Людмила Григорівна

Сторінки (5/433):  « 1 2 3 4 5 »

Ты и Я

Ничего  мне  от  тебя  не  надо,
Ничего  тебе  я  не  должна!
Почему  же  хочешь  доказать  ты,
Словно  в  чём-то  есть  моя  вина?!

Всё  так  сложно!  И  банально-просто,
Всё  поймешь.  
Немного  погодя:

Ты  —  как  в  море  одинокий  остров,

Я  —  как  в  тучке  капелька  дождя.

Я  прощу  тебе  свои  обиды,
И  меня  ты  искренне  прости.
Оглянись,  подумай.  И  увидишь,
Просто  в  жизни  нам  не  по  пути.

Не  смогу  я  быть  твоей  скалою...

Острову  дождинка  —  не  важна  ...

Но  вовек  не  соглашусь  с  тобою,
Словно  в  чём-то  есть  моя  вина!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=863140
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.01.2020


Поймём …


Загадочных  миров  так  много!
Не  в  силах  мы  их  все  познать,
Стареем,  и  всё  ближе  к  Богу
Стараемся  места  занять.

Возможно  там,  за  жизни  гранью,
Поймём,  зачем  нам  жизнь  дана,
И  что  от  нашего  сиянья
Звезда  в  созвездьи  зажжена.

И  если  мы  добру  служили,
Зажжётся  звёздочка  добра,
А  если  злом  коварным  жили,
Возникнет...  чёрная  дыра!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=863036
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 30.01.2020


Повний Місяць

 

Таємна  тиха  ніч  стоїть
Майстерно  виткана  із  світла.
Потоком  місячного  срібла
Світ  зачарований?
Чи  спить?

Чи  може,  вмер?
  Чи  вже  воскрес?
В  фату  закутані  прозору
Очікують  ліси  і  доли
Великих  таїнств  і  чудес...

У  сні,  чи  наяву  -  казки:
Русалки,  мавки,  грішні  тіні,
Злі  упирі  -  бліді,  аж  сині,
Примари,  відьми  й  відьмаки,

Їм  ніч  дає  свою  могУть.
Володар  ночі  -  повний  місяць.
Ні  шелесту,  все  ніби  сниться
Все  наганяє  страх  і  жуть!

Під  ранок  свіжий  вітерець
Розгонить  жахи  і  примари,
Маг-місяць  зблідне,  згубить  чари,
Мара  зведеться  нанівець.

Живильним  сонячним  теплом
Наповниться  Земля  до  краю,
Природа  барвами  заграє
І  в  світ  повернеться  добро!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=862926
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 29.01.2020


Никто не знает



«Зачем  стремиться  в  жизни  к  совершенству,
Искать  свой  путь,  сметая  суету?
Проходит  всё!  И  кем  бы  ни  был  здесь  ты,
Вернёшься  в  пыль  земли,  переступив  черту!»
Так  говорил  один  весьма  известный
Знакомый  мой,  философ  и  поэт.
Вопрос  не  нов,  но  я,  признАюсь  честно,
Имею  свой  продуманный  ответ:

А  может  быть  не  так!
Никто  не  знает
что  будет  там  —  за  гранью,  за  чертой,
Ведь  память  —  часть  души!
Не  исчезает!
Останется  в  реалии  другой.
Мы,  воспарив  в  просторы  без  границы,
постигнем  там  все  тайны  бытия,
паря  во  Времени,  как  в  небе  птицы...
...Потом  вернёмся  «на  кругИ  своя»
во  все  былые  жизни-воплощенья
вбирать  из  них  крупиночки  добра.
Чтоб  в  будущем  своём  земном  рожденьи
Душа  добро  и  свет  любви  несла.

Гипотез  много  есть,  во  что  кто  верит,
То,  говорят,  получит  «за  чертой».
Я  верю:  за  открытой  Смертью  дверью
продолжусь  «Я»  в  энергии  святой.
Я  верю,  а  поэтому  я  знаю
то,  что  за  гранью  будет.
За  чертой...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=862860
рубрика: Поезія, Философская лирика
дата поступления 28.01.2020


Анонімки (проза)



Слово  “анонімка”  було  знайоме  мені  з  дитинства.  Бо  не  раз  чула,  як  схвильовано,  зловісно-тихо,  шелестіло  воно  в  розмовах  дорослих.  
Потім  батьки  пояснили,  що  “анонімка”  -  це  лист  без  підпису,  надісланий  кимось  недоброзичливим  в  офіційні  установи.  В  ньому  приводяться  негативні  відомості  (часто  брехливі),  про  конкретних  людей.
 Одержавши  анонімку,  установа  зобов'язана  була  “відреагувати”,  тобто,  організувати  перевірку  наведених  в  ній  відомостей.

Мама  чомусь  попередила  нас  з  сестрою,  щоб  про  те,  що  діється  у  нас  вдома,  ми  нікому  нічого  не  розповідали.  Бо  виявляється,  хтось  пише  анонімки  на  нашого  татка.  Вже  декілька  разів  у  школу,  де  татко  працював  директором,  приходили  зненацька  комісії  з  перевірками,  але  нічого  не  знайшли.  Ніхто  з  перевіряльників  не  казав,  що  приводом  були  анонімки,  але  в  школі  відкілясь  це  стало  відомо,  і  батьки  часто  вели  тихі  перемовини  між  собою,  намагаючись  серед  людей  свого  оточення  визначити  “аноніма”.  Це  було  не  так  просто,  бо  листів-анонімок  ніхто  їм  не  показував,  а  самостійні  пошуки  опиралися  лише  на  здогади,  а  не  на  факти.

Сім'я  наша  в  місто    приїхала  після  війни,  в  1946  році.  
Спочатку  винаймали  кімнату  у  великому  приватному  будинку.  Там  жила  ще  одна  сім'я  квартирантів,  з  якою  зав'язалися  дружні  стосунки.  
Сусід  Павло  Миколайович  Глущенко  працював  учителем  фізкультури  в  школі,  його  дружина  Марія  Іллівна  —  медсестрою  лікаря-гінеколога  в  залізничній  поліклініці.  
Коли  через  деякий  час  вчителям  почали  надавати  земельні  ділянки  для  будівництва  житла,  тато  доклав  чимало  зусиль,  щоб  Глущенкам  виділили  планок  поряд  з  нашим,  у  центрі  міста.

Сусідка  Марія  Іллівна  була  висока,  кремезна,  з  грубими  рисами  обличчя,  але  приємна,  навіть  улеслива,  в  спілкуванні.  Люди  пліткували,  що  була  вона  дуже  ласа  до  чужих  чоловіків  і  дивувалися,  чому  її  Павло  терпить  зради?
 Коли  я  підросла,  мама  якось  обмовилася,  що,  як  виявилося  пізніше,  вона  і  до  нашого  татка  “клини  підбивала”,  але  марно.  

Сусідка  була  старша  від  нашої  красуні-мами  і  розповідала,  що  під  час  війни  на  передовій  лінії  фронту  рятувала  поранених,  виносила  їх  з  поля  бою,  за  що  має  урядові  нагороди.  Тож,  влада  в  місті  ставилася  до  неї  з  пошаною.  
Вони  з  мамою  часто  спілкувалися,  ділилися  “секретами”.  Коли  на  татка  почалися  “наїзди”  всіляких  комісій  і  перевірок,  подруги  разом  дивувалися  і,  переживаючи,  намагалися  з'ясувати  причини,  “вирахувати”  того  негідника-аноніма.

Тим  часом,  потроху  почалося  будівництво  власного  житла.  Вже  стояли  стіни,  зведені  “вальковим”  способом,  тобто,  з  великих  “вальків”  добре  вимішеної  глини  з  соломою.  Вже  з  допомогою  сусідів,  друзів,  родичів,  “толокою”,  накидали  товстий  шар  вальків  на  стелю  і  тепер  треба  було  “діставати”  заліза,  черепиці  або  шиферу,  щоб  терміново  накрити  дах,  бо  вже  осінь  на  порозі,  підуть  дощі  і  глина  розкисне,  потече.
Це  було  дуже  непросто,  бо  у  продаж  будматеріалів  надходило  мало,  а  попит  —  величезний!  

І  тоді  батькові  пообіцяв  допомогти  знайомий  голова  колгоспу.  Сказав,  що  залишився  шифер  після  будівництва  корівника,  його  можна  продати,  але  тільки  члену  колгоспу.  Казав,  що  є  чоловік,  який  випише  шифер  на  себе,  а  батько  перекупить  у  нього.
Татко  поділився  новиною  тільки  з  мамою,  і  попередив,  щоб  нікому  про  це  не  казала.  
Вона  і  мовчала,  ось  тільки  найкращій  подрузі  Марії  Глущенко  на  вушко  шепнула,  попередивши,  що  це  “секрет”.  

Яке  ж  було  її  здивування,  коли  через  декілька  днів  татко  збентежено  повідомив,  що  з  шифером  нічого  не  вийде,  бо  у  село  нагрянула  комісія,  і  що  його  також  викликали  в  “органи”,  вимагали,  щоб  показав,  де  склав  шифер  і  надав  документи  на  його  придбання.  Добре,  що  голова  колгоспу  не  встиг  здійснити  те,  що  обіцяв.  Комісія  порушень  не  знайшла.  
Але  тоненька  ниточка  підозри  простяглася  до  сусідки.  Батьки  почали  згадувати  попередні  комісії  і  впевнюватися  в  тому,  що  про  всі  факти,  наведені  в  анонімках,  завжди  знала  Марія  Іллівна.  
Тож,  мама  перестала  з  нею  спілкуватися,  коли  ж  та  сама  приходила  “в  гості”,  мама  не  могла  грати  роль  щирої  подруги,  але  не  могла  і  висловити  все  те,  що  було  на  душі.  Тому,  або  відмовчувалася,  або  відповідала  сусідці  однозначно  “так”,  чи  “ні”.

-  Чого  це  ти  зі  мною  говорити  не  хочеш?  -  якось  спитала  Марія  -  Чи  на  щось  ображаєшся?

-  Та  ні,  -  розгубилася  мама,  -  просто  останнім  часом  погано  почуваюся.  Голова  болить.

Але,  як  то  кажуть,  “знає  кішка,  чиє  сало  з'їла”,  сусідка,  мабуть,  зрозуміла,  що  її  викрили  і  поміняла  тактику.  Тепер  зазивала  до  себе  моїх  молодших  сестричок,  що  дружили  з  її  донькою  і  випитувала  у  них  про  наші  родинні  справи  і  розмови.  Іноді  виуджувала  якусь  інформацію,  і  тоді,  приправлена  її  схибленими  фантазіями,  чергова  анонімка    летіла  у  слідчі  органи.  
Але,  на  щастя,  там  працювали  люди,  які  змогли  адекватно  зрозуміти  ситуацію.  Тобто,  за  період  кількарічної  “анонімної  атаки”  зробили  висновок,  що  в  даному  разі  анонім  “зводить  свої  особисті  рахунки”.  І  тому  були  на  боці  мого  татка,  співчуваючи,  але  таки  перевіряючи.  Бо  порядок  є  порядок!

А  життя  продовжувало  підносити  іноді  несподівані  сюрпризи:

Було  це  в  травні  1952  року.  Мені  на  той  час  уже  виповнилося  сім  рочків,  ходила  в  школу,  а  сестричкам  було  п'ять  і  два  рочки.  
Якось  прийшла  до  нас  таткова  сестра  —  тітка  Маринка.  Про  що  вони  з  мамою  довго  розмовляли,  не  знаю,  потім  кудись  пішли,  забравши  з  собою  сестричок.  Незабаром  повернулися,  і  мама,  спитавши,  чи  я  вивчила  уроки,  відпустила  нас  гуляти  на  вулицю.  

Найменша,  Таня,  уже  добре  навчилася  розмовляти,  тож,  коли  до  нас  приєдналася  Віра,  донька  сусідки,  з  гордістю  похвалилася:
-  Ага,  ага,  а  в  мене  хрестик  є!

-  Покажи!  -  підскочила  до  неї  шестирічна  Віра.
Таня  полізла  ручкою  під  светра,  шукати  хрестик,  але  не  знайшла.

-  Що,  набрехала?!  -  зраділа  Віра.

-  Ні,  ні!  -  розплакалася  дівчинка,  -  мені  в  церкві  дядя-батюшка  дав,  а  мама  забрала.  Він  у  мами!

-  І  в  мене  є!  -  і  собі  похвалилася  Лариса,  середня  сестричка.  -  Мій  хрестик  теж  у  мами!

Почувши  це,  я  побігла  до  мами,  ковтаючи  сльози:
-  Мамо!  Мамо!  А  чому  у  Лариси  є  хрестик,  і  у  Тані  є,  а  у  мене  немає?

-  Звідкіля  ти  знаєш?
-  Вони  хвалилися  Вірі  Глущенковій,  казали,  що  їм  у  церкві  дали!  А  чому  мені  не  дали?  Чому  мене  в  церкву  не  взяли?

Мамине  обличчя  стало  білим,  як  стіна.  Вона  погладила  мене  по  голівці  і  тихо  сказала:
-Тому,  що  то  іграшки  для  маленьких.  А  ти  уже  доросла,  в  школу  ходиш.

Ввечері  мама  про  все  розповіла  таткові.
-  Як  ти  могла?!  Як  ти  могла  таке  зробити?!  -  обурено  говорив  він,  схвильовано  міряючи  кроками  невеличку  кімнату  у  новій  хаті.  -  Що  робити?  Що  робити?!
Терміново  зібрався  і  пішов  у  село,  що  знаходилося  в  семи  кілометрах  від  міста,  до  свого  брата.  Бо  здається,  брат  був  у  дружніх  стосунках  з  батюшкою  церкви,  в  якій  дружина  і  сестра  охрестили  дітей.
До  ранку  повернувся.  
Наступного  дня  прийшов  брат  і  повідомив,  що  пощастило  умовити  батюшку,  і  той  дозволив  тихенько  і  акуратно  з  церковної  книги  вилучити  аркуш,  на  якому  було  зареєстровано  хрещення  двох  маленьких  дівчаток,  доньок  директора  школи,  комуніста,  депутата  райради.  
Тож,  коли  в  “органи”  надійшла  анонімка,  факти,  викладені  в  ній,  не  підтвердилися,  і  мій  татко  не  зазнав  репресій.  Але  достеменно  підтвердилося  те,  що  анонімник  живе  поруч,  на  ділянці,  яку  наш  тато  з  великими  потугами  “дістав”  для  “друзів  сім'ї”.

Тепер,  коли  правда  незаперечно  вийшла  назовні,  друзі  стали  заклятими  ворогами.  Тепер  сусіди  не  віталися,  не  спілкувалися,  батьки  навіть  нас,  дітей,  застерігали,  щоб  не  гралися  з  Вірою.  
Але  це  не  завжди  виходило:  в  гості  один  до  одного  ми  не  ходили,  але  в  спільних  іграх  на  вулиці  всі  брали  участь.
Бо  діти  є  діти,  і  стосунками  дорослих  не  переймаються.  У  них  своє  життя.


Пройшли  роки.  Ми  виросли,  розлетілися  з  рідних  домівок  у  великі  міста  шукати  свої  долі.  Зрідка  приїздили  провідати  батьків,  в  чомусь  допомогти.  Але  листувалися  жваво.  
І  ось,  одержую  якось  листа  від  мами,  в  якому  вона  повідомляє  сенсаційну  новину:    в  місцевій  газеті  надрукована  велика  стаття,  в  якій  викривається  злочин,  скоєний  під  час  війни  нашою  сусідкою  —  Глущенко  Марією  Іллівною!

Ось  що  там  повідомляється:
Під  час  війни  (1941-1945рр.)  вона  працювала  медсестрою  в  госпіталі,  що  знаходився  в  глибокому  тилу.  Якось  туди  доставили  з  фронту  тяжкопоранену  медсестру.  Врятувати  її  не  вдалося,  під  ранок  жінка  померла.  Розбираючи  її  речі,  Марія  побачила  документи,  які  свідчили,  що  покійна  з  перших  днів  війни  була  на  передовій,  багатьом  бійцям  врятувала    життя,  багато  разів  була  поранена,  але  знову  і  знову  поверталася  на  фронт,  за  що  була  нагороджена  декількома  орденами  і  медалями.  
Недовго  думаючи,  Марія  забрала  військовий  квиток,  нагороди  і  посвідчення  до  них.  
Після  закінчення  війни  тиловий  госпіталь  розформували,  вона  демобілізувалася  і  переїхала  якнайдалі  з  тих  місць  —  на  Україну,  де  її  ніхто  не  знав.  Під  час  реєстрації  у  військоматі  замість  своїх,  надала  документи  покійної  медсестри.  
Потім  вийшла  заміж,  взяла  прізвище  чоловіка,  і  все  життя  хизувалася  чужою  славою,  чіпляючи  на  груди  вкрадені  ордени  і  медалі,  і  сидячи  на  почесних  місцях  в  президіях  всіляких  зборів,  сесій,  мітингів  та  зустрічей.
Виклавши  все  це,  мама  в  листі  написала:  -  Доню!  Як  же  так?!  І  невже  все  це  минеться  їй  безкарно?!

Прочитавши  листа,  я  була  приголомшена.  
Спочатку  мене  охопила  хвиля  обурення:  отака  підлота  стільки  років  псувала  життя  моїм  батькам!  Адже  недарма  люди  кажуть:  “кожен  думає  про  іншого  те,  що  сам  зробив  би  на  його  місці.”  Підлість,  притаманна  людині,  проявиться,  і  не  один  раз.
І  тоді  я  написала  мамі:  “Ви  з  татком  щасливі  люди!  Тому,  що  зло  покаране.  І  покаране  при  вашому  житті!  
Бо  тепер  всі  люди  будуть  плювати  їй  вслід  і,  не  зважаючи  ні  на  віщо,  її  життя  перетвориться  на  пекло.  
Прижиттєве  пекло!”

І  справді,  ганьба,  якою  оточили  Марію  Глущенко  мешканці  невеличкого  міста,  вимусила  її  покинути  чоловіка  і  поїхати  світ  за  очі.  Куди  —  ніхто  не  знав,  та  по  правді  сказати,  ніхто  і  не  цікавився.
 А  через  деякий  час  її  чоловік  сказав,  що  вона  спилася  і  померла.

Ось  така  історія  про  анонімки.  
Коли  я  вступила  в  самостійне  життя,  анонімні,  не  підписані  листи,  вже  не  приймалися  установами  для  розслідування,  їх  стали  просто  викидати  на  смітник.  
Але  то  вже  були  зовсім  інші  часи.

06.04.2015
(З  книжки  "Подарунок  милій  донечці")

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=862728
рубрика: Поезія, Нарис
дата поступления 27.01.2020


Сказ об андроиде


Эпистолярный  жанр  заброшенный,
Пришла  компьютеров  пора.
И  вдруг...  нежданый  и  непрошенный
Стоит  андроид  у  двора.

Красив,  как  сказочный  Иванушка,
Учтив.  Не  курит  и  не  пьёт,
И  в  отдыхе  он  не  нуждается,
Всё  трудится,  не  устаёт.

Кормить  не  надо.  Просто  вечером
Его  к  розетке  подключи,
Нажми  на  кнопочку.
И  весело
Вдобавок  шлягер  зазвучит.

Вот  это  да!  
Цивилизация!
Пусть  трудится.  А  ты  —  лежи,
Жуй  ананасы,  киви,  рябчиков
А  для  души  —  стихи  пиши.

День,  месяц...  Год!...
Тоска  зелёная!!!
Андроид  мой  приветлив,  мил.
Но  Я  от  жизни  отключённая!
Меня  во  всём  он  заменил!

Желания  —  любые  сбудутся,
Читает  мысли,  как  букварь.
Уже  и  в  офисе  он  трудится...
Нет  больше  сил!
Не  жизнь  —  КОШМАР!!!

ПретИт  душе  его  внимание,
мурлыканье:  -  "Лежи,  лежи"...
Зачем  красавец  мне  Иванушка,
Коль  нет  в  нём  сердца  и  души?!

В  розетку  НЕ  ВКЛЮЧУ  андроида,
И  без  него  не  пропаду!
Вот  завтра  встану  утром  дОсвета,
Везде  порядок  наведу.

А  вечерком,  слегка  уставшая,
К  столу  —  там  ручка  и  тетрадь...

И,  возродив  эпистолярный  жанр,
Попробую  роман  писать...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=862631
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 26.01.2020


Эрудитки

ЭРУДИТКИ  -  «ЕРУНДИТКИ»

СобралИсь  три  «светских  дивы»,
Говорит  одна:  -  Мон  шер!
Нынче  на  корпоративе
Я  произвела  ФУЖЕР!

А  другая  рот  скривила:
-  Ну  и  дура!  Стыдно  аж!
Хоть  бы  слово  заучила,
Надо  не  ФУЖЕР  —  ФУРАЖ!!!

Спорят!  Пот  течёт  ручьями,
Навострили  кулаки,
К  третьей:  -  Будь  судьёй  меж  нами,
Разобраться  помоги!

Третья  хитро  глазом  косит:
-  Мне  проблемы  ваши  нА  хрен?
И  тем  более,  в  вопросе
этом,  я  не  КОПЕНГАГЕН!

…....................................................

Мимо  проходила  дама,
Тихо  молвила:  -  Позор!

...  Но  озвучивать  не  стала
Слово  нужное  -  «ФУРОР».

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=862520
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 25.01.2020


Распорочки

Во  времена  моего  детства  послевоенную  страну  Советов  то  и  дело  сотрясали  всевозможные  дефициты.

Вначале  дефицитом  было  всё,  даже  хлеб.  Его  привозили  в  магазин  из  пекарни  только  что  выпеченным,  ещё  горячим,  мягким  и  ароматным,  в  специальной  будке,  установленной  на  телеге,  и  продавали  на  вес.
Когда  привезут  —  никто  не  знал,  и  потому  уже  с  утра  возле  магазина,  из  окна  которого  будут  продавать  хлеб,  выстраивалась  длинная  очередь.

Мои  родители  днём  всегда  работали,  и  потому  уже  с  ранних  лет  обязанность  покупки  хлеба  была  возложена  на  меня,  старшую  дочь  в  семье.
Когда  я  утром  прибегала  к  магазину,  там  уже  стояла  толпа  народа.
И  когда  они  пришли?  Не  иначе,  ещё  часов  в  пять!
Спросив:  -  Кто  крайний?,  -  старалась  хорошенько  запомнить  ответившего,  а  затем  и  того,  кто  занял  очередь  за  мной.    Стоять  на  одном  месте  было  неинтересно  и  я  находила  себе  какое-нибудь  занятие:  считала  вагоны,  идя  вдоль  длинного  состава  поезда,  стоящего  на  железной  дороге,  напротив  магазина,  или  бежала  лакомиться  костистыми  ягодами  боярышника,  росшего  справа  и  слева  вдоль  тропинки,  или  находила  другое  занятие,  чтобы  не  томиться  от  скуки,  порою  несколько  часов  подряд.

Наконец,  неторопливая  лошадь  подвозила  телегу  с  хлебной  будкой,  выкрашенной  масляной  краской  в  синий  цвет.  Работник  открывал  замок  на  двери  и  начинал  один  за  другим,  вытаскивать  из  тёмных  глубин  будки  деревянные  поддоны  с  большущими  (двухклограммовыми)  буханками  ароматного  хлеба.
Я  стояла  рядом,  сгорая  от  нетерпения,  сглатывала  набегающие  слюнки  и  мечтала  о  том,  чтобы  продавщица,  отрезая  положенный  мне  хлеб  (один  килограмм  в  одни  руки!),  не  угадала  точно  и  положила  на  весы  довесок,  аккуратно  отрезанный  острым  ножом  кусочек,  и  желательно  побольше!
Чтобы  можно  было  с  удовольствием  насладиться  им  по  пути  домой,  так  как  отламывать  от  буханки  или  выщипывать  мякиш  мама  строго  запрещала.

Помню,  в  те  времена,  если  хотели  подчеркнуть  в  разговоре  скудость  ассортимента  в  магазине,  с  горечью  шутили:  -  Там  есть  только  селёдка  и  гвозди.
Действительно,  рыба  была  в  изобилии.  Другое  дело  —  какая!  Почему-то  только  тюлька  и  тощая,  застарелая  селёдка,  о  которой  говорили,  что  она  «ржавая».
О  таких  деликатесах  как  икра,  красная  или  чёрная,  а  тем  более,  красная  рыба,  мы  только  иногда  читали  в  книгах.

Время  дефицита!
Сахар,  мука,    мясо,  колбаса,  крупы  (особенно  гречка),  цитрусовые,  всякие  приправы  (ваниль,  перец-горошек  и  т.  п.)  -  всё  это  на  прилавках  не  лежало.  Его  «выбрасывали»  в  продажу  в  любое  непредсказуемое  время,  о  котором  всё-же  кто-то  знал  (есть  ведь  у  продавцов  родственники  и  друзья!)
Потому,  что  обычно  перед  магазином,  где  должны  «выбросить»  дефицит,  уже  с  утра  стояла  небольшая  очередь,  Стоявшие  в  ней  раскрывали  секрет  о  том,  чего  ждут,  только  своим  знакомым  —  шепотком,  на  ушко.

Вот  в  таких  условиях  мы  подрастали  и,  вылетев  из  родительского  гнезда,  осели  в  разных  городах.
Младшая  сестра  Таня  волею  судьбы  оказалась  аж  за  Полярным  кругом,  на  Чукотке.  Ездить,  вернее,  летать  оттуда  можно  было  только  в  отпуск,  билеты  стоили  дорого  и  потому  люди  приспособились  собирать  отпуска  за  несколько  лет.  Сестра  с  мужем  и  детьми  приезжала  один  раз  в  три  года,  зато  на  всё  лето.

Вот  тогда-то  и  напробовались  мы  красной  икры  и  красной  рыбы  —  копчёной  кеты  (именно  напробовалось,  но  не  наелись!).
Зять  Николай  ловил  рыбу  в  заливе  и  готовил  все  эти  деликатесы  собственноручно,  но  вот  на  перевозку  грузов  в  самолёте  был  установлен  строгий  лимит,  много  не  привезёшь.

Приезжали  они  всегда  к  родителям  и,  проведав  их  и  оставив  все  гостинцы,  уезжали.  Сначала  отдыхать  на  море,  затем  проведать  бывших  северян,  уже  обосновавшихся,  «осевших»  на  материке,  и  по  другим  своим  делам.
Обычно  нас  оповещали  о  приезде  и  мы  старались  тоже  приехать  в  это  время  к  родителям,  повидаться  с  сестрой  и  её  домочадцами.
Но  иногда  это  не  получалось  по  той  или  иной  причине.
И  тогда  родители  старались  сохранить  выделенную  нам  долю  икры  и  рыбы  в  холодильнике,  где  в  летнее  время  места  оказывалось  катастрофически  мало.

И  вот,  приехав  в  выходные  к  родителям,  с  большим  сожалением  узнаём,  что  Таня  с  семьёй  уже  уехала  на  море.
Погостив  и  оказав  помощь  в  прополке  огорода,  собираемся  уезжать.
Отец  вынимает  из  холодильника  поллитровую  баночку  икры  и  большую  (не  меньше  килограмма)  рыбину.  Она  завёрнута  в  промасленную  бумагу  и  пакет,  так,  чтобы  был  доступ  воздуха.  Отдавая  нам,  отец  вкладывает  её  в  ещё  несколько  чистых  пакетов    и  предупреждает:

-  Приедете  домой,  выньте  из  пакетов,  смажьте  постным  маслом,  а  в  брюшко  поставьте  распорочки.

-  Какие  распорочки?  -  удивляемся  мы.

-  Просто  палочки,  сантиметров  десять  длиной  вот  так  —  показывает,  разведя  в  стороны  разрезанное  брюшко  рыбы  —  вот  сюда  и  сюда,  чтобы  в  середине  воздух  был,  чтобы  не  появилась  плесень.

Он  подробно,  несколько  раз  повторяет,  и  на  прощанье,  уже  на  вокзале,  снова  напоминает  о  распорочках.

Поезд  уходит  в  одиннадцать  ночи,  домой  приехали  в  два,  поэтому  положили  рыбу  под  морозилку,  решив,  что  распорочки    поставим  завтра.
Утром  проснулись  и  сразу  даже  зажмурились  от  чудесного  аромата  копчёной  красной  кеты.  Но  есть  рыбу  утром,  натощак?
Оставили  до  обеда.  Тем  более,  что  обещали  придти  в  гости  сыновья  с  семьями.

В  обед  сварили  картошку,  накрыли  стол  и,  достав  рыбу,  первым  делом  заглянули  в  брюшко,  там  было  всё  в  порядке.  Отрезали  всем  по  куску,  остальное  назад  в  холодильник.
Дети  погостили  и  ушли.

А  к  ужину  мы  с  мужем,  не  сговариваясь,  достали  оставшуюся  рыбу  и  отрезая,  наслаждались  сочными,  ароматными  красивыми  розовыми  кусочками.
Опомнились,  когда  остались  обглоданные  кости  и  выскобленные  до  белизны  полоски  кожицы.
Боже,  какая  вкуснятина!

На  следующий  день,  во  время  обеда,  муж  вдруг  взглянул  на  меня  как-то  странно,  и  трагическим  голосом  произнёс:

-  Как  же  мы  могли  забыть!

Я  испуганно  застыла  на  месте,  с  ужасом  думая  о  том,  что  же  мы  забыли,  что  имеет  в  виду  муж,  потому  что  сама  ни  о  чём  страшном  вспомнить  не  могла.

А  он  молчал,  понурив  голову  и  стараясь  не  смотреть  на  меня.

-  Что  ты  имеешь  в  виду?  -  не  выдержала  я.

-  Как  же  мы  забыли  распорочки  поставить!  -  выкрикнул  он  со  смехом.

В  следующее  мгновение  мы  оба  взорвались  от  гомерического  хохота.
 
Зато  с  тех  пор  хорошо  знали,  как  нужно  ставить  распорочки  в  красную  рыбу.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=862300
рубрика: Поезія, Очерк
дата поступления 23.01.2020


Не теряйте друзей

Не  теряйте  друзей,  не  теряйте
тех,  кто  душу  свою  вам  открыл!
В  этом  жизненном  строгом  театре
вокруг  нас  больше,  больше  могил.
И  пространство  сужается  к  точке,
жизни  свечечка  тьмяно  горит,
а  порою,  уж  некому  больше
позвонить,  просто  поговорить:
зимним  вечером  вспомнить  о  лете,
где  все  молоды  были,  дружны...
Вы  не  друга,  себя  пожалейте,
одиночество  —  хуже  тюрьмы!
Не  копите  обид,  и  прощайте
другу  даже  проступок  лихой.
Не  теряйте  друзей,  не  теряйте!
Ведь  срок  жизни  короткий  такой...
 


©  Copyright:    2020
Свидетельство  о  публикации  №120011704021  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=861653
рубрика: Поезія, Гражданская лирика
дата поступления 17.01.2020


Виват!

Виват!

Только  что  пришла  с  концерта  Елены  Иевлевой.  Настроение:  праздничное!  Давно  не  слышала  прекрасной  музыки  в  таком  чудесном,  талантливом  исполнении:  романсы,  арии  из  опер  и  оперет,  песни  и  чудесные  совместные  выступления  с  городскими  творческими  коллективами.  Спасибо  участникам  и  организаторам  этого  искрящегося  талантами  праздника!
Кстати,  большой  зал  ГДК  и  балкон  были  заполнены  зрителями,  люди  даже  стояли.

Предлагаю  вниманию  читателей  моё  посвящение  замечательной  певице,  с  которой  встретилась  уже  не  впервые:




ВИВАТ!

Виват,  прекрасная  Елена  —
Очарованья  идеал!
Ваш  дивный  голос,  несомненно,
Заворожил,  очаровал!

В  нём  высота  Небес  глубоких,
В  нём  шёпот  утренней  росы,
Любви  возвышенные  вздохи,
И  шум  дождя,  и  гром  грозы.

Скромна,  умна,  нежна,  красива,
И  дал  Господь  большой  талант:
Ваш  голос  —  искренность  и  сила
Чистейших  качеств  бриллиант!

Пусть  обойдут  Вас  все  ненастья,
Хочу  сердечно  пожелать,
Любви  ,  и  мудрости,  и  счастья,
Душе  —  покой  и  благодать.

Пусть  зрители  несут  на  сцену
цветов,  аплодисментов  шквал...
Виват,  прекрасная  Елена!
Очарованья  идеал!


©  Copyright:    2020
Свидетельство  о  публикации  №120011600842  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=861505
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 16.01.2020


Твій талісман і оберіг



Дзвенить  в  душі  струна  чарівна,
Наснагу  сіє  в  кожну  мить,
Одвічна  пісня  Чураївни  
У  серці  тугою  щемить.

В  ній  шепотіння  трав  ранкові,
В  ній  дзвін  краплиночок  роси,
Пісні  матусі  колискові
І  вітру  різні  голоси.

Дніпрових  хвиль  тихенький  шелест,
І  жайворонкові  пісні,
Коханих  губ  ласкавий  шепіт
І  спів  струмочків  навесні.

Чарівність  ночі  загадкова,
Зірок  правічна  таїна,
Магічна  чародійність  СЛОВА
Його  бездонна  глибина!

Душа  у  кожного  народу
На  свій  настроєна  мотив,
Що  всотує    коріння  роду
Із  давнини,  з  глибин  віків!

Знай,  друже,  тільки  рідна  мова,
Яку  народ  в  віках  зберіг,
Твого  буття  свята  основа,
Твій  талісман  і  оберіг.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=861226
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 14.01.2020


Половинка конфетки (проза)

Машенька  считает,  что  уже  большая,  потому  что  в  июне  ей  исполнилось  шесть  лет,  а  в  сентябре  -  пойдёт  в  школу!

Но  всё  равно  в  семье  она  самая  маленькая,  потому  что  каждый  год  не  только  ей  одной  становится  больше  лет,  но  и  сестричке  Ане  в  ноябре  исполнится  уже  восемь,  а  сестричке  Насте  уже  так  много!  Целых  двадцать  один!

Вчера  Настя  и  её  муж  Женя  приходили  в  гости  и  принесли  очень  вкусные  конфеты!  Маша  съела  пять  штук  и  решила  немного  оставить  на  завтра,  но  они  такие  вкусные,  что  весь  вечер  бегала  к  своему  письменному  столу,  в  ящик  которого  положила  две  конфетки,  и  откусывала  по  чуть-чуть.  Так  что  на  завтра  осталась  всего  половинка  конфетки.

А  вечером  перед  сном  она  хотела,  чтобы  папа  с  ней  немного  поиграл  в  прятки,  но  папа  сказал,  что  очень  устал.  

Маша  так  расстроилась,  что  даже  обиделась  на  папу  и  начала  плакать.  И  тогда  папа  посадил  её  к  себе  на  колени  и  сказал:
-  Доченька,  я  должен  отдохнуть,  ведь  завтра  мне  надо  вставать  очень  рано  и  целый  день  работать.  А  утром  успеть  сходить  в  магазин  и  купить  продукты.  Ведь  наша  мама  очень  сильно  заболела,  совсем  не  может  работать,  и  врачи  определили  ей  пенсию  по  инвалидности,  а  она  такая  маленькая,  что  даже  на  лекарства  для  мамы  её  нехватает.  И  вот  для  того,  чтобы  мы  могли  нормально  жить,  покупать  еду,  лекарства  маме  и  всем  нам,  если  кто  заболеет,  одежду  и  всё  другое,  папе  надо  много-много  работать.
 А  работа  у  меня  на  стройке  тяжёлая,  я  очень  устаю  и  обязательно  надо  хорошо  отдыхать,  чтобы  не  заболеть  и  зарабатывать  денежки.  Ведь  если  и  я  заболею,  не  смогу  работать,  как  же  мы  тогда  будем  жить?
Так  что  я  с  тобой  в  другой  раз  поиграю,  а  сейчас  давай  я  тебя  отнесу  в  кроватку  и  будем  все  отдыхать.  Уже  темно,  пора  спать.

Папа  уложил  её  в  кроватку,  поцеловал  в  щёчку  и  усталой  походкой  пошёл  в  свою  комнату.

А  Маша  ещё  долго  не  могла  уснуть  и  всё  думала,  думала..
Вспоминала,  что  ей  уже  купили  новый  письменный  стол  и  всё  для  школы,  и  много  новой  одежды  и  ей,  и  Ане,  и  маме.  Оказывается,  на  всё  это  денежки  зарабатывает  один  папа.  Ведь  мама  очень  сильно  заболела,  плохо  ходит.  Маша  слышала,  как  взрослые    говорили,  что  у  мамы  рассеянный  склероз.

И  ей  так  захотелось  сделать  для  папы  что-нибудь  приятное,  радостное.  
Но  что?

Проснувшись  утром  быстренько  побежала  к  столу,  достала  половинку  конфетки.  Ах,  как  хотелось  съесть  эту  вкуснятинку!
Преодолев  соблазн,  тихонечко  пошла  на  кухню,  там  папа  ставил  на  плиту  чайник:

-  Папа!  Папа!
-  Доброе  утро,  доченька.

-  Папа,  это  тебе,  -  разжала  ладошку,  испачканную  чуть  подтаявшей  конфеткой.
 -  Папочка,  я  так  тебя  люблю!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=861063
рубрика: Поезія, Очерк
дата поступления 12.01.2020


Поют романсы соловьи


Она  —  прекрасная  берёзка  —  
Легка,  изящна,  хороша,
Ей  косы  дождичек  полощет
И  ветер  сушит,  не  спеша,

Её  зелёные  листочки
Так  трепетны  и  так  нежны,
А  по  стволу  —  веснушки-точки  —  
Контраст  к  сиянью  белизны.

Ей  нету  пары  на  опушке!
Вокруг  непроходимый  лес,
Там  все  —  друзья  и  все  —  подружки,
Им  вместе  легче,  веселей.

С  ней  рядом  лишь  один  товарищ
Тёрн  —  неказист,  колюч  и  мал,
Берёзке  он  совсем  не  пара,
Хоть  смел,  отважен  и  удал.

Берёзка  верному  дружочку
не  раз  шептала  на  ушкО
о  чувствах  к  мОлодцу-дубочку...
…  Но  он  в  лесу,  он  далеко.

И  рядом  с  ним  так  много  ёлок,
Других  берёзок  и  осин,
Видать,  вниманьем  избалован,
Видать,  заносчив  и  спесив.

Берёзки  листья  трепетали,
Сгорало  сердце  от  любви...
О  чувствах  нежных,  щебетали
По  всей  округе,  соловьи.
…..................................................

Но  как-то  ураган  свирепый
Примчался  с  тучей  грозовой:
С  корнями  вырывал  деревья!
Стоял  в  лесу  треск,  гром  и  вой!

Хотел  он  поломать  берёзку,
Но  тёрн  колючки  навострил,
И  ураган,  ругаясь  злостно,
На  них  наткнувшись,  отступил.
…...................................................

В  лесу,  что  около  опушки,
Живым  остался  только  дуб.
Его  защитницы-подружки
Лежат  увы!  и  там,  и  тут.

Он  спрятался  от  урагана  
В  укрытие  берёз,  осин...
…  Стоит  красавец  окаянный
Среди  побоища  один.

Теперь  берёзку  он  заметил,
Приветно  машет  ей  листвой!
Она  же  к  тёрну  тянет  ветви,
Он  весь  изломан.  
Но  живой!

Его  от  солнца  прикрывая,
Берёзка  шепчет:  -  Милый  мой,
Ты  выживешь,  я  знаю,  знаю,
Ведь  я  с  тобой.  И  ты  —  со  мной.
…....................................................

Вставало  солнышко,  садилось,
У  тёрна  ветви  отрасли,
И  белый  ствол  берёзки  милой
Любовно,  нежно,  обвилИ.

С  тех  пор  вдвоём,  не  расставаясь,
Живут  счастливые  в  любви.

-  Берёзка,  тёрн!  Какая  пара!
Поют  в  романсах  соловьи!


Свидетельство  о  публикации  №120011003909   

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=860842
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 10.01.2020


Позвольте к Вам на ты

ПОЗВОЛЬТЕ  К  ВАМ  НА  "ТЫ"


Зайцевой  Татьяне  Анатольевне,
Врачу-офтальмологу  КНПЗ



Татьяна  Анатольевна!
(позвольте  к  Вам  на  «ты»)  -
к  святому  эталону
обаянья,  красоты.

Когда  года  и  горести
Завесят  ясный  свет,
Спешим  скорей  за  помощью
В  «глазной»  твой  кабинет.

Ты  вдохновляешь  верою
что  будет  даль  ясна,
душа  не  станет  серою,
вернётся  к  ней  весна!

В  традициях,  в  новациях,
В  профессии  ты  —  АС!
Где  надо  —  операция,
Где  —  просто  капли  в  глаз,

Сметёшь  улыбкой  солнечной
Туманные  мосты,
Мир  красками  наполнится
Волшебной  красоты!

Прими  же  благодарности
за  помощь,  за  совет
От  Бога  доктор  —  Танечка,
От  Бога  —  Человек!!!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=860708
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 09.01.2020


Різдвяні настрої



Сніг  легенький,  сніг  пухнастий
Застилає  тротуар.
Лагідне  зимове  щастя  —
Біла  ковдра  пухова'.

Морозе'ць  не  дошкуляє,
Ледве-ледве  мінус  п'ять.
На  щоках  рум'янець  грає,
А  на  серці  —  благодать!

