Вишневецький

Сторінки (1/16):  « 1»

Я тільки тут.


Хтось  скаже  що  світи  такі  широкі,  
Що  десь  існує  не  життя,  а  рай  
Що  гори  є  низькі,  і  є  високі
І  що  захочеш  те  і  вибирай.

А  я  душею  там  де  цвіт  ромашок
Й  що  може  бути  краще  у  житті,
Як  вітру  тихий  свист  та  гомін  пташок
В  Божественній  небесній  чистоті.

Я  тільки  там  де  вишиті  сорочки,
Де  козаки  та  Запорізька  січ,
І  де  колосся  вплетене  в  віночки
Пливе  рікою  у  Купальську  ніч.

Я  там  де  вишні  стигнуть  при  дорозі
Я  у  степу,  там  де  Чумацький  шлях
Між  чумаків  що  туляться  на  возі
Так  мало,  мало  оспіваних  в  піснях.

Я  в  тім  краю  де  жде  мене  родина,
На  крутих  схилах  Дніпрових  берегів
Де  змучена  знекровлена  країна  
Ніяк  не  скине  з  себе  ворогів.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=813820
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 14.11.2018


Незахищені.

               
Опустив  голі  віти  старий  клен  до  землі
І  небесну  вода  віддзеркалює  даль,
І  на  крилах  тужаво  понесуть  журавлі
В  чужий  край  з  України  з  гіркотою  печаль.

Ну,  а  люди  лишаться  і  немилий  їм  світ,
І  у  їхніх  оселях  буде  все  як  було
Не  відомий  їм  вільний  журавлиний  політ
Не  відомий  той  край  де  царює  тепло.

А  вже  скоро  морози  і  закрутиться  сніг
І  завиє  вовчицею  хуртовина  в  степах
Тільки  як  пройти  зиму  коли  падаєш  з  ніг
Й  нема  сили  в  ослаблих  мозолистих  руках.

На  столі  лише  сіль,  черствий  хліб  та  окріп
І  не  куплені  ліки  бо  пустий  гаманець
І  не  бачить  що  є  тільки  той  хто  осліп
Що  життя  загасає  і  приходить  кінець.

Не  зігріють  політиків  брехливі  слова
У  прозору  лютневу  морозяну  ніч
Якщо  в  сінях  давно  закінчились  дрова
І  немає  чого  вже  покласти  у  піч.  

І  поволі  життя  завершить  круговерть
І  ніхто  не  відчує  за  собою  вини  
Що  в  холодний  чийсь  дім  забрела  тихо  смерть
І  що  хтось  захолов  й  не  дожив  до  весни.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=791544
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 13.05.2018


Голубий умивальник.

