може  не  втриматися  і  впасти  на  землю.  Якщо  почуєте,  як  у  небі  тоненько  дзвенить  сміх,  придивіться,  ви  обов’язково  побачите  падаючу  зірку.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=950193
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.06.2022

Роберт Крілі ДЗЕРКАЛО

Бачити  означає  вірити.
Назалежно  від  задуманого  чи  сказаного,
ці  неминучі,  невблаганні  смерті
перетворюють  віру  відповідно  в  зневіру,
наш  гуманізм  сумнівний,
вселяючий  огиду  до  того,  чим  ми  є.
Незалежно  від  сподівань,  
тут  він  втрачається.
Тому  що  ми  хочемо  розрізнятися  
тут  за  вартістю.

[b]Robert  Creeley  THE  MIRROR[/b]
Seeing  is  believing.
Whatever  was  thought  or  said,
these  persistent,  inexorable  deaths
make  faith  as  such  absent,
our  humanness  a  question,
a  disgust  for  what  we  are.
Whatever  the  hope,
here  it  is  lost.
Because  we  coveted  our  difference,
here  is  the  cost.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=950104
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.06.2022

Роберт Крілі ДОЩ

Всю  ніч  цей  шум    
то  повертався  знову,
то  знову  віддалявся,
був  дощ  доволі  впертим.
Якої  пам’яті    
про  себе
я  домагаюся
постійно?    
Ніщо  не  просто,
навіть  впертість
дощу,  що  ллється,
для  мене  не  значить
нічого,  крім  того,
що  я  не  досить  наполегливий  -
що  я  повинен  нарешті
сором’язливості  покласти  край.
Кохана,  якщо  ти  мене  кохаєш,
то  будь  зі  мною.
Стань  для  мене  дощем,
який  не  знає
втоми,  тупості,  півпристрасті
байдужості  удаваної.
Промочи
звичайним  щастям.  

[b]Robert  Creeley  THE  RAIN[/b]
All  night  the  sound  had
come  back  again,
and  again  falls
this  quite,  persistent  rain.
What  am  I  to  myself
that  must  be  remembered,
insisted  upon
so  often?  Is  it
that  never  the  ease,
even  the  hardness,
of  rain  falling
will  have  for  me
something  other  than  this,
something  not  so  insistent--
am  I  to  be  locked  in  this
final  uneasiness.
Love,  if  you  love  me,
lie  next  to  me.
Be  for  me,  like  rain,
the  getting  out
of  the  tiredness,  the  fatuousness,  the  semi-
lust  of  intentional  indifference.
Be  wet
with  a  decent  happiness.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=950097
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.06.2022

Сесар Вальєхо ?. .

-  Якби  я  тебе  кохав...  що  було  б?
-  Оргія!
-  А  якби  він  тебе  кохав?
Були  б
ті  ж  ритуали,  та  не  такі  солодкі.
А  чи  ти  хочеш?
Пітьма  відчує
неминучу  поразку  в  тобі  діви-черниці.
Хіба  шмагають  батогом
собаку  за  те,  що  любить  свого  господаря?
-  Ні,  але  світло  наше.
Ти  хворий...  Годі...  Я  хочу  спати!
(Під  вечоровими  тополями
тріcк  зломленої  троянди.)
-  Забирайся,  ученице,  швидше...
Вже  виростає  сельва  за  моїм  вікном!

[b]Cesar  Vallejo  ¿..[/b]
—Si  te  amara...  qué  sería?
—Una  orgía!
—Y  si  él  te  amara?
Sería
todo  rituario,  pero  menos  dulce.
Y  si  tú  quisieras?
La  sombra  sufriría
justos  fracasos  en  tus  niñas  monjas.
Culebrean  latigazos,
cuando  el  can  ama  a  su  dueño?
—No;  pero  la  luz  es  nuestra.
Estás  enfermo...  Vete...  Tengo  sueño!
(Bajo  la  alameda  vesperal
se  quiebra  un  fragor  de  rosa.)
—Idos,  pupilas,  pronto...
Ya  retoña  la  selva  en  mi  cristal!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=949994
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.06.2022

Сесар Вальєхо НАПРУЖЕННЯ І НАСТУП

Хочу  писати,  а  піниться  шумовиння,
Хочу  сказати  більше,  та  затинаюся;
В  написаній  піраміді  відсутня  вершина,
В  мові  без  фактів  підсумок  не  складається,
Хочу  лавровий  вінок,  дають  цибулину.
Хочу  писати,  та  пумою  почуваюся;
Немає  вчення,  яке  туман  не  поглинув,
Без  бога  й  сина  розвиток  відбувається.
Щоб  не  плакало  м'ясо,  не  ойкали  фрукти,
Давайте  вже  харчуватися  бур'янами,
З  наших  сумних  душ  зробіть  консервні  продукти.
Давайте!  Давайте!  У  мене  від  цього  рани;
Давайте,  пийте  вино,  хто  сьогодні  п'яний,
Давайте,  круки,  плодіть  з  подругами  круків.

[b]Cesar  Vallejo  INTENSIDAD  Y  ALTURA[/b]
Quiero  escribir,  pero  me  sale  espuma,
Quiero  decir  muchísimo  y  me  atollo;
No  hay  cifra  hablada  que  no  sea  suma,
No  hay  pirámide  escrita,  sin  cogollo.
Quiero  escribir,  pero  me  siento  puma;
Quiero  laurearme,  pero  me  encebollo.
No  hay  toz  hablada,  que  no  llegue  a  bruma,
No  hay  dios  ni  hijo  de  dios,  sin  desarrollo.
Vámonos,  pues,  por  eso,  a  comer  yerba,
Carne  de  llanto,  fruta  de  gemido,
Nuestra  alma  melancólica  en  conserva.
Vámonos!  Vámonos!  Estoy  herido;
Vámonos  a  beber  lo  ya  bebido,
Vámonos,  cuervo,  a  fecundar  tu  cuerva.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=949990
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.06.2022

Воллес Стівенс СОЛДАТ, ІДЕ ВІЙНА

Солдат,  іде  війна  між  розумом
І  небом,  між  замислами  дня  і  ночі.
Тому  цей  час  -    час  зоряний  поета.

Серп  місяця  з  ним  разом  у  кімнаті
Завершує  Вергілія  рядки,  падіння  -  злет,
Падіння  -  злет.  Цій  боротьбі  кінця  немає.

І  все  ж  вони  залежні.  Ці  двоє  є  одним.
Вони  з’єдналися,  як  ліве  й  праве,  в  пару,
Дві  паралелі,  що  зустрінуться  тоді,

Коли  зійдуться  їхні  душі,  і  прийдуть
В  казарму  книгою,  листом  з  Малайї.
Закінчиться  твоя  війна.  Ти  повернешся.

Дванадцять  віскі,  шість  тушонок  візьмеш
Або  й  без  них  зайдеш  у  дім...  Месьє,  камрад,
Солдату  кепсько  без  рядків  поета,

Нікчемні  його  плани,  та  слова,  як  кулі,
Як  споконвічна  музика  в  крові,
Шляхетні  душі  кличуть  в  бій  заради  бою.

Тоді  уяви  витвір  оживає;
Тоді  солдат  з  натхненним  словом  йде  на  смерть,
Інакше  злидарем  живе  без  вірних  слів

[b]Wallace  Stevens  SOLDIER,  THERE  IS  A  WAR  [/b]
Soldier,  there  is  a  war  between  the  mind
And  sky,  between  thought  and  day  and  night.  IT  is
For  that  the  poet  is  always  in  the  sun,

Patches  the  moon  together  in  his  room
To  his  Virgilian  cadences,  up  down,
Up  down.  It  is  a  war  that  never  ends.

Yet  it  depends  on  yours.  The  two  are  one.
They  are  a  plural,  a  right  and  left,  a  pair,
Two  parallels  that  meet  if  only  in

The  meeting  of  their  shadows  or  that  meet
In  a  book  in  a  barrack,  a  letter  from  Malay.
But  your  war  ends.  And  after  it  you  return

With  six  meats  and  twelve  wines  or  else  without
To  walk  another  room  .  .  .  Monsieur  and  comrade,
The  soldier  is  poor  without  the  poet’s  lines,

His  petty  syllabi,  the  sounds  that  stick,
Inevitably  modulating,  in  the  blood.
And  war  for  war,  each  has  its  gallant  kind.

How  simply  the  becomes  the  real;
How  gladly  with  proper  words  the  solider  dies,
If  he  must,  or  lives  on  the  bread  of  faithful  speech.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=949913
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.06.2022

Воллес Стівенс ЖІНКА СПІВАЄ ПІСНЮ СОЛДАТУ, ЩО ВЕРНУВСЯ ДОДОМУ

Про  рану  смертельну,  яка  не  кровить.
Ні  лікар,  ні  рідні  не  знають,
Рідня  не  подбає.

Людина  вмирає  не  та,  що  лежить,
Іде  і  вмирає.  Минуле  живе,
Крім  нього  нічого  немає,

Під  білими  хмарами  гори  і  гори
Громадить  зі  спогадів  пам’ять,
Повітря  дрімає.

До  хмар,  що  над  містом,  або  над  селом
Звертається  він  неустаннно,
Говорить  про  рану.

Ні  слова  не  скаже  нікому  з  людей,
Зустріне  когось  випадково,
Чи  цього,  чи  того,                      

Хто  місця  собі  не  знаходить,  як  він,
Хто  все  зрозуміє,  і  з  ним
Обсудить  погоду  -

Й  забуде  його,  не  відчувши  жалю,
Залишить  село,  аби  знову
Піти  у  безмовність.

[b]Wallace  Stevens  A  WOMAN  SINGS  A  SONG  FOR  A  SOLDIER  COME  HOME[/b]
The  wound  kills  that  does  not  bleed.
It  has  no  nurse  nor  kin  to  know
Nor  kin  to  care.

And  the  man  dies  that  does  not  fall.
He  walks  and  dies.  Nothing  survives
Except  what  was,

Under  the  white  clouds  piled  and  piled
Like  gathered-up  forgetfulness,
In  sleeping  air.

The  clouds  are  over  the  village,  the  town,
To  which  the  walker  speaks
And  tells  of  his  wound,

Without  a  word  to  the  people,  unless
One  person  should  come  by  chance,
This  man  or  that,

So  much  a  part  of  the  place,  so  little
A  person  he  knows,  with  whom  he  might
Talk  of  the  weather--

And  let  it  go,  with  nothing  lost,
Just  out  of  the  village,  at  its  edge,
In  the  quiet  there.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=949912
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.06.2022

Джон Ешбері ЩЕ ОДНА ВИСОТА

Ви  задля  мене  хотіли  прожити  життя.  Я  пережив
ваше  невідання,  що  я  живу.
Я  дізнався,  що  ви  мене  звали.  Я  прийшов  у  ваш  дім,
на  сходи.  Мене  там  ніхто  не  зустрів.
Ніхто  не  помітив  мене.  З  цим  не  погодився
тільки  сумний  стілець.  Багато  разів  на  свято
кликали  нас  обох,  тільки  там,
де  були  ми,  не  сталось  нічого,
нічого  з  того,  що  буває  будь-де.  Ми  розминалися,
не  обмінявшись  поглядами.  Коли  сонце  бурчало
оптимістично,  що  маємо  час  залишатися  там,
я  безтурботно  проходив  туди  і  звідти,
де  ви  сором'язливо  червоніли
з  номерком  на  пальто  в  кінці  черги  біля  вікна,
за  яким  проповзала  даль,  я  залишав  на  колись  негайно  і  тут.
І  ось  час  настав  зіткнутися  знову,
завмерти  від  того,  що  стукає  час  у  вікно.
Його  залишилося  так  небагато.
Я  розсміявся  й  несміло  поклав  долоні
на  ваші  очі.  Чи  ви  зараз  бачите?
Так,  я  бачу,  що  я  зараз  тут,
де  ріки  цвітіння,  за  вашим  вікном.
Йдіть  негайно,  сказали  ви.  Йдіть  до  мого  вікна.
Я  закоханий  в  ваше  вікно,  я  не  можу  від  нього  піти,
я  сказав.

[b]John  Ashbery  THE  NEW  HIGHER[/b]
You  meant  more  than  life  to  me.  I  lived  through
you  not  knowing,  not  knowing  I  was  living.
I  learned  that  you  called  for  me.  I  came  to  where
you  were  living,  up  a  stair.  There  was  no  one  there.
No  one  to  appreciate  me.  The  legality  of  it
upset  a  chair.  Many  times  to  celebrate
we  were  called  together  and  where
we  had  been  there  was  nothing  there,
nothing  that  is  anywhere.  We  passed  obliquely,
leaving  no  stare.  When  the  sun  was  done  muttering,
in  an  optimistic  way,  it  was  time  to  leave  that  there.
Blithely  passing  in  and  out  of  where,  blushing  shyly
at  the  tag  on  the  overcoat  near  the  window  where
the  outside  crept  away,  I  put  aside  the  there  and  now.
Now  it  was  time  to  stumble  anew,
blacking  out  when  time  came  in  the  window.
There  was  not  much  of  it  left.
I  laughed  and  put  my  hands  shyly
across  your  eyes.  Can  you  see  now?
Yes  I  can  see  I  am  only  in  the  where
where  the  blossoming  stream  takes  off,  under  your  window.
Go  presently  you  said.  Go  from  my  window.
I  am  in  love  with  your  window  I  cannot  undermine
it,  I  said.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=949839
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.06.2022

Джон Ешбері АВТОПОРТРЕТ В ОПУКЛОМУ ДЗЕРКАЛІ

Парміджаніно  так  зробив,  аби  правиця,
Більша  за  голову,  тягнулася  до  глядача,
Підкреслено  відстороняючись  від  нього  і  захищаючись.
Віконне  скло,  брус  стелі,  хутро,  гофрований  муслін,  з  коралу  перстень  -
Всі  разом  віддаляють  обличчя,  яке  пливе  назустріч
Далеко  від  руки  у  виключнім  спокої  самоти.
Вазарі  говорив:  „Одного  дня  Франческо
Поставив  перед  себе  опукле  дзеркало,  як  у  перукарів,
щоб  змалювати  свій  портрет...
Для  цього  він  замовив  дерев’яну  кулю  у  токаря  і  розділив  навпіл,
А  далі,  дивлячись  на  себе  в  кулю,  як  в  дзеркало,  майстерно  змалював,  що  в  ній  побачив.”
Тут  головним  було  його  зображення,  його  портрет,  зображення  далеке  від  портрета.
У  дзеркалі  лиш  те  відобразилося,  що  бачив  він,
Цього  було  достатньо,  щоб  досягти  мети:  зображення
Забальзамоване,  стьмяніле,  в  проекції  180  градусів,
Ясного  дня  чи  при  яскравім  світлі
Зливається  з  його  обличчям,
Живим  і  цілісним,  у  неповторній  миті  прибуття
Душа  про  себе  заявляє.
Та  як  далеко  її  сягає  погляд,
Щоб  у  свій  прихисток  вернутись  безборонно?  Поверхня
У  дзеркала  опукла,  і  значно  збільшується  відстань,
Цього  достатньо,  щоб  сказати,  що  душа
Знаходиться  в  полоні,  з  нею  поводяться  гуманно,  та  не  пускають  далі,  ніж  погляд  дістає,
Коли  ви  розглядаєте  картину.
Папу  Климента  й  папський  двір    картина  приголомшила.  Як  написав  Вазарі,
Вони  хотіли  цей  портрет  придбати  й  не  посміли.  Душа  повинна  бути  там,  де  їй  належить,
Навіть  якщо  її  хвилює  дощ,  що  в  вікна  стукотить,
або  зітха  за  листям,  обірваним  осіннім  вітром,
або  за  волею  горює,  і  поривається  на  вулицю,  все  ж  мусить
Постійно  залишатися  на  місці.  Їй  слід  поменше  відлучатися.
Ось  про  що  портрет  розповідає.
У  цьому  погляді  з'єднались  ніжність,  задивування  й  сум
Такої  стриманої  сили,  що  неможливо  дивитись  довго  на  портрет.
Секрет  простий.  Шкода  того  прозріння,  що  проривається  сльозами:  душа  це  не  душа,
Немає  тайни  в  ній,  вона  така  мала,  що  може
Вміститися  в  прекрасному  Ніщо:  її  вміщає  навіть  мить  уваги.
У  цій  мелодії  немає  слів,  слова  –  лиш  відображення
(  з  латини  «speculum»  -  дзеркало):
Вона  шукає  і  не  може  віднайти  сенс  музики.
Ми  бачимо  лиш  прояв  сну,
Який  несе  обманний  плин  обличчя
Серед  пейзажів  неба  надвечір'я,
З  невдаваним  сум'яттям  доводячи  правдивість.
Це  саме  життя  ув'язнене  у  сфері.
Він  ніби  хоче  випростати  руку  за  межі,
Що  його  тримають  й  не  відпускають.
Немає  сумніву,  що  це  не  спроба
Щось  приховати,  рука  у  нього  велика,  як  весло,
І  дещо  відступає.  Неможливо
Зобразити  її  пласкою,  як  на  стінці  –
Вона  повинна  стати  сегментом  сфери,
Вернутися  до  тіла,  хоча  здається,
Вона  належить  не  йому,  а  укріпляє  мури  круг  душі,
Про  таке  зусилля  промовляє
Лиш  посмішка  легка,  як  іскра,
Як  зірка,  про  яку  не  впевнений,  що  бачиш,
Аж  доки  не  настане  темна  ніч.  Примхливе  світло
Підступно  висвітлює  приреченість  на  марнославство:
Без  огляду  на  те,  яким  був  задум.
Франческо,  твоя  рука  така  велика,    що  здатна  зруйнувати  сферу,
Але  надмір  велика,  щоб  плести  тонкі  тенета.
Не  слід  її  тримати  у  полоні.
(Вона  велика,  та  не  груба,  у  неї  інша  міра,
Подібно  тому,  як  мають  різну  міру  кит,  який  дрімає  на  морському  дні,
Й  маленький  самовдоволений  кораблик
На  поверхні).  Одначе  твої  очі  промовляють,
Що  це  лише  поверхня.  Поверхня  все,
Й  не  може  бути  іншим,  аніж  тут.
В  кімнаті  цій  немає  глибини,  лиш  закуток  тісний.
Не  мають  значення  вікно,  частина  рами,
Праворуч  дзеркало,  байдуже,
Яка  стоїть  погода,  і  те,  що  по-французькі  звуть
Le  temps  -  ознаки  часу,  цим
Лиш  стверджується  ще  раз,  що  мінливість  -
Це  прояв  цілісності,  а  цілісність  –  мінливості
Ознака.  Наша  люба  куля  тримається
На  постаменті  пустоти,  так  кулька  для  пінг-понгу
Безпечно  почувається  на  струменях  води.
Немає  слів  поверхню  описати,  тобто
Слова  не  здатні  передати  дійсність,  що  несуттєве  в  ній  і  чим  є  зрима  суть,  
Тому  ніхто  не  здатен  вирішить  проблеми  натхнення  й  досвіду.
Ти  будеш  жити  нетерпеляче  і  спокійно.
Не  пригортають  твої  жести  і  не  відштовхують,
Але  поєднується  в  них  і  те,  і  інше,  щоб  чітко  ствердити,  що  в  них  немає  стверджень.

Поверхня,  наче  булька,  лопнула,  увага
Спроквола  перемкнулась  далі.  Хмари
В  калюжі  роздробилися  на  зубчасті  шматки.
Я  думаю  про  друзів,
Які  були  у  мене,  хто  приходив
Учора.  Своєрідний  погляд
Пам'яті  вторгається  в  натурщика  уяву
У  тиші  студії,  коли  береться  він
За  пензлі  й  починає  малювати  автопортрет.
Скільки  людей  прийде,  щоб  залишитись  поряд,
Скільки  ясних  і  плутаних  розмов  твоєю  стануть  суттю,
Як  світло  й  вітер  стають  частиною  туману  і  піску,
Очищених  і  змінених  під  їхнім  впливом  настільки,
Що  не  залишиться  ні  частки,  яка  без  сумніву  лише  твоя.
Ці  сутінкові  голоси  говорять,  що  казка  триває  й  досі
У  випадкових  спогадах,  що  зберігаються  в  кристалах.
Чи  то  не  зігнута  рука  Франческо  керує  зміною  пір  року  і  думок,
Які  зриваються  й  летять  як  можна  швидше,
Немов  останнє  неслухняне  листя,
Що  відірвалося  від  мокрих  гілок?  Я  бачу  тільки  хаос,
У  дзеркалі  опуклому  зібралось  все,  
Як  навколо  Полярної  зорі,  біля  твоїх  очей  відсутніх,
Не  знаючих  про  це,  замріяних  і  потайних.
Я  відчуваю,  тихо  карусель  розбіг  свій  почала,
І  рухаються  швидше  й  швидше:  письмовий  стіл,  папери,  книги,  дерева,  вікна,  фото  друзів
Зливаються  в  безбарвну  смугу,  яка  оточує
Мене  зі  всіх  сторін,  куди  не  глянь.
І  я  ніяк  не  можу  пояснити,  як  все  зрівнялося,
Чому  злилося  все  в  одне:
Матерія  одноманітна,  магма  інтер’єів.
У  цих  питаннях  провідник  ти  сам,
Твердий,  багатозначний,  сприймаючий  з  такою  ж
Неясною  усмішкою,  і  розганяється  все  швидше  час,
Пізніше  я  знайду  єдиний  шлях  у  відстані  між  нами.  Колись  давно
Щось  означали  окремі  факти,
Маленькі  радощі  і  прикрощі  у  днях,
Які  ступають  важко,  наче  господиня,
що  порається  в  справах.  Зараз  неможливо
Розрізнить  деталі,  які  приховані    у  срібних  розмитих  обрисах,      
В  переліку  того,  що  ти  зробив,  узявшись
„З  великою  майстерністю  відобразити,  щоб    відтворити  бачене  у  склі”.
Щоб  досягнути  досконалості  й  прибрати  зайве
Назавжди.  У  намірах  твоїх  є  явний  задум,
Увіковічнити  чарівність  своєї  особистості,  себе:
Променисті  очі,  муслін,  корал.  Це  неважливі  речі
Сьогодні,  тому  що  ти  їх  переріс,
Як  тінь  переростає  простір,  із  області  думок  в  майбутній  день.

Завтра  податливий,  сьогодні  непідвладний,
Безлюдний,  не  бажаючий,  як  будь-який  ландшафт,
Сповідувать  закони  перспективи,
Мабуть,  через  серйозні  сумніви
Художника.  Звичайно,  дещо
Можливе,  він  зуміє,  але  ще  не  знає,
Що  саме.  Колись  ми  зважимося
Стільки  всього  з  можливого  зробити,
Й  цілком  ймовірно,  дещо  нам  удасться,
Але  це  може  бути  що  завгодно
З  того,  що  обіцяє  нам  сьогодні,
Ландшафт  наш  знищать,  щезне  він  за  горизонтом.
Сьогоднішньому  дню  обриднуть  глянцеві  простори,
Які  сподівану  ховають  перспективу,
У  деяких  місцях  вони  відправлять  побрести
Від  них  назад  додому,  щоб  вони
Змогли  найкращі  варіанти  зберегти
Для  споглядання  недосяжними.  Насправді
У  темниці  -  кулі  поверхня  така  міцна,
Як  шкаралупа  динозаврових  яєць;  на  все  свій  час,
Усе  відомо  наперед,  і  підсумок  незмінний,      
Лишиться  звичний  шум,  який  будив  свідомість
Колись,  а  зараз  не  тривожить.
Пісочного  годинника  потік  пливе  в  кімнаті,
Не  змінюючи  з  часом  настрою  чи  стану
(Хіба  що,  імовірно,  аби  підкреслити  холодне  й  майже
Непомітне,  розміщене  за  фокусом  похмуре,  що  може  стати  значимим  пізніше).
Щоб  справитися    з  пустотою  снів,
Слідкуй,  щоб  не  всихали  мрій  джерела,
Тоді  зі  снів  зростуть  трояндові  кущі,
Усупереч  закону  регулюючих  затрат,  направлених
На  те,  щоб  розбудитись  і  спробувати  жити
У  тому,  що  стало  нетрями.  Сідней  Фрідберг(1)  у  своєму
„Парміджаніно”  (2)    говорив  про  нього:  "Реалізм  цього  портрета
Претендує  не  на  об’єктивність  чи  об’єктивну  правду,  а  на  химерність...
Все  ж  викривлення  не  здається  дисгармонією...  Форма  зберегла
Потужну  міру  ідеальної  краси”,  тому  що
Перебуваючи  у  мріях,  нам  здається  несуттєвим,
що  замість  них  одного  дня    помітимо  залишену  проріху.    І  значення,
І  їхній    зміст  здається  нам  простим.  Повинні  мрії  живити  сни,
Які  складаються  із  мрій,  допоки  дзеркало  назад  не  візьме  їх  до  себе.
Вони  химерними  здаються,  бо  наяву  не  бачить  їх  ніхто
І  ми  це  розуміємо  в  ту  мить,  коли  вони  зникають,
Як  хвиля  розбивається  об  скелю,  залишивши  надію
Зберегти  цей  вид,  ці  рухи,  які  творили  форму.
У  формі  збереглася  міра  довершеної  красоти,
Що  живиться  таємно  нашим  розумінням  про  потворне.
Чи  слід  журитися,  таким  порядком  справ,
Що  мрії  ще  живуть  і  ми  у  них  витаємо?
Як  і  в  житті,  тут  теж  триває  рух  -
Від  мрії  до  її  кодифікації.

Коли  його  я  починаю  забувати,
Мені  він  свій  стереотип  являє  знову,
Але  стереотипом  незнайомої  особи,
Яка  пливе,  поставлена  на  якір,  шукаючи  пригод,
Йому  пристане  „швидше  ангел,  ніж  людина”  (Вазарі).
Можливо  ангел  виглядить  як  всі,
Ми  забуваємо,  гадаю,  вже  забули,
Що  ми,  здається,  не  були  знайомі,
Та  зустрічаємося  знову  й  знову,  не  сміючи  заговорити,
Хоча  б  єдиний  раз.  Бо  це  було  б
Втручанням  у  приватний  світ  людини,
Яка  „алхімією  забавлялася,  але  її  бажанням
Було  не  прагнення  пізнати  тонкощі  мистецтва
Силою  науки:  але  за  допомогою  науки
Привнести  новизну  і  вразити  сучасників.”
(Фрідберг).  Пізніші  портрети  в  Уффіці(3)
„Джентльмен”,  в  Боргезе  (4)  „Молодий  прелат”  (5),  в  Неаполі  „Антея”(6)
Засвідчують  натужність  маньєризму,
Бо,  як  відмітив  Фрідберг,  
В  них  втілені  напруженість  і  подив,
Гармонія  Високого  Відродження  присутня,
Хоча  в  спотвореному  виконанні.
Незвична  крайня  обережність  у  передачі
Таємних  задумів  за  допомогою  кривого  дзеркала
(це  перший  портрет  у  дзеркалі),
Отож  вас  спробують  ввести  в  оману  за  мить
До  того,  як  усвідомите,  що  на  зображенні
Не  ви.  Відчуєте  себе  як  персонаж  у  Гофмана,
Який  був  тіні  власної  позбавлений,  хіба  що
За  винятком  того,  що  всі  ми
Побачимо,  що  витіснена  строга  іншість
Художника  до  іншої  кімнати.
Чи  ми  дивуємо  його  під  час  роботи,  чи  він
Нас  здивував  своєю  працею.  Майже  завершений  портрет,
Нас  вразить  у  кінці,  подібно  снігопаду,
Який  вражає,  навіть  припинившись,
Довершеними  цятками  і  блискітками  снігу.
Він  випав  за  той  час,  коли  ми  спали,  й  не  було  підстав,
На  нього  вийти  подивитись.  Коли  мине  цей  день,
Жаль  стане  так,  що  не  заснемо  до  пізньої  пори.

Занепад  міста  продиктує  власну
Необхідність:  Франческо  в  Римі
Працював    під  час  розграбування  міста  (7);  його  робота
Вразила  солдатів,  що  увірвалися  до  нього;
Вони  залишили  його  живим,  та  довелося  їхати  із  міста;
У  Відні,  де  портрет  цей  зараз,
Я  разом  з  П’єром  бачив  його  влітку  1959;  Нью-Йорк,
Де  я  живу,  як  логарифм
Для  інших  міст.  Наші  краєвиди
На  частки  розірвали  транспортні  потоки;
Основа  бізнесу  –  це  жести,  погляди,
Чутки.  Також  у  місті  інше  є  життя,
Як  інший  бік  у  дзеркала,
Непізнаний,  і  точно  змальований  у  студії,
Він  хоче  зі  студії  текти  життям,  потоком
Відображень  творити  правила  на  островах  своїх.
Ці  дійства  здатні  тимчасово  зупинятись,
Але  коли  зустрінеш  на  дорозі  щось  нове,
Якийсь  незвично  вишуканий  поворот,
Чи  зможеш  втриматися  перед  ним,  Франческо?
Чи  ти  достатньо  сильний  задля  цього?
За  новим  поворотом  щось  незнане,
Сліпе,  самодостатнє,  несвідоме
Своєї  сили.  Його  інерція,  як  тільки  зрозуміє
Воно  життєву  силу  дії,  таємну  чи  публічну,
Слова  нашепче,  ще  неясні,
Але  дошкульні,  холодні  й  гарячкові,
Воно  тебе  відправить  до  мисів  і  півостровів,
У  переплетення  архіпелагів,
І  там  відкриє  таємниці  вітру  і  морів.
Це  його  темний  бік.  На  світлім  боці
Пізнаєш  смак  життя  і  стреси,
Які,  здається,  тільки  подолав,  та  вслід
Перед  тобою  постають  нові  питання,  гляди,
Спіши  за  модою.  Якщо  вона  вже  класикою  стала,
Вирішуй,  на  якому  боці  будеш  ти.
Своїм  мовчанням  ти  зруйнуєш
Міські  пейзажі,  які  нудними  роблять
Уперті  і  безбарвні  старечі  ігри.
Навряд  чи  зараз  треба  їм
Кидати  виклик,  грюкати  у  двері  звойованих
Твердинь.  Твій  аргумент,  Франческо,
Зачерствіє,  чекаючи  на  відгук,  й  залишиться  без  відповіді,
Або  з  майбутнього  почуєш  відгук.  Якщо  його  розчуєш  зараз,
Серед  шуму,  це  означає,  що  прийшов  твій  час
Недавно,  а  зараз  придивляйся  й  слухай:
Цілком  можливо,  що  не  нами  життя  наповнене
Із  тайників,  які  ніхто  не  знає,
Коли  ми  натрапляємо  на  них,  нам  випадає  ті  шляхи  пройти,
Які  змінити  здатні  світ,  як  він  того  бажає.
І  буде  все  вдаватися:
В  порядку  нерви,  нормальне  дихання.  Метафора  оця
Повинна  нагадати,  ми  частина  світу
І  можемо  в  нім  жити,  як  і  творіння  наші,
І  тільки  залишивши  розум  ясним  для  запитань,
Побачимо,  ніщо  не  відбувається  безцільно,
У  всьому  є  порядок,  який  ніхто  не  зможе
Порушити  –  все,  що  звичайно  відбувається,
Як  концентричні  кільця  наростає  на  дереві  життя
За  днями  день:  задумайтесь,  це  справді  так.

Неначе  вітер  перегорнув  сторінку
І  повернув  назад  твоє  обличчя:  мить
Явила  такий  великий  шмат  імли
Хвилюючих  передчуттів,  що  далі
Тебе  спинити  зможе  тільки  "смерть  сама”,
Як  Берг  сказав  про  Малера  Дев’яту;
Як  мовить  Імогена  в  „Цімбеліні”:  „Неможлива
Хоча  б  на  дрібку  смерть  гостріша,  ніж  оця”,
І  все  ж  лише  вправляння  та  задуми  пробуджують
Порив  до  дії,  до  творчості.
Його  забути  не  вдається,
Думки  знов  повертаються  у  ті  часи,  
Де  він  залишився  лише  видінням  світлим
Серед  печалей,  якими  наш  накритий  світ,
Немов  пташина  клітка  покривалом.  Немає  сумніву,
Що  відчуття  краси  є  тільки  у  реальному
Житті,  досвідчені  і  початківці  у  тій  чи  іншій  формі
Занурюються  в  ностальгію  за  колективним  минулим.
Сьогодні  я  розпізнаю  натхненні
Розливи  світла  в  деяких  місцях,  і  невідомо,
Чому  він  вибрав  відмінний  від  інших  власний  шлях
Багато  літ  тому.  Я  запитаю
Про  це  у  дзеркала,  що  не  надовго  стало  моїм,
Бо  так  багато  в  ньому  живої  пустоти,  що  може
Тут  є  і  частка  мого  часу.  Бо  в  завжди  повній  чаші
Ще  залишається  багато  місця,
І  в  ній  розміщується  все,  що  є.  Побачений
Зразок  не  варто  розглядати
Всього  лише  таким,  який
Можливо  уявити  поза  часом  –  не  як  графічний  знак,
А  як  усе,  в  шляхетному,  подібному  до  тебе  виді.
Але  яким  є  вхід  в  цей  всесвіт,
Як  в  нього  увійти  і  вийти,  піти  назад,  вперед,
Відмовитись  наблизитись  і  втішитися  тільки
Видимою  суттю?  Лише  любов
Перехиляє  чаші  терезів,  вона  в  тіні,  незрима,
Хоча  таємно  десь  присутня  біля  нас.
Але  ми  знаємо,  не  можна  затиснути  її
Як  в  сандвічі  між  двох  миттєвостей,  її  витки
Ведуть  лише  до  інших  відгалужень
У  пустоту  туманного  передчуття  чогось
Незнаного  ніколи,  не  дивлячись  на  те,
Що,  певно,  кожному  із  нас  воно
Відоме  настільки,  що    можна  розповісти  іншим.  Але  дехто
Свої  передчуття  сприймає  як  веління
Іти  вперед,  ігнорувати  очевидне,  не  зважати
На  невдалі  спроби,  не  турбуватись,
Що  ніхто  не  чує,  тому  що  світло
Раз  і  назавжди  засяяло  перед  очима,
І  справжня  нерушима,  неминуща  ненормальність
Прокинулася  і  мовчить.  Здається,  що  немає
Причин,  чому  на  цій  поверхні  світло
Увагу  фокусує  на  любові,  або  чому
Не  видно  міста  з  прекрасними  околицями    
У  просторі  незрозумілому,  невизначеному,  неясному,
Слід  вважати    це  проявом  досягнень
Його  мольберта,  на  якому  драма  розгорнулася
Для  втіхи  власної  й  для  того,  щоб  розвіяти
Наш  сон,  оскільки  ми  ніколи  не  задумуємося,
Що  буде  у  кінці,  коли  зі  світлом  на  малюнку
Розтане  перспектива  обіцяних  пейзажів.
Цей  непримітний,  ніколи  не  означений  час  дня
Розгадка,  де  знайти  це  місце,
Яке  нам  більше  не  вернути,  щоб  дослідити
Свідчення  конфліктів,  провали  в  пам'яті
Найголовніших  очевидців.  Ми  тільки  знаємо,
Що  ще  занадто  рано,
Що  сьогодні  особливо  точно
Відтворена  буденність  сонячного  світла,
Правдиво  падає  від  гілля  тінь    
На  безтурботні  стежки.  Такого  не  було  у  жодний  з  днів.
Раніше  я  вважав,  що  між  собою  всі  дні  подібні,
Що  день  сьогоднішній  однаковий  для  всіх,
Але  ця  плутанина  витікає  зі  здатності  майбутнього
Постати  єдиним  цілим  з  теперішнім.
Однак  солом'яної  барви  поетичний  простір
Веде  назад  по  довгих  коридорах  картини,
І  навпаки  її  затемнені  місця  –
Це  плід  мистецтва  в  певній  мірі.  Чи  можливо
Уяві  визначити,  що  реальне,  що  незвичайне?    І  чи  існує
У  неї  власний  прихисток,  в  якому
Ми  можемо  у  даний  час  шукати  порятунок,
І  опинитись  там,  де  водяний  млин  днів
Вершить  свій  тихий  незворотний  хід?
Я  думаю,  що  він  хотів  сказати,  це  -  день  сьогоднішній,
І  нам  слід  вибратися  з  нього,  хоч  публіка
Товчеться  зараз  по  музею,  щоб
Встигнути  до  закриття.  Не  можна  жити  тут.
Посірілий  глянець  минулого  руйнує  всі  секрети:
Секрети  одержання  відтінків,  нанесення  мазків,
Які  збирались  протягом  життя,  а  зараз  звелися
До  стану  чорно-білих  ілюстрацій  в  книжці,  де  інший  колір
Рідкість.  Так  весь  той  час  стає  буденним  часом.  Ніхто
 Не  зауважить  відкриттів,  що  слід  було  б  помітити,
Щоб  невідривно,  з  великим  трепетом  вдивлятися  в  колекції,
Окрім  скульптур  в  підвалі  (за  виключенням  тих,
Які  стоять  у  гідному  їх  місці).
Наш  час  отримав  їх  в  вуалі  тріщин,  але  його  портрет
Випробування  часом  витримав.  Так  він  показує
Наш  власний,  який  ховає  наші  таємниці.
Чи  треба  ще  якісь  портрети,
Або  невмілі  вірші  зрілого  поета,
Якщо  цей  вибух  настільки  точний,  такий  чудовий?
Чи  є  хоч  дрібка  сенсу  визнавати
Що  все  це  є?  Чи  справді  він
Існує?  Немає  сумніву,    
Що  відпочинок  не  буде  вже  доступною
Розвагою.  Немає  меж    сьогодні,  приходить  визнання,
Він  грань  переступив,  це  є  та  сама
Невимовна  сутність.  „Гра”  –  це  щось  інше;
Вона  в  суспільстві  прижилася,  зокрема
Її  призначення  себе  демонструвати.
Тут  іншого  шляху  немає,  й  ці  засранці,
Яких  могли  збентежити  дзеркальні  ігри,
Здається,  збільшуючи  ставки  й  перспективи,
Лише  визискують  прибутки  з  інвестування
В  ту  ауру,  яка  руйнує  архітектуру
Цілісності  у  імлі  зневажливих  знущань.
Вони  тут  недоречні.  Вони  не  в  грі,
Немає  їх,  якщо  вони  не  з  ним.
Здається,  всесвіт  цей  не  дуже  добрий,
Але  у  принципі  недобра  всяка  річ,
До  того  ж  вона  існує  за  рахунок  інших,
Як  вказують  філософи,  принаймі
Усяка  річ  німа,  присутня,  неподільна,
Логічно  обгрунтована,  вона
У  даному  випадку  не  така  й  погана,
Або  такою  не  була  б,  якби  стиль  мовлення
Так  чи  інакше  настирливо  не  викривляв  кінцевий  результат
Карикатурою  на  себе.  Так  завжди
Буває  в  грі,  коли,
Зайшовши  у  кімнату,  шепочеш  фразу,
В  ній  розчують  дещо  зовсім  інше.
І  через  це  мистецькі  твори  стають  не  схожими
На  задум  виконавця.  Він  часто  помічає,
Що  пропустив  те,  що  вважав  найбільш
Важливим.  Собі  на  радість
Захопившись  кольорами,  винить  себе  (хоча
Втішається  в  душі  цим  результатом),  вважаючи
Переданою  суть  і    втіленим  свій  задум,
Не  знаючи,  що  необхідність  такими  рішеннями  дурить.
Отож,  щоб  створювалося  щось  нове
Для  себе,  у  неї  інших  способів  немає,
Життєвий  цикл  досягнень  творчих
Іде  за  строгими  законами,  ніколи  творення
Не  йде  тими  шляхами,  які  ми  вибрали,  безнадійно  побачити
Задумане  таким,  як  ми  хотіли.  Парміджаніно
Мусив  під  час  роботи  знати
Про  цю  життєву  перепону.  Тому  й  довів  свій  задум
До  мети  в  спокійній,  здається,  навіть  ласкавій
(І  загадковій)  манері.  Чи  є  щось,
Що  сприймається  всерйоз  за  гранню  іншості,
Що  майже  завжди  є  частиною  всіх  форм
Буденної  діяльності,  все  змінює  суттєво
Й  легко,    долає  проблеми  втілення
Будь-яких  творінь,  не  тільки  вигаданих  з  голови
В  художній  творчості,  лякає  сплесками
Потворного,  надто  близького,  щоб  ігнорувати,
Надто  далекого,  щоб  втрутитись?  Ця  іншість,
Це  „Не-буття”  всього,  що  є,  що  дивиться
Із  дзеркала,  і  про  яке  ніхто  не  зможе  розповісти,
Як  він  прийшов  в  Буття:  корабель
Під  незвіданими  прапорами  влетів  у  гавань.
Ти  дозволяєш  стороннім  запитанням
Твій  день  розбити,  затуманить  фокус
У  кришталевій  кулі.  Зображення  розсіюється,
Як  туман  від  вітру.  Вигадливі
Асоціативні  образи,  що  досі  являлися
Так  легко,  стають  все  рідшими  чи  не  приходять  зовсім.
Їх  барви  блякнуть,  розмиті
Осінніми  дощами  й  вітром,  пошкоджені,  мутні,  
Вертаються,  нічого  вже  не  варті.
Не  дивлячись  на  це  ми  бранці  звички,
У  розумінні,  залишаємося  серед  постійно  переплутаних
Проблем.  Лише  до  сексу  ставимось  серйозно,
Цілком  можливо,  бачимо  в  нім  вихід,  
Та  час  відпущений  прошелестить,  що  близиться  великий  крах  
Того,  що  відбувається.  Минуле
Присутнє  тут:  обличчя
Художника  у  дзеркалі  тримає  і  приймає
Наші  мрії  і    натхнення,  повторені  багатократно,
Але  повернені  у  металевих  барвах
Лінії  й  форми  не  розкішні.  У  кожної  людини
Теорія  знайдеться  про  будову  світу,
Але  його  історію  ніхто  не  знає,
І  зрештою  усе,  що  є  за  межами,
Суттєве  для  нього  і  ще  важливіше  для  нас,
Чомусь  нам  не  спішить  на  допомогу,
Щоб  розгадати  частку  приватного  у  світі  особистості  людини,  ми  покладаємося
На  побічні  дані.  І  все  ж  я  знаю,
Чужі  уявлення  не  допоможуть,  можливо,  що  їх  слід  ігнорувати.
Колись  здавались  досконалими    -  чудовий  блиск  
Веснянок  шкіри,  ось-ось  готові  говорити  вологі  губи,
Приємний  вигляд  одягу  і  меблів,  про  них  людина  забуває.
Для  нас  це  міг  би  бути  рай:  притулок
Своєрідний  у  спустошуючім  світі,  та  не  було  цього  у  плані  і  бути  не  могло
Бо  не  у  цьому  річ.
Природі  слідуючи,  робиш  перший  крок
До  внутрішнього  спокою,
Але  це  тільки  перший  крок,  і  часто
Залишиться  він  скрижанілим  привітанням
Матеріального  повітря  десь  за  ним,
Умовним  знаком.  Для  цього  нам
Бракує  справді  часу,  встигаємо  лиш  тільки
Підпалити.  Чим  швидше  загориться,
Тим  краще  для  ролей,  які  нам  слід  зіграти.
Тому  благаю  Вас  прибрати  руку,
Не  пропонуйте  її  як  щит  чи  привітання,
Вітальний  щит,  Франческо:
Знайшлося  місце  для  одної  кулі  в  кімнаті:
Ми  дивимося  з  іншого  кінця
На  вас  у  телескоп,  як  вибираєтеся  з  кулі
Швидше  світла,  розгладжуєтесь  остаточно
Разом  з  деталями  кімнати,  запрошення  туди
Ніколи  не  прийде  по  пошті,  „все  це  лиш  мрія”,
Збіг  обставин,  та  „все”  доволі  стисло  свідчить,
Що  це  було.  Це  є  реальність,  хоча  й  хвилююча,  і  біль
Цієї  мрії  ніколи  не  притишить
Малюнок,  що  навіяв  вітер,
Відібраний,  призначений  мені,  що  став  реальністю
В  маскуючому  світлі  в  моїй  кімнаті.
Ми  бачили  це  місто;  в  дзеркальній  напівсфері
Очей  комахи.  Все  відбувалося
На  його  сцені  і  повернулося  назад,
Це  театральне  дійство,  тягнулося,
Немов  на  холоді  сироп.  Себе  відчув  він  надто    замкненим,
Розсіяне  квітневе  денне  світло  –  розгадка
Простої  тиші  й  легкості  його
Властивостей.  В  руці  немає  пензля,
Кожна  частина  від  цілого  втікає
Й  не  може  зрозуміти  те,  що  знає,  
Хіба  що  тут  і  там  зі  схованок  холодних
Спогадів,  шепоче  щось  не  в  лад.

[i](1)  Сідней  Джозеф  Фрідберг  (11/11/1914  –  07/05/1997)  Мистецтвознавець,  спеціалізувався  на  мистецтві  італійського  Відродження.
(2)  Фрідберг,  Сідней  Дж.  (1950)  Парміджаніно:  його  твори  в  живопису.  Harvard  University  Press,  Cambridge,  MA,  США.
(3)  Галере́я  Уффі́ці  (італ.  Galleria  degli  Uffizi,  буквально  —  „галерея  канцелярій”)  —  палац  у  Флоренції,  побудований  в1560—1581  р.,  що  і  зараз  є  одним  з  найбільших  і  найзначиміших  музеїв  європейського  образотворчого  мистецтва.
(4)  Борге́зе    —  картинна  галерея  і  колекція  античного  мистецтва  в  Римі.  Заснована  в  17  столітті  кардиналом  Шипіоне  Боргезе.  В  Боргезе  зберігаються  твори  Рафаеля,  Мікеланджело  да  Караваджо,  Тіціана,    Корреджо,    Ван  Дейка  та  ін.
(5)  „Портрет  юного  прелата”  Якоб  Фердинанд  Воет  https://www.superstock.com/stock-photos-images/1788-12619
(6)  Антея  (Портрет  молодої  жінки)  Парміджаніно  зображена  в  стилі  італійського  маньєризму    близько  1524-1528  р.  http://en.wikipedia.org/wiki/Antea_(Parmigianino)
 (7)  У  Римі  Парміджаніно  працював  над  картиною  „Видіння  святого  Єроніма”  (1527  р,  зберігається  у  Лондоні  в  Національній  галереї).  http://smallbay.ru/artreness/parmigianino14.html
Коли  у  1527  році  найманці  Карла  V  захопили  місто,  він  працював  над  вівтарним  образом.  Солдати,  які  увірвалися  в  майстерню  не  причинили  шкоди  ні  художнику,  ні  картині.  Згодом  Парміджаніно  мусив  покинути  місто[/i]

Франческо  Парміджаніно  Автопортрет,  1524,  Олія  на  опуклій  панелі,  Музей  історії  мистецтв,  Відень,  Австрія
Francesco  Parmigianino  Selfportrait,  1524,  Oil  on  convex  panel,  Kunsthistorisches  Museum,  Vienna,  Austria

[b]John  Ashbery  SELF-PORTRAIT  IN  A  CONVEX  MIRROR[/b]
As  Parmigianino  did  it,  the  right  hand
Bigger  than  the  head,  thrust  at  the  viewer
And  swerving  easily  away,  as  though  to  protect
What  it  advertises.  A  few  leaded  panes,  old  beams,
Fur,  pleated  muslin,  a  coral  ring  run  together
In  a  movement  supporting  the  face,  which  swims
Toward  and  away  like  the  hand
Except  that  it  is  in  repose.  It  is  what  is
Sequestered.  Vasari  says,  "Francesco  one  day  set  himself
To  take  his  own  portrait,  looking  at  himself  from  that  purpose
In  a  convex  mirror,  such  as  is  used  by  barbers  .  .  .
He  accordingly  caused  a  ball  of  wood  to  be  made
By  a  turner,  and  having  divided  it  in  half  and
Brought  it  to  the  size  of  the  mirror,  he  set  himself
With  great  art  to  copy  all  that  he  saw  in  the  glass,"
Chiefly  his  reflection,  of  which  the  portrait
Is  the  reflection,  of  which  the  portrait
Is  the  reflection  once  removed.
The  glass  chose  to  reflect  only  what  he  saw
Which  was  enough  for  his  purpose:  his  image
Glazed,  embalmed,  projected  at  a  180-degree  angle.
The  time  of  day  or  the  density  of  the  light
Adhering  to  the  face  keeps  it
Lively  and  intact  in  a  recurring  wave
Of  arrival.  The  soul  establishes  itself.
But  how  far  can  it  swim  out  through  the  eyes
And  still  return  safely  to  its  nest?  The  surface
Of  the  mirror  being  convex,  the  distance  increases
Significantly;  that  is,  enough  to  make  the  point
That  the  soul  is  a  captive,  treated  humanely,  kept
In,  unable  to  advance  much  farther
Than  your  look  as  it  intercepts  the  picture.
Pope  Clement  and  his  court  were  "stupefied"
By  it,  according  to  Vasari,  and  promised  a  commission
That  never  materialized.  The  soul  has  to  stay  where  it  is,
Even  though  restless,  hearing  raindrops  at  the  pane,
The  sighing  of  autumn  leaves  thrashed  by  the  wind,
Longing  to  be  free,  outside,  but  it  must  stay
Posing  in  this  place.  It  must  move
As  little  as  possible.  This  is  what  the  portrait  says.
But  there  is  in  that  gaze  a  combination
Of  tenderness,  amusement  and  regret,  so  powerful
In  its  restraint  that  one  cannot  look  for  long.
The  secret  is  too  plain.  The  pity  of  it  smarts,
Makes  hot  tears  spurt:  that  the  soul  is  not  a  soul,
Has  no  secret,  is  small,  and  it  fits
Its  hollow  perfectly:  its  room,  our  moment  of  attention.
That  is  the  tune  but  there  are  no  words.
The  words  are  only  speculation
(From  the  Latin  speculum,  mirror):
They  seek  and  cannot  find  the  meaning  of  the  music.
We  see  only  postures  of  the  dream,
Riders  of  the  motion  that  swings  the  face
Into  view  under  evening  skies,  with  no
False  disarray  as  proof  of  authenticity.
But  it  is  life  englobed.
One  would  like  to  stick  one's  hand
Out  of  the  globe,  but  its  dimension,
What  carries  it,  will  not  allow  it.
No  doubt  it  is  this,  not  the  reflex
To  hide  something,  which  makes  the  hand  loom  large
As  it  retreats  slightly.  There  is  no  way
To  build  it  flat  like  a  section  of  wall:
It  must  join  the  segment  of  a  circle,
Roving  back  to  the  body  of  which  it  seems
So  unlikely  a  part,  to  fence  in  and  shore  up  the  face
On  which  the  effort  of  this  condition  reads
Like  a  pinpoint  of  a  smile,  a  spark
Or  star  one  is  not  sure  of  having  seen
As  darkness  resumes.  A  perverse  light  whose
Imperative  of  subtlety  dooms  in  advance  its
Conceit  to  light  up:  unimportant  but  meant.
Francesco,  your  hand  is  big  enough
To  wreck  the  sphere,  and  too  big,
One  would  think,  to  weave  delicate  meshes
That  only  argue  its  further  detention.
(Big,  but  not  coarse,  merely  on  another  scale,
Like  a  dozing  whale  on  the  sea  bottom
In  relation  to  the  tiny,  self-important  ship
On  the  surface.)  But  your  eyes  proclaim
That  everything  is  surface.  The  surface  is  what's  there
And  nothing  can  exist  except  what's  there.
There  are  no  recesses  in  the  room,  only  alcoves,
And  the  window  doesn't  matter  much,  or  that
Sliver  of  window  or  mirror  on  the  right,  even
As  a  gauge  of  the  weather,  which  in  French  is
Le  temps,  the  word  for  time,  and  which
Follows  a  course  wherein  changes  are  merely
Features  of  the  whole.  The  whole  is  stable  within
Instability,  a  globe  like  ours,  resting
On  a  pedestal  of  vacuum,  a  ping-pong  ball
Secure  on  its  jet  of  water.
And  just  as  there  are  no  words  for  the  surface,  that  is,
No  words  to  say  what  it  really  is,  that  it  is  not
Superficial  but  a  visible  core,  then  there  is
No  way  out  of  the  problem  of  pathos  vs.  experience.
You  will  stay  on,  restive,  serene  in
Your  gesture  which  is  neither  embrace  nor  warning
But  which  holds  something  of  both  in  pure
Affirmation  that  doesn't  affirm  anything.