Щоб  зустріть  Різдво  Христове,
Кожен  гарно  дім  прибрав,
І  стоять  напоготові,
Ждуть  гостей  дванадцять  страв.

Біля  столу  батько  й  мати,
Свят-вечеря  на  столі,
Прийдуть  діти  й  онучата
В  сяйві  першої  зорі.

На  гостину  цю  прилинуть
Із  прадавності  глибин
Давні  пращури  родини
Духом  з'єднані  святим.

Божий  Син  нам,  людям  грішним
Про'щення  приніс  у  світ,
Посланий  Отцем  Всевишнім
Дав  Нови'й  нам  Заповіт.

Сніг  легенький,  сніг  пухнастий
Застилає  тротуар.
Лагідне  зимове  щастя  —
Біла  ковдра  пухова'.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=860450
рубрика: Поезія, Духовна поезія
дата поступления 06.01.2020


Холодно

ХОЛОДНО!

А  надворі  холодно!  
Сонце  й    морозе'ць.
Люди  заховалися  у  тепло  квартир,
Ждуть:  вночі  Старому  року
надійде'  кінець,
Він  не  справдив  їх  надії,
не  приніс  він  мир.

Допустив,  що  ціни  вгору
 стрімко  піднялись,
Іще  більше  знахабніла  олігархів  рать,
Зубожіння,  вимирання  і  духовна  ниць
Молодь  за  кордони  
щастя  подалась  шукать...

(Не  живем,  на  жаль,  ні!
  Стали  ледве  виживать..)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=860365
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 05.01.2020


Новорічний снігопад

НОВОРІЧНИЙ      СНІГОПАД

Із  неба  сніжинки  спускались  тихенько,
Вітрець  молодий  їх  давно  виглядав,
Наспівував  тихо,  по  колу  легенько
Із  листям  опалим  танок  затівав.

А  юні  білявки  -  сніжинки  пухнасті
Зліталися  на  Новорічні  свята
До  неньки-Землі.  
Й  завмирали  від  щастя,
Бо  скоро  ж  до  них  Рік  Новий  завіта!

Зібрався  оркестр  із  вітрів-музикантів,
Свій  вечір  святковий  відкрив  Новий  Рік,
Сніжинки  кружляють  під  музику  кантрі,
На  землю  тихесенько  падає  сніг.

Вітрець  молодий  на  сопілочці  грає,
Земля  вкрилась  шубою,  хоче  вже  спать.
А  юні  сніжинки  кружляють,  кружляють,
Під  музику  вітру  летять,  і  летять.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=860154
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 03.01.2020


Лариса. Неочікуване (проза)

ВОНА  ПРОЖИЛА  ЧУЖЕ  ЖИТТЯ

РОЗДІЛ    4.  Лариса.  Неочікуване

Великий  вестибюль  технікуму  був  ущент  заповнений  студентами,  вони  снували  в  усі  боки,  як  мурахи.
Дівчатка  підтягли  свої  речі  до  диванчика,  сіли,  перевели  дух  і  вирішили  трохи    розглядітися.  Навпроти  на  стіні  висіла  велика  дошка  для  об'яв,  де  були  прикріплені  кнопками  аркуші  із  списками  тих,  хто  поступив.
-  Мілочко,  піди  перевір,  в  якій  ми  групі,-  сказала  Лариса,  розминаючи  руки,  що  затерпли  від  важкого  чемодана.

Мілочка  пішла  і  довго  не  поверталася..  Нарешті  прийшла,  вигляд  у  неї  був  пригнічений.
-  В  списках  нас  немає.
-  Як  немає?!  -  обурилась  Лариса.  -  Ти,  напевне,  дивилася  неуважно.  Посидь  біля  речей,  я  сама  все  подивлюся.
Підійшла  до  дошки  об'яв,  уважно  перечитала  всі  списки,  навіть  підняла  кожен  аркуш  і  зазирнула  на  зворотню  сторону,  але  дійсно,  в  списках  їх  не  було.  Засмучена,  підійшла  до  диванчика.  
Мілочка  сиділа  понура,  в  її  очах  блищали  сльози.
Лариса  і  сама  готова  була  розплакатися,  але  в  цій  ситуації  комусь  треба  було  проявити  характер  і  діяти.
-  Мілочко,  треба  йти  до  канцелярії  і  все  узнавати.
-  Я  не  піду,  схлипнула  Мілочка,  -  я  боюсь.
-  Добре,-  сказала  Лариса,  -  сиди  тут,  а  я  піду  взнаю,  в  чому  річ,  -  хоча  і  їй  теж  було  трохи  боязно:  куди  іти,  як  спитати?

Двері  канцелярії  розчинені  навстіж,  в  кімнаті  впритул  до  дверей  приставлений  стіл,  біля  якого  галасує  величезний  натовп.

Молода  жінка,  напевне    методистка  чи  секретарка  навчальної  частини,  намагалася  відповідати  на  запитання,  що  сипалися  з  усіх  боків.
Лариса  протиснулася  до  столу,  треба  було  звернутися  із  своїм  запитанням.  Але,  як?  Імені  та  по-батькові  жінки  вона  не  знала.  
А  навкруг  неї  стояв  страшенний  гомін.

І  тоді  Лариса  голосно  вимовила:
-  Тьотю!  Скажіть,  будь-ласка...
Жінка  замовкла  на  пів-слові,  дивлячись  здивовано,  ніби  чогось  не  зрозуміла.  Натовп  також  притих.
-  Тьотю,  скажіть  будь-ласка  ,-  повторила  Лариса,  -  а  чому  це,  ми  вступили  до  технікуму,  і  ось,  приїхали  у  гуртожиток  оформитись,  а  в  списках  нас  немає?  

Жінка  пирснула  від  сміху:  -  Чому  ж  це  ти,  “племіннице”,  вирішила,  що  поступила,  якщо  в  списках  тебе  немає?  -  спитала,  глузуючи.

У  натовпі    почали  сміятися,  але  Ларисі  було  уже  все  байдуже.  Треба  вияснити,  в  чому  річ:

-  Нам  сказали.  Що  ми  поступили.  І  ще  сказали,  щоб  приїхали  в  технікум  в  кінці  серпня,  -  наполягала  відчайдушно.

Жінка  з  наростаючою  іронією  дивилася  на  неї,  певне,  що  за  день  виморилася  відповідати  на  практично  одні  і  ті  самі  запитання  і  зараз  не  проти  була  розважитися  і  посміятися  над  дивакуватими  запитаннями  цієї  провінціалки.

-  Хто  ж  тобі  таке  міг  сказати?  -  запитала  посміхаючись.

-  Директор  технікуму,  Петро  Сергійович.

-  Директор?  Тобі?  Коли  ж  це  він    тобі  таке  сказав?  -  щиро  дивувалася  жінка.

-  На  співбесіді.  Директор  сказав,  що  ми  поступили,  -  промовила  вже  якось  нерішуче,  їй  раптом  пригадалося,  як  фарбована  блондинка  доводила  директору,  що  її,  Ларису,  рано  приймати  в  технікум.  Може  дійсно,  не  прийняли,  і  просто  забули  сповістити  і  вислати  документи  додому?  І  уже  зі  страхом  очікувала,  що  ж  скаже  їй  зараз  ця  жінка.

Обличчя  жінки  стало  серйозним  і  діловим.
-  А-а-а!  Та  ви  відмінники?  Назви  мені  ваші  прізвища,  -  почала  шукати  на  столі  потрібні  списки.
-  Все  правильно.  Ви  поступили.  А  в  списках  вас  немає,  тому  що  то  списки  тих,  що  пройшли  по  конкурсу.  А  ви  поза  конкурсом  зачислені,  тому  вас  там  і  бути  не  повинно.

Нарешті  все  прояснилося  і  Лариса  зітхнула  з  полегшенням:  -  Нам  би  направлення  у  гуртожиток.  Де  його  можна  взяти?

Жінка  погортала  якісь  папери.
-  Ось  що,  дівчатка,  -  сказала  уже  строгим  діловим  тоном,  -  беріть  свої  речі  і  йдіть  на  трамвайну  зупинку.  Там  спитаєте,  як  доїхати  на  вулицю  Гоголя.
Вона  пояснила,  як  знайти  потрібний  будинок  і  додала:  -  Там  ви  будете  навчитися.

Лариса  нічого  не  зрозуміла:  куди  і  чому  їхати?!
-  Ми  вступили  до  цього  технікуму,  дайте  нам  направлення  у  гуртожиток!  -  повторила  знову.

Жінка  досадливо  поморщилася,  натовп  знову  загудів  питаннями
-  Дівчино,  -  сердито  промовила  жінка  ,-  річ  у  тому,  що  всі  економічні  спеціальності  зі  всіх  технікумів  міста  об'єднали  в  один  економічний  технікум.  Він  знаходиться  на  вулиці  Гоголя.  Вся  ваша  група  переведена  туди.  Вам  треба  їхати  на  вулицю  Гоголя  і  всі  свої  проблеми  вирішувати  там.  Ви  —  не  наші!

Взявши  свої  важкезні  чемодани,  дівчатка  приречено  поволокли  їх  до  трамвая.  Довго  їхали  з  пересадками.  Нарешті,  знайшли  потрібний  будинок  на  вулиці  Гоголя.

Стара  будова  з  облупленою  штукатуркою.  Розтріскані  вхідні  двері  замкнені,  на  прикріпленому  до  них  аркуші  написано:  «Вхід  з  двору,  третій  поверх».

Зайшли  у  вузьке  похмуре  підворіття,  повз  смердючих  сміттєвих  баків  пройшли  у  якийсь  брудний  двір,  далі  по  темних  вузьких  сходах  чорного  ходу  піднялися  на  третій  поверх.
Вузький  коридор,  навкруг  будівельне  сміття.  Зазирнувши  у  перші  відчинені  двері  зрозуміли,  що  там  ламають  перегородки  між  кімнатами,  розширюючи  їх  під  аудиторії.

Знайшли  канцелярію,  де  їм  сказали:  -  Гуртожитку  у  нас  немає,  але  якщо  вам  обіцяли,  то  зараз  ми  напишемо  направлення  до  гуртожитку  коксо-  хімічного  технікуму,  але  воно  знаходиться  на  іншому  кінці  міста.  
Швиденько  їдьте  туди,  щоб  встигли  оформитись,  інакше  прийдеться  наймати  собі  житло.  Їздити  туди  далеко,  більше  ніж  годину,  двома  трамваями,  але  ближче  гуртожитків  немає.

Взявши  направлення,  зайшли  перепочити  до  пустої  гулкої  кімнати.  
Боліли  руки,  ноги,  в  голові  був  якийсь  хаос.  
Що,  чому,  як?  Реальність  це,  чи  страшний  сон?

Робочий  день  уже  закінчився.  Частина  стіни  в  кімнаті  була  виламана,  на  підлозі  і  підвіконні  густим  шаром  лежав  білий  крейдяний  пил.  
Мовчки  стали  біля  вікна.

У  Мілочки  із  очей  повільно,  одна  по  одній  витікали  сльозинки,  збігали  на  кінчик  носа  і  звідтіля  падали  на  підвіконня.  Кап-кап-кап...  Ось  і  калюжка  набігла.  

Лариса  не  плакала  і  тому  їй,  певне,  було  ще  важче.  

Нарешті  Мілочка  промовила  тихим  здавленим  голосом:
-  Ларисо,  я  не  буду  навчатися  у  цьому  технікумі.  Я  поїду  додому.

Мабуть  про  це  думала  і  Лариса.  
Мабуть.  
Знову  перед  нею  стояла  перешкода,  і  знову  їй,  дівчинці  тринадцяти  років,  потрібно  приймати  якесь  рішення,  робити  важливий  життєвий  вибір.

Неначе  якісь  незнані  сили  перепліталися  в  її  долі  —  одна  примушувала:  роби  так!,  а  інша  ставила  перепони,  начебто  застерігаючи:  не  йди  сюди,  не  треба,  це  —  не  твоє!
Але  не  могла  вона  здатися!  Перепону  треба  подолати!  Обов'язково!  Що  б  там  не  було!  І  при  цьому  бажано  зробити  правильний  вибір.  Вибір  не  тільки  для  себе,  річ  не  в  ній.  Все  було  набагато  складніше.

-  Мілочко!  Ми  не  можемо  поїхати  додому.  Не  маємо  права,  -  сказала  твердо.  -  Подумай  сама:  мій  тато  —  директор  школи,  твоя  мама  —  вчителька.  Ми  з  тобою  —  відмінниці.  Усе  місто  знає,  що  ми  поступили  в  технікум.  Якщо  повернемося,  то  знайдеться  немало  таких,  котрі  будуть  говорити,  що  ми  збрехали,  що  насправді  просто  не  змогли  поступити,  що  ми  відмінниці  завдяки  протекції  батьків.
Над  нами  будуть  глузувати,  і  не  тільки  над  нами.  Ми  підставимо  під  удар  і  батьків,  і  вчителів,  і  школу,  в  якій  навчались.
Мілочко!  Ми  повинні  вчитися  у  цьому  технікумі.
Повинні!  
Ми  не  маємо  права  повернутися  додому!

Далі  буде


адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=860006
рубрика: Поезія, Нарис
дата поступления 02.01.2020


Лариса. Перший крок

ВОНА  ПРОЖИЛА  ЧУЖЕ  ЖИТТЯ

ЛАРИСА.  ПЕРШИЙ  КРОК.
РОЗДІЛ  3

У  технікумі  співбесіда  призначена  була  на  наступний  день.
Дівчаток  поселили  в  пустий,  зважаючи  на  літні  канікули,  гуртожиток.
Ввечері,  лежачи  у  ліжках  перед  сном,  вони  обговорювали  свої  враження  від  минулого  дня.  Найбільше  захоплення  справив  сам  технікум.  

Дійсно,  він  був  чудовим:  нова,  зведена  згідно  останніх  досягнень  того  часу  будова  була  гарна  і  зручна.  Величезний  прохолодний  вестибюль,  просторі  гардеробні,  широкі  мармурові  сходи,  що  вели  з  поверху  на  поверх,  великі  світлі  аудиторії,  чиста    акуратна  їдальня,  де  можна  швидко  перекусити  на  перерві.  
Пригадуючи  все  це,  дівчатка  вже  уявляли  себе  студентками,  із  завмиранням  серця  думаючи  про  співбесіду:  як  воно  буде,  чи  зможуть  вони  бути  гідними  цього  технікуму?

Наступного  дня  невеликій  групі  абітурієнтів  із  числа  відмінників  довелося:  написати  диктант,  відповісти  викладачеві  на  питання  з  російської  і  української  літератури,  вирішити  письмово,  а  потім  відповісти  усно  на  запитання  з  математики.
Успішно  подолавши  цей  етап,  дівчатка  полегшено  зітхнули,  здається  все  здали  на  відмінно.    Але  тут  їм  об'явили,  що  це  ще  не  все.  Завтра  вранці  треба  прибути  в  технікум,  так  як  з  кожним  вступником-відмінником  буде  проводити  співбесіду  сам  директор  особисто,  і  тільки  після  цього  буде  вирішене  питання  вступу.

Вранці  наступного  дня  в  коридорі  перед  кабінетом  директора  узнали,  що  він  не  просто  бесідує  на  вільні  теми,  він  екзаменує  з  фізики,  хімії,  іноземної  мови,  і  взагалі  задає  питання  з  будь-якого  предмета  шкільної  програми.
Заходити  в  кабінет  будуть  по-одному  в  алфавітному  порядку  згідно  заголовної  букви  прізвища.
Прізвище  Мілочки  починалося  на  “К”,  Лариси  на  “С”,  попереду  і  між  ними  було  декілька  абітурієнтів.

І  ось,  перша  дівчинка  випурхнула  з  кабінету  сяючи:  -  Поступила!
Одна  за  одною  дівчатка  що  поступили,    щасливі,  ішли  додому.  Здавалося,  ніякої  небезпеки  не  передбачається.
Аж  тут  із  кабінету  понуро  вийшла  заплакана,  убита  горем  дівчинка.  Всі  кинулися  до  неї  із  запитаннями,  але  бідненька  аж  ридала,  не  в  змозі  промовити  ані  слова.  Нарешті  ледве  змогла  пояснити,  що  на  перше  вересня  їй  ще  не  виповниться  чотирнадцяти  років,  і  тому  її  не  прийняли.
Ларису  мов  громом  вдарило,  адже  їй  також  чотирнадцять  виповниться  лише  25  жовтня,  і  автоматично  спитала:  -  А  коли  ж  у  тебе  день  народження?
-  П'ятнадцятого  вересня,  -  відповіла  дівчинка.  -  Директор  мені  сказав,  щоб  приходила  через  рік.
Все!  В  один  момент  обрушилися  усі  надії!

Мілочкина  черга  підійшла  і  вона  зникла  за  дверима  кабінету.  
Лариса  приречено  стояла  під  стіною.  Ось  уже  вийшла  з  кабінету  сяюча  Мілочка,  ось  уже  наступна  сяюча  дівчинка  весело  щось  розповідає,  ось  уже  ввійшла  в  кабінет  дівчинка,  за  якою  треба  йти  Ларисі.
“Зараз  і  мене  відрядять  додому,  скажуть  прийти  через  рік”  -  подумала  вона,  і  раптом  якась  невидима  струна  в  душі  туго  напружилася  і  голосно  задзвеніла:  -  Не  здавайся!  Не  панікуй!  Борися  до  останнього!”
І  з  цим  переконанням  вона  рішуче  відчинила  двері  і  переступила  поріг  директорського  кабінету.

У  просторій  кімнаті  було  двоє  —  біля  вікна  за  невеличким  столиком  сиділа  молода  фарбована  блондинка  з  розмальованими  яскравою  помадою  губами,  а  посеред  кімнати  за  великим  столом  сидів  директор,  сивуватий,  спортивної  статури  чоловік.  Він  з  інтересом,  усміхаючись,  дивився  на  високу,  струнку,  красиву  дівчинку  з  рішучим  виразом  обличчя,  що  так  різко  контрастувало  з  попередніми  боязкими  дівочими  обличчями.  
Лариса  моментально,  єдиним  поглядом  побачила  все  це,  і  зараз  же  якесь  сьоме  відчуття,  оцінивши  блондинку,  прошепотіло:  -  ”Ось  твій  ворог,  небезпека  йде  звідсіля”.

Директор  погортав  документи,  розкриті  перед  ним.
-  Проходь,  Ларисо.  Присядь,-  указав  на  стілець  біля  столу.  -    Так-так,  значить  відмінниця?
І  почав  задавати  питання  з  хімії,  фізики,  ботаніки,  математики,  і  знову  з  фізики,  одним  словом,  перевірку  знань  вів  усебічно.  Лариса  відповідала  і  поступово  заспокоювалась,  всі  страхи,  що  заполонили  її,  заповзали  у  свої  укриття.  Під  кінець  опитування  директор  запропонував  перекласти  речення  німецькою  мовою,  і  задовольнившись  відповіддю,  промовив:
-  Молодець!  Поздоровляю  із  вступом  до  технікуму.

Лариса  зітхнула  полегшено,  здається,  все  устаткувалося,  піднялася  із  стільця  і  попрямувала  до  виходу.

І  тут  раптом  заговорила  розмальована  блондинка:  -  Петре  Сергійовичу!  Цій  дівчині  на  перше  вересня  не  виповниться  чотирнадцяти  років.

Різко  спинившись  посеред  кімнати,  Лариса    обернулася  і  подивилася  на  директора.  Той  ніяково  усміхнувся  і  розвів  руками.
“Невже  не  приймуть?!  -  подумала  з  відчаєм.  І  тут  задзвеніла  струна:  -Не  мовчи!  Борися!

-  Петре  Сергійовичу!  -  Лариса  із  відчаєм  простягнула  до  нього  руки.  -  Я  Вас  дуже  прошу,  прийміть  мене  у  технікум!  Я  обіцяю,  що  вчитимусь  “на  відмінно”,  прийматиму  участь  у  спортивних  секціях  і  ще...  -  вона  перевела  подих,  -  Ви  вже  прийняли  мою  подругу.  Ми  з  нею  співаємо,  у  нас  дует,  і  ми  будемо  приймати  участь  у  самодіяльності.  Будь  ласка,  Петре  Сергійовичу!  Я  Вас  дуже,  дуже  прошу!

Директор  дивився  на  дівчинку  і  тінь  сумнівів  проступала  на  його  обличчі.
Тонка  дівоча  фігурка  завмерла  в  німому  пориві,  руки  нервово  перебирали  аркуш,  заповнений  доказами  теорем,  формулами,  і  така  гамма  почуттів  відбивалася  в  очах:  відчай,  мольба,  надія,  рішимість  і  ще  якась  магічна  гіпнотизуюча  сила,  що  він  не  втримався:

-Добре.  Ми  тебе  приймемо,-  він  помовчав,  -  як  виняток.
-Але  ж,  Петре  Сергійовичу!-  блондинка  щось  сердито  доводила  йому.
-Нічого.  Вона  дівчинка  росла,  витримає,-  промовив  твердо.
-Дякую,  Петре  Сергійовичу!  -  Лариса  кулею  вилетіла  із  кабінету.
Поступила!  Поступила!

Новина  про  те,  що  дівчата  поступили  до  технікуму,  швидко  розлетілася  по  маленькому  містечку.  Батьки  Лариси  змирилися  з  тим,  що  донька  буде  навчатися  і  жити  у  великому  місті,  в  душі  навіть  пишалися  тим,  що  їх,  здавалося,  ще  зовсім  юна  дитина  проявила  дорослу  наполегливість  і  волю  у  досягненні  наміченої  мети.  Батько,  правда,  злегка  підколов,  згадавши,  певне,  історію  із  забутою  валізкою:  -  Либонь,  пришлють  твої  документи  додому  поштою.  Побоялись  в  руки  віддати,  подумали,  ще  загубиш  десь.

А  час  збігав.  Літо  пролетіло  непомітно,  завтра  уже  27  серпня.  Треба  їхати  в  технікум,  оформлятися  у  гуртожиток  і  готуватися  до  початку  навчання.  Дівчати  трохи  переживали:  як-то  воно  буде?  Підбадьорювали  одна  одну,  настроювались  на  “мажорний”  діловий  лад:  адже  вчитися  треба  не  абияк.  Треба  попри  все  добитися,  стати  відмінницями,  щоб  виконати  обіцянки,  дані  директору  технікуму  при  вступі.

Мама  зібрала  Ларисі  великий  чемодан  (іншого  не  було),  поклала  скромну  одежу,  трохи  коржиків,  спечених  напередодні,  трохи  картоплі,  цибулі,  а  чемодан  все  ще  був  наполовину  порожнім.  Тоді  мама  доповнила  його  помідорами,  які  в  тому  році  вродилися  на  диво  крупними  і  смачними.
Вранці  провели  дівчаток  на  поїзд.

Приїхавши  у  місто,  Лариса  ледве  підняла  чемодан,  такий  він  був  важкий.  Але  нічого  не  поробиш,  ось  зараз  доїдуть  на  трамваї  до  технікуму,  там  одержать  направлення  у  гуртожиток,  поселяться,  і  все  буде  нормально.

Далі  буде

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=859935
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 01.01.2020


Новогодняя песня

ДОРОГИЕ  МОИ  ЧИТАТЕЛИ!
ПОЗДРАВЛЯЮ  ВАС  С  НОВЫМ,  2020  ГОДОМ!
МИРА,  ЗДОРОВЬЯ,  ТВОРЧЕСКОГО  ВДОХНОВЕНИЯ  И  ВСЕХ  БЛАГ!

                     С  НОВЫМ  ГОДОМ!!!!!!!!


За  окошком  морозная  синь-
Новогодний  чарующий  вечер,
Скоро-скоро  на  башне  часы
Возвестят  о  волнующей  встрече

ПРИПЕВ:

Он  придёт,  он  придёт,  Новый  год!
Зазвенят,  заискрятся  бокалы,
Только  радость  он  всем  принесёт
И  ни  капли,  ни  капли  печали.


Тихо,  тихо  струится  снежок
Белоснежным  ковром  оседая,
Праздник  звёзды  на  ёлках  зажёг
Мир  не  спит,  Новый  год  ожидая.

ПРИПЕВ:

Он  пришёл,  он  пришёл,  Новый  год!
Новым  счастьем  наполним  бокалы,
Пусть  он  мир  в  каждый  дом  принесёт
И  ни  капли,  ни  капли  печали!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=859904
рубрика: Поезія, Посвящение
дата поступления 01.01.2020


Лариса. Початок. (Проза)

ВОНА  ПРОЖИЛА  ЧУЖЕ  ЖИТТЯ


Розділ  2.  Лариса.  Початок

Дитинство  Лариси  пройшло  в  невеликому  провінційному  містечку.  Війна  не  спричинила  великих  руйнувань  одноповерховому  містечку,  де  не  було  ніякої  промисловості.

Виникло  та  існувало  воно  дякуючи  залізниці.  У  всіх  сім'ях  хтось  там  працював:  в  депо,  чи  на  станції,  чи  то  в  допоміжних  структурах.  Навіть  школа,  в  якій  працювали  батьки  і  де  навчалась  вона  і  її  сестри,  була  залізничною.

Все  дитинство  Лариси  було  пов'язано  зі  школою,  де  її  батько  був  директором.  Деякий  час  вони  навіть  мешкали  у  двох  суміжних  кімнатах,  виділених  у  двоповерховому  приміщенні  школи  сім'ї  директора,  демобілізованого  після  війни.

Містечко  відбудовувалося,  хати  зводили  з  глини,  дахи  були  солом'яні,  залізні,  шиферні,  очеретяні,  хто  як  міг  по  грошам  і  можливості  дістати  матеріали.
Через  деякий  час  і  сім'я  Лариси  відсвяткувала  новосілля  в  будинку,  який  батьки  збудували  майже  що  власноруч.

Навчалася  легко,  з  раннього  дитинства  було  притаманне  їй  почуття  відповідальності.  
Її,  старшу  доньку    в  сім'ї,  батьки  постійно  наставляли:  -  Ти  повинна  добре  поводитись,  ти  повинна  добре  вчитися,  бути  скромною,  працелюбною,  чемною  і  терплячою,  бо  відповідаєш  не  тільки  за  себе,  але  і  за  своїх  молодших  сестер.  Адже  вони  у  всьому  будуть  брати  приклад  з  тебе.

Це  почуття  відповідальності,  з  одного  боку  дисциплінувало  дівчинку,  але  з  іншого,  вкорінювало  комплекси,  від  яких  їй  не  вдалося  позбавитися  ніколи.

Те,  що  її  батько  був  директором,  а  також  завдяки  здібностям  і  підвищеному  почуттю  відповідальності  і  вимогливості  до  себе,  не  дозволяло  вчитися  аби  як,  вона  не  могла  прийти  до  школи  з  невивченими  уроками,  щорічно  одержувала  похвальні  грамоти  за  відмінне  навчання  і  зразкову  поведінку.

Діти  в  школі  сторонилися  її,  вважаючи,  що  довіряти  доньці  директора,  та  ще  й  відмінниці  не  можна,  вона,  мовляв,  усе  розповість  батькові.
Ця  вимушена  ізоляція  накладала  свій  відбиток  на  характер  дівчинки,  примушуючи  замикатися  в  собі,  бути  скритною  і  з  ровесниками,  і  з  батьками,  і  з  сестрами.

До  школи  Ларису  віддали,  коли  їй  ще  не  виповнилося  семи  років.  В  класі  вона  виявилася  наймолодшою,  але  фізично  не  поступалася  іншим,  старшим  від  неї  дітям.
Була  дуже  активною:  займалася  спортом,  навчалася  у  хоровому,  вокальному,  танцювальному,  драматичному  та  інших  гуртках  не  тільки  в  школі,  але  і  в  клубі  залізничників.    Разом  з  однокласницею  Мілочкою  співали  дуетом  на  концертах  художньої  самодіяльності  в  клубі,  який  був  основним  осередком  культурного  відпочинку  в  невеличкому  містечку.

Інколи  ввечері,  лежачи  в  ліжку  перед  сном,  вона  мріяла  про  своє  майбутнє.  Течія  її  роздумів  була  приблизно  така:  “ось  зараз  я  в  четвертому  класі,  далі  закінчу  п'ятий,  шостий  і  сьомий,  потім  вступлю  і  закінчу  технікум,  потім  інститут  і  далі  університет.
Це  була  межа  її  мрій,  про  яку  думала,  як  про  щось  дуже  далеке  і  майже  недосяжне.

Після  закінчення  сьомого  класу  наступили  довгоочікувані  канікули.  Літо,  сонце,  свобода!  Каталися  на  велосипедах,  купалися  у  ставку,  вечорами  збиралися  разом  у  когось  на  лавочці  біля  хати  і  спілкувалися:  розповідали  всілякі  страшні  історії,  переповідали  цікаві  книжки,  обговорювали  події  минулого  дня.  Потім  вони  з  Мілочкою  довго  проводжали  одна  одну,  і  в  ці  теплі,  сині  українські  вечори  так  не  хотілося  повертатися  додому!  Ішли  по  вулиці  і  кожен  кущ  видавався  чимось  надприроднім,  крони  дерев  перетворювались  на  голови  здоровенних  велетнів.  Особливо  зловісним  видавалося  дерево,  що  стояло  на  середині  шляху,  і  вони  затихали,  проходячи  повз,  а  потім  переводили  дух  і  з  острахом  озираючись  на  нього,  шепотіли:  “Який  страшний  дядько!”
Нарешті,  набравши  в  себе  достатньо  страхів,  поспіх  прощалися  біля  “страшного  дядька”  і  швидко,  ніби  мишенята,  розбігалися  по  домівках.
Якось  Мілочка  запропонувала:  -  Давай  вступимо  до  технікуму”.
Лариса  здивувалася,  незважаючи  на  всі  мрії  про  майбутнє,  ця  пропозиція  застало  її  зненацька,  адже  жили  в  маленькому  містечку,  де  навіть  профтехучилища  не  було.
-  А  в  який  технікум?  На  кого  вчитися  будемо?
-  Не  знаю,  давай  подумаємо,  -  відповіла  подруга

Дома  Лариса  сказала,  що  вони  з  Мілочкою  хочуть  вступати  до  технікуму.
-  Який  ще  технікум,  -  заперечила  мама.  -  Тебе  не  приймуть,  адже  тобі  зараз  тільки  тринадцять  років.  Уявляєш  собі,  це  ж  треба  їхати  у  велике  місто,  жити  самостійно.  Ні,  ні!  Закінчиш  десять  класів,  потім  і  будеш  вступати.

Але  Лариса  не  заспокоїлася,  адже  це  було  так  цікаво  —  спробувати  поступити  в  технікум!  Треба  все  узнати  достеменно,  все  що  стосується  вступу!
І  вони  з  Мілочкою  перейшли  до  рішучих  дій:  зібрали  всі  необхідні  для  вступу  документи  і  тепер  увесь  вільний  час  присвячували  підготовці  до  співбесіди,  а  їм  треба  буде  при  вступі  пройти  саме  співбесіду,  бо  семирічку  обидві  закінчили  на  “відмінно”.  Та  незважаючи  на  це,  проштудіювали  підручники,  і  прискіпливо  екзаменували  одна  одну.  Але  головне  питання  залишалося  не  вирішеним:
-  Так  до  якого  ж  технікуму  будемо  вступати?  -  вкотре  звучало  у  їхніх  розмовах.
-  Може  до  педагогічного,  чи  будівельного?  -  Лариса  очікуючи  дивилася  на  Мілочку,  і  та  раптом,  мабуть  несподівано  для  себе,  вигукнула:  -  Давай  ми  з  тобою  вивчимося  на  економістів!
-  А  що  це  за  робота?  -  здивувалася  Лариса.
-  Це  дуже  гарна  робота  -  Мілочка  глянула  багатозначуще,  -  мій  тато  працює  економістом  у  депо.  Йому  подобається.
На  тому  і  порішили.

Побачивши,  що  донька  рішуче  готується  до  вступу,  батьки  Лариси  розгубилися.  
Що  робити?  Відмовляти?  А  раптом  це  доля,  адже  нічого  поганого  в  її  намірах  немає.
Підтримати?  Страшнувато  відпускати  тринадцятирічну  провінційну  дівчинку  до  великого  обласного  міста.
І  вони  вирішили  поки  що  не  втручатися,  нехай  донька  спробує,  адже  скоріш  за  все,  її  через  вік  не  приймуть.  Незважаючи  навіть,  що  відмінниця,  не  треба  здавати  екзамени,  йтиме  поза  конкурсом,  за  результатами  співбесіди.
Заспокоївшись  тим,  що  приймають  з  чотирнадцяти  років,  а  їй  тільки  тринадцять,  вирішили:  нехай  пробує,  в  подальшому  їй  цей  досвід  знадобиться.

Дівчата  підготували  усі  необхідні  документи  і  збиралися  їхати  до  міста.  Мама  Лариси  везла  молодшу  доньку  на  консультацію  в  обласну  лікарню,  тож  вирішили  їхати  всі  разом,  щоб  підстрахувати  дівчаток  на  перших  кроках  у  великому  місті.  Поїзди  ходили  туди  часто,  їхати  вирішили  рано-вранці,  щоб  було  вдосталь  часу.
Зважаючи  на  те,  що  Мілочка  жила  далеко  від  вокзалу,  то  домовилися,  що  по  дорозі  зайде  до  Лариси.

І  ось,  уже  все  зібрано,  посередині  веранди  стоіть  маленька  валізка  “балетка”,  в  якій  акуратно  складені  всі  документи,  уже  і  мама  з  сестричкою  зібрані  і  готові  іти  на  вокзал,  а  Мілочки  все  немає  і  немає.  Лариса  уже  декілька  разів  бігала  до  провулку,  виглядала,  але  подружка  запізнювалася.  

Мама  сердилась:
-  Чого    ти    бігаєш?  Прийде  твоя  Мілочка.  Не  бігай  більше,  треба  ж  мати  свою  гордість!  Бери  валізку  і  ходімо  на  вокзал.  Мілочка  туди  прийде.

-  Мамусю,  я  останній  раз  збігаю,  і  підемо!

Тут  вже  мама  зовсім  розсердилася:  -  Бери  валізку  і  ходімо!  -  наказала  суворо,  та  Лариса  вже  побігла  до  провулка  на  ходу  вигукнувши:  -  Я  вас  дожену!
Виглянувши  у  провулок  і  впевнившись,  що  там,  як  і  раніше,  нікого  немає,  бігом  забігла  у  двір,  зазирнула  у  веранду  —  валізки  на  місці  не  було  і,  вирішивши,  що  мама  її  взяла,  поспішила  на  вокзал.

Мама  вже  купила  квитки,  вони  з  сестричкою  стояли  на  пероні.  Лариса,  приєднавшись  до  них,  з  нетерпінням  поглядала  у  той  бік,  звідкіля  повинна  з'явитися  Мілочка.  Нарешті  вона  прийшла  з  татом,  котрий  її  проводжав  і  майже  зразу  об'явили  прибуття  поїзда.  
Вагон  був  у  середині  потяга,  провідниця  перевірила  квитки,  почали  підійматися  у  вагон  і  тут  мама  розгублено  спитала:
-  А  де  твоя  валізка?
-  Як,  де?  -  здивувалася  Лариса.  -  Ви  ж  її  взяли.  Я  дивилася  у  веранді,  там  її  не  було.
-  Ні.  Я  не  брала,  -  мама  дивилася  з  докором.
-  Але  ж  я  дивилася  у  веранді!  Її  там  точно  не  було!
-  Вона  там,  -  зітхнула  мама,  -  я  її  переставила  в  куточок,  бо  ти  ж  виставила  на  середину  веранди.

По  радіо  об'явили  відправлення.
Подумавши,  мама  сказала;  -  Ларисо,  залишайся.  Іди  по  документи.  Без  них  їхати  марно.

Паровоз  дав  попереджувальний  гудок  і  вагон,  у  якому  від'їжджали  мама  з  сестричкою  і  Мілочка,  повільно  рушив,  набираючи  швидкість.  
Лариса  нічого  не  розуміла,  у  її  свідомості  розпачливо  билася  єдина  думка:  -  "Як  же  так?!  Вони  поїхали,  а  я?  Адже  я  також  повинна  їхати,  і  квиток  куплений,  за  нього  гроші  заплатили,  і  в  технікум  я  повинна  з'явитися  сьогодні,  і  взагалі,  що  мені  робити?  Що  робити?!"

А  поїзд  набирав  швидкість.  І  тут,  несподівано  для  самої  себе,  Лариса  вчепилася  за  поручні  останнього  вагона.  Побачивши  це,  провідниця  ахнула,  схопила  її  за  руку  і  втягла  у  тамбур.  Мілочкин  тато  кинувся  слідом,  але  що  він  міг  вдіяти?  Ні  бігу  тицьнув  провідниці  квиток,  перевів  дух  і  спантеличено  похитав  головою.

А  Лариса  стояла  в  тамбурі  останнього  вагона  щаслива  від  того,  що  також  їде  до  міста.
Провідниця  зачинила  двері,  повернулася  до  неї,  сердито  простягнула  картонний  прямокутничок  квитка:  -  Йди  до  свого  вагона,  божевільна  дівчино!  Йди  до  біса,  забирайся  з  моїх  очей!

Узявши  квиток,  пішла  шукати  свій  вагон.  Проходила  через  вагони,  вдивляючись  у  обличчя  пасажирів,  щоб  не  пропустити  маму  з  дівчатами.  Ось  вони,  нарешті!
-  Мамо!  Я  ледве  вас  знайшла!
Мама  ошелешено  дивилася  на  доньку,  нібито  побачила  примару.
-  Як  ти  тут  опинилася?!  Адже  повинна  була  залишитися  вдома,  повернутися  до  веранди,  узяти  валізку  з  документами,  і  по  цьому  ж  квитку,  наступним  поїздом  приїхати  до  міста.  Ми  б  тебе  дочекалися  на  вокзалі.
Трохи  подумавши,  мама  рішуче  промовила:  -  Доведеться  тобі  вийти  на  першій  же  станції,  діждатися  зворотнього  поїзда,  повернутися  додому  і  потім  з  документами  приїхати  до  міста.

Повернувшись,  Лариса  швидко  побігла  додому.  Вранішнє  сонечко  пестило  молоду  зелень  у  садочку,  по  стежині  назустріч  ішов  батько.  Побачивши  доньку,  здивовано  запитав:
-  Чому  ти  тут?
-  Тато,  я  забула  вдома  документи,  і  ось,  повернулася,  щоб  узяти...
Батько  дивився  докірливо  і  поблажливо:
-  Яка  з  тебе  студентка?  Адже  ти  велика  роззява.    Я  вийшов  у  веранду,  дивлюся:  валізка  з  твоїми  документами  стоїть,  а  вас  уже  нікого  немає.  Зрозумів,  що  ви  їх  забули,  швиденько  вдягнувся,  побіг  на  вокзал  і  передав  валізку  провіднику  наступного  поїзда,  попросивши,  щоб  передав  її  у  довідкове  бюро  вокзалу,  а  там  об'явили  про  це  по  вокзальному  радіо.  Так  що  твої  документи  уже  їдуть  у  місто  і  будуть  там  раніше,  аніж  приїде  мама,  оскільки  їдуть  швидким  поїздом.

Лариса  ледве  не  плакала:  -  Що  ж  мені  тепер  робити?
Батько  замислився,  потім  рішуче  сказав:  -  Ходімо  на  вокзал!  Швидше!  Зараз  повинен  бути  ще  один  швидкий  поїзд,  постараюсь  тебе  ним  відправити.  Якщо  навіть  не  буде  місць,  будемо  намагатися  умовити  провідника,  адже  квиток  у  тебе  є.

Вийшовши  із  вагона  швидкого  поїзда  у  місті,  Лариса  почула  об'яву  по  радіо,  щоб  підійшла  у  довідкове  бюро,  там  на  неї  чекають.
Нарешті  все  і  всі  зібралися  разом.

І  починався  новий  етап  у  житті  Лариси.


Далі  буде

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=859795
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 31.12.2019


Віра. Початок

ВОНА  ПРОЖИЛА  ЧУЖЕ  ЖИТТЯ

Розділ  1.  ВІРА.  ПОЧАТОК

Вікно  розчинили  навстіж,  і  яскраві  сонячні  промені  увірвалися  до  операційної.                                                                                
 -  Підкотіть  стіл  з  хворою  ближче  до  вікна,-  медсестри  здивовано  позирнули  на  хірурга  але  перечити  не  наважилися,  підкотили.  За  довгі  роки  сумісної  праці  добре  засвоїли,  що  люди  недарма  поважають  старого  хірурга.  Він  добре  знає  що  робить.

Сонячні  промінчики  прослизнули  в  операційну  рану  і  своїми  цілющими  дотиками  почали  винищувати  туберкульозні  палички,  які  вразили  нутрощі  ще  зовсім  молоденької  дівчини.

Вона  бачила  і  розуміла  все,  що  відбувалося  круг  неї,  але  сприймала  його  відчужено,  ніби  це  було  не  з  нею,  не  в  цій  реальності,  а  у  якомусь  іншому  житті.
Пізніше  літня  медсестра  співчутливо  сказала  їй:  -  Поталанило  тобі,  що  потрапила  саме  до  цього  лікаря  і  він  поставив  правильний  діагноз.  Тепер  будеш  видужувати.  Тільки  ось  дітей  у  тебе  ніколи  не  буде.  Але  не  переймайся,  головне,  сама  будеш  жива  і  здорова.