ГОЛУБИЙ    УМИВАЛЬНИК.
       Як  тільки  негарно    поступає  той,  хто    підслухує  чужі    розмови,  а  ще  гірше,  коли    підглядає  у  чуже  вікно    і    всюди    сує  свого    носа.
         Ми  з  Вами  не  такі,  але  сьогодні    зробимо    виняток,  бо  якщо  не  підслу-хаємо    і  не  підглянемо,  то  навряд    чи    дізнаємося    про    що  розмовляє      молоде      подружжя    за    сніданком.
   Як  тільки  ми  наблизимося    до  вікна,  то  відразу  стане  зрозуміло,  що  всі  посади    які  тільки  існують  і  не  існують  в    домашньому  господарстві    за-ймає    дружина.  Це  і  астролог  і  психолог,  і  бухгалтер  і  касир,  і    дизайнер,    і…,  сто  слів  за  хвилину.  (  Остання    посада    відноситься    до      неіснуючих      професій).
       «Ти  ж  дивись  Саша,  на  роботі    не  затримуйся,  пий  чай  бо  прохолоне,    бо    знаю  я    вашу  роботу,  ось  десять  гривень,    а    я  помию    посуду    і      збігаю    до    мами,    купиш    собі    щось    до    обіду,    на    вечерю      буде      жарена      картопля».
                                                                                                                                                                                                                                                                                                                           Сашко    ще    деякий      час      переварював      вищесказане,      потім    піднявся    з-за    столу,    обійняв    дружину,    погладив    її      по      голівці    ніби    поправляючи      зачіску    і      запитав.    Що  б    ти    хотіла          найбільше    люба?
         Міг  би  й  не  запитувати    відповіла    вона,  ти  ж  давно  знаєш,  хочу  голу-бий  умивальник    і    велике    кругле    дзеркало.
     І  дався  тобі  той  умивальник  подумав  Сашко.  Зачекай  трішечки,  ось    ви-платимо  кредит,  купимо  меблі  і  обов’язково  голубий  умивальник
потішив    дружину    хлопець,    і    ніби    гербовою    печаттю    затвердив    це        поцілунком,  а    сам    собі  подумав,    мабуть    не    скоро    це    буде    з    такою          зарплатнею.    
   Через    п’ять  хвилин    він  уже  прямував  на    роботу  і    на  ходу    розміркову-  вав:    «Так,  сьогодні  рівно  місяць  як  я  відкладаю  по    десятці,    це    триста    гривень,    ще    тиждень,    і      голубий      умивальник…»    Він      уявляв  як  зрадіє    дружина,  як  буде  тішитись  своєму  капризу  та  маленька    худенька  особа,  яка  пів  року  назад    дала    слово  бути  вірною    все  життя.
         Тиждень    пролетів    швидко,  і    у  п’ятницю    ввечері    Сашко    ще    раз    пе-рерахував        гроші.  Рівно    триста  шістдесят.  Це  та  сума  з    якою    хлопець    з      легкістю    готовий      був    розпрощатися    незважаючи    на    те,    що    півтора    місяця    залишався      без    обіду.
       А    вранці    загуркотів    двигун    старенької    «копійки»    купленої    на    подаровані  на    весілля    гроші,  і    ще    задовго    до    відкриття      магазину,    Сашко    вирушив  в    дорогу    за    дорогим    подарунком.
           Ледь  відкрилися  двері    крамниці  як    він    бадьоро      стояв    за    прилав-ком  і  постукував  пальцями  по  столу.  Мені    умивальник,    он    той,        голу-бий,    за    триста    шістдесят.
           Продавець    посміхнувся,    триста    шістдесят    коштує    білиий,    голубий    коштує  триста    восімдесят,-    купіть    білий.
           В  Сашка  ніби  щось  обірвалося    в    середині,  він  вийшов  з  магазину.
«Ну,  і  що  далі,  навіщо  мені  білий?»  пробурмотів  він  про  себе.  Настрій  був  зіпсований  на  весь  день.
           На    стоянку    припаркувалося        авто,    з    якого    вийшов    поважний    чо-ловяга,    і    Сашко    зробив    те    що    перше    прийшло    йому    в    голову.
           Мужчина,  купіть  запаску,  недорого,  просто  терміново  потрібні  гроші,    дуже  потрібні,  ось  так,  і  провів  долонею  по  шиї.  Будь-ласка  купіть,  розу-мієте  ,  дружині  хочу    зробити    подарунок,    ніби    оправдовувався    хлопець.
       Скільки  ти  за    неї  хочеш,  густим  басом  запитав    мужчина.
       Двадцять  гривень,    в  очах  Сашка    блиснула  надія.    Ось  запаска…
       Так    вона    ж    геть    лиса    знову  басом  прогудів    мужчина,    але  про    щось    подумав    і  таки  погодився.                                                                                                                                                                                                                                                      Ну    добре    давай,    роби    подарунок    своїй    дружині,    і    з    кишені    він    дістав    двадцятку    яка    зараз    вирішувала    все.
       Можливо  в  цей  час  цей  чолов’яга    згадав  себе  в  юні    роки,    коли    заради    коханої    готовий    був  зробити  все  що  завгодно.  Можливо    в    його      грудях      знову  загорілася  та  іскорка  яка  погасла  так  давно,  і  він  подумав,  а  чи    не    зробити  і  своїй  дружині  хоч  малесенький  подарунок,  таки  ж  скільки    років    разом.
       А    Сашко    ніби    на    крилах    летів      до      магазину.    Ось    гроші,    давайте!    І    через    п’ять    хвилин    він        упаковував    у    багажник    голубий      умивальник    на    те    місце,      де      ще      зовсім    недавно    лежала    запаска.
           З      третього    разу    запустився      двигун,    і    юнак      виїхав    на    фінішну    пряму      розбитою    Порошенковими      фурами    «турецькою»    дорогою      довжиною    в    дванадцять    кілометрів.    Він    щось    наспівував,    Це      муги-кання    було    ой    як    далеке    від        досконалості,    але    це      була    найкраща    із    пісень,    бо    лилася    вона    із  самої    глибини    душі.
           І    все    б    то    воно      було    добре,    та  машину    гойднуло    вліво,  потім    вправо,-    цього    тільки    не    вистачало,  ну    от,    колесо    пробив,      ну    і    день    сьогодні    подумав    хлопець,  і    вилаяявся.
         Сашко    вийшов    із    машини,    відкрив    багажник  з    надією    що    там    яки-мось    дивом    зявиться    запаска.    Оце    так    халепа,    що      хоч,    те    й    роби.
           Мимо  проїзджали  автомобілі,    Сашко    проводив    їх    очима    ніби    чогось    очікуючи.
                                                                                               -                    -                        -
         Ну  що,  колесо    пробив    і  немає    запаски?    Можу    продать,    запасочка    як    «грім»,    а  то    я    туди    їхав    ти    стоїш,    назад    їду    стоїш,  от    я    й    подумав…
           Сашко    оглянувся,    позаду    нього    стояв    хлопець    його      ж    років    і    по-кручував    в    руці    брелок    з    ключами.
         Чи  може  й  грошей  нема?    Запитав  «підприємливий  благодійник»  і      заглянув  до  багажника,  то  можемо  помінятись,  я  тобі  запаску,  а  ти  мені    умивальник.  
               Розумієш,  пів  року  як  одружився,  перейшов  на  мінорний  тон                  «благодійник»,    дружина    всі    вуха    пробубоніла,    «хочу      голубий    уми-вальник,    і    велике    круглее    дзекало».    А    зарплата    сам    розуміш,    та    ще    й  кредит,  а  тут  саме  такий  випадок…  Ось,  тримай,  запасочка  як  «грім».
         Щось    ніби      лещатами    стисло      груди  .    Сашко      відійшов    на      узбіччя,    присів,    в    голові      запаморочилось.  
         Мимо    проходили      перехожі.                                                                                                                                                                                                                                                                                  Такий    молодий,      а    вже      п’яниця  ,        сказала      поважна      тітка    своїй      подрузі    і      обидві    з      огидою      глянули    в    сторону      Сашка.
       Хлопцю    геть    стало    недобре,    в    очах    потемніло.
                                                                                                                         