The  balloon  pops,  the  attention
Turns  dully  away.  Clouds
In  the  puddle  stir  up  into  sawtoothed  fragments.
I  think  of  the  friends
Who  came  to  see  me,  of  what  yesterday
Was  like.  A  peculiar  slant
Of  memory  that  intrudes  on  the  dreaming  model
In  the  silence  of  the  studio  as  he  considers
Lifting  the  pencil  to  the  self-portrait.
How  many  people  came  and  stayed  a  certain  time,
Uttered  light  or  dark  speech  that  became  part  of  you
Like  light  behind  windblown  fog  and  sand,
Filtered  and  influenced  by  it,  until  no  part
Remains  that  is  surely  you.  Those  voices  in  the  dusk
Have  told  you  all  and  still  the  tale  goes  on
In  the  form  of  memories  deposited  in  irregular
Clumps  of  crystals.  Whose  curved  hand  controls,
Francesco,  the  turning  seasons  and  the  thoughts
That  peel  off  and  fly  away  at  breathless  speeds
Like  the  last  stubborn  leaves  ripped
From  wet  branches?  I  see  in  this  only  the  chaos
Of  your  round  mirror  which  organizes  everything
Around  the  polestar  of  your  eyes  which  are  empty,
Know  nothing,  dream  but  reveal  nothing.
I  feel  the  carousel  starting  slowly
And  going  faster  and  faster:  desk,  papers,  books,
Photographs  of  friends,  the  window  and  the  trees
Merging  in  one  neutral  band  that  surrounds
Me  on  all  sides,  everywhere  I  look.
And  I  cannot  explain  the  action  of  leveling,
Why  it  should  all  boil  down  to  one
Uniform  substance,  a  magma  of  interiors.
My  guide  in  these  matters  is  your  self,
Firm,  oblique,  accepting  everything  with  the  same
Wraith  of  a  smile,  and  as  time  speeds  up  so  that  it  is  soon
Much  later,  I  can  know  only  the  straight  way  out,
The  distance  between  us.  Long  ago
The  strewn  evidence  meant  something,
The  small  accidents  and  pleasures
Of  the  day  as  it  moved  gracelessly  on,
A  housewife  doing  chores.  Impossible  now
To  restore  those  properties  in  the  silver  blur  that  is
The  record  of  what  you  accomplished  by  sitting  down
"With  great  art  to  copy  all  that  you  saw  in  the  glass"
So  as  to  perfect  and  rule  out  the  extraneous
Forever.  In  the  circle  of  your  intentions  certain  spars
Remain  that  perpetuate  the  enchantment  of  self  with  self:
Eyebeams,  muslin,  coral.  It  doesn't  matter
Because  these  are  things  as  they  are  today
Before  one's  shadow  ever  grew
Out  of  the  field  into  thoughts  of  tomorrow.

Tomorrow  is  easy,  but  today  is  uncharted,
Desolate,  reluctant  as  any  landscape
To  yield  what  are  laws  of  perspective
After  all  only  to  the  painter's  deep
Mistrust,  a  weak  instrument  though
Necessary.  Of  course  some  things
Are  possible,  it  knows,  but  it  doesn't  know
Which  ones.  Some  day  we  will  try
To  do  as  many  things  as  are  possible
And  perhaps  we  shall  succeed  at  a  handful
Of  them,  but  this  will  not  have  anything
To  do  with  what  is  promised  today,  our
Landscape  sweeping  out  from  us  to  disappear
On  the  horizon.  Today  enough  of  a  cover  burnishes
To  keep  the  supposition  of  promises  together
In  one  piece  of  surface,  letting  one  ramble
Back  home  from  them  so  that  these
Even  stronger  possibilities  can  remain
Whole  without  being  tested.  Actually
The  skin  of  the  bubble-chamber's  as  tough  as
Reptile  eggs;  everything  gets  "programmed"  there
In  due  course:  more  keeps  getting  included  
Without  adding  to  the  sum,  and  just  as  one
Gets  accustomed  to  a  noise  that
Kept  one  awake  but  now  no  longer  does,
So  the  room  contains  this  flow  like  an  hourglass
Without  varying  in  climate  or  quality
(Except  perhaps  to  brighten  bleakly  and  almost
Invisibly,  in  a  focus  sharpening  toward  death--more  
Of  this  later).  What  should  be  the  vacuum  of  a  dream
Becomes  continually  replete  as  the  source  of  dreams
Is  being  tapped  so  that  this  one  dream
May  wax,  flourish  like  a  cabbage  rose,
Defying  sumptuary  laws,  leaving  us
To  awake  and  try  to  begin  living  in  what
Has  now  become  a  slum.  Sydney  Freedberg  in  his
Parmigianino  says  of  it:  "Realism  in  this  portrait
No  longer  produces  and  objective  truth,  but  a  bizarria  .  .  .  .  
However  its  does  not  create
A  feeling  of  disharmony  .  .  .  .  The  forms  retain
A  strong  measure  of  ideal  beauty,"  because
Fed  by  our  dreams,  so  inconsequential  until  one  day
We  notice  the  they  left.  Now  their  importance
If  not  their  meaning  is  plain.  They  were  to  nourish
A  dream  which  includes  them  all,  as  they  are
Finally  reversed  in  the  accumulating  mirror.
They  seemed  strange  because  we  couldn't  actually  see  them.
And  we  realize  this  only  at  a  point  where  they  lapse
Like  a  wave  breaking  on  a  rock,  giving  up
Its  shape  in  a  gesture  which  expresses  that  shape.
The  forms  retain  a  strong  measure  of  ideal  beauty
As  they  forage  in  secret  on  our  idea  of  distortion.
Why  be  unhappy  with  this  arrangement,  since
Dreams  prolong  us  as  they  are  absorbed?
Something  like  living  occurs,  a  movement  
Out  of  the  dream  into  its  codification.

As  I  start  to  forget  it
It  presents  its  stereotype  again
But  it  is  an  unfamiliar  stereotype,  the  face
Riding  at  anchor,  issued  from  hazards,  soon
To  accost  others,  "rather  angel  than  man"  (Vasari).
Perhaps  an  angel  looks  like  everything
We  have  forgotten,  I  mean  forgotten
Things  that  don't  seem  familiar  when
We  meet  them  again,  lost  beyond  telling,
Which  were  ours  once.  This  would  be  the  point
Of  invading  the  privacy  of  this  man  who
"Dabbled  in  alchemy,  but  whose  wish
Here  was  not  to  examine  the  subtleties  of  art
In  a  detached,  scientific  spirit:  he  wished  through  them
To  impart  the  sense  of  novelty  and  amazement  to  the  spectator"
(Freedberg).  Later  portraits  such  as  the  Uffizi
"Gentleman,"  the  Borghese  "Young  Prelate"  and
The  Naples  "Antea"  issue  from  Mannerist
Tensions,  but  here,  as  Freedberg  points  out,
The  surprise,  the  tension  are  in  the  concept
 than  its  realization.
The  consonance  of  the  High  Renaissance
Is  present,  though  distorted  by  the  mirror.
What  is  novel  is  the  extreme  care  in  rendering
The  velleities  of  the  rounded  reflecting  surface
(It  is  the  first  mirror  portrait),
So  that  you  could  be  fooled  for  a  moment
Before  you  realize  the  reflection
Isn't  yours.  You  feel  then  like  one  of  those
Hoffmann  characters  who  have  been  deprived
Of  a  reflection,  except  that  the  whole  of  me
Is  seen  to  be  supplanted  by  the  strict
Otherness  of  the  painter  in  his
Other  room.  We  have  surprised  him
At  work,  but  no,  he  has  surprised  us
As  he  works.  The  picture  is  almost  finished,
The  surprise  almost  over,  as  when  one  looks  out,
Startled  by  a  snowfall  which  even  now  is
Ending  in  specks  and  sparkles  of  snow.
It  happened  while  you  were  inside,  asleep,
And  there  is  no  reason  why  you  should  have
Been  awake  for  it,  except  that  the  day
Is  ending  and  it  will  be  hard  for  you
To  get  to  sleep  tonight,  at  least  until  late.  d  man.
What  we  need  now  is  this  unlikely
Challenger  pounding  on  the  gates  of  an  amazed
Castle.  Your  argument,  Francesco,
Had  begun  to  grow  stale  as  no  answer
Or  answers  were  forthcoming.  If  it  dissolves  now
Into  dust,  that  only  means  its  time  had  come
Some  time  ago,  but  look  now,  and  listen:
It  may  be  that  another  life  is  stocked  there
In  recesses  no  one  knew  of;  that  it,
Not  we,  are  the  change;  that  we  are  in  fact  it
If  we  could  get  back  to  it,  relive  some  of  the  way
It  looked,  turn  our  faces  to  the  globe  as  it  sets
And  still  be  coming  out  all  right:
Nerves  normal,  breath  normal.  Since  it  is  a  metaphor
Made  to  include  us,  we  are  a  part  of  it  and
Can  live  in  it  as  in  fact  we  have  done,
Only  leaving  our  minds  bare  for  questioning
We  now  see  will  not  take  place  at  random
But  in  an  orderly  way  that  means  to  menace
Nobody--the  normal  way  things  are  done,
Like  the  concentric  growing  up  of  days
Around  a  life:  correctly,  if  you  think  about  it.

The  shadow  of  the  city  injects  its  own
Urgency:  Rome  where  Francesco
Was  at  work  during  the  Sack:  his  inventions
Amazed  the  soldiers  who  burst  in  on  him;
They  decided  to  spare  his  life,  but  he  left  soon  after;
Vienna  where  the  painting  is  today,  where
I  saw  it  with  Pierre  in  the  summer  of  1959;  New  York
Where  I  am  now,  which  is  a  logarithm
Of  other  cities.  Our  landscape
Is  alive  with  filiations,  shuttlings;
Business  is  carried  on  by  look,  gesture,
Hearsay.  It  is  another  life  to  the  city,
The  backing  of  the  looking  glass  of  the
Unidentified  but  precisely  sketched  studio.  It  wants
To  siphon  off  the  life  of  the  studio,  deflate
Its  mapped  space  to  enactments,  island  it.
That  operation  has  been  temporarily  stalled
But  something  new  is  on  the  way,  a  new  preciosity
In  the  wind.  Can  you  stand  it,
Francesco?  Are  you  strong  enough  for  it?
This  wind  brings  what  it  knows  not,  is
Self--propelled,  blind,  has  no  notion
Of  itself.  It  is  inertia  that  once
Acknowledged  saps  all  activity,  secret  or  public:
Whispers  of  the  word  that  can't  be  understood
But  can  be  felt,  a  chill,  a  blight
Moving  outward  along  the  capes  and  peninsulas
Of  your  nervures  and  so  to  the  archipelagoes
And  to  the  bathed,  aired  secrecy  of  the  open  sea.
This  is  its  negative  side.  Its  positive  side  is
Making  you  notice  life  and  the  stresses
That  only  seemed  to  go  away,  but  now,
As  this  new  mode  questions,  are  seen  to  be
Hastening  out  of  style.  If  they  are  to  become  classics
They  must  decide  which  side  they  are  on.
Their  reticence  has  undermined
The  urban  scenery,  made  its  ambiguities
Look  willful  and  tired,  the  games  of  an  old  man.
What  we  need  now  is  this  unlikely
Challenger  pounding  on  the  gates  of  an  amazed
Castle.  Your  argument,  Francesco,
Had  begun  to  grow  stale  as  no  answer
Or  answers  were  forthcoming.  If  it  dissolves  now
Into  dust,  that  only  means  its  time  had  come
Some  time  ago,  but  look  now,  and  listen:
It  may  be  that  another  life  is  stocked  there
In  recesses  no  one  knew  of;  that  it,
Not  we,  are  the  change;  that  we  are  in  fact  it
If  we  could  get  back  to  it,  relive  some  of  the  way
It  looked,  turn  our  faces  to  the  globe  as  it  sets
And  still  be  coming  out  all  right:
Nerves  normal,  breath  normal.  Since  it  is  a  metaphor
Made  to  include  us,  we  are  a  part  of  it  and
Can  live  in  it  as  in  fact  we  have  done,
Only  leaving  our  minds  bare  for  questioning
We  now  see  will  not  take  place  at  random
But  in  an  orderly  way  that  means  to  menace
Nobody--the  normal  way  things  are  done,
Like  the  concentric  growing  up  of  days
Around  a  life:  correctly,  if  you  think  about  it.

A  breeze  like  the  turning  of  a  page
Brings  back  your  face:  the  moment
Takes  such  a  big  bite  out  of  the  haze
Of  pleasant  intuition  it  comes  after.
The  locking  into  place  is  "death  itself,"
As  Berg  said  of  a  phrase  in  Mahler's  Ninth;
Or,  to  quote  Imogen  in  Cymbeline,  "There  cannot
Be  a  pinch  in  death  more  sharp  than  this,"  for,
Though  only  exercise  or  tactic,  it  carries
The  momentum  of  a  conviction  that  had  been  building.
Mere  forgetfulness  cannot  remove  it
Nor  wishing  bring  it  back,  as  long  as  it  remains
The  white  precipitate  of  its  dream
In  the  climate  of  sighs  flung  across  our  world,
A  cloth  over  a  birdcage.  But  it  is  certain  that
What  is  beautiful  seems  so  only  in  relation  to  a  specific
Life,  experienced  or  not,  channeled  into  some  form
Steeped  in  the  nostalgia  of  a  collective  past.
The  light  sinks  today  with  an  enthusiasm
I  have  known  elsewhere,  and  known  why
It  seemed  meaningful,  that  others  felt  this  way
Years  ago.  I  go  on  consulting
This  mirror  that  is  no  longer  mine
For  as  much  brisk  vacancy  as  is  to  be
My  portion  this  time.  And  the  vase  is  always  full
Because  there  is  only  just  so  much  room
And  it  accommodates  everything.  The  sample
One  sees  is  not  to  be  taken  as
Merely  that,  but  as  everything  as  it
May  be  imagined  outside  time--not  as  a  gesture
But  as  all,  in  the  refined,  assimilable  state.
But  what  is  this  universe  the  porch  of
As  it  veers  in  and  out,  back  and  forth,
Refusing  to  surround  us  and  still  the  only
Thing  we  can  see?  Love  once
Tipped  the  scales  but  now  is  shadowed,  invisible,
Though  mysteriously  present,  around  somewhere.
But  we  know  it  cannot  be  sandwiched
Between  two  adjacent  moments,  that  its  windings
Lead  nowhere  except  to  further  tributaries
And  that  these  empty  themselves  into  a  vague
Sense  of  something  that  can  never  be  known
Even  though  it  seems  likely  that  each  of  us
Knows  what  it  is  and  is  capable  of
Communicating  it  to  the  other.  But  the  look
Some  wear  as  a  sign  makes  one  want  to
Push  forward  ignoring  the  apparent
NaÏveté  of  the  attempt,  not  caring
That  no  one  is  listening,  since  the  light
Has  been  lit  once  and  for  all  in  their  eyes
And  is  present,  unimpaired,  a  permanent  anomaly,
Awake  and  silent.  On  the  surface  of  it
There  seems  no  special  reason  why  that  light
Should  be  focused  by  love,  or  why
The  city  falling  with  its  beautiful  suburbs
Into  space  always  less  clear,  less  defined,
Should  read  as  the  support  of  its  progress,
The  easel  upon  which  the  drama  unfolded
To  its  own  satisfaction  and  to  the  end
Of  our  dreaming,  as  we  had  never  imagined
It  would  end,  in  worn  daylight  with  the  painted
Promise  showing  through  as  a  gage,  a  bond.
This  nondescript,  never-to-be  defined  daytime  is
The  secret  of  where  it  takes  place
And  we  can  no  longer  return  to  the  various
Conflicting  statements  gathered,  lapses  of  memory
Of  the  principal  witnesses.  All  we  know
Is  that  we  are  a  little  early,  that
Today  has  that  special,  lapidary
Todayness  that  the  sunlight  reproduces
Faithfully  in  casting  twig-shadows  on  blithe
Sidewalks.  No  previous  day  would  have  been  like  this.
I  used  to  think  they  were  all  alike,
That  the  present  always  looked  the  same  to  everybody
But  this  confusion  drains  away  as  one
Is  always  cresting  into  one's  present.
Yet  the  "poetic,"  straw-colored  space
Of  the  long  corridor  that  leads  back  to  the  painting,
Its  darkening  opposite--is  this
Some  figment  of  "art,"  not  to  be  imagined
As  real,  let  alone  special?  Hasn't  it  too  its  lair
In  the  present  we  are  always  escaping  from
And  falling  back  into,  as  the  waterwheel  of  days
Pursues  its  uneventful,  even  serene  course?
I  think  it  is  trying  to  say  it  is  today
And  we  must  get  out  of  it  even  as  the  public
Is  pushing  through  the  museum  now  so  as  to
Be  out  by  closing  time.  You  can't  live  there.
The  gray  glaze  of  the  past  attacks  all  know-how:
Secrets  of  wash  and  finish  that  took  a  lifetime
To  learn  and  are  reduced  to  the  status  of
Black-and-white  illustrations  in  a  book  where  colorplates
Are  rare.  That  is,  all  time
Reduces  to  no  special  time.  No  one
Alludes  to  the  change;  to  do  so  might
Involve  calling  attention  to  oneself
Which  would  augment  the  dread  of  not  getting  out
Before  having  seen  the  whole  collection
(Except  for  the  sculptures  in  the  basement:
They  are  where  they  belong).
Our  time  gets  to  be  veiled,  compromised
By  the  portrait's  will  to  endure.  It  hints  at
Our  own,  which  we  were  hoping  to  keep  hidden.
We  don't  need  paintings  or
Doggerel  written  by  mature  poets  when
The  explosion  is  so  precise,  so  fine.
Is  there  any  point  even  in  acknowledging
The  existence  of  all  that?  Does  it
Exist?  Certainly  the  leisure  to
Indulge  stately  pastimes  doesn't,
Any  more.  Today  has  no  margins,  the  event  arrives
Flush  with  its  edges,  is  of  the  same  substance,
Indistinguishable.  "Play"  is  something  else;
It  exists,  in  a  society  specifically
Organized  as  a  demonstration  of  itself.
There  is  no  other  way,  and  those  ,  і  ці  засранці
Who  would  confuse  everything  with  their  mirror  games
Which  seem  to  multiply  stakes  and  possibilities,  or
At  least  confuse  issues  by  means  of  an  investing
Aura  that  would  corrode  the  architecture
Of  the  whole  in  a  haze  of  suppressed  mockery,
Are  beside  the  point.  They  are  out  of  the  game,
Which  doesn't  exist  until  they  are  out  of  it.
It  seems  like  a  very  hostile  universe
But  as  the  principle  of  each  individual  thing  is
Hostile  to,  exists  at  the  expense  of  all  the  others
As  philosophers  have  often  pointed  out,  at  least
This  thing,  the  mute,  undivided  present,
Has  the  justification  of  logic,  which
In  this  instance  isn't  a  bad  thing
Or  wouldn't  be,  if  the  way  of  telling
Didn't  somehow  intrude,  twisting  the  end  result
Into  a  caricature  of  itself.  This  always
Happens,  as  in  the  game  where
A  whispered  phrase  passed  around  the  room
Ends  up  as  something  completely  different.
It  is  the  principle  that  makes  works  of  art  so  unlike
What  the  artist  intended.  Often  he  finds
He  has  omitted  the  thing  he  started  out  to  say
In  the  first  place.  Seduced  by  flowers,
Explicit  pleasures,  he  blames  himself  (though
Secretly  satisfied  with  the  result),  imagining
He  had  a  say  in  the  matter  and  exercised
An  option  of  which  he  was  hardly  conscious,
Unaware  that  necessity  circumvents  such  resolutions.
So  as  to  create  something  new
For  itself,  that  there  is  no  other  way,
That  the  history  of  creation  proceeds  according  to
Stringent  laws,  and  that  things
Do  get  done  in  this  way,  but  never  the  things
We  set  out  to  accomplish  and  wanted  so  desperately
To  see  come  into  being.  Parmigianino
Must  have  realized  this  as  he  worked  at  his
Life-obstructing  task.  One  is  forced  to  read
The  perfectly  plausible  accomplishment  of  a  purpose
Into  the  smooth,  perhaps  even  bland  (but  so
Enigmatic)  finish.  Is  there  anything
To  be  serious  about  beyond  this  otherness
That  gets  included  in  the  most  ordinary
Forms  of  daily  activity,  changing  everything
Slightly  and  profoundly,  and  tearing  the  matter  
Of  creation,  any  creation,  not  just  artistic  creation
Out  of  our  hands,  to  install  it  on  some  monstrous,  near
Peak,  too  close  to  ignore,  too  far
For  one  to  intervene?  This  otherness,  this
"Not-being-us"  is  all  there  is  to  look  at
In  the  mirror,  though  no  one  can  say
How  it  came  to  be  this  way.  A  ship
Flying  unknown  colors  has  entered  the  harbor.
You  are  allowing  extraneous  matters
To  break  up  your  day,  cloud  the  focus
Of  the  crystal  ball.  Its  scene  drifts  away
Like  vapor  scattered  on  the  wind.  The  fertile
Thought-associations  that  until  now  came
So  easily,  appear  no  more,  or  rarely.  Their
Colorings  are  less  intense,  washed  out
By  autumn  rains  and  winds,  spoiled,  muddied,
Given  back  to  you  because  they  are  worthless.
Yet  we  are  such  creatures  of  habit  that  their
Implications  are  still  around  en  permanence,  confusing
Issues.  To  be  serious  only  about  sex
Is  perhaps  one  way,  but  the  sands  are  hissing
As  they  approach  the  beginning  of  the  big  slide
Into  what  happened.  This  past
Is  now  here:  the  painter's
Reflected  face,  in  which  we  linger,  receiving
Dreams  and  inspirations  on  an  unassigned
Frequency,  but  the  hues  have  turned  metallic,
The  curves  and  edges  are  not  so  rich.  Each  person
Has  one  big  theory  to  explain  the  universe
But  it  doesn't  tell  the  whole  story
And  in  the  end  it  is  what  is  outside  him
That  matters,  to  him  and  especially  to  us
Who  have  been  given  no  help  whatever
In  decoding  our  own  man-size  quotient  and  must  rely
On  second-hand  knowledge.  Yet  I  know
That  no  one  else's  taste  is  going  to  be
Any  help,  and  might  as  well  be  ignored.
Once  it  seemed  so  perfect--gloss  on  the  fine
Freckled  skin,  lips  moistened  as  though  about  to  part
Releasing  speech,  and  the  familiar  look
Of  clothes  and  furniture  that  one  forgets.
This  could  have  been  our  paradise:  exotic
Refuge  within  an  exhausted  world,  but  that  wasn't  In  the  cards,  because  it  couldn't  have  been
The  point.  Aping  naturalness  may  be  the  first  step
Toward  achieving  an  inner  calm
But  it  is  the  first  step  only,  and  often
Remains  a  frozen  gesture  of  welcome  etched
On  the  air  materializing  behind  it,
A  convention.  And  we  have  really
No  time  for  these,  except  to  use  them
For  kindling.  The  sooner  they  are  burnt  up
The  better  for  the  roles  we  have  to  play.
Therefore  I  beseech  you,  withdraw  that  hand,
Offer  it  no  longer  as  shield  or  greeting,
The  shield  of  a  greeting,  Francesco:
There  is  room  for  one  bullet  in  the  chamber:
Our  looking  through  the  wrong  end
Of  the  telescope  as  you  fall  back  at  a  speed
Faster  than  that  of  light  to  flatten  ultimately
Among  the  features  of  the  room,  an  invitation
Never  mailed,  the  "it  was  all  a  dream"
Syndrome,  though  the  "all"  tells  tersely
Enough  how  it  wasn't.  Its  existence
Was  real,  though  troubled,  and  the  ache
Of  this  waking  dream  can  never  drown  out
The  diagram  still  sketched  on  the  wind,
Chosen,  meant  for  me  and  materialized
In  the  disguising  radiance  of  my  room.
We  have  seen  the  city;  it  is  the  gibbous
Mirrored  eye  of  an  insect.  All  things  happen
On  its  balcony  and  are  resumed  within,
But  the  action  is  the  cold,  syrupy  flow
Of  a  pageant.  One  feels  too  confined,
Sifting  the  April  sunlight  for  clues,
In  the  mere  stillness  of  the  ease  of  its
Parameter.  The  hand  holds  no  chalk
And  each  part  of  the  whole  falls  off
And  cannot  know  it  knew,  except
Here  and  there,  in  cold  pockets
Of  remembrance,  whispers  out  of  time.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=949838
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.06.2022

Дороті Паркер ПРОХАННЯ

Ти  говорив  мені,  роз'єднують  секрети,
тому  не  утаїв  свій  ні  найменший  гріх,
про  найінтимніші  місця  в  своєму  серці
смиренно,  як  на  сповіді,  прорік.
 
Ти  ніжно  згадував  про  втрачені  кохання  -    
Скількох  ти  обіймав,  як  палко  цілував;
Помивши  серце  туалетним  милом  в  бані,
Переді  мною  в  каятті  своїм  зростав.
 
І  ось,  мої  щасливі  дні  минули,
Любов,  що  чесно  розцвіла,  зітліла,
Зроби  мені  люб’язність,  попрошу  я  –
Дала  багато  я  й  нічого  не  просила.
Ти  згодом  явишся  до  інших  милих,
І  знов  твоїм  гріхам  спокути  час  настане,
Ти  знову  голову  свою  покірно  схилиш
і  вручиш  іншій  в  дар  своє  минуле  знане.
 
Коли  перелік  всіх  кохань  представиш  їй,
Заради  бога,  цей  один  секрет  не  видай  їй.
 
[b]Dorothy  Parker  PLEA[/b]
Secrets,  you  said,  would  hold  us  two  apart;  
You'd  have  me  know  of  you  your  least  transgression,  
And  so  the  intimate  places  of  your  heart,  
Kneeling,  you  bared  to  me,  as  in  confession.  

Softly  you  told  of  loves  that  went  before  -  
Of  clinging  arms,  of  kisses  gladly  given;  
Luxuriously  clean  of  heart  once  more,  
You  rose  up,  then,  and  stood  before  me,  shriven.  

When  this,  my  day  of  happiness,  is  through,  
And  love,  that  bloomed  so  fair,  turns  brown  and  brittle,  
There  is  a  thing  that  I  shall  ask  of  you-  
I,  who  have  given  so  much,  and  asked  so  little.  
Some  day,  when  there's  another  in  my  stead,  
Again  you'll  feel  the  need  of  absolution,  
And  you  will  go  to  her,  and  bow  your  head,  
And  offer  her  your  past,  as  contribution.  

When  with  your  list  of  loves  you  overcome  her,  
For  Heaven's  sake,  keep  this  one  secret  from  her!  
1926  "Enough  Rope"

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=949754
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.06.2022

Дороті Паркер НОКТЮРН

Я  завжди  знала,  не  навік  це  б́[b]у[/b]ло
(Нависли  хмари,  заметіль  кружляє),
Тепер  це  наше  золоте  минуле
(Темніє  небо,  з  вітром  ніч  зітхає);
Не  варто  й  далі  кавалера  удавати.
Холоне  в  чаші  попіл  нашого  кохання  –
Я  завжди  знала,  що  кінцю  настати
Пізно  чи  рано.
 
Я  завжди  знала,  це  приходить  знову
(Дощ  барабанить,  проростають  трави),
Тебе  цілунки  тішать  нової  любові
(Сіяє  сонце,  й  пташечка  співає).
Минула  пристрасть,  що  була  між  нами,
Знайшов  ти  іншу  радість  несказанну  -
Гаразд,  чинити  буду  я  так  само,
Пізно  чи  рано.
 
[b]Dorothy  Parker  NOCTURNE[/b]
Always  I  knew  that  it  could  not  last
(Gathering  clouds,  and  the  snowflakes  flying),
Now  it  is  part  of  the  golden  past
(Darkening  skies,  and  the  night-wind  sighing);
It  is  but  cowardice  to  pretend.
Cover  with  ashes  our  love's  cold  crater-
Always  I've  known  that  it  had  to  end
Sooner  or  later.

Always  I  knew  it  would  come  like  this
(Pattering  rain,  and  the  grasses  springing),
Sweeter  to  you  is  a  new  love's  kiss
(Flickering  sunshine,  and  young  birds  singing).
Gone  are  the  raptures  that  once  we  knew,
Now  you  are  finding  a  new  joy  greater-
Well,  I'll  be  doing  the  same  thing,  too,
Sooner  or  later.
1926  "Enough  Rope".

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=949753
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.06.2022

Райнер Марія Рільке ОСІННІЙ ДЕНЬ

Господь:  пора.  Було  величним  літо.
Кинь  свою  тінь  на  сонячний  годинник,
І  час  вітри  на  луки  відпустити.

Дозволь  плодам  достигнути  останнім;
Залиш  для  них  ще  дві  спекотні  днини,
Нехай  дозріють  й  винами  хмільними
Остання  милість  сповнить  їх  до  краю.

Хто  був  бездомним,  дому  не  надбає,
Хто  був  самотнім,  сам  і  залишиться,
Не  спить,  читає,  лист  предовгий  пише,
Схвильовано  туди-сюди  блукає
Алеями,  коли  кружляє  листя.

[b]Rainer  Maria  Rilke  HERBSTTAG[/b]
Herr:  es  ist  Zeit.  Der  Sommer  war  sehr  groß.
Leg  deinen  Schatten  auf  die  Sonnenuhren,
und  auf  den  Fluren  lass  die  Winde  los.

Befiehl  den  letzten  Früchten  voll  zu  sein;
gib  ihnen  noch  zwei  südlichere  Tage,
dränge  sie  zur  Vollendung  hin  und  jage
die  letzte  Süße  in  den  schweren  Wein.

Wer  jetzt  kein  Haus  hat,  baut  sich  keines  mehr.
Wer  jetzt  allein  ist,  wird  es  lange  bleiben,
wird  wachen,  lesen,  lange  Briefe  schreiben
und  wird  in  den  Alleen  hin  und  her
unruhig  wandern,  wenn  die  Blätter  treiben.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=949664
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.06.2022

Райнер Марія Рільке ДУЇНСЬКІ ЕЛЕГІЇ. П'ЯТА ЕЛЕГІЯ

[i]                  Присвята  пані  Герті  Кеніг  (1)[/i]
Так  хто  вони,  скажи  мені,  ці  мандрівні  актори,  злиденні
втікачі,  такі  як  ми  самі,  яких  відразу
зранку  згинає  хтось,  хто  до  любові
ніколи  не  мав  достатньо  волі?  Та  він  стискає  їх,
їх  скручує,  обхоплює,  розгойдує,
кидає  їх  і  ловить  знову;  наче  народжує  їх
із  ковзкого  маслянистого  повітря  на  їхній  ветхий
благенький  килим  для  вічного  стрибання,  цей  килим,
загублений  у  Всесвіті.
Накладений,  як  пластир,  на  ніби  небом
поранену  там  землю  передмістя.  І  там  навряд,
поставлена,  як  і  показано:  Перебування
велика  заголовна  літера...  та  вcе  ж,  задля  забави,
завжди  послідує  захвАт,  завжди  їх  гне  силач,
як  Август  Сильний  (2)  за  столом
гнув  олов'яні  блюда.

Ах,  і  навколо  цього
центра  троянда  глядачів:
цвіте  і  осипається.  Для  цього
стовпчик,  пестик,  на  нього  здатен  потрапити
 пилок  цвітіння,  фальшивий  плід,
знову  запилений  зневагою,
не  бажаний  ніколи  -  виблискує  з-під  милої
поверхні  нещира  усміхнена  зневага.

Там:  всохлий,  зморщений  силач,
старий,  хто  тільки  барабанить,
поміщений  в  свою  гігантську  шкіру,  яка  колись
могла  вмістити  двох  чоловіків,  і  з  них  один
лежить  вже  на  церковнім  цвинтарі,  а  інший  пережив  його,
оглухши  й  часом  злегка
заплутавшись  у  овдовілій  шкірі.

Чи  хлопець,  чоловік,  син  голяка
й  черниці:  пружний,  підтягнутий,  налитий
м'язами  і  скромністю.

О  ви,
які  печаль  іще  малими,
колись  одержали  як  іграшку  в  своє
тривале  одужання....

Ти,  хто  в  падінні,
яке  знайоме  тільки  фруктам,  незрілий,
щодня  стократно  падав  з  дерева  униз  у  разом
відпрацьованому  русі  (стрімкіше,  ніж  вода,  за  лічені
хвилини  минав  весну  і  літо  й  осінь)  -
падав  і  потрапляв  в  могилу:
з  якої  іноді,  у  напівпаузі,  являлося  тобі
обличчя  дороге  твоєї  нечасто
лагідної  матері;  але  в  твоєму  тілі  розсіювалося,
вільно  володіло  ним,  це  несміливе
ледве  впізнаване  обличчя...  І  знову
б'є  чоловік  в  долоні  до  початку,  й  до  того,  що  колись
відчутним  стане  біль  біля  твого  завжди
поривчастого  серця,  охопить  жаром  підошви  твоїх  ніг,
твоє  походження,  до  нього  разом  в  парі
твої  неждані  правдиві  вимучені  сльози  на  очах.
Й  наперекір,  незряча,
посмішка...

О  ангеле!  Візьми,  зірви,  цей  дрібноцвіт  трави.
Постав  у  вазу,  збережи!  Знайди  у  ньому
нами  ще  
не  знану  радість;  на  гарній  урні
прослав  узорчатим  натхненним  написом:  "Subrisio  Saltat"(3).
Наступна  ти,  красуне,
ти,  до  найзвабливіших  утіх
стрибок  безмовний.  Можливо
бахрома  твоя  тобі  приємна  -
але  на  юних
пружних  грудях  зелений  металічний  шовк
сприймається    надмір  розпещуючим    і  нескромним.
Ти,
незмінно  другою  для  рівноваги
хитких  терезів
лягала  ринковим  плодом  байдужості,
публічна  нижче  пліч.

Де,  о  де  те  місце  -  його  несу  в  моєму  серці  -
де  б  вони  ще  довго  не  могли  відпасти
один  від  одного,  як  відпадають
невдало  спарені  тварини  -
де  тягарі  ще  важчі;
де  ще  без  користі  на  ними
підкручених  киях  хитаються
тарілки...

І  раптом  це  багатотрудне  Ніде,  раптом
це  несказанне  місце,  в  якому  просте  надто  мале
чудесно  перетвориться  -  перестрибне
у  те    надто  велике  марне.
В  якому  багатозначний  рахунок
залишать  без  оплати.

Майдане,  о  майдане  Парижа  (4),  театр  безкрайній,
де  модистка  Madame  Lamort  (5),
тривожні  земні  дороги,  нескінченні  натовпи
підхоплює  і  в'яже  з  них  нові,
вигадує  оборки,  петлі,  квіти,  кокарди,
штучні  фрукти,  -  все
фальшиво  розфарбоване,  -  за    копійчану
теплу  шапку  долі.
.    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .
Ангеле!  Якби  там  існувало  місце,  нам  невідоме,    
на  невимовнім  килимі,  закохані  там  показали  б
ще  не  проявлену  свою  майстерність,  свої  рисковані
висотні  трюки,  сердець  відвагу,
вежі  пристрасті,  своє
минуле,  в  якому  ніколи  не  було  опори,  тільки
один  на  одного  зіпершись,  як  на  східці,  хитаючись,  -  й  змогли  б,
у  колі  глядачів,  численних  безмовних  мертвяків:
Чи  кинуть  вони  їм  свої  останні,  завжди  відкладені,
завжди  заховані,  не  знані  нами,  безсмертні
істинні  монети  щастя,  аби  нарешті
всміхнулась  щиро  пара  на  втішнім
килимі?
[i]14  лютого  1922  р.,  Швейцарія[/i]
[i]
(1)    [b]Герта  Кеніг[/b]  -  дочка  австрійського  землевласника  Карла  Кеніга,  племінниця  відомого  зоолога  Александра  Кеніга  і  внучка    Леопольда  Кеніга,  того  самого    "Цукрового  короля"  Слобожанщини,  який  у  1874  році  купив  маєток  на  хуторі  Шарівка  неподалік  від  Харкова  у  братів  Гебенштрайтів.  Споруду  з  двома  баштами  він  перебудував  у  палац  і  насадив  чудовий  парк  з  екзотичними  деревами.  Зараз  сюди  приїздять  на  екскурсії  помилуватися  парком  і  прекрасним  занедбаним  палацом.  Герта  Кеніг  у  1904  році  після  смерті  діда  прийняла  на  себе  управління  спадщиною  і  разом  з  матір'ю  побувала  в  маєтку  у  Шарівці.    Від  1905  до  1921  року  проживала  в  Мюнхені.  В  цей  час  почала  публікувати  власні  вірші.  Її  літературний  салон  відвідували  відомі  письменники  і  художники  того  часу.  В  1915  році  почалося  її  знайомство  і  дружба  з  Рільке.  Для  Рільке  це  був  час  депресії  і  зневіри.  Задумані  ним  "Дуїнські  елегії",  які  він  вважав  головною  справою  свого  життя,  не  писалися.  До  цього  додавалися  проблеми  зі  здоров'ям  і  матеріальна  скрута.  Герта  Кеніг  стала  його  добрим  другом.  Вона  підтримувала  геніального  поета  фінансово  і  неодноразово  запрошувала  на  гостини  в  родовий  маєток  Боккель.  На  стіні  будинку  Герти  висіла  картина  Пікассо  "Родина  вуличних  акробатів".  Персонажі  з  цієї  картини  стали  персонажами  завершальної  "П'ятої  елегії",  написаної  одним  подихом  з  піднесенням,  яке  не  покидало  Рільке  після  написання  "Десятої  елегії".  Листування  Герти  Кеніг  з  Рільке  тривало  до  його  смерті.  В  листах  "Шановна  пані  Герта"  незабаром  перетворилася  на  "дорогу  подругу".  Вона  зберегла  всі  його  листи  (52),  видані  вже  після  її  смерті.  В  похилих  літах  Герта  Кеніг  написала  роман,  в  якому  пробразом  головної  героїні  стала  мати  Райнера  Марії  Рільке.
(2)  [b]Фрідріх  Сильний[/b]  (12/05/1694  -  01/02/1733)  -  курфюрст  Саксонский  Фрідріх  Август  I  і  король  Польський  Август  ІІ,  союзник  Петра  І  у  Північній  війні  проти  Швеції.  За  велику  фізичну  силу  (руками  гнув  підкови)  увійшов  в  історію  як  Август  Сильний.  Мав  одного  законного  сина  і  365  позашлюбних  дітей
(3)  [b]Subrisio  Saltat[/b]  (лат.)  -  посмішка  акробата
(4)  [b]Майдани  Парижа[/b]  були  місцем  вистав,  влаштовуваних  мандрівними  акторами.  На  Монмартрі  його  власник  Фернандо  поставив  шатро  цирку  на  пустирі  на  перехресті  вулиці  Мартір  і  бульвара  Рошешуар.  Пізніше  замість  шатра  була  збудована  капітальна  споруда,  а  цирк  одержав  назву  "Цирк  Медрано"  за  прізвищем  улюбленця  парижан  блазня  Бум-Бума.  Цирк  називали  Рожевою  ареною,  за  колір  його  купола.  "Рожевий  період"  Пікассо  пов'язують  з  цирком  Медрано.  Актори  цирку  надихнули  Пікассо  на  його  "акробатичну"  серію,  а  Рільке  -  на  П'яту  елегію,  яку  називають  "Акробатичною".  Трупа  мандрівних  акторів  могла  здатися  ідеальною  моделлю  сім'ї,  вони  вимушені  триматися  разом  у  світі,  для  якого  вони  маргинали.
(5)  [b]Madame  Lamort  [/b]-  пані  Смерть  (Madame  La  Mort)

Пабло  Пікассо  "Родина  вуличних  акробатів",  1905  р.  ("Рожевий  період"),  полотно,  олія,  Національна  галерея  мистецтв,  Вашингтон
Pablo  Picasso  Family  of  Saltimbanques,  1905,  (Picasso's  Rose  Period),  Oil  on  canvas,  National  Gallery  of  Art,  Washington,  D.C
Рільке  використав  фігури  з  картини  Пікассо  як  символи  "людської  діяльності...  завжди  в  дорозі,  без  певного  місця  проживання,  вони  подібні  тіням,  швидші  за  нас,  кому  не  вистачає  швидкості".  Хоча  картина  Пікассо  зображує  фігури  на  тлі  пустельного  ландшафту,  Рільке  описує  їх  стоячими  на  "зношеному  килимі",  щоб  підкреслити  "визначальну  самотність  та  ізоляцію  в  цьому  незбагненному  світі  Людини,  яка  з  дитинства  до  смерті  займається  своєю  професією  як  забавою,  не  відаючи,  чи  її  "надто  мале  просте"  не  перетвориться  на  "надто  велике  марне.""
[/i]
[b]Rainer  Maria  Rilke  DIE  FÜNFTE  ELEGIE[/b]
                   [i]Frau  Hertha  Koenig  zugeeignet[/i]
WER  aber  sind  sie,  sag  mir,  die  Fahrenden,  diese  ein  wenig
Flüchtigern  noch  als  wir  selbst,  die  dringend  von  früh  an
wringt  ein  wem,  wem  zu  Liebe
niemals  zufriedener  Wille?  Sondern  er  wringt  sie,
biegt  sie,  schlingt  sie  und  schwingt  sie,
wirft  sie  und  fängt  sie  zurück;  wie  aus  geölter,
glatterer  Luft  kommen  sie  nieder
auf  dem  verzehrten,  von  ihrem  ewigen
Aufsprung  dünneren  Teppich,  diesem  verlorenen
Teppich  im  Weltall.
Aufgelegt  wie  ein  Pflaster,  als  hätte  der  Vorstadt-
Himmel  der  Erde  dort  wehe  getan.  Und  kaum  dort,
aufrecht,  da  und  gezeigt:  des  Dastehns
großer  Anfangsbuchstab  .  .  .,  schon  auch,  die  stärksten
Männer,  rollt  sie  wieder,  zum  Scherz,  der  immer
kommende  Griff,  wie  August  der  Starke  bei  Tisch
einen  zinnenen  Teller.

Ach  und  um  diese
Mitte,  die  Rose  des  Zuschauns:
blüht  und  entblättert.  Um  diesen
Stampfer,  den  Stempel,  den  von  dem  eignen
blühenden  Staub  getroffnen,  zur  Scheinfrucht
wieder  der  Unlust  befrucheten,  ihrer
niemals  bewußten,  –  glänzend  mit  dünnster
Oberfläche  leicht  scheinlächelnden  Unlust.

Da:  der  welke,  faltige  Stemmer,
der  alte,  der  nur  noch  trommelt,
eingegangen  in  seiner  gewaltigen  Haut,  als  hätte  sie  früher
zwei  Männer  enthalten,  und  einer
läge  nun  schon  auf  dem  Kirchhof,  und  er  überlebte  den  andern,
taub  und  manchmal  ein  wenig
wirr,  in  der  verwitweten  Haut.

Aber  der  junge,  der  Mann,  als  wär  er  der  Sohn  eines  Nackens
und  einer  Nonne:  prall  und  strammig  erfüllt
mit  Muskeln  und  Einfalt.

Oh  ihr,
die  ein  Leid,  das  noch  klein  war,
einst  als  Spielzeug  bekam,  in  einer  seiner
langen  Genesungen  .  .  .  .

Du,  der  mit  dem  Aufschlag,
wie  nur  Früchte  ihn  kennen,  unreif,
täglich  hundertmal  abfällt  vom  Baum  der  gemeinsam
erbauten  Bewegung  (der,  rascher  als  Wasser,  in  wenig
Minuten  Lenz,  Sommer  und  Herbst  hat)  –
abfällt  und  anprallt  ans  Grab:
manchmal,  in  halber  Pause,  will  dir  ein  liebes
Antlitz  entstehn  hinüber  zu  deiner  selten
zärtlichen  Mutter;  doch  an  deinen  Körper  verliert  sich,
der  es  flächig  verbraucht,  das  schüchtern
kaum  versuchte  Gesicht  .  .  .  Und  wieder
klatscht  der  Mann  in  die  Hand  zu  dem  Ansprung,  und  eh  dir
jemals  ein  Schmerz  deutlicher  wird  in  der  Nähe  des  immer
trabenden  Herzens,  kommt  das  Brennen  der  Fußsohln
ihm,  seinem  Ursprung,  zuvor  mit  ein  paar  dir
rasch  in  die  Augen  gejagten  leiblichen  Tränen.
Und  dennoch,  blindlings,
das  Lächeln  .  .  .  .  .

Engel!  o  nimms,  pflücks,  das  kleinblütige  Heilkraut.
Schaff  eine  Vase,  verwahrs!  Stells  unter  jene,  uns  noch  nicht
offenen  Freuden;  in  lieblicher  Urne
rühms  mit  blumiger  schwungiger  Aufschrift:  "Subrisio  Saltat".
 Du  dann,  Liebliche,
du,  von  den  reizendsten  Freuden
stumm  Übersprungne.  Vielleicht  sind
deine  Fransen  glücklich  für  dich  –,
oder  über  den  jungen
prallen  Brüsten  die  grüne  metallene  Seide
fühlt  sich  unendlich  verwöhnt  und  entbehrt  nichts.
Du,
immerfort  anders  auf  alle  des  Gleichgewichts  schwankende  Waagen
hingelegte  Marktfrucht  des  Gleichmuts,
öffentlich  unter  den  Schultern.

Wo,  o  wo  ist  der  Ort  –  ich  trag  ihn  im  Herzen  –,
wo  sie  noch  lange  nicht  konnten,  noch  voneinander
abfieln,  wie  sich  bespringende,  nicht  recht
paarige  Tiere;  –
wo  die  Gewichte  noch  schwer  sind;
wo  noch  von  ihren  vergeblich
wirbelnden  Stäben  die  Teller
torkeln  .  .  .  .  .

Und  plötzlich  in  diesem  mühsamen  Nirgends,  plötzlich
die  unsägliche  Stelle,  wo  sich  das  reine  Zuwenig
unbegreiflich  verwandelt  –,  umspringt
in  jenes  leere  Zuviel.
Wo  die  vielstellige  Rechnung
zahlenlos  aufgeht.

Plätze,  o  Platz  in  Paris,  unendlicher  Schauplatz,
wo  die  Modistin,  Madame  Lamort,
die  ruhlosen  Wege  der  Erde,  endlose  Bänder,
schlingt  und  windet  und  neue  aus  ihnen
Schleifen  erfindet,  Rüschen,  Blumen,  Kokarden,  künstliche  Früchte  –,  alle
unwahr  gefärbt,  –  für  die  billigen
Winterhüte  des  Schicksals.
.  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .

Engel!:  Es  wäre  ein  Platz,  den  wir  nicht  wissen,  und  dorten,
auf  unsäglichem  Teppich,  zeigten  die  Liebenden,  die's  hier
bis  zum  Können  nie  bringen,  ihre  kühnen
hohen  Figuren  des  Herzschwungs,
ihre  Türme  aus  Lust,  ihre
längst,  wo  Boden  nie  war,  nur  an  einander
lehnenden  Leitern,  bebend,  –  und  könntens,
vor  den  Zuschauern  rings,  unzähligen  lautlosen  Toten:
 Würfen  die  dann  ihre  letzten,  immer  ersparten,
immer  verborgenen,  die  wir  nicht  kennen,  ewig
gültigen  Münzen  des  Glücks  vor  das  endlich
wahrhaft  lächelnde  Paar  auf  gestilltem
Teppich?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=949661
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.06.2022

Пабло Неруда 20 ВІРШІВ ПРО КОХАННЯ І ОДНА ПІСНЯ ВІДЧАЮ. ВІРШ 6

Я  пам'ятаю  тебе  такою,  як  в  останню  осінь.
В  тебе  був  сірий  берет  і  безтурботне  серце.
В  твоїх  очах  мерехтіла  вечірня  зоря.
І  листя  опадало  на  води  твоєї  душі.

Ти  трималася  за  мою  руку,  як  виноградна  лоза,
листя  вбирало  твій  голос,  тихий  і  безтурботний.
Від  вогню  здивування  пересихало  в  горлі.
Гіацинт  ніжності  синьо  огортав  мою  душу.

Мені  жаль  втрачати  твої  очі  і  ту  давню  осінь:
сірий  берет,  пташині  голоси  і  прихисток  серця,
якого  прагнули  мої  щирі  бажання,
і  мої  поцілунки  падали  щасливим  жаром.

Небо  з  тих  пір  корабель.  Поле  з  тих  пір  пагорб.
Пам'ять  про  тебе  світла,  в  димці,  як  тихе  озеро!
В  твоїх  очах  не  мерехтить  вечірня  зоря.
Сухе  осіннє  листя  кружляє  в  твоїй  душі.

[b]Pablo  Neruda  20  POEMAS  DE  AMOR  Y  UNA  CANCIÓN  DESESPERADA.  POEMA  6[/b]
TE  recuerdo  como  eras  en  el  último  otoño.
Eras  la  boina  gris  y  el  corazón  en  calma.
En  tus  ojos  peleaban  las  llamas  del  crepúsculo.
Y  las  hojas  caían  en  el  agua  de  tu  alma.

Apegada  a  mis  brazos  como  una  enredadera,
las  hojas  recogían  tu  voz  lenta  y  en  calma.
Hoguera  de  estupor  en  que  mi  sed  ardía.
Dulce  jacinto  azul  torcido  sobre  mi  alma.

Siento  viajar  tus  ojos  y  es  distante  el  otoño:
boina  gris,  voz  de  pájaro  y  corazón  de  casa
hacia  donde  emigraban  mis  profundos  anhelos
y  caían  mis  besos  alegres  como  brasas.

Cielo  desde  un  navío.  Campo  desde  los  cerros.
Tu  recuerdo  es  de  luz,  de  humo,  de  estanque  en
calma!
Más  allá  de  tus  ojos  ardían  los  crepúsculos.
Hojas  secas  de  otoño  giraban  en  tu  alma.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=949580
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.06.2022

Пабло Неруда СТО СОНЕТІВ ПРО КОХАННЯ. LXXI

Від  болю  до  болю  свої  острови  переходить  кохання
й  пускає  коріння,  що  потім  омиє  сльозами,
ніхто  не  зуміє,  ніхто  не  зуміє  звернути  з  дороги,
якою  направиться  серце  безмовно  й  безжально.

Ось  так  ми  з  тобою  шукаємо  місця,  на  іншій  планеті,
де  сіль  не  посміє  торкнутися  твого  волосся,
де  в  тому  виною  не  я,  що  зростають  печалі,
де  хліб  дістається  без  горя.

На  дальній  планеті,  таємній  і  зеленню  вкритій,
в  пустелі,  на  скелях  суворих,  на  мертвім  камінні,
своїми  руками  ми  зробимо  сховок  надійний,
і  будем  кохати,  без  болю,  без  рани,  безмовно,

та  тільки  не  буде  такого  кохання  в  безумному  місті,
де  люди  згасають  на  їхніх  балконах.

[b]Pablo  Neruda  CIEN  SONETOS  DE  AMOR.  LXXI[/b]
De  pena  en  pena  cruza  sus  islas  el  amor
y  establece  raíces  que  luego  riega  el  llanto,
y  nadie  puede,  nadie  puede  evadir  los  pasos
del  corazón  que  corre  callado  y  carnicero.

Así  tú  y  yo  buscamos  un  hueco,  otro  planeta
en  donde  no  tocara  la  sal  tu  cabellera,
en  donde  no  crecieran  dolores  por  mi  culpa,
en  donde  viva  el  pan  sin  agonía.

Un  planeta  enredado  por  distancia  y  follajes,
un  páramo,  una  piedra  cruel  y  deshabitada,
con  nuestras  propias  manos  hacer  un  nido  duro,
queríamos,  sin  daño  ni  herida  ni  palabra,
y  no  fue  así  el  amor,  sino  una  ciudad  loca
donde  la  gente  palidece  en  los  balcones.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=949579
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.06.2022

Артюр Рембо ВІДЧУТТЯ

В  блакитний  літній  вечір  я  бреду  стежками.
Лоскочуть  колоски,  зминається  трава.
Замріяний,  вчуваю  свіжість  під  ногами,    
В  вітрах  купається  розкрита  голова
 
Не  маю  жодних  слів,  всі  думи  прожену,
Душа  любов'ю  розквіта,  не  знає  міри.
Як  циган,  побреду  в  далеку  далину,  
З  Природою,  немов  з  коханою,  щасливий
[i]Березень  1870  р.[/i]
 
[b]Arthur  Rimbaud  SENSATION[/b]
Par  les  soirs  bleus  d'été,  j'irai  dans  les  sentiers,
Picoté  par  les  blés,  fouler  l'herbe  menue:
Rêveur,  j'en  sentirai  la  fraîcheur  à  mes  pieds.
Je  laisserai  le  vent  baigner  ma  tête  nue.
 
Je  ne  parlerai  pas,  je  ne  penserai  rien:
Mais  l'amour  infini  me  montera  dans  l'âme,
Et  j'irai  loin,  bien  loin,  comme  un  bohémien,
Par  la  Nature,  -  heureux  comme  avec  une  femme.
[i]  Mars  1870.  [/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=949491
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.06.2022

Артюр Рембо ПАМ'ЯТЬ

1
Вода  ясна,  як  сіль  в  сльозі  дитини,
Бліді  тіла  жінок  штурмує  разом  з  сонцем;
Шовки,  знамена  непорочних  лілій,  
На  мурі,  що  дівчатам  служить  охоронцем;
 
Жарт  ангелів;  -  Ні...  ріки  золотії
Хитають  руки  трав,  повільні  й  темні.
Їх  пологом  вкриває  синє  небо,
На  пагорб  кличе  прохолода  тіні.
 