Напевне  вперше  у  житті  було  стільки  вільного  часу  і  вона,  лежачи  в  лікарняній  палаті  згадувала  своє  дитинство.
Буйне  різнотрав'я  короткого  північного  літа,  довгі  сніжні  зими,  коли  особливо  сильно  хотілося  їсти.  Згадала  батька,  якого  кудись    відвели  вночі  незнайомі  люди,  що  під'їхали  до  будинку  в  чорній  критій  машині.
Було  їй  тоді  п'ять  рочків,  а  молодший  братик  народився  уже  без  батька.  Мати  завжди  жаліла  його  більше,  ніж  інших  своїх  дітей,  адже  батько  його  не  бачив.

А  потім  була  війна.  Мати  працювала  посудомийкою  в  їдальні,  а  вони,  шестеро  діточок,  чекали  її  вдома.  
Якось  дали  матері  мити  каструлю  із  прилиплими  до  дна  залишками  підгорілої  каші.  “Чого  ж  добру  пропадати?  -  мати  ложкою  зіскребла  коричневі,  гостро  просяклі  димом  шматки  каші,  склала  у  паперовий  кульок,  щоб  віднести  додому  дітям.  На  прохідній  перевірили  сумку  і  звинуватили  матір  у  крадіжці.  Часи  були  смутні  —  війна,  та  ще  й  чоловік  —  ворог  народу,  і  як  не  доводила  мати,  що  взяла  нікому  не  потрібні  відходи,  ніхто  і  слухати  не  став.  Засудили,  дали  термін.  А  дітей  розкидали    по  дитбудинках.

Дитбудинок,  дитбудинок...  Зітхнула,  згадавши.  Але  без  нього,  мабуть  і  не  вижити  було  дітям.  Там  хоча  б  годували.

Згадувати  ті  роки  було  нелегко  і  вона  відігнала  від  себе  гнітючі  спомини.
Час  летить  швидко,  після  війни  промайнуло  вже  більше  десяти  років.  Маму  звільнили  і  вся  сім'я  зібралася,  з'їхалася  разом.  Хоч  і  бідно  живуть,  але  що  поробиш?  Хто  зараз  живе  багато?  Усі  сили  кинуті  на  післявоєнну  відбудову.  Тож  люди  живуть  скромно.

Вона  уже  і  семирічку  закінчила,  хоча  і  пішла  до  школи  пізніше  ровесників.  Ось  одужає  і  піде  працювати.  У  старших  класах  за  навчання  платити  треба,  у  мами  таких  грошей  немає.  І  так  живуть  голодно,  а  вже  про  одежу  і  говорити  марно:  у  них  з  мамою  одні  старенькі  туфлі  на  двох.
Треба,  треба  іти  працювати!  А  куди?  Підприємства  після  війни  не  відбудовані,  в  місті  роботу  знайти  важко,  тим  більше  молодій  дівчині  без  спеціальності.

Виписавшись  із  лікарні,  Віра  повернулася  додому  схудлою,  блідою.  Але  молодість  брала  своє,  та  і  вдома  співчували,  адже  яку  хворобу  перенесла!  Кожен  старався  принести  їй  щось  смачненьке:  коржичок,  яблучко,  цукерку.
Поступово  набиралася  сили  і  все  частіше  думала  про  влаштування  на  роботу.  Але  куди  іти,  з  чого  починати?

Якось  вдень  мама  взула  туфлі  і  пішла  кудись  у  справах.  Віра  прибирала  у  будинку,  вийшла  надвір  витрусити  ряднинки.  По  вулиці  ішли  сусідки:
-  Куди  б  мені  невістку  влаштувати  на  роботу?  -  бідкалася  тітка  Настя.  
-  А  нехай  підійде  до  нас,  на  шкірзавод,-  порадила  тітка  Клава.  У  нас  в  цеху  сьогодні  підсобниця  звільнилася.  Може  і  візьмуть  твою  невістку.  Тільки  нехай  поспішить,  сама  знаєш,  з  роботою  зараз  важко.  
-Так,  завтра  прямо  зранку  і  піде.  Дякую  тобі,  Клаво,  -  зраділа  тітка  Настя.

Випадково  почувши  їх  розмову,  Віра  похапцем  почала  збиратися.  Треба  сьогодні,  прямо  зараз  бігти  на  шкірзавод!  Може  ще  нікого  не  прийняли,  може  їй  поталанить!
Швиденько  перевдяглася  у  чистеньке  ситцеве  платтячко,  вмилася,  підправила  зачіску,  глянула  у  дзеркало,  усміхнулася.  Із  дзеркала  дивилася  сіроока  симпатична,  кирпатенька  дівчина  з  русим,  рівно  зачесаним  волоссям.  Вона  завзято  їй  підморгнула:  нічого,  прорвемося!  Вийшла  в  коридор.

А  де  ж  туфлі?  О,  Боже!  Адже  мама  недавно  пішла  в  них  кудись  і  невідомо,  коли  повернеться!  Що  ж  робити?  
Рішуче  змахнувши  рукою,  Віра  побігла  на  завод  босоніж.  Може  на  ноги  не  подивляться...

Умовила  таки  Віра  начальницю  відділу  кадрів.  Прийняли  її  на  роботу!  Нелегко  доводилось:  роботи  багато,  навіть  в  обідню  перерву  проковтне  поспіхом  нехитрий  післявоєнний  харч,  принесений  з  дому,  і  знову  за  роботу.  Щоб  не  нарікали  робочі,  мовляв,  узяли  на  роботу  малолітку,  а  вона  не  справляється.  
І  запахи  попервах  дошкуляли.  Потім  трохи  звикла,  терпіла.  А  куди  подінешся?  Вичинювання  шкір  завжди  супроводжується  неприємними  запахами.

Хоч  і  невелику  зарплату  одержувала,  а  таки  жити  стало  трохи  легше.  Почала  помаленьку  купувати  собі  обновки.  Адже  уже  вісімнадцятий  рік  пішов,  і  хлопці  на  неї  поглядають.  
Найбільше  Юра,  слюсар,  симпатичний  парубок,  і  по  всьому  видно,  що  вона  йому  подобається.  Завжди  вітається  при  зустрічах,  а  ось  заговорити  не  наважується,  хоча  часто  ловила  на  собі  його  зацікавлений  погляд.

Якось  Віра  затрималась  на  робочих  зборах.  Проблем  на  заводі  багато,  збори  були  бурхливими  і  затяглися  допізна.  Вийшла  на  вулицю  —  темно,  холодно,  додому  йти  далеко.  І  тут  несподівано  її    покликнув  Юра:  -  Вірочко,  зачекай  хвилинку,  -  догнав,  захекавшись,  -  підемо  разом,  веселіше  буде.                                                          Ішли,  не  поспішаючи,  обговорюючи  збори,  справи  на  виробництві.  Не  помітили,  як  підійшли  до  Віриного  будинку.

Після  тієї  зустрічі  майже  кожного  дня  ішли  з  роботи  додому  разом.  З  Юрою  було  цікаво,  працюючи  слюсарем,  він  заочно  навчався  у  політехнічному  інституті,  і  Віра  трохи  ніяковіла  перед  ним.  
Якось  наважилася  спитати:  -  Мабуть  тобі  нецікаво  зі  мною?  Адже  я  проста  дівчина,  а  ти  студент,  напевне  там  у  тебе  в  інституті  є  багато  знайомих  дівчат,  розумніших,  ніж  я?  
-  Ну  що  ти,-  заперечив  Юра,-  навпаки,  мені  приємно  з  тобою  спілкуватися.  Видно,  що  багато  читала,  про  все  маєш  власну  думку  і  мені  подобається,  як  ти  міркуєш  і  оцінюєш  події.  І  я  давно  хочу  тебе  спитати,  чому  не  навчаєшся  далі?  Ти  розумна  дівчина  і  повинна  одержати  освіту.  Вступай  до  вечірньої  школи.  Якщо  потрібна  буде  допомога,  можеш  завжди  розраховувати  на  мене.  -  Юра  зупинився,  взяв  її  руки  у  свої,  стиснув  легенько,  зазирнув  у  очі:  -  Не  бійся,  Віро.  Головне  —  почати.    

-  Не  знаю,  Юро.  Я  виморююсь  на  роботі,  тому  боюся,  що  вечірню  школу  не  посилю.  Адже  треба  на  заняття  ходити  щодня,  а  потім  ще  й  дома  вчити  задане.  

-  А  ти  попробуй!  Спочатку  буде  важко,  це  так.  Але  головне,  взятися  за  справу,  увійти  в  таке  життя,  не  злякатися,  не  покинути  з  перших  кроків.  А  потім  буде  легше.

Цього  вечора  вони  довго  гуляли  містом,  не  помітили,  як  настала  ніч.  Глянувши  на  годинника,  Юра  здивовано  вигукнув:  -  Овва!  Вже  друга  година  ночі  пішла!    
-  Та  ти  що!?  -  переполохалася  Віра.  -  Ну  і  дістанеться  ж  мені  від  мами!

Тихесенько  увійшла  в  будинок.  Двері  не  замкнені,  вочевидь  мама  чекала,  чекала  доньку,  пішла  відпочити  хвилинку,  та  й  заснула.
Зачинивши  двері  на  ключ,  Віра  навшпиньки  зайшла  до  кухні.  Дуже  хотілося  їсти.  Обережно  провела  рукою  по  столу,  але  там  нічого  не  було.  Світло  включати  не  хотіла,  щоб  не  розбудити  маму.  
Підійшла  до  ще  теплої  плити,  намацала  каструльку,  на  дні  щось  плескалося.  Стараючись  не  загриміти,  тихенько  взяла  її  і  через  край,  великими  ковтками  випила.
 “Що  за  суп,  і  картоплинки  не  попалося”,-  подумала  Віра  і  обережно  провела  пальцем  по  дну  каструльки.  “Ага!  Здається,  тут  є  навіть  кусочок  м'яса!  “  Дістала  його  і  почала  жувати.  “Що  за  м'ясо!  Зовсім  ніяке  і  не  прожовується!”  Виплюнула  рештки  у  сміттєве  відро,  тихенько  пробралася  до  свого  ліжка,  роздяглася  і  лягла  спати.  Незважаючи  на  пізній  час,  ніяк  не  могла  заснути,  пригадувала  останню  розмову  з  Юрою  і  розуміла,  що  він  має  рацію,  вчитися  треба.  Адже  в  школі  учителі  ставили  її,  як  приклад  для  інших  учнів:  кмітлива,  завзята,  старанна.
Засинаючи,  уже  твердо  визначилась:  обов'язково  піде  до  вечірньої  школи!

Вранці  мама  ледве  добудилася:  -  Підіймайся,  доню,  на  роботу  пора.  Де  це  ти  гуляла  допізна?  Іди  снідати,  -  мама  поставила  перед  нею  тарілку  із  перловою  кашею,  хотіла  протерти  стіл,  рукою  автоматично  потягнулась  за  віхтиком:
 -  І  де  ж  він  подівся?  Нічого  не  розумію.  Ввечері  помила  посуд  і  залишила  віхтика  у  каструльці,  з  якої  тарілки  мила.  А  вранці  дивлюся,  і  каструлька  порожня,  і  віхтика  немає.  Куди  ж  я  його  поклала?  Зовсім  стара  стала,  нічого  не  пам'ятаю!  -  мама  розгублено  роззиралася  по  кухні.

Віра  зніяковіло  мовчала.  Не  могла  ж  вона  признатися  мамі,  що  зжувала  віхтика  замість  м'яса  після  такого  довготривалого  гуляння  на  свіжому  повітрі.
 Добре,  що  хоч  не  проковтнула!  

Далі  буде





















адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=859700
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 30.12.2019


Пролог (проза)

ВОНА  ПРОЖИЛА  ЧУЖЕ  ЖИТТЯ
ПРОЛОГ


Скоро  день  народження.  Ювілей.
Навіть  не  віриться,  що  прожито  п'ятдесят  років!  

Вона  замислилась:  кого  запросити?      Друзів,  співпрацівників,  родичів  багато,  доведеться  накривати  стіл  у  декілька  прийомів.  Квартира  невелика,  відразу  всі  не  помістяться,  а  відмічати  десь  у  кафе  чи  ресторані  не  хотіла:  від  застіль  у  таких  закладах  так  і  віяло  казенщиною  і  їдальнею.  
Так  і  сиділа  у  задумі,  згадуючи  прожите.

Швидко  летить  час.  
Хотіла  пригадати,  у  якому  віці  вперше  відмічали  їй  день  народження,  і  не  змогла,  але  чітко  пам'ятала,  що  завжди  це  було  26  числа.  Дивно,  як  же  раніше  не  звертала  на  це  уваги,  адже  і  у  свідоцтві  про  народження  і  потім  у  паспорті  стоїть  інша  дата  —  25  число!  
Не  могли  ж  батьки  помилятися!

Це  питання  настільки  засіло  у  свідомості,  що  вона  задала  його  у  першому  ж  листі  до  батьків,  в  якому  запросила  їх  на  свій  ювілей,  хоча  знала,  що  навряд  чи  вони  приїдуть.  Постаріли!  
Батько  ще  тримається,  хоч  і  набагато  старший  від  мами,  а  мама...
Мамо,  матусенька!  Зовсім  здала  за  останній  час:  схудла,  зсохлася,  видається  старше  свого  віку.  Змучилась  хворобами:  ще  б  пак,  хронічна  пневмонія  і  хронічний  бронхіт.  Так  дошкуляє  кашель  ранками  і  вечорами,  так  її  шкода,  і  нічим  допомогти  неможливо.
Лікарі  кажуть,  що  це  нормально  при  такому  діагнозі.

Так,  навряд  чи  зможе  мама  приїхати,  а  батько  один,  без  неї,  не  поїде.

Батьки  прислали  поздоровну  телеграму,  а  через  деякий  час  прийшов  доволі  об'ємний  лист  від  мами.

“Донечко,  -  писала  мама,-  ти  дійсно  народилася  26  числа,  але  медсестра,  що  виписувала  документ  про  твоє  народження,  вирішила,  що  25  —  кругле  число,  і  записала  його.”
Далі  мама  докладно  описувала  всю  передісторію  народження  доньки:  і  як  перед  пологами  поїхала  на  хутір  до  батьків,  бо  в  місті  було  голодно  (до  того  ж  чоловік-офіцер  рідко  бував  вдома  у  воєнний  час,  хоча  сама  війна  вже  відкотилася  з  цих  місць).  
Як  трапиться  щось  непередбачуване,  то  і  допомогти  нікому.  
І  як  не  хотіла  вірити  сама  собі,  що  почалися  перейми,  а  потім  її  батько  все  підганяв  коня,  щоб  якнайшвидше  доїхати  у  районний  пологовий  будинок,  і  був  уже  пізній  вечір,  злегка  підморожувало,  а  мама  лежала  у  возі  на  соломі,  дивилася  у  небо,  таке  величне,  утаємничене  і  безмежне  в  пору  повного  місяця,  і  боялася  неминучих  пологів,  і  молила  Бога,  щоб  усе  відбулося  благополучно.

Їх  шлюб  з  батьком  не  був  на  той  час  офіційно  зареєстрованим,  і  у  свідоцтво  про  народження  мама  записала  доньку  на  своє  прізвище.  
Коли  батько  приїхав  із  міста  забирати  дружину  з  донькою,  то  дуже  розсердився,  дізнавшись,  що  вона  записана  не  на  нього.

Батько  був  високим,  гарним,  тому  йому  нічого  не  вартувало  умовити  молоденьку  працівницю  міського  РАГСу,  і  та  виписала  друге  свідоцтво  про  народження,  де  донька  була  записана  вже  на  його  прізвище,  а  місцем  народження  вказане  велике  обласне  місто.

“Донечко,  -  писала  далі  мама,  -  те  свідоцтво  про  народження,  яке  у  тебе  —  не  справжнє.  То  пустий  папірець.  А  справжнє,  виписане  у  районному  містечку,  я  зберігала  і  не  показувала  нікому.  Зараз  надсилаю  його  тобі,  це  оригінал,  виданий  при  твоєму  народженні.  Бережи  його."

У  конверті  лежав  цупкий,  зеленуватого  кольору  папірець,  потемнілий  з  часом.  
Розгорнувши  його,  жінка  побачила  своє  ім'я,  по-батькові  і  мамине  прізвище.

Ось  як  воно  інколи  буває!  Виходить,  що  все  життя  вона  прожила  по  фіктивному  свідоцтву  про  народження,  де  все  було  не  її,  все  було  чужим!  
По  документу,  який  не  був  зареєстрованим  в  жодній  книзі  актів  про  громадянський  стан!

У  кожної  людини  є  свій  Ангел-охоронець,  що  направляє  і  оберігає,  веде  саме  по  тому  шляху,  який  був  визначений  згори  і  який  називається  долею,  судьбою.
Як  же  міг  Ангел-охоронець  відшукати  її,  коли  все  так  переплуталося  уже  в  момент  народження?

Тоді  які  сили  управляли  її  життям?  Які?!
Та  ще  до  того  ж  вийшло,  що  батьки  не  змогли  похрестити  свою  первісточку.  Не  змогли,  такі  були  часи!
Так  і  дожила  до  п'ятдесяти  років  нехрещеною.  

Може  тому  стільки  дивних  і  недоладних  випадковостей  відбувалося  і  продовжує  відбуватися  у  її  житті?

Боже  мій!  -  прошепотіла  жінка.  -  Боже  мій!  Адже  я  прожила  чуже  життя!

Далі  буде

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=859632
рубрика: Поезія, Нарис
дата поступления 29.12.2019


Відрядження (проза)

(опубліковане  в  моїй  книжці  "Подарунок  милій  донечці")




У  справах  з  виробництва  Олесі  треба  було  їхати  на  завод,  який  знаходився  у  місті  її  юності,  де  навчалася  в  технікумі  і  де  працював,  а  потім  проходив  службу  в  армії  Василько.  Просте  службове  відрядження,  яких  вже  було  немало.  Але  те,  що  поїде  в  місто,  дороге  серцю,  де  прийшло,  розквітло,  а  потім  було  жорстоко  зраджене  її  перше,  глибоке  і  чисте  кохання,  схвилювало  і  сколихнуло  спомини,  які  вже  давно  відійшли  в  минуле.  
Зараз  вони  спливли  в  пам'яті,  обступили  з  усіх  боків,  може  тому,  що  відрядження  було  саме  на  той  завод,  де  колись  працював  Василько  і  його  брат.

Цього  разу  їхала  автобусом,  а  не  поїздом,  як  бувало  в  молодості.  Зручно  розташувавшись  у  м'якому  кріслі  “Ікаруса”,  стулила  повіки,  а  спомини  пливли,  пливли...  Технікум,  гуртожиток,  друзі,  танці  під  радіолу  на  вузенькій  смужці  асфальту  у  дворі  гуртожитку,  і  Василько...  Перша  любов,  клятви  у  вірності,  і  перше  випробування  розлукою,  часом  і  відстанню,  на  три  довгих  роки.  Бо  їй  треба    їхати  на  роботу  за  призначенням,  а  його  чекала  служба  в  армії.      

Зараз,  відверто  кажучи,  їхати  у  відрядження  зовсім  не  хотілося,  але  робота  є  робота.  Треба!
Автобус  м'яко  похитувався,  залишаючи  позаду  нудні  кілометри  сірого  асфальту.  Багато  пасажирів  спало,  а  Олеся,  поринувши  у  спомини,  задумливо  дивилась  у  вікно.  Вдалині  з'явилася  монументальна  споруда  з  величезними  літерами,  піднятими  високо  над  дорогою  і  надійно  закріпленими  на  спеціально  спроектованих  залізобетонних  конструкціях.  Незабаром  вони  чітко  виструнчились  і  проявилася  назва  міста.  Автобус  ішов  швидко,  назва  пливла  назустріч,  чим  ближче,  тим  швидше.  Ось  вона  промайнула  праворуч  і  через  деякий  час  показався  широкий  проспект.  Автобус  влився  у  суцільний  потік  міського  транспорту,  звідкілясь  збоку  вибігла  колія,  і  він  мчав  поруч,  обганяючи  трамваї.
 Припавши  до  вікна,  намагалася  розібратися,  де  зараз  їде?  Здається,  знайомий  будинок!  Але  ж  зараз  багато  їх  зводиться  за  типовими  проектами.  Може,  просто  схожий?  А  ось  ще,  і  ще!  Та  вона  ж  їде  по  проспекту,  на  якому  знаходиться  гуртожиток,  де  жила,  коли  навчалась  у  технікумі!  А  ось  і  він!  Дивилася  і  дивилася  у  вікно,  намагаючись  охопити  поглядом  щонайбільше,  але  автобус  швидко  мчав  повз  них,  поспішаючи  до  автостанції.

Влаштувавшись  у  готелі,  наступного  дня  з  самого  ранку  була  на  заводі.  Всі  справи  вдалося  вирішити  швидко,  до  кінця  робочого  дня  залишався  час.  Квиток  додому  придбаний  на  завтра.  Планувала  прогулятися  містом  провідати  технікум,  а  ввечері  відвідати  подругу-однокурсницю,  з  якою  зрідка  листувалися.  Але  було  ще  одне  бажання,  яке  невиразно  виникло  ще  тоді,  коли  дізналася  про  майбутнє  відрядження.  Намагалася  не  думати,  але  воно  вперто  не  виходило  із  свідомості  і  не  відпускало  покинути  територію  заводу.  

Вона  хотіла,  і  водночас  боялася  зустрітися  з  Васильком.  Хотіла  просто  подивитися  йому  у  вічі.  І  все!  Ні  про  що  не  допитувати,  нічого  не  дізнаватися.  Просто  глянути...  

Хотіла,  і  в  той  же  час  боялася.  Боялася  не  того,  що  роз'ятрить  стару  рану.  Ні,  рана  вже  давно  відболіла  і  зарубцювалася.  
Боялася  пробудити  свої  давні  почуття,  свою  першу  любов.

Уже  розпрощалася  з  працівниками  відділу,  де  вирішувала  питання  відрядження,  вже  спустилася  на  перший  поверх  заводоуправління,  і  зараз  стояла  в  кінці  коридору  біля  вікна,  і  не  могла  піти,  переступити  поріг  прохідної.  
Що  робити?  Що  їй  робити?  

Думки  роїлися  в  голові,  плуталися,  одна  заперечувала  іншу.  І  тут  несподівано  з'явилася  і  чітко  означилася  раціональна  думка:
 -  Ти  повинна  з  ним  побачитись!  Повинна!  Ти  повинна  побачити  його  для  того,  щоб  позбутися  тягаря  споминів  і  образ!

Рішуче  попрямувала  до  дверей,  які  давно  запримітила  і  запам'ятала.  До  дверей  з  табличкою  “Відділ  кадрів”.  
Молода  дівчина,  працівниця  відділу,  якій  пояснила,  що  розшукує  двох  братів-близнюків,  які  працювали  тут  до  служби  в  армії,  доволі  швидко  знайшла  їх  прізвища  в  своїх  чималеньких  списках.
-  Так,  вони  повернулися  і  працюють  у  нас  після  армії,  -  дівчина  приязно  усміхалася,  радіючи,  що  змогла  допомогти.

-  А  в  якому  цеху  працює  Василь?  -  спитала    думаючи,  що  навряд  чи  її  туди  пропустять.  

-  Зараз  він  працює  не  в  цеху,  а  у  відділі,  на  четвертому  поверсі,  у  цьому  приміщенні.

-  Дякую,  дякую,  -  ніяково  промовляла,  виходячи  з  відділу  і  обережно  прикриваючи  за  собою  двері.

Ну  ось.  Зовсім  поряд.  Тут.  
Вона  зможе  його  побачити.  Треба  тільки  піднятися  нагору.  І  зробити  декілька  кроків  по  коридору.

Знову  стояла  біля  вікна.  
А  чи  треба?

“Треба!  -  наказала  думка.  -  Треба!  В  житті  все  треба  ставити  на  місце!  Треба!  Іди!”  Повільно  підіймалася  сходинками  і  з  кожним  кроком  міцнішало  відчуття,  що  все  робить  правильно.  Двері  з  потрібною  табличкою...  
Сміливо  зайшла  у  відділ.

Кімната  величезна,  уся  заставлена  столами  і  креслярськими  дошками,  за  якими  і  людей  не  видно.  Підійшовши  до  крайнього  столика,  уточнила  у  жінки,  що  сиділа  за  ним,  чи  тут  працює  Василь?

-  Так,  -  відповіла  вона  і  голосно  покликала:  -  Василю!  Тебе  питають.  Підійди,  будь  ласка.

Стояла  біля  жінки,  і  раптом,  ніби  дві  різні  людини  ожили  десь  всередині,  в  глибині  свідомості.  
Одна  Олеся  схвильовано  чекала  появи  Василька,  друга  —  зважено  і  холоднокровно  обмірковувала  розмову,  що  мала  відбутися.

Він  виринув  зовсім  несподівано,  обходячи  кульман.  Серце  “першої”  Олесі  підстрибнуло  і  затріпотіло,  а  “друга”  спокійно  роздивлялася  чоловіка,  що  наближався.  
Так,  щось  у  ньому  нагадувало  Василька,  безсумнівно,  це  був  він.  Але  від  колишньої  спортивної  статури  і  стрункості  майже  нічого  не  залишилося.  Здавалося,  навіть  став  нижче  зростом.  Модна  сорочка  з  короткими  рукавами  туго  обтягує  уже  солідне  черевце.  Комірець  недбало  розстебнутий.  Згадала,  що  Василько  не  любив  і  ніколи  не  носив  краваток.
 Обличчя  розповніло,  округлилося,  очі,  колись  великі,  виразні,  з  довгими  пухнастими  віями,  зовсім  загубилися,  зменшилися  на  фоні  щік  та  лоба,  що  збільшився  за  рахунок  доволі  обширної  лисини.  
Ця  лисина  особливо  вразила!  Раптом  так  шкода  стало  кучерявих,  золотокудрих  локонів  шевелюри  її  колишнього  Василька.  
Зараз  до  неї  приближалася  зовсім  чужа  людина,  абсолютно  їй  байдужа.  

І  серце  заспокоїлося,  забилося  рівно  і  ритмічно.  
А  він  підходив,  і  дивився  на  неї  зі  спокійною  цікавістю.  Та  раптом,  ніби  спіткнувся,  в  очах  з'явився  переляк,  що  змінився  розгубленістю.  Різко  зупинися,  і  навіть  зробив  крок  назад.  Потім,  зацьковано  озирнувшись,  з  винуватим  видом  підійшов.

-  Добридень,  Васю,  -  промовила  спокійно.

-  Здрастуй-те,  -  хрипло  видавив  з  себе,  не  дивлячись  на  неї.  Потім  повільно  підвів  погляд,  наче  засліплений  яскравим  світлом.

Олеся!  Невже  це  вона,  Олеся?  Ця  висока,  струнка,  гарна,  впевнена  в  собі  молода  жінка!?  Так  ось  якою  вона  стала!  І  серце  Василя  стиснулося  і  занило  від  нестерпного  жалю  і  туги.

Олеся!  Його  Олеся!  Його  любов  і  мрія,  його  “птиця  щастя”,  яку  вже  тримав  у  руках,  і  яку  так  по-дурному,  так  бездарно  випустив!

Вони  вийшли  в  коридор,  щоб  поговорити  подалі  від  сторонніх  очей  і  вух.  Але  говорити  не  було  про  віщо.  Їхні  дороги  давно  розійшлися  остаточно  і  безповоротньо.  І  якщо  вона  була  спокійна  і  впевнена  в  собі,  то  Василь  помітно  хвилювався.  Розкаяння,  жаль  і  нестерпна  туга  переповняли,  мучили.

Трохи  поговоривши,  попрощалися  і  Олеся  пішла.  Василь  же  до  кінця  робочого  дня  не  міг  знайти  собі  місця,  переживав  і  каявся,  проклинаючи  себе  за  малодушшя  і  слабоволля.  Чому,  чому  піддався  на  умовляння  Наді?  Чому  не  порвав  із  нею  стосунків?  Чому  спокусився  тоді,  в  армії,  ситними  смачними  обідами  і  гріховним  тілесним  забуттям  в  її  обіймах,  коли  у  мріях  був  з  Олесею,  там,  в  Донецьку,  куди  направили  її  після  закінчення  технікуму.  Не  встояв,  зрадив,  думаючи,  що  все  обійдеться,  минеться,  піде  у  безвість.  А  воно  привело  у  безвихідь,  закінчилося  вагітністю  Наді.  Оженився  під  тиском  її  батьків,  заради  майбутньої  дитини.  А  після  і  дитину  Надя  втратила.
А  чи  була  вона,  та  вагітність?  Може  просто  “розвели”,  як  дурника?  А  він  повірив,  і  вимістив  своє  безсилля  на  найдорожчому.  Як  міг  написати  коханій  дівчині  того  безглуздого,  образливого  листа,  за  якого  і  зараз  себе  картає,  і  на  який  Олеся  не  відповіла?!  
Горда.  Завжди  була  горда!  
Олеся.  Його  Олеся...

І  тільки  по  дорозі  додому,  міцно  тримаючи  в  руках  кермо  новенької,  нещодавно  придбаної  іномарки  поступово  приходячи  до  тями,  подумав:
 -  “Ну  то  й  що?  Любов  любов'ю,  а  життя  гарне,  коли  в  тебе  є  все,  чого  забажаєш!”  Ось  вона,  його  любов,  його  іномарочка,  дорога  і  ненаглядна,  сяюча  лаком,  сильна,  потужна  і  слухняна.  Тихо  гуркоче  мотором,  вводячи  в  гіпноз  повного  благополуччя,  заспокоєння  і  підкорення  своїй  машинній  силі  і  логіці.  

Але  серце  не  могло  погодитися,  і  час  від  часу  тихенько  нагадувало  про  себе.  І  обрис  Олесі,  теперішньої  Олесі,  увійшов  і  закріпився  в  пам'яті,  витіснивши,  затьмаривши  собою  полохливу  і  наївну  шістнадцятирічну  дівчинку.  Тепер,  при  одній  тільки  згадці  про  неї,  в  уяві  Василя  поставала  велична  і  неприступна  королева.

Так,  вона  багато  чого  досягла  у  житті:  закінчила  інститут,  має  гарного  достойного  чоловіка,  дітей,  успішна  на  виробництві,  зараз  керівник  відділу.  Але  і  він  чогось  досяг  у  своєму  житті.  І  навіть  якщо  в  цьому  немає  його  власних  заслуг,  то  і  що?  Врешті-решт,  яка  різниця?  Головне  в  тому,  що  він  має  все.  Все!

Хоча...  стоп!  
Має.  Це  так.  Але  ж  все  оформлено  на  Надю!                    
І  будинок,  і  машини,  і  гаражі,  і  дачі.

Ну  то  й  що?  Надя  —  його  дружина.  Вона  моторна  і  оборотиста.  Вміє  “кувати  гроші”  і  завжди  чітко  бачить  свою  користь.  І  якщо  в  сім'ї  дружина  змогла  взяти  в  свої  руки  всі  важелі  впливу  і  правління,  то  кому  від  цього  гірко?  У  неї  все  схоплено  і  все  куплено.  А  він  уже  звик  підкорятися,  і  цим  зовсім  не  переймається.  

Одне  погано  —  дітей    немає.  Скільки  дружина    не  лікувалася,  нічого  не  допомогло.  Каже,  що  в  цьому  є  і  його  вина,  бо  нервувалася,  коли  він  відмовлявся  оженитися,  а  це  стало  причиною  викидня  і  дало  ускладнення.  Так  що  ображатися  йому  нема  на  кого.

У  житті  не  все  залежить  від  нас.  Недарма  кажуть,  що  шлюби  здійснюються  на  Небесах.
Значить,  так  судилося.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=859527
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 28.12.2019


Взятки

Что-то  потайное,  неприятное
В  хлёстком  и  коротком  слове  «взятка»,
Словно,  преступив  порог  понятного,
Начинают  с  нами  игры  в  прятки.

Тормозят,  дают  понять  намёками,
Догадайся,  мол,  нужна  «подмазка»,
Всё  у  нас  в  ладу  с  законом,  сроками,
Но  находят  в  чём-то  неувязки.

Тут  уж  сам  имей  мозги,  предвиденье:
Сколько,  в  каком  виде,  и  кому,
Мало  дашь,  то  в  деле  не  продвинешься,
Много  дашь,  обидно  самому.

Взятка  и  закон  —  враги  давнИшние,
Сверху  тот,  в  ком  сила  ощущается,
А  когда  закон  подобен  дышлу    -
Взятки  людям  с  детства  прививаются,

Метастазами  ползут  и  множатся,
Все  зараженЫ  —  ждут  подношения.
Взятки,  словно  опухоли  злостные,
Даже  в  школах,  детям,  за  оценочки!

Хочешь  что-то  изменить,  исправить?
Ждёшь  небесной  манны?
Почему?
Начинай  с  себя.  Возьми  за  правило
Не  давать  подачек  никому!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=859382
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 27.12.2019


Простуженный Дед Мороз

Близится  новый  год.  
Юре  уже  четыре  года,  разговаривает  хорошо,  вот  только  никак  не  получается  освоить  букву  «р».  К  празднику  выучил  стихотворение,  и  ёлочку  все  вместе  нарядили.  Но  папа  с  мамой  в  затруднении:  откуда  взять  Деда  Мороза?  (такой  услуги,  как  его  вызов  на  дом,  тогда  не  существовало).

Решили,  что  эту  роль  возьмёт  на  себя  папа.
Тайком  от  ребёнка,  закрывшись  в  ванне,  соорудили  при  помощи  простыней  и  подручных  вещей  «белую  шубу»  и  другую  амуницию,  прицепили  «бороду»  из  ваты,  а  чтобы  Юра  не  разоблачил  подмены,  решили  не  включать  свет,  обойтись  ёлочной  гирляндой.  

И  вот,  в  комнате  полумрак,  мама  с  сыном  сидят  на  диване,  мальчик  уже  знает,  что  должен  придти  «Дед  Мороз»  и  ожидает  с  нетерпением.  

Наконец  раздаётся  громкий  стук  в  дверь.  Бегут  открывать  и  в  тёмную  прихожую  вваливается  что-то  огромное,  белое,  и  громогласным  утробным  рыком  вопрошает:
-  Зде-е-есь  живё-ё-ёт  мальчик  Ю-юра?  !-  а  сам  проходит  в  зал,  поближе  к  ёлочке.

Мама,  чувствуя,  как  сынишка  напрягся  и  даже  начинает  дрожать  мелкой  дрожью  не  только  от  волнения,  но  и  от  страха,  ласково  прижимает  его  к  себе  и  шепчет:
-  Отвечай  Дедушке  Морозу,  он  хороший,  добрый.  Наверное  просто  немножко  простудился.

-  Д-д-д-а-а,  -  пищит  Юра.

-  А  он  хорошо-о  себя  ведё-ёт?!  -  снова  раздаётся  жуткий  бас  «Деда  Мороза».

-  Холошо,  -  немного  успокаивается  мальчик.

-  А  ка-ак  же  тебя-я  зову-ут?!  -  почему-то  снова  переспрашивает  забывчивый  «Дед  Мороз».

-  Юла  ,-  отвечает  уже  совсем  осмелевший  ребёнок.

-  А  стихотворе-ение  како-ое-нибу-удь  зна-а-ешь?!

Мама,  не  ожидавшая  от  папы  такого  жуткого  львиного  рыка,  еле  удерживается  от  смеха.  Но  смеяться  нельзя,  поэтому  чувствует,  как  уже  всё  тело  вибрирует,  из  глаз  брызжут  слёзы  и  даже  горло  перехватило.  Изо  всех  сил  старается  удержаться,  не  выплеснуть  наружу  это  бурлящую,  клокочущую  внутри  неё  стихию.  Наконец  горло  чуть-чуть  отпустило,  и  она  сдавленным  глухим  голосом  ободряет  сыночка:
-  Ну  расскажи,  расскажи  стишок.

Юра,  немного  сбиваясь  от  волнения  (ещё  бы!  Самому  Деду  Морозу!),  рассказывает  стихотворение.

-  Мо-ло-де-е-ец,  Ю-юрочка!  -  восторженно    взревел  «Дед  Мороз»  и,  вручив  мальчику  большущий  кулёк  со  сладостями  и  мандаринами,  спешит  ретироваться  в  прихожую,  пока  сын  его  не  разоблачил.

Закрывшись  в  ванне  и  переодевшись,  заходит  в  комнату,  включает  свет  и,  увидев  сынишку,  разбирающего  подарок,  елейным  голосочком  спрашивает:
-  О-о-о,  а  это  у  тебя  откуда?  

-  Папа,  папа!  Где  ты  был?  Ко  мне  только  что  Дед  Молоз  плиходил!  Такой  огломный,  и  так  гломко  лазговаливал!  Навелное  он  кушал  снег,  потому  что  плостудился!  А  мама  сказала,  что  он  доблый  и  холоший.  Видишь,  сколько  подалков?  Конфеты,  печенье  и  мандалины!

Мама,  всё  ещё  не  избавившаяся  от  зажатого  внутри  смеха,  жестом  отозвав  папу  в  сторону,  тихо,  чтобы  не  услышал  сын,  спрашивает:
-  Ты  чего  ревел,  как  дикий  зверь?

-  Да?  -  удивляется  папа.  -  Так  это  ж  я  голос  менял,  чтобы  Юра  меня  не  узнал.

Несмотря  на  то,  что  папа  явно  перестарался,  главная  цель  была  достигнута.  Юра  ещё  долго  искренне  верил  в  то,  что  к  нему  приходил  настоящий  Дед  Мороз.

Ещё  бы  не  помнить!  Вряд  ли  к  кому  из  детей  такой  приходил.  Простуженный!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=859153
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 25.12.2019


Я проснулась рАненько…



Я  проснулась  рАненько,  на  заре,
Ах,  как  ясно,  солнечно  на  дворе!
Только  мне  не  радостно.  Почему?
Где  снега  декабрьские?  Не  пойму.

Через  десять  дней  уже  Новый  год.
Плюс  пятнадцать  градусов!
Во,  рекорд!
А  в  седой  Антарктике  ледники
Рушатся,  ломаются  на  куски.

Говорят,  виновен  во  всём  прогресс,
За  грехи  нам  кара  идёт  с  Небес,
Что  Апокалипсис  уже  грядёт,
Близко,  очень  близко  конец.  Потоп!

Пусть  страшны  угрозы.  А  я  —  живу!
Вопреки  прогнозам  вперёд  плыву,
И  несёт  течение  мой  челнок,
И  отмерен  временем  жизни  срок.

Каждому  отмерен  свой  путь  и  час,
Бог  своим  велением  сОздал  нас,
В  вечной  речке  времени  мы  плывём
И  с  июньским  минусом  мы  живём,
И  с  плюсовым  солнечным  декабрём

Я  проснулась  утречком,  я  —  живу!
И  по  жизни  в  лодочке  всё  плыву!
За  свой  день,  за  солнышко  и  зарю
Я  Творца  в  молитве  благодарю!
19.12.19

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=858913
рубрика: Поезія, Философская лирика
дата поступления 23.12.2019


Сон души

Я  живу  в  реальном  мире
Многоточием  мгновений,
И  всё  шире,  шире,  шире
Окружает  меня  время:

В  Будущее  —  по  привычке
я  мосты  и  планы  строю,
Настоящее  —  как  вспышка,
уходящая  в  Былое.

...Но  приходит  сон-кудесник
и  кончается  реальность:
В  царстве  сонном,  неизвестном
существую  виртуально.

Там  всё  то  же,  и…    другое  —
Живы  те,  кого  уж  нету,
Там  —  мне  тоже  нет  покоя...
Но...
приходит  час  рассвета

И  реальность  поглощает
виртуальные  заботы.
Ждёт  меня  здесь  ЖИЗНЬ  большая,
От  рожденья  —  до  ухода.

А  уход  —  последний  выдох,
С  ним  душа  моя  проснётся,
Тело  бренное  покинет,
Оглядится,  встрепенётся,

Скажет:  -  Сон  земной  окончен.
Сколь  же  всякого  приснилось!
Как  же  много  снов  я  помню...
Но,  к  себе  вновь  возвратилась.
------------------------------------------

В  Вечности  душа  пребудет,
Где  нет  времени,  пространства.
Вновь  уснёт.
И  снова  будет
видеть  сон.  Во  сне  —  реальность.
------------------------------------------

Сон  души  —  реальность  жизни
в  многоточии  мгновений,
в  заточеньи,  в  теле  тесном,
в  камере  «Пространство—Время».

Что  есть  жизнь?
Души  томленье
в  тесном,  тяжком  бренном  теле.
Что  есть  смерть?
То  —  возвращение
                           из  сна,
в  свои  пределы.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=858825
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 22.12.2019


Застыв безлунной ночью у окна…

Мужчина  по  троллейбусу  знаком  -
Высок  он,  строен  и  красив,  как  бог,
Но  от  него  так  веет  холодком,
Как  от  предгрозья  боли  и  тревог!

Мне  кажется,  поэт  он.  Одинок...
Кропает  откровения  в  тиши,
Уныние  струится  между  строк,
Как  лунный  свет  сквозь  мрак  в  лесной  глуши.