                                                                                                       ***
               Сашко    прийшов    до    тями    у      лікарняному    ліжку.
             Ну      що,      ожив,      посміхнувся      лікар,      і      уже      серйозно      звернувся      до    колег,    «Здоровий    як      бугай,    просто      організм      виснажений      в    результаті    недостатнього    харчування»      Ваша      машина,      юначе    стоїть      біля    входу    в    поліклініку.        Ось      ключі,  та    слідкуйте      за      собою».
         Машина    дійно    стояла  біля    входу,    на  місці    пробитого    колеса  красу-валася  «як  грім»  запаска,  Сашко    пробував    осмислити    все    що  трапилось.
     Додому    їхав    з    відчуттям      ніби    його    побили.            
             Біля  будинку  заглушив  двигун,  ще  деякий  час  посидів  у  машині,    по-тім    вийшов    і    різко    хлопнув    двецятами.  Ну    от,    ні    грошей,    ні    запаски…
         Де  це  ти  волоцюго  цілий  день  мотаєшся?  Я  вже    другий    раз    обід    грію.
             Назустріч    йшла      легко    і      граціозно,        мягко    ступаючи    на    землю    та      юна        худенька    особа,    яка    пів    року    назад    дала    слово    бути    вірною    все    життя.    Вітер    ніби    бавився    її    русявим    волоссям    закидаючи    його      то    наліво,    то    направо,    то    моделював      якусь    причудливу    зачіску      видаючи      з    себе    не    то    галантного    кавалера,    не  то    модельєа    стиліста.
         Знала    б    ти,    подумав    Сашко,    відкрив    багажник    і    остовпів.  Там    ле-жала    запаска,  а    на    ній,        віддзеркалюючи    в    різні    боки    сонячні    зайчи-ки      виблискував    голубий    умивальник.    
             Високо    в    небі    дрібно      ромахуючи      крильцями          завис    жайворонок,    він        ніби    спостерігав,    а    що  ж    то    воно    буде    далі…  .
       Нам    з      Вами      залишається    тільки    вибачитись    перед      молодятами        за      те      що      трішечки      підслухували      та      підглядали    за        ними,    але      ми          бажали        їм        тільки      найкращого,    ми        хвилювалися      за      них.
                                                                                                                         ***
     P.S.      Як    ДОБРЕ,-що    в    світі      існує    якась      невидима      ниточка,    яка      зв’язує      людські        долі.      Як    ДОБРЕ,        коли      ДОБРЕ      все    закінчується,    і    як    ДОБРЕ,      що      діє    ДОБРЕ      старинне      правило,    світ  не  без    ДОБРИХ        ЛЮДЕЙ».

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=779808
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 02.03.2018


Микита.



                                                     ***
Осінь  позолотила  верхівки  тополь  біля  вось-мирічної  привокзальної  школи  і  понеслася  далі,  щедро  розсипаючи  по  Яготину  своє  ле-тюче  золото.  
     Так,  я  не  помилився  -  саме  біля  восьмиріч-ної  школи,бо  теперішнє  покоління  знає  цю  територію  як  бувше  медучилище,  за  яким    розкинувся    недобудований  супермаркет.  Я  не  хотів  би  навіяти    настольгію,  але  щоб  зро-зуміти  про  що  йтиме  мова,  нам  з  Вами  треба  перенестися  в  сімдесяті  роки  минулого  століття.  
     Для  тих,  хто  не  пам’ятає,я  нагадаю,  що  саме    на  вокзалі  стояла  така  собі  «пивнушка»,  під  зовсім  не  підходящою  для  цього  закладу  назвою  «Павільйон».Наперед  скажу,  що  ніякої  пропаганди  що  до  цього  закладу  не  буде,  а  просто  вона  згадалася  мені  тому,  що  всі  події,  які  відбувалися,  мали  місце  саме  на  цій  території.
                                     