ІІ
Ех!  Вкрився  брук  прозорою  рікою!
Від  дна  зринають  бульки  золотаві.
Дівчата  в  сукнях    мокрих,  полинялих,
Неначе  птахи,  скачуть  під  вербою.
 
Як  новий    луїдор,  блищить  купава,
Подружка  вірна  сонця,  наречена!  –  
У  люстро  вод  ревниво  гляне  з  неба  
Круг  сонця  -  цвіт  трояндовий  ласкавий.  

ІІІ
На  лузі  пані  нічого  робити,
То  ж  з  парасолі  тінь  для  сина  робить,
Малий  ступає  поруч  з  нею  гордо;
І  їй  читає  серед  трав  і  квітів
 
Із  томика  в  червоному  сап’яні!
Нікого  з  тисяч  ангелів  не  стане
На  тій  дорозі,  що  не  за  горами!
Там  будуть  люди,  холод  і  тумани.
 
IV
Дерев  печальні  руки,  ще  молода  трава!
В  злотому  ложі  місяць  квітень  спить  блаженно!
В  серпневі  вечори  прийде  утрат  гангрена,
На  берегах  гниючих  почне  свої  жнива!

Зітхає  вітер  над  верхів’ям  тополиним.
Тут,  під  фортечним  муром,  як  вона  ридає!
Але  ні  відгуку  з  ріки  не  долітає:
У  нерухомому  човні  колишній  милий.
 
V
Спинити  хмуру  гру  води  не  cмію!  
Недвижний  човен!  руки  без  роботи!  
Ніщо  не  сколихне,  ні  квіти  жовті,
Ні  сині,  що  цвітуть  у  водах  сірих.
 
Ох!  Порох  з  віт  верби  крило  змахнуло!
Давно  троянди  очерет  ковтає!
Чи  човен  мій  ланцюг  не  відпускає,
Чи  до  країв  заповнився  він  мулом?



[b]Arthur  Rimbaud  MÉMOIRE[/b]
I
L'eau  claire;  comme  le  sel  des  larmes  d'enfance,  
L'assaut  au  soleil  des  blancheurs  des  corps  de  femmes;  
la  soie,  en  foule  et  de  lys  pur,  des  oriflammes  
sous  les  murs  dont  quelque  pucelle  eut  la  défense;  
 
l'ébat  des  anges;  -  Non...  le  courant  d'or  en  marche,  
meut  ses  bras,  noirs,  et  lourds,  et  frais  surtout,  d'herbe.  Elle
sombre,  ayant  le  Ciel  bleu  pour  ciel-de-lit,  appelle
pour  rideaux  l'ombre  de  la  colline  et  de  l'arche.
 
II
Eh  !  l'humide  carreau  tend  ses  bouillons  limpides!
L'eau  meuble  d'or  pâle  et  sans  fond  les  couches  prêtes.
Les  robes  vertes  et  déteintes  des  fillettes
font  les  saules,  d'où  sautent  les  oiseaux  sans  brides.
 
Plus  pure  qu'un  louis,  jaune  et  chaude  paupière,
le  souci  d'eau  -  ta  foi  conjugale,  ô  l'Épouse!  -
au  midi  prompt,  de  son  terne  miroir,  jalouse
au  ciel  gris  de  chaleur  la  Sphère  rose  et  chère.
 
III
Madame  se  tient  trop  debout  dans  la  prairie
prochaine  où  neigent  les  fils  du  travail;  l'ombrelle
aux  doigts  ;  foulant  l'ombelle;  trop  fière  pour  elle;
des  enfants  lisant  dans  la  verdure  fleurie
 
leur  livre  de  maroquin  rouge!  Hélas,  Lui,  comme
mille  anges  blancs  qui  se  séparent  sur  la  route,
s'éloigne  par-delà  la  montagne!  Elle,  toute
froide,  et  noire,  court!  après  le  départ  de  l'homme!
 
IV
Regret  des  bras  épais  et  jeunes  d'herbe  pure!
Or  des  lunes  d'avril  au  coeur  du  saint  lit!  Joie
des  chantiers  riverains  à  l'abandon,  en  proie
aux  soirs  d'août  qui  faisaient  germer  ces  pourritures!
 
Qu'elle  pleure  à  présent  sous  les  remparts!  l'haleine
des  peupliers  d'en  haut  est  pour  la  seule  brise.
Puis,  c'est  la  nappe,  sans  reflets,  sans  source,  grise:
un  vieux,  dragueur,  dans  sa  barque  immobile,  peine.
 
V
Jouet  de  cet  oeil  d'eau  morne,  je  n'y  puis  prendre,
ô  canot  immobile!  oh!  bras  trop  courts!  ni  l'une
ni  l'autre  fleur:  ni  la  jaune  qui  m'importune,
là;  ni  la  bleue,  amie  à  l'eau  couleur  de  cendre.
 
Ah!  la  poudre  des  saules  qu'une  aile  secoue!
Les  roses  des  roseaux  dès  longtemps  dévorées!
Mon  canot,  toujours  fixe;  et  sa  chaîne  tirée
Au  fond  de  cet  oeil  d'eau  sans  bords,  -  à  quelle  boue?  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=949490
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.06.2022

Оліверіо Хірондо БЕЗКРОВНЕ РОЗДВОЄННЯ

Завжди  коли  руки  моєї
торкається  чужа  рука  то  сполучається  з  моєю
і  твориться  одна  рука.

Коли  я  хочу  сісти
то  помічаю  що  моє  тіло
всідається  у  інше  тіло  що  встало  звідти
куди  сідаю  я

І  у  належний  час
заходячи  в  будинок,
я  відчуваю  що  вже  був  тут
до  того  як  прийшов.

Тому  цілком  можливо  потраплю  не  в  свою  могилу,
коли  на  мене  виливатимуть  заїжджені  слова,
я  вже  знайду  у  домовині
одягнений  кістяк,
що  позіхає  від  банальих  слів  й  притворних  сліз.

[b]Oliverio  Girondo  DICOTOMÍA  INCRUENTA[/b]
Siempre  llega  mi  mano
más  tarde  que  otra  mano  que  se  mezcla  a  la  mía
y  forman  una  mano.

Cuando  voy  a  sentarme
advierto  que  mi  cuerpo
se  sienta  en  otro  cuerpo  que  acaba  de  sentarse
adonde  yo  me  siento.

Y  en  el  preciso  instante
de  entrar  en  una  casa,
descubro  que  ya  estaba
antes  de  haber  llegado.

Por  eso  es  muy  posible  que  no  asista  a  mi  entierro,
y  que  mientras  me  rieguen  de  lugares  comunes,
ya  me  encuentre  en  la  tumba,
vestido  de  esqueleto,
bostezando  los  tópicos  y  los  llantos  fingidos.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=949400
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.06.2022

Оліверіо Хірондо ГОРОДНЄ ПУГАЛО, ЧАСТИНА 1

Мені  наплювати,  які  жінка
має  груди,  як  магнолії,  чи  як  засушений  інжир:
її  шкіра  як  персик  чи  як  наждачний  папір.
Прийміть  рівною  нулю  значимість
факту,  що  у  неї  на  світанку  дихання  звабливе
чи  від  нього  дохнуть  комахи.
Я  цілком  здатен  витерпіти
ніс,  який  візьме  перше  місце
на  виставці  моркви;
Але  все  ж!  –  у  цьому  я  непохитний  –
я  не  вибачу  ні  в  якому  разі,  якщо  вона  не  здатна  літати!
Якщо  вона  не  здатна  літати,  то  марнує  час,  намагаючись  мене  спокусити!
Це  –  а  не  щось  інше  –  причина  того,  що  моя  закоханість
у  Марію  Луїзу  настільки  шалена.
Чи  хвилюють  мене  її  надуті  губи  і  її  сірчанокислі  ревнощі?
Чи  хвилюють  мене  її  ноги,  як  у  качки,
і  її  передбачувана  прихована  лють?
Марія  Луїза  була  справжньою  пір’їнкою!
На  світанку  вона  летіла  зі  спальні  на  кухню,
з  кухні  до  комірчини.
Пурхаючи,  готувала  сорочку  до  ванни,
літала  в  магазин,  по  господарству...
З  яким  нетерпінням  я  чекав,  що  вона  повернеться,  прилетить,
коли  інші  навколо  ходять!
Там  далеко,  загубившись  серед  хмар,  рожевіє  точка.
„Маріє  Луїзо!  Маріє  Луїзо!”...  і  за  декілька  секунд
вона  вже  обіймає  мене  своїми  ногами  пір’їнами,
щоб  підхопити,  злетіти  з  будь-якого  місця.
Протягом  кілометрів  мовчання  ми  вигадували  пестощі,
які  нас  переносили  до  раю;
Протягом  годин  ми  вили  гніздечко  в  хмарах,
як  два  ангели,  і  раптом
штопор,  сухий  лист,
вимушена  посадка  через  спазм.
Яке  щастя  мати  таку  жінку,  таку  легку...,
хоча  ми  час  від  часу  дивимося  на  зірки!
Яке  щастя  проводити  день  у  хмарах...
проводити  ніч  разом  у  польоті!
Після  зустрічі  з  ефірною  жінкою,
що  здатна  дати  нам  якась  приземлена  гарна  жінка?
Хіба  не  суттєва  різниця
жити  з  коровою  чи  жінкою,
у  якої  сідниці  на  відстані  сімдесят  вісім  футів  від  землі?
Принаймі  я  не  здатен  розуміти,
як  можна  спокуситися  жінкою  пішоходом
і  докладати  багато  зусиль  для  зачаття,
я  навіть  уявити  не  можу,
як  можна  звикнути,  що  кохана  більше  не  літає.
[i]1  фут  =  30,48  см
78  футів  =  23,7744  м[/i]

[b]Oliverio  Girondo  Espantapajaros,  Part  1[/b]
No  se  me  importa  un  pito  que  las  mujeres  
tengan  los  senos  como  magnolias  o  como  pasas  de  higo;  
un  cutis  de  durazno  o  de  papel  de  lija.  
Le  doy  una  importancia  igual  a  cero,  
al  hecho  de  que  amanezcan  con  un  aliento  afrodisíaco  
o  con  un  aliento  insecticida.  
Soy  perfectamente  capaz  de  soportarles  
una  nariz  que  sacaría  el  primer  premio  
en  una  exposición  de  zanahorias;  
¡pero  eso  sí!  -y  en  esto  soy  irreductible
-  no  les  perdono,  bajo  ningún  pretexto,  que  no  sepan  volar.  
Si  no  saben  volar  ¡pierden  el  tiempo  las  que  pretendan  seducirme!  
Ésta  fue  -y  no  otra-  la  razón  de  que  me  enamorase,  
tan  locamente,  de  María  Luisa.  
¿Qué  me  importaban  sus  labios  por  entregas  y  sus  encelos  sulfurosos?
 ¿Qué  me  importaban  sus  extremidades  de  palmípedo  
y  sus  miradas  de  pronóstico  reservado?  
¡María  Luisa  era  una  verdadera  pluma!  
Desde  el  amanecer  volaba  del  dormitorio  a  la  cocina,  
volaba  del  comedor  a  la  despensa.  
Volando  me  preparaba  el  baño,  la  camisa.  
Volando  realizaba  sus  compras,  sus  quehaceres...  
¡Con  qué  impaciencia  yo  esperaba  que  volviese,  volando,  
de  algún  paseo  por  los  alrededores!  
Allí  lejos,  perdido  entre  las  nubes,  un  puntito  rosado.  
"¡María  Luisa!  ¡María  Luisa!"...  y  a  los  pocos  segundos,  
ya  me  abrazaba  con  sus  piernas  de  pluma,  
para  llevarme,  volando,  a  cualquier  parte.  
Durante  kilómetros  de  silencio  planeábamos  una  caricia  
que  nos  aproximaba  al  paraíso;  
durante  horas  enteras  nos  anidábamos  en  una  nube,  
como  dos  ángeles,  y  de  repente,  
en  tirabuzón,  en  hoja  muerta,  
el  aterrizaje  forzoso  de  un  espasmo.  
¡Qué  delicia  la  de  tener  una  mujer  tan  ligera...,  
aunque  nos  haga  ver,  de  vez  en  cuando,  las  estrellas!  
¡Que  voluptuosidad  la  de  pasarse  los  días  entre  las  nubes...  
la  de  pasarse  las  noches  de  un  solo  vuelo!  
Después  de  conocer  una  mujer  etérea,  
¿puede  brindarnos  alguna  clase  de  atractivos  una  mujer  terrestre?
¿Verdad  que  no  hay  diferencia  sustancial  
entre  vivir  con  una  vaca  o  con  una  mujer  
que  tenga  las  nalgas  a  setenta  y  ocho  centímetros  del  suelo?  
Yo,  por  lo  menos,  soy  incapaz  de  comprender  
la  seducción  de  una  mujer  pedestre,  
y  por  más  empeño  que  ponga  en  concebirlo,  
no  me  es  posible  ni  tan  siquiera  imaginar  
que  pueda  hacerse  el  amor  más  que  volando.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=949397
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.06.2022

Семюель Бекет БЕЗ НАЗВИ

Моя  дорога  зникає  в  пісках
між  берегами  з  гальки  й  дюнами
літній  дощ  ридає  над  моїм  життям,
моє  життя  висковзує  й  втікає  
наприкінці  у  свій  початок
 
Мій  спокій  там  за  пологом  туману
де  я  не  буду  долати    
ці  довгі  перетини  порогів
й  селитися  у  просторі  дверей
що  відкриваються  і  закриваються
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=FXk2zvL6v8M[/youtube]

[b]Samuel  Beckett  UNTITLED[/b]
My  way  is  in  the  sand  flowing
between  the  shingle  and  the  dune
the  summer  rain  rains  on  my  life,
on  me  my  life  harrying  fleeing
to  its  beginning  to  its  end

My  peace  is  there  in  the  receding  mist
when  I  may  cease  from  treading  these  long  shifting  thresholds
and  live  the  space  of  a  door
that  opens  and  shuts



je  suis  ce  cour  de  sable  qui  glisse
entre  le  galet  et  le  dune
le  pluie  d'etre  pleur  sur  ma  vie
sur  moi  ma  vie  qui  me  fuit  me  poursuit
et  finira  le  jour  de  son  commencement

cher  instant  je  te  vois
dan  ce  rideau  de  brume  qui  recule
ou  je  n'aurai  plus  a  fouler  ces  long  seuils  mouvants
et  vivrai  le  temps  d'une  porte
qui  s'ouvre  et  se  referme

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=949320
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.06.2022

Семюель Бекет КАСКАНДО

1
Чому  б  звичайній  безнадії
від  випадкового
потоку  слів

не  бути  кращою  розриву  чи  збайдужіння

години  після  того  як  ти  пішла  такі  свинцеві
вони  завжди  вповзають  надто  швидко
намагаються  бездумно  чіплятися  за  ліжко
воскрешати  прах  давнього  кохання
очниці  заповнити  очима  подібними  твоїм  очам
ось  це  занадто  завжди  краще  ніж  ніколи
пітьмою  слід  залити  твоє  обличчя
повторюючи  знову  за  дев’ять  днів  не  повернеш  кохання
ні  за  дев’ять  місяців
ні  за  дев’ять  життів

2
повторюючи  знову
якщо  мене  ти  не  навчиш  я  не  навчуся
повторюючи  знову  це  востаннє
навіть  востаннє
востаннє  мить  прохання
востаннє  мить  кохання
від  розуміння  удавати  нерозуміння
останнього  що  навіть  сказане  востаннє
якщо  мене  ти  не  кохаєш,  не  буду  я  коханим
якщо  тебе  я  не  кохаю,  не  буду  я  кохати

у  серці  знову  відтінки  незрозумілих  слів
любов  любов  любов  глухі  удари  давнім  поршнем
товчуть  незмінну
каламуть  зі  слів
боюся  знову
некохання
кохання  не  до  тебе
бути  коханим  і  не  тобою
від  розуміння  удавати  нерозуміння
удавати

Я  і  всі  інші  які  тебе  кохатимуть
якщо  вони  тебе  кохають

3
у  разі  якщо  вони  тебе  кохають

[b]Samuel  Barclay  „Cascando”[/b]
1
why  not  merely  the  despaired  of
occasion  of
wordshed

is  it  not  better  abort  than  be  barren

the  hours  after  you  are  gone  are  so  leaden
they  will  always  start  dragging  too  soon
the  grapples  clawing  blindly  the  bed  of  want
bringing  up  the  bones  the  old  loves
sockets  filled  once  with  eyes  like  yours
all  always  is  it  better  too  soon  than  never
the  black  want  splashing  their  faces
saying  again  nine  days  never  floated  the  loved
nor  nine  months
nor  nine  lives

2
saying  again
if  you  do  not  teach  me  I  shall  not  learn
saying  again  there  is  a  last
even  of  last  times
last  times  of  begging
last  times  of  loving
of  knowing  not  knowing  pretending
a  last  even  of  last  times  of  saying
if  you  do  not  love  me  I  shall  not  be  loved
if  I  do  not  love  you  I  shall  not  love

the  churn  of  stale  words  in  the  heart  again
love  love  love  thud  of  the  old  plunger
pestling  the  unalterable
whey  of  words

terrified  again
of  not  loving
of  loving  and  not  you
of  being  loved  and  not  by  you
of  knowing  not  knowing  pretending
pretending

I  and  all  the  others  that  will  love  you
if  they  love  you

3
unless  they  love  you

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=949317
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.06.2022

Волт Вітмен 33. ПІСНЯ ПРО СЕБЕ

Простір  і  час!  Зараз  я  бачу,  що  дійсно  їх  розумію,
Що  розумію,  коли  валяюся  на  траві,
Що  розумію,  коли  самотній  лежу  в  своєму  ліжку,
І  коли  гуляю  на  березі  під  згасаючими  ранковими  зорями.

Мої  зв'язки  й  обов'язки  зникають,  мої  лікті  впираються  в  морські  западини,
я  йду  по  краю  гірських  хребтів,  мої  долоні  розгороджують  континенти,
Я  починаю  задумане  мною.

Від  міських  чотирикутних  будинків  -  до  рублених  хатин,  заселених  лісорубами,
По  узбіччю  великих  доріг,  уздовж  сухих  балок  і  русел  річок,
Прополювати  свої  грядки  цибулі  чи  поливати  грядки  моркви  й  пастернаку,
Обпікаючи  щиколотки  розпеченим  піском,  тягти  свій  човен  вниз  по  обмілілій  річці,
Де  кугуар  крадеться  тут  і  там  над  самою  головою,  де  самець  нападає  на  мисливця,
Де  гримуча  змія  гріє  на  камені  розімліле  тіло,  де  видра  поїдає  рибу,
Де  алігатор,  покритий  твердими  пластинами,  спить  в  заболоченій  протоці,
Де  шукає  корінців  чи  меду  чорний  ведмідь,  де  бобри  збурюють  намул
                                   своїми  весловидними  хвостами;
Над  вирощеною  цукровою  тростиною,  над  жовтим  цвітом  плантацій  бавовни,
                                   над  рисом  в  його  низьких  залитих  водою  чеках,
Над  гостроверхими  будинками  фермерів  з  округлостями  навозних  куч
                                   і  стрункими  ринвами  водостоків,
Над  західною  хурмою,  над  довголистою  кукурудзою,  над  ніжним
                                   блакитним  цвітом  льону,
Над  білою  і  бурою  гречкою,  там  я  дзижчу  і  гуду  з  усіма,
Над  засмаглою  зеленню  жита,  коли  воно  хвилюється  і  темніє  від  вітру;
Збиратися  на  гори,  обережно  підтягуючись  вгору,  чіпляючись
                                   за  низько  звисаючі  гілки,
Йти  стежкою,  протоптаною  в  травах,  і  пробиватися  крізь  наїжачене  листя,
Де  посвист  перепілки  серед  лісів  і  полів  пшениці,
Де  в  липні  літають  вечорами  кажани,  де  великий  золотий  жук  (1)  падає  в  пітьмі,
Де  джерело  пробивається  з-під  коренів  старого  дерева  і  біжить  на  луг,
Де  стоять  корови  і  відганяють  мух  здригаючись,  тремтячи  своєю  шкірою,
Де  кухня  завішена  марлею,  де  камін  з  чавунною  решіткою,  де  з  крокв
                                   фестонами  спадає  павутина;
Де  гримлять  удари  молота,  де  обертаються  циліндри  друкарської  машини,
Де  в  людини  під  її  ребрам,  рвучись  від  болю,  б'ється  серце,
Де  грушовидний  аеростат  пливе  вгорі  (я  сам  пливу  у  ньому
                                   й  спокійно  дивлюся  вниз,)
Де  рухається  самохідний  віз  мов  на  аркані,  де  в  теплих  камерах
                                   блідо-зелені  яйця  засипані  піском,
Де  мати-кит  пливе  з  своїм  дитям  й  ніколи  його  не  покидає,
Де  тягне  за  собою  пароплав  шлейф  диму,
Де  чорним  осколком  розсікає  воду  плавник  акули,
Де  напівобвуглений  бриг  несе  незнана  течія,
Де  обростає  черепашками  його  зітліла  палуба,  де  мертвяки  гниють  внизу;
Де  прапор  з  полинялими  зірками  проносять  на  чолі  полків,
Що  наближаються  до  видовженого  острова  Манхеттена,
Під  Ніагарою,  де  водопад  немов  вуаллю  закриває  моє  обличчя,
Біля  порогу,  біля  колоди  з  міцного  дерева  на  вулиці,
На  іподромі  чи  насолоджуючись  пікніком  чи  джигою  чи  добре  граючи  в  бейсбол,
На  парубоцькій  вечірці  з  сороміцькими  дотепами,  іронічними  вільностями,
                                   танцями  на  бику(2),  пиятикою,  реготом,
Перевіряти  біля  яблучного  преса  солодкість  темного  сусла,  смокчучи
                                   сік  крізь  соломинку,
Хотіти  на  чистці  яблук  цілувати  кожен  знайдений  мною  рум'яний  фрукт,
На  зібраннях,  в  пляжному  товаристві,  зустрічах  з  друзями,  на  спільній
                                   чистці  кукурудзи,  спорудженні  гуртом  будинку  для  сусіда;
Де  звучить  дивовижне  дзюрчання,  квохтання,  крики  і  плачі  птаха-пересмішника,
Де  ожеред  сіна  стоїть  біля  хліва,  де  розсипані  сухі  стебла,  де  племінна  корова
                                   чекає  в  сараї,
Де  бугай  успішно  робить  свою  чоловічу  роботу,  де  жеребець  з  кобилою,
                                   де  півень  топче  курку,
Де  телиці  пасуться,  де  гуси  хапають  свій  корм  короткими  ривками,
Де  вечірні  тіні  тягнуться  в  безмежну,  навіваючу  сум  прерію,
Де  розповзаються  стада  бізонів  заповнюючи  квадратні  милі  повсюди,
Де  виблискують  колібрі,  де  багатолітні  лебеді  вигинають  і  повертають  шиї,
Де  срібляста  чайка  носиться  вздовж  берега,  де  вона  сміється  своїм  сміхом,
                                   схожим  на  людський  сміх,
Де  бджолині  вулики  поставлені  в  ряд  на  сірому  помості  в  саду,  наполовину
                                   сховані  високими  бур'янами,
Де  куріпки  з  обідком  на  шиї  всілися  на  ночівлю  кружком  головами  назовні,
Де  похоронні  дроги  заїзджають  під  арку  цвинтарних  воріт,
Де  взимку  вовки  виють  серед  снігових  заметів  і  скрижанілих  дерев,
Де  жовтоголова  кваква  ходить  по  краю  болота  вночі  і  поїдає  дрібних  рачків,
Де  сплески  плавців  і  пірнальників  охолоджують  полуденну  спеку,
Де  зелений  коник  грає  на  своїй  монохромній  сопілці  під  горіховим  деревом
                                   біля  криниці,
Через  баштан  і  поле  огірків  зі  сріблястим  листям,  через  солончак  чи  апельсиновий  сад
                                   чи  мимо  конічних  ялин,
Через  спортивний  зал,  через  салон  з  портьєрами,  через  офіс  і  мерію;
Я  радію  рідним  і  радію  чужинцям,  радію  новому  і  старому,
Радію  звичайній  жінці  так  само  як  і  красуні,
Радію  квакерші  (3),  коли  вона  знімає  свій  капорі  і  мелодійно  говорить,
Радію  хоровим  співам  у  побіленій  церкві,
Радію  натхненній  мові  схвильованого  проповідника-методиста,  старанно
                                   переконуючого  християнське  зібрання;
Розглядаю  цілісінький  ранок  вітрини  Бродвея,  приплюснувши  кінчик  свого  носа
                                   до  товстого  дзеркального  скла,
Того  ж  дня  блукаю  до  вечора  задерши  своє  обличчя  до  хмар  чи  опустивши  вниз  по  провулку
                                   чи  вздовж  берега,
Мої  права  і  ліва  рука  обіймають  по  обидва  боки  двох  друзів,  а  я  посередині;
Додому  приходжу  з  зухвалим  дикуном,  (він  приїде  услід  за  мною,  коли  закінчиться  день,)
Далеко  від  людських  осель  вивчати  сліди  тварин  або  відбитки  мокасинів,
Біля  лікарняного  ліжка  подавати  лимонад  пацієнту  в  гарячці,
Наблизитися  до  трупа  в  труні,  коли  все  стихне,  роздивитися  його  при  свічці;
Побувати  в  кожному  порту  з  товарами  і  пригодами,
Поспішати  в  нинішньому  натовпі,  нетерплячому  і  ненадійному,  як  всякий,
Розлючений  тим,  кого  ненавиджу,  готовий  в  шаленстві  його  зарізати,
Опівночі  на  самоті  на  задньому  дворі  мої  думки  біжать  далеко  від  мене,
Гуляти  на  древніх  пагорбах  Іудеї  поряд  з  прекрасним  милосердним  Богом,
Мчати  крізь  простір,  мчати  в  небі  серед  зірок,
Мчати  мимо  семи  планет  і  широкого  кільця  діаметром  вісімдесят  тисяч  миль,
Мчати  крізь  метеоритні  хвости,  розкидати  вогненні  кулі,  як  інші,
Нести  юний  півмісяць,  який  в  своїй  утробі  несе  свою  круглу  маму,
Штурмувати,  насолоджуватися,  планувати,  кохати,  застерігати,
Підтримувати  і  наповнювати,  з'являтися  і  зникати,
Ступати  вдень  і  вночі  такими  дорогами.

Я  навідуюся  в  сади  планети  і  дивлюся  на  плоди,
Я  дивлюся  на  квінтільйони  стиглих  і  дивлюся  на  квінтільйони  зелених

Я  здійснюю  такі  польоти  над  течіями  і  насичую  душу,
Мій  курс  пролягає  глибше,  ніж  досягає  лот.

Я  поєдную  в  собі  матеріальне  і  духовне,
Жодна  сторожа  не  здатна  мене  втримати,  жоден  закон  мені  не  завадить.

Я  лише  ненадовго  ставлю  на  якір  свій  корабель,
Мої  посланці  відправляються  вдаль  і  повертаються  до  мене.

Я  йду  полювати  на  полярних  пушних  звірів  і  тюленів,  перестрибую  розщілини
                                   з  палицею  з  гострим  гаком,  чіпляючись  за  уламки,  крихкі  й  блакитні.

Я  забираюся  на  ніс  корабля,
Пізно  вночі  я  займаю  своє  місце  на  марсовій  площадці,
Ми  пливемо  арктичним  морем,  в  ньому  цілком  достатньо  світла,
Завдяки  чистому  повітрю,  мене  оточує  дивовижна  краса,
Гігантські  крижані  масиви  пливуть  мимо  мене  і  я  пливу  мимо  них,
                                   у  всіх  напрямках  рівнинний  пейзаж,
Білі  вершини  гір  показуються  вдалині,  я  направляю  свою  фнтазію  до  них,
Ми  наближаємося  до  якогось  грандіозного  поля  битви,  в  яку  ми  скоро  вступимо,
Ми  минаємо  сторожові  пости  великого  табору,  ми  ступаємо  безшумно  і  обережно,
Або  ми  входимо  на  околиці  великого  і  зруйнованого  міста,
Руйнування  і  запустіння  архітектури  більші,  ніж  у  всіх  існуючих  містах  на  землі.

Я  найманець,  я  стаю  табором,  запаливши  сторожові  вогні,
Я  викидаю  з  ліжка  нареченого  і  сам  залишаюся  з  нареченою,
Я  всю  ніч  притискаю  її  до  моїх  стегон  і  губ.

Мій  голос  це  голос  дружини,  голосіння  біля  перил  сходів,
Принесли  тіло  чоловіка,  мокрого  і  утопленого.

Я  розумію  велич  сердець  героїв,
Мужність  нинішнього  часу  і  всіх  часів,
Капітан  бачить  юрму  людей  і  дрейфуючий  гинучий  пароплав,  і  Смерть
                                   слідує  за  ним  всюди  в  шторм,
Як  він  неухильно  слідує  за  ним,  не  відступаючи  ні  на  дюйм,  і  зберігає
                                   вірність  вдень  і  вночі,
І  пише  крейдою  великими  літерами  на  дошці,  Тримайтеся,  ми  вас  не  покинемо;
Як  він  йшов  за  ними  і  змінював  курс  три  дні  і  не  відставав,
Як  він  нарешті  врятував  безпорадних  людей,
Як  дивилися  виснажені  жінки  в  обвислому  одязі,  коли  відпливали  геть
                                   від  приготованої  для  них  могили,
Яке  мовчання  дітей  з  постарілими  обличчями  і  врятованих  хворих,
                                   і  колюча  щетина  неголених  чоловіків;
Я  все  це  вбираю,  воно  мені  до  смаку,  це  мені  дуже  подобається,  це  стає  моїм,
Я  людина,  я  страждав,  я  був  там.

Пристрасть  і  незворушність  мучеників,
Стара  мати,  засуджена  як  відьма  до  спалення
                                   сухими  дровами,  її  діти  дивляться  на  неї,
Переслідуваний  раб,  знесилений  погонею,  спітнілий,  схилився  на  паркан,  задихаючись,
Судома  пронизує  гострим  болем  його  ноги  і  шию,  несуть  смерть  картеч  і  кулі,
Все  це  я,  мої  відчуття.

Це  я  переслідуваний  раб,  це  я  здригаюся  від  укусів  собак,
Пекло  і  відчай  обрушилися  на  мене,  стріляють  і  стріляють  снайпери,
Я  чіпляюся  за  кілки  паркану,  моя  кров  стікає  і  спікається  з  брудом  на  моїй  шкірі,
Я  падаю  на  траву  і  щебінь,
Вершники  пришпорюють  своїх  задкуючих  коней,  тягнуть  ближче,
Знущаються  з  моїх  оглухлих  вух  і  жорстоко  б'ють  мене  гарапником  по  голові.

Страждання  стає  одним  з  моїх  убрань,
Я  не  розпитую  у  пораненого,  що  він  відчуває,  я  сам  стаю  пораненим,
Мій  біль  викликає  злість  до  себе,  коли  я  спираюся  на  ціпок  і  спостерігаю.

Я  пожежник  з  розчавленою  грудною  кліткою,
Обрушена  стіна  поховала  мене  під  своїми  уламками,
Я  вдихаю  вогонь  і  дим,  я  чую,  як  криком  кричать  мої  товариші,
Я  чую  віддалений  стук  їхніх  багрів  і  лопат,
Вони  відтягують  балки,  вони  обережно  піднімають  мене.

Я  лежу  під  нічним  вітром  в  моїй  червоній  формі,  це  задля  мене  всеохоплююча  тиша,
Ніщо  не  причиняє  болю,  я  лежу  змучений,  але  не  такий  вже  й  нещасний,
Бліді  і  прекрасні  обличчя  навколо  мене,  вони  зняли  з  голів  пожежні  каски,
Люди,  які  опустилися  на  коліна,  зникають  зі  світлом  ліхтарів.

Далекі  і  померлі  оживають,
Вони,  як  годинник,  одночасно  показують  і  вимірюють  час,  я  сам  є  годинником.

Я  старий  артилерист,  я  розповідаю  як  артилерія  обстрілювала  мій  форт,
Я  там  знову.

Знову  тривалий  гуркіт  барабанів,
Знову  обстріл  з  гармат  і  мінометів,
Знову  в  моїх  сторожких  вухах  зустрічна  канонада.

Я  учасник,  я  бачу  і  чую  все,
Ридання,  прокляття,  рев,  радісні  крики  при  влучних  пострілах,
Санітарний  фургон  повільно  проїздить,  залишаючи  за  собою  червоні  краплі,
Робітники  знаходять  руйнування,  роблять  невідкладний  ремонт,
В  пробоїну  даху  падає  граната,  віялоподібний  вибух,
Шум  падаючих  зверху  кінцівок,  голів,  каменю,  дерева,  заліза.

Знову  хрипіння  на  губах  мого  вмираючого  генерала,  він  сердито  махає  своєю  рукою,
Він  втягує  повітря  зі  згустками  крові  Не  думайте  про  мене  -  думайте  -  укріплення  позицій.

[i](1)  Золотий  жук  або  жук  золота  черепаха  (Charidotella  sexpunctata)    -  неймовірної  краси  дивовижний  витвір  природи.  Живе  тільки  в  Північній  Америці.  Довжина  5  -  7  мм.  Прозорий  панцир  наповнений  рідиною.  Через  клапани  жук  регулює  кількість  і  склад  рідини  і  може  змінювати  своє  забарвлення.  Золотий,  червоний,  зелений,  але  незмінно  яскравий  і  блискучий,  як  виріб  з  дорогоцінного  каменю.  В  разі  небезпеки  падає  на  землю  і  губиться  в  траві.  У  мертвого  жука  висихає  рідина  в  панцирі  і  він  стає  безбарвним.
(2)  Танець  на  механічному  бику  -  поширена  розвага  ковбоїв[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=sgYNUXb4IEo[/youtube]
(3)  Ква́кери  (офіційна  назва  Релігійна  Спілка  Друзів,    початкова  назва  Християнська  Спілка  Друзів  Внутрішнього  Світла)  -  протестантська  конфесія  у  християнстві,  відома  запереченням  насилля  у  будь-якій  формі,  а  також  широкою  соціальною  діяльністю,  спрямованою  на  утвердження  у  суспільстві  ідеалів  гуманізму  та  пацифізму.  Заснував  цю  течію  Джордж  Фокс  у  1652  році.  
 [/i]

[b]Walt  Withman    33.  SONG  OF  MYSELF[/b]
Space  and  Time!  now  I  see  it  is  true,  what  I  guess'd  at,
 What  I  guess'd  when  I  loaf'd  on  the  grass,
 What  I  guess'd  while  I  lay  alone  in  my  bed,
 And  again  as  I  walk'd  the  beach  under  the  paling  stars  of  the  morning.

 My  ties  and  ballasts  leave  me,  my  elbows  rest  in  sea-gaps,
 I  skirt  sierras,  my  palms  cover  continents,
 I  am  afoot  with  my  vision.

 By  the  city's  quadrangular  houses—in  log  huts,  camping  with  lumber-men,
 Along  the  ruts  of  the  turnpike,  along  the  dry  gulch  and  rivulet  bed,
 Weeding  my  onion-patch  or  hosing  rows  of  carrots  and  parsnips,
 crossing  savannas,  trailing  in  forests,
 Prospecting,  gold-digging,  girdling  the  trees  of  a  new  purchase,
 Scorch'd  ankle-deep  by  the  hot  sand,  hauling  my  boat  down  the
 shallow  river,
 Where  the  panther  walks  to  and  fro  on  a  limb  overhead,  where  the
 buck  turns  furiously  at  the  hunter,
 Where  the  rattlesnake  suns  his  flabby  length  on  a  rock,  where  the
 otter  is  feeding  on  fish,
 Where  the  alligator  in  his  tough  pimples  sleeps  by  the  bayou,
 Where  the  black  bear  is  searching  for  roots  or  honey,  where  the
 beaver  pats  the  mud  with  his  paddle-shaped  tall;
 Over  the  growing  sugar,  over  the  yellow-flower'd  cotton  plant,  over
 the  rice  in  its  low  moist  field,
 Over  the  sharp-peak'd  farm  house,  with  its  scallop'd  scum  and
 slender  shoots  from  the  gutters,
 Over  the  western  persimmon,  over  the  long-leav'd  corn,  over  the
 delicate  blue-flower  flax,
 Over  the  white  and  brown  buckwheat,  a  hummer  and  buzzer  there  with
 the  rest,
 Over  the  dusky  green  of  the  rye  as  it  ripples  and  shades  in  the  breeze;
 Scaling  mountains,  pulling  myself  cautiously  up,  holding  on  by  low
 scragged  limbs,
 Walking  the  path  worn  in  the  grass  and  beat  through  the  leaves  of  the  brush,
 Where  the  quail  is  whistling  betwixt  the  woods  and  the  wheat-lot,
 Where  the  bat  flies  in  the  Seventh-month  eve,  where  the  great
 goldbug  drops  through  the  dark,
 Where  the  brook  puts  out  of  the  roots  of  the  old  tree  and  flows  to
 the  meadow,
 Where  cattle  stand  and  shake  away  flies  with  the  tremulous
 shuddering  of  their  hides,
 Where  the  cheese-cloth  hangs  in  the  kitchen,  where  andirons  straddle
 the  hearth-slab,  where  cobwebs  fall  in  festoons  from  the  rafters;
 Where  trip-hammers  crash,  where  the  press  is  whirling  its  cylinders,
 Wherever  the  human  heart  beats  with  terrible  throes  under  its  ribs,
 Where  the  pear-shaped  balloon  is  floating  aloft,  (floating  in  it
 myself  and  looking  composedly  down,)
 Where  the  life-car  is  drawn  on  the  slip-noose,  where  the  heat
 hatches  pale-green  eggs  in  the  dented  sand,
 Where  the  she-whale  swims  with  her  calf  and  never  forsakes  it,
 Where  the  steam-ship  trails  hind-ways  its  long  pennant  of  smoke,
 Where  the  fin  of  the  shark  cuts  like  a  black  chip  out  of  the  water,
 Where  the  half-burn'd  brig  is  riding  on  unknown  currents,
 Where  shells  grow  to  her  slimy  deck,  where  the  dead  are  corrupting  below;
 Where  the  dense-starr'd  flag  is  borne  at  the  head  of  the  regiments,
 Approaching  Manhattan  up  by  the  long-stretching  island,
 Under  Niagara,  the  cataract  falling  like  a  veil  over  my  countenance,
 Upon  a  door-step,  upon  the  horse-block  of  hard  wood  outside,
 Upon  the  race-course,  or  enjoying  picnics  or  jigs  or  a  good  game  of
 base-ball,
 At  he-festivals,  with  blackguard  gibes,  ironical  license,
 bull-dances,  drinking,  laughter,
 At  the  cider-mill  tasting  the  sweets  of  the  brown  mash,  sucking  the
 juice  through  a  straw,
 At  apple-peelings  wanting  kisses  for  all  the  red  fruit  I  find,
 At  musters,  beach-parties,  friendly  bees,  huskings,  house-raisings;
 Where  the  mocking-bird  sounds  his  delicious  gurgles,  cackles,
 screams,  weeps,
 Where  the  hay-rick  stands  in  the  barn-yard,  where  the  dry-stalks  are
 scatter'd,  where  the  brood-cow  waits  in  the  hovel,
 Where  the  bull  advances  to  do  his  masculine  work,  where  the  stud  to
 the  mare,  where  the  ***  is  treading  the  hen,
 Where  the  heifers  browse,  where  geese  nip  their  food  with  short  jerks,
 Where  sun-down  shadows  lengthen  over  the  limitless  and  lonesome  prairie,
 Where  herds  of  buffalo  make  a  crawling  spread  of  the  square  miles
 far  and  near,
 Where  the  humming-bird  shimmers,  where  the  neck  of  the  long-lived
 swan  is  curving  and  winding,
 Where  the  laughing-gull  scoots  by  the  shore,  where  she  laughs  her
 near-human  laugh,
 Where  bee-hives  range  on  a  gray  bench  in  the  garden  half  hid  by  the
 high  weeds,
 Where  band-neck'd  partridges  roost  in  a  ring  on  the  ground  with
 their  heads  out,
 Where  burial  coaches  enter  the  arch'd  gates  of  a  cemetery,
 Where  winter  wolves  bark  amid  wastes  of  snow  and  icicled  trees,
 Where  the  yellow-crown'd  heron  comes  to  the  edge  of  the  marsh  at
 night  and  feeds  upon  small  crabs,
 Where  the  splash  of  swimmers  and  divers  cools  the  warm  noon,
 Where  the  katy-did  works  her  chromatic  reed  on  the  walnut-tree  over
 the  well,
 Through  patches  of  citrons  and  cucumbers  with  silver-wired  leaves,
 Through  the  salt-lick  or  orange  glade,  or  under  conical  firs,
 Through  the  gymnasium,  through  the  curtain'd  saloon,  through  the
 office  or  public  hall;
 Pleas'd  with  the  native  and  pleas'd  with  the  foreign,  pleas'd  with
 the  new  and  old,
 Pleas'd  with  the  homely  woman  as  well  as  the  handsome,
 Pleas'd  with  the  quakeress  as  she  puts  off  her  bonnet  and  talks  melodiously,
 Pleas'd  with  the  tune  of  the  choir  of  the  whitewash'd  church,
 Pleas'd  with  the  earnest  words  of  the  sweating  Methodist  preacher,
 impress'd  seriously  at  the  camp-meeting;
 Looking  in  at  the  shop-windows  of  Broadway  the  whole  forenoon,
 flatting  the  flesh  of  my  nose  on  the  thick  plate  glass,
 Wandering  the  same  afternoon  with  my  face  turn'd  up  to  the  clouds,
 or  down  a  lane  or  along  the  beach,
 My  right  and  left  arms  round  the  sides  of  two  friends,  and  I  in  the  middle;
 Coming  home  with  the  silent  and  dark-cheek'd  bush-boy,  (behind  me
 he  rides  at  the  drape  of  the  day,)
 Far  from  the  settlements  studying  the  print  of  animals'  feet,  or  the
 moccasin  print,
 By  the  cot  in  the  hospital  reaching  lemonade  to  a  feverish  patient,
 Nigh  the  coffin'd  corpse  when  all  is  still,  examining  with  a  candle;
 Voyaging  to  every  port  to  dicker  and  adventure,
 Hurrying  with  the  modern  crowd  as  eager  and  fickle  as  any,
 Hot  toward  one  I  hate,  ready  in  my  madness  to  knife  him,
 Solitary  at  midnight  in  my  back  yard,  my  thoughts  gone  from  me  a  long  while,
 Walking  the  old  hills  of  Judaea  with  the  beautiful  gentle  God  by  my  side,
 Speeding  through  space,  speeding  through  heaven  and  the  stars,
 Speeding  amid  the  seven  satellites  and  the  broad  ring,  and  the
 diameter  of  eighty  thousand  miles,
 Speeding  with  tail'd  meteors,  throwing  fire-balls  like  the  rest,
 Carrying  the  crescent  child  that  carries  its  own  full  mother  in  its  belly,
 Storming,  enjoying,  planning,  loving,  cautioning,
 Backing  and  filling,  appearing  and  disappearing,
 I  tread  day  and  night  such  roads.

 I  visit  the  orchards  of  spheres  and  look  at  the  product,
 And  look  at  quintillions  ripen'd  and  look  at  quintillions  green.

 I  fly  those  flights  of  a  fluid  and  swallowing  soul,
 My  course  runs  below  the  soundings  of  plummets.

 I  help  myself  to  material  and  immaterial,
 No  guard  can  shut  me  off,  no  law  prevent  me.

 I  anchor  my  ship  for  a  little  while  only,
 My  messengers  continually  cruise  away  or  bring  their  returns  to  me.

 I  go  hunting  polar  furs  and  the  seal,  leaping  chasms  with  a
 pike-pointed  staff,  clinging  to  topples  of  brittle  and  blue.

 I  ascend  to  the  foretruck,
 I  take  my  place  late  at  night  in  the  crow's-nest,
 We  sail  the  arctic  sea,  it  is  plenty  light  enough,
 Through  the  clear  atmosphere  I  stretch  around  on  the  wonderful  beauty,
 The  enormous  masses  of  ice  pass  me  and  I  pass  them,  the  scenery  is
 plain  in  all  directions,
 The  white-topt  mountains  show  in  the  distance,  I  fling  out  my
 fancies  toward  them,
 We  are  approaching  some  great  battle-field  in  which  we  are  soon  to
 be  engaged,
 We  pass  the  colossal  outposts  of  the  encampment,  we  pass  with  still
 feet  and  caution,
 Or  we  are  entering  by  the  suburbs  some  vast  and  ruin'd  city,
 The  blocks  and  fallen  architecture  more  than  all  the  living  cities
 of  the  globe.

 I  am  a  free  companion,  I  bivouac  by  invading  watchfires,
 I  turn  the  bridegroom  out  of  bed  and  stay  with  the  bride  myself,
 I  tighten  her  all  night  to  my  thighs  and  lips.

 My  voice  is  the  wife's  voice,  the  screech  by  the  rail  of  the  stairs,
 They  fetch  my  man's  body  up  dripping  and  drown'd.

 I  understand  the  large  hearts  of  heroes,
 The  courage  of  present  times  and  all  times,
 How  the  skipper  saw  the  crowded  and  rudderless  wreck  of  the
 steamship,  and  Death  chasing  it  up  and  down  the  storm,
 How  he  knuckled  tight  and  gave  not  back  an  inch,  and  was  faithful  of
 days  and  faithful  of  nights,
 And  chalk'd  in  large  letters  on  a  board,  Be  of  good  cheer,  we  will
 not  desert  you;
 How  he  follow'd  with  them  and  tack'd  with  them  three  days  and
 would  not  give  it  up,
 How  he  saved  the  drifting  company  at  last,
 How  the  lank  loose-gown'd  women  look'd  when  boated  from  the
 side  of  their  prepared  graves,
 How  the  silent  old-faced  infants  and  the  lifted  sick,  and  the
 sharp-lipp'd  unshaved  men;
 All  this  I  swallow,  it  tastes  good,  I  like  it  well,  it  becomes  mine,
 I  am  the  man,  I  suffer'd,  I  was  there.

 The  disdain  and  calmness  of  martyrs,
 The  mother  of  old,  condemn'd  for  a  witch,  burnt  with  dry  wood,  her
 children  gazing  on,
 The  hounded  slave  that  flags  in  the  race,  leans  by  the  fence,
 blowing,  cover'd  with  sweat,
 The  twinges  that  sting  like  needles  his  legs  and  neck,  the  murderous
 buckshot  and  the  bullets,
 All  these  I  feel  or  am.

 I  am  the  hounded  slave,  I  wince  at  the  bite  of  the  dogs,
 Hell  and  despair  are  upon  me,  crack  and  again  crack  the  marksmen,
 I  clutch  the  rails  of  the  fence,  my  gore  dribs,  thinn'd  with  the
 ooze  of  my  skin,
 I  fall  on  the  weeds  and  stones,
 The  riders  spur  their  unwilling  horses,  haul  close,
 Taunt  my  dizzy  ears  and  beat  me  violently  over  the  head  with  whip-stocks.

 Agonies  are  one  of  my  changes  of  garments,
 I  do  not  ask  the  wounded  person  how  he  feels,  I  myself  become  the
 wounded  person,
 My  hurts  turn  livid  upon  me  as  I  lean  on  a  cane  and  observe.

 I  am  the  mash'd  fireman  with  breast-bone  broken,
 Tumbling  walls  buried  me  in  their  debris,
 Heat  and  smoke  I  inspired,  I  heard  the  yelling  shouts  of  my  comrades,
 I  heard  the  distant  click  of  their  picks  and  shovels,
 They  have  clear'd  the  beams  away,  they  tenderly  lift  me  forth.

 I  lie  in  the  night  air  in  my  red  shirt,  the  pervading  hush  is  for  my  sake,
 Painless  after  all  I  lie  exhausted  but  not  so  unhappy,
 White  and  beautiful  are  the  faces  around  me,  the  heads  are  bared
 of  their  fire-caps,
 The  kneeling  crowd  fades  with  the  light  of  the  torches.

 Distant  and  dead  resuscitate,
 They  show  as  the  dial  or  move  as  the  hands  of  me,  I  am  the  clock  myself.

 I  am  an  old  artillerist,  I  tell  of  my  fort's  bombardment,
 I  am  there  again.

 Again  the  long  roll  of  the  drummers,
 Again  the  attacking  cannon,  mortars,
 Again  to  my  listening  ears  the  cannon  responsive.

 I  take  part,  I  see  and  hear  the  whole,
 The  cries,  curses,  roar,  the  plaudits  for  well-aim'd  shots,
 The  ambulanza  slowly  passing  trailing  its  red  drip,
 Workmen  searching  after  damages,  making  indispensable  repairs,
 The  fall  of  grenades  through  the  rent  roof,  the  fan-shaped  explosion,
 The  whizz  of  limbs,  heads,  stone,  wood,  iron,  high  in  the  air.

 Again  gurgles  the  mouth  of  my  dying  general,  he  furiously  waves
 with  his  hand,
 He  gasps  through  the  clot  Mind  not  me—mind—the  entrenchments.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=949223
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.05.2022

Волт Вітмен ТВІЙ ЖИТТЄРАДІСНИЙ ГОЛОС

[i]
(Вище  вісімдесят  третього  градуса  північної  широти  –  коли  до  полюса  лишалося  йти  пароплавом  по  чистій  воді  океану  один  погожий  день  –  дослідник  Грилі  почув  спів  білосніжної  пташки,  який  весело  дзвенів  над  пустелею)
[/i]Твій  життєрадісний  голос  над  похмурою  пусткою  Арктики
Я  прийму  як  урок  від  самотньої  пташки  –  дозволь  і  мені  привітати  
                   пронизливий  вітер,
Пробираючий  холод,  як  зараз  –  завмираючий  пульс  і  знесилений  розум,
Царство  старості  –  вплетене  у  безнадію  зими  –  (холод,  холод,  О  холод!)
Це  волосся  в  снігу,  мої  немічні  руки,  мої  мерзнучі  ноги,
Для  них  я  беру  твою  віру,  твій  закон,  і  залишуся  з  ним  до  кінця;
Радіти  не  тільки  літу  –  співати  не  тільки  про  юність,  про  теплі
                       південні  хвилі,
Але  посеред  крижаних  полів,  затиснутий  кригою  півночі,  грізними
                       хмарами  років,
Їх  також  оспівати  із  радісним  серцем.

[b]Walt  Withman  OF  THAT  BLITHE  THROAT  OF  THINE[/b]
[i](More  than  eighty-three  degrees  north—about  a  good  day's  steaming  distance  to  the  Pole  by  one  of  our  fast  oceaners  in  clear  water—Greely  the  explorer  heard  the  song  of  a  single  snow-bird  merrily  sounding  over  the  desolation.)
[/i]Of  that  blithe  throat  of  thine  from  arctic  bleak  and  blank,
I'll  mind  the  lesson,  solitary  bird—let  me  too  welcome  chilling  
                 drifts,  
E'en  the  profoundest  chill,  as  now—a  torpid  pulse,  a  brain  un-
                 nerv'd,  
Old  age  land-lock'd  within  its  winter  bay—(cold,  cold,  O  cold!)
These  snowy  hairs,  my  feeble  arm,  my  frozen  feet,
For  them  thy  faith,  thy  rule  I  take,  and  grave  it  to  the  last;
Not  summer's  zones  alone—not  chants  of  youth,  or  south's  warm  
                 tides  alone,  
But  held  by  sluggish  floes,  pack'd  in  the  northern  ice,  the  cumulus  
                 of  years,  
These  with  gay  heart  I  also  sing.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=949220
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.05.2022

Пауль Целан РОЗМОВНІ ҐРАТИ

Очі  округлі  за  пруттям(1)
Кліпають  звіра  повіки,
вгору  прямує
звільнений  погляд.
Вісник  Ірида(2),  безсонна  й  сумна:
сіро-душевне  небо,  наблизитись  мусимо.
Навскіс,  в  залізному  горлі,
димний  світильник.
В  світлосприйманні
ти  відчуваєш  душу?
(Я  був  тобою.  Ти  була  мною.
Ми  опинилися
не  під  одними  пасатами?  (3)
Ми  незнайомці.)
Кахляна  плитка.  Внизу,
тісно  удвох,  дві
сіро-душевні  посмішки:
два
повних  рота  мовчання.