Не  ищет  он  живого  огонька,
И  не  зовёт  призывное:  -  Ау!
А  жизни  дни,  как  тихая  река,
В  неведомую  даль
                               плывут,  плывут...

А  где-то  одинокая  «она»
В  бреду  бессонницы,  как  в  сладких  снах,
Подушку  обнимает  горячо,
Всё  гладит,  словно  мужнино  плечо.

Быть  может,  она  плачет  за  стеной,
В  подъезде  по  соседству,  рядом  с  ним?
И  ходят  оба  тропочкой  одной,
И  дышат  оба  воздухом  одним.

Наверное  встречались,  и  не  раз,
Но,  запакованные  в  скорлупе,
Не  поднимают  взор  унылых  глаз,
Не  смеют  что-то  изменить  в  себе.
…..........................................................

Зачем  МНЕ  нужен  их  унылый  мир?
Вторгаться  в  жизнь  чужую  не  хочу!
У  каждого  свой  дом,  свой  стол  и  пир
И  ноша,  что  посильная  плечу...

Мужчина
по  троллебусу  знаком,
И  где-то
одинокая  «она»...

…  Застыв  безлунной  ночью  у  окна,
Зачем
всё  время  думаю
о  НЁМ?!...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=858581
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 20.12.2019


Виновата ли я?

Виновата  ли  я,  виновата  ли  я,
Виновата  ли  я,  что  пишу?
В  том  что  по  четвергам
Всё  бросаю,  к  чертям!
В  клуб  поэтов  на  встречи  спешу?

Виновата  во  всём,  виновата  кругом,
Всё  заброшено:  дом  и  семья,
И  соседки  ворчат,
Знать  обиды  таят:
Не  «гуляю»  на  лавочках  я.

Ой  ты  Муза  моя,  пожалей  ты  меня,
Дай  поспать,  не  буди  по  ночам,
Люди  добрые  спят,
На  кроватях  храпят,
Ну  а  я...  сочиняю  роман.

Виновата  ли  я,  что  грехов  не  тая,
Сочиняю  преградам  назло,
В  том,  что  вдруг  по  ночам
Стал  мой  голос  звучать,
(Это  в  песни  меня  занесло!)

Ой  ты,  Муза  моя,  непонятлива  Я,
Что  у  нас  происходит  с  тобой?
Ты  —  влюбилась  в  меня,
Я  —  влюбилась  в  тебя...
Лесбиянская,  значит,  любовь...?

Боже!  Каюсь  я  в  том,
что  и  ночью  и  днём
С  Музой  прозу  творю  и  стихи,
Ох,  скажите,друзья,  виновата  ли  Я?
В  чём  провина  моя?  В  чём  грехи?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=858474
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 19.12.2019


Это ж надо! (проза)

Отрывок  из  романа  "Неведомые  глубины  "Кода  жизни"



Глава  №  65

В  отпуск,  на  всё  лето,  поехали  в  Пятихатки.  
В  родительском  доме  хозяйничали  квартиранты.  Странно,  казалось  бы,  эти  люди  временные,  ничто  им  не  принадлежит,  но  Юля  не  могла  преодолеть  в  себе  ощущение,  словно  это  она  вторгается  в  чью-то  жизнь,  кому-то  мешает  своим  присуствием.

В  своё  время,  проведя  газ  в  дом,  они  с  Пашей  выбросили  печку  из  маленькой  кухоньки,  расположенной  отдельно,  в  стороне  от  остальных  комнат,  и  сделали  там  что-то  вроде  кабинетика.  На  стене  —  книжные  стеллажи,  под  ними  —  письменный  столик  (воспоминание  о  школьном  детстве),  а  там,  где  была  плита,  с  трудом  разместилась  старая  диван-кровать.
Теперь  вдвоём  обосновались  в  этом  помещеньице:  вход  из  коридора,  на  двери  замок  —  предохранитель  от  всяких  неожиданностей,  на  столе  —  телевизор  и  видеомагнитофон.
 Так  и  ютились  хозяева  в  тесной  комнатушке,  стараясь  не  стеснять  квартирантов.

Вскоре  поехали  в  село,  проведать  Пашину  мать.  Теперь  в  усадьбе  хозяйничала  её  дочь  Лида,  женщина  незамужняя  и  бездетная.  Сама  же  свекровь  как-бы  уменьшилась,  ссохлась,  стала  ниже  и  тише.  Здесь  Юля  тоже  чувствовала  себя  лишней  и  ненужной.

Паша  вывел  из  гаража  застоявшегося  «Москвича»,  разбирал,  что-то  ремонтировал,  протирал,  смазывал,  отлаживал.  Наконец,  предложил:
 -    Юля,  давай  съездим  в  Харьков,  к    нашим  бывшим  соседям  по  Чукотке.  Они  нас  уже  столько  раз  приглашали!

-  Даже  не  знаю.  Что-то  не  очень  хочется.  Давай    лучше  в  Кировоград  поедем.  Сейчас  там  Даня,  только  вчера  звонил,  приглашал.  Говорит,  что  Карина  и  её  мама  очень  хотят  с  нами  встретиться.  Дело  в  том,  что  молодые  хотят  расписаться.  И  вообще,  надо  бы,  по  старому  обычаю,  попросить  руки  невесты,  сосватать  её  нашему  сыну.  Ой,  ей-Богу,  даже  не  знаю!  Не  то,  чтобы  как  это  делается,  но  даже,  как  это  правильно  называется!  Но  во  всяком  случае,  познакомиться  со  сватьей  не  помешало  бы.

-  Ну  что  ж,  поехали.  Позвони  Дане,  пусть  переговорит  с  будущей  тёщей,  уточнит,  когда  нам  лучше  приехать.


Вырвавшийся  на  волю  «Москвич»,  словно  резвый  конь,  скакал  по  ухабистым  латкам  шоссе,  совсем  недавно  перенесшего  реанимацию  путём  ямочного  ремонта.  Выехали  ранним  утром,  рассчитывая  к  вечеру  вернуться  домой.  Квартира  у  сватьи  однокомнатная,  там  уже  трое,  не  хотели  никого  стеснять.

Даня  ждал  их  у  подъезда,  Юле  бросилась  в  глаза  плохо  скрываемая  взволнованность  сына:

-  У  вас  всё  в  порядке?  -  спросила,  внимательно  глядя  на  него.

-  Да,  конечно.  Ждём  вас.  Пойдёмте,  пойдёмте,  -  суетился  Даня,  явно  чем-то  обеспокоенный.

В  комнате  их  встретила  Карина.  Она  тоже  была  смущена  и  растеряна.  Сын  поспешно  познакомил  родителей  с  их  будущей  невесткой.

-  А  где  же  мама?  -  поинтересовалась  Юля,  усаживаясь  в  кресло.

-  Сейчас  будет.  В  магазин  пошла.

В  это  время  щёлкнул  замок  и  через  минуту    в  комнату  вошла  невысокая  полноватая  женщина.
 Юля  поднялась,  шагнула  навстречу,  взглянула  на  Пашу  и  невольно  остановилась  в  недоумении,  увидев  побледневшее,  растерянное  и  взволнованное  лицо  мужа,  словно  он  увидел  привидение:
-  Маша!?  Ты?!  -  хрипло  выдавил  из  себя.

-  Да!  Как  видишь,  -  улыбалась  женщина.

Отец  взглянул  на  сына,  тот  стоял,  понурившись.
-  Даня!  Ты  в  курсе?

-  Да,  папа.

-  А  почему  же...

-  Папа,  я  не  мог  сказать.  Не  решился  сразу  как  узнал,  а  потом  всё  думал,  что  позже  скажу.  Ну,  и  вот...

-  Что  такое?  В  чём  дело?  -  не  понимала  Юля.

-  Дело  в  том,  -  спокойно  ответила  Маша,  -  что  я  —  первая  жена  вашего  мужа.

-  Вы?!  -  оторопела  Юля.  -  А  как  же?...  -  она  вопросительно  взглянула  на  Даню  и  Карину,  виновато  застывших  посреди  комнаты,  рядом  с  Машей:

-  Как  дети?  Нормально.  Когда  они  познакомились,  никто  и  понятия  не  имел  о  том,  что  они  в  какой-то  степени  родственники.  Ведь  у  Кариночки,  и  у  меня,  другая  фамилия,  как  у  отца,  то-есть,  как  у  моего  второго  мужа.  Покойного.  Так  что  дети  наши  никакие  не  родственники.  Не  кровные,  то-есть.  Вначале  дочь  рассказывала  о  своём  парне,  называя  его  просто  Даня.  А  потом  я  случайно  узнала  фамилию,  осторожно  расспросила,  и  всё  поняла.  Очень  переживала.  Вначале  молчала,  думала:  мало  ли!  Может  повстречаются,  повстречаются,  да  и  разбегутся.  Дело  молодое.  А  когда  увидела,  что  у  них  всё  серьёзно...  Когда  уже  дети  о  свадьбе  заговорили!  Вот  тогда  и  рассказала  им  всё.  Даня  и  со  своим  старшим  братом,  Сашей,  познакомился.  Вот  так.  Все  всё  знали.  Только  ты,  Паша,  был  не  в  курсе.  
Я  говорила  Дане,  чтобы  посвятил  тебя,  но  он  не  решался.  Видно  боялся,  вдруг  будешь  против.

Паша  растерянно  взглянул  на  сына,  на  Машу,  потом  перевёл  взгляд  на  Юлю.  Она  ободряюще  улыбнулась,  развела  руками.  Невольно  взгляды  всех  присуствующих  обратились  к  ней:

-  Да-а-а!  Вот  ведь,  как  в  жизни  бывает,  -  произнесла,  вопросительно  глядя  на  сына.  -  Это  ж  надо!  Это  ж  надо,  живя  на  Чукотке,  выбрать  себе  в  жёны  дочь  бывшей  жены  своего  отца!  За  тысячи  километров,  в  Украине!  Уму  непостижимо!  Если  бы  прочла  в  каком-нибудь  романе,  ей-Богу,  не    поверила    бы,  решила,  что  автор  перефантазировал,  «перегнул  палку»!  Вот  она,  судьба!  Где  Чукотка,  и  где  Украина!?  Это  ж  надо!

-  Ну  что  ж  мы  стоим?  -  первой  перешла  к  решительным  действиям  Маша.  -  Ребята,  Карина,  Даня,  приглашайте  к  столу  папу  и  маму!  Они  с  дороги,  небось  проголодались!  Карина,  детка,  помоги  накрыть  стол.

-  А  где  же  Саша?  -  спросил  Павел.

-  Саша?  Окончил  железнодорожный  техникум,  женился,  получил  квартиру,  сейчас  живёт  и  работает  в  Днепродзержинске.  Недавно  закончил  институт.  Заочно.  Сынок  у  них  растёт,  на  Сашу  похож.

-  Это  я  знаю.  Мы  с  ним  иногда  общаемся  по  телефону.  Просто  думаю,  может  и  он  сюда  приехал?

-  Он  бы  приехал,  но  сейчас  в  отпуске.  С  семьёй  на  море.


Сосватав  за  сына  дочь  своей  бывшей  жены,  Паша  торопился  домой.  Мерно  гудел  мотор,  Юля  молча  сидела  рядом  с  мужем.  Пресыщенные  впечатлениями,  оба  всю  дорогу  молчали.  Уже  подъезжая,  Юля  сказала:

-  Знаешь,  Паша.  Как  в  том  анекдоте:  я  с  этой  женщиной  встретилась  два  раза  в  жизни  —  первый  и  последний.  Пусть  дети  живут  счастливо,  если  любят  друг  друга.  Совет  им,  да  любовь!  Карину  будем  принимать  у  себя,  а  вот  сватью...
Больше  никогда  сама  к  ней  не  поеду,  и  её  у  себя  видеть  не  хочу.

-  Что  ж  так?  -  улыбнулся  Паша.

-  Просто  за  тебя  обидно.  И  вообще,  не  люблю  предателей!  -  Помолчав  немного,  не  выдержала:  -  Это  ж  надо!  Это  ж  надо,  чтобы  дети  встретились!

-  Судьба!  От  судьбы  не  уйдёшь.  Она  и  на  печи  найдёт,  -  отшутился  Паша.

Наверное,  уже  окончательно  пришёл  в  себя  после  полученного  шока.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=858359
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 18.12.2019


Юлины воспоминания (проза)

Отрывок  из  романа  "Неведомые  глубины  "Кода  жизни"

Глава  64

Почему-то,  чуть  ли  не  каждый  день,  Юля  думала  о  родительском  доме.  Мысли  то  и  дело  возвращали  её  в  детство:

...Весенний  день.  Сегодня  родители  разбудили  всех  дочерей  рано.  Старшие,  Лариса  и  Тамара,  собираются  сами,  а  её,  младшенькую,  одевает  мама.  Сначала  трусики  и  маечку,  потом  тёплые  носочки  и  тёплые  байковые  шаровары  (внизу  халоши  на  резиночках  плотно  обхватывают  щиколотки  ножек),  потом  байковое  платьице  и  тёплую  кофточку.

Вся  утеплённая,  выходит  на  крыльцо  и  даже  здесь,  в  тени,  жмурит  глаза  от  яркого  света.  Двор,  словно  изумрудный  ковёр!  Недавно  проросшая  травка,  ещё  молоденькая  и  словно  подстриженная  —  вся  одного  роста.
А  что  это  блестит  на  нежных  зелёных  листочках?  Девочка  подходит  ближе,  наклоняется,  осторожно  касается  пальчиком  сияющей  круглой  бусинки.  Но  она  вдруг  исчезает,  а  пальчик  становится  мокрым  и  холодным.  А  рядом  —  ещё  бусинка,  и  ещё,  и  ещё!  Надо  попробовать  взять  их  щепоткой.  Но  и  так  не  получается!  Девочка  делает  несколько  шагов  по  сверкающим  бусинкам,  и  вот,  туфельки,  носочки  и  даже  низки  шаровар  становятся  мокрыми  и  неприятно  холодными.

-  Юлечка!  -  восклицает  вышедшая  из  дома  мама.  -  Детка,  что  же  ты  бегаешь  по  росе?  И  переодеть  не  во  что.  Ну  ничего,  днём  тепло,  высохнет.  Иди  ко  мне!  -  берёт  на  руки  и  несёт  за  калитку,  на  улицу.  Улица  длинная-длинная!  Где-то  в  конце  её,  словно  пушистое  облако,  лежит  туман,  над  которым  огромным  слепящим  шаром  поднимается  солнце.  Воздух  напоён  свежим  ароматом  распускающихся  тополиных  листочков,  и  звенит  от  чистых,  отскакивающих  друг  от  друга,  как  горошины,  переливов  птичьих  песенок.

-    Чирик-чик-чик!  Чирик-чик-чик,  -    раздаётся  совсем  рядом.
Это  резвые  воробушки  прыгают  по  дороге  возле  коня,  кажущегося  таким  огромным!  На  его  морде  висит  большой  мешок  с  овсом.  Конь  встряхивает  головой,  чтобы  набрать  в  рот  побольше  зёрен,  при  этом  некоторые  сыпятся  из  мешка  на  землю,  а  шустрые  воробушки  уже  тут  как  тут!
-  Чирик-чик-чик!  Чирик-чик-чик!

Мама  усаживает  детей  и  сама  садится  на  телегу  между  мешками  с  картошкой,  отец  уже  сидит  впереди  телеги  на  лавке  с  вожжами  в  руках:
-  Ну  что?  Все  разместились?  Можно  ехать?

-  Можно!  -  весело  отвечает  мама.

Отец  спрыгивает  с  телеги,  снимает  с  морды  коня  мешок,  ложит  его  между  мешками  с  картошкой,  и  снова  усевшись  на  своё  место,  командует:
-  Н-но-о!  Рушай,  Васька!

Спокойно  и  важно,  с  неторопливым  достоинством,  конь  делает  первый  шаг,  телега  содрогается,  скрипит,  начинает  двигаться.  А  позади  неё  —  извивистая  дорожка  —  след  узких  колёс  —  оставляет  глубокие  вмятины  в  толстом  слое  пыли,  который  словно  плотный  серый  бархат,  укрывает  грунтовую  дорогу.
Семья  едет  в  поле,  садить  картошку.  И  конь,  и  телега  —  школьные.  Весной  и  осенью  их  услугами  пользуются  все  сотрудники,  при  посадке  и  потом  при  уборке  урожая.

Юля  вздыхает.  Кажется,  всё  было  совсем  недавно.  Даже  не  верится,  что  с  тех  пор  прошла  почти  вся  жизнь.  Не  успела  оглянуться  —  уже  пенсионерка!  Надо  же!

Родной  дом...  Они  с  Пашей  капитально  его  отремонтировали,  подвели  газ.  Так  что  теперь  не  надо  топить  печь.  Родной  дом  до  сих  пор  хранит  и  возвращает  в  память  воспоминания  о  родителях,  которые  построили  его  в  послевоенные  годы.
Когда  это  было?  Лариса,  старшая  сестра,  говорила,  что  перешли  в  новый  дом  в  1951  году,  она  тогда  пошла  в  первый  класс.  «А  мне  тогда  только-только  годик  исполнился»  -  снова  вздохнула  Юля.

Сразу  же  отец  посадил  сад.  Рассказывал,  что  в  селе  Зелёный  Яр,  где  он  вырос,  до  революции  1917  года  хозяином  был  пан  по  фамилии  Ошкалов.  Часто  и  большое  село,  в  котором  находилось  его  имение,  называли  Ошкаловка,  хотя  официально  оно  называлось  Ивашиновка.  Пан  был  большим  любителем  и  знатоком  садоводства,  в  своих  владениях  разводил  сады,  копал  пруды.  Конечно,  не  сам,  это  делали  его  крепостные.  Плодовые  деревья  выписывал  отовсюду,  сорта  были  отменные,  редкие.
Примеру  пана  следовали  простые  люди,  поэтому  вскоре  редкие  сорта  были  почти  у  каждого.  
При  желании,  привить  хороший  сорт  на  обыкновенную  дичку,  большого  труда  не  стоит.  И  нужна  для  этого  всего  лишь  небольшая  веточка.

Само  собой  разумеется,  что  саженцы  отец  привозил  из  Зелёного  Яра,  от  своего  отца  и  старшего  брата,  знающих  толк  в  этом  деле.

Юля  закрыла  глаза,  и  снова,  словно  вживую,  увидела  картинку  из  детства:

…Отец,  весёлый,  счастливый,  оживлённый,  немного  навеселе,  ведёт  в  сад  гостей,собравшихся    на    какое-то  торжество:
-  Смотрите,  смотрите!  Вот  яблонька  «Золотой  пармен».  Сорт  ранне-осенний,  яблочко  некрупное,  золотистое,  и  ароматное-ароматное!  -  широким  жестом  демонстрирует  тоненькую  лозинку,  торчащую  из  земли,  ещё  без  веток.  -  А  вот  -  «Бойкен»  -  яблоко  зимнее,  кисло-сладкое,  диетическое.  При  сахарном  диабете  в  самый  раз!  А  это  -  «Семеренко»  -  тоже  зимнее,  зелёное,  но  сочное  и  сладкое.  До  самой  весны  может  лежать.  А  вот  груша  -  «Любимица  Клаппа».  Летняя,  сочная-сочная!  А  это  слива  «Анна  Шпет».  Что  вкусная,  что  красивая.  Плоды  с  лёгким  сизым  налётым,  словно  туманом  покрыты.  А  вишни!  «Подбельские»!  Крупные,  сладкие,  сочные!  И  ещё  виноград!  «Дамские  пальчики»!  В  наших  местах  —  редкость.  А  вот  ещё  яблонька,  «Папировка».  Когда  яблоки  поспеют,  становятся,  как  наливные,  на  свет  даже  зёрнышки  просматриваются!

Гости  вежливо  смотрят  на  тщедушные  прутики.  Наверное  им  трудно  понять  восторг  хозяина,  потому  что  даже  первых  плодов,  не  говоря  о  полновесных  урожаях,  ещё  ждать  и  ждать!

Отец  занимался  садом  с  ранней  весны  и  до  поздней  осени.  Многое  знал  с  детства,  многому  учился,  читая  толстые  книги  по  садоводству,  которых  накупил  великое  множество.

Когда  Юлю  одолевали  воспоминания,  она  готова  была  сегодня  же,  сейчас  же,  бросить  всё,  уехать  из  Чукотки  в  бывший  родительский,  а  теперь  уже  свой,  отремонтированный,  благоустроенный  дом,  ждущий  их  с  Пашей  в  Пятихатках.
Но  не  всё  сбывается,  о  чём  мечтается!  Проблемы,  проблемы,  большие  и  маленькие,  возникают  из  ничего,  не  отпускают,  зажав  в  крепкие  объятия.

Одна  из  проблем  —  здоровье  Паши.  Сейчас  каждое  утро  он  начинал  с  приёма  лекарств.  Часто  лежал  в  больницах,  каждый  год  подправлял  здоровье  в  санаториях.  Лекарства,  обследования  и  лечение  обходились  недёшево,  выручала  медицинская  страховка.  Вот  и  сегодня  он  вылетел  самолётом  на  консультацию    в    Новосибирск.  Там  ему  ввели  стволовые  клетки,  но  никакого  ощутимого  эффекта  они  не  дали.  Наверное,  не  прижились.
 
Юля  осталась  в  доме  одна.  Скучно  и  тоскливо.  Хорошо,  что  работает.  Хоть  там,  в  коллективе,  можно  отвлечься,  побыть  среди  людей.
 
Хотя  бы  скорее  решить  все  дела  и  уехать  на  Украину!
В  свой  дом,  в  свой  сад,  в  город  своего  детства!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=858217
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 17.12.2019


Новорічна пригода Св. Миколая


НОВОРІЧНА  ПРИГОДА  
СВЯТОГО  МИКОЛАЯ

На  рік  Новий  всі  діти  готували
Концерти  для  запрошених  гостей.
Чекали  й  на  Святого  Миколая:
Прибуде  неодмінно  до  дітей!

Та  Королева  з  Крижаного  Краю
Що  заздрістю  і  злобою  жила,
До  себе  заманити  Миколая!  —  
Такий  наказ  Метелиці  дала.

Призвала  вітер,  снігом  все  довкола
засипала,  сховала  всі  шляхи!

...  Загрузли  сані,  заморились  коні,
Лиш  ліс  та  сніг  глибокий  навкруги!

Йде  пішки  Миколай,  а  час  спливає,
Тріщить  мороз,  метелиця  мете.
Хто  ж  із  біди  врятує  Миколая?
Хто  чари  Королеви  відведе?

З  Небес  спустився  Ангел  з  охоронцями,
Метелицю  і  Королеву  Криг
додому,  в  рідний  їм  Палац  на  Полюсі
Доправили  на  хмарах  крижаних.

А  в  лісі  все  так  снігом  запорошене,
В  заметах  всі  дороги  і  стежки,
І  вчасно  Миколаю  на  запрошення
Ніяк  по  кучугурах  не  дійти!

Та  в  Новорічну  світлу  ніч  казковую
Усе  вершиться  волею  чудес:
По  срібній  нитці    Місячного  Променя
Спустилось  Янголятко  із  Небес.

Зробило  знак,  і  в  Місячнім  Промінчику
з'явилось  враз  яскраве  НЛО,
Усіх,  хто  заблукав  у  лісі  сніжному,
За  мить  в  Палац  до  діток  принесло.

І  був  концерт  із  співами  і  танцями,
Всім  Миколай  дарунки  роздавав,
І  діточкам,  і  Янголятку,  й  ангелам...
І  всім  сподобався  концерт,  
й  казковий  бал!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=858135
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 16.12.2019


Вам не понять…

...Я  так  хочу
             вернуться  в  СССР!
Там  —  моё  детство,
             молодость  и  зрелость
Вам  не  понять,
             рождённые  теперь,
Как  нам  работать,
             жить,  творить  хотелось!

Ушли  репрессии,
             война,  террор,
Был  человек  труда
             восславлен  всюду.
Расслабились...
             И  допустили!?...  Вор
теперь  в  почёте.
             Мы  —  бесправны,  люди!

Я,  всё  же,    верю
             в  торжество  добра,
Наступит  время
             в  мире  жить  счастливом.
Социализму  просто
             не  пора
Родиться  было.
             Малость  поспешил  он...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=857993
рубрика: Поезія, Гражданская лирика
дата поступления 15.12.2019


Воскресшая нежность

Спускается  вечер  морозный,
Декабрь.  Дни  короткими  стали.
Ночь  прячет  застывшие  звёзды
За  сеточкой  снежной  вуали.

Знобит  одиночество  стены
квартиры,  уютной  когда-то,
А  память  выводит  на  сцену
Прекрасного  прошлого  кадры.

Мой  поезд  ушёл  в  неизвестность
И  рельсы  уже  разобрали,
Моя  охладевшая  нежность
Утешит  кого-то  едва  ли...

...  Но  вдруг!  Словно  ветер  из  мая,
Поэзия
свежей  струёю
Уныние,  грусть  отметая,
Влилась  в  душу  светлой  строфою.

Затих  снег,  и  ночь  понемножку
Наполнилась  голубизною,
Рисует  мороз  на  окошке
Картины  искусной  рукою.

Искрятся  снежинок  кристаллы
В  сиянии  лунного  света.
Уютно  и  радостно  стало
Душе,  красотой  отогретой.

Пусть  поезд  ушёл  в  неизвестность,
И  кем-то  разобраны  рельсы...
Нетленной,
               сквозь  хмурость  и  снежность,
Воскресла  в  поэзии  -  нежность...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=857889
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 14.12.2019


Симпатичная блондинка

Отрывок  из  романа  "Неведомые  глубины  "Кода  жизни"


Глава  №  60

Как  всегда  по  утрам,  Юля  спешила  в  магазин.  Надо  купить  хлеб,  да    и    крупы  заканчиваются,  надо    пополнить  запасы.      
Молодая    продавщица      Ира,    приветливая,    симпатичная  девушка,  давая  сдачу,  спросила:
-  Что-то  соседка  ваша,  тётя  Галя,  уже  дня  три,  как  не  приходит.  То  каждое  утро  что-то  покупала.  Не  знаете,  всё  ли  в  порядке?  Ведь  одна  живёт,  и  уже  ей  за  восемьдесят  перевалило.

-  Не  знаю,  -  Юля  пыталась  вспомнить,  когда  видела  соседку  последний  раз.  -  Я  в  понедельник  с  ней  разговаривала,  она  медсестричку  провожала.  Тётя  Галя  ведь  во  время  войны  была  угнана  фашистами  в  Германию,  а  как  война  закончилась,  вернулась,  замуж  вышла.  Только  вот  детишек  Бог  не  дал,  а  недавно  мужа  —  дядю  Сашу,  похоронила.  Здоровье  слабое,  вот  её  время  от  времени  и  проведывает  медсестра  из  поликлиники:  померять  давление,  расспросить  какие  жалобы,  а  если  надо,  то  и  врача  к  ней  вызвать.

-  А  я  почему-то  волнуюсь,  -  призналась  Ира.  -  Тётя  Галя  разговорчивая,  общительная,  всегда  то  расскажет  что-то  интересное,  то  пошутит.  Что  ж  такое,  что  перестала  ходить?

-  Да,  это  странно.  Схожу  к  ней,  узнаю,  всё  ли  в  порядке?

На  обратном  пути,  оставив  дома  покупки,  пошла  к  соседке.  Калитка,  которую  тётя  Галя  всегда  закрывала  на  крючочек,  в  этот  раз  оказалась  открытой.  Юля  постучала  в  окно,  но  никто  не  отозвался.  Постучала    ещё  несколько  раз,  посильнее,  и  снова  в  доме  было  тихо.  Входная  дверь  оказалась  незапертой,  но  Юля  побоялась  заходить  одна,  позвала  тётю  Олю,  жившую  рядом,  и  они  вместе  осторожно  вошли  в  дом.

В  кухне  на  столе  стояла  чашка  с  остывшим  чаем  и  кусочек  зачерствелого  хлеба.  В  спальне  на  кровати  неподвижно  лежала  тётя  Галя.  Женщины  подошли,  несколько  минут  внимательно  смотрели  на  неё.
Кажется  дышит,  грудная  клетка  чуть  заметно  поднимается  и  опускается.  Руки  и  лицо  тёплые.

-  Тётя  Галя!  -  негромко  окликнула  Юля,  но  старушка  никак  не  отреагировала.

-  Галя!  Галя,  просыпайся!  -  потормошила  её  тётя  Оля,  но  и  от  этого  она  не  проснулась.

Странно.  Что  же  делать?
Посоветовавшись,  решили  вызвать  врача.
Но  и  врач  не  смогла  разбудить  спящую.

-  Давайте  немного  подождём,  -  сказала  врач,  обследовав  тётю  Галю.  -  Никаких  нарушений  я  у  неё  не  нахожу,  такое  впечатление,  что    просто    крепко  спит.  Сможете  время  от  времени    к    ней  наведываться?  Если  и  завтра  не  проснётся,  вызовете  меня,  будем  что-то  решать.

-  Хорошо,  -  согласились  испуганные  и  встревоженные  соседки.

Тётя  Галя  проснулась  на  следующее  утро.  Удивилась,  увидев  в  доме  Юлю  и  тётю  Олю:

-  Почему  вы  здесь?

-  Да  потому,  что  вы  долго  спали.  Мы  даже  врача  вызывали.

-  Как  долго?  А  какой  сегодня  день?

-  Пятница.

-  Пятница?  Как,  пятница?!  Вы  не  ошибаетесь?

-  Точно,  пятница.  А  по  вашему,  что  должно  быть?

-  Вторник.

-  Почему  вторник?

-  Потому,  что  в  понедельник  утром  у  меня  была  наша  медсестричка,  а  после  обеда  приходила  новая.  Сказала,  что  она  от    врача,  который  лечит  давление,  и  теперь  будет  меня  обслуживать.  Принесла  какие-то  хорошие  таблетки,  от  которых  вылечивается  давление,  говорит,  мол,  выпейте  сейчас,  при  мне.  Я  и  не  хотела,  потому  что  утром  выпила  свои  лекарства,  те,  что  моя  врач  мне  назначила.

Юля  с  тревогой  слушала  соседку:  что-то  здесь  не  так!  И  врач  ничего  не  вспоминала  о  новых  лекарствах  от  давления.

-  Тётя  Галя,  а  у  вас  дома  деньги  были?  Куда  вы  их  ложили?

Старушка  недоумевающе  и  недоверчиво  смотрела  на  соседок.

-  Были,  -  произнесла  неуверенно,  -  я  копила  себе  на  операцию.  Хотела,  чтобы  зрение  улучшить,  сейчас  какие-то  хрусталики  ставят.

-  А  вы  проверяли?  Деньги  на  месте?

Тётя  Галя  быстро  подошла  к  шифоньеру,  полезла  рукой  под  аккуратно  сложенную  стопочку  белья,  затем  вынула  её,  стала  лихорадочно  разворачивать  и  встряхивать  каждую  простынку,  наволочку.  Денег  не  было!  Она  подошла  к  швейной  машинке,  выдвинула  ящичек  из  тумбочки.  Там  тоже  было  пусто.

-  О,  Боже!  Я  ведь  только  пенсию  получила,  всю  её  сюда  положила!

Пошла  к  вешалке,  порылась  в  карманах  пальто:

-  Даже  мелочь  из  карманов  забрана,  -  растерянно  произнесла  тётя  Галя,  глядя  на  соседок  глазами,  полными  отчаяния.

-  А  какая  она  из  себя,  эта  «новая  медсестра»?-  спросила  тётя  Оля.

-  Молодая,  красивая  блондинка,  приятная  такая  женщина,  -  вспоминала  тётя  Галя.  -  Она  мне  и  водички  принесла,  чтобы  я  таблетки  запила,  и  всё  что-то  говорила,  говорила.  Но  мне  почему-то  так  спать  захотелось,  что  я  и  не  помню,  о  чём  она  спрашивала.

-  Наверное  дала  вам  лошадиную  дозу  снотворного,  а  потом  выпытывала,  где  деньги  лежат.  А  вы  ей  всё  сами  рассказали,  уже  не  понимая,  зачем    и    кому  рассказываете,  -  предположила  Юля.

-  А  может  она  вообще  обладает  гипнозом,  -  добавила  тётя  Оля,  с  молодых  лет  и  до  пенсии  работавшая  учительницей  биологии  и  анатомии  в  школе.

-  Боже,  Боже!  Да  что  ж  это  такое?  Как  же  так?  Что  же  это  за  жизнь  такая  настала?  Теперь  уже  никакую  операцию  я  не  сделаю,  и  вообще  не  знаю,  как  доживу  до  следующей  пенсии,  -  заплакала  тётя  Галя.

-  Не  расстраивайтесь.  Слава  Богу,  что  живы  остались.  Наверное  и  запасы  у  вас  какие-никакие  есть,  и  овощи,  консервация.  А  если  на  хлеб  и  молоко  деньги  нужны,  так  я  вам  помогу,  -  вызвалась  Юля.

-  Что  ты,  деточка!  Не  надо  помогать,  разве  что,  в  долг  возьму,  потом,  с  пенсии  отдам.  Ох,  беда!  Ох,  беда!  -  не  могла  успокоиться  тётя  Галя.  -  Я  и  не  хотела  пить  те  таблетки,  как  чувствовала.  А  потом  словно  в  голове  помутилось,  уже  ничего  и  думать  не  могла,  делала  всё,  что  мне  говорила  эта  проклятая  аферистка!  Против  моей  воли  уговорила  выпить!


На  следующий  день,  когда  Юля  покупала  хлеб  в  магазине,  продавщица  Ира  была  уже  в  курсе  того,  что  произошло  с  тётей  Галей:

-  Как  тётя  Галя?  Говорят,  спала  несколько  дней?

-  Да.  Её  какая-то  женщина,  отрекомендовавшаяся  новой  медсестрой,  напоила  снотворным  и  обокрала.

-  Да  вы  что?!  А  какая  же  она  из  себя?

-  Говорит,  молодая  симпатичная  блондинка,  приятная,  разговорчивая.

-  Ой,  а  вчера  у  меня  какая-то  покупательница,  тоже  блондинка,  молодая,  симпатичная,  расспрашивала  о  тёте  Гале.  Жива  ли  она,  и  как  её  здоровье?  Говорила,  что  когда-то  вместе  на  швейной  фабрике  работали.  Раньше  я  её  никогда  не  видела.  А  когда  я  сказала,  что  с  тётей  Галей  всё  в  порядке,  то  она  быстро  ушла.

-  Видно  это  и  была  та  аферистка.  Может  думала,  что  старушка    померла,    а    она    и    дальше    будет      людей    обманывать,  опаивать  снотворным  и  обворовывать,  прикидываясь  медсестрой.  А  тётя  Галя,  видишь  ли,  пришла  в  себя.  Но  знаешь,  Ира,  я  думаю,  что  она  не  одна  действовала,  видно  кто-то  из  медперсонала  ей  давал  адреса,  фамилии,  имена-отчества  и  диагнозы  одиноких  пожилых  людей.

-  Да-а-а!  Ну  и  времена  пошли!  Никому  верить  нельзя,  -  сокрушённо  развела  руками  Ира.

-  Спасибо,  Ирочка,  что  ты  забила  тревогу  и  мы  с  тётей  Олей  обнаружили  спящую  тётю  Галю.  Ведь  неизвестно,  зачем  эта  аферистка  снова  нею  интересовалась!

Все  соседи  по  улице  ещё  какое-то  время  взволнованно  обсуждали  случай,  происшедший  с  тётей  Галей,  носили  ей,  кто  пирожки,  кто  баночку  молока,  кто  котлеток  или  даже  свежесваренного  борщика.  Но  постепенно  страсти  утихли,  да  и  сама  она  немного  успокоилась.  Однако,  сделала  выводы  —  больше  незнакомых  людей  даже  во  двор  не  пускала.  Теперь,  если  кто  подходил  к  калитке,  во  дворе,  как  колокольчик,  раздавался  звонкий  собачий  лай.  Хоть  и  маленькая  собачонка,  а  всё  же  защита.

Вот  так.  Век  живи,  век  учись!



адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=857696
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 12.12.2019


Вряд ли…

Заболела  мамочка,
             а  папы  у  нас  нет,
Бросил  он  и  маму,
             и  меня,  родную  дочь.
Я  ещё  не  выросла.
             Мне  только  восемь  лет,
А  он  ушёл  и  не  желает
             нам  ни  в  чём  помочь.

Мамочка  в  коляске,
             и  лекарства  ей  нужны,
Пенсии  хватает  на  картошку
             и  на  хлеб,
Нет  подружек  у  меня,
             Для  них  ведь  так  важны
Платья  новые,  айфоны...
             У  меня  их  нет.

Я  учу  всегда  уроки,
             я  хочу  всё  знать
Чтобы  годы,  как  ракеты,
             быстро  пронеслись,
Чтобы  мне  врачом  хорошим
             поскорее  стать,
Маму  вылечить,  и  радостью
             наполнить  жизнь.

Я  хочу,  чтоб  папа  тоже
             сильно  заболел,
Чтоб  ему  никто  на  свете
             не  сумел  помочь!
Обо  мне  узнал,  что  врач  я,
             и  всю  жизнь  жалел,
Что  когда-то  бросил  маму
             и  родную  дочь!

Я  же  мстить  ему  не  стану.
             Если  он  придёт,
Вылечу,  не  поминая
             всех  своих  обид...

А  простить  смогу  ль?    Не  знаю.
             Пусть  простит  Господь.
Только  вряд  ли,  папа,  грех  твой
             Бог  тебе  простит...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=857420
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 09.12.2019


Сватанье на Пятихатках (проза)

Отрывок  из  романа  "Неведомые  глубины  "Кода  жизни"

Глава  №  56

Рядом  с  усадьбой  родителей  находилась  база  вокзального  ресторана.  С  утра  и  до  вечера  к  ней  подъезжали  и  отъезжали  грузовые  машины,  иногда  они  долго  стояли  на  обочине  в  ожидании.
Водители,  от  нечего  делать,  поглядывали  во  двор.  Надо  же  себя  чем-то  занять,  а  то  ведь  скучно  сидеть,  ничего  не  делая.  Они  томились  в  кабинах  своих  машин,  а  Юля  не  обращала  внимания,  даже  не  замечала  их.

Как-то  сидела  на  скамеечке  посреди  двора,  перебирала  привезенную  с  поля  картошку.  Вдруг  звонко  залаяли  собаки  и  побежали  к  калитке,  возле  которой  остановились  двое  незнакомых  мужчин:

-  Добрый  день,  хазяечка!  -  приветливо  обратился  один  из  них,  второй  переминался  с  ноги  на  ногу,  бросая  на  Юлю  заинтересованные,  восхищённые  взгляды.

-  И  вам  добрый  день,  -  отозвалась,  подходя  к  калитке.

-  Извините,  что  отвлекаем  от  работы,  -  продолжил  первый.  -  Я  не  буду  долго  примеряться,  начну  сразу  с  главного.  Хотя,  честно  говоря,  и  сам  не  знаю,  как  оно  лучше.  Потому,  что  разговор  очень  деликатный.

Мужчина  замолчал,  словно  ему  духа  не  хватало,  а  может,  ожидая  какой-то  реакции  с  её  стороны,  а  Юля  терпеливо  ждала,  ничем  не  выдавая  своего  интереса.  Потом  вдохнул  глубоко,  и  решительно,  словно  прыгая  с  моста  в  воду,  громко  произнёс:

-  Так  получается,  что  часто  бываю  возле  вашего  двора,  потому  что  работаю  водителем  на  машине.  И  вот,  уже  не  меньше,  чем  полгода,  наблюдаю  за  вами...  -  будто  споткнулся  и  снова  замолчал,  подбирая  слова...  -  ну,  не  специально.  Просто,  часто  приходится  ожидать.  Вот,  сижу  в  машине  и  гляжу...  -  он  снова  будто  споткнулся,  замолчал,  а  потом  чётко  и  выразительно  продолжил,  наверное  заранее  не  раз  продуманную  и  заученную  фразу:  -  Я  и  думаю:  такая  красивая  женщина,  и  хозяйственная,  и  работящая.  А  всё  одна  и  одна!  То  я  и  подумал,  ну  чего  ж  это  такой  хорошей  женщине  жить  одной?  У  меня  вот,  брат  родной,  -  он  указал  рукой  в  сторону  второго  мужчины,  тот  смущённо  улыбнулся  и  кивнул,  -  тоже  хороший  хозяин.  Не  пьёт,  не  курит,  по  хозяйству  всё  умеет  сделать.  Да  вот  не  повезло  в  жизни.  Год  назад  жена  у  него  умерла.  Я  и  решил  выступить  в  роли  свата.  Брат  стеснялся,  отказывался  ехать.  А  я  так  думаю:  двое  людей  живут  в  одиночестве  и  даже  не  подозревают  о  существовании  друг  друга.  Вот  и  привёз  брата,  чтобы  вы  познакомились.  Может  получится  какой-никакой  толк.

Юля  растерялась  и  молчала,  только  улыбалась  смущённо.  Не  знала,  что  и  как  ответить  этим  людям,  ведь  ничего  плохого  в  их  намерениях  не  было.  Так  и  длилось  неловкое  молчание.  Мужчины  переступали  с  ноги  на  ногу,  а  она  улыбалась  и  лихорадочно  подыскивала  в  мыслях,  что  и  как  ответить.  Ситуация  пикантная,  хотелось  и  самой  не  упасть  ниже  плинтуса,  и  им  отказать  корректно  и  толерантно.  Так  ничего  и  не  придумав,  наконец  сказала:

-  Спасибо  за  добрые  слова,  но  выходить  замуж  я  не  собираюсь.