                                         МИКИТА.
     Осінь  вдалася  теплою,  і  майже  нічим  не  відрізнялася  від  літа.  Хіба  що  лункий  дзвін  шкільного  дзвоника  через  кожні  сорок  п`ять  хвилин  нагадував,  що  вже  настав  вересень  і  розпочався  або  закінчився  урок.  І  в  тих  не-величких  паузах,  які  називаються  перерва-ми,  безтурботна  дітвора  -  хлопчики  в  чорних  штанцях,  білих  сорочках  та  червоних  галстуках,  а  дівчатка  -  в  накрохмалених  фартушках    швидко  перебігали  через  дорогу  і  галасливо  ставали  в  чергу  у  згаданому  мною  «Павільйоні»  за  гарячими,  по  п’ять  копійок,  пиріжками  з  повидлом.  Тьотя  Маша,  повногруда  продавчиня,  швидко  скручувала  паперові  пакетики  і  з  посмішкою  частувала  дітей  па-хучими  солодкими  ласощами.  Інша  частина  черги,  яка  складалася  з  людей  дорослих,  що  стояла  за  пивом,  терпляче  чекала,  поки  ску-питься  дітвора,  а  заодно,  коли  звільняться  бокали,  яких  чомусь  завжди  не  вистачало.  В  «Павільйоні»  стяв  запах  ароматної  випічки,  змішавшись  з  запахом  розмішаного  в  певній  пропорції  з  водою  «Жигулівського»  пива.
     Дітвора  поспішливо  вибігала  з  «Павільйо-ну»,  щоб  за  п’ять  хвилин,  які  ще  залишились  до  початку  уроку,  поглузувати  з  чоловіка,  який  незмінно  щодня  приходив  на  вокзал.  
     «Микита!Микита!Микита  -  дурачок!!!»-  діти  брали  в  кільце  літнього  чоловіка  і  хто  як  тільки  міг  з  нього  знущалися.  Микита  кумедно  посміхався,  час  від  часу  піднімав  руки  і  щось  незрозуміле  вигукував.  Дітвора  від  цього  галасувала  ще  дужче,  аж  до  тих  пір,  поки  шкільний  дзвоник  не  давав  сигнал  про  початок  уроку.
     На  наступній  перерві  прибігала  вже  інша  дітвора,  і  все  починалося  заново.
   «Микита!  Микита  Яготинський!  Микита  –  дурачок!»  -  лунало  на  весь  вокзал.
     Дорослі  люди,  які  чекали  автобусів,  спокійно  спостерігали  за  цим  дійством  коротаючи  свій  час.  Можливо  хтось  із  дорослих,  якби  уважно  пригледівся,  то  обов’язково  помітив  би,  що  осторонь  від  глузуючої    дітвори    стоїть  і  з-  під  лоба  дивиться  на  все  те,  що  твориться,  зовсім  маленький  худорлявий  хлопчик,  який  тільки  два  тижні  тому  перейшов  до  цієї    школи.
     А  Микита  час  від  часу  заходив  до  «Павіль-йону»  і  жалісливо  заглядав  у  очі  кожному,  хто  п’є  пиво,  щоб  залишили  йому  хоча  б  ковток  та    допомогти  продав  чині  Маші  закотити  чергову  бочку  у  підсобку,за  що  отримував  повний  бокал,потім  виходив  надвір  і  брався  руками  за  голову,  стискаючи  її  з  усієї  сили    і  збоку  здавалося,  що  Микита  згадує  щось  жахливе.  Він  ніби  з  жалістю  дивився  на  тих  людей,  які  його  оточують,  він  відкривав  рота  щоб  кричати,  але  не  міг  і  тільки  по  губах  можна  було  прочитати  два  слова  -  «Заряджай!»,  
«Вогонь!!!»

                   Винищувач  «тигрів».
   