[i]Восени  1951  року  Целан  в  Парижі  зустрівся  з  Жізель  де  Лестранж  і  одружився  з  нею  у  грудні  1952  року.    У  червні  1957  року  після  зустрічі  з  Інґеборґ  Бахман  у  Відні  у  спільних  друзів  він  починає  працювати  над  віршем  "Розмовні  ґрати",  який  дав  назву  збірці  поезій.  "Розмовні  ґрати"  відтворюють  атмосферу  зустрічі  колишніх  закоханих.
(1)  Розмовні  ґрати  -  це  заґратований  зазор  у  стіні  для  переговорів,  який  у  монастирях  відділяв  ченців  від  відвідувачів.  Співрозмовники  могли  розмовляти  і  бачити  одне  одного  крізь  ґрати.
(2)  Ірида  (Iris)  -  вісниця  олімпійських  богів,  супроводжує  душі  жінок  в  підземний  світ  (чоловіків  супроводжує  Гермес).  Інше  значення  цього  слова  -  райдужка  ока.  Вибір  між  дослівним  перекладом  "Райдужка,  плавчиха"  чи  "Ірида,  плавчиха"    зроблений  на  користь  Іриди  і  дактиля.
(3)  Пасати  північної  і  південної  півкуль  дмуть  від  екватора  в  протилежних  напрямках.[/i]

[b]Paul  Celan  SPRACHGITTER[/b]
Augenrund  zwischen  den  Stäben.
Flimmertier  Lid
Rudert  nach  oben,
gibt  einen  Blick  frei.
Iris,  Schwimmerin,  traumlos  und  trüb:
Der  Himmel,  herzgrau,  muß  nah  sein.
Schräg,  in  der  eisernen  Tülle,
der  blakende  Span.
Am  Lichtsinn
Errätst  du  die  Seele.
(Wär  ich  wie  du.  Wärst  du  wie  ich.
Standen  wir  nicht
Unter  einem  Passat?
Wir  sind  Fremde.)
Die  Fliesen.  Darauf,
dicht  beieinander,  die  beiden
herzgrauen  Lachen:
zwei
Mundvoll  Schweigen.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=949134
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.05.2022

Інґеборґ Бахман КОХАНИЙ, ПОЯСНИ МЕНІ

Твій  чемно  припіднятий  капелюх,  вітаючи,  завмер  в  повітрі,
твою  розкриту  голову  чарують  хмари,
лишилося  далеко  твоє  серце,
твій  рот  засвоїв  іншу  мову,
панує  над  усім  тривога  про  країну,
цвіт  зоряний  роздмухало  і  погасило  літо,
сніг  непомітно  запорошує  твоє  обличчя,
ти  плачеш  і  смієшся,  і  шукаєш  свою  загибель,
що  ще  повинно  статися  з  тобою  –
коханий,  поясни  мені!
Павич  для  феєричних  вражень  розпустить  хвіст,
свій  комірець  із  пір'я  настовбурчить  голуб,
крик  селезня  наповнить  всю  країну  
прадавнім  медом,  і  у  ближнім  парку
прикрасить  кожну  клумбу  золотий  пилок.
Ніяковіє  риба,  доганяючи  косяк,
і  завмирає  в  гроті  на  кораловому  ложі.
Танцює  соромливо  скорпіон  під  срібну  музику.
Поширює  чудові  запахи  навколо  жук;
в  мені  лиш  суть  його,  я  також  відчуваю,
як  крила  тріпотять  під  панциром  у  нього,
як  він  долає  шлях  до  полуничних  грядок!
Коханий,  поясни  мені!
Воді  відомо,  що  казати,
бере  за  руку  хвиля  хвилю,
заповнять  грона  виноградник,  вірвуться  і  загинуть.
Такий  невинний  вибрався  із  мушлі  равлик!
Навіть  камінню  відома  м'якість!
Коханий,  поясни  мені,  бо  я  не  можу  пояснити:
я  мушу  цей  жахкий  короткий  час
лишатися  у  товаристві  сумнівів  і  ні  сама
не  відати  кохання,  ні  кохати?
Так  треба  думати?  Якщо  не  сміє  він?
Ти  кажеш:  це  раніше  знали  й  інші  душі...
Не  пояснив  нічого.  Я  бачу  саламандру,
яка  проходить  крізь  вогонь.
Без  трепету  і  не  пізнавши  болю.
19  липня  1956  р.
 
[i]Пауль  Целан  (23  листопада  1920  —  15  квітня  1970)  У  1948  році  зустрівся  з  Інґеборґ  Бахман.  Короткий  бурхливий  роман,  розставання  під  тиском  обставин,  майже  двадцять  років  листування  і  нечастих  коротких  зустрічей.  "Кохання  прекрасне,  як  гамівна  сорочка".  Одружився  у  грудні  1952  року  з  Жізель  Лестранж.  Закінчив  життя  самогубством,  кинувшись  з  паризького  мосту  в  Сену.
Інґеборґ  Бахман    (25  червня  1926  —  17  жовтня  1973).  Від  зустрічі  у  травні  1948  року  і  до  1960  року  тривав  зв’язок  з  Паулем  Целаном.  Бахман  писала,  що  вони  «з  невідомих,  демонічних  причин  позбавляли  одне  одного  можливості  вільно  дихати».  Одружилася  у  грудні  1958  року  з  Максом  Фрішем.
Целан  у  Бременській  промові  (1958)  про  свої  вірші:  „Бо  ж  вірш  може  стати  посланнням  у  пляшці,  відправленим  з  надією  –  здебільшого,  звичайно,  слабкою  –  що  запечатене  в  пляшці  послання  десь,  колись  приб’ється  до  берега.  Можливо,  то  буде  берег  серця.  З  такої  точки  зору,  вірші  знаходяться  в  дорозі.  Вони  кудись  пливуть”.
У  2008  році  рідня  Бахман  зняла  заборону  на  публікацію  її  листів.  Літаратурною  сенсацією  року  стали  двісті  листів  Целана  і  Бахман  від  червня  1948  року  до  липня  1967  року,  доповнені  листуванням  Макса  Фріша  з  Паулем  Целаном  (1959  –  1961  рр.)  і  Жізель  Лестранж  з  Інґеборґ  Бахман    (1957  –  1973  рр.)
http://www.litmir.me/br/?b=228337  «Время  сердца».  Переписка  Ингеборг  Бахман  и  Пауля  Целана
[/i]
[b]Ingeborg  Bachmann  ERKLÄR  MIR,  LIEBE[/b]
Dein  Hut  lüftet  sich  leis,  grüßt,  schwebt  im  Wind,
dein  unbedeckter  Kopf  hat’s  Wolken  angetan,
dein  Herz  hat  anderswo  zu  tun,
dein  Mund  verleibt  sich  neue  Sprachen  ein,
das  Zittergras  im  Land  nimmt  überhand,
Sternblumen  bläst  der  Sommer  an  und  aus,
von  Flocken  blind  erhebst  du  dein  Gesicht,
du  lachst  und  weinst  und  gehst  an  dir  zugrund,
was  soll  dir  noch  geschehen  –
Erklär  mir,  Liebe!
Der  Pfau,  in  feierlichem  Staunen,  schlägt  sein  Rad,
die  Taube  schlägt  den  Federkragen  hoch,
vom  Gurren  überfüllt,  dehnt  sich  die  Luft,
der  Entrich  schreit,  vom  wilden  Honig  nimmt
das  ganze  Land,  auch  im  gesetzten  Park
hat  jedes  Beet  ein  goldner  Staub  umsäumt.
Der  Fisch  errötet,  überholt  den  Schwarm
und  stürzt  durch  Grotten  ins  Korallenbett.
Zur  Silbersandmusik  tanzt  scheu  der  Skorpion.
Der  Käfer  riecht  die  Herrlichste  von  weit;  
hätt  ich  nur  seinen  Sinn,  ich  fühlte  auch,
daß  Flügel  unter  ihrem  Panzer  schimmern,
und  nähm  den  Weg  zum  fernen  Erdbeerstrauch!
Erklär  mir,  Liebe!
Wasser  weiß  zu  reden,
die  Welle  nimmt  die  Welle  an  der  Hand,
im  Weinberg  schwillt  die  Traube,  springt  und  fällt.
So  arglos  tritt  die  Schnecke  aus  dem  Haus!
Ein  Stein  weiß  einen  andern  zu  erweichen!
Erklär  mir,  Liebe,  was  ich  nicht  erklären  kann:
sollt  ich  die  kurze  schauerliche  Zeit
nur  mit  Gedanken  Umgang  haben  und  allein
nichts  Liebes  kennen  und  nichts  Liebes  tun?
Muß  einer  denken?  Wird  er  nicht  vermißt?
Du  sagst:  es  zählt  ein  andrer  Geist  auf  ihn  ...
Erklär  mir  nichts.  Ich  seh  den  Salamander
durch  jedes  Feuer  gehen.
Kein  Schauer  jagt  ihn,  und  es  schmerzt  ihn  nichts.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=949131
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.05.2022

Вторгнення

Літній  вечір  дихав  спокоєм.  В  зеленому  небі  над  золотавою  смужкою  вечірньої  зорі  мерехтіла  Венера.  Ще  лунала  пісня  садової  славки.  На  сусідньому  дереві  виспівував  чорний  дрозд.  Душа  упивалася  гармонією  Землі  і  Всесвіту,  зливалася  зі  світом  і  розчинялася  в  ньому.
Раптом  судоми  розірвали  м'язи  нестерпним  болем.  Не  стало  нічого,  крім  болю  і  нерозуміння  того,  що  відбувається:
-  Що  це?
-  Це  вторгнення.  Не  треба  лякатися.  Біль  минеться  і  ми  навчимося  не  причиняти  один  одному  неприємних  відчуттів,  -  відгукнувся  заспокійливий  голос.
-  Хто  це?  -  голос  не  зменшив  біль,  зате  розбудив  страх.
-  Я  не  знаю,  як  тобі  краще  мене  звати.  Давай  ти  сам  вигадаєш  мені  ім'я,  -  примирливо  запропонував  той  же  голос.
Зі  мною  відбувалося  щось  непоправне.  Налякана  уява  вже  малювала  обриси  незворотних  руйнувань,  за  ними  замаячив  обрис  смерті.  Чужий  голос  наводив  на  думку  про  можливу  втрату  мого  Я  -  дисоціативний  розлад  ідентичності.  Але  в  психіатрії  не  описані  випадки  спілкування  роздвоєних  особистостей,  вони  виключно  по  черзі  володіють  одним  людським  тілом.
-  Заспокойся.  Короткочасний  біль  не  причинить  тобі  шкоди.  Я  впевнений,  що  ми  подружимося.  Ми  здатні  розуміти  один  одного.  Єдина  незручність  -  я  завжди  буду  з  тобою.  Сподіваюся,  ти  зможеш  до  цього  звикнути.
-  Чому  я  повинен  до  тебе  звикати?
-  Тому  що  я  вже  зробив  вибір.  Ти  теж  можеш  вибирати  -  або  прийняти  мою  присутність,  або  почати  війну  зі  мною  за  право  бути  в  твоєму  тілі.
Слово  "війна"  викликало  нові  судоми  болю.  Навіть  без  цієї  безцеремонної  погрози  я  б  не  став  затівати  війну.  В  мене  від  народження  миролюбна  вдача  -  подарунок  чи  кара  природи.  Думаю,  що  вроджені  особливості  характеру  ми  одержуємо  вже  після  народження  стараннями  наших  батьків.  Моя  далекоглядна  мама  убезпечила  мене  від  майбутніх  конфліктів  бажань  і  можливостей.  Якось  вона  зупинилася  зі  мною  у  відділі  дитячих  іграшок  помилуватися  паровозиком,  у  віконечко  якого  визирав  усміхнений  машиніст.  Під  час  руху  паровозик  брязкав  колесами  і  гудів.  Я  тут  же  подумки  всівся  в  кабіні  біля  машиніста,  потягнув  за  важіль  гудка  і  ми  помчали  вперед.  Висмикнула  мене  з  кабіни  мама,  коли  досхочу  намилувалася  паровозиком  і  вирішила,  що  готова  йти  далі.  Це  була  моя  перша  спроба  висловити  незгоду  з  маминим  рішенням  -  я  почав  просити:  "Купи!!!"  Навряд  чи  іграшка  була  надто  дорогою.  Але  мама  не  хотіла  заохочувати  непослух.  Мабуть,  вона,  як  і  я,  боялася  незворотності.  В  своїй  першій  і  останній  відчайдушній  війні  я  зазнав  поразки  -  мене,  брикаючого  і  горланячого,  мама  на  руках  винесла  з  магазину.  Вона  не  помітила,  як  я  подумки  повернувся  в  кабіну  паровозика  до  усміхненого  машиніста.  Можна  завадити  людині  володіти  речами,  але  не  можна  заборонити  фантазувати.  Чим  менше  дає  реальний  світ,  тим  щедріший  світ  фантазії.
Ніхто  не  знав,  як  багато  часу  я  проводжу  у  вигаданому  світі,  який  першим  почав  обживати  усміхнений  машиніст  паровозика.  Зараз  зі  мною  в  тих  місцях,  де  я  подумки  живу,  жінки,  які  могли  б  мене  покохати,  чоловіки,  з  якими  я  міг  би  потоваришувати.  Ми  ніколи  не  тільки  не  воюємо,  але  й  не  сперечаємося.  Ми  дивимося  на  світ  одними  очима  -  моїми.  Між  нами  повна  злагода.  Ніхто  не  здогадується  про  існування  цього  вигаданого  світу  і  не  намагається  вторгнутися.
Вторгнутися...  Це  слово  повернуло  мене  до  болючої  реальності  -  світ  моїх  фантазій  зазнав  вторгнення  і  я  не  знав,  як  його  захистити.  Я  не  вмію  воювати.
-  Не  варто  цим  перейматися,  -  озвався  той  самий  спокійний  голос.  -  Тобі  не  доведеться  зі  мною  воювати.  Я  постараюся  не  порушити  нічого  в  твоєму  світі.  Я  тільки  буду  присутнім.  Дай  мені  ім'я.  Якщо  ти  знатимеш,  як  до  мене  звертатися,  моя  присутність  не  буде  тебе  лякати.
-  Чому  б  тобі  самому  не  назватися?  -  мене  дивувало  його  бажання  одержати  від  мене  ім'я.
-  В  мене  немає  імені.  Ми  обмінюємося  інформацією,  повністю  зливаючись  один  з  одним,  а  розділившись  стаємо  тотожними.  Тотожності  не  розрізняються.
-  Як  же  мені  звертатися  до  тебе,  ти  чи  ви?  Скільки  вас?  –  я  все  ще  губився  у  спробах  визначити  тип  мого  розладу  ідентичності,  не  без  гордості  відмітивши,  що  моя  особистість  спромоглася  на  щось  невідоме  науці.
-  Звичайно,  ти,  -  той  же  голос  поклав  край  моїм  сумнівам.
-  Як  тобі  подобається  ім’я  Ідем?  –  з  підзабутої  латини  я  згадав  слово,  яким  можна  було  називати  будь-що  нове  й  невідоме.
-  Важливо,  щоб  це  ім’я  подобалося  тобі.  Я  хочу,  щоб  ми  з  тобою  подружилися.
Я  дав  йому  ім'я  Ідем  і  змирився  з  ним.  Мене  переконали,  що  спілкування  -  це  основа  психічного  здоров'я  людини.  В  соціумі  людина  відчуває  себе  захищеною,  самотність  руйнує  особистість.  Я  не  хотів  зруйнуватися,  тому  намагався  жити  життям  інших  людей,  допускав  їх  у  своє  життя  і  переконався,  що  люди  причиняють  більше  руйнувань  і  болю,  ніж  самотність.  Я  зрозумів,  що  в  мені  немає  нічого  особливого,  здатного  викликати  особливу  симпатію  чи  любов.  В  дитинстві  мої  друзі  домагалися  моєї  дружби  не  тому,  що  вважали  мене  вартим  своєї  дружби  -  вони  вважали  себе  вартими  будь-чиєї  дружби.  Коли  прийшов  час  кохання,  я  зробив  ще  одне  відкриття:  я  не  став  обранцем  для  обраної  моїм  серцем,  їй  потрібно  було,  щоб  її  кохали,  байдуже,  я  чи  хтось  інший.  Я  був  надто  звичайним,  щоб  стати  для  неї  особливим.  Коли  вона  пішла  від  мене,  я  прийняв  це  як  належне,  бо  не  бачив  причини,  чому  вона  повинна  залишатися  зі  мною.
Зараз,  коли  в  мою  свідомість  вторглася  незрозуміла  говірка  істота,  мене  бентежило  тільки  одне  -  чому  це  сталося  саме  зі  мною.  Якщо  це  не  психічний  розлад,  то  чим  я  привернув  увагу  цієї  дивної  істоти?  Що  Ідему  від  мене  треба?  Як  себе  вести  з  ним?  Мені  не  хотілося,  щоб  він  вважав  землян  такими,  як  я.  Я  не  найкращий  і  не  годен  представляти  будь-кого,  крім  себе.
Я  обірвав  свої  думки.  Не  варто  перейматися,  це  був  не  мій  вибір.
-  Як  довго  нам  доведеться  бути  разом?
-  Тобі  нецікаве  наше  знайомство?
-  Варто  було  запитати  про  це  до  вторгнення.
-  Ти  б  не  згодився.
-  Що  ти  хочеш  дізнатися  від  мене?
-  Ти  не  можеш  мені  розповісти  нічого  нового,  я  знаю  більше,  ніж  ти.  Я  хочу  відчувати  так,  як  відчуває  людина.
-  Для  чого?
Це  запитання  було  зайвим.  Мене  не  хвилювало,  чому  Ідем  хоче  відчувати  як  я.  Мене  хвилювала  присутність  чужинця  в  моєму  житті,  а  ще  більше  в  світі  моєї  фантазії.  Можливо,  я  соромився,  що  хтось  став  свідком  того,  що  зрілий  самодостатній  чоловік  забавляється  вигадками.
Я  ніколи  не  подорожував  -  боявся,  що  реальність  зруйнує  вигаданий  мною  світ.  Я  не  хотів  ніяких  змін.  В  моєму  домі  всі  речі  знають  свої  місця,  я  добре  роблю  свою  роботу,  яка  дає  мені  відчуття  причетності  до  життя  і  достатньо  грошей,  щоб  безбідно  жити.  В  мене  є  друзі,  які  не  стали  близькими  людьми,  є  дружина,  яка  мириться  з  тим,  що  не  стала  моєю  коханою.
Мені  легше  знаходити  друзів  і  коханих  серед  тих,  кого  немає  серед  живих.  Я  чую  їхні  голоси  через  тисячоліття,  століття,  десятиліття  і  проживаю  з  ними  їхні  життя.  Мене  хвилюють  їхні  долі,  думки,  сказані  слова  і  самотність.  Мабуть,  зараз  хтось  з  тих,  кого  через  століття  назвуть  генієм,  теж  шукає  і  не  знаходить  розуміння  серед  живих.  В  сучасному  світі  люди  недотичні.  Можна  звикнути  до  того,  що,  зустрівшись,  ми  обмінюємося  неважливими  словами  і  розходимося  назавжди  або  якийсь  час  удаємо  дружбу  чи  кохання.  Сильні  почуття  відлякують  можливими  стражданнями.  Як  пояснити  істоті  з  іншого  світу  наскільки  нецікаві  для  неї  мої  бездіяльні  почуття?
Ідем  мовчав.  Я  вирішив  раніше  лягти  спати,  щоб  добре  виспатися.  Завтра  прокинуся  і  все  буде  так,  як  досі.  Ніякого  вторгнення,  ніякого  Ідема.
Настав  звичайний  ранок,  минув  звичайний  день  зі  звичними  справами  і  нарешті  прийшов  вечір.  Я  вечірня  людина,  моє  найцікавіше  життя  починається  з  заходом  сонця,  коли  в  пітьмі  зникає  маленька  Земля  і  виринає  безмежний  Всесвіт  моєї  фантазії.
Я  люблю  читати.  Рука  звично  потяглася  до  книжкової  полиці.  В  моїй  упорядкованій  електронній  бібліотеці  зібрані  книги,  які  я  читав,  читаю,  чи  збираюся  прочитати.  Але  є  паперові  книги,  які  необхідно  читати,  гортаючи  сторінку  за  сторінкою,  гортаючи  час.  На  цій  полиці  зліва  стоять  зібрані  зі  всього  світу,  перекладені  на  різні  мови  вірші  Лі  Бо.  Скільки  людей  до  мене  роздивлялися  ієрогліфи,  намагаючись  за  ними  почути  голос  людини  зі  зниклого  часу,  відчути  світ  таким,  як  його  відчували  ті,  хто  переписував  і  зберігав  його  вірші.  Як  мало  змінилися  люди  за  тисячі  років.  Їх  хвилюють  одні  й  ті  ж  мелодії  мови,  які  творять  відчуття,  думки,  образи.  Квітка  лотоса,  хвилі  туману,  місяць  над  головою,  зграї  перелітних  птахів  у  небі  несуть  через  час  вічні  сум'яття,  неспокій,  тугу.  Багато  прекрасних  речей  створено  людським  розумом,  але  ні  лазерні  шоу,  ні  досконалі  форми  автомобіля  чи  літака  не  пробуджують  таких  сильних  почуттів,  як  самотня  жовта  квіточка  гусячої  цибульки  на  чорній  післязимовій  землі.
-  Я  знав,  що  ти  зрозумієш,  чому  я  хочу  відчувати,  як  ти?  -  несподівано  озвався  той,  кого  я  назвав  Ідемом.
-  Ні,  не  зрозумію.  Ти  ж  говорив,  що  знаєш  про  землян  все.  Що  тобі  ще  треба?
-  Прочитай  те,  що  зібрався  читати.
Повагавшись,  я  відкрив  сторінку  з  закладкою.
-  Тобі  читати  вголос?
-  Мені  однаково.  Я  не  сприймаю  коливання  повітря.  Я  чую  те,  що  чує  твій  мозок  -  електромагнітні  імпульси  в  нейронах.
-  Що  ж,  слухай.  Це  написав  Лі  Бо  (1)  півтори  тисячі  років  тому:
                 Я  високо  в  горах
                                   ночую  в  зруйнованім  храмі.
                 Так  близько  зірки  мерехтять,
                                   що  рукою  подати  до  них.
                 Боюся  порушити  тишу
                                   земними  словами.
                 Не  смію  завадить  розмові
                                   богів  неземних.
Я  дивився  на  кам'яні  руїни  на  вершині  гори,  на  сузір'я  в  чорно-синьому  небі,  не  схожі  на  наші.  Через  все  небо  беззвучно  котила  зоряні  хвилі  Небесна  ріка.  Внизу,  в  урвищі,  струменіли  туман  і  тиша,  яку  не  почуєш  в  наш  галасливий  час.  Людина  наодинці  з  беззвучним  світом  відчуває  присутність  когось  більшого  й  значнішого,  ніж  сама,  кого  хочеться  назвати  Богом.
-  Це  тому,  що  Всесвіт  живий,  -  озвався  Ідем.
-  Ти  єдина  жива  істота  зі  Всесвіту,  яку  я  знаю.  Ти  зустрічав  Лі  Бо  в  його  земному  житті?
Я  дуже  хотів  почути  ствердну  відповідь,  розпитати  деталі,  відділити  історію  його  незвичайного  життя  від  міфів.  Навіть  не  знаю,  для  чого  це  мені.  Ніщо  не  здатне  змінити  створений  часом  образ  скинутого  богами  на  землю  бунтівного  сяня(2).  Зажевріла  надія,  що  Ідем  може  відтворити  загублені  в  часі  рядки.
-  Ні,  ми  не  зустрічалися,  -  відповів  Ідем,  -  до  мене  ніхто  не  бував  на  Землі.
-  Якщо  ти  здатен  відчувати  електромагнітне  випромінювання,  то  ти  міг  би  розпізнати  в  реліктовому  випромінюванні  релікти  людського  життя.  Ми  ж  теж  електромагнітні.
-  Ви  не  здатні  зупинити  згасання  своїх  хвиль,  вони  вмирають  разом  з  вами.
-  А  ви?  Чому  Ви  не  згасаєте?
-  Ми  вміємо  знаходити  космічні  підсилювачі  і  ділимося  при  зустрічах  своєю  енергією.
-  Ви  безсмертні?
-  Ні.  В  світі  є  багато  смертельних  небезпек.  Не  завжди  вдається  їх  уникнути.
-  Це,  мабуть  чорні  діри?  -  я  цікавився  астрономією  і  знав,  що  з  чорної  діри  не  вдасться  вибратися  нікому.
-  Ні,  не  чорні  діри.  Я  не  можу  розповісти  тобі,  який  наш  Всесвіт.  Він  не  такий,  як  ваш.  Тобі  для  розуміння  потрібні  слова,  а  потрібних  слів  у  людей  немає.
-  А  ти  можеш  розповісти  своїми  відчуттями?
-  Якщо  ти  зможеш  перетворитися  в  електромагнітне  випромінювання,  організоване  так,  як  моє,  то  відчуватимеш,  як  я.
-  Як  це  зробити?
-  Я  не  знаю.
-  Крім  нас  у  Всесвіті  ще  є  Розум?
-  Є,  але  не  схожий  на  ваш.  Всесвіт  не  знає  таких  істот,  в  яких  співіснують  два  світи:    реальний,  яким  його  знаєте  ви,  і  вигаданий,  створений  з  нічого,  багато  в  чому  схожий  на  реальний.  Ти  читаєш,  і  бачиш  те,  про  що  читаєш,  ти  відчуваєш,  як  відчував  Лі  Бо.  В  цьому  можна  заплутатися.  Почитай  ще.
Я  перегорнув  сторінку:
                 Сіяє  на  сонці  вершина  Шанлу,  сизий  дим.
                 Повис  вдалині  водограй  над  потоком  річним.
                 Чи  бачу  правічне  стремління  до  неба  води  -
                 Чи  падає  Річка  Небесна(3)  з  космічних  глибин.
Ідем  мовчав.  Я  перегорнув  ще  кілька  сторінок:
                 У  домі  чийому  співає  нефритова  флейта?
                 Мелодія  з  вітром  весняним  пливе  над  Лояном.
                 Почуєш  мелодію  древню  „Похилені  верби”  -
                 До  рідного  дому  і  саду  полинеш  думками.
Ідем  озвався:
-  Ти  хочеш  побувати  в  цих  місцях,  про  які  читаєш?
-  Мабуть,  ні.
-  Мабуть,  бо  не  впевнений,  чи  хочеш?
-  Не  хочу.  Там  все  змінилося.  Біля  древніх  монастирів  сучасні  готелі,  електроопори,  вишки  мобільного  зв'язку,  скрізь  натовпи  туристів.  В  людському  мурашнику  самотність  інша  на  смак.  Юрми  затуляють  собою  світ  і  не  відчувають  ні  божественної  сутності  природи,  ні  присутності  богів.  В  житті  не  залишилося  місця  для  міфів.  Міф  перебільшував  значимість  людини.  Не  стало  віри,  що  людина  здатна  самовдосконаленням  зрівнятися  з  богами,  і  люди  здрібніли.  Лі  Бо  шукав  шлях  до  безсмертя,  до  життя  поза  часом.  Самотність  наближала  його  до  богів.
                 За  Синім  Лотосом(4)  в  безмірність  висоти
                 Я  слідую  один,  лишивши  місто.
                 Джерельні  води  повний  місяць  відбілив.
                 Неначе  іній,  дзвін  прозорий,  чистий,
                 В  повітрі  дивні  аромати  ллють  свічки,
                 Тут  неземні  молитви  меж  не  знають,
                 Тут  наодинці  з  міріадами  світів
                 Від  світу  у  мовчання  віддаляюсь.
                 Тут  чисте  серце  розірве  земні  тенета,
                 Щоб  позабути  назавжди  падіння  й  злети.
Знову  заговорив  Ідем:
-  Як  ти  відрізняєш  вигадку  від  реальності?
-  А  як  ти  відрізняєш  себе  від  своїх  тотожностей?  Ти  знаєш,  де  ти  справжній,  а  де  продубльований?
-  Мені  це  не  потрібно  знати.  У  нас  різні  дороги.  Ми  тотожні  лише  мить  і  більше  ніколи  не  зустрічаємося.  Всесвіт  безмежний.  Але  ти  знову  не  відповів.  Як  ти  відрізняєш  свій  реальний  світ  від  вигаданого?
Я  спробував  пригадати  пояснення  Канта,  що  людина  сприймає  світ  не  таким,  яким  він  є,  а  таким,  яким  він  їй  здається.  Людина  живе  одночасно  у  двох  світах,  предметному,  частиною  якого  вона  є  і  законам  якого  підпорядковується,  і  в  позачуттєвому  світі  ідей,  який  живе  за  законами,  встановленими  власною  волею  людини.  Я  не  спромігся  пояснити  нічого,  мені  не  вистачило  слів,  щоб  прилаштувати  до  теорії  пізнання  трансцендентальність  досвіду,  ноуменальність  світу  та  неідентичність  предмету  і  образу,  що,  як  мені  здавалося,  допомогло  б  Ідему  самому  знайти  відповідь  на  його  питання.  Він  знехтував  моєю  спробою  навернути  його  в  кантіанство  -  світ  ідей  для  нього  не  мав  ніякого  змісту.  Його  задовольнила  відповідь,  що  пам'ять  дозволяє  співвідносити  предмети  і  явища  з  реальним  або  вигаданим  світом.  У  нього  не  було  вигаданого  світу,  він  не  потребував  слів  для  опису  побаченого,  але  теж  мав  пам'ять.  Він  не  цікавився  моїми  поясненнями,  як  влаштований  світ,  як  організоване  людське  суспільство,  що  люди  знають  і  чого  прагнуть.  Він  справді  все  знав  і  про  людей,  і  про  Землю.
Я  відчував  свою  відповідальність  за  те,  якими  постануть  земляни  перед  представником  космічного  Розуму.  Так  давно  і  так  безуспішно  ми  шукали  контакту  з  позаземними  цивілізаціями.  І  ось  це  сталося  просто  й  буденно.  Немає  схвильованих  журналістів  з  фотоапаратами  і  телекамерами,  сюди  не  прибувають  делегації  з  різних  країн,  найвидатніші  учені  не  діляться  своїми  знаннями  і  не  черпають  космічну  мудрість.  Я  не  знав,  як  і  кому  можна  розповісти  про  того,  кого  я  називаю  Ідемом,  і  не  стати  об'єктом  уваги  психіатрів.  Він  присутній  тільки  в  моєму  житті.  Для  всіх  інших  його  немає.
І  все  ж  день  за  днем  я  переконувався,  що  Ідем  реальний.  Я  став  для  нього  приладом,  яким  він  вимірював,  вивчав  світ.  Ми  разом  дивилися  на  ранкові  і  вечірні  зорі,  спостерігали  багатобарвні  феєрії,  влаштовані  повним  місяцем  серед  хмар,  бродили  чорними  від  дощу  стежками,  освітленими  сполохами  блискавиць,  дослухалися,  як  гуркоче  грім  і  вітер  шелестить  листям.  Він  любив  слухати  музику  -  гармонія  звуків  зачаровувала  його  в  тій  же  мірі,  як  і  мене.  Ми  зійшлися  в  тому,  що  обом  подобалося  бути  бездіяльними  уважними  спостерігачами.  Люди,  тварини,  птахи,  метелики  -  все  було  гідним  вивчення,  все  вабило  і  хвилювало  більше,  ніж  раніше.  Ідем  всьому  додавав  значущості  -  він  все  відчував  вперше.
Я  звик  до  нього.  Він  дивився  моїми  очима,  слухав  мелодії  моїми  вухами,  відчував  дотики  моєю  шкірою,  мій  ніс  ділив  з  ним  насолоду  і  відразу  від  запахів,  мій  язик  був  і  його  язиком,  моя  дружина  була  й  для  нього  джерелом  екстатичної  насолоди.  Мені  здавалося,  що  якась  його  частина  стала  тотожною  зі  мною  -  адже  він  умів  творити  тотожності.  Коли  він  не  міг  визначити,  що  в  моїй  уяві  реальне,  а  що  фантомне,  запитував,  уточнював.  Але  ніколи  не  давав  порад,  не  хвалив  і  не  осуджував,  просто  жив  разом  зі  мною  моє  життя.
Вперше  в  житті  до  мене  прийшли  незнайомі  мені  відчуття  відкритості  і  спорідненості.  Я  вже  не  був  тим  маленьким  хлопчиком,  який  хотів  назавжди  забрати  з  собою  паровозик  з  усміхненим  машиністом.  Неможливе,  недосяжне,  втрачене  -  життя  наповнило  ці  слова  реальним  болісним  змістом.  Я  знав,  що  Ідем  буде  зі  мною,  доки  не  дослідить  вміст  всіх  комірок  мого  мозку.  Коли  він  знайде  відповіді  на  всі  свої  запитання,  його  раціональна,  логічна  сутність  покличе  його  геть  від  мене,  від  Землі.
Коли  настав  цей  час,  він  попросив  прочитати  на  прощання  щось  з  Лі  Бо.  Я  взяв  з  книжкової  полиці  книгу.
                 Прилітають  сюди
                                   дикі  гуси  за  тисячі  лі,
                 Ось  у  вирій  на  північ
                                   вони  повертаються  знову.
                 Я  дивлюсь  на  них,
                                   на  прибульців  з  чужої  землі,
                 Що  за  парою  пара
                                   рушають  в  дорогу  сувору.
                 Їх  вже  мало  лишилось
                                   на  плесах  річок  і  озер,
                 Різко  в  небі  кричать,
                                   що  мій  брат  ще  напише
                 Що  обіцяний  лист
                                   ще  на  крилах  вони  принесуть.
                 Все  це,  братику,
                                   казка  красива,  не  більше.
Ідем  зник  безболісно.  Що  його  вже  немає,  я  відчув  по  тому,  як  спорожнів  раптом  світ.  Людство  так  і  не  дізналося,  що  на  Землі  побував  представник  мислячої  сутності,  який  мандрує  Всесвітом  для  того,  щоб  увібрати  в  себе  всю  його  мудрість.  Мене  втішає  думка,  що  з  моєю  допомогою  через  півтора  тисячоліття  вигнаний  сянь  повернувся  додому  -  в  Безмежність.

[i](1)  Лі  Бо  (701  -  702)  —  китайський  поет  періоду  династії  Тан,  один  з  найвидатніших  поетів  у  китайській  літературі.  Відомий  багатою  уявою,  провокуючою  поведінкою,  вільним  від  стереотипів  світоглядом,  зневагою  до  побутових  зручностей  і  високих  посад.
(2)  Аналога  поняттю  „сянь”  в  нашій  культурі  немає,  тому  звичайно  перекладають  сянь  як  святий  або  безсмертний,  звертаючи  увагу  на  складову  частину  ієрогліфа  „людина  гір”,  де  гори  –  сакральне  місце  перебування  сянів.  Категорія  сянь  означає  не  безсмертя,  а  інше  буття  з  принципово  відмінними  психосоматичними  якостями,  швидше  енергетичними,  ніж  матеріальними.  У  даосів  є  два  рівні  сянів:  Небесний  сянь  і  Земний  сянь.  Хо  Чі-чанг(659-744)  -  один  з  групи  „Чотирьох  поетів  з  Янцзи”  і  великий  друг  Лі  Бо,  називав  його  «вигнаним  (заблудлим)  сянем".
(3)  Небесна  річка  -  Чумацький  Шлях
(4)  Лі  Бо  описує  власну  медитацію  в  буддійському  монастирі  Дунлінь,  збудованому  у  384  р.  на  горі  Лушань.  
Синій  Лотос  –  образна  назва  очей  Будди.  Лі  Бо  називав  себе  Пустельником  Синього  Лотоса.  Село,  в  якому  жив  Лі  Бо  з  батьками,  звалося  Цінлянь  цунь  (Село  Синього  Лотоса)[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=949025
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.05.2022

Лі Бо ТРИВАЛА ТУГА

   [i]За  перекладом  на  ангійську  Артура  Купера  [/i]
Коли  прийшла  сюди  красива  жінка,
В  саду  почали  квіти  розцвітати.
Вона  пішла  і  залишила  тільки
Порожнє  ліжко  посеред  кімнати.
 
Ніхто  тепер  на  ньому  не  ночує,
Загорнений  у  вишивані  ковдри.
Та  пахощі  її  я  й  досі  чую,
Хоча  з  тих  пір  минуло  вже  три  роки.
 
Зникає  запах,  але  ще  лишився.
Красива  жінка  не  вернулась  досі.
Знов  сумно  опадає  жовте  листя.
На  мох  зелений  впали  білі  роси.

[b]By  Li  Po  translated  by  Arthur  Cooper  Long  Yearning  [/b]
Beautiful  person  be  time  flower  fill  hall
Beautiful  person  go  after  surplus  bed
Bed  on  embroidered  quilt  curl  not  sleep
Reach  now  three  years  like  smell  scent
Scent  also  end  not  finish
Person  also  end  not  come
Yearning  yellow  leaf  fall
White  dew  point  green  moss


 
When  the  beautiful  woman  was  here,  the  hall  was  filled  with  flowers,
Now  the  beautiful  woman's  gone,  the  bed  is  lying  empty.
On  the  bed,  the  embroidered  quilt  is  rolled  up:  no-one  sleeps,
Though  three  years  have  now  gone  by,  I  think  I  smell  that  scent.
The  scent  is  finished  but  not  destroyed,
The  woman's  gone  and  does  not  come.
Yearning  yellows  the  falling  leaf,
White  dew  beads  the  green  moss.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=949023
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.05.2022

Герман Гессе ПОЧАТОК ОСЕНІ

Засіє  осінь  синь  туманом,
Не  може  завжди  бути  літо!
Заманить  вечір  лампи  світлом
Із  холоду  додому  рано.

Майже  пусті  дерева  й  сад,
За  домом  полум’ям  горіти
Недовго  буде  виноград,
Не  може  завжди  бути  літо.

Хоч  люба  молодість  мені,
Її  щасливе  давнє  світло
Вже  більше  не  утішить,  ні  –
Не  може  завжди  бути  літо.

Кохання,  полум’яне  диво
Крізь  всі  роки  біди  і  щастя
Завжди  в  моїй  крові  горіло  –
Кохання,  ти  також  погаснеш?

[b]Hermann  Hesse  HERBSTBEGINN[/b]
Der  Herbst  streut  weiße  Nebel  aus,
Es  kann  nicht  immer  Sommer  sein!
Der  Abend  lockt  mit  Lampenschein
Mich  aus  der  Kühle  früh  ins  Haus.

Bald  stehen  Baum  und  Garten  leer,
Dann  glüht  nur  noch  der  wilde  Wein
Ums  Haus,  und  bald  verglüht  auch  der,
Es  kann  nicht  immer  Sommer  sein.

Was  mich  zur  Jugendzeit  erfreut,
Es  hat  den  alten  frohen  Schein
Nicht  mehr  und  freut  mich  nimmer  heut  -
Es  kann  nicht  immer  Sommer  sein.

O  Liebe,  wundersame  Glut,
Die  durch  der  Jahre  Lust  und  Mühn
Mir  immer  hat  gebrannt  im  Blut  -
O  Liebe,  kannst  auch  du  verglühn?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=948938
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.05.2022

Герман Гессе ДРУГОВІ

Чому  мене  ти  можеш  розуміти,
Коли  говорю  я  у  рідному  краю,
І  поміж  нами  даль  морів  лежить?
Коли  нечутно  я  своїх  богів  молю,
Це  ти  стоїш  зі  мною  непомітний
І  другова  рука  в  моїй  лежить?
Також  я  часто  чую  вдалині
Як  скрипка  у  твоїх  руках  дзвенить.
Коли  я  хворий,  боязно  мені,
Що  ти  відчуєш,  як  мені  болить.    
               [i]  З  книги  "Кастальський  ключ"[/i]

[b]Hermann  Hesse  EINEM  FREUNDE[/b]
Wie  kommt  es,  daß  du  mich  verstehst,
Wenn  ich  die  Sprache  meiner  Heimat  rede,
Die  doch  so  weit  jenseits  der  Meere  liegt?
Und  wenn  ich  still  zu  meinen  Göttern  bete,
Daß  du  unsichtbar  bei  mir  stehst
Und  deine  Freundeshand  in  meiner  liegt?
Auch  fühl  ich  oft  mit  weichem  Strich
Beim  Geigen  deine  Hand  mich  rühren,
Und  wenn  ich  krank  bin,  ängsteti's  mich,
Du  möchtest  meine  Leiden  spüren.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=948937
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.05.2022

Тао Юаньмін ТРИ ПОХОРОННІ ПІСНІ

[b]Пісня  перша[/b]
                 [i]  За  перекладом  з  китайської  Гледіс  Янг[/i]
Усе  живе  вмирає  безумовно,
Можливо,  нагла  смерть  кидає  жереб.
Кого  увечері  вітали  як  живого,
Сьогодні  у  переліку  померлих.
Куди  душа  покійника  злітає,
Коли  бездушну  форму  залишає?
За  батьком  плачуть  діти  мої  милі,
Рідня  в  жалобі  хилиться  над  тілом.
Не  знаю  я,  це  здобуття  чи  втрати,
Не  відрізняю  помилку  від  правди.
Тоді  дізнаюсь,  як  віки  минуть,
Що  залишив  я,  славу  чи  ганьбу.
Жаль  лиш  за  тим,  що  у  небеснім  світі
Вина  не  буде,  щоб  досхочу  пити.  

[b]Пісня  друга[/b]
[i]                    за  перекладом  з  китайської  Артура  Вейлі[/i]
Любив  я  випити  вина  в  минулі  днини,
Але  сьогодні  моя  чарка  марно  повна,
Дивлюся  сумно  на  медовий  струмінь  пінний,
Хотів  би  знати,  чи  я  буду  пити  знову.
 
За  мною  друзі  і  рідня  невтішно  плачуть.
Щоб  заспокоїти,  їм  щось  сказати  хочу,
Але  ні  слова  губи  мовити  не  здатні,
Не  можуть  відрізнити  тьму  від  світла  очі,
 
Я  спав  в  високому  будинку  безтурботно,
І  ночував  у  бур'янах,  таке  буває,
Одного  разу  вийшов  за  міські  ворота,
Щоб  повернутися  у  темряву  без  краю.
 
[b]Пісня  третя[/b]
             [i]за  перекладом  з  китайської  Гледіс  Янг  [/i]
Ось  і  пропали  постаті  сумні,
Самотньо  шелестить  осики  листя.
В  жахливий  холод  у  осінні  дні
Мене  віднесли  за  границі  міста.
Людей  не  стало  ні  душі  навколо,
Лише  могили  височіли  і  тяглись,
Іржали  коні,  піднімали  шиї  вгору,
Холодний  вітер  вив  і  плакав  ліс.
В  похмурій  ямі  у  пітьмі  заритий,
На  тисячі  років  залишений  без  світла,
На  тисячі  років  залишений  без  світла
Мудрець  і  вчитель,  непотрібний  світу.
Хто  проводжав  мене  вслід  за  труною,  
Ті  повернулися  додому  до  рідні,
Ще  родичі  мої  печаляться  за  мною,
А  решта  вже  наспівують  пісні.
Я  буду  тут  на  схилі  пагорба  лежати,
Холодний,  не  хмільний,  що  ще  сказати?

[i]Написано  у  427  році,  тоді  ж  ТаоЮаньмін  помер  у  віці  63  роки.[/i]

[b]THREE  DIRGES:  WRITTEN  IN  IMITATION  OF  AN  ANCIENT  FUNERAL  SONG[/b]
[b]First  of  three  poems[/b]
             [i]  by  Tao  Yuanming,  translated  by  Gladys  Yang[/i]
That  which  has  life  inevitably  dies,  
May  the  early  dead  their  fate's  haste  blame  
Remembered  last  night  amongst  the  living  men,  
Today  enrolled  amongst  the  ghosts  my  name  
Where  does  the  spirit  once  departed  fly  
When  dry  form  rests  within  the  hollow  wood?  
My  loving  children  for  their  father  cry,  
Mourning  above  my  corpse  my  kinsmen  good.  
No  more  can  I  distinguish  loss  or  gain,  
No  more  twixt  right  and  wrong  can  I  decide  
For  ages  hence  when  centuries  roll  by  
To  know  my  fame  or  shame  who  will  abide?  
But  I  regret  that  in  the  world  above  
I  longed  for  wine  and  never  had  enough

[b]Second  of  three  poems  [/b]
               -[i]  by  Tao  Yuanming,  translated  by  Arthur  Waley[/i]
In  former  days  I  wanted  wine  to  drink;
The  wine  this  morning  fills  the  cup  in  vain.
I  see  the  spring  mead  with  its  floating  foam,
And  wonder  when  to  taste  of  it  again.
The  feast  before  me  lavishly  is  spread,
My  relatives  and  friends  beside  me  cry.
I  wish  to  speak  but  lips  can  shape  no  voice,
I  wish  to  see  but  light  has  left  my  eye.
I  slept  of  old  within  the  lofty  hall,
Amidst  wild  weeds  to  rest  I  now  descend.
When  once  I  pass  beyond  the  city  gate
I  shall  return  to  darkness  without  end.

[b]Third  of  three  poems[/b]
         [i]        by  Tao  Yuanming,  translated  by  Gladys  Yang[/i]
How  desolate  the  weeds  appear;  
Rustling  the  leaves  of  aspen  trees  forlorn  
In  bitter  frost,  upon  an  Autumn  day,  
Far  out  beyond  the  city  am  I  borne.  
No  human  habitance  on  any  side,  
Only  the  towering  tombs  that  scattered  lie.  
Stretching  their  necks  the  horses  skyward  neigh,  
While  cold  winds  wailing  make  the  forest  sigh.  
The  gloomy  chamber  once  in  darkness  sealed,  
A  thousand  years  the  light  of  day  will  fail  
A  thousand  years  the  light  of  day  will  fail,  
While  wise  and  learned  nothing  can  avail  
Those  who  went  forth  my  coffin  to  escort  
Now  homeward  to  their  families  repair  
My  relatives  may  feel  some  sorrow  still,  
The  rest  already  hum  another  air.  
My  body  in  the  mountain  side  they  lay;  
No  dead  and  gone,  what  more  is  there  to  say

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=948856
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.05.2022

Тао Юаньмін ПОВЕРТАЮСЯ ЖИТИ В СЕЛО

[i]                За  перекладом  з  китайської  Артура  Вейлі[/i]
Відчувати  як  всі  не  вдавалось  мені  молодому.
Там,  де  пагорби  й  гори,  знаходив  розраду.
Необачно  потрапив  я  в  пастку  відому,
А  отямився  -    вже  тридцять  років  позаду.
 
Птаха  з  клітки  покличуть  дерева  на  волю,
Мріє  риба  в  басейні  про  простір  річної  води.
Край  Південного  Муру  трудитися  б  в  полі,
Жити  просто,  вернути  свій  сад  і  наділ.
 
Щоб  під  самий  поріг  підбиралися  персики  й  сливи,
Щоб  у  домі  було  вісім-дев’ять  маленьких  кімнат.
Сосни  й  верби  давали  щоб  тінь,  спочивати  під  ними,
Тільки  це.  Я  для  щастя  не  прагну  високих  посад.
 
За  туманом,  за  обрієм  дальнє  село  своє  бачу.
Хмарки  диму  пливуть  завитками  у  небо  і  тонуть.
Десь  на  звивистій  вуличці  чується  гавкіт  собачий.
На  верхівці  шовковиці  пересварились  ворони.
 
В  домі  двері  закриті,  скрізь  затишно  й  чисто.
Тільки  тиша  і  простір  безлюдного  дому.
Був  я  довго  в  неволі,  в  неволі  у  клітці,
Зараз  вирватись  можу  нарешті  з  полону.
 
[b]by  Tao  Yuanming,  translated  by  Arthur  Waley  RETURNING  TO  LIVE  IN  THE  COUNTRY[/b]
Young,  I  was  always  free  of  common  feeling.
It  was  in  my  nature  to  love  the  hills  and  mountains.
Mindlessly  I  was  caught  in  the  dust-filled  trap.
Waking  up,  thirty  years  had  gone.
The  caged  bird  wants  the  old  trees  and  air.
Fish  in  their  pool  miss  the  ancient  stream.
I  plough  the  earth  at  the  edge  of  South  Moor.
Keeping  life  simple,  return  to  my  plot  and  garden.
My  place  is  hardly  more  than  a  few  fields.
My  house  has  eight  or  nine  small  rooms.
Elm-trees  and  Willows  shade  the  back.
Plum-trees  and  Peach-trees  reach  the  door.
Misted,  misted  the  distant  village.
Drifting,  the  soft  swirls  of  smoke.
Somewhere  a  dog  barks  deep  in  the  winding  lanes.
A  cockerel  crows  from  the  top  of  the  mulberry  tree.
No  heat  and  dust  behind  my  closed  doors.
My  bare  rooms  are  filled  with  space  and  silence.
Too  long  a  prisoner,  captive  in  a  cage,
Now  I  can  get  back  again  to  Nature

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=948854
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.05.2022

Рей Бредбері ДЕСЬ ДАЛЕКО ГРАЄ ОРКЕСТР

Десь  далеко  грає  оркестр,
Награє  мелодії  дивні
про  мореплавців  з  місяця
і  соняшникове  насіння.
Десь  барабанщик  шалений
Розхитує  час  невдалий
Нагадуванням  про  літо
В  майбутньому,  що  не  настало.
Майбутнє,  древнє  донині,
Покрилось  єгипетським  пилом,
Пахне  бузок  і  могила,
І  сім'я,  що  втратило  силу,
І  персик  на  гілці  дерева
Звідти  небо  не  може  дістать,
Як  омари,  чудові  мумії
Пам'ятають  майбутнє  і  вчать.
На  піску  малюють  майбутнє
Діти,  сидячи  на  камінні,
Пам'ятають,  смерті  не  буде
В  невідомій  колись  країні.
Десь  далеко  грає  оркестр
Там,  де  місяць  завжди  сіяє,
І  нікому  не  спиться  влітку
І  ніхто  там  не  помирає;
Просто  час  тягнеться  вічно
І  серця  продовжують  битись
Під  барабани  місяця
І  повільний  поступ  Вічності.
Там  гуляють  старі  неспішно
І  свій  полудень  відкладають,
і  сплять  на  полях  пшеничних,
щоб  як  діти  рости  далі.
Там  старі  і  діти  буркочуть
і  знають,  що  час  помирати,
і  вкладаються  спати  в  сльозах,
що  під  ліжком,  не  хочуть  знати.
Сидять  за  столом  обіднім,
де  бенкет  для  плоті  триває,
Де  неможливе  можливе
і  зіпсоване  свіжим  буває.
Десь  далеко  грає  оркестр,
О  послухай,  послухай  ці  трелі!
Хто  почув,  танцюватиме  вічно
В  червні  й  червні,  й  вічному  червні.
І  смерть  пошиється  в  телепні
І  навіки  замовкне  смерть
В  червні  й  червні,  й  вічному  червні.
 
[i]Рей  Бредбері  помер  5  червня  2012  року[/i]

[b]Ray  Bradbury  SOMEWHERE  A  BAND  IS  PLAYING[/b]
Somewhere  a  band  is  playing,
Playing  the  strangest  tunes,
Of  sunflower  seeds  and  sailors
Who  tide  with  the  strangest  moons.
Somewhere  a  drummer  simmers
And  trembles  with  times  forlorn,
Remembering  days  of  summer
In  futures  yet  unborn.
Futures  so  far  they  are  ancient
And  filled  with  Egyptian  dust,
That  smell  of  the  tomb  and  the  lilac,
And  seed  that  is  spent  from  lust,
And  peach  that  is  hung  on  a  tree  branch
Far  out  in  the  sky  from  one’s  reach,
here  mummies  as  lovely  as  lobsters
Remember  old  futures  and  teach.
And  children  sit  by  on  the  stone  floor
And  draw  out  their  lives  in  the  sands,
Remembering  deaths  that  won’t  happen
In  futures  unseen  in  far  lands.
Somewhere  a  band  is  playing
Where  the  moon  never  sets  in  the  sky
And  nobody  sleeps  in  the  summer
And  nobody  puts  down  to  die;
And  Time  then  just  goes  on  forever
And  hearts  then  continue  to  beat
To  the  sound  of  the  old  moon-drum  drumming
And  the  glide  of  Eternity’s  feet;
Somewhere  the  old  people  wander
And  linger  themselves  into  noon
And  sleep  in  the  wheat  fields  yonder
To  rise  as  fresh  children  with  moon.
Somewhere  the  children,  old,  maunder
And  know  what  it  is  to  be  dead
And  turn  in  their  weeping  to  ponder
Oblivious  filed  ‘neath  their  bed.
And  sit  at  the  long  dining  table
Where  Life  makes  a  banquet  of  flesh,
Where  dis-able  makes  itself  able
And  spoiled  puts  on  new  masks  of  fresh.
Somewhere  a  band  is  playing
Oh  listen,  oh  listen  that  tune!
If  you  learn  it  you’ll  dance  on  forever
In  June  and  yet  June  and  more  June.
And  Death  will  be  dumb  and  not  clever
And  Death  will  lie  silent  forever
In  June  and  June  and  more  June.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=948772
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.05.2022

Рей Бредбері МОНЕ

Він  полюбив  потоки  світла  з  неба
Манливі  форми  відблисків  фасаду  храму,
Чим  довше  тіні  різьбили  каміння,
Тим  довше,  вражений,  стояв  Моне,  завмерши,
І  хвилювала  кожна  тінь,  і  в  кожнім  блиску  шпиля
М'які,  шалені,  неймовірні  переливи  світла,
Коли  заходить  з  волі  Бога  сонце,  смеркання,  морок,  ніч.
Все  ближчі  відстані,  все  менша  чіткість,
А  потім  -  зворотній  хід  -  зітерто  тінь,  ескіз  зі  світла.
Божественно  шепоче  сонце,  за  найдрібнішим  рухом
Слідує  Моне  своїми  фарбами,  спиняє  і  вивчає
Освітлення,  яке  набуло  форми  осяйних  покровів
Фасаду  кафедрального  собору  чи  танучих  хмарин,
Багрянець  бурі,  колихання  трав  від  вітру,
І  безтурботність  лілій,  які  впіймало  скло,
Вони  завжди  такими  будуть  до  того  дня,
Коли  душа,  блукаючи  в  тумані,  зупиниться,  погляне  й  скаже:
Моне  увіковічнив  світанок,  полудень,  смеркання  й  шепіт  ночі.
Моне  промовив  Богу:  "Прошу,  хай  буде  світло!"  І  стало  світло.