Первый  мужчина  уже  и  рот  открыл,  наверное,  предусматривал  такой  вариант  и  подготовил  убедительные  аргументы,  но  Юля,  не  позволяя  перебить  себя,  строго  спросила:

-  Почему  вы  сначала  со  мной  не  поговорили?  Сами  ведь  сказали,  что  часто  здесь  бываете!  Так  что  могли  сначала  со  мной  поговорить,  а  потом  уже  своего  брата  уговаривать.

-  Оно  ведь,  видите,  кто  знает,  как  лучше,  -  оправдывался  «сват».  -  Мне  вы  могли  отказать,  а  тут  уже,  как  говорят,  и  вы  брата  увидели,  и  он  вас.  Если  понравились  друг  другу,  то  теперь  можно  и  пообщаться,  немножко  ближе  познакомиться.  Я  ж  не  говорю,  чтоб  так  сразу  и  свадьбу  справлять.  
Я  понимаю,  что  такие  решения  не  принимаются  наспех,  что  надо  время.

-  Вы  меня  не  дослушали,  -  перебила  его  Юля.  -  Я  не  имею  никаких  претензий  ни  к  вам,  ни  к  вашему  брату,  -  она  немного  помолчала:  -  Дело  в  том,  что  у  меня  есть  муж  и  двое  сыновей.

«Сват»  растерянно  развёл  руками:

-  Так  вы  же  всё  одна,  и  одна!  Я  уже  давно  наблюдаю,  и  ни  разу...

-  Да,  сейчас  я  одна.  Семья  далеко,  аж  на  Чукотке.  А  я  за  отцом  смотрю,  мама  умерла,  остался  один.  Вот,  скоро  отпуск  у  старшего  сына,  обещал  приехать  ненадолго.  А  там  и  у  мужа  отпуск,  тоже  приедет,  и  если  всё  устроится  так,  как  мы  наметили,  то  здесь  и  останется.  Так  что,  спасибо  за  добрые  слова,  но,  сами  понимаете...    Надо  было    сначала  со  мной  поговорить,  -  снова  упрекнула  «свата»,  который  угнетённо  застыл  на  месте.

-  Ну  что  ж,  извините,  -  промолвил  тихо.  -  Если  бы  я  знал,  что  так  получится...  Извините.

Он  снова  смущённо  улыбнулся  и  уныло  направился  к  своей  машине.  Его  брат,  грустно  вздохнув  и  восхищённо  взглянув  на  Юлю,  протянул  руку:

-  Прощевайте.  Извините,  пожалуйста,  -  крепко  пожал  её  руку  и  решительно  зашагал  к  машине,  которая  уже  тихонько  урчала  заведенным  двигателем.

Наверное,  Юля  ему  очень  понравилась.  Но...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=857053
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 06.12.2019


Старый альбом


Поздний  вечер  задвинул  свой  занавес,
Погасив  краски  дня  за  окном.
У  стола  в  кресле  дедушка  старенький
В  свете  лампы  листает  альбом.

Он  старик.  Одинокий,  заброшенный,
Он  в  квартире  огромной  один.
Это  мир  его:
мебель  роскошная,
Хлам  вещей,  денег,  книг  и  картин.

Вот  на  снимке  отец.  Молодой  ещё,
Он  погиб  в  сорок  пятом  году,
Мама,  школа,  подруги,  товарищи,
Выпускной.  Первый  курс,  институт.

Море.  Отдых.  Подруженька  нежная,
Все  считали:  невеста,  жених...
Поманила  другая,  успешная,
Соблазнился.  Ушёл.  Изменил.

Министерство,  работа  престижная,
Деньги,  льготы,  карьера  и  власть  —
Всё  доступно.
По  планке  завышенной
Жизнь  удачей  лихой  понеслась

Словно  поезд  курьерский,  по  графику,
Не  встречая  помех  и  преград!
А  года  —  как  столбы  телеграфные,
Проносились  в  окошке  назад.

Были  девушки,  женщины...  Разные...
Перспективный,  красив,  холостой,
Мог  найти  себе  пару  прекрасную!
Но  зачем?!  Он  —  свободный  ковбой!

Надышаться  желает  свободою,
Возвеличить  любимое  «Я»!
Подождут  пусть  житейские  хлопоты,
Не  нужны  ему  дети,  семья...

Любовался  своим  отражением
Он  во  всех,  на  пути,  зеркалах.
…  Не  признал,  отказался  от  женщины,
Что  ребёнка  ему  родила...
---------------------------------------------------

А  коварная  стужа  осенняя
Серебром  отбелила  виски.
Безразлично  скользят  взгляды  женские
И  ровестники  все  —  старики!

Повстречаться  бы  с  дамой  отчаянной,
Хоть  узнать,  кто  там,  сын  или  дочь?
Как  живёт?  Всё  одна,  или  замужем?
Может  быть  согласится  помочь?

А  сердечко  стучит  неуверенно,
Аритмия,  одышка.  Беда!
И  на  улице  холодно,  ветрено.
Осень.  Скоро  зима,  холода!
---------------------------------------------------

Утро  сеет  холодные  капельки,
Одиноко  и  серо  кругом...
У  стола,  в  кресле,  дедушка  старенький,
Безнадёжно  листает  альбом.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=856956
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 05.12.2019


С распахнутой душой


А  я  —  такой  вот  человек!
Мир  —  разный.  Мир  —  большой!
Я  проживаю  в  нём  свой  век
С  распахнутой  душой.

В  ней  нет  ни  зависти,  ни  зла,
Ни  подлости  слепой,
Я  Небом  пОслана  была
Чтобы  дарить  ЛЮБОВЬ!

Всему  тому,  что  Бог  создАл  —  
Планете  голубой,
Её  для  жизни  Бог  отдал
Навеки  нам  с    тобой.

Тебя  люблю.  Ведь  ты  —  мой  друг!
Мы,  люди,  все  —  родня,
С  Адама  —  Евы  жизни  круг
Растёт  день  ото  дня.

Что  в  жизни    главное?  
ЛЮБОВЬ!
Хоть  мал  ты,  хоть  большой,
Встречай  день  каждый  вновь  и  вновь
С  распахнутой  душой!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=856605
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 02.12.2019


Как поступают умные (проза)

Алиночке  шесть  лет.  Когда  к  бабушке  Тане  приезжает  в  гости  её  сестра,  то  всегда  угощает  чем-то  вкусненьким.
Девочка  ждёт  её  приездов  и  в  последнее  время,  как  только  гостья  входит  в  квартиру,  бежит  навстречу:
-  А  что  вы  мне  привезли?

Бабушка  Таня  учит  внучку:
-  Так  нехорошо.  Что  же  ты  выпрашиваешь  себе  гостинец?  Так  ведут  себя  только  глупые  и  невоспитанные  дети.  Надо  подождать,  пока  бабушка  Катя  сама  тебя  угостит.  Поняла?

-  Да.  Я  больше  не  буду  спрашивать.

-  Вот  и  хорошо.  Ты  ведь  у  нас  умненькая  девочка.

И  действительно,  когда  в  очередной  раз  приехала  бабушка  Катя,  Алиночка  скромно  молчала.
Может  быть  поэтому  сёстры  увлеклись  своими  делами,  забыв  о  ребёнке.

Подождав  немного,  Алина  тоненьким  участливым  голосочком  спросила:
-  Бабушка  Катя,  у  вас  такие  сумки  большие!  Наверное  очень  тяжёлые?!  Что  вы  только  туда  положили?  И  как  их  несли?

-  Ой,  солнышко!  Я  ведь  совсем  забыла!  Там  ведь  гостинцы  для  тебя  -  спохватилась  бабушка  и  побежала  к  своим  сумкам.

Алиночка  спокойно  последовала  за  ней,  довольная  собой.

Это  ведь  только  глупые  и  невоспитанные  дети  спрашивают,  что  принесли  им  гости!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=856481
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 01.12.2019


Чья-то забытая память

ЧЬЯ-ТО  ЗАБЫТАЯ  ПАМЯТЬ...

В  хламе  старинного  дома,
Что  предназначен  на  слом,
Фото  людей  незнакомых
Мальчик  нашёл  под  столом.

Чинно,  на  стульчиках,  в  центре,
Смотрят  из  небытия
Старые  бабушка  с  дедом,
Рядом  —  большая  семья:

Девушки  в  платьях  нарядных,
Парни  в  смешных  сюртуках,
Три  пары  —  взрослых  и  важных
Держат  детей  на  руках.

Давнее,  давнее  фото!
В  рамочке  и  под  стеклом.
Видно,  забыл  его  кто-то
В  доме,  теперь  нежилом.

Нету  на  карточке  даты,
Знать,  девятнадцатый  век...
…  Только  пытливые  взгляды
Шлют  в  наше  время  привет...

….......................................
Просит  у  мамы  мальчишка
Старый  семейный  альбом,
И  рассказать,  кто  на  снимках
В  прошлом  был  запечатлён:

Прадед  на  карточке  старой  —  
Бравый  безусый  солдат  —  
В  битве  с  фашизмом  кровавой
Он  защитил  Сталинград.

Пра-бабушка  в  гимнастёрке,
С  шапкою  русых  волос,
Ей,  медсестричке  на  фронте,
Горя  хлебнуть  довелось.

Мамочка  в  фартушке  белом  —  
Здесь  ей  всего  лишь  семь  лет.
Папа  с  огромным  портфелем,
Рядом  —  торжественный  дед.

Несколько  свадебных  фото:
Белые  платья,  фата!
...Море...  На  отдыхе  кто-то...
Дача.  Пикник.  Красота!

Жизни  прошедшей  мгновенья...
Времени  фото-шаги...
…  Слышится  тихо  сквозь  время:
«Память  о  нас  сбереги...»
…........................................

Кто  же  на  найденном  фото
Смотрит  вдаль  сквозь  времена?
Вдруг  из  наследников  кто-то
Их  воскресит  имена?

Бережно  вытерев  раму,
Мальчик  в  альбом  положил
Чью-то  забытую  память...
Чью-то  ушедшую  жизнь  …

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=856309
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 29.11.2019


Станция Пятихатки (проза)

Синий  украинский  вечер  постепенно  вступает  в  свои  права.

Сначала  терпеливо  провожает  на  покой  Его  Величество  —  Солнце.
Медленно  и  незаметно  для  глаз  оно  опускается  к  горизонту  и  вот  уже  касается  его  черты  нижним  краем.  Горизонт  мягко  прогибается  под  теплом  и  тяжестью  светила,  потом  медленно  и  неуклонно  начинает  поглощать  сияющий  расплавленным  золотом  диск.  Вначале  чуть-чуть,  затем  больше  и  быстрей  втягивая  его  в  своё  чрево.
Вот  уже  только  небольшая  яркая  полосочка  выглядывает  из  надвигающейся  темноты,  посылая  в  небо  прощальное  зарево.  Но  через  минуту  и  она  исчезает,  и  только  высоко  в  небе  розовеют  пёрышки  облаков,  словно  прощальные  вздохи,  в  том  месте,  куда  ушло  Солнце.

Вечер  по-хозяйски  осматривается  вокруг  и,  словно  чудесный  волшебник,  ловким,  незаметным  движением  накидывает  на  небо  голубой  полог.
Затем,  словно  от  медленного  взмаха  волшебным  платочком,  полог  начинает  набирать  синеву  и  растворяться,  уступая  место  глубокой  чёрной  бездне  с  мириадами  сверкающих,  переливающихся  звёзд.

На  прощание,  устало  взмахнув  волшебной  палочкой,  вечер  включает  звуки:  монотонный  звон  цикад,  мелодичные  соловьиные  трели  и  настойчивый,  вопрошающий  зов  кукушки:  -  Ку-ку!?  Ку-ку!?  Ку-ку!?


Мы  с  подругой  и  одноклассницей  Милочкой  уже  считаем  себя  взрослыми  и  потому  не  хотим  вместе  с  малышами  сидеть  в  кустах  сирени,  слушать  сказки,  которые  не  раз  слышали  за  свою  «долгую»  12-летнюю  жизнь,  и  ожидать,  когда  мамы  начнут  сзывать  своих  чад:
-  Света!  Света!  Пора  домой!
-  Коля!  Саша!  Ану,  домой!  Ночь  на  дворе!  Сами  должны  знать,  что  спать  пора!

Мы  уже  большие,  нас  мамы  не  зовут,  нам  разрешено  гулять  до  десяти  часов  вечера.  И  мы  должны  самостоятельно  следить  за  временем,  не  опаздывать.
А  как  уследишь?  Часов  у  нас  нет.
Но  есть  много  других  признаков,  по  которым  можно  узнать  время.

Например,  танцы  в  городском  парке  начинаются  в  девять.
Можно  немного  постоять  возле  забора,  которым  ограждена  круглая  танцплощадка,  посмотреть,  как  танцуют  взрослые  девушки  и  парни,  и  направляться  по  домам.  Пока  дойдём,  уже  и  будет  вовремя.

Или  проследить  за  людьми,  выходящим  после  кино  из  клуба  железнодорожников.  Сеансы  начинаются  в  восемь  часов,  значит,  как  люди  станут  выходить,  так  и  нам  спешить  надо!

Но  лучше  всего  пойти  на  станцию!
Там,  над  дверью,  ведущей  в  здание  вокзала,  висят  большие  круглые  часы.  Они-то  показывают  точное  время!

Но  не  только,  и  не  столько  часы  привлекают  нас  на  вокзал.  Нет!
На  крупной  узловой  станции  Пятихатки  останавливаются  все  поезда,  идущие  во  Львов,  Киев,  Харьков,  Одессу,  Симферополь,  Днепропетровск,  и  другие  большие  города  огромной  страны  —  Советского  Союза!  Все  поезда,  даже  скорые,  «отдыхают»  на  нашей  станции  долго,  минут  двадцать,  и  дольше.  И  ходят  они  часто,  один  отправляется,  а  минут  через  десять  прибывает  другой.

И  вот,  не  спеша,  мы  идём  по  перрону.  Просто  гуляем.  Говорим  о  чём-то  своём  и  ждём.  Наконец,  включается  громкоговоритель  и  официальным  женским  голосом  сообщает:
-  Внимание!  Внимание!  Будьте  внимательны  и  осторожны!  Поезд  «Симферополь-Днепропетровск»  прибывает  на  второй  путь  северной  стороны  вокзала!  Стоянка  поезда  сорок  минут!

Повторив  сообщение  дважды,  громкоговоритель  отключается,  а  мы  останавливаемся  и  начинаем  вглядываться  в  темноту,  из  которой  должен  прибыть  поезд.  Наконец  где-то  вдали  появляется  чуть  заметная  точка  света.  Она  увеличивается,  набирает  яркость,  и  вот  уже  мощный  луч  паровозного  прожектора  радвигает  темноту  и  слепит  наши  глаза.
Усталый  паровоз,  начавший  торможение  ещё  на  подходе  к  станции,  быстро  выныривает  в  освещённое  пространство  перрона,  втягивая  за  собой  длинный  хвост  вагонов  с  ярко  светящимися  окнами.
Сначала  они,  мелькая,  проскакивают  мимо,  потом  бегут  тише,  тише,  и  наконец  останавливаются.  Проводники  открывают  двери,  привычным  движением  протирают  поручни,  а  за  ними,  вытянув  шеи,  толпятся  в  тамбурах  нетерпеливые  пассажиры,  высматривая  на  привокзальном  перроне  яркие  витрины  ларьков  и  прилавков,  где  можно  купить  что-то  съестное.  Наконец,  проводники  поднимают  вверх  площадки  в  тамбурах  и  пассажиры,  в  основном  мужчины,  одетые,  кто  в  спортивные  трико  и  майки,  кто  в  полосатые  пижамы,  кто  в  брюки  и  тенниски,  выскакивают  из  вагонов,  перепрыгивают  через  рельсы  первого  пути,  бегом  устремляются  на  перрон.
Возле  торговых  точек,  словно  водоворотики,  выстраиваются  нетерпеливые  очереди,  и  первые  покупатели  с  медленным  достоинством  отходят  с  бутылками  воды,  ситро  или  пива,  с  пирожками,  пачками  печенья,  булочками  или  конфетами  в  бумажных  кулёчках,  умело  скрученных  продавщицами  из  плотной  серо-коричневой  бумаги  или  даже  из  обрывка  газеты.  Спешить  некуда,  и  они  начинают  оглядываться  по  сторонам,  иногда  спрашивая:  -  А  что  это  за  станция?

Мы  с  Милочкой,  тоже  не  спеша,  идём  по  перрону.
Наши  взгляды  прикованы  к  освещённым  окнам  вагонов.  Вагоны  в  составе  разные:  в  начале  и  в  конце  —  общие.  Свет  в  их  окнах  тусклый,  людей  втиснуто  много.  Едут  они,  в  основном,  на  близкие  расстояния,  сидят  на  нижних  полках  кучно.  На  верхних  люди  лежат,  прямо  на  полке,  ни  матраса,  ни  простынки,  так  как  общие  вагоны  постелями  не  обеспечиваются.  Когда  людей  особенно  много,  то  и  на  вторых  полках  сидят,  и  их  ноги  висят  над  головами  сидящих  внизу.  Вот  уж,  точно  «как  селёдки  в  банке»!
В  плацкартных  вагонах  свободней,    каждый  пассажир  имеет  свою  полку.
Время  вечернее,  многие  сидят  возле  столиков  —  ужинают.

Мы  с  Милочкой  смотрим,  обмениваемся  впечатлениями:
-  Смотри,  наверное  семья.  Потому,  что  с  детьми.  Возвращаются  после  отдыха.  Наверное  с  моря,  все  загоревшие.

Идём  дальше.
В  середине  состава  купейные  вагоны.  Окна  ярко  освещены,  купе  рассчитаны  на  четверых.  Кто-то  лежит  на  полке,  часто  читая  книги  или  большие  журналы:  «Огонёк»,  «Смена»,  «Крокодил»,  кто-то  сидит  возле  столика.  Или  стоит  возле  окна,  если  купе  находятся  с  другой  стороны.
Мы  замечаем  и  обсуждаем:  то  красивую  женщину  в  ярком  халате,  то  молодую  влюблённую  пару,  то  толстого  дядьку  в  полосатой  семейной  пижаме.
Кто  они?  Откуда  и  куда  едут?  Где  работают?  Какие  у  них  семьи?
Мы  не  знаем,  и  никогда  не  узнаем  этого,  у  нас  свои  версии  о  каждом  из  этих  людей,  и  мы  строим  предположения,  рисуем  в  своём  воображении  загадочные,  необычайные  жизни  совершенно  незнакомых  людей  в  далёких  больших  городах,  где  есть  заводы  и  фабрики,  трамваи,  троллейбусы  и  метро,  большие  многоэтажные  дома,  и  ещё  много-много  чего,  неведомого  нам,  загадочного  и  привлекательного,  манящего  к  себе,  сулящего  сказочный  рай  в  нашей  будущей,  но  ещё  такой  далёкой,  взрослой  жизни.

Потому,  что  когда-то  и  мы  купим  билеты,  сядем  в  один  из  этих  замечательных  вагонов  и  он  увезёт  нас  в  чудесную  волшебную  даль.
Мы  совсем  не  думаем  о  том,  что  кому-то  надо  остаться  в  Пятихатках,  в  зелёном,  чистом  провинциальном  оазисе,  чтобы  здесь  продолжилась  жизнь.

Тем  временем  к  составу  уже  прицепили  свежий,  отдохнувший  паровоз,  уже  включился  громкоговоритель  и  официальный  женский  голос  объявляет:
-  Будьте  внимательны  и  осторожны!  Поезд  «Симферополь-Днепропетровск»  отправляется  со  второго  пути  северной  строны  вокзала!

Паровоз  громко  свистит,  дёргает  состав,  колёса  обречённо  вздрагивают,  передавая  от  первого  до  последнего  вагона  сигнал  о  начале  дальнейшего  движения,  и  поезд,  сначала  медленно,  а  потом  всё  быстрей  и  быстрей  спешит  в  другой  мир.
Мир,  в  который  когда-то  направимся  и  мы.

А  сейчас  спешим  домой,  потому  что  скоро  десять  часов  вечера.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=856075
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 27.11.2019


Герой

Святковий  день.  Над  річкою  місточок,
Він  аркою  вклонився  островам.
Тече,  тече  містком  людей  струмочок,
Багато  їх  в  той  день  гуляло  там,

Дивились,  як  біжить  ріка  підступна
Глибока,  небезпечна  і  стрімка,
Аж  раптом  хтось  кричить:  -  Рятуйте,  люди!
Побачивши  у  хвилях  юнака.

Спинився  натовп:  небезпека  близько,
Не  знають,  що  робити.  Чуда  ждуть.
Аж  раптом,  чоловік  -  шубовсть  у  річку!
Вдвох  з  юнаком  до  берега  пливуть,

Удвох  з  води  виходять.  Їх  стрічають,
Всіх  об’єднала  радість  в  одну  мить:
«Герой!  Герой!»  -  рятівника  качають!
А  він  чомусь  похмурий  і  мовчить.

Кореспонденти  десь  взялись  відразу...
А  думка  лиш  одна  в  рятівника:
«Герой  то  я  герой.  А  де  ж  зараза,
Яка  мене  штовхнула  із  містка  ?!»

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=855915
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 26.11.2019


Когда-нибудь…


Когда-нибудь  (поверьте  мне!)
Я  сяду  в  лодку  времени
И  поплыву  туда,
Где  ждут  меня  весенние
Конфетно-карусельные
Прошедшие  года.

За  тонкой  гранью  Времени
Получим  всё  по  вере  мы  —  
Не  надо  жить  во  зле!
Ведь  в  жизни  нет  случайного,
За  прегрешенья  давние
Мы  платим  на  Земле.

Есть  Рай!  Не  верьте  нытикам,
Что  мир  загробный  выдуман,
за  жизнью  жизни  нет...
Там  —  стёрты  неприятности,
Там  —  в  светлом  нимбе  памяти
Сияет  счастья  свет!

В  свой  звёздный  час  (поверьте  мне!)
Все  в  дивной  лодке  времени
Мы  приплывём  туда,
Где  тайны  открываются,
Где  верой  зажигается
Сверхновая  Звезда!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=855813
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 25.11.2019


Невісточка - 4 (проза)

4

У  нову  хату  ми  перейшли,  коли  я  вже  зовсім  освоїлася  в  першому  класі.  Хата  недалеко  від  школи,  красива,  з  великими  вікнами,  оздобленими  синіми,  як  волошки  в  житі,  нарядними  наличниками.  Вже  підключена  електроенергія,  а  ось    воду  треба  звідкілясь  носити.  

В  нашому  місті  в  той  час  не  було  вуличного  водогону,  тож  люди  копали  собі  колодязі  і  дозволяли  користуватися  ними  сусідам.  Найближчий  від  нас  був  далеченько.  У  дворі,  між  “казьоними”  будинками.

Ми  інколи  ходили  туди  з  мамою,  і  я  дивилась,  як  вона  відчиняла  ляду  в  великому  дерев'яному  щиті,  що  накривав  зверху  круглий  бетонний  отвір.  Я  з  цікавістю  заглядала  туди.  Бетонні  стіни  колодязя  тяглися  глибоко-глибоко  вниз,  до  води,  що  тьмяно  блищала,  слабо  відображуючи  денне  світло.  Мабуть,  його  яскраве  сліпуче  сяйво  зіщулювалося  і  губилося  на  шляху  в  такі  глибини.
З  боків  колодязя,  на  двох  міцних  опорах  закріплено  коловорот  з  ручкою.  Коли  її  крутиш,  то  і  коловорот  крутиться,  розмотуючи,  чи  намотуючи  на  себе  довгий  міцний  ланцюг,  з  прикріпленим  до  нього  відром.  
Мама  знімала  відро  з  ланцюгом  із  гачка,  що  був  всередині  колодязя,  і  воно  починало  тихо  гойдатися  над  отвором.      Коловорот      оживав,    і      починав      крутитися.
Крутився  дедалі  швидше,  швидше,  ланцюг  розмотувався,  а  мама  притримувала  його  рукою,  щоб  не  дуже  крутився,  щоб  відро  не  розбилося  об  воду,  і  щоб  не  лягло  поверх  неї,  а  плавно  занурилося  і  набралося  водою.  Залізна  важка  ручка  коловорота  аж  миготіла  перед  очима!  Не  дай  Бог  підставити  руку,  а  то  ще  й  голову!  Не  то  що  поранити,  і  вбити  може!

Тож,  мене  посилали  по  воду  не  до  колодязя,  а  у  шкільну  “кубову”.  Це  було  невеличке  службове  приміщення,  в  якому  стояли  швабри  з  розіп'ятими  на  них  для  сушіння  ганчірками,  відра,  і  інші  причандали  шкільних  прибиральниць.  Там  же  був  кран  і  раковина.  Я  ставила  в  неї  своє  відро,  відкривала  кран  і  чекала,  поки  набереться  води.  Мама  наказувала,  щоб  набирала  пів  відра.  Як  буде  мало,  краще  сходити  ще.

Зазвичай  в  кубовій  був  хтось  із  жінок-прибиральниць.  Всі  вони  зустрічали  мене  привітно,  бралися  допомогти.  Але  я  хотіла  все  зробити  сама.

-  Спасибі,  -  казала  їм,  -  я  вже  не  маленька,  вмію.

Одну  з  цих  жіночок,  тьотю  Катю,  я  боялася  і  не  любила.  Бо  тільки-но  при  ній  заходила  в  кубову,  як  вона  вигукувала:

-  О!  А  хто  це  прийшов!  Така  гарна  дівчинка!

Я  сердилася.  Невже  вона  не  бачить,  що  я  вже  не  маленька!?  Дужче  відкручувала  кран,  щоб  скоріше  набрати  води  і  піти  геть!  До  того  ж,  всі  ті  її  вигуки  здавалися  мені  нещирими,  улесливими,  навіть  насмішкуватими.  

А  тьотя  Катя  продовжувала:
-  А  в  мене  синок  є!  Трохи  старший  від  тебе.  Га-а-рний!  Ось,  підростеш,  і  будеш  моя  невісточка!  -  вона  підскакувала  до  мене,  намагаючись  обійняти,  полоскотати.  Все  це  мені  дуже  не  подобалося.  До  того  ж,  я    не  знала,  що  таке  “невісточка”.  Це  слово  нагадувало  мені  “нєвєста”  із  образливої  дитячої  дражнилки:  “Женіх  і  нєвєста,  коробочка  тєста!  Тєсто  засохло,  а  нєвєста  сдохла!”  Так  кричали  малі  пустуни,  коли  повз  них  йшли,  та  ще  й  “під  ручку”  які-небудь  старші  хлопець  і  дівчина.

Чого  ця  вредна  тьотя  Катя  називає  мене  “невісточка”?  І  до  чого  тут  її  синок,  якого  я  ніколи  не  бачила?  А  що,  як  оці  її  причитання  почують  мої  друзі  з  вулиці?  Ще  подумають,  що  і  я  “нєвєста”?    

Я  хапала  своє  відро,  і  бігом  тікала  від  тьоті  Каті.  А  вона  ловила  мене,  сміялась,  не  випускала  з  кубової,  обнімала  і  лоскотала.  Ну  що  тут  робити?

Згодом,  перед  тим,  як  зайти  в  кубову,  тихенько,  навшпиньки,  пробиралася  до  дверей,  заглядала,  і  якщо  тьотя  Катя  була  там,  тихенько  вибиралася  назад.  Ховалася  в  кущах  бузку  і  чекала,  поки  вона  звідтіля  піде.

  Якось  я  набирала  воду  в  пустій  кубовій.  Вже  майже  пів-відра  натекло,  як  раптом  в  дверях  “виросла”  тьотя  Катя.  Я  глянула,  і  перелякалася.  Що  робити?  Відступати  нікуди.  Зараз  вона  спіймає  мене  в  свої  обійми  і  буде  кричати,  що  я  “невісточка”!    Ось,  ще  хвилина,  і...

Недовго  думаючи,  я  схопила  відро  з  водою  і  щосили  хлюпнула  з  нього  на  тьотю  Катю.  Сама,  з  пустим  відром,  як  куля,  вилетіла  з  кубової  і  помчала  додому.

Назавтра  мама  з  татом  покликали  мене  в  зал.  Батько  сердито  зиркав  на  мене,  мама  була  чимось  дуже  збентежена.

-  Що  за  фокуси?  -  суворо  запитала  вона.  -  Чому  ти  облила  водою  прибиральницю  в  школі?

Я  мовчала.  Ясно,  що  тьотя  Катя  наскаржилася  батькам  на  мене.

-  Я  тебе  питаю!  -  тут  я  побачила  в  маминих  руках  хворостину.  Треба  було  захищатися!

-  Вона  сама,  -  тихо  прошепотіла  я.

-  Що,  сама?!  Це  ти,  ні  з  того,  ні  з  сього,  облила  жінку  водою!  Що  це  за  витівки?  І  не  соромно?  Ти  ж  дівчинка!  Про  себе  не  думаєш,  так  хоч  батька  не  сором.  Хіба  ми  так  тебе  виховували?

-  Вона  сама,  -  повторила  я,  збираючи  всю  свою  мужність,  щоб  признатися  мамі  і  таткові,  як  тьотя  Катя  мене  дражнила  і  ображала.  І  не  один  раз.

-  Що  сама?  -  хворостина  в  маминій  руці  поворушилася.

-  А  чого  вона  мене  обзиває!?

-  Обзиває?  Як?

Я  чесно  розповіла  все  те,  що  спонука́ло  мене  оборонятися  від  тьоті  Каті.  

Тато,  нічого  не  кажучи,  вийшов  з  кімнати,  але  я  помітила,  що  очі  в  нього  сміялися.

 А  мама  зламала  і  викинула  хворостину.

Кінець.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=855739
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 24.11.2019


Невісточка - 3 (проза)

3

Те,  що  діти  ходять  в  школу,    було  зрозумілим  і  звичним.  Мені  також  хотілося  ходити  в  школу,  сидіти  за  партою,  піднімати  руку,  писати  крейдою  на  дошці.  Кожного  дня  бачила,  як  діти  на  великій  перерві  граються  у  дворі:  хлопці  в  футбол  -  ганяють  старого  ризового  м'яча  з  прим'ятим  боком,  дівчата  -  в  “латку”,  а  як  є  м'ячик,  то  в  “вибивного”.  Шкільний  двір  величезний,  всім  місця  досить.

Одягнені  -  хто  як.  У  когось  і  старенька  одежа,  хоч  латана,  але  чистенька.  Книжки  більшість  дітей  носить  в  довгих  полотняних  торбинках,  пошитих  матерями  або  бабусями  із  чогось  старенького.

Аж  ось,  нарешті,  прийшов  час  і  мені  збиратися  в  школу.  Правда,  сім  років  виповниться  в  кінці  жовтня,  але  батьки  вирішили,  що  пора  навчатися.  І  букви  знаю,  і  читати  вмію,  і  в  арифметиці  щось  тямлю.  До  того  ж,  ростом  височенька.  То  і  не  варто  ще  рік  ждати,  краще  на  два  місяці  раніше  почати.

Першого  вересня  вранці,  мама  вдягла  мене  в  нове  темно-коричневе  плаття  -  “форму”.  Воно  було  довге,  широке,  рукави  мама  трохи  підкотила,  бо  й  пальців  не  видать.  В  дві  косички  вплела  широкі  білі  стрічки,  потім  згорнула  косички  бубликами  і  зав'язала  два  величезні  банти  на  голові.  На  ноги  -  білі  шкарпетки  і  величезні  коричневі  туфлі  -  на  виріст.  Мама  з  гордістю  підштовхнула  мене  до  дзеркала.  Я  підвела  очі...    

О,  Боже!  Що  за  опудало?!  Ні,  я  собі  зовсім  не  сподобалася!  Краще  б  якесь  легеньке  платтячко  і  сандалі.  Навіть  старенькі,  але  такі  звичні  і  зручні!

Але  це  ще  було  не  все!  Тато  урочисто  виніс  із  спальні  портфель,  який  недавно  купив  у  Дніпропетровську.  Я    глянула    на    нього  і  ледь    не    вмерла!
Величезний,  з  двома  замками,  світло-коричневий  портфель  одразу  видався  мені  недоречним  і  негарним.  

-  Дивись,  дивись!  -  вихваляв  тато.  Відмикав  замки  і  показував  три  відділення:  -  Ось,  тут  книжки,  тут  -  зошити,  а  тут,  -  він  задумався,  -  тут  олівці,  ручки  і  всякі  дрібнички.  Бачиш,  який  гарний!  Такого  нема  ні  в  кого!
 
Я  стояла  посеред  кімнати,  зібрана  в  школу,  з  новим  портфелем  в  руках.  Було  ніяково  і  страшно.  Здавалося,  все  відбувається  не  зі  мною.  Бо  мені  зовсім  не  хотілося  зараз  іти  в  школу,  в  клас,  в  якесь  нове,  невідоме  життя.

-  Доню,  іди,  іди!  Там  тебе  стріне  Марія  Іванівна,  твоя  вчителька,  -  говорила  мама.  -  Іди  сама,  а  я  зараз  зберуся  і  теж  прийду.

Я  вийшла  надвір.  Стояла  біля  ганку,  а  ноги  зовсім  не  хотіли  йти.  Обійшовши  будинок  з  другого  боку,  обережно  визирнула  з-за  рогу:  що  там  відбувається  на  шкільному  подвір'ї?  А  там  було  повно  дітвори.  Серед  них  виділялися  першокласники,  трохи  незграбні,  трохи  злякані.  Перших  класів  було  чотири:  від  першого  “А”  до  першого  “Г”.  Вчительки  збирали  своїх  школяриків,  знайомилися  з  ними,  ставили  попарно,  щоб  потім  повести  в  класні  кімнати.  Я  спостерігала,  стоячи  за  рогом  будинку,  і  ніяк  не  могла  наважитись  йти  до  Марії  Іванівни.  Ось  уже  мама  пройшла  через  шкільний  двір,  і  про  щось  схвильовано  говорить  з  вчителькою,  ось  вертається  назад.  А  я  боюся  вийти  серед  люди,  бо  чомусь  соромлюся.  І  свого  нового  плаття,  і  бантів,  і  білих  шкарпеток.  А  найбільше  соромлюся  свого  здоровенного  портфеля.  Краще  б  пошили  мені  торбинку,  як  у  більшості  дітей.

А  ще  мені  незатишно  від  того,  що  мій  тато  директор,  і  що  мене  знають  усі  вчителі.

-  Доню!  Чого  ж  ти  тут  стоїш?  -  це  підійшла  мама.-  Ледве  знайшла  тебе!  Ходімо  швидше,  зараз  починається  лінійка,  а  потім  Марія  Іванівна  поведе  вас  до  класу.  Тепер  ти  учениця,  повинна  ходити  в  школу  і  старанно  вчитись.  Ходімо.
Мама  бере  мене  за  руку  і  ми  разом  ідемо  через  величезний  шкільний  двір  до  мого  першого  “А”  класу.

Далі  буде

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=855591
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 23.11.2019


Невісточка - 2 (проза)

2

Багатьом  в  школі  цікаво  було  спостерігати  за  донькою  директора  і  вголос  ділитися  між  собою  думками  і  враженнями  про  мене.  Я  все  чула,  і  тому  з  раннього  дитинства  чітко  знала,  що  дуже  схожа  на  батька.  

Наша  школа  займала  два  двоповерхових  будинки,  зведених  з  міцної  червоної  цегли,  мабуть  ще  в  дев'ятнадцятому  столітті.  Тоді,  коли  прокладалася  залізниця,  і  серед  голого  степу  народжувалося  місто  П'ятихатки.  Таких  будинків  в  місті  декілька,  вони  і  зараз  служать  людям.  Чомусь  всі  називають  їх  “казьоними”.

В  кожній  кімнаті  школи  стояла  височенна  кругла  піч.  Коли  наступали  холоди,  печі  топили  ще  з  ночі,  бо  вранці  в  класах  було  уже  тепло  і  затишно.  Вугілля  заготовляли  зараньше,  часто  ще  влітку.  
 
Мабуть,  було  мені  років  зо  два,  бо  вже  вміла  розмовляти.  
Не  знаю,  з  якого  дива,  гралася  на  кучугурі  вугілля  “сємєчки”,  щойно  завезеного  і  висипаного  у  дворі.  Набирала  повні  жмені  блискучих  чорних  камінців,  підкидала  вгору  і  дивилася,  як  вони  сипляться  на  кучу  і  губляться  серед  таких  же,  а  потім  дивилася    на  вугільний  пил,  який  ще  деякий  час  висів  у  повітрі.  Від  тої  забавки  зробилася  чорна  з  голови  і  до  п'ят,  тільки  очі  блищали  допитливою  радістю.

Побачивши  мене  за  цим  заняттям,  дві  молоді  вчительки  зупинилися,  роздивляючись,  хто  це,  і  здивовано  вигукнули:

-  Боже!  На  кого  ж  ти  схожа?!

Я  була  дуже  зайнята,  якраз  набирала  в  жменю  вугілля.                    
Не  дивлячись  на  них,  спокійно  пояснила:
На  папу  посьоза.  На  папу.  Копія!

Далі  буде

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=855486
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 22.11.2019


Невісточка - 1 (проза)



1

Свого  раннього  дитинства  я  майже  не  пам'ятаю.  Іноді  спливають  перед  внутрішнім  зором  окремі  нечіткі  епізоди.  Скоріш  за  все,  так  яскраво  змогла  розказати  про  них  мама,  а  потім  ті  картинки  намалювала  моя  творча  уява.
 
Так  і  бачу:  весняне  сонечко  весело  блищить  в  чистій  небесній  блакиті,  молода  травичка  розстелилася  зеленими  килимками  то  там,  то  там,  на  шкільному  подвір'ї,  і  вже  де-не-де  всміхаються  до  сонечка  яскраво-жовті  кульбабки.

Наша  сім'я  живе  прямо  в  школі,  і  мій  батько  -  її  директор.  Тільки-но  закінчилась  війна,  кругом  розруха  і  нестатки.  Так  що  нам  пощастило:  аж  дві  кімнати  виділили  сім'ї  фронтовика.  Тимчасово,  поки  спроможеться  збудувати  свою  хату.

Я  маленька,  тільки-но  навчилася  ходити.  Дибаю  потихеньку,  падаю,  плачу.  Здається,  пройшло  вже  так  багато  часу,  як  мама,  подоївши  корову,  бігом  понесла  цеберку  з  молоком  в  квартиру.  Корова  припнута  до  кілка,  спокійно  щипає  травичку.  А  я  її  боюся.  Ще  б  пак!  Здоровенна,  з  великими  виряченими  очима,  міцними,  загнутими  вгору  рогами,  та  ще  й  махає  довжелезним  хвостом!  Треба  від  неї  скоріше  тікати  в  дім,  до  мами!

Спинаюся  на  ніжки,  роблю  кілька  кроків,  падаю,  далі  відстань  до  ганку  долаю  повзком.  Так  зручніше.  А  ганок  високий,  чотири  сходинки,  які  мені  ніяк  не  подолати.
 Вже  збираюся  заплакати,  щоб  мама  почула,  аж  раптом  щось  трохи  підіймає  мене  ззаду,  і  я  вже  на  другій  сходинці!  Сміюся,  радію  з  тої  нежданої  помочі.  І  тут  на  ганок  вибігає  переполохана  мама:  обличчя  бліде,  очі  круглі,  нажахані.  

Прожогом  кидається  до  мене,  хапає  на  руки,  пригортає  до  себе,  плаче  і  обмацує  з  усіх  боків.  Крізь  сльози  кричить:

-  Іди!  Іди!  Чого  дитину  рогами  чіпаєш!  У-у-у,  вредна  яка!  Будеш  в  сараї  стояти,  як  з  прив'язі  зриваєшся!  Іди,  іди  звідсіля!

Мама  плаче,  а  я  сміюся.  Мабуть  сподобалося,  як  корова  рогами  підсаджувала  на  ганок.

Корову  нам  видали  в  “Заготскоті”  замість  тої,  яку  подарував  мамі  її  батько  в  далекій  Сталінградській  області.  Там  воював  тато,  а  мама  працювала  слідчим  у    прокуратурі.  
Після  війни  батько  повіз  сім'ю  на  Дніпропетровщину,  а  корову  прийшлося  здати.  Мама  казала,  що  та  корова  була  мирна,  лагідна,  а  ця  норовиста.  Як  що  не  по  ній,  роги  наставляє.  
А  дитину,  бач,  легенько  на  ганок  підсаджувала.  
Може,  розуміла,  чого  я  хочу?

Далі  буде

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=855380
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 21.11.2019


Двойной обман

Просил  повеса  у  примерной  мамы,
Чтоб  разрешила  с  дочкой  погулять,
Всего-то  лишь  невинное  свиданье!
(Умел  шельмец  тот  женщин  убеждать).

-  Ах,  мамочка  прелестной  юной  феи!
Доверьте  мне  сокровище  своё,
В  кино,  потом  на  танцы  сходим  с  нею,
А  в  десять  вечера  я  приведу  её!

Уж  десять,  и  двенадцать,
и  час  ночи,
Мамаша  вся  на  нервах  и  в  слезах,
Звонок!
Бежит  взволнованная,  очень!
А  ухажёр  так  пьян,  что  ох!  И  ах!