     Пікіруючий  бомбардувальник  «Юнкерс  -  88»  спікірував  на  танк,  кинув  бомбу,і  залізна  машина  розкололася,  як  горіх.  Башту  відірвало  розрізавши    навпіл  командира  та  заряджаючого,  і  кинуло  метрів  за  двадцять,    яка  розірвала  лежачого  у  воронці  солдата  та  просунулась  юзом  і    залишилась  стирчати  дулом  до  верху.  З  того,  що  залишилось  від  танка,  палахкотіло  кіптявою  горілого    газойлю  ,  та  людського  м’яса.
     Били  зверху    і  знизу.  Довгождана  «допомога»  з’явилася  з    запізненням,    штурмовики  «Іл-2»  скинули  свої  бомби  на  свої  ж  позиції,  порвавши  на  шматки  роту  піхти  та  дивізіон  гаубичної  артилерії.  Просто  командування  зробило  «невеличкі»  прорахунки.
     «Т-6»  танки  під  назвою  «Тигр»,  та  Т  -5  «Пантера»  не  повзли,  а  здавалося  летіли,  маскуючись  у  хмарах  чорного,  кіптюжного  диму.
       Микита  знав,  що  в  лоб  їх  не  взяти,  адже  «Тигр»  міг  вразити  «тридцять  четвірку»  за  два  кілометри,  а  «тридцять  четвірка»  являлась  безсилою  на  такій    дистанції    і  могла  протистояти  ворожій  машині    лише  метрів  за  п’ятсот,  та  й  то  не  завжди,  і  своїм  танком  зробив  маневр,  ризикуючи  «засвітитися»,та  підставити  свою  бокову  броню.
     Страху  перед  смертю  не  було.  Єдине,    що  тримало  Микиту    на  світі,  це  піклування  за  життя  його  екіпажу  і  думка,  що  там,  на  Україні,  у  невеличкому  містечку  під  назвою  Яготин,  залишилася  його  дружина,  з  якою  тільки  встигли  побратися  і  тут  війна.
   …Танк  човником  на  повному  газу  вскочив  у  вузький  яр  збоку  від  ворога    і    принишк.  
       Молодий  хлопець  Микита  ,-  командир  та-нку.  В  перші  ж  дні  війни  пішов  на  фронт.  У  танку  горів  тричі.  Ось  така  коротка  військо-ва  біографія.  
     Танк  рухався  яром  в  чорному  диму,  в  зад    вперед  крутив    баштою  і  ліпив  бронебійними  по  «хрестах».
     З  другого  боку  яру  ворожий  «Тигр»  нащу-пав  вузький  лаз  і  повз  розстрілюючи  наші  танки.
     В  триплекс  було  видно,  як  бігають,  кача-ються  по  землі  та  горять  живі    «факели»  -    німецькі  та  наші  танкісти,  які  вискакували  з  палаючих  машин.  Деякі  бігли  під  гусениці  своїх  чи  ворожих  танків,  лягали  під  них,  щоб  померти  не  в  муках,а  відразу.
     Живі  «факели».
     Пересікаючи  поле  бою  яром,  лоб  в  лоб  ру-халися  дві  бойові  машини,  і  десь  посередині  зустрілися.  Пауза  була  короткою,  постріли  пролунали  одночасно….  Для  Микити  та  його  екіпажу  бій  скінчився.  Микита  з  останніх    сил  вижався  на  руках  за  краї  люка,  переко-тився  по  броні,і  впав  під  траки.  Танк  просто  горів  і  не  зривався,    адже  весь  боєкомплект  був  вистріляний.  Ворожий  «Тигр»  нафарширований  снарядами,  все  ж  таки  вибухнув,і  Микиту  прикидало  землею,  похоронивши  заживо.
   Коли  санітари  після  бою  збирали  мертвих  та  поранених,  то  хтось  помітив,  що  біля  обгорілого  танку  заворушилася  земля.  Микиту  витягли  напівживого.
         У  вухах  гуло,голову  розривало  на  частини,  і  все  навколо  здавалося  червоно  -  чорним.    Микита,  ледве  тримаючи  рівновагу,  підійшов  до  свого  танка,  поклав  руку  на    покриту  сажею  броню,  заглянув  у  люк  і  побачив…    Тіла  там  не    було,  воно  згоріло,  а  за  штурвал  трималися  по  лікті  відгорілі  та  обпечені  руки  його  бойового  друга  механіка  -  водія.
     Микита  лишився  розуму.  Після  довгих  лі-кувань  по  госпіталях  військова  медицина  признає  його  не  шкідливим  для  суспільства.
     Можливо,  сам  Бог  лишив  Микиту    пам’яті,  щоб  він  спокійно  дожив  свої  дні.    Та  тільки  під  дією  алкоголю  Микита    знову  сідав  в  танк,  і  разом  з  своїм  екіпажем  ,  під  гуркіт  мотору,  повертався  в  земне  пекло  під  назвою  війна,  щоб  врятувати  ввесь  світ.
                                                                             ***
     Дітвора  все  так  же  вибігала    з  пакетиками    з  «Павільйону»,  але    ті  п’ять  хвилин    які  зали-шалися  до  початку    уроку  …
     Микита  вже  три  дні    як    не  з’являвся  на  вокзалі.
         День  видався  похмурий,    але    коли  сонце        виглядало  з  -  за  хмар  ….
       Микита  помер,  і  несли  його  в  червоній  труні,  і  слідом  за  ним  йшли  його  бойові  поб-ратими,  полковники  та  генерали,  ніхто  не  рахував  скільки  їх  було,  але  на  червоних  по-душечках    коли  сонце  виглядало  з  за  хмар  золотими  променями  загорялися  ордени  та  медалі  того  Микити…
     Пройшло  майже  пів  століття,  і  той  худор-лявий  хлопчик  виріс,  і  став  віком  приблизно  як  був  колись  Микита,  набрався  сміливості    і  вирішив  написати  ось  цю  розповідь.  Можливо  щось  і  змінилося  за  ці  роки  на  краще,  а  можливо  десь  уже  інший  худорлявий  хлопчик  з  -  під  лоба  дивиться,  як  знущаються  над  людиною  і  нічого  не  може  вдіяти.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=779130
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 26.02.2018


Німецька вівчарка.

                                                     
Я  вже  стомився,  і  розкурив  цигарку,
Дим  заклубився,  й  залишив    сизий  слід,
Й  згадалась  розповідь  про  дівчину  Одарку,
Що  ще  колись  розповідав  мій  дід.

Коли  репресій  затихла  молотарка,  
Коли  від  голоду    оклигало  село,
Жила  в  Калинівці  така  собі  Одарка,
Й  гарніше  дівчини  в  окрузі  не  було.

Та  дівка  не  пишалася  красою,
Та  якби  знала,  що  життя  піде  не  так,
Пішла  б  кудись,  замівши  слід  косою,
Чи  краще  б  народилась  між  собак.


Ой  як  недовго  світом  милувались,
Бо  знов  з  цепів  зірвалися  собаки,
Від«чорних  воронів»  вже  люди  не  ховались
Німецьких  танків  задзвеніли  траки.
                                                     
І  ось  війна,  й  фашист  зайшов  до  хати,
Й  нахабне  тіло  звалилось  на  красу
Врятуйте  люди  -  крикнула  Одарка
І  закусила  сплетену  косу.

А  вранці  ще  до  сонця  сходу,
Як  з  відрами  місцевий  люд  збиравсь
Біля  криниці,  де  набирали  воду,
З  Одаркою  ніхто  вже  не  вітавсь.

Так  і  жила  сама  собі    Одарка,
Й  несла  колючий  терновий  свій  вінок
Тепер  німецька  продана  вівчарка,-
Так  називали  зґвалтованих  жінок.

 Живої  сили  висохли  озерця,
Змарніла  вся  від  горя  й  каяття,
Насмілилась,  й  приклала  ніж  до  серця,
Та  в  животі  забилося  дитя.