[i]Клод  Моне  Руанский  собор,  фасад  (захід  сонця),  гармонія  золотого  й  блакитного,  1892-1894,  полотно,  олія,,  Музей  Мармоттан-Моне,  Париж
Claude  Monet  Rouen  Cathedral,  Facade  (sunset),  harmonie  in  gold  and  blue,  1892-1894,  Oil  on  canvas,/Musée  Marmottan  Monet,  Paris,  France
[/i]
[b]Ray  Bradbury  MONET[/b]
He  liked  the  way  light  went  down  the  sky
And  slid  on  church  fronts,  beckoning  their  shapes,
The  more  the  shadows  shaped  the  stone,
The  more  that  Monet  gaped  and  stood  amazed
At  every  shadowed  fret,  each  spire  that  blazed
The  crazed  incredible  soft  fracturings  of  light
When  God  said,  Sun  now  set,  now  dark,  now  dark,  now  night.
Each  measuring  of  air,  each  loss  of  sight
And  then–reverse–erase  the  shade,  sketch  in  the  bright.
God’s  whisperings  of  sun,  the  merest  drift
Drove  Monet  to  his  paints  to  catch  and  sift
Illuminations  moulded  like  bright  shrouds
In  faceted  cathedral  face  or  dying  clouds,
The  blush  of  storms,  the  way  wind  looks  in  grass
Serenities  of  waterflower  trapped  in  glass
And  held  forever  till  some  day
Some  wandering  soul,  fog-kept,  stops,  stares,  to  say:
Monet  was  camera  to  dawn,  noon,  dusk,  and  murmured  night.
Monet  told  God:  “Please,  light!”  And  there  was  light.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=948770
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.05.2022

Зелений промінь

     Вода  і  вітер.  Сіре  шмаття  хмар
     Рвуть  вихори  у  бунтівному  небі.
     Голосить  осінь,  гола,  боса,  змерзла,
     Ступає  зимно  в  небуття  без  чар.
Не  оглядайся,  не  спиняйся,  йди.
Забудь  про  втрати  золоті  й  багряні  -
Забрали  їх  пташині  каравани.
Не  обривай  неспішної  ходи.
     Безбарвні  тіні  давнього  мовчать.
     Там  видноколи  палить  сонця  пломінь,
     Услід  пітьма.  І  враз  зелений  промінь
     Надію  шле  зневіреним  очам.

[i]Зелений  промінь  —  рідкісне  оптичне  явище,  спалах  зеленого  світла  в  момент  зникнення  диска  сонця  за  горизонтом  чи  появи  його  з-за  горизонту  (Вікі).  Хто  побачить  зелений  промінь,  отримає  здатність  розуміти  людські  серця.  
[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=948699
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.05.2022

Хор пташиний, дзвени

                                                                                     [i]За  Волтом  Вітменом[/i]
Хор  пташиний,  дзвени  в  моїй  пісні  про  радість  пори
як  бузок  розквіта  (в  моїй  пам'яті  знову  і  знову).
Про  народження  літа  найкращі  слова  підбери,
Як  про  квіти  ведуть  травень  з  квітнем  неспішні  розмови

(так  на  березі  моря  захоплено  мушлями  граються  діти).
Як  повітря  п'янить,  як  клубами  парує  земля  навесні!
Кораблем  під  вітрилом  у  синьому  небі  летіти  б,
Вбравши  в  себе  ці  барви,  ці  звуки,  ці  трави,  ці  бризки  роси.

Незатійливу  пісню  свою  горобець  цвірінчить,
Стогнуть  жаби  в  ставках,  в  небі  линуть  стрижі,  наче  стріли,
Роззолочений  дятел  вистукує  дріб,  вода  мерехтить,
І  виблискує  риба  в  озерах  у  іскрах  веселих.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=948696
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.05.2022

Артур Месчян ПРОЩАВАЙТЕ

Закрились  двері  за  дверима,
Як  сторінки  мого  життя.
Ці  сторінки  у  серці  сяють.
А  решту  вітер  забирає
-  я  відбуваю
-  прощавайте...
 
Моє  дитинство,  прощавай,
живеш  ти,  в  серці  ти  палаєш,
скрипка  мала,  двір  кам'яний,
вигнання  заклик  негучний
-  ігри  і  бійки
-  прощавайте...
 
Ви  прощавайте,  мої  друзі,
минули  з  вами  мої  дні,
Я  пам'ятаю  кожну  мить
тих,  кого  більше  не  зустріть,
-  благословляю
-  прощавайте...
 
Ти,  моє  місто,  прощавай
і  мої  вулиці  щасливі,
сходжені  тисячі  разів,
байдужий,  добрий,  люд  знайомий,
знущання,  посмішки  й  прокльони,
-  Я  повернуся
-  прощавайте...
 
Себе  самого  залишаю,
не  спалюю  мости  назад...
Я  відбуваю,  щоб  вернутись
у  тисячі  дверей  замкнутих
-  пора  настала
-  прощавайте...
 
Любов  остання,  прощавай,
в  мить  втрати  скам'янілість  губ,
ніч  не  вернути  й  потиск  рук,
закрилися  відкриті  двері
-  це  я  закрив  їх
-  прощавайте...
 
Найкращі  дні  мої,  прощайте,
безсонні  тисячі  ночей,
прощайте  й  ви,  слова  затерті,
обличчя  втомлені  і  двері
відкриті  для  нових  оман
-  я  їм  не  вірю
-  прощавайте...
 
Остання  втрата,  прощавай,
моя  не  втрачена  надія,  чекаю
на  останню  мрію...
а  решту  вітер  забирає.
В  різновиди  обманних  ігор
я  більш  не  граю
-  прощавайте

[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=lPHFggDNjr0[/youtube]

[b]Արթուր  Մեսչյան  ԲԱՐՈՎ  ՄՆԱՔ[/b]
Դռները  մեկ  առ  մեկ  փակում
կյանքիս  անցած  էջերի  պես,
էջերը  լույս  պահում  սրտում,
մնացածը  տալիս  քամուն
-  և  հեռանում
-  բարով  մնաք...
 
Բարով  մնաս  իմ  մանկություն,
որ  դեռ  ապրում,  այրվում  ես  իմ  սրտում,
փոքրիկ  ջութակ,  քարքարոտ  բակ,
աքսորների  խուլ  ահազանգ
-  կռիվ  ու  խաղ
-  բարով  մնաք...
 
Բարով  մնաք  --  իմ  ընկերներ
որ  կիսեցիք  ինձ  հետ  օրերը  իմ,
ես  կհիշեմ  ամեն  վարկյան
նրանց,  որոնք  արդեն  չկան,
-  օրհնյալ  լինեք
-  բարով  մնաք...
 
Բարով  մնաս  դու  իմ  քաղաք
և  փողոցներ  իմ  հարազատ,
ես  չափչփել  եմ  ձեզ  հազար  անգամ,
դեմքեր  ծանոթ,  բարի  ու  գորշ,
հեգնանք,  ժպիտ  և  հայհոյանք,
-  ես  դեռ  կգամ
-  բարով  մնաք...
 
Ինքս  ինձնից  եմ  հեռանում
և  կամուրջները  ետդարձի  ես  չեմ  այրում...
ես  հեռանում  եմ,  որ  դառնամ,
հազար  փակված  դռներ  բանամ
-  հիմա  գնամ
-  բարով  մնաք...
 
Մնաս  բարով,  վերջին  իմ  սեր,
կորուստի  պահը  լուռ,  և  քարացած  շուրթեր...
գիշեր  անդարձ,  ձեռքեր  սեղմված,
և  կորուստի  դռները  բաց
-  ես  փակեցի
-  բարով  մնաք...
 
Մնաք  բարով  խելառ  օրեր
անքուն  հազար  իմ  գիշերներ
բարով  մնաք,  խոսքեր  մաշված
դեմքեր  հոգնած
նոր  խաբկանքի  դռները  բաց
-  չեմ  հավատում
-  բարով  մնաք...
 
Մնաս  բարով,  վերջին  կորուստ,
վերջին  իմ  հույս,  սպասում,
երազ  վերջին...
ես  հեռանում  եմ  ամենից,
ամեն  տեսակ  սուտ  խաղերից
ես  չեմ  խաղում
-  բարով  մնաք

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=948586
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.05.2022

Артур Месчян ДЕ ТИ БУВ, БОЖЕ?

[i]                        слова  й  музика  Артура  Месчяна[/i]
Де  ти  був,  Боже  коли  божеволів  народ  безпорадний...
Де  ти  був,  Боже,  коли  непочутим  вмирало  благання?
Де  ти  був,  Боже,  коли  руйнували  найкращу  з  країн?
Де  ти  був,  Боже,  -  коли  ми  молились  Тобі  в  безнадії  -  Амінь...
 
Де  ти  був,  Боже,  коли  справедливості  очі  осліпли?
Де  ти  був,  Боже,  коли  у  людей  на  вустах  помирали  молитви?
Де  ти  був,  Боже,  коли  небеса  від  благань  порятунку  здригались,
Ти,  Боже,  мовчав  -  коли  на  хрестах  розіп'яті  волали  -  Амінь...
 
В  скорбній  душі  не  жили  інша  віра  й  любов,  ти  Бог  мій,
Я  вірив  у  Тебе  і  як  божевільний  молився  Тобі,
Де  ти  був,  Боже,  коли  руйнували  найкращу  з  країн?
Де  ти  був,  Боже,  -  коли  ми  молились  Тобі  в  безнадії  -  Амінь...
 
Боже,  зміцни  нас,  щоб  ми  не  загинули  в  бурному  морі  життя,
Боже,  дозволь  нам  зітерти  прикмети  страждань  на  вустах...
Боже,  дай  світло,  щоб  ми  розпізнали  цю  сіру  дорогу  в  пітьмі,
Боже,  надіюсь,  знайдуть  тебе  знову  вуста  пересохлі  -  Амінь...
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=KeWCfg4z6Ig[/youtube]
[b]Արթուր  Մեսչյան  ՈՒՐ  ԷԻՐ  ԱՍՏՎԱԾ[/b]
                             [i]  խոսք  և  երաժշտություն  Արթուր  Մեսչյան[/i]
Ո՞ւր  էիր,  Աստված-երբ  խենթացավ  լքված  մի  ողջ  ժողովուրդ...
Ու՞ր  էիր,  Աստված-երբ  աղերսանքը  մեր  մարեց  անհաղորդ:
Ո՞ւր  էիր,  Աստված-երբ  ավերում  էին  չքնաղ  մի  երկիր,
Ո՞ւր  էիր,  Աստված-երբ,  խենթացած  ցավից,  աղաչում  էինք  --  Ամեն...
 
Ո՞ւր  էիր,  Աստված-երբ  արդարության  աչքերը  կապվեց,
Ո՞ւր  էիր,  Աստված-երբ  շուրթերին  ազգիս  աղոթքը  սառեց:
Ո՞ւր  էիր  ,Աստված-երբ  փրկության  կանչով  երկինքը  ցնցվեց,
Լուռ  էիր  Աստված-երբ,  խաչերին  գամված,աղոթում  էինք  --  Ամեն...
 
Իմ  կարոտ  հոգում,չկար  ուրիշ  հավատք  և  սեր,  դու  իմ  Տեր,
Ես  քեզ  հավատում  ու  աղերսում  էի  ինչպես  մի  անխելք,
Ո՞ւ  ր  էիր,  Աստված-երբ  հոշոտում  էին  չքնաղ  մի  երկիր
Ո՞ւր  էիր  Աստված-երբ  հույսերս  կտրած  աղոթում  էինք  --  Ամեն...
 
Ուժ  տուր  մեզ,  Աստված,որ  ալեկոծ  կյանքի  ծովում  չկորչենք,
Սիրտ  տուր  մեզ,  Աստված,որ  տառապանքի  շուրթերը  ջնջենք...
Լույս  տուր  մեզ,  Աստված,որ  խավարում  այս  գորշ  ճամփա  նշմարենք,
Հույս  տուր  մեզ,  Աստված,որ  շուրթերով  չորցած  քեզ  գտնենք  նորից  --  Ամեն...  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=948585
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.05.2022

Елізабет Бішоп МЕНІ ПОТРІБНА МУЗИКА

Мені  потрібна  музика  така,  що  плине
Вслід  за  нервовими,  чутливими  руками,
За  цими  згірклими  тремтячими  губами,
Мелодія  ясна,  глибока,  і  повільна.
О,  заколисуй  і  зціляй  старе  і  підле,
Піснями,  що  співають  мертвим,  остуди
Гарячу  голову  потоками  води,
Від  рук  схвильованих  знов  засіяє  мрія!

Нехай  мелодія  магічні  чари  творить:
Спочинком  манить,  диха  спокоєм  і  з  нею
Потоне  серце  у  безбарвній  глибині,
Назавжди  зникне  у  безмовній  тиші  моря,
За  місяцем  пливтиме  серед  вод  зелених,
Потрапивши  в  обійми  ритму  й  снів.

[b]Elizabeth  Bishop  I  AM  IN  NEED  OF  MUSIC[/b]
I  am  in  need  of  music  that  would  flow
Over  my  fretful,  feeling  fingertips,
Over  my  bitter-tainted,  trembling  lips,
With  melody,  deep,  clear,  and  liquid-slow.
Oh,  for  the  healing  swaying,  old  and  low,
Of  some  song  sung  to  rest  the  tired  dead,
A  song  to  fall  like  water  on  my  head,
And  over  quivering  limbs,  dream  flushed  to  glow!

There  is  a  magic  made  by  melody:
A  spell  of  rest,  and  quiet  breath,  and  cool
Heart,  that  sinks  through  fading  colors  deep
To  the  subaqueous  stillness  of  the  sea,
And  floats  forever  in  a  moon-green  pool,
Held  in  the  arms  of  rhythm  and  of  sleep.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=948501
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.05.2022

Елізабет Бішоп СЕКСТИНА

Дощ  вересневий  полива  будинок.
В  тьмяному  світлі  престара  бабуся
На  кухні  залишилася  з  дитиною,
Сидить  біля  малої  чудо-плитки,
В  календарі  читає  анекдоти,
Сміється  й  буркотить,  щоб  приховати  сльози.

Здається  їй,  що  сльози  в  рівнодення
І  дощ,  що  лопотить  об  дах  будинку
Були  завбачені  календарем,
Але  про  це  відомо  лиш  бабусі.
Залізний  чайник  заспівав  на  плитці,
Бабуся  ріже  хліб,  зове  дитину,

Що  час  вже  пити  чай,  але  дитина
Вдивляється,  як  чайник  ллє  гарячі  сльози,
Які  шалено  скачуть  на  гарячій  плитці,
Так  само  дощ  танцює  на  будинку.
Порядок  навела  стара  бабуся,
Повісила  розумний  календар

На  його  місце.  Птахом  календар
Злетів  напіввідкритий  над  дитиною,
Ширяє  над  старенькою  бабусею,
Над  чашкою,  де  чай  вже  став  сльозами,
Вона  тремтить  і  каже,  що  будинок
Напевно  змерз,  й  кладе  ще  дров  у  плитку.

Цілком  можливо,  каже  чудо-плитка,
Я  знаю,  знаю,  каже  календар,
Дитина  олівцем  малює  свій  будинок,
Зигзаг  дороги,  на  якій  дитина
Зобразила  людину  з  гудзиками  сліз,
І  показала  з  гордістю  бабусі,

Та  непомітно,  бо  якраз  бабуся,
Як  сищик,  щось  розшукує  у  плитці,
Дрібненький  попіл  падає,  як  сльози,
Та  осідає  на  сторінках  календарних
І  на  квітчасте  ліжечко  дитини,
Розстелене  дбайливо  у  будинку.

Вже  час  спиняти  сльози,  каже  календар,
Наспівує  бабуся  про  чудесну  плитку,
Дитя  малює  загадковіший  будинок.

[i]*  Сексти́на  (італ.  sextina,  від  лат.  sex  —  шість)  —  строфа  із  шести  рядків  подовженого  (п'ятистопного  чи  шестистопного)  ямба,  що  складається  із  чотиривірша  (катрена)  з  перехресним  римуванням  та  двовірша  (диптиха)  із  суміжним  римуванням  за  схемою:  абабвв.
Елізабет  Бішоп  залишилася  повною  сиротою  у  восьмимісячному  віці.  Виховувала  її  бабуся.[/i]

[b]Elizabeth  Bishop  SESTINA[/b]
September  rain  falls  on  the  house.
In  the  failing  light,  the  old  grandmother
sits  in  the  kitchen  with  the  child
beside  the  Little  Marvel  Stove,
reading  the  jokes  from  the  almanac,
laughing  and  talking  to  hide  her  tears.

She  thinks  that  her  equinoctial  tears
and  the  rain  that  beats  on  the  roof  of  the  house  
were  both  foretold  by  the  almanac,
but  only  known  to  a  grandmother.
The  iron  kettle  sings  on  the  stove.
She  cuts  some  bread  and  says  to  the  child,

It's  time  for  tea  now;  but  the  child
is  watching  the  teakettle's  small  hard  tears
dance  like  mad  on  the  hot  black  stove,
the  way  the  rain  must  dance  on  the  house.
Tidying  up,  the  old  grandmother
hangs  up  the  clever  almanac

on  its  string.  Birdlike,  the  almanac
hovers  half  open  above  the  child,
hovers  above  the  old  grandmother
and  her  teacup  full  of  dark  brown  tears.
She  shivers  and  says  she  thinks  the  house
feels  chilly,  and  puts  more  wood  in  the  stove.

It  was  to  be,  says  the  Marvel  Stove.
I  know  what  I  know,  says  the  almanac.
With  crayons  the  child  draws  a  rigid  house
and  a  winding  pathway.  Then  the  child
puts  in  a  man  with  buttons  like  tears
and  shows  it  proudly  to  the  grandmother.

But  secretly,  while  the  grandmother
busies  herself  about  the  stove,
the  little  moons  fall  down  like  tears
from  between  the  pages  of  the  almanac
into  the  flower  bed  the  child
has  carefully  placed  in  the  front  of  the  house.

Time  to  plant  tears,  says  the  almanac.
The  grandmother  sings  to  the  marvelous  stove
and  the  child  draws  another  inscrutable  house.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=948499
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.05.2022

Чарлз Буковскі ІСТОРІЯ ОДНОГО ВПЕРТОГО МУДАКА

Однієї  ночі  він  прийшов  до  моїх  дверей  мокрий  худий  побитий  і
переляканий
білий  косоокий  безхвостий  кіт
Я  його  впустив,  нагодував  його  і  він  залишився
довіряючи  мені  все  більше,  доки  приятель  не  переїхав  його
на  під’їздній  дорозі
Я  доставив  те  що  залишилося  до  ветеринара,  який  сказав,  „
не  так  багато  шансів...  дай  йому  ці  пігулки...  його  хребет
роздроблений,  але  він  був  роздроблений  і  раніше,  і  якось    
зрісся,  якщо  він  виживе,  то  ніколи  не  буде  ходити,  поглянь
на  цей  рентгенівський  знімок,  в  нього  стріляли,  бачиш,
тут  залишився  дріб,  також  у  нього  колись  був  хвіст,  хтось
його  відрізав...”
Я  забрав  кота,  це  було  спекотним  літом,  одним
з  найспекотніших  за  останні  десять  років,  я  поклав  його  у  ванній
на  підлогу,  дав  йому  води  й  таблетку,  він  не  з'їв
і  не  доторкнувся  до  води,  я  занурив  палець  і
змочив  його  рот  і  заговорив  з  ним,  я  нікуди  не  пішов,
залишаючись  подовгу  у  ванній,  і  розмовляючи  з  ним,
я  ласкаво  гладив  його  і  він  озирався  на  мене
своїми  блідо-блакитними  розкосими  очима  і  коли  проминули
дні  він  зробив
свій  перший  крок,
підтягуючи  себе  вперед  передніми  лапами
(з  його  задніх  жодна  не  рухалася)
він  доповз  до  свого  лотка
і  забрався  в  нього
ніби  просурмили  сурми  про  можливу  перемогу
на  всю  ванну  кімнату  і  місто,  я
відчував  спорідненість  з  цим  котом  –  мені  бувало  погано,
не  настільки  погано,  але  доволі  погано
одного  ранку  він  встав,  постояв  і  звалився  і
тільки  подивився  на  мене.
„ти  це  зможеш”,  сказав  я  йому.
він  намагався  знову,  вставав  падав,  нарешті
він  зробив  кілька  кроків,  він  був  схожий  на  п’яного,
задні  ноги  просто  не  хотіли  рухатися,  і  він  падав,
відпочивав,
потім  вставав.
решту  ви  знаєте:  зараз  йому  краще  ніж  колись,  косо-
окий
майже  беззубий,  до  нього  повернулася  грація,
він  ніколи  не  відводить  свій  погляд...
і  часом,  коли  я  даю  інтерв’ю,  хочуть  почути
про
життя  і  літературу,  а  я  напиваюся  і  показую  мого
косоокого,
підстреленого,  переїханого,  з  відрізаним  хвостом  кота  і  я  кажу,  "гляньте,  гляньте  на  нього!”
але  вони  не  розуміють  мене,  вони  говорять  щось  на  кшталт,
„Ти
кажеш,  що  знаходишся  під  впливом    Селіни?”
„ні”,  я  показую  кота,  „те,  що  відбувається,  по
суті  таке,  таке,  таке!”
я  стряхую  кота,  піднімаю  його  в
прокуреному  п’яному  світлі,  він  розслабляється  він  розуміє...
на  цьому  інтерв’ю  закінчується
хоча  іноді  я  пишаюся,  коли  потім  бачу  зображення,  і
на  ньому  я  з  котом,  і  ми
на  фото-
графії  разом.
він  теж  розуміє,  що  це  цілковита  фігня,  але  все  це  якось  допомагає.
 
[він  розуміє  що  це  теж  цілковита  фігня,  але  це  допомагає  отримати  звичний  кошачий  корм,  вірно?]
28  лютого  1983  
 
[b]Charles  Bukowski    The  History  Of  One  Tough  Motherfucker[/b]
he  came  to  the  door  one  night  wet  thin  beaten  and
terrorized
a  white  cross-eyed  tailless  cat
I  took  him  in  and  fed  him  and  he  stayed
grew  to  trust  me  until  a  friend  drove  up  the  driveway
and  ran  him  over
I  took  what  was  left  to  a  vet  who  said,  “not  much
chance…  give  him  these  pills…  his  backbone
is  crushed,  but  is  was  crushed  before  and  somehow
mended,  if  he  lives  he'll  never  walk,  look  at
these  x-rays,  he's  been  shot,  look  here,  the  pellets
are  still  there…also,  he  once  had  a  tail,  somebody
cut  it  off…”
I  took  the  cat  back,  it  was  a  hot  summer,  one  of  the
hottest  in  decades,  I  put  him  on  the  bathroom
floor,  gave  him  water  and  pills,  he  wouldn't  eat,  he
wouldn't  touch  the  water,  I  dipped  my  finger  into  it
and  wet  his  mouth  and  I  talked  to  him,  I  didn't  go  any-
where,  I  put  in  a  lot  of  bathroom  time  and  talked  to
him  and  gently  touched  him  and  he  looked  back  at
me  with  those  pale  blue  crossed  eyes  and  as  the  days  went
by  he  made  his  first  move
dragging  himself  forward  by  his  front  legs
(the  rear  ones  wouldn't  work)
he  made  it  to  the  litter  box
crawled  over  and  in,
it  was  like  the  trumpet  of  possible  victory
blowing  in  that  bathroom  and  into  the  city,  I
related  to  that  cat-I'd  had  it  bad,  not  that
bad  but  bad  enough
one  morning  he  got  up,  stood  up,  fell  back  down  and
just  looked  at  me.
“you  can  make  it,”  I  said  to  him.
he  kept  trying,  getting  up  falling  down,  finally
he  walked  a  few  steps,  he  was  like  a  drunk,  the
rear  legs  just  didn't  want  to  do  it  and  he  fell  again,  rested,
then  got  up.
you  know  the  rest:  now  he's  better  than  ever,  cross-eyed
almost  toothless,  but  the  grace  is  back,  and  that  look  in
his  eyes  never  left…
and  now  sometimes  I'm  interviewed,  they  want  to  hear  about
life  and  literature  and  I  get  drunk  and  hold  up  my  cross-eyed,
shot,  runover  de-tailed  cat  and  I  say,  “look,  look
at  this!”
but  they  don't  understand,  they  say  something  like,  “you
say  you've  been  influenced  by  Celine?”
“no,”  I  hold  the  cat  up,  “by  what  happens,  by
things  like  this,  by  this,  by  this!”
I  shake  the  cat,  hold  him  up  in
the  smoky  and  drunken  light,  he's  relaxed  he  knows…
it's  then  that  the  interviews  end
although  I  am  proud  sometimes  when  I  see  the  pictures
later  and  there  I  am  and  there  is  the  cat  and  we  are  photo-
graphed  together.
he  too  knows  it's  bullshit  but  that  somehow  it  all  helps.
 
[he  knows  it’s  bullshit  too  but  it  helps  get  the  old  catfood,  right?]
-  Feb.  28  1983

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=948392
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.05.2022

Чарлз Буковскі ПОВІТРЯ Й СВІТЛО, Й ЧАС І ПРОСТІР

"ти  знаєш,  у  мене  теж  була  сім'я,  робота,
завжди
щось  заважало
та  зараз
я  продала  свій  дім,  знайшла  це
місце,  велику  студію,  ти  мусиш  подивитися  на  простір  і
це  світло.
вперше  в  житті  я  буду  мати
місце  й  час
творити".
 
Дитино,  ні,  якщо  збираєшся  творити
то  будеш  творити  чи  то  працюючи
16  годин  у  вугільній  копальні
чи  то
в  тісній  кімнаті  з  трьома  дітьми
живучи
на  соціальну  допомогу,
будеш  творити  частиною  твого  розуму
і  твого  тіла
роз'ятреного,
будеш  творити  сліпою
скаліченою,
божевільною,
будеш  творити  з  котом,  що  видрався  тобі
на  спину  коли
все  місто  тремтить  від  землетрусу,  бомбардування,
повені  й  пожежі.
 
дитино,  повітря  й  світло,  й  час  і  простір
не  мають  з  цим  нічого  спільного
й  не  створюють  нічого
хіба  що  можливо  довге  життя  аби
вигадувати
нові  відмовки.
 
[b]Charles  Bukowski  AIR  AND  LIGHT  AND  TIME  AND  SPACE[/b]
"you  know,  I've  either  had  a  family,  a  job,
something  has  always  been  in  the
way
but  now
I've  sold  my  house,  I've  found  this
place,  a  large  studio,  you  should  see  the  space  and
the  light.
for  the  first  time  in  my  life  I'm  going  to  have
a  place  and  the  time  to
create."
 
no,  baby,  if  you're  going  to  create
you're  going  to  create  whether  you  work
16  hours  a  day  in  a  coal  mine
or
you're  going  to  create  in  a  small  room  with  3  children
while  you're  on
welfare,
you're  going  to  create  with  part  of  your  mind  and  your
body  blown
away,
you're  going  to  create  blind
crippled
demented,
you're  going  to  create  with  a  cat  crawling  up  your
back  while
the  whole  city  trembles  in  earthquake,  bombardment,
flood  and  fire.
 
baby,  air  and  light  and  time  and  space
have  nothing  to  do  with  it
and  don't  create  anything
except  maybe  a  longer  life  to  find
new  excuses
for

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=948390
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.05.2022

Густаво Адольфо Беккер І ЗНОВУ ТЕМНІ ЛАСТІВКИ ВЕРНУТЬСЯ

[i]Рима  LIII[i]
І  знову  темні  ластівки  вернуться,
повісять  гнізда  на  твоїм  балконі,
і  знову  їхні  кришталеві  крила
дзвоном  озвуться.
Та  ті,  що  у  польоті  завмирали
від  мого  щастя  і  твоєї  вроди,
що  наші  імена  запам'ятали...
ті...  не  вернуться!
Вернеться  знову  жимолость  руниста
плестися  по  стіні  твойого  саду,
та  вечорами  квіти  ще  гарніші
не  розів'ються.
Але  ті  давні  роси  променисті,
що  дивували  нас  тремтінням  крапель
і  наче  сльози  дня  стікали  з  листя....
ті...  не  вернуться!
До  тебе  знов  кохання  повернеться,
у  вухах  зазвучать  слова  гарячі;
і  твоє  глибоко  заснуле  серце
може  розбудять.
А  я  німий,  натхненний,  на  колінах,
молився  я  на  тебе,  як  на  Бога,
як  я  кохав...  ніхто  так  безнадійно
вже  не  полюбить.

[b]GUSTAVO  ADOLFO  BÉCQUER  RIMA  LIII.  VOLVERÁN  LAS  OSCURAS  GOLONDRINAS[/b]
Volverán  las  oscuras  golondrinas
en  tu  balcón  sus  nidos  a  colgar,
y  otra  vez  con  el  ala  a  sus  cristales
jugando  llamarán.
Pero  aquellas  que  el  vuelo  refrenaban
tu  hermosura  y  mi  dicha  a  contemplar,
aquellas  que  aprendieron  nuestros  nombres…
ésas…  ¡no  volverán!
Volverán  las  tupidas  madreselvas
de  tu  jardín  las  tapias  a  escalar,
y  otra  vez  a  la  tarde  aún  más  hermosas
sus  flores  se  abrirán.
Pero  aquellas  cuajadas  de  rocío
cuyas  gotas  mirábamos  temblar
y  caer  como  lágrimas  del  día…
ésas…  ¡no  volverán!
Volverán  del  amor  en  tus  oídos
las  palabras  ardientes  a  sonar;
tu  corazón  de  su  profundo  sueño
tal  vez  despertará.
Pero  mudo  y  absorto  y  de  rodillas,
como  se  adora  a  Dios  ante  su  altar,
como  yo  te  he  querido…,  desengáñate,
nadie  así  te  amará.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=948312
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.05.2022

Жак Преверт КІШКА І ПТАШКА

Село  в  зажурі  слухає  записи
Пісні  роздертої  пташки
Цієї  єдиної  пташки  в  селі
Яку  єдина  кішка  в  селі
Зжерла  наполовину
І  перестала  співати  пташка
І  перестала  муркати  кішка
І  облизує  свій  писок.
І  село  влаштувало  пташці
Похорони  розкішні
І  запросило  на  них  кішку
Йти  за  крихітною  труною  з  соломи
В  якій  лежить  мертва  пташка
Яку  несе  маленька  дівчинка
Не  перестаючи  плакати
Якби  я  знала  як  ти  горюватимеш
Втішала  дівчинку  кішка
Я  б  її  з'їла  всю
І  тоді  б  розказала  тобі
Що  бачила  як  вона  полетіла
Відлетіла  аж  на  край  світу
Це  настільки  далеко
Що  звідти  не  повертаються
І  горе  твоє  було  б  меншим
Звичайна  журба  і  жаль.
 
Ніколи  не  можна  робити  справу  наполовину.
 
[i]Пабло  Пікассо  "Кіт,  який  упіймав  птаха",  1939,  полотно,  олія,  Музей  Пікассо,  Париж
Pablo  Picasso  "The  cat  who  caught  the  bird",  1939,  Canvas,  Oil,  The  Picasso  Museum,  Paris  
[/i]  
[b]Jacques  Prévert  LE  CHAT  ET  L'OISEAU[/b]
Un  village  écoute  désolé
Le  chant  d'un  oiseau  blessé
C'est  le  seul  oiseau  du  village
Et  c'est  le  seul  chat  du  village
Qui  l'a  à  moitié  dévoré
Et  l'oiseau  cesse  de  chanter
Et  le  chat  cesse  de  ronronner
Et  de  se  lécher  le  museau
Et  le  village  fait  à  l'oiseau
De  merveilleuses  funérailles
Et  le  chat  qui  est  invité
Marche  derrière  le  petit  cercueil  de  paille
Où  l'oiseau  mort  est  allongé
Porté  par  une  petite  fille
Qui  n'arrête  pas  de  pleurer
Si  j'avais  su  que  cela  te  fasse  tant  de  peine
Lui  dit  le  chat
Je  l'aurais  mangé  tout  entier
Et  puis  je  t'aurais  raconté
Que  je  l'avais  vu  s'envoler
S'envoler  jusqu'au  bout  du  monde
Là-bas  où  c'est  tellement  loin
Que  jamais  on  n'en  revient
Tu  aurais  eu  moins  de  chagrin
Simplement  de  la  tristesse  et  des  regrets
 
Il  ne  faut  jamais  faire  les  choses  à  moitié

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=948309
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.05.2022

Стів Ковіт ЯКІ АКОРДИ ПРОБУДИЛА В МОЇЙ ДУШІ

Які  акорди  пробудила  в  моїй  душі
ця  дівчина  із  золотим  намистом
і  персами  з  слонових  бивнів
від  її  тіла  запалала  річка:
вона  зійшла  як  місяць
після  купання
заплела  ебенове  волосся
спадаюче  до  пояса
й  пішла
в  пітьму  смеркання  —
О  моє  серце,
які  акорди  пробудила  вона
що  й  досі  я  тремчу
             за  Чандідасом

[b]Steve  Kowit  WHAT  CHORD  DID  SHE  PLUCK[b]
What  chord  did  she  pluck  in  my  soul
that  girl  with  the  golden  necklace
&  ivory  breasts
whose  body  ignited  the  river:
she  who  rose  like  the  moon
from  her  bathing  &
brushed  back  the  ebony  hair
that  fell  to  her  waist
&  walked  off
into  the  twilight  dark—
O  my  soul,
what  chord  did  she  pluck
that  I  am  still  trembling.
[i]                      after  Chandidas[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=948237
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.05.2022

Стів Ковіт БРАТ БЛУДНОГО СИНА

Брат  блудного  сина,
який  мало  що  змінював  у  своєму  житті,
вибачив  того,  хто  повернувся  назад  як  фальшивий  чек,
бо  його  батько  сказав  йому,  що  так  треба.
Зрештою,  ось  що  означає  мати  благі  наміри.
Справді,  він  йому  влаштував  вечірку,
накупив  солодощів  і  шампанського,
розкорковував  усі  пляшки.  Піднімав  з  кожним  бокалом
новий  тост  за  свого  брата:  екс-шахрая,  душогуба
й  гвалтівника.  До  кінця  ночі
все  село  було  повністю  п'яним
в  оргіїї  обіймів  та  прощення,
тоді  як  саме  той,
чиїм  єдиним  бажанням  було,  щоб  його  безмірно  любили,
шастав  в  будинок  і  з  будинку,
набиваючи  торбу  брошками  й  перстнями,
і  браслетами,  і  підсвічниками.
Потім  з  легким  серцем  пішов  звідти  на  світанку
в  портове  місто,  відоме  своєю  неславою:
там  пані  з  нафарбованими  губами  висовуються  зі  всіх  вікон,
і  кожні  треті  двері  до  шинку.

[b]Steve  Kowit  THE  PRODIGAL  SON'S  BROTHER[/b]
who'd  been  steadfast  as  small  change  all  his  life
forgave  the  one  who  bounced  back  like  a  bad  check
the  moment  his  father  told  him  he  ought  to.
After  all,  that's  what  being  good  means.
In  fact,  it  was  he  who  hosted  the  party,
bought  the  crepes  &  champagne,
uncorked  every  bottle.  With  each  drink
another  toast  to  his  brother:  ex-swindler,  hit-man
&  rapist.  By  the  end  of  the  night
the  entire  village  was  blithering  drunk
in  an  orgy  of  hugs  &  forgiveness,
while  he  himself,
whose  one  wish  was  to  be  loved  as  profusely,
slipped  in  &  out  of  their  houses,
stuffing  into  a  satchel  their  brooches  &  rings
&  bracelets  &  candelabra.
Then  lit  out  at  dawn  with  a  light  heart
for  a  port  city  he  knew  only  by  reputation:
ladies  in  lipstick  hanging  out  of  each  window,
&  every  third  door  a  saloon.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=948236
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.05.2022

Ральф Волдо Емерсон БРАХМА

Червоний  вбивця  думав,  що  вбиває,
Себе  убитим  вбитий  ним  вважає,
Прихованим  від  всіх  шляхом  незнаним,
Приходжу  я,  минаю,  знов  вертаю.
 
Зі  мною  поряд  дальнє  і  минуле;
Для  мене  тінь  і  світло  сонця  рівні;
Зі  мною  боги,  про  яких  забули;
В  мені  ганьба  і  слава  нероздільні.
 
Мене  зрікаються,  бо  злом  вважають;
Якщо  летять  до  мене,  крила  дам  я;
Я  сумнів  і  я  той,  хто  сумнів  має;
І  я  той  гімн,  який  співає  брахман.
 
Могутні  боги  про  мій  захист  молять,
І  моляться  священні  Сім  даремно,
А  ти,  добра  смиренний  послідовник!
Шукай  мене  і  ти  здобудеш  небо.

[i][b]Брахма[/b]  -  індуїстський  бог-творець,  може  створювати,  знищувати  і  відтворювати.  "Червоний  вбивця"  і  його  жертва  зливаються  в  єдності  Брахми.  Брахма  відтворює  або  "перетворює  знову"  -  це  відомо  як    реінкарнація.  Брахмі  не  будують  храми,  не  моляться  і  не  приносять  дари,  бо  частиною  його  суті  є  зло.  
[b]Священні  Сім[/b]  -  священні  міста  індуїзму  Дварака,  Варанасі,  Матхура,  Курукшетра,  Рамешварам,  Канчіпурам,  Айодхья
[/i]

[b]Ralph  Waldo  Emerson  BRAHMA[/b]
If  the  red  slayer  think  he  slays,
         Or  if  the  slain  think  he  is  slain,
They  know  not  well  the  subtle  ways
         I  keep,  and  pass,  and  turn  again.
 
Far  or  forgot  to  me  is  near;
         Shadow  and  sunlight  are  the  same;
The  vanished  gods  to  me  appear;
         And  one  to  me  are  shame  and  fame.
 
They  reckon  ill  who  leave  me  out;
         When  me  they  fly,  I  am  the  wings;
I  am  the  doubter  and  the  doubt;
         And  I  the  hymn  the  Brahmin  sings.
 
The  strong  gods  pine  for  my  abode,
         And  pine  in  vain  the  sacred  Seven,
But  thou,  meek  lover  of  the  good!
         Find  me,  and  turn  thy  back  on  heaven.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=948146
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.05.2022

Райнер Марія Рільке БУДДА

Мов  дослухається  він.  Тиша:  неозорість...
Ми  завмираємо,  але  вона  безмовна.
І  він  -  це  зірка.  І  величні  інші  зорі,
невидимі  для  нас,  стоять  навколо  нього.
О  він  Всесущий.  Ми  хіба  того  чекали,
щоб  він  побачив  нас?  Чи  нам  потрібен  він?
І  хай  би  навіть  ми  схилились  перед  ним,
Він  був  би  наче  звір,  задумливий  і  млявий.
Те,  що  нам  падати  до  ніг  його  велить
у  ньому  вже  мільйони  літ  витає.
Ми  пізнаємо  те,  що  він  вже  забуває,
і  осягає  те,  що  нам  не  зрозуміть.

[b]Rainer  Maria  Rilke  BUDDHA[/b]
Als  ob  er  horchte.  Stille:  eine  Ferne...
Wir  halten  ein  und  hören  sie  nicht  mehr.
Und  er  ist  Stern.  Und  andre  große  Sterne,
die  wir  nicht  sehen,  stehen  um  ihn  her.
O  er  ist  Alles.  Wirklich,  warten  wir,
daß  er  uns  sähe?  Sollte  er  bedürfen?
Und  wenn  wir  hier  uns  vor  ihm  niederwürfen,
er  bliebe  tief  und  träge  wie  ein  Tier.
Denn  das,  was  uns  zu  seinen  Füßen  reißt,
das  kreist  in  ihm  seit  Millionen  Jahren.
Er,  der  vergißt  was  wir  erfahren
und  der  erfährt  was  uns  verweist.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=948144
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.05.2022

Ципріан Каміль Норвід Спартак

[i]                                                                  Ubi  depuit  orbis...
                                                                   Де  замкнувся  круг
[/i]1
За  другим  боєм  третій,  переможно
Піднявши  руку,  крикнув  гладіатор:
„Не  в  цьому  ваша  сила,  і  до  того  ж
Це  мудрістю  не  можна  називати...
Для  мене  сам  Юпітер  (1)  не  страшний,
Мінерва  (2)  посміється  над  собою:
Вам  -  двічі  по  сто  тисяч  глядачів  -
Щодня  потрібні  наші  сльози  з  кров’ю...
Для  вас  звичайні  сумніви  й  тремтіння,
Де  устремління  душ  і  сила  ваша?...
Для  вас  ми  –  лише  з  книги  долі  тіні,
І  заклик  наш    -    неначе  камінь  з  пращі.
Для  вас  звичайні  сумніви  й  тремтіння,
Пітьма  –  усі  прозріння  ваші  кращі!

2
За  другим  боєм  третій,  переможно
Піднявши  руку,  крикнув  гладіатор:
„Любові  тут  немає,  і  до  того  ж
Це  дружбою  не  можна  називати...
Кастор  і  Полукс,  друзі  стародавні,
В  обіймах  свою  вірність  проклинають,
Венера  має  кучері  духмяні,
До  них  рум’яна  з  потом  прилипають...
-  Розсілося  каміння  в  крузі  з  каменю,
Аж  виросли  на  ньому  мох  і  шерсть:
І  душам  вашим  –  наших  душ  страждання,
Для  ваших  тіл  –  тіла  нам  рвуть  начверть;
-  Розсілося  каміння  в  крузі  з  каменю,
Усе  його  життя  зоветься:  смерть!”
1857  р.
(1)Юпі́тер    —  бог  неба  з  його  атмосферними  явищами  —  дощем,  громом  та  блискавкою,  творець  достатку,  врожайності,  перемоги,  зцілення;  охоронець  порядку,  вірності,  чистоти;  верховний  цар  богів  і  людей.
(2)  Мінерва    —  римська  богиня  мудрості,  покровителька  письменства,  мистецтва  й  ремесла,  пізніше  ототожнена  з  Афіною.

Cyprian  Kamil  Norwid  Spartakus
[i]                                    Ubi  depuit  orbis...[/i]
 1
Za  drugą,  trzecią  skonów  metą
Gladiator  rękę  podniósł  swą,
"To  -  nie  to,  krzycząc,  SIŁA,  nie  to,
To  nie  to  MĄDROŚĆ,  co  dziś  zwą...
Sam  Jowisz  mi  nie  groźny  więcej,
Minerwa  sama  z  siebie  drwi:
Wam  -  widzów  dwakroć  sto  tysięcy  -
Co  dzień  już  trzeba  łez  i  krwi...
Przyszliście  drząc  i  wątpiąc  razem,
Gdzie  dusza  wietrzyć  i  gdzie  moc?...
A  my  wam  -  księgą  i  obrazem,
A  głos  nasz  ku  wam  -  pocisk  z  proc.
-  Przyszliście  drząc  i  wątpiąc  razem,
Cała  już  światłość  wasza  -  NOC!"
 
2
Za  drugą,  trzecią  skonów  metą
Gladiator  rękę  podniósł  swą:
"To  -  nie  to,  krzycząc,  MIŁOŚĆ,  nie  to,
To  nie  to  PRZYJAŹŃ,  co  dziś  zwą...
Z  Kastorem  Polluks,  druhy  dawne,
W  całusach  sobie  wierność  klną;
A  Wenus  włosy  ma  przyprawne,
Rumieńce  z  potem  w  maść  jej  lgną...
-  Siedliście,  głazy,  w  głazów  kole
Aż  mchu  porośnie  na  was  sierć:
I  duszą  waszą  -  nasze-bole,
I  ciałem  waszym  -  naszych-ćwierć;
-  Siedliście,  głazy,  w  głazów  kole,
Całe  już  życie  wasze:  śmierć!"
Pisałem  1857

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=948052
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.05.2022

Ципріан Каміль Норвід САМОТНІСТЬ

Тиша  –  лиш  часом  павук  павутину  ворушить,
Вітер  у  вікнах  колише  гіллям  тополиним;
Ох!  як  же  легко  і  солодко  мріяли  душі  –
Тут  гомоніли,  всміхались  думкам  не  цнотливим.

Наче  невільник,  здолавши  гніт  силою  духу,
Знову  у  згаслому  серці  життя  відчуває,
Так  я,  звільнившись  на  мить  від  тривалої  муки,
Втіху  і  чари  мовчання  сягаю  і  знаю.

Якщо  розмова  нам  наші  серця  не  з’єднала,
Якщо  думки  між  собою  сваритися  мусять,
Якщо  душа  до  душі  промовляє  неясно  –

Щедрих  напоїв  нектар  наливати  намарно;
Мукою  жарти,  розмови,  пісні  відізвуться;
Ані  життя,  ані  щастя,  як  думка  погасла.

[b]Cyprian  Kamil  Norwid  SAMOTNOŚĆ[/b]
Cisza  -  niekiedy  tylko  pająk  siatką  wzruszy,
Lub  przed  oknem  topolę  wietrzyk  pomuskuje;
Och!  jak  lekko,  słodko  marzyć  duszy  -
Tu  mi  gwar,  to  mi  uśmiech  myśli  nie  krępuje.

Jak  niewolnik,  co  ciężkie  siłą  więzy  skruszy
I  zgasłe  życie  w  sercu  na  nowo  poczuje,
Tak  ja,  na  chwilę  zwolnion  z  natrętnych  katuszy,
Wdzięk  i  urok  milczenia  czuję  i  pojmuję.

Bo  gdy  w  kole  biesiady  serce  nas  nie  łączy,
Gdy  różnorodne  myśli  mieszkać  z  sobą  muszą,
Gdy  dusza  duszy  pojąć,  rozumieć  niezdolna  -

Próżno  nektar  napojów  hojnie  się  wysączy;
Śmiechy,  piosnka,  biesiada  -  wszystko  jest  katuszą;
U  nie  rozkosz  i  życie,  gdy  moja  myśl  wolna.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=948051
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.05.2022

Федеріко Гарсіа Лорка Кафе співаків

Лампи.
Смарагдових  дзеркал  глибина,
Кришталевих  люстр  мерехтіння.
На  темних  підмостках  в  тиші  одна.
І  обімліла  зала,
Зі  смертю  говорити  почала
Паррала.
Кличе.
Та  не  приходить  вона,
Знову  і  знову.
Серця,
серця  здригаються  плачем
А  в  дзеркалах  зеленіють,
Колихаються  шлейфів  шовки
Як  змії.

[b]Federico  García  Lorca  CAFE  CANTANTE[/b]
 Lamparas  de  cristal
 y  espejos  verdes.

 Sobre  el  tablado  oscuro,
 la  Parrala  sostiene
 una  conversacion
 con  la  muerte.
 La  llama
 no  viene,
 y  la  vuelve  a  llamar.
 Las  gentes
 aspiran  los  sollozos.
 Y  en  los  espejos  verdes,
 largas  colas  de  seda
 se  mueven.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=947969
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.05.2022

Федеріко Гарсіа Лорка Гітара

Починається  плач  гітари.
Розбивається  скло  світання.
Починається    плач  гітари.
Не  чекай  від  неї  мовчання.
Не  благай  її  про  мовчання.
Так  плачуть  вода  і  вітер
Про  снігові  заметілі,
Так  гарячий  пісок  півдня
Про  камелії  марить  білі,
Так  вечір  плаче  за  ранком,
Мимо  цілі  стріла  пролітає,
Так  плаче  мертва  птаха
за  зеленими  вітами  гаю.
Безперервно  гітара  плаче,
Неможливе  її  мовчання.
О  гітара!  Поранене  серце
П'ятьма  мечами.
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=JmO4loi4LoI[/youtube]

[b]Federico  García  Lorca  La  gitarra[/b]
Empieza  el  llanto  
de  la  guitarra.  
Se  rompen  las  copas  
de  la  madrugada.  
Empieza  el  llanto  
de  la  guitarra.  
Es  inútil  callarla.  F
Es  imposible  
callarla.  
Llora  monótona  
como  llora  el  agua,  
como  llora  el  viento  
sobre  la  nevada  
Es  imposible  
callarla,  
Llora  por  cosas  
lejanas.  
Arena  del  Sur  caliente  
que  pide  camelias  blancas.  
Llora  flecha  sin  blanco,  
la  tarde  sin  mañana,  
y  el  primer  pájaro  muerto  
sobre  la  rama  
¡Oh  guitarra!  
Corazón  malherido  
por  cinco  espadas  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=947967
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.05.2022

Тітус Кафар Я НЕ МОЖУ ПРОДАТИ ТОБІ ЦЮ КАРТИНУ

Я
не  можу
продати
тобі
цю
картину.
 
В  виразі  її  обличчя  я  бачу  чорних  матерів,  яких  осліплює
і  робить  безпорадними  ця  лють  проти  їхніх  дітей.
Коли  я  незворушно  пробирався  через  черговий  цикл  
насильства  над  чорношкірими,
Я  малював  Чорну  матір...
заплющені  очі,
зморщений  лоб
окреслюють  контур  її  втрати.
 
Шо  це  означає  для  нас?
Чи  є  чорний  і  втрати
однаковими  кольорами  в  Америці?
Якщо  Малкольм  не  зміг  це  виправити,
якщо  Мартін  не  зміг  це  виправити,
якщо  Майкла,
Сандру,
Трейвона,
Таміра,
Бреона  і
зараз  Джорджа  Флойда…
можна  вбити
і  нічого  не  зміниться...
було  б  нерозумним  тішитися  надією?
Я  повинен  прийняти,  що  це  те,  що  означає  бути  Чорним
в  Америці?
 
Не
кажіть
мені
не
втрачати
надію.
 
Я  відмовився  від  спроби  описати  почуття  від  того,  що  знаю,  
що  не  можу  бути  в  безпеці  в  країні  свого  народження...
Як  я  поясню  своїм  дітям,  що  сама  система,  створена  
для  захисту  інших,  може  загрожувати  нашому  існуванню?
Як  я  убережу  їх  від  психологічного  тиску,  знаючи,  що  все  життя  ми,  
мабуть,  будемо  сприйматися  як  загроза,
І  тому
ми  можемо  померти?
Макартур  не  захистить  вас.
Єльський  ступінь  не  захистить  вас.
Ваші  гарно  сформульовані  благання  не  змінять  сотні  років  інституціоналізованої  ненависті.
Ви  ніколи  не  будете  настільки  красномовними,  як  Болдуін,
Ви  ніколи  не  будете  настільки  добрими,  як  Кінг...
Так,
хіба  не  розумно  вірити,  що  це  не  буде
швидко
змінене?
 
І  це  настільки  безнадійно...
Обпікає.
 
Ця  Чорна  мати  знає  вогонь.
Чорні  матері
знають  відчай.
Я  не  можу  змінити  НІЧОГО  в  цьому  світі,
Тільки  фарби,
Я  можу  це  усвідомити…
Це  приносить  мені  розраду  ...
не  надію,
але  розраду.
Вона  проходить  крізь  мене  полум'ям  ярості.
Моя  Чорна  мати  знову  рятує  мене.
Я  хочу  бути  впевненим,  що  її  бачать.
Я  хочу  бути  впевненим,  що  її  історія  розказана.
І  так,
цього  разу
Америка  повинна  почути  її  голос.
Цього  разу
Америка  повинна  їй  повірити.

Titus  Kaphar  ANALOGOUS  COLORS,  2020,Oil  on  canvas.
Тітус  Кафар  АНАЛОГІЧНІ  КОЛЬОРИ,  2020,  полотно,  олія.