-  Вот,  принимайте  дочь.  Сдержал  я  слово,
С  рук  в  руки  в  целости  вам  отдаю,
Мы  завтра  погуляем  с  нею  снова,
А  нынче,  мамочка,  гуд  бай,  адью!

-  Вы  —  гнусный  алкоголик  и  обманщик!
И  вам  грозит  тюремная  скамья!
Поскольку  обманули  меня  дважды:
Час  ночи  —  раз!
Два  —  эта  дочка  вовсе  не  моя!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=855179
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 19.11.2019


Кеба



Закінчила  ВУЗ  технічний  з  відзнакою  Ната,
І  на  завод  механічний  пішла  працювати.

Поглядають  на  дівчину  слюсарі  зі  стажем:
-  Інститута  закінчила!  Тепер  у  них  «старша»!

А  тут  агрегат  зібрати  ніяк  не  виходить,
Дівча  хоче  помагати,  навкруг  дядьків  ходить:

-  Чи  потрібна  допомога?  Я  креслення  знаю!
Може,  гвинтика  якого  десь  не  вистачає?

Спокій  для  роботи  треба,  слюсарі  моргають:
-  Дійсно,  -  кажуть,  -  трохи  «кеби»  тут  не  вистачає,

Біжи,  оформляй  папери  в  конторі  заводу,
Кілограмчик  тої  «кеби»  буде  нам  в  нагоді.

Не  дивлячись,  підписало  начальство  папери,
На  склад  Ната  поспішає  одержати  «кебу»!

Пожалів  дівчину  Федір,  побіг  переймати,
Каже:  -  Нато!  Треба  «кебу»  свою  власну  мати!
2010

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=854857
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 16.11.2019


Три конверти

Завалив  роботу  шеф,  написав  заяву,
І  наступнику  уже  передав  всі  справи  .

Наостанок  посміхнувсь,  підводить  до  сейфа:
«На  всяк  випадок,  отут  поради  в  конвертах».

Хазяйнує  новий  шеф.  Тільки  справи  скверні,
Зітхнув,  відчиняє  сейф,  відкрива  конверта,

В  нім  записочка  чудна:  -  «Нема  в  ділі  ладу?
Запевняй,  що  в  тім  вина  вчорашньої  влади».

Повірили,  залишили  далі  працювати,
Тільки  скоро  знадобилась  і  друга  порада.

У  конверті  номер  «два»  прочитав  «інструкцію»:
«Як  не  ладяться  діла  -  почни  реконструкцію».

Розвалив  все,  що  було.  Каже:  -  «Не  ті  форми,
Зараз  всюди  почнемо  робити  реформи!»

А  «реформи»  -  то  слова.
 Виробництво  ж  мертве.
Мабуть,  треба  відкривать    третього  конверта.

Набирає  хитрий  код  на  залізнім  сейфі,
Зараз  витягне  «джек-пот»  з  третього  конверта,

Аж  трясеться,  піт  з  чола  ніколи  утерти...
Ось  конверт!  
А  там  слова:
«Готуй  три  конверти»!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=854747
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 15.11.2019


Хіба ж знала…

Прийшла  із  базару  Ніла,  
заходить  у  хату,
Каже:  -  Дешево  купила
в  дядька  я  лопату,

Мабуть,  вкрав  десь  на  чарчину,  
чи  своїм  торгує,
Тож  сусідка,  чи  дружина  
хай  добро  вартує!

Пішла  Ніла  до  сараю  
поставить  лопату,
За  мить,  зблідла  забігає,  
кричить  на  всю  хату:

-  Ой!  Вночі  нас  обікрали!  
Й  соромно  сказати,
Що  купила  «на  халяву»
власну  я  лопату!

Продавав  той  дядько  п’яний
ще  й  відро  зелене.
Хіба  ж  знала,  що  украв  він
  оте  все  у  мене!!!
.        .        .        .        .        .        .        .        .        .
Від  злодійства,  добрі  люди,
доти  потерпати,
Доки  «на  халяву»  будем  
хоч  щось  купувати...
17.02.2012

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=854667
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 14.11.2019


Жіноча краса

Ой  краса,  краса  жіноча,
Хто  про  тебе  не  писав?
Чорні  брівки,  карі  очі,
Біле  личко,  і  коса!

Наші  бабці  від  природи
Те  що  мали  —  тим  жили,
А  сьогодні  примхи  моди
Зайвий  клопіт  додали:

Лиш  дівча  на  ніжки  сп’ялось    -
Моди,  фітнес,  макіяж,
«Пластику»  робити  стали,
Підганяють  під  «типаж».

На  дієтах  та  пілюлях,
Аж  кістками  торохтять,
Ходять,  мовби  на  ходулях,
Всі  «зірками»  хочуть  стать.

Де  змогли  і  скільки  «влізе»
Закачали  силікон,
Чи  то  Іра,  чи  Таїса?
Маспроект  —  один  фасон:

Губи  —  мовби  дві  сосиски,
Аж  не  може  розмовлять  !
Як  же  ними  пити,  Їсти,
Чоловіка  цілувать?

Ну  а  бюст?  Як  дві  подушки,
Кожна  кілограм  на  п’ять.
Декольте  вже  ледь  не  лусне,
Щоб  оту  «красу»  тримать!

Може  й  треба  в  вік  прогресу
Щось  міняти,  підправлять,
Та  при  цьому  треба  спершу
Розум  мать  і  міру  знать.

Не  збагну,  хоч  дуже  хочу:
То  потворство,  чи  краса?
Де  ж  ви,  брівки,  карі  очі,
Біле  личко  і  коса?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=854535
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 13.11.2019


Рижские зарисовки - 5 (проза)


ШЛЯПА

Одним  из  основных  достоинств  отпуска  было  счастье  купить  что-нибудь  оригинальное,  «дефицит»,  который  в  своём  родном  городке  трудно  «достать».  И  не  только  потому,  что  не  продают,  а  в  силу  занятости.  Ведь  всё  продаётся  именно  тогда,  когда  люди  на  работе.

Так  что,  несколько  дней  отпуска  Лариса  наметила  посвятить  поиску  «дефицитов»    в  рижских  магазинах.

-  Володя,  сегодня  походим  по  магазинам,  -  сообщила  она  мужу  утром.  Он  недовольно  поморщился,  но  возражать  не  стал.  Зачем  вести  бесполезные  споры?

Весь  день  ходили  по  узким  улочкам  старой  Риги,  заходя  во  все  открытые  двери,  над  которыми  красовались  вывески  на  непонятном  им  латвийском  языке.  Попадали  то  в  парикмахерскую,  то  в  мастерскую  по  ремонту  обуви,  то  в  какую-то  контору,  то  в  продовольственный  магазин.  Магазины  промтоваров  попадались  редко,  никаких  «дефицитов»  там  не  было.  
Лариса  уже  стала  покупать  всё,  что  нужно  в  хозяйстве,  хотя  его  можно  приобрести  и  дома.  Просто,  чтобы  не  ехать  назад  с  пустыми  руками.  Володя  уныло  шёл  рядом,  они  оба  тащили  в  руках  тяжеленные  сумки.

Вот,  кажется,  какой-то  интересный  магазинчик,  расположенный  на  нижнем  этаже  старого  дома,  почти  до  половины  вросшего  в  землю.

-  Зайдём?

Володя  обречённо  пожал  плечами,  а  Лариса  уже  спускалась  по  ступенькам  вниз.  Это  действительно,  был  магазинчик,  совсем  маленький.  
В  чистых  маленьких  окошках,  расположенных  под  самым  потолком,  мелькали  ноги  людей,  проходивших  по  улице.  Напротив  окон  -    длинный  прилавок,  за  ним,  вдоль  стены  высились  шкафы  с  фанерными  дверками.  
 И    ни    живой    души!

Вошедшие  удивлённо  осматривались  вокруг,  переговариваясь  шепотом,  и  уже  сделали  несколько  шагов  к  выходу,  решив  уйти.

В  это  время,  откуда-то  из  боковой  двери,  к  прилавку  вышла  женщина.  Она  вполне  соответствовала  и  этому  загадочному,  чистенькому  полуподвальному  магазинчику  и  старой  Риге  с  её  узкими  улочками  и  старинными  зданиями.  Приятное  интеллигентное  узкое  лицо,  внимательный  взгляд  серых  глаз,  вежливая,  исполненная  достоинства,  улыбка.  Волосы,  седые,  с  голубоватым  оттенком,  аккуратно  завитые,  и  сзади  собраны  в  пучок.  Строгое  платье  стального  цвета  с  кружевным  белым  воротничком.

Она  о  чём-то  спросила  на  латышском,  Лариса    смущённо  улыбнулась,  словно  извиняясь  в  том,  что  не  знает  языка.  Женщина  понимающе  кивнула  головой:

-  Молодые  люди  хотят  сдэлат  покупки?  Пожалуйста,  -  она  почему-то  смотрела  на  Володю.  -  Что  вы  хотитэ  купит?  На  зиму,  или  дэмисэзонную?  -  тут  уж  Володя  пожал  плечами,  не  понимая,  что  ему  предлагают.

 Женщина  внимательно  и  ласково  осмотрела  его  и  воскликнула:

-  О!  Я  знаю,  что  вам  подойдот!  Сэчас,  одну  мынуточку!  -  откуда-то  из-под  прилавка  достала  скамеечку,  встав  на  неё,  открыла  верхний  ящик  шкафа  и  достала  оттуда  большую  круглую  картонную  коробку:

-  Вот,  помэряйтэ,  молодой  чэловэк.  Это  должно  вам  подойты,  -  говорила  она,  доставая  из  коробки  фетровую  шляпу.  -  Мэряйте,  мэряйте.  Вот  зэркало.  Вам  удобно?  Подождыте,  я  сэчас  повэрну  к  свэту,  чтобы  вы  хорошо  рассмотрэли,  -  она  повернула  зеркало  и,  приподнявшись  на  носочки,  пыталась  одеть  шляпу  на  голову  Володи.  
Он  поставил  на  пол  сумки,  поправил  шляпу,  глядя  в  зеркало.

Лариса  уже  хотела  было  сказать,  что  зашли  сюда  случайно,  что  шляпу  покупать  не  собирались,  дома  у  Володи  есть  две,  одна  совсем  новая,  но  женщина  её  опередила:

-  Нэт.  Это  совсэм  нэ  то.  Вам  надо  поля  поуже,  тогда  лицо  будэт  выразытелнэе.    

Она  снова  передвинула  скамеечку  и,  достав  другую  шляпу,  протянула  Володе:

-  Мэряйте,  мэряйте,  -  сама  осторожно,  держась  за  прилавок,  переступила  со  скамейки  на  пол.

Сколько  же  ей  лет?  -  подумала  Лариса.  -  Наверное,  уже  давно  на  пенсии.

А  женщина  рассматривала  Володю,  склоняя  голову  то  влево,  то  вправо,  и  делая  осторожный  маленький  шажок,  то  назад,  то  вперёд.

-  Нэт.  Это  тоже  нэ  то.  Подождытэ.  Я  сэчас  прынэсу  со  склада  то,  что  вам  нужно.

Она  вышла  в  боковую  дверь,  а  Володя  с  Ларисой  вопросительно  смотрели  друг  на  друга.  Что  делать?  Уйти?  Неудобно.  Надо  просто  отказаться,  объяснить,  что  зашли  в  магазин  случайно,  что  если  бы  вывеска  была  по  русски...

В  это  время  женщина  вернулась,  сияя  счастливой,  доброжелательной  улыбкой:

-  Вот!  Вот!  Я  знала,  что  найду!  Вот  это  вам  подойдот.  И  размэр,  и  цвэт,  и  форма.  Это  ваша  шляпа!

Володя  одел  шляпу,  которая  мало  чем  отличалась  от  предыдущих,  а  женщина  ещё  больше  заулыбалась  довольная  тем,  что  смогла  угодить  покупателю.

Лариса  молча  отсчитала  деньги.

Ну  не  могли  они  уйти,  ничего  не  купив!

Выйдя  из  магазина  с  большущей  коробкой,  которую  Володя  привязал  к  своей  сумке,  взглянули  друг  на  друга  и  рассмеялись.

Ничего,  что  неизвестно  как,  будут  тащить  эту  коробку  домой,  стараясь  не  помять:  в  городском  транспорте,  а  потом  в  электричке  в  Дубулты,  а  потом  на  обратном  пути  домой,    с  пересадкой  в  Москве,  а  там  на  метро,  с  одного  вокзала  на  другой.

Ничего!

Вот  оно,  европейское  обслуживание!

Купили  ненужную  вещь,  а  на  душе  приятно...

Конец

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=854394
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 12.11.2019


Рижские зарисовки -4 (проза)

ЦЕРКОВНАЯ    МЫШЬ

На  следующий  день  решили  посетить  Домский  собор.  Там  сохранился  орган,  в  сопровождении  которого,  в  определённые  дни,  выступала  хоровая  капелла  мальчиков.  Днём  собор  был  музеем.

Купив  билеты,  с  замиранием  сердца  вошли  в  высокое,  гулкое  помещение.  Было  торжественно,  но  как-то  пусто,  неуютно.  Экскурсовод  что-то  рассказывал  о  цветных  витражах,  а  Лариса  осматривала  орган.  Он  был  установлен  высоко  на  балконе.  В  центре  собора  стояли  лавочки  для  слушателей.

Ничего  себе,  инструмент!  Целое  сооружение.  Даже  не  верится,  что  на  нём  играет  один  человек.  Несколько  рядов  ручной  клавиатуры,  а  ещё  и  ножная.  И  много,  много  труб  и  трубочек,  разного  диаметра  и  разной  высоты.  В  них-то  и  жили  звуки  музыки,  которые  пробуждались  и  завораживали  слушателей,  когда  к    клавиатуре  прикасался  умелый  музыкант.

 Наверное,  искусству  игры  на  таком  инструменте  научиться  непросто.      И  это  ещё  не  самый  большой  орган!
Бывают  и  больше.

А  экскурсовод  приглашал  пройти  в  уголок  здания  к  кованой  металлической  решетке.

-  Смотрите,  -  указал  рукой  на  верхний  переплёт  решётки.  

Лариса  присмотрелась.  Мышь!  На  решётке  сидела  мышь!

-  Не  бойтесь,  -  улыбнулся  экскурсовод,  -  она  не  живая,  она  чугунная.

Все  недоуменно  переглянулись.  Как  это?  В  Домском  соборе  кованая  мышь?

-  Об  этой  мыши  рассказывают  такую  легенду:  
Строителям  собора  обещали  заплатить  за  работу  определённую  сумму  денег.  Но  когда  пришло  время  рассчитываться,  деньги  отдали  не  все,  объяснив,  что  больше  нет.  И  тогда  строители  выковали  и  закрепили  на  решётку  эту  мышь.

   Таким  образом  они  хотели  сказать,  что  казна  такая  же  бедная,  как  церковная  мышь.

Продолжение  следует:

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=854318
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 11.11.2019


Рижские зарисовки -3 (проза)

«СВАДЕБНЫЙ    ПОДАРОК»

На  следующий  день  решили  осмотреть  собор  Петра  и  Павла,  который  в  то  время  восстанавливался,  но  не  как  храм,  а  как  экскурсионный  объект.  Денег  на  реставрацию  не  хватало,  поэтому  кто-то  «сверху»  принял  умное  решение  -  зарабатывать  на  экскурсиях.

Уже  восстановили  купол,  который  вместе  со  шпилем  достигал  123  метров  высоты,  внутри  установили  лифт,  поднимающий  экскурсантов  на  смотровые  площадки.  
Этим  лифтом  группа    поднялась  на  первую  смотровую  площадку.
День  был  сумрачный,  прохладный  и  ветреный.  
Выйдя  из  кабины  лифта,  Лариса  осторожно,  мелкими  шажками,  подошла  к  парапету,  взглянула  вниз  с  высоты  птичьего  полёта.  Вдали  серой  лентой  виднелась  Даугава,  всё  остальное  пространство  -  крыши,  крыши,  крыши.  В  центре  старой  Риги  черепичные,  дальше  виднелась  однообразная  застройка  домами  типовых  проектов.

Порывы  сильного  сырого  ветра  разметали  во  все  стороны  причёску,  волосы  лезли  в  глаза,  мешали  смотреть,  но  поправить  их  Лариса  не  могла.  Она  двумя  руками  крепко  охватила  толстую  железную  трубу  ограждения  площадки  и  боялась  от  неё  оторваться.  Казалось,  что  вся  огромная  башня  качается  во  все  стороны,  что  все  её  конструкции  настолько  хлипкие  и  неустойчивые,  что    следующего  порыва  ветра  уже  не  выдержат.

Услышав  команду  возвращаться,  первая  вскочила  в  лифт,  и  только  выйдя  из  него  внизу,  вздохнула  с  облегчением.

А  экскурсовод  уже  предлагал  желающим  за  дополнительную  плату  осмотреть  древнее  захоронение:
-  Честь  быть  похороненным  внутри  собора  оказывалась  только  знатным  и  богатым  людям,  -  рассказывал  он.  -  Место  стоило  очень  дорого.  Чтобы    было  понятнее,  скажу:  особым  подарком  жениха  своей  невесте  на  свадьбе,  было  место  для  могилы  в  соборе  Петра  и  Павла.

 -  Ничего  себе,  подарок,  -  поёжилась  Лариса,  представив  себя  в  роли  невесты,  которой  в  самый  торжественный  день  дарят  место  для  захоронения.

Тем  временем  подошли  к  огороженному  входу  в  раскопанную  могилу  -  туда  вела  винтовая  лесенка.  Лариса  в  числе  первых  смело  спустилась  вниз.
Тусклый  свет  электрических  лампочек  освещал  полуистлевшие  останки  женщины,  лежавшей  в  полуистлевшем  деревянном  гробу,  с  которого  сняли  крышку.  Вот  и  все,  что  осталось  от  богатой,  и  наверное,  молодой  женщины,  останки  которой  прикрывало  сохранившееся  местами  белое  одеяние.
 -  Похоже  на  свадебное  платье,  -  подумала  Лариса.
Кто  эта  женщина,  неизвестно.  Так  сказал  экскурсовод.

Продолжение  следует

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=854201
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 10.11.2019


Рижские зарисовки - 2 (проза)

РЫЦАРСКИЙ    ЗАМОК

Вволю  нагулявшись  по  старому  городу,  решили  съездить  на  экскурсию  в  Сигулду,  осмотреть  старый  рыцарский  замок  тринадцатого  века.
Лариса  устала  и  думала,  что  удастся  немного  подремать  в  автобусе.  Но  не  тут-то  было!  Экскурсовод,  красивая,  элегантная  женщина,  лет  сорока,  всю  дорогу  рассказывала  о  местах,  через  которые  они  ехали:
-  Посмотрите  влево,  -  приятным  голосом,  негромко,  но  так,  что  было  слышно  всем,  говорила  она:  -  Сейчас  мы  едем  вдоль  реки,  о  которой  существует  такая  легенда:

   Жили  две  сестрички.  И  решили  они  побежать  к  морю,  посмотреть,  какое  оно.  Бежали,  бежали,  до  самой  ночи.  Когда  стало  совсем  темно,  старшая  сказала:  -  Здесь  мы  остановимся,  отдохнём,  поспим,  а  утром  побежим,  и  наверное  уже  добежим,  увидим  море.

Меньшая  сестричка  проснулась  среди  ночи,  и    решила  сама  узнать  дорогу  к  морю  и  вернуться.  Бежала,  бежала,  пока  заблудилась.  Она  испугалась  и  начала  в  темноте  метаться  то  налево,  то  направо.

Проснувшись  утром  и  не  обнаружив  младшей,  старшая  кинулась  её  искать.  Она  тоже  бежала  то  направо,  то  налево,  но  сестры  не  было.  И  тут  увидела  человека  и  спросила,  не  видел  ли  он  её  сестричку.  А  это  был  не  человек,  а  чёрт,  он  указал  противоположное    направление,    и  она  побежала  назад.
Пробежав  несколько  километров  и  убедившись,  что  её  обманули,  речка  повернула  и  побежала  к  морю.

А  за  то,  что  человек  (как  она  думала),  обманул  её,  пообещала  мстить  людям:  забирать  себе  каждого  третьего  купальщика.

Все  завороженно  слушали.
-  И  действительно,  -  продолжила  экскурсовод,-  речка  извилистая,  в  нескольких  местах  её  течение  поворачивает  в  обратную  сторону.  И  кроме  того,  очень  коварная.  Если  на  других  реках  в  опасных  местах  ставят  знак  «Купаться  нельзя»,  то  на  этой  есть  несколько  знаков  «Купаться  можно».  И  больше  нигде  купаться  нельзя,  так  как  река  имеет  двойное,  и  даже  тройное  дно.  Человек  видит  песочек,  но  ступив  на  него,  проваливается  в  бездну,  и  уже  никто  никогда  его  не  найдёт.

Автобус  ехал  дальше,  экскурсовод  снова  рассказывала  очередную  легенду:  то  о  мельнике  и  чёрте,  то  о  белых  и  жёлтых  лилиях.  Ларисе  совсем    расхотелось  спать,  так  бы  слушала,  и  слушала.

Наконец,  приехали  к  рыцарскому  замку.  Издали  видна  высокая  круглая  башня.  Дорога,  с  обеих  сторон  заросшая  лесом,  ведёт  к  старинному,  когда-то  неприступному,  валу.  Сейчас  он  уже  не  кажется  неприступным,  осел,  почти  развалился,  порос  деревцами,  мхом,  кустарниками.  Когда-то  вокруг  него  был    глубокий  ров,  наполненный  водой,  но  сейчас  о  нём  уже  ничего  не  напоминало.

Через  арку  старинных  ворот  экскурсанты  вошли  в  большой  круглый  двор  замка  с  немногими  сохранившимися  хозяйственными  постройками,  где  когда-то  жили  и  работали  слуги  и  воины.  Сам  замок  не  сохранился,  сгорел.  Особый  интерес  вызывала  большая  сторожевая  башня.  Желающих  пригласили  зайти  внутрь.  Поражали  стены  двухметровой  толщины,  выложенные  из  красного  обожжённого  кирпича.  Справа,  примыкая  к  стене,  поднималась  вверх  узкая  лестница,  тоже  выложенная  из  кирпича.
Лариса  поднималась  по  истёртым  каменным  ступеням,  и  словно  впитывала  в  себя  всё,  что  видела  вокруг,  слушая  звучащий  приятным  аккомпанементом  к  этой  экзотической  старине  рассказ  экскурсовода:

-  Видите  вот  эти  отверстия  в  стене?  Это  смотровые  окна.  Вначале  они  широкие,  а  дальше  суживаются  до  щели.  Расположиться  в  этих  нишах  можно  только  лёжа.  Сюда  забирался  воин,  он  мог  видеть  противника,  и  мог  стрелять,  обороняться  при  нападении.  Смотровые  окна,  если  смотреть  на  башню  снаружи,    расположены  на  неодинаковой  высоте  от  земли.  Это  потому,  что  сделаны  вдоль  лестницы.

Лариса  поднималась,  и  поднималась  по  лестнице,  пока  не  вышла  на  круговую  площадку,  расположенную  словно  балкон,  внутри  башни.  Вдоль  неё,  по  окружности  стены,  тоже  были  смотровые  окна.
-  С  этой  площадки,  -  рассказывала  экскурсовод,  -  постоянно  велось  наблюдение,  не  движется  ли  вражеское  войско?  Если  враги  подступали  близко,  и  была  опасность,  что  захватят  замок,  все  жители  прятались  в  этой  башне.  Вот  здесь,  -  она  указала  рукой  на  круглое  отверстие  за  парапетом  внутренних  балконов,  диаметром  метров  пять,  зияющее  многометровой  глубиной  до  самого  пола  башни,  -  здесь  настилали  брёвна,  доски,  и  делали  помост,  где  и  размещались  люди.  В  башне  всегда  был  запас  воды  и  еды,  так  как  враги  могли  напасть  неожиданно.  Местность  здесь  лесистая,  и  заметить  их  было  трудно.

Лариса  поёжилась,  представив  себя  в  этой  башне,  окружённой  врагами.
 Да,  нелегко  жилось  людям  в  то  время.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=854094
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 09.11.2019


Рижские зарисовки-1 (проза)

Наконец-то,  отпуск!  Не  надо  вставать  рано-утром  и  спешить,  спешить,  спешить!
Утром  каждая  минутка  на  счету,  потому  что  без  пяти  восемь  Лариса  должна  быть  на  своём  рабочем  месте.  И  ни  минутой  позже,  так  как  заводская  проходная  строго  фиксировала  своевременность  прихода  на  работу.  Опоздавших  ждало  наказание.
Проходная  не  признавала  ничего:  ни  если  ребёнок  закапризничал  или  приболел,  и  потому  позже  на  несколько  минут  повели  его  в  детсад,  ни  если  троллейбус  вовремя  не  пришёл,  ни  если  по  пути  на  работу  сломался  каблук,  или  новые  туфли  жмут.  Никаких  «если»!  С  восьми  и  до  семнадцати  ты  должна  быть  на  работе!
Отпуск  ценен  был  тем,  что  давал  полную  свободу  действий:  иди,  куда  хочешь,  делай,  что  хочешь.  И  даже  спи  до  обеда,  если  хочешь.
Отпуск  заменял  «должна»  на  «хочу».
Ждать  его  приходилось  целый  год,  и  потому  использовать  надо  с  наибольшей  пользой.  Вот  Лариса  и  старалась  куда-нибудь  съездить,  «мир  посмотреть».

В  этом,  году  решили  всей  семьёй  поехать  в  Латвию.  Там,  в  Юрмале,  живёт  двоюродная  сестра  мужа,  уже  не  раз  приглашала  в  гости.

Рига  встретила  приветливо,  но  холодно.  Утреннее  солнышко  не  могло  превозмочь  остроты  и  свежести  прохладного  воздуха.  Лариса  поёжилась.  Казалось,  что  даже  лёгкий  морозец  вдруг  залетел  сюда,  несмотря  на  самый  разгар  лета.

Электричка  быстро  бежала,  сначала  по  городу,  но  вскоре,  оставив  позади  полноводную  Даугаву,  заспешила  мимо  лугов,  радующих  глаза  по-весеннему  яркой  зеленью,    мимо  живописных,  совсем  не  похожих  на  украинские,  селений  и  дачных  посёлков.  Дачные  участки  совсем  маленькие,  может  сотка-полторы,  с  деревянными  времянками,  в  которых  можно,  разве  что,  укрыться  от  дождя,    с  деревянными  лавочками  рядом.
И  никаких  огурцов,  помидоров,  картошки!  Только  цветы,  цветы,  цветы.

Наконец,  станция  Дубулты!  Встретили  родственники.  Оказалось,  что  жили  они  совсем  рядом  с  морем.
Когда  ехали,  думали  позагорать,  покупаться  на  Рижском  взморье.  
На  следующий  день  пошли  на  пляж.  Но  яркое  солнышко  не  могло  пересилить  ледяных  касаний  ветра,  который  гнал  к  берегу  мелкие,  дрожащие  от  холода  волны.  Не  спасали  и  росшие  недалеко  от  берега  кустики.
 Так  что  о  купании  и  загорании  не  могло  быть  и  речи.

Но  недаром  говорится,  что  и  в  плохом  есть  что-то  хорошее.  Вместо  отдыха  на  море,  решили  познакомиться  с  Ригой.  А  там  есть  что  посмотреть!
С  удивлением  рассматривали  старинные  здания,  плотно  выстроившиеся  по  обе  стороны  узеньких  улочек,  вымощенных  брусчаткой.
Неужели  эта  брусчатка  положена  давным-давно,  может,  в  1201  году,  когда  была  основана  Рига?
За  несколько  столетий  камни  отполировались,  вытерлись,  стали  ровными  и  гладкими.
(Продолжение  следует)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=854013
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 08.11.2019


Мир румяных закатов

Далеко-далеко,
         в  мир  румяных  закатов,
Нашу  юность  беспечную
         ветер  унёс
В  том,  таком  незабвенном
         весеннем  «когда-то»
Я  тебя  буду  ждать
         край  села  у  берёз

Ты  почувствуешь  сердца
         щемящие  стуки,
Ход  времён  нарушая,
         вернёшься  назад,
Как  в  далёком  «когда-то»
         протянешь  мне  руки,
Поведёшь  в  молодой
         расцветающий  сад.

Сердцем  к  сердцу  прильнув,
         растворимся  друг  в  друге,
И  утонем  в  пьянящем
         блаженстве  любви,
А  седая,  как  мать,  Вечность  —
         снова  по  кругу
Воскресит  нам  восход
         благодатной  зари.

Унесёмся  на  крыльях
         румяных  закатов
В  ароматный  эфир
         романтических  грёз...
…  Там,  в  таком  незабвенном,
         весеннем  «когда-то»,
Ждёт  любовь  нас  вдвоём,
         край  села  у  берёз...


адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=853909
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 07.11.2019


Милая соседка

Зина,  моя  милая  соседка,
С  искреннею,  доброю  душой,
Даже  летом  видимся  мы  редко,
Дачные  дома  пусты  зимой,

А  весною  всем  нам  не  до  скуки:
Только  успевай,  что  сей,  сади,
Если  не  приложишь  силы,  руки,
Ничего  не  вырастет.  Не  жди!

А  года  летят,  как  сани  с  горки,
Вот  и  внучку  замуж  отдала,
Всякое  бывало:  сладко,  горько,
Жизнь,  как  зебра.  Не  всегда  бела.

Главное  сейчас  -  две  внучки,  дети,
Чтоб  царил  в  их  жизнях  мир,  покой,
Так  устроено  на  белом  свете  -
Некогда  заняться  нам  собой.

К  Зине  едут  все:  и  сын,  и  дочка,
Вся  о  ней  заботится  родня.
Ей  же  не  сидится  ни  часочка,
Не  стоит  без  дела  у  плетня,

Всё  хлопочет,  вся  в  трудах,  заботах,
В  доме  блеск,  и  чистый  огород,
Поливает,  полет,  моет  что-то
Дело  для  себя  всегда  найдёт!

Хоть  и  видимся  мы  с  нею  редко,
Знаю:  друг  надёжный  есть,  большой
Это  Зина  -  милая  соседка,
С  искреннею,  доброю  душой.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=853841
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 06.11.2019


Турботи осені


По  парку  тихо  ходить  осінь,
Опалим  листям  шарудить,
Берізкам  розплітає  коси,
Фарбує  небо  у  блакить.

Під  ранок  відчиняє  браму,
Зове  на  поміч  морозець,
Холодну  білину  туману,
Легенький  свіжий  вітерець.

Вдень  відчиняє  всі  віконця
Для  життєдайного  тепла,
Щоб  із  промінчиком  від  сонця
Рослинка  кожна  в  сон  пішла,

Щоб  пам'ять  їхні  душі  гріла,
Коли  зимової  пори
Сніг,    холод  принесуть  на  крилах
Північні  крижані  вітри.

Наводить  всюди  лад  хазяйка,
Працює  ревно  вдень,  вночі,
Бо  скоро  треба  їй  від  парку
Зимі  віддати  всі  ключі.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=853717
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 05.11.2019


Фредя (проза)



На  роботі  видали  премію  працівникам,  що  приймали  участь  в  освоєнні  нової  техніки.  Серед  них  були  я  і  Ліза,  з  якою  познайомилися  недавно.  Вона  поступила  на  завод  пізніше,  і  між  нами  виникли  доброзичливі  стосунки.

Відомості  на  премію  необхідно  терміново  закрити,  а  Лізи  на  роботі  не  було,  захворіла.  Тож,  комусь  треба  їхати  до  неї  з  грошима  і  відомістю.  Недовго  думаючи,  взяла  цю  місію  на  себе.

Перше,  що  почула,  натиснувши  на  кнопку  дзвінка,  були  незрозумілі  хриплі  басові  звуки:  
-  Г-г-г-р-р-р-ах!  Г-г-г-р-р-р-ах!

Двері  відчинилися,  у  вузьку  щілину  висунулася  величезна  собача  морда  з  налитими  кров'ю  очима  і  розкритою  пащекою,  з  якої  звисала  слина:
-  Г-г-г-р-р-р-ах!-  прохрипів  величезний  дог,  якого  Ліза  з  усієї  сили  відтягувала  від  дверей.  Побачивши  мене,  здивовано  промовила:.  
-  Заходь,  заходь!  Не  бійся.  Це  Фредя,  він  добрий.  Не  бійся,  заходь!
Я  обережно  прослизнула  в  щілину  ледь  прочинених  дверей,  Ліза  зразу  щільно  закрила  їх  і  замкнула  на  замок:
-  Щоб  Фредя  не  вискочив.  Він  ще  маленький,  а  гуляти  любить!  Тільки  виводити  треба  на  поводку,  бо  вже  декілька  разів  розшукували.  А  це  навчився  сам  двері  лапою  відчиняти.  Так,  Фредю?
Пес  замахав  хвостом  і  став  на  задні  лапи,  передні  поклав  Лізі  на  плечі.  Він  був  врівень  з  нею,  жінкою  вище  середнього  зросту.  “Який  же  він  буде,  коли  виросте?”-  чомусь  подумала  я.
-  Проходь,  проходь  до  зали,  -  запрошувала  хазяйка.  -  Я  зараз  прийду,  саме  борщ  доварюю.
Я  пройшла  в  залу,  обережно  присіла  на  краєчок  крісла.  Через  кілька  хвилин  зайшла  Ліза,  слідом  забіг  Фредя  і  уставився  на  мене  недобрим  поглядом.  
-  Встань!  Встань!  -  дзвінко  вигукнула  вона.  -  Швиденько  вставай,  бо  це  Фредине  крісло!
Перелякано  підхопилася,  а  хазяйка  вже  підставляла  стільця.  Я  витягла  з  сумки  відомість  і  гроші:
-  Ось,  твоя  премія.  -    Розпишись,  будь  ласка.
-  Ой,  спасибі!  То  це  ти  спеціально  їхала?  Я  тобі  дуже  вдячна!  Це  ж  тобі  прийшлося  в  інший  бік  від  свого  дому  їхати?!  Спасибі,  -  вона  простягла  мені  відомість,  в    якій  щойно    розписалася:  -  Це  ж  ти  з    роботи?  То  зараз  я  пригощу  тебе  свіженьким  борщем!  Сідай,  зараз  принесу!
-  Не  треба,  я  не  голодна,  -  намагалася  відмовитись,  але  Ліза,  не  слухаючи,  побігла  до  кухні.  Фредя  вмостився  в  кріслі  і  не  зводив  з  мене  погляду.  Я  заклякла  на  стільці,  боячись  ненароком  глянути  в  його  сторожкі,  налиті  кров'ю  очі.  Знечів'я  оглядала  кімнату.
Старенькі  різнокаліберні  меблі,  на  підлозі  нічого  не  постелено,  стіл  виблискує  тьмяною,  вже  де-не-де  потрісканою,  поліровкою.
 Ліза  забігла  до  кімнати,  поставила  на  стіл  повну  тарілку  свіжих  млинців:  
-  Пригощайся.  Зараз  борщику  принесу.
-  Добре,  -  здалась  я,  дивлячись  на  апетитні  рум'яні  млинці,  і  думаючи  про  те,  що  змалку  люблю  гаряченький,  щойно  зварений  борщ:  ароматний,  прозорий,  де  кожний  овоч  ще  не  втратив  свого  запаху.
-  Мені  б  руки  сполоснути.
-  Будь  ласка,  проходь  у  ванну.  Там  мило,  рушник.  Почувайся,  як  вдома.
Вимивши  руки,  я  попрямувала  до  кухні,  бо  зовсім  не  хотілося  зоставатися  наодинці  з  Фредею.
-  А  я  ось  борщик  несу.  Ходімо,  -  разом  з  Лізою,  яка  обережно  несла  повну  вщент  велику  тарілку  борщу,  зайшли  в  залу.  Фредя  гуляв  по  кімнаті.  Ліза  поставила  тарілку  на  стіл,  здивовано  глянула  на  мене:
-  Це  ти  млинці  з'їла?  
-  Ні.  Навіть  не  пробувала.
-  А  де  ж  вони  поділися?  -  вона  недовірливо  дивилася  то  на  мене,  то  на  порожню,  чистісіньку,  тарілку
-  Ні,  -  виправдовувалась  я,  уже  жалкуючи  з  того,  що  зголосилася  покуштувати  свіженького  борщу.
-  Невже  це  Фредя?!  -  розгублено  промовила  Ліза,  з  сумнівом  розглядаючи  чисту,  мабуть  аж  вилизану,  тарілку.
Мені  зовсім  розхотілося    їсти,  з  сумом  думалося,  що  треба  було  просто    віддати  премію  і  зразу  йти.
-  Чого  ти  не  їси?  Не  подобається?  -  заохочувала  Ліза.
-  Зараз,  зараз,  -  я  примусила  себе  проковтнути  кілька  ложок  борщу,  бо  не  хотілося  образити  хазяйку.  В  цей  час  щось  голосно  задзюркотіло.  Ліза  охнула,  кинулася  з  кімнати,  через  мить  повернулася  з  ганчіркою.  Фредя  спокійно  переступив  через  величезну  калюжу,  яку  щойно  надзюрив  посеред  зали,  і  попрямував  до  столу.  Сівши  навпроти  мене,  поклав  голову  на  стіл  і  застиг  в  очікуванні.  Ліза  заходилася  витирати  підлогу:
-  Ой,  Фредю,  фу!  І  не  соромно?  Ти  вже  майже  дорослий  хлопчик,  хіба  так  можна?  -  лагідно  промовляла  до  собаки.  Потім  звернулася  до  мене:
-  Не  звертай  уваги.  Він  ще  маленький,  це  порода  така.  Наче  вже  великий,  а  йому  ще  рости  і  рости.
“Нічого  собі,  маленький,  -  думала  я  з  неприязню,  намагаючись  не  видати  себе,  бо  десь  читала,  що  собаки  добре  відчувають  те,  що  думають  люди.  -  І  що  мені  зараз  робити?  Як  швидше  піти  звідси?”-  гарячково  вирішувала,  сидячи  на  стільці  біля  тарілки  з  борщем  і  боячись  глянути  на  Фредю.  
-  Добрий  борщ?  -  спитала  Ліза,  виходячи  з  кімнати  з  мокрою  ганчіркою  в  руках.
-  Дуже  смачно,  -  збрехала  я,  бо  насправді  в  цю  мить  нездатна  була  щось  відчувати  і  оцінювати.  Собака  пильно  слідкував  за  кожним  моїм  рухом.  Борщ  вже  зовсім  прочах.  Фредя  встав,  підійшов  до  мене,  і  знову  поклав  голову  на  стіл  поряд  з  тарілкою.
-  Що,  хочеш  борщику?  
Він  напружився  і,  висунувши  язика,  спритно  підхопив  ним  і  проковтнув  майже  пів-тарілки  борщу.  Через  мить  тарілка  була  пуста  і  чиста.  Фредя  облизався,  застрибнув  у  крісло,  згорнувся  клубочком  і  наче  аж  задрімав.  Ліза  зайшла  до  кімнати:
-  О!  Молодець!  Може,  ще  будеш?  Добрий  борщ?
-    Дуже  добрий,  спасибі.
-  Ти  вже  пробач  за  Фредю.  Він  не  злий,  тільки  ще  малий  і  не  надресирований.  Ми  б  з  чоловіком  не  заводили  собаки,  це  синові  захотілося.  Купив.  Знаєш,  скільки  заплатив?  Дорого.  Дуже.  Спочатку  грався  з  ним,  а  потім  набридло.  А  нам  морока.  Їсть,  як  добрий  дядько,  кожного  дня  м'ясо,  і  яйця,  і  крупи  різні.  Там  ціла  наука,  як  правильно  годувати  собаку.  І  вигулювати  треба  кожного  дня.  Зранку  і  ввечері,  в  будь-яку  погоду.  Я  вже  його  не  можу  втримати  на  поводку,  та  й  чоловік  ледь  справляється.
-  А  що  ж  син?
-  Його  Фредя  вважає  хазяїном.  Але  син  з  ним  тільки  грається,  а  основна  морока  нам.  Звикли,  і  любимо  його,  бо  недарма  кажуть,  що  собака  -  друг  людини.  Справді,  друг.  Щирий  і  відданий.  Хоч  і  важко,  а  куди  його  тепер  дінеш?  Це  ж  не  іграшка,  жива  істота!

Їдучи  додому,  я  думала  про  те,  що  ніколи,  ні  за  яких  обставин,  не  візьму  в  квартиру  тваринку.  Ніяку,  навіть  маленьку,  хом'ячка  чи  морську  свинку.  Хоча  дуже  люблю  собак,  бо  в  дитинстві,  в  батьківскому  дворі  завжди  були  і  собаки,  і  коти.  Кожен  знав  своє  місце  і  кожен  мав  своє  діло:  охороняти  хазяїв,  чи  ловити  мишей.
А  зараз  мені  жалко  було  і  Фредю,  і  Лізу  та  її  чоловіка.  Бо  що  їм  всім  робити,  куди  подітися  і  як  змінити  щось  в  житті,  не  причинивши  комусь  болю  і  страждань?
21.04.2014

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=853517
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 03.11.2019


"ГМО"-суржик



Як  помінявся  наш  світ!
Скільки  прийшло  в  нього  мов!
Та  в  ряд  ще  бАтьківських  слів
Вдерлись  “слова-ГМО”:

Вже  кукурудза  —  маїс,
Дача  —  фазенда  чомусь,
Скрізь  суржик  імпортний  вліз:
-  Вау!  -  кричать  замість:  -  Ух!