Й  почувся  з  лона  тихий-тихий  голос-
«Не  треба,  мамо,  ми  і  так  помрем  
Давай  з’їмо  он  той  пшеничний  колос,
Давай  іще  хоч  трішки  поживем».

Стихла  стрільба,  замовкли  канонади,
І  десь  далеко  покотилися  бої,
І  до  Калинівки,  до  бувшої  сільради
Невдовзі  повернулися  свої.

Душа  болить,  а  серце  тисне  й  мліє,
Що  наробила  проклята  війна?
Ось  хто  врятує,  ось  хто    пожаліє,
Хто  врозуміє  в  чім  моя  вина.

Схрестивши  руки  вибігла  Одарка,-
Мої  рідненькі,  тут  таке    було!
«Ну  що,  німецька  довбана,  вівчарка,-  
Камінь  на  шию  і  вкинуть  в  джерело».

Такий  наказ,  коли  воєнні  дії,
Той  командир  тримався  молодцем,
І  до  колодязя  із  каменем  на  шиї
Бідну  Одарку  вкинули  живцем.
 
Одарка  схлипнула  і  проковтнула  воду,
Чому  життя  пішло  зовсім  не  так?
Така  ціна,  і  за  красу  й  за  вроду,
Чи  краще  народитись  між  собак?


Давно  дотліла  скручена  цигарка
Й  від  диму  вітер  геть    розвіяв  слід,  
Взяла  й  згадалась  дівчина  Одарка
А  заодно  і  мій  любимий  дід.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=779129
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 26.02.2018


Байка.

   
Я  бачив  ворона  в  дубовім  листі,
Здалека  ворон,а  зблизька  папуга,
І  біля  нього  кружляють  сови,
Сліпі  блудниці,  його  прислуга.

А  ще  я  в  терені  бачив  птаха
Сірий  на  вигляд,  та  не  вродливий,
Він  трішки  більший  аніж  комаха,
Та  дуже  гордий  та  справедливий

Той  ворон  завжди  в  тіні  ховався
І  тільки  зрячий  знав  ту  причину  -
Що  ворон  совами  харчувався
І  він  сприймав  їх  за  мертвичину.

Той  сіромаха  кричав  із  терна.  
«Відкрийте  очі,  він  всіх  вас  згубить,
Він  тільки  тішить  вас,  щоб  потім  з*їсти,
Він  вас  не  любить!  Він  вас  не  любить!»

А  сліпі  сови  того  не  знали,
Що  ворон  жадібний,  та  підступний,
І  хто  з  них  жертвою  стане  завтра,
І  хто  сьогодні,  і  хто  наступний

А  сіромаха  бився  та  рвався,
Йому  б  ще  трішечки  стало  сили.
Він  з  тим  би  вороном  поквитався,  
Можливо  й  сови  б  тоді  прозріли.

Та  сови  знай  собі,  все  кружляли,
Не  то  блудниці,  не  то  прислуга.  
В  дубовім  кріслі  сидів  господар
Не  то  ворона,  не  то  папуга.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=778571
рубрика: Поезія, Байка
дата поступления 23.02.2018


Чернець.

Я  хотів  би  прийти  у  старий  монастир,
Щоб  повідати  правду,  про  все  що  було,
Де  старенький  чернець,  погортавши  Псалтир
Запитає,  -«Що,  старче,  тебе  в  храм  привело?»

А  слова  мов  кілок,  десь  у  горлі  стоять
Лиш  сльоза  з  підборіддя  стече  на  підлогу,
І  при  світлі  свічок,  що  так  тьмяно  горять
Я  скажу,  -  «Я  прийшов  помолитися  Богу.

Та  молитись  мене  ніхто  не  навчив,
Хоч  пройшов  за  життя  я  і  воду  і  сушу,
І  за  те  що  любив,  і  за  те  що  грішив,
Я  приніс  на  вівтар  покалічену  душу».

І  промовив  чернець,  -«Значить  ще  не  кінець,
Якщо  люди  йдуть  в  церкву  зі  своїми  гріхами,
То  ж  неси  ти  цю  істину  до  інших  сердець
Бо  на  те  на  Землі  і  будуються  храми».

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=776518
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 12.02.2018


Снігурі.

                       
Колючий  подих  злої  хуртовини  
Обшарпав  кущ  й  скотилися  до  ніг,
Солодко  -  кислі  ягоди  калини,
Пофарбувавши  у  багрянець  сніг.

Нічний  мороз  розмалював  віконця
І  в  бліднім  світлі  ранкової  зорі,
Сніг  заіскрився  і  на  сході  сонця
Злетілись  до  калини  снігурі.

І  на  кущі  про  щось  загомоніли
Червоногруді    приятелі  зими,
Знялися  зграйкою  й  низенько  полетіли,
Кинувши  тінь  на  сніжні  килими.

А  я  лишився  в  думах  сам  з  собою
В  холодних  балощах  засніжених  дворів
 Й  дивився  в  даль  наповнений  журбою
Вслід  відлетілих  червоногрудих  снігурів.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=773681
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 27.01.2018


Давай розтопим, мамо, піч.

Давай  розтопим,  мамо,  піч.
Таки  ж  космічний  вік  надворі,
Творець  розсипав  в  небі  зорі,
Попереду  холодна  ніч…
-Давай  розтопим,  мамо,  піч.