[i]На  обкладинці  тижневого  випуску  журналу  TIME,  який  містить  спеціальний  звіт,  присвячений  протестам,  що  вибухнули  по  всій  країні  після  вбивства  поліцією  25  травня  2020  року  Джорджа  Флойда  в  штаті  Міннеаполіс,  розміщено  зображення  Тітуса  Кафара  "Чорна  мати"  (2014),  яка  тримає  силует  дитини.  Під  час  затримання  Флойд  кликав  свою  матір,  коли  його  притискав  до  землі  і  душив  поліцейський  Дерек  Шовін.  Знакова  червона  смуга  навколо  обкладинки  містить  імена  35  чорношкірих  чоловіків  і  жінок,  які  були  вбиті  поліцією  або  в  інших  расистських  акціях,  включаючи  Флойда,  Трейвона  Мартіна  та  Бреонну  Тейлор.  Під  ілюстрацією  був  розміщений  цей  його  вірш  
[/i]
[b]Titus  Kaphar  I  CAN  NOT  SELL  YOU  THIS  PAINTING[/b]
I
can  not
sell
you
this
painting.
 
In  her  expression,  I  see  the  Black  mothers  who  are  unseen,  and  rendered  helpless  in  this  fury  against  their  babies.
As  I  listlessly  wade  through  another  cycle  of  violence  against  Black  people,
I  paint  a  Black  mother…
eyes  closed,
furrowed  brow,
holding  the  contour  of  her  loss.
 
Is  this  what  it  means  for  us?
Are  black  and  loss
analogous  colors  in  America?
If  Malcolm  could  not  fix  it,
if  Martin  could  not  fix  it,
if  Michael,
Sandra,
Trayvon,
Tamir,
Breonna  and
Now  George  Floyd…
can  be  murdered
and  nothing  changes…
wouldn’t  it  be  foolish  to  remain  hopeful?
Must  I  accept  that  this  is  what  it  means  to  be  Black
in  America?
 
Do
not
ask
me
to  be
hopeful.
 
I  have  given  up  trying  to  describe  the  feeling  of  knowing  that  I  can  not  be  safe  in  the  country  of  my  birth…
How  do  I  explain  to  my  children  that  the  very  system  set  up  to  protect  others  could  be  a  threat  to  our  existence?
How  do  I  shield  them  from  the  psychological  impact  of  knowing  that  for  the  rest  of  our  lives  we  will  likely  be  seen  as  a  threat,
and  for  that
We  may  die?
A  MacArthur  won’t  protect  you  .
A  Yale  degree  won’t  protect  you  .
Your  well-spoken  plea  will  not  change  hundreds  of  years  of  institutionalized  hate.
You  will  never  be  as  eloquent  as  Baldwin,
you  will  never  be  as  kind  as  King…
So,
isn’t  it  only  reasonable  to  believe  that  there  will  be  no
change
soon?
 
And  so  those  without  hope…
Burn.
 
This  Black  mother  understands  the  fire.
Black  mothers
understand  despair.
I  can  change  NOTHING  in  this  world,
but  in  paint,
I  can  realize  her….
This  brings  me  solace…
not  hope,
but  solace.
She  walks  me  through  the  flames  of  rage.
My  Black  mother  rescues  me  yet  again.
I  want  to  be  sure  that  she  is  seen.
I  want  to  be  certain  that  her  story  is  told.
And  so,
this  time
America  must  hear  her  voice.
This  time
America  must  believe  her.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=947877
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.05.2022

Джеріко Браун ПЕРЕПИСКА

[i]                після  „Проекту  Джерома”  Тітуса  Кафара(1)
               (олія,  золотий  лист  та  дьоготь  на  дерев'яних
                 дошках;7  "×  10½"  кожен)
[/i]Я  пишу  вам  з  тієї  сторони
Свого  тіла,  в  яку  мені  ніколи  не
Стріляли,  і  яку  мені  ніхто  ніколи  не  різав.
Мені  довелося  повернутися  так  далеко  для  того,
Щоб  представити  себе  неушкодженим,
Щоб  ви  це  вислухали  і  повірили.  Ви  зможете  мені  вірити,
Доки  я  молодий.  Ви  зможете  дізнатися  більше,
Коли  ви  переміститеся  до  дитини,
Швидко  і  без  перепон
Ми  здійснимо  проникнення.
Вам  важко  вбити
Дитину.  Мабуть  ще  важче  почути  дитячий  плач,
Не  маючи  солодощів,
Щоб  покласти  дитині  в  рот.  Ви  не  підтримаєте  її?
Ви  не  готові  до  років  моєї  історії
Всьому  виною  ваша  фантазія?
Ми  можемо  зробити  мене
Кращим,  таким,  як  ви  хочете:  напишіть  відповідь.  Або  забирайтеся.
Я  прикрив  свої  рани  дьогтем
І  упорядкував  місце  для  вас
На  охололому  боці  цього  односпального  ліжка.
[i]            З  "Традиція"  Пулітцерівська  премія  2020  року  в  номінації  "Поезія"[/i]

Titus  Kaphar  Jerome  LVII,  2015,  oil,  gold  leaf  and  tar  on  wood  panel.  Courtesy  the  artist  and  Jack  Shainman  Gallery,  New  York
Тітус  Кафар  Джером  LVII,  2015,  олія,  сусальне  золото  та  дьоготь  на  дерев'яній  панелі.  Надано  художником  та  галереєю  Джека  Шейнмана,  Нью-Йорк

[i]Художник  Тітус  Кафар  (нар.  1976  р.)    розпочав    "Проект  Джером"  у  2011  році.  Він  шукав  у  інтернеті  в  тюремних  базах  даних  записи  про  свого  батька.  Він  знайшов  десятки  людей,  які  мали  прізвище  батька  -  Джером.  а  також  його  ім'я.  Вражений  цим  відкриттям,  він  створив  портрети  кожного  Джерома,  спираючись  на  їхні  фото,  Серед  них  і  портрет  батька  Кафара.  Потрети  написані  в  традиції  живопису  візантійських  ікон,  зокрема  зображення  святого  Єроніма,  покровителя  бібліотекарів,  науковців  та  перекладачів.  На  художника  вплинули  праці  Мішеля  Олександра  та  Вільяма  Джуліуса  Вілсона  про  тюремно-промисловий  комплекс  і  використання  поліції  та  ув’язнення  урядом  США  як  засобу  вирішення  економічних,  соціальних  та  політичних  проблем.  Ця  серія  репрезентує  спільноту  людей,  зокрема,  афроамериканських  чоловіків,  яких  багато  серед  ув'язнених.
Портрети  не  засвідчують  невинуватість  або  вину.  Натомість  вони  натякають  на  поняття  прощення  минулих  гріхів,  яке  є  центральним  для  багатьох  релігій.  Художник  розглядає  нездатність  запропонувати  прощення  як  недолік  чинної  системи  кримінального  правосуддя.  Серія  портретів  відображає  непропорційний  ефект,  який  масове  ув’язнення  справляє  на  чорношкірих,  і  увічнює  досвід  відстані  та  розлуки,  які  зазвичай  відчувають  сім’ї  з  близькими  людьми  у  в’язниці.
Панно  на  золотистому  тлі  потім  частково  були  занурені  в  дьоготь.  Спочатку  рівень  занурення  відображав  відсоток  кожного  життя,  проведеного  у  в'язниці.  Але  потім  Кафар  відмовився  від  цієї  формули,  визнавши  тривалі  наслідки  ув'язнення,  такі  як  труднощі  з  пошуком  роботи  та  втрата  виборчих  прав.  На  своїх  пізніших  панелях  Кафар  розширив  дьоготь,  принаймні,  до  вуст,  представляючи  мовчання  ув'язнених  людей,  позбавлених  багатьох  прав,  включаючи  право  голосу  та  доступ  до  програм,  які  фінансуються  федеральним  бюджетом  у  багатьох  штатах.  Дьоготь  також  забезпечує    певну  конфіденційність,  якої  позбавили  їх  веб-сайти,  зробивши  відомості  про  них  загальнодоступними.
[/i]

[b]Jericho  Browne  "Correspondence"[/b]
[i]                after  The  Jerome  Project  by  Titus  Kaphar
               (oil,  gold  leaf,  and  tar  on  wood  panels;
               7"  ×  10½"  each)
[/i]I  am  writing  to  you  from  the  other  side
Of  my  body  where  I  have  never  been
Shot  and  no  one’s  ever  cut  me.
I  had  to  go  back  this  far  in  order
To  present  myself  as  a  whole  being
You’d  heed  and  believe  in.  You  can  trust  me
When  I  am  young.  You  can  know  more
When  you  move  your  hands  over  a  child,
Swift  and  without  the  interruptions
We  associate  with  penetration.
The  young  are  hard  for  you
To  kill.  May  be  harder  still  to  hear  a  kid  cry
Without  looking  for  a  sweet
To  slip  into  his  mouth.  Won’t  you  hold  him?
Won’t  you  coo  toward  the  years  before  my  story
Is  all  the  fault  of  our  imaginations?
We  can  make  me
Better  if  you  like:  write  back.  Or  take  the  trip.
I’ve  dressed  my  wounds  with  tar
And  straightened  a  place  for  you
On  the  cold  side  of  this  twin  bed.
           From  The  Tradition

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=947875
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.05.2022

Джеріко Браун ГАНІМЕД

Чоловік  вторгував  за  свого  сина  коней.
Я  надаю  перевагу  цій  версії.  Її  надійність
Тішить  мене,  ніхто  не  в  програші,
Кожного  нагородили.  Богові  дістався
Хлопець.  Хлопець  здобув
Безсмертя.  Батько  їздитиме  доти,  доки
Горе  лунає  так  гарно,  як  галоп
Тварин,  народжених  для  перевезення  тих,
Хто  оберігав  успадковане  нами
Царство.  Коли  ми  дивимось  на  міф
Ось  так,  нікому  не  заборонено  обговорювати
Зґвалтування.  Я  маю  на  увазі,  хіба  ти  не  хочеш,
Щоб  Бог  зажадав  тебе?  Не  мрієш,
Щоб  хтось  крилатий  підніс  тебе
Вгору?  І  коли  приходить  володар
За  твоїми  дітьми,  він  пахне
Як  чоловік,  який  має  конюшню
На  Небі,  в  тім  далекім  краю
Між  Обіцянням  і  Вибаченням.
Не  треба  нас  переконувати.
Люди  в  моїй  країни  вірять  -
Ми  не  зашкодимо,  якщо  нас  можна  купити.

[i]Зі  збірки  "Традиція",  02/04/2019,  Пулітцерівська  премія  2020  в  номінації  "Поезія"

Ганімед,  син  царя  Трої  Троса  і  німфи  Каллірої,  був  найпрекраснішим  серед  смертних.  Зевс  закохався  в  юнака.  Коли  той  пас  батьківське  стадо  (чи  полював)  на  схилі  гори  Іди,  орел  його  викрав.  Ганімед  став  виночерпієм  на  Олімпі.  Загорьованого  батька  Зевс  утішив  колісницею  з  парою  безсмертних  коней  і  /  або  виноградною  гілкою,  викуваною  богом  Гефестом.
[/i]
 
Jericho  Brown  GANYMEDE
A  man  trades  his  son  for  horses.
That’s  the  version  I  prefer.  I  like
The  safety  of  it,  no  one  at  fault,
Everyone  rewarded.  God  gets
The  boy.  The  boy  becomes
Immortal.  His  father  rides  until
Grief  sounds  as  good  as  the  gallop
Of  an  animal  born  to  carry  those
Who  patrol  our  inherited
Kingdom.  When  we  look  at  myth
This  way,  nobody  bothers  saying
Rape.  I  mean,  don’t  you  want  God
To  want  you?  Don’t  you  dream
Of  someone  with  wings  taking  you
Up?  And  when  the  master  comes
For  our  children,  he  smells
Like  the  men  who  own  stables
In  Heaven,  that  far  terrain
Between  Promise  and  Apology.
No  one  has  to  convince  us.
The  people  of  my  country  believe
We  can’t  be  hurt  if  we  can  be  bought.
"The  Tradition"  ,  02/04/2019,  Winner  of  the  2020  Pulitzer  Prize  in  Poetry

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=947782
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.05.2022

Ві́стен-Г'ю О́ден Ганімед

В  премудрості  Своїй  дивився  Він  з  престолу
На  хлопця  скромного,  що  вівці  випасав,
І  голуба  послав,  один  вернувся  голуб:
Під  музику  небес  хлопчина  задрімав.

Він  інше  планував  майбутнє  юнакові:
Впиратись  буде,  опір  переможе  сила,
Пізніше  візьме  верх  над  ним  інстинкт  любові,
І  пристрасть  спалахне.  Орел  розправив  крила.

Даремно.  Був  нудним  початок  їх  розмови,
Хлопчина  позіхнув  і  свиснув  до  овець,
В  міцні  обійми    ухопив  його  Отець;

З  тих  пір  орла  юнак  завжди  боготворив,
Ішов,  куди  накаже,  був  на  все  готовий,
А  ще  навчився  різним  способам  убивств.

[i]Ганіме́д,    син  царя  Трої  Троса  і  німфи  Каллірої,  був  найпрекраснішим  із  смертних.  Зевс  закохався  в  юнака  і  в  образі  орла  заніс  Ганімеда  на  Олімп,  де  зробив  його  виночерпієм  і  своїм  коханцем  .  Боги  дарували  Ганімеду  безсмертя  та  вічну  молодість  і  розмістили  на  небі  у  вигляді  сузір’я  Водолій.  Міф  про  Зевса  й  Ганімеда,  поширений  у  Греції  та  в  Римі,  виправдовував  любов  дорослого  чоловіка  до  хлопця;  гомосексуалізм  толерувався  як  крайня  форма  культу  богині  Кібели  [/i]

Есташ  Ле  Сюйор  Викрадення  Ганімеда.  1650,  олія,  полотно,  Лувр,  Париж,  Франція  
Eustache  Le  Sueur  Abduction  of  Ganymede,1650,  oil,  canvas,  Louvre,  Paris,  France

[b]Wystan  Hugh  Auden  Ganimede[/b]
He  looked  in  all  His  wisdom  from  the  throne  
Down  on  that  humble  boy  who  kept  the  sheep,
And  sent  a  dove;  the  dove  returned  alone:
Youth  liked  the  music,  but  soon  fell  asleep.

But  He  had  planned  such  future  for  the  youth:
Surely,  His  duty  now  was  to  compel.  
For  later  he  would  come  to  love  the  truth,  
And  own  his  gratitude.  His  eagle  fell.  

It  did  not  work.  His  conversation  bored  
The  boy  who  yawned  and  whistled  and  made  faces,  
And  wriggled  free  from  fatherly  embraces;  

But  with  the  eagle  he  was  always  willing  
To  go  where  it  suggested,  and  adored  
And  learnt  from  it  so  many  ways  of  killing.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=947780
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.05.2022

Рон Паджетт НАВКРУГ ПАРИЖА

В  Парижі  кругле  все.
Найперше  саме  місто
Пересікається  дугою  –
Що  ділить  круг  –
Це  Сена.
Услід  добре  відомі  шпиці
Вулиць  від  Арки  Тріумфальної.
Потім  в  кафе  стільниці  круглі
Як  і  підноси  (й  багато  попільничок)
Поставлені  на  них.  Погляньте  на  самі  кафе
Хоча  б  на  їхні  круглі  назви.
Ось  наприклад  Ля  Ронд,  Ля  Куполь,  Дю  Дом,  Ротонда  (1)
Та  інші.
Тільки  прекрасна  Клозері  де  Ліла  обходить  нашу  класифікацію
Однак  знаходиться  в  Парижі.
Бузок,  він  же  круглий?
Тут  люди  розсілись  навколо
Як  в  Люксембурзькому  Саду
Де  іграшкові  вітрильники  кружляють  в  штучному  озері.
Вони  так  роблять.
Останні,  але  не  менш  важливі  -  і  наскільки  природні!
Картини  Робера  Делоне
Названі  Вікна
На  яких  Париж  зображений  
Як  безліч  кіл.

[i](1)  La  Ronde,  La  Coupole,  Le  Dome,  La  Rotonde  (Круг,  Звід,  Купол,  Ротонда)  –  відомі  кафе  Парижа    в  кварталі  Монпарнас,  де  зустрічалися  знамениті  художники  і  поети
(2)  Closerie  des  Lilas  (Клозері  де  Ліла)  –  Хутором  в  бузку  –  кафе  одержало  свою  назву  від  танцзали  на  самому  початку  бульвару  Монпарнас,  відкритої  Франсуа  Бюльє  в  середині  ХІХ  століття,  яка  стала  відомою  як  Бали  Бюльє.Навколо  кафе  були  висаджені  численні  кущі  бузку
(3)  Робер  Делоне  (1885-1941)  в  своїй  серії  з  двадцяти  двох  картин  «Вікна»,  створених  з  квітня  по  грудень  1912  року  відкинув  традиційну  функцію  живопису  як  вікна  в  уявний  світ.  Натомість  він  звернувся  до  зображувальної  поверхні  як  місця,  де  можна  зафіксувати  сам  процес  бачення.  «Без  зорового  сприйняття  немає  ні  світла,  ні  руху,  —  писав  Делоне  влітку  1912  року.  —  Цей  рух  забезпечується  нерівномірними  відношеннями,  колірними  контрастами,  які  становлять  Реальність».  Світло  та  його  структура  зору,  одночасні  контрасти  кольорів  та  їх  постійний  ритмічний  рух  стали  предметами  Вікон  Делоне,  підготувавши  основу  для  його  переходу  до  абстракції.  «Вікна,  —  писав  він,  —  справді  почали  моє  життя  як  художника».[/i]

[i]Robert  Delaunay  Windows  Open  Simultaneously  ,  1912,  (First  Part,  Third  Motif)  oil  on  canvas,  45.7  x  37.5  cm,  Tate  Modern,  London
Робер  Делоне  Одночасно  відкриті  вікна,  1912,  (перша  частина,  третій  мотив)  полотно,  олія,  45,7  x  37,5  см,  Tейт  Модерн,  Лондон[/i]


[b]Ron  Padgett  Around  Paris[/b]
Everything  in  Paris  is  round.
First  is  the  city  itself
Intersected  by  an  arc—
Which  is  a  division  of  a  circle—
Which  is  the  Seine.
Then  the  well-known  spokes
Around  the  Arch  of  Triumph.
The  café  table  tops  are  round  as  well
As  the  coasters  (and  many  of  the  ash  trays)
That  sit  upon  them.  Looking  up,  the  cafes  themselves
Their  names  at  least,  are  round.
Over  there  for  instance  is  La  Ronde,  La  Coupole,  Le  Dome,  La  Rotonde
And  others.
Only  the  beautiful  Closerie  des  Lilas  escapes  our  classification
And  still  remains  in  Paris.
The  lilac,  is  it  round?
People  here  do  a  lot  of  sitting  around
As  in  the  Luxembourg  Gardens
Where  the  toy  sailboats  go  round  the  artificial  pond.
They  do  this.
Last  but  not  least—and  how  natural!
Are  the  paintings  of  Robert  Delaunay
Called  The  Windows
In  which  Paris  is  seen
As  lots  of  circles.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=947720
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.05.2022

Рон Паджетт ВЕЛИЧЕЗНА Й ЖАХЛИВА НЕСПРАВЕДЛИВІСТЬ НА СВІТІ

Що  робить  нас  такими  злими?
Ми  зліші,  ніж  горили,
яких  ми  намагаємось  винити  за  нашу  генетичну  агресивність.
Така  наша  природа  -  ховатися  за  тим,  що  Дарвін  говорив  про  виживання,
неначе  виживання  -  найважливіша  справа  на  землі.
Це  не  так.
Ти  знаєш  -  це  безумовно  спадало  тобі  на  думку  -
у  людства  немає  шансів  -  прожити
ще  мільйон  років.  Нам  пощастить  прожити  хоча  би  п'ять  століть.  Чому?
Тому  що  ми  вважаємо
для  себе  кращим  винищувати  всіх  і  все  на  цій  землі,
щоб  не  дозволити  комусь  бути  кращим  нас:
"Або  дайте  мені  свободу,  або  мене  вбийте!"
Чому  б  не  сказати  чесно:  "Гррр,  давайте  вбивати  один  одного!"?

До  нас  тягнеться  букетик  фіалок  у  склянці  води
на  білій  скатертині,  сяючій  у  сонячному  світлі,
на  узбережжі  граються  діти,
потім  оглядаються  навколо  й  запитують  -
про  те,  що  їм  не  можемо  сказати,  бо  уявляємо
як  ми  вбиваємо  того  бридкого  чоловіка  й  жінку
за  ближнім  столиком.  Сьогодні  ми  готові  призвати  грозу  і  шторм
у  їхнє  ліжко.  Вони  не  будуть  більше  плювати  на  веранді!
Вони  насправді  не  такі  й  погані,  просто  це  те,
про  що  я  думаю,,  щоб  мати  більше  право,  ніж  інші  люди  -  на  відчуття  подібне  святості,
яке  триває  одну  секунду  що  п'ять  тижнів,
але  ось  ця  одна  секунда  така  напружена,  що  я  не  здатен  встояти
і  розумію,  що  це  несправжнє,  що  я  не  можу  бути  святим,
я  навіть  не  релігійна  людина,  я  навряд  людина
в  широкім  розумінні,
окрім  коли  дивлюсь  на  тебе  й  думаю:
життя  з  тобою  повинне  тривати  вічно,
бо  воно  настільки  досконале  з  усіма  його  недоліками,
як  твоя  талія,  в  якій  дечого  трішки  забагато,
чи  як  у  мене  шевелюра,  якої  взагалі  немає!
Це  означає,  що  моя  лисина  себе  чудово  почуває
у  тебе  на  м'якому  круглому  животику,  який  теж  почувається  чудово.
Аби  ми  тільки  всі  були!

Та  іноді  ми  всі  розгнівані    
на  світ  і  уявляємо  як  звідси  заберуться  всі,
це  означає,  що  ми  хотіли  б  сказати  світу  забратися
із  цього,  нашого  світу.  Хто  ці  жахливі  люди?
Хто,  твоя  бабуся,  яка  з  тобою  така  ласкава  -
тобі  вона  здається  кимось  іншим.  Вона  була  насправді
кимось  іншим,  але  у  тебе  немає  способу  довідатися,  цей  таксист
збирає  по  копійці  цілий  рік  аби  потрапити  в  Париж  на  Расіна  у  Комеді  Франсез.
Він  зараз  декламує  довгий  монолог  французькою
із  Андромахи
й  ти  опиняєшся  на  роздоріжжі  між  Тут  і  Там
й  хоча  у    Андромахи  загинув  благородний  чоловік
і  його  тіло  волочив  навколо  мурів  Трої  надмір  жорстокий  Ахіллес,
хоча  її  примусили  до  рабства  і  до  шлюбу
заради  порятунку  її  сина,  коли  загинула  її  рідня,
покінчили  з  собою  чи  збожеволіли,  водій  блаженствує,
він  везе  тебе  назад  до  свого  дуже  злого  вчителя  в  злиденну  школу  в  Порт-о-Пренс
а  потім  до  Парижу  і  назад  в  французьку  мову  в  сімнадцяте  століття,
а  потім  у  Стародавню  Грецію,  а  потім  на  роздоріжжя  між  Тут  і  Там.
Тільки  у  підлім  світі  цей  чоловік  кружляє  містом,
де  здатен  хтось  без  будь-яких  причин  пустити  кулю  йому  в  потилицю!

Це  було  актом  доброти
з  боку  людини  розмістити  як  цифри,  так  і  літери
на  диску  телефона,  щоб  ми  могли  дзвонити  у  ВЕйверлі,
АТвотер,  КАннареджо,  БЛенхейм  і  МЕдісон,
ДАнбар  і  ОУшен,(1)  маленькі  світи  в  собі,
в  які  вторгаємося  ми,  набравши  номер,  і  акт  жорстокості
змінити  всі  цифри,  не  тільки  цифри  в  телефонах,
які  все  довші  й  довші,  але  і  статистичні  дані,
середню  вартість,  непередбачувані  збитки,  смерть  від  арахісу,
інфляцію,  код  доступу,  ідентифікаційні  номери
і  повний  божевілля  плот  з  Медузи  (2)
що  проганяє  навіть  думку  про  приємність
дзвонити  І-800-Матрац  (3)  і  в  найкоротший  термін  отримати  матрац,,
який  зручний  і  майже  під  тобою,
навіть  якщо  тобі  він  не  потрібний!  Люди
приходять  і  кажуть:  Ось  матрац,  де
спальня?  І  звісно  спальні  нікуди  подітися.
Ти  не  назвеш  поганими  людей,  що  вигадали  спальню,  тільки  за  те,
що  не  могла  вона  таке  сказати.
Як  добре,  що  не  здатні  спальні  говорити!
Вони  могли  б  тебе  тримати  цілу  ніч,  розповідаючи  про  речі
які  ти  не  хотів  би  знати.  "Багато  літ  тому,
у  цій  кімнаті..."  Егей,  заткнися!  Я  маю  на  увазі,
будь  ласка,  не  говори  мені  нічого,  пробач,  я  накричав  на  тебе.
І  стіни  назавжди  затихнуть  у  їхньому  ніщо.
Чавунна  куля  зімне  гримасу  штукатурки  й  добробуту,
обрушить  їх  і  дошки  й  скіпки  людських  історій,
але  страшна  не  куля,  а  людина,  що  тягне  важіль
і  направляє  кулю  гойдати  маятником,  інший  чоловік  -
і  інша  жінка  увійде  в  свою  кімнату  й  заліпить  ляпас
чоловікові,  від  чого  він  почервоніє,
бажаючи  вернути  це  назад.  Так  прощавай,  будуй,
де  ми  кохалися,  сміялись,  плакали,  обідали,  дивились  телевізор,
все  одночасно!  Де  наш  пес  чекав  перед  дверима,
не  зводячи  очей  з  дверної  ручки,  де  з  шумом  вирвалась  вода  у  коридор,
коли  я  розширяв  кімнату,  і  затопила  всю  кімнату,
а  потім  була  відкачана,  слід  згадати  яке  це  відчуття,
коли  в  суботу  рано  мій  маленький  син  став  біля  ліжка
й  заспівав,  тихенько,  "Вста-а-ва-ай!"  своїм  дрімаючим  батькам.

Ніколи  не  забуду  всього  блаженства,  яке  я  відчував  у  цьому  домі,
але  якщо  велика  чорна  чавунна  куля  до  мене  прилетить,
привіт,  я  вийду!  Бо  десь  повинно  бути
блаженство  в  світі,  можливо  навіть  тут,  щоб  я  не  божеволів
від  порожнечі  всесвіту.  Мені  тут  жити  з  обмеженим  життям  і  космосом  всередині
із  неймовірним  бажанням  любити  все  і  бути  засмученим
дорогою  моєї  матері  до  тої  миті,  коли  вона
звела  на  мене  свої  очі,  наскільки  була  здатна,
і  стисла  мою  руку,  коли  я  запитав:  "Ти  знаєш  хто  я?"
і  відпустила.

Інше  питання,  чи  знав  я  хто  я  був?

Це  важко  не  бути  враженим  буттям.
Безглуздість  матерії  нас  перетворює  на  загнаних  тварин,
які  інакші,  мирні  і  байдужі,
ми  шипимо  й  показуємо  ікла  чи  нападаємо.
Та  скільки  тих  людей,  що  відчувають  трагедію  буття?
Був  жахливим  Чингізхан  чи  він  і  інші  ще  існують?
Був  Гітлер  і  Пол  Пот?
Чи  якась  інша  міфічна  історична  постать?
Je  m'en  doute(4).
Це  означало  щось  інше.
Підштовхувало  щось  Наполеона  задумати
покрити  мерзлу  землю  сотнями  тисяч  кривавих  трупів.
Підштовхувало  щось...  о,  ім'я  твого  монстра
і  його  тягу  до  знищення
назве  твій  власний  історичний  час  коли  насунеться  на  нас  пітьма
і  зробить  небуття  найбільш  прийнятним  вибором,
як  ніби  для  здолання  голоду  потрібно  було  кинути  в  киплячий  чан  радіоактивну  моркву!

Життя  таке  жахливе!
Я  сподіваюся,  що  лев  мене  на  шмаття  розірве!

Добре,  що  ці  чоловіки  вдягають  чорні  маски,
збираючись  зідрати  з  мене  шкіру  і  змусити  мене
дивитися  на  мої  власні  нутрощі  вивалені  на  підлогу!
Будь  ласка  проткніть  мені  шипами  не  тільки  руки  й  ноги,
але  і  мої  очі  теж!
Бо  з  цього  світу  слід  втекти  як  можна  швидше,
очистившись  стражданням.
Це  від  самого  Бога  Християнської  любові.
А  Купідон  витає  угорі,  збентежений.
Давним-давно  Зевс  повідомив,  що  втомився,
і  вклався  спати:  якщо  ти  не  готовий  бути
то  краще  спати.
Бог  Християнський  нагадує  дитя  двохтисячелітнє,
якому  втома  принесла  безмежний  гнів.
Не  вирости  йому  ніколи,
бо  ти  не  здатен  вирости,  якщо  тебе  не  чують  люди,
але  вони  не  можуть  чути,  бо  їх  занадто  займає  підлість,
або  вони  бояться  підлості  від  інших.
Чи  можна  їх  винити?
Я  теж  боюся.  Мене  вражає  надмір  жорстокий  фільм,
та  дійсно  страшно,  що  хтось  хотів  зробити  такий  фільм!
Він  лиш  за  крок  від  того  батька,
який  узяв  до  парку  восьмирічну  доньку  і  її  подругу
і  бив  й  забив  до  смерті.  Ой-ох.
"Здавався  він  таким  нормальним  хлопцем,"  сказала  його  сусідка  Тельма,
яка  відмовилась  назвати  репортерам  своє  прізвище.
Здавалося  вона  така  нормальна  жінка,  як  репортери
нормальні  вампіри.
У  деяких  культурах  це  норма  поїдати  жуків  або  людей,
чи  уночі  мастити  плацентою  обличчя,  чи  купувати
авто,  вартість  якого  достатня,  щоб  тридцять  років  годувати  село,  щоб  не  померло,  й  доки  ти  тут
все  розтранжир
як  інші!
Привіт,  Америко!  Світає,
встань  і  себе  обнюхай.
У  тебе  ненормальний  запах.
Мій  батько  не  був  нормальним,
він  був  злочинцем,  драчуном,  жорстоким  хлопцем,
і  хоча  він  робив  погані  речі,
не  був  ніколи  підлим.
Він  не  любив  людей,  ніколи.
Він  іноді  їх  бив
чи  різав  їхні  черевики!
Я  ніколи  не  бив  нікого,
та  було  б  весело  порізати  у  когось  черевики.
Будь  ласка,  чи  не  даси  мені  оту  сокиру,  Тельмо?
Та  Тельму  ображає  моє  прохання,
хоча  я  і  сказав  будь  ласка,  тому  то  в  неї  вид  сокири,
яка  летить  в  повітрі  в  мене  і  застряє
в  моєму  лобі.  "Сам  її  візьми,
придурок!"  випльовує  вона,  за  двадцять  років
вона  замінить  придурка  на  дебіла.
Я  заміню  своє  ім'я  на  Джугхед  (5)
і  приєднаюсь  до  програми  захисту  віршів,
так  мої  вірші  зможуть  вийти  в  світ  і  жити  з  вигаданими  назвами
у  Юті  і  Маскогі  (6)

Анна  Чухно  підводить  очі  і  дивиться  на  мене
своїми  українськими  ліловими  очима
і  каже:  Добрий  ранок  найщирішим  голосом.
Ох
їхати  би  з  нею  в  кареті  з  упряжкою  коней  опівночі
вниз  по  широких  Київських  проспектах  і  стерти  б
з  людської  історії  рів  в  Бабиному  Ярі!
Вона  підводить  очі  й  питає:  Як  би  ви  хотіли?
Кажу  двадцятками  й  вона  їх  відраховує,
наче  навколо  неї  повітря  не  було  знищене  її  красою
і  моє  тіло  через  це  не  роздробилося  на  частки  теж,
ціна  життя  кісток,  і  таке  інше.
Чи  не  жорстоко,  що  я  не  можу  її  обцілувати?
Ні,  це  прекрасно,  що  я  не  можу  її  обцілувати,
краще  гуляти  з  нею  в  промінні  сонця
блаженствуючи  від  розмови  зі  справжнім  божеством,
яке  дало  мені  чотири  сотні  доларів!    
І  ось  я  знову  зібраний,
як  мій  автомобіль,  їду  вперед
в  зустрічні  промені  агресії,
що  відбиваються  моїми  окулярами,  а  потім
починають  проникати,  і  скоро  мої  очі
перетворились  на  закриті  вугільні  шахти
чиї  канарки  вибухають  злобливими  піснями
чиє  відлуння  так  само  нізвідкіля.

Принаймні,  я  не  був  в  Руанді  у  1994  році(7)    або  в  Судані  в  2005  році  (8)
або  в  Гуантанамо  (9)  чи  Райкерсі  (10),  або  в  канаві  за  межею  Ріо,
битий  до  смерті  й  скалічений.  Немає  Козака
накинутись  на  мене  з  блискучою  шаблюкою,  націленою  на  єврейську  шию,
не  стане  часу  заплакати:  „У  мене  єврейська  тільки  шия!
Все  решта  -  російське  православне!"  Похмурий  чоловік  знімає
свій  капелюх  і  каже  друзям  "Давайте  цьому
ніггуху  (11)  дамо  урок”.  "Мені  урок  не  треба,  сер,
Я  ефіопець,  я  вперше  у  вас  в  країні!
Але  ви,  джентльмени,  жартуєте....”

Підготуйте  мені  нору,  а  потім  будь  ласка  забудьте  де  вона.
Задовольнить  скоринка  хліба  й  струмок  неподалік,
вечірня  свіжість  приходить  з  незрячим  богом,
тим  хто  є  сам  вечірня  свіжість  і  її  дотик,
а  ми  не  можемо  підняти  рук  погладити  його  туманну  бороду,
в  якій
двісті  мільйонів  зір  підморгують  і  блискотять    шипами.
Я  краще  повернуся  в  банк,  нам  залишились  долари
всього  три  сотні  й  вісімдесят  п'ять.
Ті  півтора  десятки  одиниць  краси  пропали  швидко.
Точнісінько  як  все.
Бо  підлість  повертається  щоразу,
тоді  як  доброта  триває  лиш  солодку  Мить,
і  співчуття  завжди  тривожно  мерехтить
ледь  вище  нас  й
позаду,
спадаючи  й  наповнюючи  нас  лише  тоді,  коли  його  ми  не  чекаємо,
й  триває  тільки  мить.
Чи  я  його  зумію  заманить?
Дозвольте  це  й  тоді
сталевим  стане  моє  тіло?  Ні.

Отвори  виходу  нікуди  не  подінуться  й  крім  цього
не  треба  співчуття,  це  виходи  -
з  в'язниці  щомиті,
й  так  само,  як  кожна  мить  іде  на  зміну  тій,  що  перед  нею,
так  кожен  підлості  удар  замінить  той,  що  перед  ним,
і  дуже  швидко  ти  полюбиш  ці  удари,
ти  і  мільйони  інших  дурнів,  яким  приємна  страта    електричним  струмом
у  їхніх  власних  відчуттях.  Гіпопотамові
сидіння  на  тобі  не  доставляє  втіхи,
це  знаєш  навіть  ти,  тим  більше  він  не  помічає
маленьку  білу  пташку  на  голові  у  себе,  й  коли
тебе  побачить  розплющеного  на  землі,
він  навіть  не  подумає:  Ух-ох,    він  просто  піде  далі
із  пташкою  принишклою,  що  дивиться  навкруг.
Блаженний  Августин  вкрав  груші  з  дерева  сусіда
й  не  вибачався  тридцять  літ,  відтоді
його  сусід  мабуть  помер  і  настрою    для  вибачень  не  має.  Стала  святою  мати  Августина,
а  потім  Санта-Моніка  -  містечко  в  Каліфорнії  -
де  все  існує,  щоб  на  нього  не  зважали,
окрім  гіпопотама,  який  стоїть  на  автостраді
від  ранньої  зорі  і  позіхає  від  світла  дальніх  фар.
"Привіт,"  йому  здається  сумно,    "Я  бути  твоїм  другом  не  можу
і  я  не  можу  бути  ворогом  твоїм,  я  наче  співчуття,
від  тебе  йду  подалі,  мені  байдуже  скільки  разів
ти  в  мене  вріжешся  й  помреш,  бо  ти  ніколи  не  навчишся
розбившись  жити".  Він  потім  чвалає  геть.
Так  може  Августин  надав  йому  таку  вагу?
Я  думаю,  що  співчуття  примушує  тебе  світитися
або  принаймі  бути  світлим  чи  зберігати  світло,
таким,  яке  воно  довкола  
на  картині,  як  на  тому  гвинті,  що  появився  тоді,
коли  він  відірвався  в  літака,  яким  летіла
Санта  Моніка
на  небеса,
така  усміхнена,  як  у  її  уяві  всміхався  будь-який  святий,  надіючись  на  досконалість
всього  того  що  є  й  чого  немає.

[i](1)  Вейверлі  -  місто  в  округах  Камерс  і  Лі  в  штаті  Алабама,  США.  засноване  в  1910  році.  
Атвотер  -  місто  на  державному  шляху  99  у  графстві  Мерсед,  Каліфорнія,  США
Каннареджо  (  —  один  з  шести  історических  районів  Венеції.  Знаходиться  в  північній  найвіддаленішій  частині  міста.  Каннареджо  -  найнаселеніша  частина  Венеції,  тут  мешкають  близько  20  000  осіб.
Бленхейм  -  місто  в  окрузі  Мальборо,  Південна  Кароліна,  США.  Назване  на  честь  палацу  Бленхейм  в  Оксфордширі,  Англія,  який  в  свою  чергу,  названий  на  честь  битви  при  Бленхеймі,  головною  англійською  перемогою  у  війні  за  іспанську  спадщину.  Палац  Бленхейм  був  резиденцією  герцога  Марлборо  в  честь  якого  названо  округ  Мальборо.
Медісон  —  столиця  штату  Віскончин,  друге  за  кількістю  населення  місто  в  цьому  штаті  -  проживають  близько  233,209  тисяч  осіб  (2010  рік);  з  передмістями  570,025  тисяч  осіб  (2009  рік).
Данбар  -  міста  з  такою  назвою  є  в  штатах  Каліфорнія,  Джорджія,  Кентуккі,  Небраска,  Огайо,  Вісконсин,  Пенсільванія,  Вірджинія.
Оушен  -сіті  -  місто  курорт  на  березі  океану  в  штаті  Меріленд.
(2)  Плот  Медузи  -  олійний  живопис  1818-1919  років  французького  художника-романтика  і  літографа  Теодора  Геріко  (1791–1824).  Завершена,  коли  художнику  було  27  років,  робота  стала  іконою  французького  романтизму.  Ця  картина  великої  життєвої  сили  зображує  момент  після  катастрофи  французького  морського  фрегата  Медуза,  який  сів  на  мілину  2  липня  1816  року  біля  узбережжя  нинішньої  Мавританії.  5  липня  1816  принаймні  147  осіб  врятувалися  на  добротно  збудованому  плоту.  За  13  днів  загинули  всі,  крім  15.  Ті,  хто  вижив,  пережили  голод,  зневоднення,  канібалізм.  Ця  подія  стала  міжнародним  скандалом,  частково  тому,  що  його  причиною  вважали  некомпетентність  французького  капітана.
 (3)  1800Mattress.com  відома  як  1-800-Mattress,  Dial-A-Матрац  -  американська  роздрібна  торгівля  постільними  речами  з  головним  офісом  в  Хіксвіллі,  Нью-Йорк,  заснована  у  1975  році  працівником  меблевого  магазину  Наполеоном  Барраганом.  На  ідею  використовувати  для  продажу  постільних  речей    безкоштовний  телефонний  номер  800  його  надихнула  реклама  Dial-A-Steak  продажу  м'яса  по  телефону.
(4)  Je  m'en  doute  -  я  не  сумніваюся
(5)  Jughead  (Джугхед)  -  болван,  пуста  башка
(6)  Маскогі  -  місто  в  окрузі  Маскогі,  штат  Оклахома
(7)  Руанда  1994  -  тимчасовий  уряд,  який  прийшов  до  влади  в  результаті  військового  перевороту  6-7  квітня  1994  року,  організував  винищення  представниками  етнічної  більшості  хуту  представників    етнічної  меншини  країни  тутсі  і  хуту,  які  захищали  або  відмовлялися  вбивати  тутсі.  Кількість  убитих  за  100  днів  -  близько  800  тисяч  осіб,  з  них  приблизно  10  %  склали  хуту.
(8)  Судан  2005  -  З  1983  року  тривала  війна  Південного  Судану  за  відокремлення,  Народно-Визвольний  Рух  Судану  виступав  за  єдиний  Судан,  в  якому  "змішаються  раси  і  культури"  як  в  США.  У  війні  загинуло  близько  2  млн.  осіб,  4  млн.  стали  внутрішньопереміщеними  особами,  600  тис.  -  біженці  в  сусідні  країни.  9  січня  2005  року  підписаний  договір  про  мирне  врегулювання  на  півдні  Судану,  яким  встановлений  шестирічний  перехідний  період.    9  липня  2011  року  Південний  Судан  став  незалежною  державою  зі  столицею  в  Джубі.
(9)  Гуантанамо  -  військова  в'язниця  на  базі  ВМС  США  в  затоці  Гуантанамо,  Куба.  В'язниця  була  створена  у  2002  році.  Використовувалася  як  табір  для  утримання  полонених  з  Іраку,  запідозрених  в  терористичній  діяльності.  Відома  тортурами  і  знущаннями  з  утримуваних  в'язнів.
(10)  Райкерс  -  острів-тюрма  в  протоці  Іст-Ківер  в  Нью-Йорку.  Набули  розголосу  і  викликали  широкий  суспільний  резонанс  декілька  скандалів,  пов'язаних  з  жорстоким  поводженням  з  в'язнями  співробітників  тюрми  і  створенням  окремих  загонів  в'язнів,  які  катували  інших  в'язнів  за  наказами  наглядачів.
(11)  Ніггух  -  зневажливе  звернення  до  чорношкірих  з  негритянських  гетто,  які  часто  не  вимовляють  прикінцеве  R  у  слові  NIGGER  і  кажуть  ніггу
[/i]
[b]Ron  Padgett  THE  ABSOLUTELY  HUGE  AND  INCREDIBLE  INJUSTICE  IN  THE  WORLD[/b]
What  makes  us  so  mean?
We  are  meaner  than  gorillas,
the  ones  we  like  to  blame  our  genetic  aggression  on.
It  is  in  our  nature  to  hide  behind  what  Darwin  said  about  survival,
as  if  survival  were  the  most  important  thing  on  earth.
It  isn't.
You  know—surely  it  has  occurred  to  you—
that  there  is  no  way  that  humankind  will  survive
another  million  years.  We'll  be  lucky  to  be  around
another  five  hundred.  Why?
Because  we  are  so  mean
that  we  would  rather  kill  everyone  and  everything  on  earth
than  let  anybody  get  the  better  of  us:
"Give  me  liberty  or  give  me  death!"
Why  didn't  he  just  say  "Grrr,  let's  kill  each  other!"?

A  nosegay  of  pansies  leans  toward  us  in  a  glass  of  water
on  a  white  tablecloth  bright  in  the  sunlight
at  the  ocean  where  children  are  frolicking,
then  looking  around  and  wondering—
about  what  we  cannot  say,  for  we  are  imagining
how  we  would  kill  the  disgusting  man  and  woman
at  the  next  table.  Tonight  we  could  throw  an  electrical  storm
into  their  bed.  No  more  would  they  spit  on  the  veranda!
Actually  they  aren't  that  bad,  it's  just
that  I  am  talking  mean  in  order  to  be  more
like  my  fellow  humans—it's  lonely  feeling  like  a  saint,
which  I  do  one  second  every  five  weeks,
but  that  one  second  is  so  intense  I  can't  stand  up
and  then  I  figure  out  that  it's  ersatz,  I  can't  be  a  saint,
I  am  not  even  a  religious  person,  I  am  hardly  a  person  at  all
except  when  I  look  at  you  and  think
that  this  life  with  you  must  go  on  forever
because  it  is  so  perfect,  with  all  its  imperfections,
like  your  waistline  that  exists  a  little  too  much,
like  my  hairline  that  doesn't  exist  at  all!
Which  means  that  my  bald  head  feels  good
on  your  soft  round  belly  that  feels  good  too.
If  only  everyone  were  us!

But  sometimes  we  are  everyone,  we  get  mad
at  the  world  and  mean  as  all  get-out,
which  means  we  want  to  tell  the  world  to  get  out
of  this,  our  world.  Who  are  all  these  awful  people?
Why,  it's  your  own  grandma,  who  was  so  nice  to  you—
you  mistook  her  for  someone  else.  She  actually  was
someone  else,  but  you  had  no  way  of  knowing  that,
just  as  you  had  no  way  of  knowing  that  the  taxi  driver
saves  his  pennies  all  year
to  go  to  Paris  for  Racine  at  the  Comédie  Francaise.
Now  he  is  reciting  a  long  speech  in  French  from  Andromache
and  you  arrive  at  the  corner  of  This  and  That
and  though  Andromache's  noble  husband  Hector  has  been  killed
and  his  corpse  has  been  dragged  around  the  walls  of  Troy  by  an
unusually  mean  Achilles,
although  she  is  forced  into  slavery  and  a  marriage
to  save  the  life  of  her  son,  and  then  people  around  her
get  killed,  commit  suicide,  and  go  crazy,  the  driver  is  in  paradise,
he  has  taken  you  back  to  his  very  mean  teacher
in  the  unhappy  school  in  Port-au-Prince  and  then
to  Paris  and  back  to  the  French  language  of  the  seventeenth  century
and  then  to  ancient  Greece  and  then  to  the  corner  of  This  and  That.
Only  a  mean  world  would  have  this  man  driving  around  in  a  city
where  for  no  reason  someone  is  going  to  fire  a  bullet  into  the  back  of
his  head!

It  was  an  act  of  kindness
on  the  part  of  the  person  who  placed  both  numbers  and  letters
on  the  dial  of  the  phone  so  we  could  call  WAverly,
ATwater,  CAnareggio,  BLenheim,  and  MAdison,
DUnbar  and  OCean,  little  worlds  in  themselves
we  drift  into  as  we  dial,  and  an  act  of  cruelty
to  change  everything  into  numbers  only,  not  just  phone  numbers
that  get  longer  and  longer,  but  statistical  analysis,
cost  averaging,  collateral  damage,  death  by  peanut,
inflation  rates,  personal  identification  numbers,  access  codes,
and  the  whole  raving  Raft  of  the  Medusa
that  drives  out  any  thought  of  pleasantness
until  you  dial  I-8OO-MATTRES  and  in  no  time  get  a  mattress
that  is  complete  and  comfy  and  almost  under  you,
even  though  you  didn't  need  one!  The  men
come  in  and  say  Here's  the  mattress  where's
the  bedroom?  And  the  bedroom  realizes  it  can't  run  away.
You  can't  say  that  the  people  who  invented  the  bedroom  were  mean,
only  a  bedroom  could  say  that,  if  it  could  say  anything.
It's  a  good  thing  that  bedrooms  can't  talk!
They  might  keep  you  up  all  night  telling  you  things
you  don't  want  to  know.  "Many  years  ago,
in  this  very  room.  .  .  ."  Eeek,  shut  up!  I  mean,
please  don't  tell  me  anything,  I'm  sorry  I  shouted  at  you.
And  the  walls  subside  into  their  somewhat  foreverness.
The  wrecking  ball  will  mash  its  grimace  into  the  plaster  and  oof,
down  they  will  come,  lathe  and  layers  of  personal  history,
but  the  ball  is  not  mean,  nor  is  the  man  who  pulls  the  handle
that  directs  the  ball  on  its  pendulous  course,  but  another  man
—and  now  a  woman  strides  into  his  office  and  slaps  his  face  hard
the  man  whose  bottom  line  is  changing  its  color
wants  to  change  it  back.  So  good-bye,  building
where  we  made  love,  laughed,  wept,  ate,  and  watched  TV
all  at  the  same  time!  Where  our  dog  waited  by  the  door,
eyes  fixed  on  the  knob,  where  a  runaway  stream  came  whooshing
down  the  hallway,  where  I  once  expanded  to  fill  the  whole  room
and  then  deflated,  just  to  see  what  it  would  feel  like,
where  on  Saturday  mornings  my  infant  son  stood  by  the  bedside
and  sang,  quietly,  "Wa-a-a-ke  up"  to  his  snoozing  parents.

I  can  never  leave  all  the  kindness  I  have  felt  in  this  apartment,
but  if  a  big  black  iron  wrecking  ball  comes  flying  toward  me,
zoop,  out  I  go!  For  there  must  be
kindness  somewhere  else  in  the  world,
maybe  even  out  of  it,  though  I'm  not  crazy
about  the  emptiness  of  outer  space.  I  have  to  live
here,  with  finite  life  and  inner  space  and  with
the  horrible  desire  to  love  everything  and  be  disappointed
the  way  my  mother  was  until  that  moment
when  she  rolled  her  eyes  toward  me  as  best  she  could
and  squeezed  my  hand  when  I  asked,  "Do  you  know  who  I  am?"
then  let  go  of  life.

The  other  question  was,  Did  I  know  who  I  was?

It  is  hard  not  to  be  appalled  by  existence.
The  pointlessness  of  matter  turns  us  into  cornered  animals
that  otherwise  are  placid  or  indifferent,
we  hiss  and  bare  our  fangs  and  attack.
But  how  many  people  have  felt  the  terror  of  existence?
Was  Genghis  Khan  horrified  that  he  and  everything  else  existed?
Was  Hitler  or  Pol  Pot?
Or  any  of  the  other  charming  figures  of  history?
Je  m'en  doute.
It  was  something  else  made  them  mean.
Something  else  made  Napoleon  think  it  glorious
to  cover  the  frozen  earth  with  a  hundred  thousand  bloody  corpses.
Something  else  made  .  .  .  oh,  name  your  monster
and  his  penchant  for  destruction,
name  your  own  period  in  history  when  a  darkness  swept  over  us
and  made  not  existing  seem  like  the  better  choice,
as  if  the  solution  to  hunger  were  to  hurl  oneself
into  a  vat  of  boiling  radioactive  carrots!

Life  is  so  awful!
I  hope  that  lion  tears  me  to  pieces!

It  is  good  that  those  men  wearing  black  hoods
are  going  to  strip  off  my  skin  and  force  me
to  gape  at  my  own  intestines  spilling  down  onto  the  floor!
Please  drive  spikes  through  not  only  my  hands  and  feet
but  through  my  eyes  as  well!
For  this  world  is  to  be  fled  as  soon  as  possible
via  the  purification  of  martyrdom.
This  from  the  God  of  Christian  Love.
Cupid  hovers  overhead,  perplexed.
Long  ago  Zeus  said  he  was  tired
and  went  to  bed:  if  you're  not  going  to  exist
it's  best  to  be  asleep.
The  Christian  God  is  like  a  cranky  two-thousand-year-old  baby
whose  fatigue  delivers  him  into  an  endless  tantrum.
He  will  never  grow  up
because  you  can't  grow  up  unless  people  listen  to  you,
and  they  can't  listen  because  they  are  too  busy  being  mean
or  fearing  the  meanness  of  others.
How  can  I  blame  them?
I  too  am  afraid.  I  can  be  jolted  by  an  extremely  violent  movie,
but  what  is  really  scary  is  that  someone  wanted  to  make  the  film!
He  is  only  a  step  away  from  the  father
who  took  his  eight-year-old  daughter  and  her  friend  to  the  park
and  beat  and  stabbed  them  to  death.  Uh-oh.
"He  seemed  like  a  normal  guy,"  said  his  neighbor,  Thelma,
who  refused  to  divulge  her  last  name  to  reporters.
She  seemed  like  a  normal  gal,  just  as  the  reporters  seemed  like
normal  vampires.
In  some  cultures  it  is  normal  to  eat  bugs  or  people
or  to  smear  placenta  on  your  face  at  night,  to  buy
a  car  whose  price  would  feed  a  village  for  thirty  years,
to  waste  your  life  and,  while  you're  at  it,  waste  everyone
else's  too!
Hello,  America.  It  is  dawn,
wake  up  and  smell  yourselves.
You  smell  normal.
My  father  was  not  normal,
he  was  a  criminal,  a  scuffler,  a  tough  guy,
and  though  he  did  bad  things
he  was  never  mean.
He  didn't  like  mean  people,  either.
Sometimes  he  would  beat  them  up
or  chop  up  their  shoes!
I  have  never  beaten  anyone  up,
but  it  might  be  fun  to  chop  up  some  shoes.
Would  you  please  hand  me  that  cleaver,  Thelma?

But  Thelma  is  insulted  by  my  request,
even  though  I  said  please,  because  she  has  the  face  of  a  cleaver
that  flies  through  the  air  toward  me  and  lodges
in  my  forehead.  "Get  it  yourself,
lughead!"  she  spits,  then  twenty  years  later
she  changes  lughead  to  fuckhead.
I  change  my  name  to  Jughead
and  go  into  the  poetry  protection  program
so  my  poems  can  go  out  and  live  under  assumed  names
in  Utah  and  Muskogee.