Нищать  слова-ГМО
Мови  прадавньої  смак,
Син  олігарха  —  мажор,
БОМЖ—  замість  злидень,  жебрак.

В  рідному  місті  моїм
Я  заблукати  боюсь,
Бо  українською  в  нім
Назви  не  пишуть  чомусь.

Сяють  англійські  слова,
Офіс  там,  чи  магазин,
Чи,  може,  фірма  новА?
Що  там,  за  сяйвом  вітрин?

Мово!  Чудова,  свята,
Скарбом  своєї  краси
Визволи  села  й  міста,
Мудрість  дідів  воскреси!

Кожного  слова  могУть
Хай  проросте  із  віків
І  переможе  всю  муть
Цих,  імпортованих,  слів!
27.10.19

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=853194
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 31.10.2019


Нянька (проза)

Сынишку  с  шести  месяцев  оформили  в  детские  ясли,  поскольку  закончились  все  положенные  по  уходу  за  ребёнком  отпуска  и  надо  выходить  на  работу.  Думали,  что  проблем  со  здоровьем  не  будет,  мальчик  был  упитанным  румяным  бутузиком,  и  дома  совсем  не  болел.
 
Но  привыкание  к  микроклимату  детского  коллектива    сопровождалось  знакомством  с  инфекциями,  и  Ларисе  каждый  месяц  приходилось  «сидеть»  на  больничном.  По  уходу  за  ребёнком    врач    давал  больничный  лист  на  три  дня,  ещё  на  три  -  справку  на  неоплачиваемый  отпуск.  И  всё!
 
Лариса  удивлялась:  за  такой  короткий  срок  вылечить  болезнь  невозможно!    А    тут  ещё  и  на  работе  косо  смотрят  на  её  частые  отсутствия.
 
Надо  было  что-то  предпринимать.  Подумав,  решила  искать  няньку.
-  Володя,  как  ты  думаешь,  сможем  мы  найти  бабушку,  которая  согласилась  бы  смотреть  Юрчика  время  от  времени?  -  спрашивала  мужа.  -  Недельку,  две  после  болезни.  Чтобы  он  мог  окончательно  выздороветь  и  окрепнуть?

-  Не  знаю.  Где  её  искать?  Даже  чтобы  постоянно  смотрела  найти  трудно,  а    чтобы  временно?

-  Но  ты  же  видишь,  что  мы  несём  его  в  детясли  недолеченного.  Побудет  там    несколько  дней  и  снова  болеет.  Надо  попробовать,  поискать.

-  Как  ты  это  себе  представляешь?  Где  искать?

-  Надо  походить,  поспрашивать  у  людей.  На  лавочках  возле  подъездов  сидят  бабушки,  они  и  подскажут.  Давай  после  работы,  когда  забираем  Юрчика  из  детяслей,  делать  прогулки  от  дома  к  дому,  от  подъезда  к  подъезду  и  спрашивать.

Муж  неохотно  согласился.
Но  ни  в  их  доме,  ни  в  соседних,  бабушек,  желающих  смотреть  за  ребёнком,  не    находилось.  Лариса  уже  совсем    отчаялась,  а  Юрчик  снова  заболел.  Идя  с  ним  из  поликлиники,  думала  о  том,  что  завтра  на  работу,  и  ребёнка,  ещё  только  вчера  температурившего,  надо  нести  в  детясли.

Проходя  через  двор  одного  из  домов,  увидела  группу  женщин,  сидящих  на    лавочке  у  подъезда.  Подошла  к  ним:

-  Извините,  может  вы  знаете...  Я  ищу  бабушку,  которая  взялась  бы  смотреть  ребёнка.  Не  постоянно,  неделю-две.

-  Этого?  -  спросила  одна  из  женщин.

-  Да.

-  А    почему    временно?

-  Он,  вообще-то,  в  ясельках.  Но  вот,  переболел.  Надо  бы  ещё  какое-то  время  побыть  в  домашних    условиях.

-  А    сколько    заплатите?

-  Вы  согласитесь?  -  спросила  обрадованно.  В  это  время  все  женщины  дружно  поднялись  с  лавочки  и  ушли  в  подъезд.

-  Ну,  можно  попробовать,  -  сказала  женщина.  -  Так  сколько  платить  будешь?  Согласна  по  два  рубля  в  день?  И    питание,  всякие  там  ползунки-штанишки    чтобы  приносила.

Лариса  быстро  прикинула  в  уме,  что  это  вдвое    дороже,  чем  берут  постоянные  няни,  но  деваться  было    некуда.

-  Хорошо.    Согласна.    Как    вас    зовут?

-  Шура,    -    представилась    женщина.    -  Так    когда    смотреть    надо?

-  Да  уже  завтра.  Мы  его  принесём  в  семь  утра,  заберём  вечером,  после  работы.  Это  примерно  в    полшестого.

-  Приносите,    -    сказала    тётя    Шура    и    назвала    номер    квартиры.


На  следующий    день  Лариса  и  Володя  поднялись  с  ребёнком  на  пятый  этаж.  Тётя  Шура,  видимо,  ожидала  их,    сразу  открыла  дверь.  Юра  спокойно  протянул  ручки  к    незнакомой  женщине,  ведь  половину  своей  маленькой  жизни  провёл  в  детяслях  и  совсем  не  боялся  незнакомых  людей,  всем  улыбался,  ко  всем  охотно    шёл    на  руки.

   В    тёмной    прихожей    Лариса    оставила    пакет    с    вещами    и    едой    для    ребёнка,    и    они    с    Володей    побежали    на    остановку    трамвая.  Вечером    спешили    забрать    ребёнка.    Тётя    Шура    сидела    с    соседками    на    лавочке    возле    подъезда,    Юрчик    игрался    рядом.

-  Ну    как?    Всё    нормально?    -    спросила    у    няньки.

-  Да,  конечно.  Порядок!  А  что  может  быть    ненормального?

Лариса    с    благодарностью    взглянула    на    тётю    Шуру.  Женщины-соседки  сидели  на  лавочке  с  каменными  выражениями  лиц  и  напряжённо  смотрели    куда-то  вдаль.

На  третий  день,  несмотря  на  хорошую  погоду,  вечером  тёти  Шуры  с  Юрчиком  не  было  среди  женщин,  сидящих  на  лавочке  у  подъезда.

-  Здравствуйте.    Не    знаете,    где    тётя    Шура?

Женщины,  глядя  мимо,  молча  сдвигнули    плечами.

Поднявшись  на    пятый    этаж,  позвонила  в  дверь.  Никто  не  ответил.  Нажала  на  ручку,  дверь  оказалась  не  запертой.

В  прихожей  темно  и  мрачно.  Осторожно  прошла    вперёд.  Дверь  в  комнату  открыта,  сразу  бросился  в  глаза  стол,  заваленный  грязной  посудой,  объедками,  пустыми    бутылками  из-под  водки.  Под  столом,  раскинув  в  стороны    руки,    храпел    пьяный    мужик.    На    грязном    диване  спали  беспробудным  пьяным  сном  мужчина  и    женщина.

Откуда-то  из-за  прикрытой  двери  кухни  услышала  громкий  плач  Юрчика  и  какие-то  странные  хлопающие  звуки.  Стремглав  бросилась  туда,  резко    распахнула    дверь.

Ребёнок  стоял  на  подоконнике,  хлопал    ручонками    по    большому    оконному    стеклу    и    громко    плакал.

-  Сыночек!  -  подскочила,  схватила  на  руки,  прижала  к  себе.  С  опаской  смотрела  на  стекло,  оно    было  целое.  Но  воображение  рисовало  страшную    картину,  начиная  с  того,  что  стекло  от  ударов  ребёнка    лопается,    ранит    его    осколками,    а    он  летит    вниз    на    асфальт    возле    подъезда    с    высоты    пятого    этажа,  а    дальше...    Об    этом    старалась    не    думать.

Почувствовала,  как  шевелятся  волосы  на  голове.  Не  могла  сдвинуться    с    места,    так    и    стояла,    прижимая    к    себе    и    успокаивая    сынишку:

-  Ну  всё,  всё.  Мама  с  тобой,  не  плачь,  мой    хороший.    Не    плачь,    моя    крошка.    Не    плачь.

Откуда-то  появилась  тётя  Шура,  что-то  говорила,  от  неё  мерзко  несло  перегаром.

 Лариса  ничего  не    воспринимала.  Повернулась    к    няньке:

-  Больше  ребёнка  носить  к  вам  не  будем.  Завтра  принесу  деньги  за  три    дня.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=853111
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 30.10.2019


Два моїх крила



Я  не  знаю,  як  на  світі  в  самоті  б  жила?
Але  є  у  мене  діти  —  два  моїх  крилА.

Два  синочки  ясночолі,  янголи  мої,
Ви  і  в  радості,  і  в  горі  зАвжди  при  мені.

Ми  із  татком  вас  ростили  змалечку  в  труді,
Спортом  гартували  сили  в  рОки  молоді.

А  літа  пливуть  так  швидко!  Татка  вже  нема...
Сивочолая  Лебідка  —  я  тепер  сама.

Тане  сила,  слабнуть  крила,  у  душі  журА
Та  мене  не  залишили  два  моїх  орла,

Той  ліворуч,  той  праворуч  —  підняли  в  політ!
Ви  —  моя  розрада,  поміч,  ви  —  мій  білий  світ!

Богу  дякую  в  молитві,  дав  мені  в  житті
І  святого  чоловіка,  і  синів  святих.

Не  живу  самотньо  в  світі  —  Господу  хвала!  
Є  у  мене  гарні  діти  —  два  моїх  крила!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=852997
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 29.10.2019


Что лучше…

ЧТО  ЛУЧШЕ

Я  влюбилась!  Очень-очень!
Вся  в  мечтах.  Нет  силы  спать.
Витя!  Милый  голубочек,
Чем  тебя  мне  удержать?

Может,  строгостью  холодной?
Колдовством  причаровать?
Иль  одеждой  супермодной?
…  Лучше...  ласково  назвать!

Может,  «Аленький  цветочек»,
Может,  «Тигр»,  а  может,  «Лев»?
«Ненаглядный»?  Между  строчек
дать  намёк:  не  трусь,  будь  смел!

…  Оказалось,  имя  Вите
Мне  не  надобно  искать.
«Виктор»  -  значит  «Победитель»,
Призван  всюду  побеждать.

«Победитель»  звать?  Нет,  брат  мой,
Подчиняться  —  стиль  не  мой,
Ведь  имею  я  характер
Побеждать  во  всём  самой!

…  Притворюсь  покорной,  слабой,
(Прежде  классный  макияж
наведу),  чтоб  Виктор  рабски
Мне  служил,  как  верный  паж.

Укрощу,  накину  ловко
упряжь,  словно  на  коня,
Чтоб  всегда,  везде,  во  всём  он
Слушал  только  лишь  меня!  

И  скажу  тихонько:  -Виктор,
«Тигр»,  и  «Лев»,  и  «Цветик  мой»,
«Ненаглядный»,  «Победитель»,
«Моя  гордость»,  «Мой  герой»  -
Влево!  Прямо!  И  домой!!!
21.10.19

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=852680
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 26.10.2019


Сила ревности (проза)

Ах,  если  бы  он  мог  рассказать  о  том,  как  её  любит!
Он  готов  поведать  об  этом  всему  миру,  но  больше  всего  на  свете  ему  хочется,  чтобы  об  этом  узнала  она!

ОНА  —  эта  самая  прекрасная  женщина  в  мире!  Самая  красивая,  самая  ласковая  и  добрая,  самая  заботливая,  самая  умелая  хозяйка  и  кулинар!

Ведь  это  благодаря  её  любви  и  стараниям  он  смог  почувствовать,  ощутить  красоту  жизни,  счастье  и  радость  бытия,  ощутить  возвышенную  гармонию  настоящей,  всеобъемлющей  Любви!  Ради  этой  женщины  он  готов  на  всё  —  служить  ей,  охранять,  защищать,  готов  ждать  её  прихода,  чувствовать  уже  издали  её  лёгкие  шаги,  ощущать  её  благоуханное  дыхание,  провожать,  куда  бы  ни  шла!
Готов  даже  предугадывать,  чувствовать,  предсказывать  наперёд  её  желания!

Вот  и  сейчас  он  отчетливо  понимал,  знал  о  предстоящей  разлуке,  и  потому  хотел  продлить  удовольствие:  ещё  хоть  немножечко  побыть  с  нею,  просто  находиться  рядом,  сопровождать  её  к  остановке  поезда.
Ему  так  хотелось,  чтобы  и  она  выделяла  его,  оказывала  знаки  внимания,  разговаривала  с  ним,  а  не  с  этими  неприятными,  чужими  женщинами,  возле  которых  остановилась  на  перроне  и  разговаривает,  разговаривает...

Он  стоял  немного  в  сторонке  и  терпеливо  ждал,  когда  же  они  закончат  эту  бестолковую  болтовню?!

И  вдруг  увидел  в  конце  перрона  соперника!
Он  давно  заметил,  что  этот  нахал  неравнодушен  к  его  любимой  женщине.  К  тому  же,  соперник  явно  моложе,  красивей,  сильней.  А  сейчас  он  увереннно  направлялся  в  их  сторону.

Вот  кобель  проклятый!
Что  же  делать?  Нельзя  допустить,  чтобы  она  обратила  на  него  внимание!
Что  делать?  Что  делать?!!!...

Движимый  силой  ревности,  отчаяния  и  безысходности,  он  быстро  подбежал  к  ней,  поднял  заднюю  лапу  и  обильно  «пометил»  предмет  своего  обожания,  обписав  юбку,  ноги  и  обувь.

-  Ах  ты  ж  зараза!  -      воскликнула  она,  а  он,  довольный  тем,  что  успел  раньше  соперника,  весело  помахал  хвостом  и  побежал  «метить»  кусты,  столбы  и  всё,  что  можно.
 
Пусть  не  только  соперник,  но  и  все  собаки  знают,  что  здесь  был  он  —  Бобик!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=852555
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 25.10.2019


Бантики (проза)



На  заводе  все  дела  по  учёту  кадров  вела  очень  старательная,  уже  немолодая  работница.  Она  же  была  и  секретарём  заводской  организации  коммунистической  партии.

Работы  и  там,  и  там  было  много,  и  потому  Надежда  Карловна  с  утра  и  до  позднего  вечера  «пропадала»  на  заводе.  Даже  ежегодный  отпуск  взять  было  некогда.  Уже  пять  лет  не  отдыхала.  Всю  себя  отдавала  работе,  которая  стала  смыслом  её  жизни.

Вдвоём  с  мамой  жили  они  в  однокомнатной  квартире  старого  трёхэтажного  дома,  построенного  сразу  после  войны  немецкими  военнопленными.
Жильё  находилось  недалеко  от  работы.  Квартира  удобная,  полнометражная,  единственным  недостатком  было  отсутствие  ванны.  Все  соседи  давно  поставили  себе  и  ванны,  и  газовые  колонки,  а  двоим  занятым  женщинам  некогда  было  позаботиться  о  своих  удобствах,  и  они  каждую  субботу  ходили  в  старую-престарую  городскую  баню  с  сырыми  и  облезлыми  стенами.

Мама  Надежды  Карловны,  несмотря  на  преклонный  возраст,  всё  ещё  работала  на  фабрике,  находящейся  рядом  с  заводом.
Там  она  так  же,  как  и  дочь,  была  инспектором  по  кадрам  и  секретарём  фабричной  компартийной  организации.

Надежда  Карловна  была  безукоризненно  честной  и  «правильной».

Сотрудники  обескураженно  обсуждали  случай,  когда  она  отказалась  от  их  предложения,  сделанного  с  самыми  благими  намерениями:

Обычно  тем,  кому  подходило  время  думать  о  пенсии,  руководители  старались  немного  «повысить»  размер  зарплаты  за  последний  год,  с  которого  потом  и  насчитывалась  пенсия.
По  договорённости  с  сослуживцами,  записывали  разовые  премии  на  будущих  пенсионеров,  а  они  потом  отдавали  эти  деньги  тем,  кому  на  самом  деле  они  предназначались.
Когда  с  таким  предложением  подошли  к  Надежде  Карловне,  она  восприняла  его,  как  оскорбление,  унижение  достоинства,  попытку  склонить  её  чуть  ли  не  к  государственной  измене.

Она  не  могла  поступить  иначе.  Так  воспитали  её  родители.



Родилась  Надежда  Карловна  в  Сибири.
Отец,  латыш  по  происхождению,  был  секретарём  губернского  комитета  компартии,  мать  работала  в  отделе  кадров  небольшого  промышленного  предприятия,  была  членом  партии,  и  самоотверженно  выполняла  множество  партийных  поручений.
Маленькая  Надя  почти  не  видела  дома  своего  отца  из-за  его  постоянной  занятости  на  работе.
Мать  тоже  часто  работала  до  позднего  вечера.

Иногда  бывало,  что  забрав  дочь  из  детского  садика,  накормив  и  успокоив,  мать  привязывала  её,  как  щенка,  к  ножке  стола,  чтобы  в  отсутствие  взрослых  ребёнок  не  попал  куда  не  надо  и  не  причинил  вреда  своему  здоровью.  Надя  игралась  самодельными  игрушками,  часто  там  и  засыпала,  не  дождавшись  родителей.  Мать  специально  укладывала  на  пол  ватник,  ложила  подушку  и  одеяло.
 
А  что  было  делать?  На  партийное  собрание  ребёнка  не  возьмёшь,  и  поручить  его  некому.

Отца  частенько  не  было  дома  по  нескольку  суток,  ездил  в  командировки.  Губерния  большая,  за  день  не  получалось  добраться  в  отдалённые  районы  и  вернуться  домой.

Как-то  ночью  мать  проснулась  от  осторожного  стука  в  окно.

-  Кто  там?

-  Мария,  открой.  Это  я,  Павел.  Есть  срочный  разговор.

Павел  был  другом  отца,  работал  в  следственных  органах.  Он  сообщил,  что  вечером  отца  арестовали,  а  Марии  с  дочкой  надо  как  можно  скорее  собираться  и  уезжать  отсюда  подальше.  Иначе...
Мать  родом  была  с  Украины,  туда  и  поехала:  спасла  себя  и  дочь.

Во  время  «Хрущёвской  оттепели»  матери  сообщили,  что  её  муж  реабилитирован.  Посмертно.


Приехав  в  Украину,  мать  продолжала  воспитывать  дочь  по  канонам  суровой  компартийной  дисциплины.  Властный  характер  матери  доминировал  над  ребёнком,  угнетал  волю,  вынуждал  подчиняться.  Надя  не  представляла  себе,  как  можно  в  чём-либо  ослушаться  матери.  Даже  тогда,  когда  сама  вышла  замуж.

А  матери  что-то  не  понравилось  в  молодом  зяте,  и  она  настояла,  чтобы  Надя  разошлась  с  мужем,  хотя  был  он  человеком  порядочным,  работал  врачом.
Дочь  не  посмела  возражать.  Так  потом  и  прожила  свою  жизнь  одна,  любя  бывшего  мужа  и  не  смея  даже  в  мыслях  упрекать  мать.


С  горькой  улыбкой  вспоминала  Надежда  Карловна  эпизод  из  раннего  детства,  который  до  мельчайших  подробностей  отпечатался  в  её  памяти:

Отец  считал,  что  дочь  секретаря  губкома  не  должна  выделяться,  отличаться  от  детей  простых  рабочих.  Поэтому  Надя  всегда  была  пострижена  «под  ноль»,  одета  в  серенькую,  непоказную  одежду.  И  выглядела  хуже,  чем  другие  дети.

Когда  ей  исполнилось  десять  лет,  мать  где-то  раздобыла  и  подарила  дочке  на  день  рождения  настоящее  платье.

-  Такое  голубенькое,  -  рассказывала  Надежда  Карловна,  -  конечно,  размера  на  три  больше,  чем  нужно,  «на  вырост».  Очень,  очень  красивое,  с  поясочком,  с  оборочками.
Но  больше  всего  понравились  мне  бантики.  Такие  красивые  голубые  бантики  из  шёлковой  блестящей  ленточки.  Впереди,  и  на  плечах,  и  на  карманчиках,  и  по  низу  юбочки.

Вечером  девочка  боролась  со  сном,  чтобы  не  прозевать,  когда  папа  придёт  с  работы.
Услышав  его  голос,  подхватилась  с  кроватки,  быстренько  одела  обновку,  и  выпорхнула  навстречу  отцу.
Маленькая,  лёгкая,  как  птенчик,  радостная,  озарённая  бесконечным  детским  счастьем:

-  Папа,  папа!  Посмотри,  какое  красивое  платьице!  А  бантики!  Бантики!  -  она  кружилась  по  комнате,  подпрыгивала,  хлопала  в  ладошки,  смеялась  и  радовалась.

Отец  молча  смотрел  на  неё.  Потом  сказал:

-  Мещанство.  Все  эти  бантики  -  пережиток  буржуазии.

Она  ничего  не  поняла.
 
А  отец  взял  большие  ножницы,  и  медленно,  осторожно  срезал  все,  все  бантики.
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=852371
рубрика: Поезія, Гражданская лирика
дата поступления 23.10.2019


Незнакомые слова - проза

Человек  живёт  в  обществе,  а  оно  в  своей  массе  никода  не  бывает  однородным.  В  нём  перемешано  всё:  и  хорошее  и  плохое.  Каждому  из  нас  раньше  или  позже  приходится  сталкиваться  с  чем-то  новым,  незнакомым.
Любопытство,  жажда  узнать,  понять,  «объять  необъятное»  толкает  человека  туда,  куда  ему  не  надо  лезть,  узнавать  то,  без  чего  можно  обойтись,  а  порою  о  нём  лучше  и  не  знать  вообще.
А  может,  надо  знать?  Чтобы  оценить,  и  самому  для  себя  принять  решение?

Лариса  росла  в  благополучной  семье,  никогда  не  слышала  бранных  слов,  а  такое  понятие,  как  мат,  для  неё  не  существовало.  Она  рано  научилась  читать,  и  ей  приходилось  видеть  на  заборах  крупно  и  неровно  написанные  слова.  Но  наверное,  в  своё  время  старшие  объяснили,  что  это  плохие  слова.  На  них  не  надо  обращать  внимание,  поскольку    пишут,  говорят  и  читают  их  люди  плохие  и  глупые.  И  потому  все  эти  надписи  Лариса  старалась  не  замечать,  так  как  считала  себя  хорошей,  послушной  и  умной  девочкой  и  не  хотела  саму  себя  унижать.

Летом  она  с  младшей  сестричкой  и  подружками  целыми  днями  пропадала  на  соседней  улице.  Там,  возле  дома  одной  из  подружек,  прямо  на  улице  у  забора  росли  шелковицы.  Много,  деревья  были  большими  и  дети  с  удовольствием  лакомились  крупными  фиолетово-чёрными,  сочными  и  вкусными  плодами.  Наедались  до  отвала,  а  шелковиц  не  убавлялось,  каждое  утро  поспевали  следующие  и  следующие.

Ребятишки  слезали  с  деревьев  довольные  и  чумазые.  Казалось,  ложили  шелковичку  прямо  в  рот,  но  и  губы,  и  щёки,  и  носы  были  фиолетовыми.  А  руки!  Да  и  другим  частям  тела  доставалось.  Дети  одеты  только  в  тёмные  трусики,  и  поэтому  следы  от  шелковиц  были  везде,  куда  они  падали:  на  спинах,  плечах,  животах,  ногах.  Отмыть    невозможно,  но  постепенно  они  сами  исчезали.

В  тот  день,  как  всегда,  ребятишки  забрались  на  деревья,  ели  шелковицу,  переговаривались,  прыгая  с  ветки  на  ветку,  словно  весёлые  воробушки.  Они  и  не  заметили,  откуда  появилась  компания  мальчишек,  возрастом  постарше.  Их  было  трое.  Они  забрались  на  свободные  деревья  и  сначала  вели  себя  тихо.  Но  убедившись,  что  рядом  нет  взрослых,  осмелели.  Начали  переговариваться  между  собой  нарочито  громко  и  грубо,  явно  рассчитывая  привлечь  к  себе  внимание,  удивить,  шокировать,  и  тем  самым  доказать  своё  превосходство  над  этими  примерными,  благополучными  девчонками.

А  девчонки  притихли.  Они  и  в  самом  деле  боялись  незнакомых  ребят,  да  ещё  наверное,  и  хулиганов.  Девчонки  чутко  прислушивались  к  неприятным  хрипловатым  голосам  мальчишек,  готовые  в  любую  минуту  убежать,  или  каким-то  другим  способом  отразить  возможное  нападение.

Поняв,  что  напугали  девчонок,  мальчишки  примолкли,  соображая,  что  бы  сделать  такое...  Подраться  не  получится,  во-первых  потому,  что  драться  с  девчонками  -  это  не  дело,  а  во-вторых,  они  ведь  так  разорутся,  что  мало  не  покажется.  Всех  мамаш  и  папаш  на  ноги  поднимут.

И  тогда  мальчишки  придумали:
-  Эй!  Девчонки!  Вы  наверное  отличницы?  -  насмешливо  спросил  один  из  них.
Девочки  не  отвечали.
-  Да  уж  точно,  отличницы!  А  вот  стишков  хороших,  наверное,  не  знаете?
-  Точно,  не  знают!  -  поддержал  его  второй.
Мальчишки  сидели  на  деревьях,  поедали  шелковицу,  их  не  было  видно.  Только  голоса  громко  и  отчётливо  доносились  то  с  одного,  то  с  другого  дерева.
-  А  что?  Научим  девочек?
-  А  запомнят?
-  Запомнят.  Если  не  тупые.  Но  отличницы  все  тупые.
-  Эй!  Девчонки!  Запомните  стишки?  В  ваших  учебниках  таких  нет!

Лариса  слушала  переговоры  мальчишек  молча,  но  они  её  заинтриговали.  А  мальчишки  тем  временем  громко  орали  похабные  стишки,  нашпигованные  матерными  словами.  Были  и  те  слова,  которые  она  не  раз  видела  написанными  на  заборах,  а  были  и  такие,  которых  никогда  раньше  не  слышала.  Мальчишки  выкрикивали  свою  похабщину  и  громко  хохотали  неприятным,  тоже  похабным,  смехом.

Девочки  тихо  сидели  на  своих  деревьях.  Конечно,  они  всё  слышали.  Звуки  хрипловатых  голосов  лезли  в  уши,  и  никаким  способом  нельзя  было  от  них  укрыться.

Наконец,  мальчишкам  надоело  глумиться  над  малолетками,  и  они  исчезли,  так  же  внезапно,  как  и  появились.
Убедившись,  что  назойливых  хулиганов  уже  нет  поблизости,  девочки  поспешно  разбежались  по  домам.

Лариса  дома  не  рассказывала  о  незнакомых  мальчишках,  а  то  чего  доброго,  родители  запретят  ходить  на  шелковицу.  А  она  такая  вкусная!

А  вот  похабные  стишки  прочно  засели  в  памяти.  Они  были  довольно  складные,  и  всё  время  крутились  и  крутились  в  голове,  как  мелодия  на  заевшей  пластинке.
А  сколько  незнакомых  слов!  Интересно,  что  они  означают?  Интуитивно  чувствовала,  что  ничего  хорошего,  и  потому  не  хотела  спрашивать  у  кого-то  из  взрослых.
И  тогда  она  решила  записать  стишки  на  листочке  бумаги!

 Записала,  оставила  листочек  на  столе,  и  побежала  гулять.  Стишки  перекочевали  на  бумагу,    прочно  там  обосновались,  записанные  крупными  неровными  детскими  каракулями  и,  успокоившись,  больше  не  вспоминались.  Лариса  даже  успела  забыть  об  их  существовании.

Через  несколько  дней  её  позвала  мама.
-  Лариса,  зайди  в  комнату.
В  комнате  на  стуле  возле  стола  сидел  папа.  Лицо  его  было  серьёзным,  строгим  и  печальным.  Мама  села  на  другой  стул,  рядом  с  отцом.  Они  оба  смотрели  на  Ларису  удивлёнными  и  скорбными  глазами.

Лариса  стояла  посреди  комнаты  не  понимая,  что  случилось  с  родителями  и  холодея  от  предчувствия  чего-то  непоправимого.  А  родители  молчали,  не  зная,  кому  и  как  первым  начать  непростой  разговор  с  их  «просвещённой»  семилетней  дочерью.  Наконец,  отец  спросил,  подняв  вверх  листочек  со  «стишками»:
-  Это  ты  писала?
-  Я,  -  ответила  Лариса,  и  волна  стыда  накрыла  её.  Наверное,  она  сделала  что-то  ужасное,  записав  эти  стишки,  за  что  её  будут  презирать  всю  жизнь!  Она  опустила  голову  вниз  и  ожидала  приговора.
-  Где  ты  это  слышала?  -  спросила  мама.
Лариса,  сбиваясь  и  чуть  не  плача,  рассказала.  Родители  переглянулись  и  облегчённо  вздохнули:
-  Зачем  ты  это  записала?
-  Ну,  просто.  Там  слова  незнакомые.  Чтобы  не  забыть.
Тут  уж  родители  не  удержались  от  лёгкого  подобия  улыбки.
-  Зачем  тебе  это  помнить?  Почему  ты  у  нас  не  спросила,  прежде  чем  записать?  Это  нехорошие  слова.  Ты  от  нас  их  когда-нибудь  слышала?
-  Нет,  -  честно  ответила  Лариса.
-  Эти  слова  приличные  люди  никогда  не  произносят,  хотя  слышат  и  знают  их.
Родители  прочитали  Ларисе  целую  лекцию  о  правилах  хорошего  тона.  В  результате  она  поняла,  что  не  стоит  записывать  всё,  что  слышишь.  Тем  более,  от  людей  сомнительного  поведения.

Позже  она  узнала,  что  по  своей  наивности  записала  махровую  матерщину,  но  вспоминая  тот  случай,  просто  улыбалась.

Надо  ли  судить  за  невольный  грех  маленького  наивного  ребёнка,  делающего  свои  первые  шаги  в  таком  непростом,  наполненном  противоречиями,  мире.

То  ли  ещё  будет!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=851873
рубрика: Поезія, Очерк
дата поступления 18.10.2019


Чудернацький хоровод


Зібралося  багато
Аркушиків  малих:
До  віршиків  нотатки
Писала  я  на  них.

Шкода  їх  викидати,
Там  —  часточки  душі.
...А  що,  як  закопати
У  землю  ті  вірші?

Зв'язала.  Біля  грядки
Поставила  сторчма:
Легенька  загородка
Вологу  хай  трима.

Усе  як  слід  зробила
На  дачі  восени.
Зимою  снігом  білим  
Все  вкрилось  до  весни.

Весна.  І  ось,  на  грядці
Зійшли  якісь  дива:
Рослинки  чудернацькі...
Культурне  щось,  бува?

На  бур'яни  не  схожі,
Під  вітром  шелестять,
Щось  лагідне,  хороше
Тихенько  шепотять.

Знайоме,  аж  до  болю!
Де  ручка?  Де  блокнот?!
В  душі  моїй  по  колу
Кружляє  хоровод:

Снуються  чітко  рими,
Шикуються  в  катрен,
Струмками  весняними
Дзвенять  слова  пісень!

Враз  чую:-  Не  дивуйся,
Це  ж  ми,  твої  слова,
нам  воскресила  душі
Земля,  завжди  жива.

Під  сонечком  привітним
З  теплом  ми  проросли
І  з  ароматом  квітів
До  тебе  знов  прийшли.
.....................................
Тихенько  шепотіли
Край  грядки  пелюстки,
А  в  серці  моїм  зріли
Римовані  рядки

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=851122
рубрика: Поезія, Жартівливі вірші
дата поступления 11.10.2019


Ми посварилися…



Ми  посварилися  учора
До  сліз,  до  гніву,  до  образ,
Не  стримали,  на  горе,  знову
Жалючих,  злих  як  оси,  фраз...

А  пам'ять  не  згорає,  тліє,
Вертає  в  давнє  щастя  знов.
І  в  серці  жевріє  надія:
Не  вмерла,  ще  жива  ЛЮБОВ!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=850143
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.10.2019


Тебе прошу…



Тебе  прошу  —  приходь  до  мене  в  снах,
Щоб  бути  вдвох,  щоб  знову  бути  разом,
Бо  вже  печаль,  немов  іржавий  цвях,
Немов  гадюка,  в  серце  тихо  влазить.

І  сумнів  душу  точить  і  гризе:
Чи  правда  то  було?  Чи  може  казка?
Твоя  любов,  твоя  безмірна  ласка...
Чи  правда?  Чи  наснилося  усе?

Чи  може,  штучний  вогник  збурив  кров,
Нікого  не  зігрів,  і  не  зігріє?
І  все  даремне:  сподівання,  мрії?
Якщо  ми  не  зустрінемося  знов...

Мовчить,  не  оживає  телефон.
Та  як  вуглинка,  жевріє  надія.
Моя  любов,  моя  блакитна  мріє,
Прошу  тебе:  
прийди!  Хоча  б  у  сон!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=848160
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.09.2019


Осени пора

Женщина  изящная,  умная,  красивая,
Не  стереть  дням  и  годАм  красоту  души.
Нежная,  ранимая,  очень  уязвимая,
Как  прожИта  жизнь  твоя?
Не  таясь,  скажи!

Знаю,  ветры  вьюжили  и  морозы  стужили,
Снег  дороги  заметал  и  туманил  даль,
Но  весна  цветной  узор  заплетала  в  кружево,
Лист-кораблик  в  ручейке  уносил  печаль.

Лето  мальвами  цвело,  луг  звенел  покосами,
День,  как  год,
всё  впереди  -  и  тепло,  и  жизнь...
...Хрусталём  прозрачных  рос,  паутинкой  осени
Дни  тепла,  как  журавли,  улетели  ввысь.

Кто  щедрее  Осени?
Кто  милей,  красивее?
Осень  -  женщина  в  сокУ,  опытом  мудра.
Пой!  Живи  на  полную!
Чтоб  была  счастливою,
Тёплой  и  погожею  осени  пора!

2014

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=846463
рубрика: Поезія, Философская лирика
дата поступления 29.08.2019


Жизнь такова

Посвящается  светлой  памяти  моего  мужа
Киреева  Петра  Ильича:

Год  пролетел,  
как  нет  тебя  здесь,  рядом,
Но  почему  же  кажется  порой,
Что  вдруг  ТЫ  прикоснулся  нежным  взглядом
Из  дальней  дали,  с  утренней  зарёй?

Год  пролетел.  
Пора  б  уняться  боли,
Так  суждено.  И  некого  винить.
Мгновенья  жизни,  прОжитой  с  тобою,
Альбом  семейный  бережно  хранит.

Год  пролетел.  
Взрослеют  дети,  внуки,
Дел  каждодневье,  суета-сует,
А  деревца  на  даче  ветви-руки
Всё  тянут  к  Небу,  шлют  тебе  привет.

Год  пролетел.  
Тебя  нет,  но  ты  рядом,
Мы  чувствуем  присуствие  твоё.
Жизнь  такова.
И  нам  жить  дальше  надо.
Ведь  Время  жизни  —  каждому  своё
23.07.19

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=845899
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 23.08.2019


Каяття

   
Багато  в  нашій  мові  слів  приємних,
А  у  душі  мов  гріх  важкий  осів:
Чому  ж  бо  я,  освічена  і  чемна,
Батькам  сказала  мало  теплих  слів?
У  ті  суворі  повоєнні  роки
Неначе  не  до  ніжності  було,
Свої  життєві  вивіряла  кроки.
І  довшала  стежина  у  село,
Все  вужчала,  вкривалась  споришами,
Здавалось:  там  усе,  як  і  завжди...
…  Як  громом  вдарило:  Померла  мама!
Пішла  навік.  Не  вернеться  сюди.
Не  вірив,  все  чекав  дружину  тато,
Батьків,  братів  померлих  виглядав.
Прожив  він  після  мами  небагато,
Світ  потойбічний  і  його  забрав.
Ні,  до  батьків  я  не  була  байдужа  -
Возила  до  найкращих  лікарів,
І  лиш  одне  мене  бентежить  дуже,
Що  не  зігріла  теплотою  слів.
За  ті  часи  себе  карати  мушу,
І  до  небес  звертаюсь  з  каяттям:
-  Знайдіть  моїх  батьків  безсмертні  душі,
Нехай  пробачать,  гріх  мені  простять!
До  мене  скоро  вже  зима  постука,
Бо  осінь  студить  холодом  вітрів.
Чекаю  ласки  від  дітей,  онуків,
Хто  б  теплим  словом  душу  відігрів?
Не  треба  подарунків  і  обновок,
Мій  час    у  сиву  Вічність  поспіша...
Рідненькі!  Не  жалійте  тепле  слово,
Бо  мерзне  від  самотності  душа.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=843853
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.08.2019


Гроза



На  обрії  хмаркИ  збираються,
Напевне,  дощик  по  обіді...
Стрижі  ширяють  низько  зграями,
Час  передгроззя.  Тихо  в  світі.

Усе  принишкло,  Богу  молиться,
А  небо  піниться,  гуркоче,
Гроза  спішить.  Вогняним  колесом
Везе  у  день  страхіття  ночі.

КрушАть  сліпучі  грізні  сполохи
Небесну  твердь  над  головами,
Життя  забилося  у  схованки,
Переполохане  громами.

Загупали  важкими  кроками
Найперші  дощові  краплини,
І  раптом,  мов  з  відра!  Потоками
змива  вогонь  і  гуркіт  —  злива!

Набрякли  враз  струмочки,  піняться,
Світлішає  зловісний  морок,
У  далину  втікають  блискавки,
Грім  віддаляється  у  гори.

Рівненький  дощик  світлий,  радісний
Видзвонює  в  цимбали  срібні...
О,  дощику!  Жаданий!  Благісний!
І  довгожданий!  І  потрібний!

Пливуть  хмаринки  в  небі  синьому,
Сміється  сонечко  ласкаве,
Природа  в  захваті  щасливому
Співа  життю  хвалу  і  славу!  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=843317
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 28.07.2019


Размышления после выборов

Молодой  команде,  избранной  народом  в  высшие  органы  власти:



Ах,  мальчики!  Красивые  и  смелые,
Фортуна  благосклонна  к  вам  сполна:
Ведь  в  руки  вам,  пока  что  неумелые,
Дана  «в  починку»  целая  страна!

Мир  замер  в  изумлённом  ожидании
взирая,  как  истерзанный  народ,
Ключи  от  всех  дверей  —  святые,  тайные,
В  тарелочке  с  каёмкой  ВАМ  несёт.

На  трон  садитесь  в  золотом  сиянии,
Что  даже  звёзды  блекнут  в  Небесах.
Но  все  —  благие,  злые  -  все  деяния
Уже  Судьба  сравняла  на  весах.

И  ждут  нелёгкие  вас  испытания:
Соблазны,  взлёты,  козни,  виражи!
Достанет  ли  вам  мудрости  и  знания
Чтоб  стали  в  государстве  вы  МУЖИ!?

Чтобы  остались  вы  чисты  и  праведны,
Народу  мир  и  благо  принесли,
Прошли  огонь,  и  воду,  
празднославие
всех  медных  труб,  
со  всех  концов  Земли?

Сейчас  людей  и  Бога  вы  —  избранники,
Вам  каждый  —  верить  и  служить  готов,
Ах,  мальчики!
Не  посрамите  памяти
Своих,  в  веках  достойных,  праотцов!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=843025
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 25.07.2019


Не дивуйся


Ходить  заздрість  стежкою  нерівною,
Загляда  в  шпаринки  до  людей.
Видається  подругою  вірною,
Що  вогонь,  і  воду  -  все  пройде!

Надягає  маску  віри,  святості,
Прокладає  щирості  містки,
Де  відвертістю,  де  -  вмілим  натяком
Крадькома  обшарить  всі  кутки.

І  з  твоїми  болями  таємними
Десь  в  куточку  час  свій  підожде  -  
Мов  павук,  обіймами  смертельними
У  тугі  тенета  заплете.

І  тоді  не  жди  від  неї  жалості,
Не  дивуйся,  що  не  вгледів  зла.

Бо  й  любов  обернеться  ненавистю,
Якщо  заздрість  поміж  них  пройшла.

2011

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=835007
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 09.05.2019


Ми знайомі давно



У  ставок  задививсь  Повний  Місяць,
Як  у  срібне  люстерко  юнак,
А  навкруг  ніч  казкова  іскриться,
Світ  у  чарах  примарних  закляк.

Ним  милуюсь  з  віконця  на  дачі:
Все  було!  Добре  знаю:  було!
Бо  не  вперше  ці  чари  я  бачу  —  
Сад,  ставочок,  хатина,  село...

Я  була  з  нічкою  голубою
Сам-на-сам,  не  ві  сні!  Наяву!
Відчуваю:  все  рідне  до  болю...
...  Але  ж...  в  місті  з  дитинства  живу!

Не  проб'ється  там  Срібний  Промінчик
Крізь  неонове  сяйво  вітрин,
Шаленіють  реклами  всю  нічку,
Ліхтарі,  вікна,  фари  машин.