А  пам’ятаєш  до  села
Поважні  люди  приїжджали,  
Нам  газ  провести  обіцяли,
Та  агітацію  вели,
Щоб  всі  на  вибори  прийшли
І  лиш  за  них  голосували.
Ми  так  старались,  як  могли,
Вони  ж  від  нас  повідвертались
І  газ  в  село  не  провели.

І  в  цьому  році  дід  Мороз
Не  принесе  нам  подарунки,
Лиш  намалює  візерунки
Срібними  фарбами  на  склі,-
Можливо  ми  для  подарунків  іще  малі?
Скажи  мені:  хіба  ж  ми  винні,
Що  народилися  в  селі?

Ось  я  й  дровець  уже  приніс,
От  тільки  змерзли  вуха  й  ніс…
Попереду  холодна  ніч,
Давай  розтопим,  мамо,  піч.


адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=765116
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.12.2017


Я вітаю тебе.

.
Вже  розтоплений  віск  стік  повільно  із  свічки.
Я  одіну  сорочку,  що  мені  до  лиця,
І  в  холодних  обіймах  Новорічної  нічки,
 Я  тонкими  пластинками  наріжу  сальця.

Я  вдихну  аромат  ялинкової  гілки,
Та  ввімкну  телевізор  у  останній  момент,
Лиш  коли  на  дванадцяти  рівно  зійдуться  стрілки,
Й  свою  нову  брехню  завершить  президент.

І  нічого  що  холодно  й  самотньо  в  будинку,
Й  що  в  країні  все  так  же,  «буксує»  прогрес,
-«Я  вітаю  тебе,  обережний  будь,  синку!!!»
…І  до  сина  на  фронт,  відішлю  СМС.


адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=764937
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 09.12.2017


Сирота.


Заблукав  сонний  вітер  у  березовім  листі,
Чути  нотки  сонати  у  пташиному  свисті,
У  блакитному  небі  світлий  янгол  явився
І  весняного  ранку  ти  на  світ  народився.

Тобі  геть  не  важливо  що  на  те  скажуть  люди
І  вп’ялись  губенята  в  повні  мамині  груди,
Ось  тебе  пеленають  та  уже  через  сутки  
Тебе  знов  нагодують  у  «Будинку  малютки».

Тобі  все  не  важливо  й  на  тобі  недоноски
Й  якась  тьотя  вродлива  нагодує  із  соски
Вона  теж  не  щаслива  ,  в  неї  теж  своя  драма
Вона  дуже  красива  то  тепер  твоя  мама.

Ось  тебе  вже  давно  не  годують  із  соски
Та  все  так  же  на  тілі  чиїсь  недоноски,
І  тобі  вже  важливо  куди  далі  іти
Й  що  живе  хтось  щасливо,  але  тільки  не  ти.

Ось  тобі  вже  й  п'ятнадцять  і  з  своєю  бідою
При  живих  то  батьках  йдеш  у  світ  сиротою
Й  голосів  дитбудинку  чути  лиш    відголоски
І  все  так  же  ти  носиш  чиїсь  недоноски.

Тільки  як  йти  по  світу  не  зламатись  не  впасти
І  як  жити  правдиво  І  ніколи  не  красти…
Ось  ти  вже  й  одружився  й  біля  тебе  дружина
І  з’явилася    й  в  тебе  маленька  дитина.

І  їй  геть  не  важливо  що  на  те  скажуть  люди
І  вп’ялись  губенята  в  повні  мамині  груди
І  ти  будеш    любити  ту  маленьку  дитинку  
І  ніколи  не  кинеш  у  дитячім  будинку.

Ось  ти  вже  й  закрутився  у  життєвому  вирі
Ти  добряче  трудився  й  ти  у  власній  квартирі
І  хоч  в  тебе  немає  в  часі  зайвих  хвилинок
Ти  заходиш  до  мами  у  дитячий  будинок.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=758074
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 31.10.2017


Пусте зерно.

       
Жалкує  той,  хто  поле  не  засіяв
Або  якщо  не  проросло  зерно,
Або  не  сталось  те,  про  що  так  дуже  мріяв
Й  ніхто  не  розіслав  перед  тобою  полотно.

Той  хто  посіяв,той  звичайно  й  змеле
Пусте  зерно  не  зможе  прорости
Лиш  той  хто  сам  собі  те  полотно  розстеле
Зможе  по  ньому  впевнено  пройти.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=757088
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 25.10.2017


Кримські яблука.


Я  так  хотів  би  прийти  в  сади,
У  тих  краях    що  вже  стерті  з  мапи
Де  зріли  яблунь  важкі  плоди
Найкращі  в  світі  кримські  синапи.

Ти  урожаю  від  них  не  жди,
Якщо  земля  не  полита  потом
І  не  порадують  тебе  плоди
Коли  твій  сад  заплело  осотом.

Там  на  прощання  старенький  дід
Лише  своєму  розкаже  внуку
Що  садять  яблуню  лицем  на  схід
І  передасть  йому  свою  науку.

Та  розповість  як  не  так  давно,
У  тих  краях  що  вже  стерті  з  мапи
Давили  краще  в  світі  вино,
Буяв  інжир  та  росли  синапи.