Anna  Chukhno  looks  up  and  sees  me
through  her  violet  Ukrainian  eyes
and  says  Good  morning  most  pleasantly  inflected.  Oh
to  ride  in  a  horse-drawn  carriage  with  her  at  midnight
down  the  wide  avenues  of  Kiev  and  erase
the  ditch  at  Babi  Yar  from  human  history!
She  looks  up  and  asks  How  would  you  like  that?
I  say  In  twenties  and  she  counts  them  out
as  if  the  air  around  her  were  not  shattered  by  her  beauty
and  my  body  thus  divided  into  zones:
hands  the  place  of  metaphysics,  shins  the  area  of  moo,
bones  the  cost  of  living,  and  so  on.
Is  it  cruel  that  I  cannot  cover  her  with  kisses?
No,  it  is  beautiful  that  I  cannot  cover  her  with  kisses,
it  is  better  that  I  walk  out  into  the  sunlight
with  the  blessing  of  having  spoken  with  an  actual  goddess
who  gave  me  four  hundred  dollars!
And  I  am  reassembled
as  my  car  goes  forward
into  the  oncoming  rays  of  aggression
that  bounce  off  my  glasses  and  then
start  penetrating,  and  soon  my  eyes
turn  into  abandoned  coal  mines
whose  canaries  explode  into  an  evil  song
that  echoes  exactly  nowhere.

At  least  I  am  not  in  Rwanda  in  1994  or  the  Sudan  in  '05
or  Guantanamo  or  Rikers,  or  in  a  ditch  outside  Rio,
clubbed  to  death  and  mutilated.  No  Cossack
bears  down  on  me  with  sword  raised  and  gleaming
at  my  Jewish  neck  and  no  time  for  me
to  cry  out  "It  is  only  my  neck  that  is  Jewish!
The  rest  is  Russian  Orthodox!"  No  smiling  man  tips  back
his  hat  and  says  to  his  buddies,  "Let's  teach
this  nigguh  a  lesson."  I  don't  need  a  lesson,  sir,
I  am  Ethiopian,  this  is  my  first  time  in  your  country!
But  you  gentlemen  are  joking.  .  .  .

Prepare  my  cave  and  then  kindly  forget  where  it  was.
A  crust  of  bread  will  suffice  and  a  stream  nearby,
the  chill  of  evening  filtering  in  with  the  blind  god
who  is  the  chill  of  evening  and  who  touches  us
though  we  can't  raise  our  hands  to  stroke  his  misty  beard
in  which
two  hundred  million  stars  have  wink  and  glimmer  needles.

I  had  better  go  back  to  the  bank,  we  have
only  three  hundred  and  eighty-five  dollars  left.
Those  fifteen  units  of  beauty  went  fast.
As  does  everything.
But  meanness  comes  back  right  away
while  kindness  takes  its  own  sweet  time
and  compassion  is  busy  shimmering  always  a  little  above  us  and
behind,
swooping  down  and  transfusing  us  only  when  we  don't  expect  it
and  then  only  for  a  moment.
How  can  I  trap  it?
Allow  it  in  and  then
turn  my  body  into  steel?  No.
The  exit  holes  will  still  be  there  and  besides
compassion  doesn't  need  an  exit  it  is  an  exit—
from  the  prison  that  each  moment  is,
and  just  as  each  moment  replaces  the  one  before  it
each  jolt  of  meanness  replaces  the  one  before  it
and  pretty  soon  you  get  to  like  those  jolts,
you  and  millions  of  other  dolts  who  like  to  be  electrocuted
by  their  own  feelings.  The  hippopotamus
sits  on  you  with  no  sense  of  pleasure,  he  doesn't
even  know  you  are  there,  any  more  than  he  takes  notice
of  the  little  white  bird  atop  his  head,  and  when
he  sees  you  flattened  against  the  ground
he  doesn't  even  think  Uh-oh  he  just  trots  away
with  the  bird  still  up  there  looking  around.
Saint  Augustine  stole  the  pears  from  his  neighbor's  tree
and  didn't  apologize  for  thirty  years,  by  which  time
his  neighbor  was  probably  dead  and  in  no  mood
for  apologies.  Augustine's  mother  became  a  saint
and  then  a  city  in  California—Santa  Monica,
where  everything  exists  so  it  can  be  driven  past,
except  the  hippopotamus  that  stands  on  the  freeway
in  the  early  dawn  and  yawns  into  your  high  beams.
"Hello,"  he  seems  to  grunt,  "I  can't  be  your  friend
and  I  can't  be  your  enemy,  I  am  like  compassion,
I  go  on  just  beyond  you,  no  matter  how  many  times
you  crash  into  me  and  die  because  you  never  learned
to  crash  and  live."  Then  he  ambles  away.
Could  Saint  Augustine  have  put  on  that  much  weight?
I  thought  compassion  makes  you  light
or  at  least  have  light,  the  way  it  has  light  around  it
in  paintings,  like  the  one  of  the  screwdriver
that  appeared  just  when  the  screw  was  coming  loose
from  the  wing  of  the  airplane  in  which  Santa  Monica  was  riding  into
heaven,
smiling  as  if  she  had  just  imagined  how  to  smile
the  first  smile  of  any  saint,  a  promise  toward  the  perfection
of  everything  that  is  and  isn't.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=947717
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.05.2022

Вітезслав Незвал Присвята

Прибирати,  прати,  випране  віджимати,
в  тебе  стільки  важкої  роботи,  дівчино.
Все  ти  умієш.  Варити  і  цілувати.
Навіть  підсмажити  шніцель  на  маргарині.
 
Мене  вважаєш  поетом,  це  серцю  мука,
минуло  учнівство,  а  натхнення  немає.
Що  кажеш,  сонце?  Вколола  булавка  руку.
Подмухаю,  зав'яжу.  Вір,  допомагає.  
 
На  підвіконні  пляшечка  йоду  сухого,
нігті  мої  жовті  -  це  нікотин  триклятий!
Вату  впустив  додолу.  Не  вмію  нічого.
Чи  написати  вірш?  Ні,  і  тобі  не  варто.
 
Мені  б  візок  інвалідний.  В  шахи  не  граю.
Що  б  мав  робити  з  парою  коней  вороних?
Тесля?  Садівник?  Мене  троянди  лякають,
Особливо  троянди,  не  колючки  на  них.
 
Вмію  свистіти,  птахів  годувати  в  саду.
З  чорного  клена  летять  мені  прямо  в  руки
дрозди  і  синиці.  Ще  ворон  здаля  прибув.
Але  тоді  був  січень,  можливо,  що  лютий.
 
[b]Vítězslav  Nezval  Věnování[/b]
Uklízet,  prát  a  ždímat  mokré  prádlo,
holka,  máš  jen  samou  dřinu.
Ty  umíš  všecko.  Vařit  i  líbat.
Smaží  se  řízek  na  margarinu.
 
Až  do  duše  raníš,  zveš-li  mě  básníkem,
minul  se  student,  minul  povoláním.
Co  říkáš,  beruško?  Tys  bodla  se  do  ruky  špendlíkem
Pofoukám  a  zavážu.  Svěř  se  mým  dlaním.
 
Tam  za  oknem  stojí  vyschlá  lahvička  jodu,
jenom  nehty  mám  zažloutlé  –  ten  nikotin  proklatý!
Na  zem  spadla  mi  vata.  Nic  nedovedu.
Snad  psáti  své  básně?  Ba,  ani  ty.
 
Měl  jsem  být  raději  vozkou.  Ale  neumím  šach.
Co  bych  si  počal  s  párem  černých  koní?
Snad  tesař?  Zahradník?  Mám  z  růží  strach,
víc  z  růží  nežli  z  trní.
 
Dovedu  jenom  hvízdat  a  krmit  ptáky  v  parku.
Na  ruku  slétnou  dolů  z  černého  javoru
kosi  a  sýkory.  I  vrána  přiletěla  z  dálky.
Ale  to  bylo  v  lednu  neb  v  únoru.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=947614
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.05.2022

Вітезслав Незвал Прощавай і хустинка

Прощавай,  розстаємося,  мабуть,  назавжди,
Все  прекрасно  було,  і  доволі  розмов.
Прощавай,  і  якби  ми  зустрітись  бажали,
То  не  кликала  б  здалеку  інша  любов.
 
Все  прекрасне,  на  жаль,  закінчитися  мало.
Впізнаю  погребального  смутку  подзвін,
Поцілунок,  хустинка,  гудок  пароплава,
Три  –  чотири  усмішки,  і  знову  я  буду  один.
 
Прощавай,  що  ще  здатні  сказати  вуста.
Хай  залишиться  з  нами  малесенька  пам’ять,
Як  хустинка  -  легка,  як  листівка  –  проста,
Трохи  схожа  на  блиск  позолоти  обманний.
 
Я  побачив  в  тобі,  що  не  бачили  інші,
Ти,  як  ластівка,  мусиш  летіти  в  свій  хлів,
Там,  на  півдні,  у  тебе  гніздечко  затишне.
Твоя  доля  -  політ,  моя  доля  –  це  спів.
 
Прощавай,  якби  зустріч  була  не  остання,
Якби  мали  надію  зустрітись  з  тобою,
Не  було  б  розставання  сьогодні  між  нами.
Прощавай  і  хустинка.  Скорімося  долі!
 
[b]Vítězslav  Nezval  Sbohem  a  šáteček  [/b]
Sbohem  a  kdybychom  se  nikdy  nesetkali
bylo  to  překrásné  a  bylo  toho  dost
Sbohem  a  kdybychom  si  spolu  schůzku  dali
možná  že  nepřijdem  že  přijde  jiný  host
 
Bylo  to  překrásné  žel  všecko  má  svůj  konec
Mlč  umíráčku  mlč  ten  smutek  já  už  znám
Polibek  kapesník  siréna  lodní  zvonec
tři  čtyři  úsměvy  a  potom  zůstat  sám
 
Sbohem  a  kdybychom  si  neřekli  už  více
ať  po  nás  zůstane  maličká  památka
vzdušná  jak  kapesník  prostší  než  pohlednice
a  trochu  mámivá  jak  vůně  pozlátka
 
A  jestli  viděl  jsem  co  neviděli  jiní
tím  lépe  vlaštovko  jež  hledáš  rodný  chlév
Ukázalas  mi  jih  kde  máš  své  hnízdo  v  skříni
Tvým  osudem  je  let  mým  osudem  je  zpěv
 
Sbohem  a  bylo-li  to  všecko  naposledy
tím  hůře  mé  naděje  nic  vám  už  nezbude
Chcem-li  se  setkati  nelučme  se  radš  tedy
Sbohem  a  šáteček  Vyplň  se  osude!  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=947613
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.05.2022

Волт Вітмен 28. ПІСНЯ ПРО СЕБЕ

Цей  дотик  саме  той?  тремтить  від  нього  моя  друга  особистість,
Полум'я  і  небеса  струменять  в  моїх  венах,
Зрадливі  думки  настигають  мене  і  вимагають  допомогти  їм,  
Висікають  блискавки  з  моїх  тіла  і  крові,  щоб  вразити    того,  хто  навряд  чи  
                   не  такий,  як  я,
З  усіх  сторін  хтиві  провокатори  сковують  мої  кінцівки,
Стискають  вим'я  мого  серця,  щоб  зцідити  його  до  краплі,
Поводяться  зі  мною  розпусно,  не  приймають  ніяких  відмовок,
Розстібають  мій  одяг,  обіймають  мою  оголену  талію,
Спокушають  мою  ніяковість  спокоєм  сонячного  світла  і  пасовищ,
Безсоромно  відкидають  геть  почуття  дружби,
Вони  підманюють  обмінюватися  дотиками  і  приходять  і  пасуться  на  межі  мене,  
Ні  ввічливості,  ні  уваги  до  моєї  виснаженості  чи  мого  гніву,
Скликають  звідусюди    решту  зграї  насолоджуватися  ними  якийсь  час,
Вони  всі  збираються  дійти  до  межі  і  розірвати  мене.
 
Охоронці  залишають  мої  частини  одну  за  одною,
Вони  кидають  мене  беззахисного  на  поталу  кривавому  хижаку,
Вони  всі  прибувають  на  межу,  щоб  бути  свідками  і  діяти  проти  мене.
 
Зрадники  здають  мене,
Я  говорю  безтямно,  я  втрачаю  розум,  я  і  ніхто  крім  мене  
                   найбільший  зрадник,
 
Я  з  самого  початку  йшов  до  межі,  власними  руками  вів  себе  до  неї.
   
Ти  мерзенний  дотик!  що  ти  робиш?  моє  дихання  
                   застряє  в  горлі,
Відкрий  свої  шлюзи,  тебе  надто  багато  для  мене.

[i]Поет  ХХ  століття  Карл  Шапіро  назвав  цей  вірш  найзначнішою  подією  в  поезії  ХІХ  століття.  Уітмен  створив  послідовність  чуттєвих  образів,  які  одночасно  відчутно-сексуальні  і  невловимо  розмиті.
"Листя  трави"  стали  відомими  в  Російській  імперії  у  перекладі  К.І.Чуковського  в  1907  році.  Він  перекладав  Уітмена  все  своє  життя  -  виправляв  більш  ранні  переклади,  додавав  нові.  Розширене  видання  перекладів  Чуковського  було  надруковане  у  1914  році  і  тут  же  заборонене  до  друку  за  аморальність.  Весь  тираж  був  знищений,  за  виключенням  одного  примірника,  який  зберіг  Чуковський.  Недопустимо  вважати  досконалим  гріховне  людське  тіло  і  оспівувати  кожну  його  частину  у  всіх  її  проявах.  
Не  тільки  в  поезії.  Стала  скандальною  серія  фотографій  "Оголені"  (1883),  зроблена  американським  художником  і  фотографом  Томасом  Ікінсом  в  якості  навчального  посібника  для  учнів  Пенсильванської  академії  витончених  мистецтв.  Обурення  громадськості  аморальністю  фотографій  (фігові  листки  не  прикривали  причинні  місця  натурників)  набуло  такої  сили,  що  Ікінс  мусив  залишити  посаду  директора  академії,  яку  займав  з  1876  року.  
Серед  фотографій  Ікінса  в  серії  "Старий  чоловік"  впізнаваний  Уолт  Уітмен.  Авжеж,  він  не  вважав  жодну  частину  свого  тіла  гіршою  за  іншу  і  не  соромився  жодного  з  людських  почуттів.
“Я  не  звинувачую  себе  в  тому,  що  я  Уолт  Уітмен  -  і  я  не  звинувачую  їх  у  тому,  що  вони  дякують  Богу,  що  вони  не  такі,  як  я!”
 
Thomas  Eakins  (1844-1916)  "The  Naked  Series:  Old  Man",  circa  1883
Томас  Ікінс  (1844-1916)  "Оголені:  Старий  чоловік",  близько  1883  
[/i]  
[b]Walt  Whitman  28.  Song  of  Myself[/b]
   Is  this  then  a  touch?  quivering  me  to  a  new  identity,
   Flames  and  ether  making  a  rush  for  my  veins,
   Treacherous  tip  of  me  reaching  and  crowding  to  help  them,
   My  flesh  and  blood  playing  out  lightning  to  strike  what  is  hardly
           different  from  myself,
   On  all  sides  prurient  provokers  stiffening  my  limbs,
   Straining  the  udder  of  my  heart  for  its  withheld  drip,
   Behaving  licentious  toward  me,  taking  no  denial,
   Depriving  me  of  my  best  as  for  a  purpose,
   Unbuttoning  my  clothes,  holding  me  by  the  bare  waist,
   Deluding  my  confusion  with  the  calm  of  the  sunlight  and  pasture-fields,
   Immodestly  sliding  the  fellow-senses  away,
   They  bribed  to  swap  off  with  touch  and  go  and  graze  at  the  edges  of  me,
   No  consideration,  no  regard  for  my  draining  strength  or  my  anger,
   Fetching  the  rest  of  the  herd  around  to  enjoy  them  a  while,
   Then  all  uniting  to  stand  on  a  headland  and  worry  me.
 
   The  sentries  desert  every  other  part  of  me,
   They  have  left  me  helpless  to  a  red  marauder,
   They  all  come  to  the  headland  to  witness  and  assist  against  me.
 
   I  am  given  up  by  traitors,
   I  talk  wildly,  I  have  lost  my  wits,  I  and  nobody  else  am  the
           greatest  traitor,
   I  went  myself  first  to  the  headland,  my  own  hands  carried  me  there.
 
   You  villain  touch!  what  are  you  doing?  my  breath  is  tight  in  its  throat,
   Unclench  your  floodgates,  you  are  too  much  for  me.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=947524
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.05.2022

Волт Вітмен ЙДИ З ПОЛЯ, БАТЬКУ

Йди  з  поля,  батьку,  ось  нам  лист  від  Піта,
Йди,  мати,  до  дверей,  від  дорогого  сина  лист.
 
Погляньте,  зараз  осінь,
Погляньте,  подих  вітру  колише  листя  на  деревах
Зелених,  жовтих  і  багряних  у  свіжій  прохолоді  сіл  Огайо,
Де  яблука  в  садах  достигли,  звисають  грона  з  виноградних  лоз,
(Чуєте  запах  винограду  з  виноградників?
Чуєте  запах  гречки,  над  якою  гудіння  бджіл?)
 
Вгорі  після  дощу  спокійне,  чисте  небо  і  дивовижні  хмари,
Внизу  квітучі  ферми,  сповнені  спокоєм,  красою  і  життям.
 
Внизу  полів  багатства.
Ось  з  поля  іде  батько,  бо  позвала  дочка,
І  мати  вийшла  до  дверей,  прийшла  відразу  до  вхідних  дверей.
 
Спішить  вона,  спішить,  як  може,  не  гнуться  ноги  від  лихих  передчуттів,
Спішила  так,  що  причесатись  не  встигла  і  чепчик  не  вдягла.
 
Конверт  чим  швидше  відкриває,
О,  це  рука  не  сина,  але  його  ім’я,
О,  хтось  чужий  їм  написав  про  дорогого  сина,  О  рветься  серце  матері!
В  очах  світ  почорнів,  як  головне  почула:
Убивчий  вирок,  ранений  син  в  груди,  як  в  розвідку  ходив,
Доставлений  в  шпиталь  в  тяжкому  стані,  надійтеся  на  краще.
 
Ах,  досі  постать  ця  переді  мною,
В  багатому,  квітучому  Огайо  посеред  міст  і  ферм,
Без  сил,  смертельно  біла,  зі  згаслими  очима,
Схилилась  на  одвірок
 
Не  побивайся,  дорога  матусю  (майже  доросла  дочка  каже  крізь  ридання,
маленькі  сестри  туляться  до  неї,  налякані  й  безмовні)
Поглянь,  матусю  люба,  написано  в  листі,  що  Піту  стане  краще.
Жаль  бідолашного,  йому  не  стане  краще  (вже  кращого  не  знатиме    
його  хоробре,  скромне  серце)
Коли  вони  зібрались  біля  дому,  біля  дверей,  він  вже  помер.
Єдиний  син  помер.
 
Хай  мати  сподівається  на  краще.
Вдягнулася  у  чорне,  схудла,  не  їсть  нічого  і  не  може  спати.
Прокинеться  опівночі  і  плаче,  гіркими  обливається  сльозами.
В  пітьмі  одне  палке  бажання  -  нечутно  зникнути,  піти  з  життя,
Щоб  розшукати  й  залишатися  завжди  біля  загиблого  улюбленого  сина.
 
[b]Walt  Whitman  Come  Up  from  the  Fields  Father[/b]
Come  up  from  the  fields  father,  here’s  a  letter  from  our  Pete,
And  come  to  the  front  door  mother,  here’s  a  letter  from  thy  dear  son.
 
Lo,  ’tis  autumn,
Lo,  where  the  trees,  deeper  green,  yellower  and  redder,
Cool  and  sweeten  Ohio’s  villages  with  leaves  fluttering  in  the  moderate  wind,
Where  apples  ripe  in  the  orchards  hang  and  grapes  on  the  trellis’d  vines,      
(Smell  you  the  smell  of  the  grapes  on  the  vines?
Smell  you  the  buckwheat  where  the  bees  were  lately  buzzing?)
 
Above  all,  lo,  the  sky  so  calm,  so  transparent  after  the  rain,  and  with  wondrous  clouds,      
Below  too,  all  calm,  all  vital  and  beautiful,  and  the  farm  prospers  well.
 
Down  in  the  fields  all  prospers  well,
But  now  from  the  fields  come  father,  come  at  the  daughter’s  call,
And  come  to  the  entry  mother,  to  the  front  door  come  right  away.
 
Fast  as  she  can  she  hurries,  something  ominous,  her  steps  trembling,
She  does  not  tarry  to  smooth  her  hair  nor  adjust  her  cap.
 
Open  the  envelope  quickly,      
O  this  is  not  our  son’s  writing,  yet  his  name  is  sign’d,
O  a  strange  hand  writes  for  our  dear  son,  O  stricken  mother’s  soul!
All  swims  before  her  eyes,  flashes  with  black,  she  catches  the  main  words  only,
Sentences  broken,  gunshot  wound  in  the  breast,  cavalry  skirmish,  taken  to  hospital,
At  present  low,  but  will  soon  be  better.
 
Ah  now  the  single  figure  to  me,
Amid  all  teeming  and  wealthy  Ohio  with  all  its  cities  and  farms,
Sickly  white  in  the  face  and  dull  in  the  head,  very  faint,
By  the  jamb  of  a  door  leans.
 
Grieve  not  so,  dear  mother,  (the  just-grown  daughter  speaks  through  her  sobs,
The  little  sisters  huddle  around  speechless  and  dismay’d,)
See,  dearest  mother,  the  letter  says  Pete  will  soon  be  better.
Alas  poor  boy,  he  will  never  be  better,  (nor  may-be  needs  to  be  better,  that  brave  and  simple  soul,)
While  they  stand  at  home  at  the  door  he  is  dead  already,
The  only  son  is  dead.
 
But  the  mother  needs  to  be  better,
She  with  thin  form  presently  drest  in  black,
By  day  her  meals  untouch’d,  then  at  night  fitfully  sleeping,  often  waking,
In  the  midnight  waking,  weeping,  longing  with  one  deep  longing,      
O  that  she  might  withdraw  unnoticed,  silent  from  life  escape  and  withdraw,
To  follow,  to  seek,  to  be  with  her  dear  dead  son.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=947520
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.05.2022

Вільям Карлос Вільямс Падіння

Падіння  манить
                 як  манив  підйом
                                   Спогад  це  вид
завершення
                 спосіб  повторення
                                   навіть
початку,  бо  відкриває  він  нові  місця
                 зайняті  ордами
                                   невтілених  донині
інших  дій  -
                 тому  що  їхній  рух
                                   спрямований  до  нових  цілей
(хоча  колись  вони  були  відкинуті)

Жодна  поразка  не  складена  цілком  з  поразки  -  тому  що
світ  відкриває  в  ній  завжди  можливість  
                 раніше
                                   непередбачену.
Світ  втрачений,
                 світ  несподіваний
                                   манить  новими  шансами
і  білизна  (утрачена)  не  така  біла  як  спогад
                   білизни

На  схилі  літ,  кохання  прокидається
               хоча  його  фантом
                                   який  в  уяві  оживає  
від  блиску  сонця  -
                   спить  зараз  міцно  і  зрікається
                                   бажання

Кохання  без  фантомів  хвилює  зараз
                 почавши  прокидатися
                                   з  приходом
ночі

Падіння
                 складається  із  безнадії
                                   і  без  завершення
отримує  нове  позбавлення  ілюзії:
                                   що  є  зворотнім  боком
безнадії

                 Чому  не  здатні  ми  здійснити  те
 що  не  дозволено  любити
                 що  втрачено  в  передчуванні
                                   грядущого  падіння
невідворотного  і  вічного.


[b]William  Carlos  Williams  The  Descent[/b]
The  descent  beckons
                 as  the  ascent  beckoned
                                   Memory  is  a  kind
of  accomplishment
                                   a  sort  of  renewal
                                                     even
an  initiation,  since  the  spaces  it  opens  are  new  places
                 inhabited  by  hordes
                                   heretofore  unrealized
of  new  kinds—
                 since  their  movements
                                   are  toward  new  objectives
(even  though  formerly  they  were  abandoned)

No  defeat  is  made  up  entirely  of  defeat—since
the  world  it  opens  is  always  a  place
                 formerly
                                   unsuspected.  A
world  lost
                 a  world  unsuspected
                                   beckons  to  new  places
and  no  whiteness  (lost)  is  so  white  as  the  memory
                 of  whiteness

With  evening,  love  wakens
                 though  its  shadows
                                   which  are  alive  by  reason
of  the  sun  shining—
                 grow  sleepy  now  and  drop  away
                                   from  desire

Love  without  shadows  stirs  now
                 beginning  to  awaken
                                   as  night
advances

The  descent
                 made  up  of  despairs
                                   and  without  accomplishment
realizes  a  new  awakening:
                                   which  is  a  reversal
of  despair
                 For  what  we  cannot  accomplish,  what
is  denied  to  love
                 what  we  have  lost  in  the  anticipation—
                                   a  descent  follows
endless  and  indestructible

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=947446
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.05.2022

Вільям Карлос Вільямс Пам'ять про квітень

Ти  кажеш  це  любов,  любов  така:
сережки  тополині,  котики  вербові
на  вітрі  і  цей  гребінь  дощовий,
дзвенить  і  крапле,  крапле  і  дзвенить  -
геть  гілля  поривається.  Агов!
Любов  не  зазирала  навіть  в  ці  краї.

[b]William  Carlos  Williams  "Memory  Of  April"[/b]
You  say  love  is  this,  love  is  that:
Poplar  tassels,  willow  tendrils
the  wind  and  the  rain  comb,
tinkle  and  drip,  tinkle  and  drip--
branches  drifting  apart.  Hagh!
Love  has  not  even  visited  this  country.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=947444
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.05.2022

Хуан Рамон Хіменес Чорний вітер, білий місяць

 [quote]                    (..Par  délicatesse
                       J'ai  perdu  ma  vie.(1)
                       А.  Рембо)[/quote]
Чорний  вітер,  білий  місяць.
Перед  ніччю  Всіх  Святих(2).  
Холодно.  Повсюди  дзвони
Дзвонять  відхідну{3)  землі.
Черствість  неба.  А  з  глибин
лазурове  світло  плине
знизу  вверх,  до  романтизму
до  засушених  дзвіниць.
Ліхтарі,  вінки,  цвітіння,
-  дзвони  дзвонять  відхідну!
...Вільний  вітер,  повний  місяць,
Перед  ніччю  Всіх  Святих.
Я  мерцем  іду  у  світлі
жовчних  вулиць;  озиваюсь
до  усіх  воскреслих  тіл;
Хто  кохав  мене  кохаю;
хто  зі  мною  був  вітаю.
[i]
 (1)      Через  делікатність
               я  погубив  своє  життя
             (Артюр  Рембо  "З  найвищої  вежі")
 (2)  [b]День  Усіх  Святих[/b]  католики  відзначають  1  листопада.  В  ніч  напередодні  цього  дня  -  Хелловін  -  відчиняються  двері  у  потойбічний  світ,  і  духи  померлих  приходять  на  землю,  щоб  знайти  собі  відповідне  тіло.  Тому  від  усіляких  скелетів,  вампірів  та  привидів  слід  відкуплятися  ласощами
(3)[b]  відхідна[/b]  -  молитва,  яка  читається  над  людиною,  яка  помирає[/i]

[b]Juan  Ramón  Jiménez  Viento  negro,  luna  blanca[/b]
[quote]                        (..Par  délicatesse
                       J'ai  perdu  ma  vie.
                       A.  Rimbaud)
[/quote]Viento  negro,  luna  blanca.
Noche  de  Todos  los  Santos.
Frío.  Las  campanas  todas
de  la  tierra  están  doblando.
El  cielo,  duro.  Y  su  fondo
da  un  azul  iluminado
de  abajo,  al  romanticismo
de  los  secos  campanarios.
Faroles,  flores,  coronas,
—  ¡campanas  que  están  doblando!
...  Viento  largo,  luna  grande,
noche  de  Todos  los  Santos.
...Yo  voy  muerto  por  la  luz
agria  de  las  calles;  llamo
con  todo  el  cuerpo  a  la  vida;
quiero  que  me  quieran;  hablo
a  todos  los  que  me  han  hecho.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=947356
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.05.2022

Хуан Рамон Хіменес Не повернуся я. І ночі…

Не  повернуся  я.  І  ночі
погожі,  теплі  і  спокійні,
світ  колисатимуть,  і  місяць
світитиме  на  самотині.

І  там  не  буде  мого  тіла,    
і  у  відчинене  вікно,
проникне  прохолодний  вітер,
про  мою  душу  розпитати.

Не  знаю,  чи  ще  хтось  чекає
дві  мої  сутності  відсутні,
чи  хтось  про  мене  пам'ятає
посеред  ніжності  і  сліз.

Ще  будуть  зорі  і  цвітіння
і  завмирання  і  надії,
кохання  буде  на  алеях
у  затінку  крислатих  крон.

Звучатиме  фортепіано
як  зараз  у  спокої  ночі,
та  слухати  ніхто  не  буде
задумливо  в  моїм  вікні.

[b]Juan  Ramón  Jiménez  Yo  no  volveré.  Y  la  noche[/b]
Yo  no  volveré.  Y  la  noche
tibia,  serena  y  callada,
dormirá  el  mundo,  a  los  rayos
de  su  luna  solitaria.

Mi  cuerpo  no  estara  allí,
y  por  la  abierta  ventana,
entrará  una  brisa  fresca,
preguntando  por  mi  alma.

No  se  si  habrá  quien  me  aguarde
de  mi  doble  ausencia  larga,
o  quien  bese  mi  recuerdo,
entre  caricias  y  lágrimas.

Pero  habrá  estrellas  y  flores
y  suspiros  y  esperanzas,
y  amor  en  las  avenidas,
a  la  sombra  de  las  ramas.

Y  sonará  ese  piano
como  en  esta  noche  plácida,
y  no  tendrá  quien  lo  escuche,
pensativo,  en  mi  ventana.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=947354
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.05.2022

Федеріко Гарсіа Лорка Зустріч

Я  і  ти
не  повинні
стрічатись.
Ти..  про  це  знаєш.
Кохав  я  тебе  занадто!
Вирок  незмінний.
Руки
пробиті
гвіздками.
Чи  ти  не  бачиш,
як  я  стікаю  кров’ю.
Не  оглядайся  ніколи,
тихо  ступай
і  молися
Каетану  святому,
щоб  ми  з  тобою
не  зустрілись
ніколи.

[b]Federico  Garcia  Lorca  Encuentro[/b]
Ni  tú  ni  yo  estamos  
en  disposición  
de  encontrarnos.  
Tú...  por  lo  que  ya  sabes.  
¡Yo  la  he  querido  tanto  !  
Sigue  esa  veredita.  
En  las  manos  
tengo  los  agujeros  
de  los  clavos.  
¿No  ves  cómo  me  estoy  
desangrando?  
No  mires  nunca  atrás,  
vete  despacio  
y  reza  como  yo  
a  San  Cayetano,  
que  ni  tú  ni  yo  estamos  
en  disposición  
de  encontrarnos.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=947266
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.05.2022

Федеріко Ґарсіа Лорка Запитання

Зібрання  цикад  на  рівнині.
-  Що  скажеш,  Марку  Аврелій,
старим  мудрецям  долин?
-  Безкрилі  твої  ідеї!

Води  річки  хлюпочуть  тихо.
-  О  Сократе!  Що  бачиш  ти
в  плину  вод  до  гіркої  смерті?
-  Безкрила  й  сумна  твоя  віра!

Осипається  в  грязь  троянда.
-  О  ласкавий  Хуане  де  Діос!
Що  ти  бачиш  в  пелюстках  славних?
-  Хлопчику,  це  твоє  серце!

[i][b]Марк  Аврелій  Антонін[/b]  (Рим,  26/04/121  -  Віндобона  (Відень),  17/03/180)  -  римський  імператор  зі  161  року,  філософ-стоїк.  Залишив  філософські  записи  -  12  книг  з  загальною  назвою  "До  себе  самого".  Людина  -  частина  світового  порядку,  існування  якої  на  має  ніякої  вищої  мети.  Як  розкладається  тіло  людини,  так  руйнується  її  душа  і  розвіюється  розум.  Вірив,  що  боги  облаштовують  буття  у  найкращий  спосіб.
[b]Сократ[/b]  (Афіни,  469  до  н.е.  -  Афіни,  399  до  н.е.)  -  філософ-софіст,  погляди  якого  дійшли  до  нас  у  переказах  його  учнів  Платона  і  Ксенофонта.  Переймався  ідеєю  приведення  до  влади  фахівців.  Для  цього  ходив  вулицями  Афін  і  займався  етичною  просвітою  громадян.  Був  звинувачений  в  невірі  у  визнаних  державою  богів  і  розбещенні  молоді.  «Я  той,  кого  бог  дав  вам,  аби  ви  стали  кращими.  Якщо  ви  мене  стратите,  то  другого  разу  такого  благодіяння  годі  й  чекати».  Вибір  між  смертю  і  вигнанням  зробив  на  користь  смерті.
[b]Сан-Хуан  де  Діос[/b]  (Монтемайор,  Кастилія,  08/03/1495  р.  -  Гранада,  08/03/1550  р.)  -  засновник  ордену  госпітальєрів  Сан  Хуана  де  Діоса.  Восени  1539  року  він  за  власні  кошти  і  на  пожертви  орендує  в  Гранаді  на  вулиці  Лусень  будинок,  в  якому  створює  першу  лікарню  для  бідних,  пізніше  ще  одну  лікарню  на  вулиці    Куеста  де  Гомерес.  Його  учень  і  послідовник  Антон  Мартін  створює  таку  ж  лікарню  в  Мадриді.  Його  смерть,  як  і  життя,  підпорядкована  служінню  іншим  людям.  8  березня  1550  року  Хуан  де  Діос  помер  у  Гранаді  від  пневмонії.  Він  кинувся  в  річку  Хеніль  рятувати  молодого  чоловіка,  який  під  час  повені  збирав  дрова  і  впав  у  воду.  
Канонізований  16  жовтня  1690  року  як  святий,  покровителя  лікарень  і  хворих.
[/i]
Мурільйо  "Сан  Хуан  де  Діос  переносить  хворого",  госпіталь  Каридад,  Севілья

[b]Federico  Garcia  Lorca  Preguntas[/b]
Un  pleno  de  cigarras  tiene  el  campo.
¿Qué  dices,  Marco  Aurelio,
de  estas  viejas  filósofas  del  llano?
¡Pobre  es  tu  pensamiento!
Corre  el  agua  del  río  mansamente.
¡Oh  Sócrates!  ¿Qué  ves
en  el  agua  que  va  a  la  amarga  muerte?
¡Pobre  y  triste  es  tu  fe!
Se  deshojan  las  rosas  en  el  lodo.
¡Oh  dulce  Juan  de  Dios!
¿Qué  ves  en  estos  pétalos  gloriosos?
¡Chico  es  tu  corazón!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=947262
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.05.2022

Райнер Марія Рільке Авісаг

1.
Вона  лягла.  Її  дитячими  руками  
обвили  слуги  чоловіка  що  угас,  
на  нім  лежала  довгий  і  солодкий  час,
налякана  його  похилими  літами.
 
А  іноді  у  бороді  його  ховала
обличчя  в  час,  коли  перекликались  сови;
все,  що  було  вночі,  приходило  й  ставало
страхами  і  бажаннями  її  самої.
 
Зірки  так  само  як  вона  дрижали,
у  спальню  проникав  розшукуючий  запах,
штори  хиталися  і  знак  їй  подавали,
її  сумирний  погляд  слідував  за  знаком  -.
 
Вона  трималася  на  сутінному  старці,
ніколи  ніч  ночей  для  неї  не  розквітла,  
вона  лежала  на  захолодінні  царськім  
немов  її  душа,  така  ж  невинна  й  світла.
 
2.
Сидів  і  думав  цар  про  марність  справ
у  довгий  день,  позбавлений  хотінь,
про  любу  суку,  він  про  неї  дбав.  -  
Але  вночі  схилялась  Авісаг
над  ним.  Хаос  його  життя  лежав
самотній,  як  морська  багниста  рінь  
під  зорями  її  грудей  з  видінь.
 
І  часом,  як  знавець  прекрасних  дів,
він  роздивлявся  з-під  похмурих  брів
незрушні  неціловані  вуста;
знав:  паросток  зелений  почуттів
ніколи  не  сягне  його  єства.
Він  мерзнув.  Наче  пес  він  дослухавсь,
й  знайти  в  своїй  колишню  кров  хотів.

[i]1  Цар  Давид  постарівся,  став  ветхий  деньми,  і  хоч  як  його  загортали  покривалами,  не  міг  зігрітися.  
2  І  кажуть  йому  його  слуги:  «Нехай  би  пошукали  нашому  добродієві  цареві  молоду  дівчину,  нехай  би  вона  царя  доглядала  й  слугувала  йому  й  лежала  б  при  його  грудях  в  ложі,  і  буде  тепло  нашому  добродієві  цареві.»  
3  От  і  шукали  по  всіх  околицях  Ізраїля  гарну  дівчину  та  й  знайшли  Авішагу,  шунамійку,  та  й  привели  її  до  царя.  
4  Дівчина  ж  була  гарна-прегарна;  вона  доглядала  за  царем  і  служила  йому,  але  цар  не  спізнав  її.  (1  Книга  царів,  Переклад  Івана  Хоменка)[/i]

Pedro  Américo  "Davi  e  Abisag",  1879,  Rio  de  Janeiro,  Brazil,  Portugues  for  National  Museum  of  Fine  Arts
Педро  Амеріко  "Давид  і  Авісага",  1879,  олія,  полотно,  Бразилія,  Ріо-де-Жанейро,  Португалія  для  Національного  Музею  Витончених  Мистецтв

[b]Rainer  Maria  Rilke  Abisag[/b]
1.
 Sie  lag.  Und  ihre  Kinderarme  waren
von  Dienern  um  den  Welkenden  gebunden,  
auf  dem  sie  lag  die  süßen  langen  Stunden,
ein  wenig  bang  vor  seinen  vielen  Jahren.

Und  manchmal  wandte  sie  in  seinem  Barte
ihr  Angesicht,  wenn  eine  Eule  schrie;
und  alles,  was  die  Nacht  war,  kam  und  scharte
mit  Bangen  und  Verlangen  sich  um  sie.

Die  Sterne  zitterten  wie  ihresgleichen,
ein  Duft  ging  suchend  durch  das  Schlafgemach,
der  Vorhang  rührte  sich  und  gab  ein  Zeichen,
und  leise  ging  ihr  Blick  dem  Zeichen  nach  –.
 
Aber  sie  hielt  sich  an  dem  dunkeln  Alten
und,  von  der  Nacht  der  Nächte  nicht  erreicht,
lag  sie  auf  seinem  fürstlichen  Erkalten
jungfräulich  und  wie  eine  Seele  leicht.
 
2.
Der  König  saß  und  sann  den  leeren  Tag
getaner  Taten,  ungefühlter  Lüste
und  seiner  Lieblingshündin,  der  er  pflag  –.
Aber  am  Abend  wölbte  Abisag
sich  über  ihm.  Sein  wirres  Leben  lag
verlassen  wie  verrufne  Meeresküste
unter  dem  Sternbild  ihrer  stillen  Brüste.
 
Und  manchmal,  als  ein  Kundiger  der  Frauen,
erkannte  er  durch  seine  Augenbrauen
den  unbewegten,  küsselosen  Mund;
und  sah:  ihres  Gefühles  grüne  Rute
neigte  sich  nicht  herab  zu  seinem  Grund.
Ihn  fröstelte.  Er  horchte  wie  ein  Hund
und  suchte  sich  in  seinem  letzten  Blute.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=947158
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.05.2022

Райнер Марія Рільке Орфей. Еврідіка. Гермес

Було  тут  душ  химерне  підземелля.
Лиш  тихі  срібні  ріки  струменіли,
як  вени,  крізь  його  пітьму.  Серед  коріння
текла  рікою  кров,  що  відділяла  від  людей
і,  як  печальна  багряниця,  виднілася  в  пітьмі.
Крім  неї  тут  ніщо  не  червоніло.

Були  тут  скелі
і  примарний  ліс.  Мости  над  прірвами
і  той  оманливий  великий  сірий  став,
який  повис  над  дном  своїм  глибоким,
як  над  ландшафтом  небо  дощове.
На  луці,  тихій,  сповненій  смирення,
виднілася  дороги  блякла  смуга,
стелилася  як  довге  полотно.

І  ось  по  цій  дорозі  йшли  вони.

В  хітоні  синім  чоловік  стрункий  вперед  
вдивлявся  мовчки  й  нетерпляче.
Дорогу  поїдали  його  кроки,  не  жуючи,
великими  шматками;  його  руки  
звисали  важко,  плутались  в  обвислих  складках,
не  думав  більше  про  легеньку  ліру,
яку  обвив  він  лівою  рукою,
як  обвиває  виноградний  вус  оливи  гілку.
І  відчуття  його  ділилися  навпіл:
тоді  як  погляд  біг  вперед,  неначе  пес,
вертався,  знову  й  знову  далі  біг
і,  завмираючи,  чекав  за  новим  поворотом,    -
лишались  слух  і  нюх  його  позаду.
Йому  здавалось  часом,  долітають
до  нього  звуки  кроків  інших  двох,
які  повинні  йти  за  ним  по  цій  дорозі  вгору.
Вслід  знову  лиш  відлуння  його  кроків,
і  лиш  його  хітон  тріпає  вітер  за  спиною.
Однак  він  запевняв  себе,  вони  ще  йдуть;
казав  це  вголос,  й  чувся  дальній  відгук.
Вони  ще  йшли,  ті  страхітливі  двоє,
які  гнітюче  тихо  йшли.  Він  міг  би  при  нагоді  оглянутись
(та,  оглянувшись,  погубив  би  справу,
яку  задумав  від  початку)  він  бачити  їх  прагнув,
дві  тиші,  що  ступали  вслід  беззвучно:

Бог  подорожніх  й  посланців  далеких,
шолом  мандрівника  над  сяйними  очима,
обвитий  жезл  тримає  перед  тілом,
за  ступнями  його  тріпочуть  крила;
і  у  його  протягнутій  лівиці:  вона.

Вона  така  кохана,  що  ридала  ліра
за  нею  дужче,  ніж  всі  плакальниці  світу;
Постав  із  цього  плачу  світ,  в  якому
ще  раз  злилося  все:  ліси  й  долини,
міста  й  дороги,  ріки  і  поля  й  тварини;
І  в  цьому  світі  плачу
немов  навколо  іншої  землі,  спинилися
безмовне  небо  зоряне  і  сонце,
від  плачу  в  небі  зрушились  сузір’я  –
така  вона  була  кохана.

Вона  одначе  поруч  з  богом  йшла,
йти  заважали  погребальні  шати,
розгублена,  покірна,  без  бажань.
Заглиблена  у  себе,  без  сподівань,  
без  думки  про  людину,  що  йшла  попереду,
і  про  дорогу,  що  піднімала  до  життя.
Заглиблена  у  себе.  І  померлість
наповнила  її  до  краю.
Як  плід  пітьми  і  насолоди,
наповнила  її  велична  смерть,
така  незвідана,  що  осягнути  неможливо.

У  ній  була  нова  невинність
і  недоторканість;  було  її  дівоцтво
як  юна  квітка  в  надвечір’я,
забули  руки  про  подружні  ласки
настільки,  що  навіть  легконогий  бог
безмежно  ніжним,  лагідним  торканням
її  надмір  інтимністю  бентежив.

Це  вже  була  не  та  золотокоса  жінка,
яку  в  своїх  піснях  не  раз  оспівував  співець,
вбране  нею  ложе  духмяним  островом  не  стане,
і  жоден  чоловік  не  буде  більше  володіти  нею.

Вона  збезсиліла,  як  довгі  коси,
і  відступила,  наче  вщухлий  дощ,
і  віддалилася  стократно.

Вона  була  вже  коренем.

І  коли  раптом  різко
Бог  зупинив  її  і  з  болем  в  голосі
слова  промовив:  „Він  озирнувся”,  -
вона  не  зрозуміла  і  тихо  запитала:  „Хто?”

Далеко  хтось  тьмянів  біля  ясного  виходу,
стояв  там  хтось,  чиє  обличчя
не  розглядіти.  Він  стояв,  вдивляючись,
як  серед  лугу  на  дорожній  смузі
бог  провідник  з  очима,  повними  журби,
безмовно  повернувся  услід  за  постаттю,
яка  вертала  тією  самою  дорогою,
йти  заважали  погребальні  шати,
розгублена,  покірна,  без  бажань.
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=JAKCFqaHO34[/youtube]
[b]Rainer  Maria  Rilke  Orpheus.  Eurydike.  Hermes[/b]
Das  war  der  Seelen  wunderliches  Bergwerk.  
Wie  stille  Silbererze  gingen  sie  
als  Adern  durch  sein  Dunkel.  Zwischen  Wurzeln  
entsprang  das  Blut,  das  fortgeht  zu  den  Menschen,  
und  schwer  wie  Porphyr  sah  es  aus  im  Dunkel.  
Sonst  war  nichts  Rotes.  

Felsen  waren  da  
und  wesenlose  Wälder.  Brücken  über  Leeres  
und  jener  große  graue  blinde  Teich,  
der  über  seinem  fernen  Grunde  hing  
wie  Regenhimmel  über  einer  Landschaft.  
Und  zwischen  Wiesen,  sanft  und  voller  Langmut,  
erschien  des  einen  Weges  blasser  Streifen,  
wie  eine  lange  Bleiche  hingelegt.  

Und  dieses  einen  Weges  kamen  sie.  

Voran  der  schlanke  Mann  im  blauen  Mantel,  
der  stumm  und  ungeduldig  vor  sich  aussah.  
Ohne  zu  kauen  fraß  sein  Schritt  den  Weg  
in  großen  Bissen;  seine  Hände  hingen  
schwer  und  verschlossen  aus  dem  Fall  der  Falten  
und  wußten  nicht  mehr  von  der  leichten  Leier,  
die  in  die  Linke  eingewachsen  war  
wie  Rosenranken  in  den  Ast  des  Ölbaums.  
Und  seine  Sinne  waren  wie  entzweit:  
indes  der  Blick  ihm  wie  ein  Hund  vorauslief,  
umkehrte,  kam  und  immer  wieder  weit  
und  wartend  an  der  nächsten  Wendung  stand,  -  
blieb  sein  Gehör  wie  ein  Geruch  zurück.  
Manchmal  erschien  es  ihm  als  reichte  es  
bis  an  das  Gehen  jener  beiden  andern,  
die  folgen  sollten  diesen  ganzen  Aufstieg.  
Dann  wieder  wars  nur  seines  Steigens  Nachklang  
und  seines  Mantels  Wind  was  hinter  ihm  war.  
Er  aber  sagte  sich,  sie  kämen  doch;  
sagte  es  laut  und  hörte  sich  verhallen.  
Sie  kämen  doch,  nur  wärens  zwei  
die  furchtbar  leise  gingen.  Dürfte  er  
sich  einmal  wenden  (wäre  das  Zurückschaun  
nicht  die  Zersetzung  dieses  ganzen  Werkes,  
das  erst  vollbracht  wird),  müßte  er  sie  sehen,  
die  beiden  Leisen,  die  ihm  schweigend  nachgehn:  

Den  Gott  des  Ganges  und  der  weiten  Botschaft,  
die  Reisehaube  über  hellen  Augen,  
den  schlanken  Stab  hertragend  vor  dem  Leibe  
und  flügelschlagend  an  den  Fußgelenken;  
und  seiner  linken  Hand  gegeben:  sie.  

Die  So-geliebte,  daß  aus  einer  Leier  
mehr  Klage  kam  als  je  aus  Klagefrauen;  
daß  eine  Welt  aus  Klage  ward,  in  der  
alles  noch  einmal  da  war:  Wald  und  Tal  
und  Weg  und  Ortschaft,  Feld  und  Fluß  und  Tier;  
und  daß  um  diese  Klage-Welt,  ganz  so  
wie  um  die  andre  Erde,  eine  Sonne  
und  ein  gestirnter  stiller  Himmel  ging,  
ein  Klage-Himmel  mit  entstellten  Sternen  -  :  
Diese  So-geliebte.  

Sie  aber  ging  an  jenes  Gottes  Hand,  
den  Schrittbeschränkt  von  langen  Leichenbändern,  
unsicher,  sanft  und  ohne  Ungeduld.  
Sie  war  in  sich,  wie  Eine  hoher  Hoffnung,  
und  dachte  nicht  des  Mannes,  der  voranging,  
und  nicht  des  Weges,  der  ins  Leben  aufstieg.  
Sie  war  in  sich.  Und  ihr  Gestorbensein  
erfüllte  sie  wie  Fülle.  
Wie  eine  Frucht  von  Süßigkeit  und  Dunkel,  
so  war  sie  voll  von  ihrem  großen  Tode,  
der  also  neu  war,  daß  sie  nichts  begriff.  

Sie  war  in  einem  neuen  Mädchentum  
und  unberührbar;  ihr  Geschlecht  war  zu  
wie  eine  junge  Blume  gegen  Abend,  
und  ihre  Hände  waren  der  Vermählung  
so  sehr  entwöhnt,  daß  selbst  des  leichten  Gottes  
unendlich  leise,  leitende  Berührung  
sie  kränkte  wie  zu  sehr  Vertraulichkeit.  

Sie  war  schon  nicht  mehr  diese  blonde  Frau,  
die  in  des  Dichters  Liedern  manchmal  anklang,  
nicht  mehr  des  breiten  Bettes  Duft  und  Eiland  
und  jenes  Mannes  Eigentum  nicht  mehr.  

Sie  war  schon  aufgelöst  wie  langes  Haar  
und  hingegeben  wie  gefallner  Regen  
und  ausgeteilt  wie  hundertfacher  Vorrat.  

Sie  war  schon  Wurzel.  

Und  als  plötzlich  jäh  
der  Gott  sie  anhielt  und  mit  Schmerz  im  Ausruf  
die  Worte  sprach:  Er  hat  sich  umgewendet  -,  
begriff  sie  nichts  und  sagte  leise:  Wer?  

Fern  aber,  dunkel  vor  dem  klaren  Ausgang,  
stand  irgend  jemand,  dessen  Angesicht  
nicht  zu  erkennen  war.  Er  stand  und  sah,  
wie  auf  dem  Streifen  eines  Wiesenpfades  
mit  trauervollem  Blick  der  Gott  der  Botschaft  
sich  schweigend  wandte,  der  Gestalt  zu  folgen,  
die  schon  zurückging  dieses  selben  Weges,  
den  Schritt  beschränkt  von  langen  Leichenbändern,  
unsicher,  sanft  und  ohne  Ungeduld.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=947157
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.05.2022

Маріо Бенедетті Я тебе чекаю

Я  тебе  чекаю,  навіть  коли  ніч  стає  днем,
зітхаючи  за  втраченими  надіями.
Я  не  вірю,  що  ти  прийдеш,  я  знаю,
я  знаю,  що  ти  не  прийдеш.
Я  знаю,  як  болить  твоя  віддаленість,
я  знаю,  що  ночі  все  холодніші.
Я  знаю  про  тебе  все.
Я  знаю,  як  швидко  твій  день  стає  ніччю:
я  знаю,  що  ти  мрієш  про  кохання  зі  мною  і  не  скажеш,
я  знаю,  це  ідіотські  надії,
бо  я  знаю,  що  ти  не  прийдеш.
Я  чекаю  тебе,  коли  ми  дивимося  на  нічне  небо:
ти  там,  я  тут,  сумуючи  за  тим  днем,
який  відмічений  поцілунком  прощання,
можливо,  з  рештою  нашого  життя.
Про  це  сумно  говорити.
Коли  день  стає  для  мене  ніччю,
і  такий  яскравий  місяць  затьмарює  сонце.
Я  сумую,  я  знаю  те,
про  що  так  і  не  почув  ніколи  у  своїм  житті,
я  знаю  сам,  що  я  занадто  самотній,
що  там  мене  немає.
Ти  добре  розумієш  мої  вибачення,
я  не  хотів  нічим  тебе  образити.
Ніколи  я  не  мріяв  ні  про  твоє  кохання,
ні  про  взаємні  почуття.
Моє  повітря  закінчується  як  вода  в  пустелі.
Моє  життя  закінчується  тому  що  не  з  тобою.
Моя  надія  щоб  з  тобою  жити,
а  я  не  там.
Чому  не  там  я?  ти  запитай,
чому  не  сів  я  у  автобус,  який  мене  до  тебе  привезе?
Тому  що  світ,  який  зі  мною  тут,  не  відпускає  бути  там.
Тому  що  кожна  ніч  мене  терзає  спогадом  про  тебе.
Чому  не  просто  тебе  забути?
Чому  не  просто  жити  так?
Чому  не  просто?