А  на  дачі  сьогодні  я  вперше
У  примарнім  сріблястім  Раю,
Чом  же  став,  Повний  Місяць  і  верби
Навівають  мені  дежавю?

Пам'ять  тихо  пірнає  в  прозору
Потаємну  душі  глибину:
Срібний  Місяць,  душа  моя,  зорі,
Знають  Божу  святу  таїну
про  Життя,  і  про  Смерть,  і  про  Вічність
що  по  Колу*  ідуть  знов  і  знов...

Наді  мною  пливе  Срібна  нічка
Ми  знайомі  із  нею  давно...


,)*)Згідно  релігії  наших  пращурів,  це  “Коло  Бога  Сваргора”,  або  Небозвід,  створений  за  наукою  вищих  (космічних)  сил.  Це  своєрідний  календар,  за  яким  жили  і  трудилися  наші  предки.
(дійшло  до  наших  часів  у  вигляді  історії,  викладеної  вчителем  і  волхвом  на  ім'я  Ілар  у  “Влескнизі”,  яка  була  написана  на  дерев'яних  дощечках,  знайдених  в  1919  році  на  Харківщині),

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=834095
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 01.05.2019


Самітній…



Плив  над  Землею  Повний  Місяць
На  відблиск  срібний  свій  дививсь
Величний,  гарний,  та  самітній
Нарцис...

Плив  крізь  життя,  плекав  надії,
Що  буде  вічно  молодим,
В  п'янкім  полоні  казки-мрії,
Один...

В  безмежнім  зорянім  гаремі
Красуні  сяючі  —  зірки,
Чекали  ласк  його  даремно.
Віки...

Пливе  і  досі  Повний  місяць,
Іскриться  сріблом,  як  колись,
Пливе  рокИ,  віки  —  Самітній
Нарцис...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=833902
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.04.2019


Зачекай


Коли  гляне  зоря  вечорова
В  сум  очей  річкової  води,
Я  прилину  в  твій  сон  кольоровий.
Зачекай!  Зачекай!  
Не  іди!

Пригадай  як  колись,  на  світанні,
Білопінно  садочки  цвіли,
Ти  ж  пішов,
і  зів'яло  кохання,
І  стежки  врізнобІч  розійшлись.

А  як  зірочка  вранішня  зійде,
Я,  на  згадку  про  юні  роки,
До  вербички  весняної  вийду,
Задивлюсь  в  сині  очі  ріки.

Яро  золотом  схід  запалає,
Заспівають,  засвищуть  пташки,
Сумно  згаснуть  на  тлі  небокраю
Ті  роз'єднані,  наші,  зірки.

Прийде  день  гомінкий,  метушливий,
І  поглине  у  вир  суєта
Вже  минулі,  й  такі  нещасливі,
Довгі  (і  швидкоплинні!),  літа.

Скоро  зірка  впаде  вечорова
В  синій  морок,
аж  за  небокрай...
Не  спіши!
Бо  помилишся  знову.
Зачекай.
Я  іду...
Зачекай!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=832544
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.04.2019


З першим квітня!

НЕ  З'ЯСОВАНЕ  ПИТАННЯ:

У  селі,  в  сім'ї  багатій,  
ріс  синочок-одинак,
Як  вродився  дурнуватий,  
то  і  в  тридцять  був  дурак.

Одному  жить  не  годиться,
Тож,  з  сусіднього  села
Привезли  батьки  дівицю,  
щоб  дружиною  була.

Справили  гучне  весілля!
Та  минає  день  за  днем,
Молода  сльозами  сіє:  
-  Ох,  не  любить  він  мене!

Не  цілує,  не  голубить,  з  вечора  до  ранку  спить,
не  чіпає.
Тож,  не  любить!  
Треба,  треба  щось  робить!

Вговоряла,  розмовляла,  
Гена  ж,  знай  собі  сопе,
Тож,  до  лікаря  послала,
І  сама  із  ним  іде.

Лікар  Гену  наставляє:  
про  обов'язок,  про  секс,
Гена  в  носі  колупає.
Зрозумів?
-  Та  ні,  не  все!

Каже:  -  Я  вас,  лікар-дядю,  
так,  словесно,  не  пойняв,
От,  якби  той  секс  наглядно  
хтось  узяв,  та  й  показав.

Лікар  до  дружини:  -  Згодна?  
(Вже  від  Гени  всіх  трясе!)
Жінка  плаче:
-  Хоч  не  можна,
 та  погоджуюсь  на  все!



Вдвох  сеанс  той  показали,  
сором  душі  оповив,
Разом  в  Гени  запитали:
 -  Ну?!  Тепер  ти  зрозумів?

-  Зрозумів,  -    промовив  Гена.
Та,  ось  дядю,  роз'ясніть,
Хочу  знати  достеменно:
 що  надалі  нам  робить?

Як  моя  дружина  знову
 схоче  процедури  ті?
Прийдете  до  нас  додому?
Чи  до  вас  її  вести???

14.11.2015

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=831238
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 31.03.2019


Вождь и "капсула"

Отрывок  из  романа  "Она  прожила  чужую  жизнь"    

 Человеческое  общество  в  процессе  своего  развития  приобретает  опыт,  постигает  окружающий  мир  и  накапливает  знания.  

С  давних  времён  люди  изучали  всё:  состав  и  свойства  почвы,  камней,  минералов,  металлов  и  тому  подобного;  мир  растений,  животных,  птиц,  насекомых;  реки,  озёра,  моря,  океаны  и  их  обитателей;  воздушные  просторы  и  глубинные  слои  Земли;  наконец,  поднялись  в  космос  и  замахнулись  на  другие  планеты.  

Кажется,  любознательный  человеческий  разум  охватил  всё.  
Рассмотрел,  изучил,  разложил  по  полочкам  и  задокументировал.

             Но  вот  самого  себя,  человека,  свой  внутренний  мир,  свои  способности,  возможности  и  действия  в  различных  ситуациях,  человек  не  додумался,  или  пока  не  успел,  изучить  и  познать.  Даже  на  уровне  самого  себя,  или  любого  конкретного,  отдельно  взятого  индивидума.  Не  говоря  уже  о  законах  жизни  и  взаимодействия  всей  массы  людей  на  Земле  —  человеческого  общества.    

Ну,  хотя  бы  в  таком  вопросе:  почему,  как  и  откуда  появляются  лидеры,  вожди?  

Или:  как,  каким  образом  из  незначительного,    мелочного  факта  вдруг  вырастает  мировой  конфликт,  разгорается  война,  истребляются  миллионы  людей?

             Почему  серенькая,  невзрачная  личность  становится  главой,  предводителем  огромной  массы  людей?  
И  эта  масса,  словно  под  гипнозом,  завороженно  слушает  вождя,  верит  каждому  его  слову  и  слепо  действует,  идя  напролом,  наперекор  всему,  даже  собственному  здравому  смыслу?  
Идёт  по  пути,  указанному  вождём,  ломая  и  сметая  все  преграды.  

Что  движет  людьми?  
И  кто  зажёг,  сподвигнул  серенького,  обычного,  рядового  человечка  взять  на  себя  ответственность  за  судьбы  и  жизни  миллионов?

             На  эти  вопросы  есть  много  разных  ответов.  Но  это  всего  лишь  предположения.  Наверное,  истинный  ответ  заложен  в  самой  сути  человека,  в  тайных  свойствах  психики  каждого  отдельного  индивидуума  и  всего  общества  в  целом.  
И  может  быть,  когда-нибудь  эта  тайна  будет  расшифрована,  и  тогда  исчезнут  войны  и  конфликты,  и  на  Земле  воцарится  Рай,  к  которому  человечество  стремится  поколение  за  поколением.

         Наверное,  общество  чувствует  опасность  «вождизма»  на  подсознательном  уровне.  Недаром  существует  выражение  «пройти  воду,  огонь  и  медные  трубы»,  то-есть,  определённые  ступеньки  в  нарастании  опасности.  
Страшен  потоп,  страшен  пожар,  но  самым  трудным  этапом  на  этом  пути  есть  «медные  трубы»,  то-есть,  слава  и  власть.  От  них  у  серенького  человечка  начинает  кружиться  голова,  теряется  чувство  реальности  и  появляется  «звёздная  болезнь».  
Такой  человек  отрывается  от  массы,  считая  себя  выше,  умнее  и  достойнее  остальных.  Он  считает,  что  имеет  право  требовать,  диктовать,  чинить  суд  и  даже  убивать  себе  подобных.  

И  самое  удивительное  состоит  в  том,  что  огромная  масса  людей  покорно  позволяет  ему  это  делать!

             Интересно,  что  вокруг  любого  вождя,  как  крупного,  имеющего  вес  в  мировом  масштабе,  так  и  маленького,  «прыща  на  ровном  месте»,  формируется  слой  окружения,  своеобразная  «капсула»  -  прислуга,  состоящая  из  доносчиков,  раболепствующих  служителей,  откровенных  (пресмыкающихся  перед  вождём)  лакеев,  и  лакеев,  пытающихся  изображать  из  себя  благородных,  достойных.  
Самый  крайний  слой  окружения  состоит  из  низких,  подлых,  безнравственных  людишек  -  рабов,  покорно  и  бездумно  выполняющих  всё,  что  прикажут.

             Это  окружение-«капсула»  плотно  сбивается  вокруг  своего  вождя,  оттесняя,  отстраняя,  выталкивая  из  своей  среды  инакомыслящих.

Вокруг  нового  руководителя  сразу  же  плотным  кольцом  формируется  такое  окружение  -  «капсула»  из  верных  ему  людей.  

Часть  он  приводит  со  стороны,  заменив  ими  «непослушных»  кадровых  специалистов,  а  часть  составляют  ранее  работавшие,  которые  перестроились,  «прогнулись»  и  гибко  вплелись  в  тело  «капсулы»,  пробуя  свой  голос,  приспосабливая  его  тон  и  интонации  к  голосу  хозяина,  вождя.

Так  и  таким  образом,  чтобы  попасть  также  и  в  унисон  с  окружением.

Благо  обществу,  вождь  которого  оказывается  умным,  достойным  человеком,  думающим  масштабно,  в  интересах  государства.

Говорят,  что  история  объективна.  Но  вот  действительность  субъективна,  так  как  находится  в  прямой  зависимости  от  субъекта-вождя.

Это  факт,  с  которым  трудно  не  согласиться.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=830305
рубрика: Проза, Лирика
дата поступления 24.03.2019


Світу покажемо!



Розсварилися,  розбіглися,
СкубемОся  в  рідній  хаті!
Дожилися  до  невігластва:
Щоб  ось  так...  жебракувати?!

Це  ж  бо  з  нашими  багатствами,
На  родючих  чорноземах?!
Ми  ж  хазЯями  завзятими
СливемО  в  чужинських  землях!

А  своя  земля  занедбана!
Розікрадена  країна!
Де  ж  ти,  мудрий  пане-гетьмане,
РОзбрат,  чвари  хто  зупинить?

Прожене  мітлою  драною
тих,  що  рвуться  “до  корита”,
І  зростИть  зернятко  праведне
Української  еліти?

Знов  пани  зовуть  на    вибори,
Знов  гвалтує  Рада  мову...
Господи!  Пошли  нам  лідера,
Українця  видатного.

Дай  нам  скальпеля  надійного,
Дай  нам  мужності,  терпіння,
Вирізати  чИря  гнійного  —  
Злий  бур'ян  —  рабів  коріння!

Ми  ж  бо,  з  нашими  багатствами
Світлим  розумом  і  міццю,
Світу  білому  покажемо
Що  то  значить  —  українці!

21.03.19

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=829890
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 21.03.2019


Вухастий перевертень

ВУХАСТИЙ  «ПЕРЕВЕРТЕНЬ»
               (гумореска)

Жив-був  у  лісі  бідний  Зайчик
Беззахисний  і  боязкий.
Прорив  нору  у  дикій  хащі  —  
Ховавсь  від  ЛИса  і  вовків.

Малих  звірят  було  багато:
Єноти,  миші,  борсуки,
А  правила  у  лісі  влада
Зубастих  грізних  хижаків.

Все  між  собою  поділили:
Туди  не  можна,  ні  сюди,
Стежини  всі  загородили
І  до  травички  й  до  води!

Так  “насолила”  хижа  влада,
Що  лісовий  голодний  звір
Зібрався  на  “Майдан-нараду”
Щоб  перевибрать  хижаків!

Ведмедя  скинути  із  трону,
І  вибрать  Зайчика  в  царі  —  
Він  справедливий,  щирий,  скромний,
Він  наш,  із  бідних  трударів!

Він  наші  знає  всі  печалі,
Повадки  знає  хижаків.
Він  правду  в  лісі  уладнає,
Щоб  кожен  лиш  травичку  їв!

...  Зима  і  літо  пролетіли,
Цар  —  Зайчик,  а  в  міністрах  —  Лис,
Ведмідь  —  суддя,  а  вовки  сірі
Всі  в  депутатах,  як  колись.

А  Зайчик,  бач,  зазнався  дуже,
Розвісив  вуха  “на  пробір”,
Завів  із  хижаками  дружбу  —  
Сват  в  нього  —  Вовк,  кум  —  підлий  Тхір.

Полює  Лис  на  Сіру  Мишку,
З'їв  чоловіка  й  мишенят,
А  Вовк  з  Ведмедем  тишком-нишком
Збирають  подать  із  звірят.

До  Зайчика!!!  Він  —  наш  обранець!...
...  Та  охорона  не  впуска
Не  то,  щоб  в  офіс,  а  й  ганок,
Став  Зайчик  “ЦЯЦЯ”,  он  яка!

Не  впізнає  він  Мишку  Сіру,
“Не  бачить”  брата  —  Вушканя,
Є  в  Зайця  “тачка”,  є  квартира,
Є  чималенька  зарплатня!

А  ще  пішли  чутки  зловісні,
Що  обернувсь  він  в  хижака!
Що  став  курчат,  ягняток  їсти
І  мітить  оком  на  Бика!

Готують  знов  “Майдан”  звірята,
Бо  помилилися,  на  гріх,
І  будуть  владу  обновляти
Не  поодинці,
зразу  —  всіх!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=829253
рубрика: Поезія, Сатира
дата поступления 16.03.2019


Березень


Ой,  березень,  березень.  Буйний,  примхливий,
То  лагідний,  теплий,  то  в  холод  верта.
Так  він  же  юнак  -  молодий,  несміливий,
Невпевнений,  зовсім  не  знає  життя.

Синочка  ясного  зима  народила,
Ростила  та  пестила,  вчила  добра,
Та  час  невблаганний,  зима  вже  безсила,
Старенькій  у  вічність  відходить  пора.

А  юна  весна  то  в  вікно  заглядає,
То  сонячним  зайчиком  хитро  моргне,
Дзвінкими  струмками  пісень  заспіває,
Веселкою  звабить,  теплом  обійме.

Розгублений  березень  і  полохливий,  
Хоч  матері  жалко,  та  дівка  миліш.
До  неньки  пригорнеться  -  холодом  віє,
До  милої  юнки  -  відразу  тепліш.

Відступить  від  березня  зимонька-мати,
Бо  хоче,  щоб  синові  добре  було.
Полине  юнак,  щоб  весну  наздогнати,
Зустрінуться,  і  запанує  тепло!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=828680
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 11.03.2019


Подарок

ДОРОГИЕ  ЖЕНЩИНЫ!  С  ПРАЗДНИКОМ!
ПРИМИТЕ  К  ЭТОМУ  ДНЮ  МОЙ  СКРОМНЫЙ  "ПОДАРОК".  
ХОРОШЕГО  НАСТРОЕНИЯ!


Вот  уже  несколько  дней  подряд  идёт  дождь.  Начало  марта,  морозы  отступили,    и  дождь  смывает    с  лица  земли  остатки  почерневшего  ноздреватого  снега.  Кое-где  намёрзший  лёд,  словно    конфетка-леденец,    истончается    и  постепенно    исчезает,    растворяясь  от  прикосновения    падающих  на  него  капелек  дождя.

Лариса    задумчиво  стояла  у  окна.    Почему-то  вспомнился  такой  же  серый  дождливый  весенний  день  из  далёкого-далёкого  детства.

Приближалось  Восьмое  Марта  -  женский  праздник.  Уже  давно  они  с  подружкой    Милочкой  решили    купить  подарки  своим  мамам.    Именно    для  этого    копили    деньги,  копеечка  к  копеечке.  

В  те    времена  очень  популярны  были  копилки  -  большие    аляповатые    фаянсовые  или  фарфоровые    пустотелые  посудины,    изготовленные  кустарным  способом  в  виде  кошечки,  или  собачки,  а  чаще  в  виде  пузатого  добродушного    поросёнка.    Сверху    пропилена    узкая  щель,  в  которую  надо  осторожно  просунуть  монетку,  а  при  желании,  и  туго  сложенную  бумажную  денежку.  
Извлечь  деньги  из  копилки  невозможно.  Когда  приходило  время,  её  разбивали,  чтобы  взять  накопленное  «богатство».
Особо  терпеливые  и  бережливые  люди  покупали  копилки  с  дополнительным  круглым  отверстием  в  дне,  которое    надо  было  хорошенько  заклеить  плотной    бумагой.  Такая  копилка  служила    долго,  но  постоянно  соблазняла  желанием  оторвать    наклейку  и,  ну  хотя  бы  просто  сосчитать  накопленный  «капитал».

У  Ларисы  была  именно  такая  копилка  «Кошечка»,  и  девочка  сдерживала  себя,  воспитывая  терпение  и  силу  воли,  не  отрывала  наклейку,  хотя  и  очень  хотелось.
Чтобы  собрать  деньги,  тайком  от  родителей  бросала  туда  монетки,  которые  давали  ей  на  завтраки  в  школе,  а  по  выходным  на  мороженое  и  кино.  
Кроме  того,  перемыла  и  сдала  в  приёмный  пункт  все  найденные  дома  бутылки.  
Положив  очередную  копеечку,  осторожно  встряхивала  свою  «Кошечку»,  и  заворожённо  слушала  мелодичный  звон  потревоженных  монеток,  лежавших  на  дне.

Накануне  праздника,  гордая  тем,  что  выдержала,  не  смалодушничала,  ни  разу  не  открыла  копилку,  Лариса  торжественно  оторвала  наклейку  и  вытряхнула  все    денежки.  Их  оказалось  немного,  но  скромный  подарок  маме  купить  можно.

И    вот,  вместе  с  подружкой  Милочкой  после  уроков  отправились  покупать  подарки  своим  мамам.
В    убогих  послевоенных  магазинчиках    выбрать  подарок    было  и  легко,  и  сложно.    Легко,  потому  что  особого  выбора  не  было,  и  сложно,  потому  что  хотелось    купить  что-то  недорогое,  но  в  то  же  время  приятное,  нужное,  чем  мама  могла  бы    пользоваться  долго.  
Ну  хотя  бы  до  следующего  женского  дня.

После  продолжительного    рассматривания    витрин,  обсуждений  и  прицениваний,    девочки    решили    купить  мамам  по  флакончику  духов.  
Но  духи  стоили  дорого!  Можно  купить  пробные,  но  они  в  таких    малюсеньких  флакончиках!  
А  рядом,    в  гранёных  бутылочках,  размером  побольше  и  ценой  подешевле  стояли  одеколоны  с  таким  же  названием.    
В    чём    состоит    разница    между    духами  и  одеколоном,  девочки    не    знали.  Запах    похожий,  зато  больше  и  дешевле.  

Значит,  надо  покупать  одеколон!  Так  и  решили.

-  Дайте    мне,    пожалуйста,    одеколон    «Сирень»-  попросила  Милочка  продавщицу,  а  Лариса,  оторвав  взгляд  от  застеклённого  прилавка,  где  были  разложены  образцы,  стала  внимательно  рассматривать  товары,  выставленные    на    полках,  что  до  самого  потолка    громоздились  сзади,  за  спиной  продавщицы.

И  тут  увидела  большущую  бутылку  с  надписью:  «Тройной  одеколон».  И  стоил  он  совсем  недорого!  

Это  ж  надо!    Так  много  одеколона!  И  денег  хватит.  Ещё  и  останутся.  

Решение  созрело  мгновенно.    
Надо  покупать  именно  этот  одеколон!    
Наверное,  люди  ещё  не  успели  его  увидеть,  иначе  давно  раскупили  бы.  Ведь  здесь  во  всём  сплошные    преимущества.    
Во-первых,  много.      
Во-вторых,  дёшево.      
Но  главное  то,  что  одеколон-то  «Тройной»!  
Значит,  он  в  три  раза  сильнее,  чем  тот,  в  небольших  гранённых  бутылочках!

Милочка  уже  расплатилась  за  свою  бутылочку  «Сирени»,    и  продавщица    потянулась  за  такой  же,  но  тут  Лариса  решительно  сказала:

-  А    мне  дайте  вон  ту,  что  побольше,  бутылку  «Тройного  одеколона».

-  А  зачем  ты  его  покупаешь?  -  спросила  продавщица.

-  Маме.  Подарок  на  Восьмое  Марта.

-  Тогда    лучше    купи    «Сирень».  А  ещё  лучше,  пробные  духи,  -  продавщица  показала  на  выставленные  под  стеклом  прилавка  малюсенькие  флакончики.  

Но  Лариса  уже  всё  для  себя  решила!  Её  просто  завораживало  название    «Тройной».    Это  ведь  значит,  в  три  раза  крепче,  в  три  раза  сильнее,  в  три  раза  лучше!
-  Нет!  -  сказала  она.  -    Я  хочу  «Тройной  одеколон»!

 Продавщица  улыбнулась  и  подала  то,  что  хотела  маленькая  покупательница.

Дома,  счастливая    и    довольная,    Лариса  тщательно  спрятала  подарок,  чтобы  он  был  для  мамы  настоящим  сюрпризом.

Утром  восьмого  марта  завернула  бутылочку  в  несколько  слоёв  газет,  перевязала  ленточкой,  сверху  завязала  бантик,  и  торжественно  подошла  к  маме:
-  Дорогая    мамочка!  Поздравляю    с    днём    Восьмого  Марта!  Желаю    счастья,    здоровья,  и  пользоваться    этим  долго,  долго!

Мама  осторожно  взяла  из  рук  дочери  довольно  увесистый  пакет  и  начала  разворачивать  газеты.  Дочь  от  нетерпения  подпрыгивала  на  месте.  
Наконец,  «Тройной  одеколон»  был  извлечён  на  свет  Божий.  

У  мамы  на  лице  отразилось  сначала  недоумение,  а  потом  растерянность.    
А    Лариса  не  могла  уже  сдерживать  рвущуюся  из  неё  гордость,  и  возбуждённо  затараторила:

-  Мамочка!  Это  же  такой  хороший  одеколон!  Представляешь,  он  -  «Тройной»!    Он  пахнет    в  три  раза  сильнее,  чем  другие  одеколоны!  Я  сама  его  выбирала!  Он  ведь  лучше,  чем  какие-то  там  пробные  духи  или  «Сирень»!  Ты,  мамочка,  перед  работой    надушись,  и  целый  день    будешь  так  пахнуть!

Она  подскочила  к  маме,  чтобы  осчастливить  её,  не  жалея,  щедро  надушить    таким    замечательным    «Тройным  одеколоном».    
Но  мама  весело  смеялась  и  не  давала  ей  осуществить  благие  намерения.

-  Мамочка,    правда    я    умно    придумала,    что    купила  много,  недорого  и  в  три  раза  сильнее?

-  Спасибо,  доченька,  за  подарок,  -  сказала  мама  и  поцеловала  свою  ещё    совсем    маленькую,    несведущую    во  многих    жизненных    делах,    но  уже    такую  рациональную  и  экономную  дочь.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=828221
рубрика: Проза, Лирика
дата поступления 08.03.2019


Зомби

Век  «технологий»,  «схем»,  коррупций,
Компьютера,  прогресса  век...
…  А  где  ж  тут  мы?  Простые  ЛЮДИ?
Где  тут  разумный  человек?!

Прошу,  не  доверяйте,  люди
Словам  глашатаев-лжецов!
Для  них  вы  —  ЗОМБИ,  «куклы»    ВУДУ,
Рабы  —  без  душ  и  без  мозгов.

Бездушным  и  безмозглым  зомби
Огромной  «ГМО-страны»
Не  страшен  голод,  мор  и  войны,
Болезни,  смерть  —  вам  не  страшны.

Ваш  рацион  -  «зомбо-продукты»,
Всё  ГМО  —  куда  ни  глянь:
Хлеб,  крупы,  овощи  и  фрукты,
Во  всём  —  химическая  дрянь.

Кастрируют  сознанье  ваше
Накалом  зла,  вранья,  страстей
«Зомбо-газеты»,  «зомбо-ящик»,
Потоки  «зомбо-новостей».

Реклама,  шум...
Влекутся  толпы
На  митинги,  на  выбора...
Вновь,  как  в  гипнозе,  «куклы-зомби»
Бредут  «ШАМАНОВ»  —    выбирать...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=827133
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 28.02.2019


ПАРАЛЕЛІ



Двадцятий  вік.  Вісімдесяті,
перебудовчі  вже,  рокИ.
Лікарня.  Семеро  в  палаті
На  лікуванні,  жіночки.

В  них  різний  вік  і  вподобання,
Навряд  чи  стрінуться  ізнов,
А  зараз  —  жваве  спілкування,
Струмочки  сповідей,  розмов.

Тут  лікарі,  медсестри  вправні
Лікують  збОлені  тіла.
А  в  одкровеннях  спілкування
З  душ  негативу  сходить  мла.

Бо  слово  —  це  велика  сила,
Що  переможе  навіть  смерть!
Від  слів  приЯзних,  співчутливих
Летить  вся  пОгань  шкереберть!
.......................................

Спливли  рокИ.  
Вік  двадцять  перший,
В  палаті  семеро  жінок,
Але  не  чуть  розмов  відвертих,
На  душах  замкнено  замок.

Бурмоче  телевізор  “плазма”,
Дзвін  телефонів  не  змовка,
У  кожної  з  жінок  -  свій  гаджет,
В  нім  інформації  —  ріка!

Розмови  спільної  не  чути,
Байдужість  —  мов  трясовина!
І  в  непроникній  шкаралупі
Царює  в  душах  мла  сумна.
..........................................
Прийшов  прогрес  у  медицину,
Але  хвороб  міцніє  рать!

Бо  душу  й  тіло  у  людини
Ще  й  словом  треба  лікувать!

20.06.18

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=827035
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 27.02.2019


Палата номер вісім



Оця  палата  номер  вісім
Мій  тимчасовий  оберіг.
За  свій,  мабУть  вже  довгий,  вік
Все  бачила:  і  біль,  і  відчай,
І  радості  сліпучий  відблиск,
І  горя  морок,  й  щастя  блиск.

У  повсякденні  суєти
Життя  біжить  струмком  бурхливим,
Навколо  справ  щоденна  злива,
Ось,  завтра,  буде  мить  щаслива!
...Аж  раптом:  -  Зупинись,  не  йди!
І  чутно  дальній  грім  біди...

О!  Грім  серед  яснОго  неба!
О,  вирок!  Мов  удар  меча!
І  блякне  враз  безжальне  “треба”
І  час  пресується  вкруг  тебе,
Тьмяніє,  догора  свіча
І  душу  огорта  печаль.

Але  відступить  холод,  морок,
Спливе  важкий  сирий  туман,
Грім,  мов  ілюзії  обман,
Покотить  грізний  “Та-ра-рам!”
Далеко,  за  моря  і  гори,
І  Час  свій  хід  і  ритм  прискорить.

Цей  номер  вісім  на  палаті
Знак  нескінченності  буття    *
Тут  добрий  янголів  багато
У  білих  сяючих  халатах,
Тут  аура  земного  щастя
І  світла  віра  в  майбуття!

*  Вісімка,  покладена  на  бік,  є  символічним  знаком  нескінченності.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=826665
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 24.02.2019


Как ни садитесь…

Замелькали  на  экранах
Те  же,  что  пять  лет  назад,
Что  ж,  запахло  выборАми,
Только,  некого  избрать.

Нужен  план  и  нужен  лидер
С  умной  трезвой  головой,
Чтобы  перспективу  видел,
Дал  олигархату  бой.

Выбирать?
Кого,  ребята?
Здесь  нельзя  НЕ  ОШИБИТЬСЯ,
Вереница  кандидатов,
Но...  знакомые  всё  лица.

Всё  давно  уже  не  ново,
Как  у  дедушки  Крылова:
«А  вы,  друзья,  как  ни  садитесь,
Все  в  музыканты  не  годитесь!»

 2019  г

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=824640
рубрика: Поезія,
дата поступления 08.02.2019


Вечером на Псле



Предпочитает  кто-то  Крит,  Майорку,
«Крутой»  народ  свой  отдых  там  нашёл,
А  я  люблю  вечерней  тихой  зорькой
Велосипедом  выехать  на  Псёл.

Уж  солнышко  склоняется  к  закату,
Устало  за  день  землю  распекать,
Запахли  травы:  полыни  и  мята,
С  глубин  рыбёшки  вышли  погулять.

Бурлит  вода!  В  ней  жизнь  своя,  речная  -
У  берега  мальки  толпой  снуют,
Там  верховодок  налетела  стая,
Кинь  хлебушек  -  набросились,  клюют!

Но,  вдруг  метнулось  что-то,  как  ракета,
Как  выстрелом,  хлестнуло  по  воде  -
То  окунь,  щука  бьёт  хвостищем  где-то,
Бегите,  рыбки,  не  то  быть  беде!

А  солнышко  всё  ниже,  ниже,  ниже,
Напротив  берег  -  ивы,  камыши,
Вода,  как  зеркало,  и  в  нём  -  они  же,
Любуются  собой  в  речной  тиши.

Но  вот  совсем  уж  солнышко  садится
И  рыбки  мелкие  уходят  спать.
Речная  успокоилась  водица,
Но,  нет!  Пошли  круги  по  ней  опять.

Теперь  уж  время  рыбы  благородной  -
Большим  линям,  ленивым  карасям,
Под  лунным  светом  призрачно-холодным
Выбулькивают  из  воды  то  там,  то  там.

И  на  меня  охотники  напали,
Обсело,  закусало  комарьё,
Велосипед!  Кручу,  кручу  педали,
На  дачу!  Там  спасение  моё.

Кому-то  нужен  Крит  или  Майорка,
Наверное,  он  там    свой  кайф  нашёл,
А  мне  всего  милей  вечерней  зорькой
Велосипедом  выехать  на  Псёл.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=823854
рубрика: Поезія, Пейзажная лирика
дата поступления 02.02.2019


Приємно!

Прийшла  якось  баба  Віта
До  сусідки  Ганни:
«Ось,  зайшла,  щоб  пригостити
Тебе  пирогами.

Правда,  трохи  зачерствіли,
Та  зате  солодкі  !
Я  їх  аж  три  тижні  їла,
Вже  не  лізуть  в  глотку.

В  смітник  шкода  викидати,
Ще  ж  годиться  страва,
Вже  несла  собакам  дати,
Й  тут  тебе  згадала.

Чого  ж  добру  пропадати
Просто  так,  даремно?
Краще  вже  тобі  віддати,
Зробити  приємно!»

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=822462
рубрика: Поезія, Жартівливі вірші
дата поступления 23.01.2019


Празднуем Крещение

Нынче  праздник  —  загляденье!
Нынче  празднуем  Крещенье,
В  речке  прорубили  лёд  -
К  полыньЕ!  
Смелей,  народ!

Не  сулит  Зима  угрозы
На  крещенские  морозы:
Еле-еле  минус  пять...
Вот  такая  благодать!

Первый  снег  с  утра  порхает,
Землю  пухом  устилает.
От  синоптиков  прогноз,
Что  усилится  мороз.

Что  ж,  Зима,  берись  за  дело,
Дождь  и  слякоть  надоели,
Покажи  свой  «высший  класс»
На  Крещенье  —  в  самый  раз!

Пляшут  белые  снежинки,
Отбелили  все  тропинки,
Всё  одели  чистой-чистой
Белой  шубою  пушистой.

Красоте  такой  под  стать
С  Неба  Божья  Благодать  -
К  нам  снежинками  струится
Освящённая  водица.

Нынче  праздник  —  загляденье!
Нынче  празднуем  Крещенье,
И  пускай  всегда  и  всюду
Мир  и  счастье  с  нами  будут!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=821923
рубрика: Поезія, Духовная поэзия
дата поступления 19.01.2019


Дача

Ой  дача,  дача!  Рідна  моя  дача,
Хоч  солонець  —  врожАї  не  малі.
Таку  вже  маю  хліборобську  вдачу,
Не  можу  жить  без  матінки-землі.

Ой  дача,  дача!  Гарна  моя  дача,
Було  болото,  очерет  шумів,
Та  наші  люди  мудрі  й  не  ледачі,
Освоїли,  проливши  сто  потів!

Ой  дача,  дача!  Мила  моя  дача,
Квартира  в  місті  душна  та  тісна,
А  дача  —  то  мені  курорт  неначе,
До  того  ж,  кормить  всю  сім’ю  вона.

Ой  дача,  дача!  Втіхо  моя,  дача,
П’ять  соток  —  родить  і  город,  і  сад,
На  грядці  дива  дивнії  побачиш,
Без  хімії!  І  користь,  і  краса.

Ой  дача,  дача!  Клопіт  мені,  дача,
Бо  поки  з  поїзда  туди  дійдЕш,
Так  стомишся,  що  стогнеш,  ледь  не  плачеш,
Знесилено  в  густу  траву  впадеш.

Ой  дача,  дача!  Ліки  мої,  дача,
На  клаптику  болотної  землі
Таблицю  Менделєєва  побачиш,
Лише  цілющі  трави  підбери.

Ой  дача,  дача!  Горе  моє,  дача,
Коли  наступить  стужа  і  зима,
Кружля  вкруг  неї  «братія»  ледача
Ламає,  лізе,  цупить  задарма.

Ой  дача,  дача!  Щастя  моє,  дача!
Сама  Природа  сили  додає.
Неначе  знову  молода,  гаряча,
Вертає  юність  у  життя  моє!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=821571
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 16.01.2019


Ніна! Ніна…



Свіжий,  вже  теплий,  вітерець  доносив  духмяні  запахи  палаючої  торішньої  трави.  Люди  вивільняли  від  неї  свої  городи  перед  тим,  як  засадити  їх  картоплею,  буряками,  гарбузами  та  іншими  овочами.  В  голодні  повоєнні  часи  людям  кожної  весни  виділяли  городи  в  полі,  недалеко  від  міста,  щоб  виростили  овочі,  щоб  легше  було  виживати.
Вогнище  палало  на  дорозі,  весело  потріскуючи  і  розвішуючи  в  повітрі  легенькі  сизуваті  дими.  Ми,  діти,  стояли  навкруг  нього  і  зачаровано  дивилися  на  вогонь,  що  ніби  жива  істота,  чмихав  димом,  дихав,  стрибав  з  травинки  на  травинку,  затухав  в  одному  місці  високої  купи,  вижидав,  причаївшись,  і  раптом  стрімко  спалахував  десь  поряд.  Старші  діти  підправляли  його  довгими  лозинами,  підкидали  свіжі  порції  сухої  трави,  а  ми,  малеча,  мовчки  милувалися  полум'ям.  Я  у  свої  чотири  рочки  таке  диво  бачила  вперше.
Неподалік  сіріла  голим  прозорим  віттям  лісосмуга,  і  старші  хлопці,  порадившись,  побігли  туди  за  сухим  листям,  покидавши  свої  лозини.  Я  підняла  одну  з  них  і  почала  ворушити  вже  ледь  живе  вогнище.  Це  так  мене  захопило,  що  нічого  навкруг  не  помічала.  Раптом  почула  голосні  крики:
-  Ніна!  Ніна!  -  кричали  люди  і  бігли  врізнобіч  від  хлопчика,  що,  ідучи  із  лісосмуги,  тримав  у  руках  якусь  чудернацьку  штуковину.
-  Кого  вони  кличуть?  -  здивувалася  я.  -  Яку  Ніну?
А  до  мене  вже  підбігла  мама,  підхопила  на  руки,  притиснула    до  себе,    і    з    острахом  дивилася    на  татка,  який  тихенько  підходив  до  хлопчика  і  лагідно  умовляв:
-  Не  бійся.  Не  кидай.  Не  кидай.  Дай  мені.  Обережно.  Обережно...
Але  малому  не  хотілося  віддавати  чужому  дядькові  цікаву  іграшку,  щойно  знайдену  під  купою  сухого  листя.  І  він  чимдуж  побіг  назад,  у  лісосмугу.  Тато  біг  слідом,  і  я  чула:
-  Обережно!  Це  Ніна!  Поклади  на  землю!  Обережно!
Раптом  хлопчик  через  щось  перечепився,  штуковина  відлетіла  вбік,  а  він,  наче  птах,  розкинувши  руки,  пролетів  декілька  кроків,  і  впав  на  землю  вниз  обличчям.  І  тут  щось  блиснуло  і  вибухнуло,  піднявши  в  повітря  стовп  куряви.
Я  і  не  зчулася,  як  опинилася  на  землі,  під  мамою,  що  прикрила  мене  собою.  Перелякано  мовчала,  чуючи  крики,  схвильовані  вигуки,  плач.  Але  я  була  маленька,  і  не  розуміла,  що  відбувається.
На  щастя,  хлопчик  залишився  живий,  але  без  ока,  і  без  лівої  руки.
Такі  “іграшки”  “діти  війни”  часто  знаходили  в  лісах,  на  полях,  навіть  на  своїх  горо'дах.  В  школі  зі  мною  навчалися  чимало  травмованих  дітей,  тих,  кому  поталанило  залишитися  живими.
Не  відразу,  пізніше,  я  зрозуміла,  що  люди  кричали:
-  Міна!  Міна!!!


адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=821329
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 14.01.2019


Новітні прийоми


                   (гумореска)

Тільки  вчуся  я  на  чарівницю,
В  інтернет  роблю  лиш  перші  кроки.
І  хоча  стара'нна  учениця,
Та  нема  у  кого  брать  уроки.

Ще  не  вмію  написати  друзям
В  “Однокласниках”,  а  чи  “Вконтакті”,
Мрію,  що  колись  таки  навчуся
Й  електронну  пошту  надсилати!

Так  спішу  освоїти  комп'ютер  —  
Диво  наукових  революцій!
Та  насправді  не  виходить  “круто”
Без  учителів  і  без  інструкцій.

Кажуть:  застосуй  прийоми  “тика”.
Я  дивуюсь:  що  то  за  наука?
Кажуть:  в  різні  кнопки  пальцем  тикай,
Зрозумієш:  що  то  є  —  комп'ютер!

За  мовчання  вибачте  уклінно,
Бо  навчатись  так  я  ще  не  звикла.
Запевняю:  скоро  неодмінно
Я  освою  всі  прийоми  “тика”!

03.04.2017

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=821223
рубрика: Поезія, Жартівливі вірші
дата поступления 13.01.2019


ГЛАВНОЕ БОГАТСТВО



Есть  в  жизни  
главное  богатство-  
Чтоб  был  ты  в  ней  
не  одинок!
Но  каждый  —  
собственное  счастье  
построил  так,  
как  он  лишь  смог..

20.01.18

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=820580
рубрика: Поезія, Философская лирика
дата поступления 08.01.2019


ЗВИЧКИ

Всі  люди  мандрувати  люблять  здавна,
Охоче  їдуть  пізнавати  світ,
Тож,  якось  цілий  потяг  екскурсантів
Прибув  погожим  ранком  до  Литви.

Тоді  була  епоха  дефіциту,
Після  екскурсій  бігли  в  магазин.
Один  турист,  щоб  трохи  відпочити,
На  лаві  в  чистім  скверику  присів.

Отож,  відпочиває,  споглядає,
Бо  Каунас  —  взірець  старовини,
На  тротуарах  діти  підмітають,
Працюють  на  суботнику  вони.

Так  чисто  навкруги,  що  аж  незвично
Чужинцеві  з  Дніпровських  берегів,
Аж  тут  дідусь  з  онуком  симпатичним
На  ту,  що  поряд,  лавочку  присів.

Про  щось  своє  тихенько  гомоніли,
Литовською  щось  дід  розповідав  .  .  .
Аж  раптом!  Загуло,  затупотіло,
Туристів  гурт  у  магазин  помчав.

Пробігли:  важко  дихали,  спітніли,
Дзвеніли,  як  підкови,  каблуки,
І  на  асфальті  чистім  залишили
Недопалки,  сміття  і  сірники.

Мабуть,  у  багатьох  з  них  чисто  в  хаті,
І  одяг  чистий,  і  дипломи  є,
Та  звикли  —  в  домі  спільному  —  плювати
І  розкидати  скрізь  сміття  своє.

Дідусь  на  вушко  щось  сказав  онуку,
Малий  швиденько  все  сміття  зібрав,
Поклавши  в  урну,  чисто  витер  руки
І  далі  з  дідом  чемно  розмовляв.

Турист  все  бачив.  І  пекучий  сором
Проймав  і  пік  за  горе-земляків.
Що  має  думать  цей  малюк  литовець
Про  неохайних  тіток  і  дядьків  ?!
.          .          .        .          .          .          .          .          .          .          .
Мораль  одна.  Вона  в  народі  давня:
Дітей  з  колиски  треба  наставлять    -
Щоб  жити  чисто  —  мало  прибирання,
Бо  чисто  там,  де  люди  не  смітять  !

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=820210
рубрика: Поезія, Жартівливі вірші
дата поступления 05.01.2019