Розкішних  яблунь  довгі  ряди,
Душі  потіха  й  очам  окраса
Згинали  віти    дивні  плоди
Які  цінились  дорожче  м’яса.

Можливо  так  би  завжди  було
Якби  не  сині  бридкі  погони
На  мертве  тіло  живе  лягло
В  товарні  з  зірками  брудні  вагони.

І  опустіло  кримське  село
А  згодом  й  зовсім  зникло  із  мапи
Засохло  й  вимерло  все  що  було,  
Канули  в  вічність    й  кримські  синапи.

Синап  тоді  лиш  зможе  цвісти
Коли  з  ним  поруч  його  господар
Я  б  так  хотів  би  туди  прийти  
Та  жаль  татарин  там  не  володар.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=756966
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 24.10.2017


Чорна піхота.

Чому  в  історію  не  вписані  герої
Смиренні  смертники  минулої  війни,
Що  йшли  у  бій  без  імені  й  без  зброї
«Чорна  піхота»,або  «чорні  жупани»?

                             ***
Скачавши  мапу  на  сторінках  інтернету
Один  товариш  з  ранцем  за  плечем
Щоб  відшукати  рідкісну  монету
Пішов  у  пошуки  з  металошукачем.

Напевно    знає  кожен  чоловік
Той  хто  шукає,-  знайде  щось  своє
На  старій  мапі  сорок  третій  рік
Ну  а  земля  то  забирає  то  дає.

Й  не  важко  було  місце  відшукати
Він    став  копати  та    миттю  остовпів
Бо  сірим  каменем  явилась  з-під  лопати
Велика  купа  дитячих  черепів.

І  вмить  історії  відкрилися  ворота
Кривава  правда  що  шокує  світ
Бо  тут  бої  вела  «чорна  піхота»
 Хлоп’ята  віком  по  п'ятнадцять  літ.

Таких  сваволь  в  історії  не  знають
Коли  дітей  кидають  на  прорив
«Нічого,  іще  баби  нарожають»
Так  маршал  Жуков  перед  боєм  говорив.

Земля  палає  здригається  й  гуде
Й  з  вогню  немає  ані  виходу  ні  входу
Позаду  синя  тінь  НКВД
Тебе  назвала  ворогом  народу.

Умився  кров’ю  Букринський  плацдарм
Й  на  тій  крові  здобув  для  себе  славу  
Великий  знаменитий  командарм
З  трупів  селян  проклавши  переправу.

Війна  війною  але  є  закони  
Й  нема  такого  поміж  вояків
Коли  з  дітей  формуються  загони
Без  зброї  та  без  речмішків.

Їм  всім  хотілось  жити  й  виживати
В  жахливі  дні  минулої  війни
Хотів  би  знати  що  то  за  солдати
Коли  попереду  ідуть  твої  сини.

Чорна  піхота,  босота  та  голота
Голодні  воїни  що  рятували  світ
От  тільки  правди  відкриваються  ворота
Через  багато  пережитих  літ.

І  той  товариш  склавши  свої  речі
В  старенький  ранець  що  віявсь  за  плечем
Стояв  ще  довго  опустивши  плечі
Й  оплакував  дітей  гірким  плачем.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=756734
рубрика: Поезія, Історична лірика
дата поступления 23.10.2017


Боса поетеса.


Їй  не  відкрила  двері  преса,
Їй    защеміло  на  душі  
Й  на  східцях  боса  поетеса
В  сльозах  зачитує  вірші.

Я  просто  мимо  йшов  і  бачив
Як  її  слухав  простий  люд,
А  та  читає  вслух  і  плаче
Про  світлий  мир,  та  Божий  суд.

Й  на  груди  ліг  нестерпний  біль
За  мій  народ  який  загнали
Злі  проповідники  свавіль  
І  тихим  шепотом  приспали.

Скажіть  куди  народу  йти,  
Коли  попереду  вже  прірва
І  всі  розведені  мости
І  там  внизу  вирує  вирва?

Скажіть,  куди  народу  йти
Й  яку  читать  йому  молитву
Щоб  врешті  решт  скінчили  битву
Два  нерозумнії  брати?

В  очах  людей  я  бачив  страх
І  кожен  знав  свою  провину
У  не  відпущених  гріхах,
За  ненароджену  дитину.

В  очах  людей  я  бачив  біль
Сліпу  покору  й  сильну  втому
Від  можновладницьких  свавіль
Й  що  він  не  вірить  вже  нікому.


І  закрутилась  голова
І  ладаном  лягли  на  душу
Босої  дівчини  слова.

Їй  не  відчинить  двері  преса
Їй  наболіло    на  душі
Й  читає  боса  поетеса
Скроплені  правдою  вірші.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=756675
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 23.10.2017


Ще не зламалося перо.


Ще  не  зламалося  перо  
І  не  скінчилися  дива
Якщо  поет  в  своїй  манері
Вміло  розсипав  на  папері  
Відверто  сказані  слова.
А  в  чім  дива?
В  тім  що  слова
Цілюще  діють  на  людину,
Знімають  тугу  із  душі,
Витруть  сльозу  в  лиху  годину
Відверто  сказані  вірші.

Ще  не  зламалося  перо,  
Якщо  прозаїк  видав  повість
В  якій  не  лестив,  не  грубив,
То  повість  та  розбудить  совість
Яку  колись  хтось  загубив.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=756466
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 21.10.2017