[b]Mario  Benedetti  TE  ESPERO[/b]
Te  espero  cuando  la  noche  se  haga  día,  
suspiros  de  esperanzas  ya  perdidas.  
No  creo  que  vengas,  lo  sé,  
sé  que  no  vendrás.  
Sé  que  la  distancia  te  hiere,  
sé  que  las  noches  son  más  frías,  
Sé  que  ya  no  estás.  
Creo  saber  todo  de  ti.  
Sé  que  el  día  de  pronto  se  te  hace  noche:  
sé  que  sueñas  con  mi  amor,  pero  no  lo  dices,  
sé  que  soy  un  idiota  al  esperarte,  
Pues  sé  que  no  vendrás.  
Te  espero  cuando  miremos  al  cielo  de  noche:  
tu  allá,  yo  aquí,  añorando  aquellos  días  
en  los  que  un  beso  marcó  la  despedida,  
Quizás  por  el  resto  de  nuestras  vidas.  
Es  triste  hablar  así.  
Cuando  el  día  se  me  hace  de  noche,  
Y  la  Luna  oculta  ese  sol  tan  radiante.  
Me  siento  sólo,  lo  sé,  
nunca  supe  de  nada  tanto  en  mi  vida,  
solo  sé  que  me  encuentro  muy  sólo,  
y  que  no  estoy  allí.  
Mis  disculpas  por  sentir  así,  
nunca  mi  intención  ha  sido  ofenderte.  
Nunca  soñé  con  quererte,  
ni  con  sentirme  así.  
Mi  aire  se  acaba  como  agua  en  el  desierto.  
Mi  vida  se  acorta  pues  no  te  llevo  dentro.  
Mi  esperanza  de  vivir  eres  tu,  
y  no  estoy  allí.  
¿Por  qué  no  estoy  allí?,  te  preguntarás,  
¿Por  qué  no  he  tomado  ese  bus  que  me  llevaría  a  ti?  
Porque  el  mundo  que  llevo  aquí  no  me  permite  estar  allí.  
Porque  todas  las  noches  me  torturo  pensando  en  ti.  
¿Por  qué  no  solo  me  olvido  de  ti?  
¿Por  qué  no  vivo  solo  así?  
¿Por  qué  no  solo...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=947067
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.05.2022

Маріо Бенедетті Самотності

Вони  мають  рацію
Що  щастя
Яке  пишеться  з  великої  літери
Неможливе
Ах,  якби  хоча  б  з  малої  літери
Хай  схоже  на  нашу  коротку
Передсамотність
Після  радості  передсамотності
Після  щастя  приходить  самотність
Після  кохання  приходить  самотність.
Я  знаю,  це  погане  перетворення
Але  річ  у  тім  що  в  цю  тривалу  хвилину
Хтось  один  єдиний  на  світі.
Без  підтримки
Без  причини
Без  обіймів
Без  образ
Без  слів,  які  з'єднують  або  розділяють.
І  це  надійний  спосіб  бути  самотнім
Не  знати  жалю  навіть  до  себе
Факти  виглядять  так.
Десять  сантиметрів  мовчання
Від  твоїх  рук  до  моїх  рук
Стіна  з  несказаних  слів
Між  твоїми  губами  й  моїм  губами
І  щось,  що  блищить  так  сумно
Між  твоїми  очима  й  моїми  очима
Звичайно  самотність  йде  не  сама.
Якщо  дивитися  на  пониклі  плечі
Нашої  самотності
Бачити  це  довго  й  затято  неможливо
З  простої  поваги  до  третіх  і  четвертих
Нещастя  бути  хорошою  людиною.
Після    радості
Після    щастя
Після  кохання
Приходить  самотність.
Відповідно
З  цим
Що  буде  після
Самотності.
Іноді  я  відчуваю  
Не  тільки  себе.
Коли  собі  уявляю
Краще  сказати  знаю
Що  за  межею  моєї  самотності
І  твоєї  
Знову  є  ти
Хоча  мене  мучить  одне  питання
Що  приходить  після
Самотності.

[b]Mario  Benedetti  Soledades[/b]
Ellos  tienen  razón
Esa  felicidad
Al  menos  con  mayúscula
No  existe
Ah,  pero  si  existiera  con  minúscula
Sería  semejante  a  nuestra  breve
Presoledad
Después  de  la  alegría  la  presoledad
Después  de  la  plenitud  viene  la  soledad
Después  del  amor  viene  la  soledad.
Ya  sé  que  es  una  pobre  deformación
Pero  lo  cierto  es  que  en  ese  durable  minuto
Uno  se  siente  solo  en  el  mundo.
Sin  asideros
Sin  pretextos
Sin  abrazos
Sin  rencores
Sin  las  cosas  que  unen  o  separan.
Y  en  esa  sola  manera  de  estar  solo
Ni  siquiera  uno  se  apiada  de  uno  mismo
Los  datos  objetivos  son  como  sigue.
Hay  diez  centímetros  de  silencio
Entre  manos  y  mis  manos
Una  frontera  de  palabras  no  dichas
Entre  tus  labios  y  mis  labios
Y  algo  que  brilla  así  de  triste
Entre  tus  ojos  y  mis  ojos
Claro  que  la  soledad  no  viene  sola.
Si  se  mira  sobre  el  hombro  mustio
De  nuestras  soledades
Se  verá  un  largo  y  compacto  imposible
Un  sencillo  respeto  por  terceros  y  cuartos
Ese  percance  de  ser  buena  gente.
Después  de  la  alegría
Después  de  la  plenitud
Después  del  amor
Viene  la  soledad.
Conforme
Pero
Qué  vendrá  después
De  la  soledad.
A  veces  no  me  siento
Tan  solo.
Si  imagino
Mejor  dicho  si  sé
Que  más  allá  del  mi  soledad
Y  de  la  tuya
Otra  vez  estás  vos
Aunque  preguntándome  a  solas
Qué  vendrá  después
De  la  soledad.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=947066
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.05.2022

Томас Стернз Еліот GERONTION (1)

                           В  тобі  ні  юності  ні  старості  немає,
                           Вони  немов  у  пообіднім  сні
                           Привидились  обидві.(2)
Ось  я  (3),  дідок,  якому  в  засушливому  місяці  (4),
Читає  хлопчик,  чекаючи  дощу.
Я  не  був  біля  гарячих  проходів,(5)
Не  воював  у  теплий  дощ,
Не  груз  в  солоному  болоті  по  коліно,  піднявши  шаблю,
Закусаний  москітами,  не  бився.
Мій  дім  -  дім  занехаяний,
І  Жид  (6)  без  дозволу  на  підвіконні  всівся,  господар,
Народжений  в  якомусь  шинку  Антверпена,
Побитий  у  Брюсселі,  підлатаний  і  вимитий  у  Лондоні  (7).
Козел  цей  уночі  прокашляв  вуха  у  кімнаті  на  поверх  вище;
Скелі,  вугілля,  мох,  лайно,  залізо,
На  кухні  порядкує  жінка,  готує  чай,
Надвечір  чхає,  прочишаючи  забитий  сток.
Я  дідок,
Дубова  голова  посеред  вітряних  просторів.

Знамення  вважаю  чудом.  "Ми  узримо  знак!"(8)
Слово  в  слові,  нездатні  вимовити  слово,(9)
Обгорнуте  пітьмою.(10)  В  отроцтво  року
Явився  тигр  Христос  (11).

У  хтивім  травні(12)  кизил,  каштан,  розквітле  дерево  Іуди  (13)
З'їдять,  поділять,  вип'ють
Посеред  шепотіння;  Містер  Сільвер  (14)
З  ласкавими  руками;  з  Ліможа(15),
Який  ночами  ходить  у  кімнаті  по  сусідству;

Хакагава,  обожнюючий  Тіціана(16);
Мадам  де  Тонквіст  (17),  яка  у  темній  залі
Крутить  свічку;  фройляйн  фон  Кульп  (18),
Яка  потрапила  у  залу,  привідчинивши  двері.
Порожні  човники
Тчуть  вітер.  Я  не  маю  духів  (19),
Дідок  у  продувному  домі
Під  пагорбом  на  вітрі.

З  таким  знанням,  що  означає  прощення?  (20)
Подумай  зараз,
В  історії  багато  хитрих  переходів,  підступних  коридорів  (21),
І  проблеми,  заманюючи  шепітком  амбіцій,
Керують  нашим  марнославством.  Подумай  зараз
Вона  дає,  коли  увага  наша  відвернена,
і  що  вона  дає,  дає  настільки  безтолково,
Що  губиться  бажання.  Дає  так  пізно,
Що  вбиває  віру,  або  колишня  віра
лиш  в  пам'яті  перебирає  жадане.  Дає  так  рано
В  безсилі  руки  (22)  тому,  хто  думає,  що  здатен  обійтися,
коли  відмова  викликає  страх.  Вважай
Ні  страх  чи  мужність  нас  не  рятують.  Збочені  пороки
Породжуються  нашим  героїзмом.  Чесноти
примушують  у  підсумку  до  наглих  злодіянь.
Це  сльози  потрясіння  через  прокляття  дерева  Іуди(23).

Тигр  увірвався  в  новий  рік.  Він  пожирає  нас  (24).  Думай  нарешті,
Ми  не  зробили  висновок,  коли  я
костенів  у  найманому  домі.  Думай  нарешті,

Я  недаремно  влаштував  виставу
І  це  не  щось  наплутав
Задкуючий  диявол  (25).
Я  буду  в  цьому  з  тобою  щирий.
Я  той  хто  був  із  твоїм  серцем  поряд  і  віддалився  (26),
Згубив  прекрасне  страхом,  страх  -  стражданням.
Я  втратив  свою  пристрасть:  чому  її  я  мусив  берегти:
Чи  не  стає  фальшивим  те,  що  бережуть?
Я  втратив  свої  зір,  нюх,  слух,  смак,  дотик  (27):
То  як  я  використаю  їх  щоб  зблизитись  з  тобою?

Вони  мільйонами  дрібних  порад
Помножують  поживу  для  своїх  холодних  марень,
Подразнюючи  оболонку,  коли  холонуть  почуття,
Гострі  приправи  множать  різні  форми
В  пустинних  дзеркалах(28).  Що  перешкодить  павуку
в  його  роботі,  зупинить  довгоносика:
Де  Бейлгач,  Фреска,  місіс  Кеммел,  кружляють
За  межами  орбіти  тремтячої  Ведмедиці(29)
В  роздробленому  атомі.  Чайка  назустріч  вітру,  вітрам  
Протоки  Бейл  Айл  (30),  або  долаюча  мис  Горн,
Біле  пір'я  на  снігу,  Гольфстрім  (31)  повеліває,
І  відправляють  дідка  пасати
В  закуток  снів.

Квартиранти  будинку.
Думки  всохлого  мозку  в  засушливий  сезон.

[i](1)  Gerontion    -  грецькою  мовою  зменшувальне  від  старий,  дід,  тобто  старичок,  дідок
(2)  "В  тобі  ні  юності  ні  старості  немає..."  Шекспір  "Мірою  за  міру"  (дія  3,  ява  1)
(3)  Ось  я...  -  усталений  зворот,  яким  старозавітні  праведники  відгукувалися  на  богоявлення  і  явлення  Ангела  «…Бог  спокушав  Авраама,  і  сказав  йому:  Авраам!  Він  сказав:  ось  я»  (Буття  22.  1).  «…і  воззвав  до  нього  Бог  з  посеред  куща,  і  сказав:  Моїсей!  Моїсей!  Він  сказав:  ось  я,  (Господи)!»  (Ісх  3.  4).
(4)  дідок  якому  в  засушливому  місяці    Читає  хлопчик  -  навіяно  рядком  з  біографії  Ф.  С.  Фітцджеральда,  старого  і  осліплого  "І  ось  він  сидить,  у  місяць  засухи,  старий  і  сліпий,  йому  читає  сільський  хлопчик,  пристрасно  чекаючий  дощу".  Засушливий  місяць  -  квітень.
(5)  гарячих  проходів  -  буквальний  переклад  з  грецької  назви  Фермопіли.  Але  писалися  ці  рядки  під  час  Першої  світовій  війні,  коли  Великобританія  безуспішно  вела  гарячі  бої  за  турецькі  протоки  Босфор  і  Дарданели.  2  травня  2015  року  там  загинув  кращий  друг  Еліота  Жан-Жюль  Верденаль,  якому  він  присвятив  свої  перші  збірки  віршів  "Пруфрок  та  інші  спостереження"  і  "Спустошена  земля".
(6)  Жид  -  господар  найманого  будинку  і  одночасно  Вічний  Жид  (Агасфер),  який  блукає  Європою  в  покарання  за  те,  що  відмовився  допомогти  Христу  нести  хрест  на  Голгофу
(7)  Антверпен,  Брюссель,  Лондон  -  своєрідний  Вавилон  у  Європі
(8)  Знамення  вважаю  чудом.  "Ми  узримо  знак!"  -  можливо,  мова  йде  про  профанацію  віри,  яка  відбувається  в  модних  містичних  ритуалах,  гаданнях,  тлумачення  містичних  знаків,  символів,  які  сприймаються  як  знамення
(9)  Слово  в  слові,  нездатні  вимовити  слово  -  «слово  в  слові»  це  не  тільки  посилання  до  Бога  Отця,  до  Бога  Сина:"Споконвіку  було  Слово,  а  Слово  в  Бога  було,  і  Бог  було  Слово"  (Від  Луки,  1.1),  до  явлення  Христа  світу:  "І  Слово  сталося  тілом,  і  перебувало  між  нами,  повне  благодаті  та  правди,  і  ми  бачили  славу  Його,  славу  як  Однородженого  від  Отця."  (Від  Луки,  1.14,  пер.  І.  Огієнка)
(10)  Обгорнуте  пітьмою  -  "І  життя  було  в  Нім,  а  життя  було  Світлом  людей.  А  Світло  у  темряві  світить,  і  темрява  не  обгорнула  його."  (Від  Івана,  1.4,1.5,  пер.  І.Огієнка).  За  контрастом  слово  лжепророків  обгорнуте  пітьмою
(11)  тигр  Христос  -  образ  взято  з  вірша  Вільяма  Блейка  "Тигр",  де  задається  запитання,  Богом  чи  дияволом  створений  цей  страшний  звір
(12)  У  хтивім  травні  -  мова  про  язичницьке  буяння  природи  у  "Весні  священній"
(13)  розквітле  дерево  Іуди  -  проклятий  Іуда  повісився  не  на  осині,  а  на  церцісу.  Жодне  інше  дерево  не  прийняло  Іуду.  Дереву  дісталося  прокляття,  відтоді  квіти  його  з  білих  стали  лілово-рожевими  і  розквітають  на  гіллі  без  листя.  Більш  ймовірно,  що  інша  його  назва  іудейське  дерево,  дерево  з  Іудеї,  переінакшилася  на  іудине  дерево.
(14)  Містер  Сільвер  -  чи  то  цей  містер  багатий,  Срібний,  чи  то  це  відомий  пірат  Сільвер,  чий  папуга  вмів  кричати:  "Піастри!  Піастри!"
(15)  з  Ліможа  -  події  в  "Острові  скарбів"  починалися  в  готелі  в  Ліможі.  Місто  відоме  ліможським  фарфором.
(16)  Хакагава,  обожнюючий  Тіціана  -  представник  древньої  японської  цивілізації  зрадив  свою  релігію  і  поклоняється  чужим  богам
(17)  Мадам  де  Тонквіст  -  тут  медіум,  яка  встановлює  контакти  зі  світом  духом
(18)  фройляйн  фон  Кульп  -  ім'я  німецької  фройляйн  походить  від  латинського  слова  culpa  -  вина,  причина  нещастя.  Її  притягує  спіритизм,  зазирнувши  в  кімнату,  де  проводиться  спіритичний  сеанс,  вона  вже  не  має  сил  піти  звідти
(19)  Я  не  маю  духів  -  дідок,  як  і  решта,  не  проти  взяти  участь  у  спіритичному  сеансі,  але  на  його  заклики  не  являються  ніякі  духи
(20)  З  таким  знанням,  що  означає  прощення?  -  дух  його  "дорогої  тіні"  до  нього  не  приходить.  Можливе  відступництво,  зрада  не  проговорюється
(21)  В  історії  багато  хитрих  переходів,  підступних  коридорів  -  тлумачення  неоднозначні,  можливо  мова  про  заплутані  лабіринти  свідомості,  а  можливо  про  Версальський  договір  і  Данцігський  (польський)  коридор,  який  відділив  Східну  Пруссію  від  основної  частини  Німеччини  і  став  однією  з  причин  вторгнення  Німеччини  в  Польщу  01/09/1939  р.
(22)  Дає  зарано  В  безсилі  руки  -  цитата  з  поеми  Персі  Біші  Шеллі  "Адоніc:  Елегія  на  смерть  Джона  Кітса,  автора  “Ендиміона”,  “Гіперіона"..."  У  Шеллі  «безсилі  руки»  —  характеристика  крихкості  "божественого"  поетичного  генія,  зламаного  несправедливою  критикою
(23)  Це  сльози  потрясіння  через  прокляття  дерева  Іуди  -  оплакування  зрадженої  Іудою  любові,  а  можливо,  до  самого  дідка  прийшло  усвідомлення,  від  чого  він  відмовився
(24)  Тигр  увірвався  в  новий  рік.  Він  пожирає  нас  -  1914  рік,  коли  почалася  Перша  світова  війна,  був  роком  дерев'яного  тигра.  В  цій  катастрофі  я,  ти,  ми  пожираються  війною.
(25)  Задкуючий  диявол  -  волхви  і  провидці,  описані  Данте  в  ХХ  пісні  «Пекла»  (круг  восьмий,  четвертий  рів),  за  передбачення  майбутнього  покарані  тим,  що  в  пеклі  переміщуються,  як  краби,  задом  наперед:
                   Я  ще  одне  помітив,  що,  йдучи,
                   Вони  тримають  дивно  підборіддя;
                   В  них  не  на  місці  й  шия  на  плечах.
                   Це  з  скрученими  лицями  поріддя
                   Лише  назад  примушене  ходить...
                   (Данте  "Божественна  комедія",  переклад  Євгена  Дроб'язка)
Саме  так  дідок  подумки  постійно  повертається  в  минуле,  як  міфічний  віщун  Тіресій,  якого  Данте  помістив  у  восьмий  круг  пекла.
(26)  Я  той,  хто  був  із  твоїм  серцем  поряд  і  віддалився  -  посилання  на  Тайну  Вечерю,  але  не  на  улюбленого  учня  Христа  Івана  Богослова,  а  на  Іуду  Іскаріота.  Асоціація  не  тільки  зі  зрадою  любові,  але  й  розставанням  з  другом.  В  цьому  суть  сповіді  дідка,  що  він  не  був  біля  гарячого  проходу,  і  до  нього  так  і  не  явилася  дорога  тінь  загиблого  там  друга.
(27)  Я  втратив  свої  зір,  нюх,  слух,  смак,  дотик  -  розлука-зрада  стала  причиною  переродження  всіх  чуттів,  залишився  дідок,  євнух,  який  марить  про  кохання  і  боїться  його.  Якби  навіть  воно  повернулося,  явилося  як  дух,  його  присутність  відчути  нічим,  контакт  неможливий.
(28)  В  пустинних  дзеркалах  -  сер  Епікур  Маммона  з  комедії  Бена  Джонсона  "Алхімік"  сподівався  одержати  еліксир  вічної  молодості  і  з  ним  фантастичні  любовні  перемоги.  Своїми  еротично-містичними  пошуками  він  займається  в  овальній  залі  перед  дзеркалами,  які  поставлені  так,  щоб  примножувати  його  походеньки  в  голому  вигляді  серед  суккубів
(29)  За  межами  орбіти  тремтячої  Ведмедиці  -  Еліот  взяв  потрібний  йому  образ  розпиленого  у  Всесвіті  життя  з  історії  про  ловеласа  і  дуелянта  Луї-Клермона  д’Амбуаза,  барона  де  Бюссі  (1549–1579),  який  потрапив  у  засідку,  влаштовану  чоловіком  звабленої  ним  графині  де  Монсоро.  Гинучи,  він  повідомляє  про  посмертне  існування  своєї  душі  серед  інших  грішників  у  крижаній  глибині  Всесвіту:  "Лечу  туди,  де  знемагають  під  колісницею  Великої  Ведмедиці"  (Джордж  Чепмен  "Бюссі  д’Амбуаз")
(30)  Бейл  Айл  -  острів  в  Атлантиці,  дослівно  Красивий  острів,  іронічне  позначення  Раю
(31)  Гольфстрім  -  тут  води  сну,  забуття,  воронка  часу,  смерті.  Образи  взяті  з  книги  Генрі  Адамса  "Виховання  Генрі  Адамса".  Оповідач  у  віці  51  рік  повертається  до  Лондона,  де  лежачи  хворий,  спостерігає  за  химерністю  життя.  "Адамс  для  різноманіття  радо  відправився  б  на  Схід,  щоб,  заколисаним  пасатами,  заснути  там  навік  під  південними  зорями,  блукаючими  над  похмурим  ліловим  океаном,  з  похмурим  відчуттям  пустоти  і  самотності".
[/i]
[b]Thomas  Stearns  Eliot  GERONTION[/b]
Thou  hast  nor  youth  nor  age
 But  as  it  were  an  after  dinner  sleep
 Dreaming  on  both.
Here  I  am,  an  old  man  in  a  dry  month,
Being  read  to  by  a  boy,  waiting  for  rain.
I  was  neither  at  the  hot  gates
Nor  fought  in  the  warm  rain
Nor  knee  deep  in  the  salt  marsh,  heaving  a  cutlass,
Bitten  by  flies,  fought.
My  house  is  a  decayed  house,
And  the  Jew  squats  on  the  window  sill,  the  owner,
Spawned  in  some  estaminet  of  Antwerp,
Blistered  in  Brussels,  patched  and  peeled  in  London.
The  goat  coughs  at  night  in  the  field  overhead;
Rocks,  moss,  stonecrop,  iron,  merds.
The  woman  keeps  the  kitchen,  makes  tea,
Sneezes  at  evening,  poking  the  peevish  gutter.
 I  an  old  man,
A  dull  head  among  windy  spaces.

Signs  are  taken  for  wonders.  ‘We  would  see  a  sign!’
The  word  within  a  word,  unable  to  speak  a  word,
Swaddled  with  darkness.  In  the  juvescence  of  the  year
Came  Christ  the  tiger

In  depraved  May,  dogwood  and  chestnut,  flowering  judas,
To  be  eaten,  to  be  divided,  to  be  drunk
Among  whispers;  by  Mr.  Silvero
With  caressing  hands,  at  Limoges
Who  walked  all  night  in  the  next  room;

By  Hakagawa,  bowing  among  the  Titians;
By  Madame  de  Tornquist,  in  the  dark  room
Shifting  the  candles;  Fräulein  von  Kulp
Who  turned  in  the  hall,  one  hand  on  the  door.
 Vacant  shuttles
Weave  the  wind.  I  have  no  ghosts,
An  old  man  in  a  draughty  house
Under  a  windy  knob.

After  such  knowledge,  what  forgiveness?  Think  now
History  has  many  cunning  passages,  contrived  corridors
And  issues,  deceives  with  whispering  ambitions,
Guides  us  by  vanities.  Think  now
She  gives  when  our  attention  is  distracted
And  what  she  gives,  gives  with  such  supple  confusions
That  the  giving  famishes  the  craving.  Gives  too  late
What’s  not  believed  in,  or  is  still  believed,
In  memory  only,  reconsidered  passion.  Gives  too  soon
Into  weak  hands,  what’s  thought  can  be  dispensed  with
Till  the  refusal  propagates  a  fear.  Think
Neither  fear  nor  courage  saves  us.  Unnatural  vices
Are  fathered  by  our  heroism.  Virtues
Are  forced  upon  us  by  our  impudent  crimes.
These  tears  are  shaken  from  the  wrath-bearing  tree.

The  tiger  springs  in  the  new  year.  Us  he  devours.  Think  at  last
We  have  not  reached  conclusion,  when  I
Stiffen  in  a  rented  house.  Think  at  last
I  have  not  made  this  show  purposelessly
And  it  is  not  by  any  concitation
Of  the  backward  devils.
I  would  meet  you  upon  this  honestly.
I  that  was  near  your  heart  was  removed  therefrom
To  lose  beauty  in  terror,  terror  in  inquisition.
I  have  lost  my  passion:  why  should  I  need  to  keep  it
Since  what  is  kept  must  be  adulterated?
I  have  lost  my  sight,  smell,  hearing,  taste  and  touch:
How  should  I  use  it  for  your  closer  contact?

These  with  a  thousand  small  deliberations
Protract  the  profit  of  their  chilled  delirium,
Excite  the  membrane,  when  the  sense  has  cooled,
With  pungent  sauces,  multiply  variety
In  a  wilderness  of  mirrors.  What  will  the  spider  do
Suspend  its  operations,  will  the  weevil
Delay?  De  Bailhache,  Fresca,  Mrs.  Cammel,  whirled
Beyond  the  circuit  of  the  shuddering  Bear
In  fractured  atoms.  Gull  against  the  wind,  in  the  windy  straits
Of  Belle  Isle,  or  running  on  the  Horn,
White  feathers  in  the  snow,  the  Gulf  claims,
And  an  old  man  driven  by  the  Trades
To  a  sleepy  corner.

Tenants  of  the  house,
Thoughts  of  a  dry  Brain  in  a  dry  season.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=946985
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.05.2022

Томас Стернз Еліот Попільна середа (1)

І
Бо  не  маю  надії  вернутися  знову  (2)
Бо  не  маю  надії
Бо  не  маю  надії  вернутись
Спонуканий  цього  чоловіка  талантом  і  того  чоловіка  здобутком
Більше  я  не  бажаю  бажати  подібних  речей
(Бо  навіщо  старому  орлові  розпростувать  крила?)
Чому  мушу  жаліти
Звичайної  влади  утрачену  силу?

Бо  не  маю  надії  пізнати
Хиткість  слави  у  добру  годину
Бо  я  не  припускаю
Бо  я  знаю  що  я  осягнути  не  здатен
Цю  єдину  минущу  існуючу  волю
Бо  напитися  знову  не  зможу
Де  дерева  цвітуть,  де  потоки  пливуть,
Бо  ніщо  не  повториться  знову

Бо  я  знаю,  що  час  завжди  час
І  що  місце  завжди  й  тільки  місце
Що  важливе  завжди  є  важливим  лиш  раз
І  лише  для  єдиного  місця
Я  зрікаюсь  блаженного  цього  обличчя
Відмовляюсь  від  голосу  цього
Бо  не  маю  надії  вернутися  знову
І  тому  я  радію,  що  дещо  зробив
Щоб  радіти  від  цього

І  щоб  Бога  молити  помилувать  нас
І  молити  щоб  я  міг  забути
Ці  питання  в  яких  сам  собі  я  надмірно  перечив
Надмірно  тлумачив
Бо  я  не  сподіваюсь  вернутися  знову
Хай  розказує  мова
Те  що  було  і  що  ще  раз  не  буде
Хай  же  кара  не  стане  занадто  тяжкою  для  нас

Бо  ці  крила  не  здатні  летіти  на  крилах
Але  тільки  лиш  здатні  збивати  повітря
Це  повітря,  що  зараз  доволі  нікчемне  й  сухе
Незначніше  й  сухіше  від  цього  бажання
Нас  навчи  хвилюватись  і  не  хвилюватись.  Навчи  тихо  сидіти.

Молися  за  нас  грішних  зараз  і  в  час  нашої  смерті  (3)
Молися  за  нас  зараз  і  в  час  нашої  смерті.

II
Леді,  три  білі  леопарди  сиділи  під  ялівцем  (4)
У  прохолоді  дня  наївшись  досхочу
Моїх  ніг,  мого  серця,  моєї  печінки  і  ще  того,
Що  є  у  порожнині  мого  черепа(5).  І  Господь  сказав
Чи  воскреснуть  ці  кістки?(6)  чи  воскреснуть  ці
Кістки?  І  те,  що  було  сховане
В  моїх  кістках  (які  вже  висохли)  запискотіло:
Тому  що  шляхетність  Леді
І  тому  що  її  врода  і  тому  що
Вона  шанує  Мадонну  в  тихій  молитві,
Ми  випромінюємо  сяйво.  І  я  хто  тут  укритий
Прошу  забути  мої  діяння  і  мою  любов
До  спадкоємців  пустелі  і  плоду  гарбуза.
Саме  це  оживляє  судини  моїх  очей  і  непоживні  рештки
Якими  знехтували  леопарди.  Леді  в  білих  шатах
Забралася  пішла  роздумуючи  в  білих  шатах
Хай  білизна  кісток  розплатиться  за  забуття.
Тут  в  них  життя  немає.  Як  я  забутим  був
Й  забутим  буду,  бо  я  б  зумів  забути
Цю  зосереджену  на  цілі  вірність.  І  Бог  промовив
Пророцтво  вітру  тільки  для  вітру  тільки
Почуте  вітром  буде.  І  кості  заспівали  пискляво
Підслухане  в  рефрені  цвіркуна.  Говорячи

Леді  безмовна
Спокійна  і  сумна
Обшарпана  і  найсвятіша
Троянда  пам'яті
Троянда  забуття
Знесилена  і  життєдайна
Схвильована  й  спокійна
Самотності  Троянда
Зараз  в  Саду
Де  всій  любові  кінець
Завершені  страждання
Невзаємної  любові
Великі  страждання
Взаємної  любові
Кінець  безмежній
Дорозі  без  кінця
Підсумком  всьому
Є  незбагненне
Мова  без  слова  і
Слово  без  мови
Благовоління  Матері
Для  Саду
Де  всій  любові  кінець.

Під  ялівцем  співали  кості,  розкидані  і  сяючі
Ми  раді  бути  розкиданими,  в  нас  мало  доброго  один  для  одного,
Під  деревом  у  прохолоді  дня,  з  піску  благовоління,
Забуті  собою  і  один  одним,  з'єдналися
В  тихій  пустелі.  Це  земля  яку  ви
Будете  ділити  за  жеребом.  І  жоден  поділ  жодна
Думка  не  має  значення.  Це  земля.  В  нас  є  наш  спадок.

III
На  першім  повороті  другого  маршу  сходів
Я  озирнувся  і  побачив  унизу
Такий  же  силует  зігнувшись  на  перила
Під  випарами  у  смердючому  повітрі
Бореться  з  духом  сходів  у  якого
Облудливе  обличчя  надії  й  відчаю.

На  другім  повороті  другого  маршу  сходів
Я  їх  залишив  вигинатися,  вертаючись  униз;
Тут  більше  не  було  облич  і  сходи  були  темні,
Волога,  невиправні  зазубрини,  як  рот  слинявого  дідка,
Або  зазубрини  в  горлянці  дряхлої  акули.

На  першім  повороті  третього  маршу  сходів
Було  прорізане  вікно  пузате  як  плід  смоковниці
І  вдалині  цвітіння  глоду  і  пасовище
Широкоплеча  постать  убрана  в  блакитне  і  зелене
Зачарувала  співом  древньої  флейти.
Пишне  волосся  гарне,  над  губою  пишний  вус  каштановий,
Бузок  й  каштанове  волосся;
Сум'яття,  пісня  флейти,  душі  зупинки  й  кроки  
На  третім  марші  сходів,
Затухання,  затухання;  зусилля  безнадійне  й  відчайдушне
Долає  сходів  третій  марш.

Господи,  недостойний  я
Господи,  недостойний  я
та  промов  тільки  слово.(7)

IV
Хто  йшов  поміж  ліловим  і  ліловим  (8)
Хто  йшов  поміж
Різновидами  відтінків  зеленого  (9)
Йшов  у  білому  й  блакитному,  у  кольорах  Марії,
Говорячи  про  найпростіші  речі
В  невіданні  й  прозрінні  вічного  страждання
Хто  йшов  посеред  інших  як  йшли  вони,
Хто  їм  створив  стрімкі  потоки  й  створив  джерела  чисті

Створив  сухі  холодні  скелі  й  створив  щільний  пісок
В  блакитнім  живокості,  блакитнім  кольорі  Марії,
Sovegna  vos  (10)
Тут  літа  які  між  тим  минають,  несуть
Геть  скрипки  й  флейти,  повертають
Єдину,  яка  йде  крізь  час  між  снами  і  пробудженням,  убрана

Обвита  сяйвом  світла,  обвита  покровом  навкруг  неї
Ідуть  нові  часи,  відроджуючи
Крізь  пресвітлі  хмари  сліз  роки,  відроджуючи
У  новому  вірші  древню  риму.  Спокутує
Цей  час.  Спокутує
Ті  нерозгадані  видіння  горніх  снів
Коли  єдиноріг  (11)  дорогоцінний  прибув  у  позолоченій  труні.

Сестра  безмовна  вбрана  в  біле  і  блакитне
Посеред  тисів(12),  поза  божим  садом,
Чия  завмерла  флейта,  схилила  голову  і  знак  дала,  але  не  мовила  ні  слова

Але  побігли  ручаї  і  проспівала  тихо  птиця  (13)
Спокутує  цей  час,  спокутує  цей  сон
Знак  слова  непочутого  немовленого
Допоки  вітер  струсить  з  тиса  тисячу  шепотінь
І  після  цього  вигнання  нам  (14)

V
Якщо  втрачене  слово  втрачено,  якщо  витрачене  слово  витрачено
Якщо  непочуте,  несказане
Слово  непочуто,  несказано;
Це  Слово  за  межею  слова,  це  Слово  в  серцевині
Цього  світу  й  для  цього  світу;
І  світло  у  пітьмі  сіяє  і
Попри  Слово  цей  невтишимий  світ  кружляє  тихо
Навколо  центру  мовчазного  Світу.

О  мій  народе,  що  зробив  я  тобі.(15)

Де  буде  віднайдене  слово,  де  буде  на  слово
Відгук?  Не  тут,  тут  замало  мовчання
Ні  на  морі  ні  на  островах,  ні
На  материку,  в  пустелі  чи  дощовому  краю,
Для  тих,  хто  заблукав  в  пітьмі
Як  вдень  так  і  вночі
Потрібний  час  й  потрібне  місце  не  тут
Не  місце  благодаті  тим  хто  відвертав  обличчя
Не  час  радіти  тим,  хто  йде  посеред  галасу  і  голосу  зрікається

Чи  буде  сестра  в  покрові  молитись  за
Тих,  хто  блукає  в  пітьмі,  хто  прийняв  тебе  і  опирається  тобі,
Тих  хто  розриває  зв'язок  між  порами  року,  часом  і  часом,  між
Годиною  і  годиною,  словом  і  словом,  владою  і  владою,  тих  хто  чекає
В  пітьмі?  Чи  буде  сестра  в  покрові  молитися
За  дітей  біля  воріт
Хто  не  пішов  геть  і  не  вміє  молитися:
Молитися  за  тих  хто  приймає  й  противиться

О  мій  народе,  що  зробив  я  тобі.

Чи  буде  сестра  в  покрові  серед  струнких
Тисів  молитись  за  тих,  хто  зневажає  її
І  наводить  жах  і  не  може  змиритися
І  визнає  перед  світом  і  зрікається  серед  скель
І  в  останній  пустелі  перед  останніми  синіми  скелями
Пустелі  в  саду  саду  в  пустелі
Засушливій,  виплюне  з  рота  сухе  яблучне  зерня

О  мій  народе.

VI
Хоча  я  не  надіюсь  вернутися  знову
Хоча  я  не  надіюсь
Хоча  я  не  надіюсь  вернутись

Вагаюся  між  здобутком  і  втратою
У  цьому  короткому  переході  де  сходяться  сни
Цім  перехресті  снів  непевних  поміж  приходом  і  відходом
(Помилуй  мене  отче)  хоча  я  не  бажаю  бажати  цих  речей
Від  великого  вікна  на  гранітний  берег
Тихо  летять  до  моря  білі  вітрила  летять  до  моря
Нескорені  крила

І  серце  втрачене  міцніє  і  радіє
У  втраченім  бузку  і  в  мові  втраченого  моря
Й  душа  слабка  для  бунту  оживає
Щоб  запах  втраченого  моря  І  золота  пригнута  гілка(16)
Знов  повернули  до  життя
Кружляння  чибіса  і  крики  перепілки
Й  перед  незрячими  очима  творять
Обманні  форми  у  воротах  зі  слонових  бивнів  (17)
Й  відновлюють  солоний  присмак  піщаної  землі.

Це  час  напруженості  між  приходом  і  відходом
Місце  самотності  де  перетнулися  три  сни  
Серед  блакитних  скель
Але  як  стихнуть  струшені  із  тиса  шепотіння
Хай  інший  тис  здригнеться  й  відгукнеться.

Блаженна  сестро,  пресвятая  мати,  душа  потоку,  душа  саду,
Нам  не  дозволь  себе  лукаво  осміяти
Навчи  нас  хвилюватись  і  не  хвилюватись.  Навчи  сидіти  тихо.
Навчи  нас  залишатися  спокійними
Навіть  посеред  скель
Наш  спокій  в  Його  волі
І  навіть  серед  скель
Сестро,  мати,
Душа  ріки  і  душа  моря,
Дозволь  мені  не  бути  відлученим

І  дозволь  моєму  крику  долинути  до  Тебе

[i](1)  Попільна  середа  -  перший  день  великого  посту  у  католиків,  який  починається  за  46  днів  до  Пасхи.  Назва  цього  дня  походить  від  обряду  нанесення  священнослужителем  великим  пальцем  на  чола  вірян  хреста  попелом  від  спалених  минулорічних  хрестів  з  пальмового  (вербового)  гілля  з  Вербної  неділі  зі  словами:  "  У  поті  свойого  лиця  ти  їстимеш  хліб,  аж  поки  не  вернешся  в  землю,  бо  з  неї  ти  взятий.  Бо  ти  порох,  і  до  пороху  вернешся."  (Книга  Буття,  ІІІ,  19,  переклад  Івана  Огієнка).  
Написано  після  обряду  конфірмації  -  Еліот  свідомо  обрав  католицьке  віросповідання.
(2)  Бо  не  маю  надії  вернутися  знову  -  рядок  з  "Маленької  балади"  (XXXV)  друга  Данте  Аліг'єрі,  Гвідо  Кавальканті",  Perch’i’  no  spero  di  tornar  giammai"    ("Бо  я  не  надіюся  коли-небудь  повернутися").  В  релігійному  контексті,  очевидно,  мова  йде  про  вигнання  з  Раю.
(3)  Молися  за  нас  ,  грішних  -  останні  слова  католицької  молитви  "Аве,  Марія"
(4)  Кущ  ялівцю  -  біблійний  образ  моління  про  смерть  і  воскресіння.  „  А  сам  (пророк  Ілля)  пішов  пустинею,  дорогою  одного  дня,  і  сів  під  одним  ялівцем,  і  зажадав  собі  смерти,  і  сказав:  Досить  тепер,  Господи!  Візьми  душу  мою,  бо  я  не  ліпший  від  батьків  своїх!...  І  поклався  він,  і  заснув  під  одним  ялівцем.”  (Перша  Книга    Царів  19:4-5,  Переклад  Івана  Огієнка)
(5)  печінка  серце  і  мозок  є  носіями  пристрасті,  думки  і  сили  волі
(6)  І  Господь  сказав  Чи  воскреснуть  ці  кістки?  -  з  видіння  пророка  Ієзекііля  про  воскресіння  "сухих  кісток"  в  долині  Іоасафата  (Ієз.  37,  3  і  далі)
(7)  Господи,  недостойний  я,  та  промов  тільки  слово  -  з  молитви,  яка  грунтується  на  євангельському  епізоді  з  сотником:  "А  сотник  Йому  відповів:  Недостойний  я,  Господи,  щоб  зайшов  Ти  під  стріху  мою...  Та  промов  тільки  слово,  і  видужає  мій  слуга!"  (Мф.  8,8,  переклад  Івана  Огієнка)
 (8)  між  ліловим  і  ліловим  -  у  церковній  символіці  колір  покаяння  і  заступництва  згори.
(9)  синьо-зелені  кольори  -  кольори  віри  і  надії
(10)  Sovegna  vos  -  пом'яніть  (прованс.).  Слова  поета  Арнаута  Даніеля  в  "Чистилищі"  Данте.
               Ara  vos  prec,  per  aquella  valor
               que  vos  guida  al  som  de  l’escalina,
               sovenha  vos  a  temps  de  ma  dolor!  –
"Нині  молю  вас  тією  силою,  яка  веде  вас  на  вершину  сходів,  в  належний  час  пом'яніть  мої  страждання".
Арнаут  Даніель  (1180  -  1200)  був  трубадуром  у  ХІІ  столітті.  Його  Данте  назвав  найкращим  ковалем  (miglior  fabbro)  і  великим  майстром  кохання  (gran  maestro  d'amore)  і  помістив  у  Сьоме  коло  до  любострасних  і  содомітів.  Говорить  провансальською  мовою,  переданою  в  оригіналі  її  діалектом.
(11)  Єдиноріг    -  незвичайне  лісове  створіння,  символ  чистоти  і  благодаті,  яке  кориться  тільки  Діві.  Його  ріг  міг  зцілювати  хвороби  і  отруєну  воду  робити  питною.  В  релігійній  літературі  є  символом  Христа,  а  його  смерть  трактують  як  розп'яття  Христа.
(12)  Дерево  тиса  -  у  Середньовіччя  поетичний  символ  смерті
 (13)  Джерела  і  птахи  -  образ  Земного  Раю  у  Данте
(14)  І  після  цього  вигнання  нам  -  завершення  католицької  молитви  «Salve  Regina»  (Радуйся,  Царице):  "І  Христа  благословенного,  плод  чрева  твого,  після  цього  вигнання  нам  покажи"
(15)  О  мій  народе,  що  зробив  я  тобі  -  з  богослужіння  Страсної  П'ятниці:  звернення  Господа  до  свого  народу
(16)  золота  пригнута  гілка  -  по  ній  смертні  можуть  спуститися  в  загробний  світ  (Вергілій,  "Енеїда",  кн.6)
(17)  Ворота  зі  слонових  бивнів  -    вислів  походить  з  грецької  мови,  в  якій  слово  "ріг"  схоже  на  слово  "виконати",  а  "слонові  бивні"  схожі  на  слово  "обман".  На  основі  цієї  гри  слів  кажуть  про  віщі  сни  як  про  такі,  що  проходять  крізь  ворота  з  рогу,  а  обманні  сни  проходять  крізь  ворота  зі    слонових  бивнів.  
[/i][youtube]https://www.youtube.com/watch?v=oqlRa0IXhjc[/youtube]
                   Stabat  mater  dolorosa                      Стояла  мати  скорботна
                   iuxta  Crucem  lacrimosa,              Біля  Хреста  оплакуваного,
                   dum  pendebat  Filius.                          Коли  розпинали  Сина

[b]Thomas  Stearns  Eliot  Ash  Wednesday[/b]
I
Because  I  do  not  hope  to  turn  again
Because  I  do  not  hope
Because  I  do  not  hope  to  turn
Desiring  this  man's  gift  and  that  man's  scope
I  no  longer  strive  to  strive  towards  such  things
(Why  should  the  agèd  eagle  stretch  its  wings?)
Why  should  I  mourn
The  vanished  power  of  the  usual  reign?

Because  I  do  not  hope  to  know
The  infirm  glory  of  the  positive  hour
Because  I  do  not  think
Because  I  know  I  shall  not  know
The  one  veritable  transitory  power
Because  I  cannot  drink
There,  where  trees  flower,  and  springs  flow,  for  there  is  nothing  again

Because  I  know  that  time  is  always  time
And  place  is  always  and  only  place
And  what  is  actual  is  actual  only  for  one  time
And  only  for  one  place
I  rejoice  that  things  are  as  they  are  and
I  renounce  the  blessèd  face
And  renounce  the  voice
Because  I  cannot  hope  to  turn  again
Consequently  I  rejoice,  having  to  construct  something
Upon  which  to  rejoice

And  pray  to  God  to  have  mercy  upon  us
And  pray  that  I  may  forget
These  matters  that  with  myself  I  too  much  discuss
Too  much  explain
Because  I  do  not  hope  to  turn  again
Let  these  words  answer
For  what  is  done,  not  to  be  done  again
May  the  judgement  not  be  too  heavy  upon  us

Because  these  wings  are  no  longer  wings  to  fly
But  merely  vans  to  beat  the  air
The  air  which  is  now  thoroughly  small  and  dry
Smaller  and  dryer  than  the  will
Teach  us  to  care  and  not  to  care  Teach  us  to  sit  still.

Pray  for  us  sinners  now  and  at  the  hour  of  our  death
Pray  for  us  now  and  at  the  hour  of  our  death.
II
Lady,  three  white  leopards  sat  under  a  juniper-tree
In  the  cool  of  the  day,  having  fed  to  sateity
On  my  legs  my  heart  my  liver  and  that  which  had  been  contained
In  the  hollow  round  of  my  skull.  And  God  said
Shall  these  bones  live?  shall  these
Bones  live?  And  that  which  had  been  contained
In  the  bones  (which  were  already  dry)  said  chirping:
Because  of  the  goodness  of  this  Lady
And  because  of  her  loveliness,  and  because
She  honours  the  Virgin  in  meditation,
We  shine  with  brightness.  And  I  who  am  here  dissembled
Proffer  my  deeds  to  oblivion,  and  my  love
To  the  posterity  of  the  desert  and  the  fruit  of  the  gourd.
It  is  this  which  recovers
My  guts  the  strings  of  my  eyes  and  the  indigestible  portions
Which  the  leopards  reject.  The  Lady  is  withdrawn
In  a  white  gown,  to  contemplation,  in  a  white  gown.
Let  the  whiteness  of  bones  atone  to  forgetfulness.
There  is  no  life  in  them.  As  I  am  forgotten
And  would  be  forgotten,  so  I  would  forget
Thus  devoted,  concentrated  in  purpose.  And  God  said
Prophesy  to  the  wind,  to  the  wind  only  for  only
The  wind  will  listen.  And  the  bones  sang  chirping
With  the  burden  of  the  grasshopper,  saying

Lady  of  silences
Calm  and  distressed
Torn  and  most  whole
Rose  of  memory
Rose  of  forgetfulness
Exhausted  and  life-giving
Worried  reposeful
The  single  Rose
Is  now  the  Garden
Where  all  loves  end
Terminate  torment
Of  love  unsatisfied
The  greater  torment
Of  love  satisfied
End  of  the  endless
Journey  to  no  end
Conclusion  of  all  that
Is  inconclusible
Speech  without  word  and
Word  of  no  speech
Grace  to  the  Mother
For  the  Garden
Where  all  love  ends.

Under  a  juniper-tree  the  bones  sang,  scattered  and  shining
We  are  glad  to  be  scattered,  we  did  little  good  to  each  other,
Under  a  tree  in  the  cool  of  day,  with  the  blessing  of  sand,
Forgetting  themselves  and  each  other,  united
In  the  quiet  of  the  desert.  This  is  the  land  which  ye
Shall  divide  by  lot.  And  neither  division  nor  unity
Matters.  This  is  the  land.  We  have  our  inheritance.

III
At  the  first  turning  of  the  second  stair
I  turned  and  saw  below
The  same  shape  twisted  on  the  banister
Under  the  vapour  in  the  fetid  air
Struggling  with  the  devil  of  the  stairs  who  wears
The  deceitul  face  of  hope  and  of  despair.

At  the  second  turning  of  the  second  stair
I  left  them  twisting,  turning  below;
There  were  no  more  faces  and  the  stair  was  dark,
Damp,  jaggèd,  like  an  old  man's  mouth  drivelling,  beyond  repair,
Or  the  toothed  gullet  of  an  agèd  shark.

At  the  first  turning  of  the  third  stair
Was  a  slotted  window  bellied  like  the  figs's  fruit
And  beyond  the  hawthorn  blossom  and  a  pasture  scene
The  broadbacked  figure  drest  in  blue  and  green
Enchanted  the  maytime  with  an  antique  flute.
Blown  hair  is  sweet,  brown  hair  over  the  mouth  blown,
Lilac  and  brown  hair;
Distraction,  music  of  the  flute,  stops  and  steps  of  the  mind
over  the  third  stair,
Fading,  fading;  strength  beyond  hope  and  despair
Climbing  the  third  stair.

Lord,  I  am  not  worthy
Lord,  I  am  not  worthy

but  speak  the  word  only.

IV
Who  walked  between  the  violet  and  the  violet
Whe  walked  between
The  various  ranks  of  varied  green
Going  in  white  and  blue,  in  Mary's  colour,
Talking  of  trivial  things
In  ignorance  and  knowledge  of  eternal  dolour
Who  moved  among  the  others  as  they  walked,
Who  then  made  strong  the  fountains  and  made  fresh  the  springs

Made  cool  the  dry  rock  and  made  firm  the  sand
In  blue  of  larkspur,  blue  of  Mary's  colour,
Sovegna  vos

Here  are  the  years  that  walk  between,  bearing
Away  the  fiddles  and  the  flutes,  restoring
One  who  moves  in  the  time  between  sleep  and  waking,  wearing

White  light  folded,  sheathing  about  her,  folded.
The  new  years  walk,  restoring
Through  a  bright  cloud  of  tears,  the  years,  restoring
With  a  new  verse  the  ancient  rhyme.  Redeem
The  time.  Redeem
The  unread  vision  in  the  higher  dream
While  jewelled  unicorns  draw  by  the  gilded  hearse.

The  silent  sister  veiled  in  white  and  blue
Between  the  yews,  behind  the  garden  god,
Whose  flute  is  breathless,  bent  her  head  and  signed  but  spoke  no  word

But  the  fountain  sprang  up  and  the  bird  sang  down
Redeem  the  time,  redeem  the  dream
The  token  of  the  word  unheard,  unspoken

Till  the  wind  shake  a  thousand  whispers  from  the  yew

And  after  this  our  exile

V
If  the  lost  word  is  lost,  if  the  spent  word  is  spent
If  the  unheard,  unspoken
Word  is  unspoken,  unheard;
Still  is  the  unspoken  word,  the  Word  unheard,
The  Word  without  a  word,  the  Word  within
The  world  and  for  the  world;
And  the  light  shone  in  darkness  and
Against  the  Word  the  unstilled  world  still  whirled
About  the  centre  of  the  silent  Word.

O  my  people,  what  have  I  done  unto  thee.

Where  shall  the  word  be  found,  where  will  the  word
Resound?  Not  here,  there  is  not  enough  silence
Not  on  the  sea  or  on  the  islands,  not
On  the  mainland,  in  the  desert  or  the  rain  land,
For  those  who  walk  in  darkness
Both  in  the  day  time  and  in  the  night  time
The  right  time  and  the  right  place  are  not  here
No  place  of  grace  for  those  who  avoid  the  face
No  time  to  rejoice  for  those  who  walk  among  noise  and  deny  the  voice

Will  the  veiled  sister  pray  for
Those  who  walk  in  darkness,  who  chose  thee  and  oppose  thee,
Those  who  are  torn  on  the  horn  between  season  and  season,  time  and  time,  between
Hour  and  hour,  word  and  word,  power  and  power,  those  who  wait
In  darkness?  Will  the  veiled  sister  pray
For  children  at  the  gate
Who  will  not  go  away  and  cannot  pray:
Pray  for  those  who  chose  and  oppose

O  my  people,  what  have  I  done  unto  thee.

Will  the  veiled  sister  between  the  slender
Yew  trees  pray  for  those  who  offend  her
And  are  terrified  and  cannot  surrender
And  affirm  before  the  world  and  deny  between  the  rocks
In  the  last  desert  before  the  last  blue  rocks
The  desert  in  the  garden  the  garden  in  the  desert
Of  drouth,  spitting  from  the  mouth  the  withered  apple-seed.

O  my  people.

VI
Although  I  do  not  hope  to  turn  again
Although  I  do  not  hope
Although  I  do  not  hope  to  turn

Wavering  between  the  profit  and  the  loss
In  this  brief  transit  where  the  dreams  cross
The  dreamcrossed  twilight  between  birth  and  dying
(Bless  me  father)  though  I  do  not  wish  to  wish  these  things
From  the  wide  window  towards  the  granite  shore
The  white  sails  still  fly  seaward,  seaward  flying
Unbroken  wings

And  the  lost  heart  stiffens  and  rejoices
In  the  lost  lilac  and  the  lost  sea  voices
And  the  weak  spirit  quickens  to  rebel
For  the  bent  golden-rod  and  the  lost  sea  smell
Quickens  to  recover
The  cry  of  quail  and  the  whirling  plover
And  the  blind  eye  creates
The  empty  forms  between  the  ivory  gates
And  smell  renews  the  salt  savour  of  the  sandy  earth

This  is  the  time  of  tension  between  dying  and  birth
The  place  of  solitude  where  three  dreams  cross
Between  blue  rocks
But  when  the  voices  shaken  from  the  yew-tree  drift  away
Let  the  other  yew  be  shaken  and  reply.

Blessèd  sister,  holy  mother,  spirit  of  the  fountain,  spirit  of  the  garden,
Suffer  us  not  to  mock  ourselves  with  falsehood
Teach  us  to  care  and  not  to  care
Teach  us  to  sit  still
Even  among  these  rocks,
Our  peace  in  His  will
And  even  among  these  rocks
Sister,  mother
And  spirit  of  the  river,  spirit  of  the  sea,
Suffer  me  not  to  be  separated

And  let  my  cry  come  unto  Thee.