Олена Ляшенко

Сторінки (1/25):  « 1»

МАЛЬВАМ

До  мальви  вітерець  прошепотів:
- З  тобою  бути  так  давно  хотів…
Тонкого  ледь  торкнувся  він  стебла,
І  мальва  пишним  цвітом  зацвіла.
Він  жадібно  цілує  пелюстки:
- Моя  кохана  і  єдина  ти…
У  запалі  злітало  листя  в  тишу.
- Моя  навік.  Ніколи  не  залишу.
Минало  літо  мальви  у  обіймах.
Вона  цвіла  для  нього  і  раділа.
Але  не  вічний  мальви  диво-цвіт.
Несправедливим  виявився  світ.
Скидала  ніжні  пелюстки  додолу,
Чекала  вірно  вітерця  додому:
- Де  ти?  Де  я?  Де  ми  з  тобою?  Де  ми?
Та  розквітали  поряд  хризантеми.
І  де  б  ви  думали  подівся  її  вітер?
Голубить  молоді  розквітлі  віти.
Дозвольте,  мальви,  вам  пораду  дати:
Не  вірити  словам  вітрів  затятих.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=803111
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.08.2018


СТИХІЯ

Я  –  стихія.  
Приголуб  мене  –  і  я  зацілую  тебе  теплим  вітром  у  спекотний  день.  
Торкнись  –  наповню  тебе  по  вінця  липневою  зливою.  
Прогніви  мене  –  вибухну  небесними  розрядами  блискавок,  сяйво  яких  заполонить  усе  місто.
Залиш  мене  –  впаду  з  неба  калюжами,  завию  буревіями,  зірву  звідусіль  пожовкле  –  все  стане  сірим,  і  ти  також…  
Забудь  мене  –  накрию  усе  білою  сукнею  мертвої  нареченої,  а  синіми,  холодними  вустами  оберну  на  лід  все  навколо  –  не  бути  у  світі  життю,  доки  я  мертва…  
Згадай  мене  –  отямлюсь  відлигою,  розквітну  бузковим  запахом,  вберусь  у  яблуневий  цвіт.  
Поклич  мене  –  усміхнусь  веселкою.  
Побач  –  я  розсипалась  небом  мільярдами  маленьких  крапочок  і  ховаю  наше  щастя  від  сторонніх  очей  за  вечірньою  сукнею  із  півмісяцем  на  рукаві.  
Зрадь  –  спалю  світ  променями  ненависті,  залишу  безкраї  пустелі  за  собою.  
Піди  –  наздожену  скаженою  океанською  хвилею,  потоплю  кораблі  і  землі,  аби  забрати  тебе  з  собою.  
Зникни  –  змушу  материки  здригнутись,  зруйную  світ:  шукатиму  під  і  над…  
Повернись  –  розтану  льодовиками  у  твоїх  руках.  
Прийми  мене  –  попливу  м’якими  пухнастими  хмарками.  
Будь  зі  мною  –  стану  тихою  річкою  поміж  двох  берегів.  
Запроси  –  прийду  покірним  світанком.  
Прожени  –  обернусь  на  піщаний  вітер,  засиплю  очі,  щоб  не  бачив  більше  нікого.  Зречись  –  вб’ю  градом  мале  й  велике,  закричу  громом  –  нехай  всесвіт  почує  моє  горе…  
Прийди  до  мене  –  буду  пестити  теплими  морськими  хвильками,  ще  солоними  від  нещодавніх  сліз.
Обери  мене  –  розтану  в  тобі  весняним  снігом.  
Залишся  –  зачарую  ароматами  ночі,  простелюсь  зоряною  ковдрою.  
Кохай  мене  –  вийду  за  береги,  стану  твоїм  потаємним  бажанням,  зігрію  полум’ям,  заворожу  танком  надвечір’я.  
Забажай  –  відкрию  тобі  свої  таємниці.  
Підкори  –  стану  земною,  бо  поки  що  я  –  стихія.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=802851
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 12.08.2018


*****

Розкажи  мені  казку  ночі,
Доки  мліє  трава  у  росі.
Про  що  Місяць  зорям  шепоче,
Як  рука  у  твоїй  руці?

А  шепоче  він  їм  про  єдине,
Про  нестримне,  як  течія...
Ти  зі  мною  у  ніч  поринув.
Ти  вже  мій,  а  чи  я  твоя?

Вабить  темрява  і  обійми,
Не  дає  отямитись  ніч...
Я  сьогодні  уперше  вільна.
І  уперше  ми  віч  на  віч.

Хай  затримається  світанок,
Хай  зупиниться  звичний  світ.
Тільки  ночі  легкий  серпанок
Прикрашатиме  наш  політ.

Небо    очі  відкриє  вранці.
Запах  кави  із  філіжанки...
В  тебе  буде  хвилин  п'ятнадцять
Пригадати  зі  сну  коханку.

Буде  день  лиш  один  єдиний  
Зрозуміти:  твій  сон  -  то    я...
Ти  зі  мною  у  ніч  поринув.
Ти  вже  мій,  а  чи  я  твоя?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=798266
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.07.2018


ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ-ПЕРЕРОДЖЕННЯ

Зелена  Гусінь  плаче  тихо.
Невже  у  неї  сталось  лихо?
Летить  назустріч  їй  Метелик,
в  руках  тримає  він  портфелик:
- Оце  так  квіти!  Ось  так  ліс!
А  в  чім  причина  Ваших  сліз,
прекрасна  пані?  Я  здаля
лечу  додому  з  навчання.
Здобув  освіту  вищу,  справжню.    
Вашій  біді  також  зараджу!

- Навряд  чи,  друже  кольоровий,  -  
Гусінь  сумна  йому  говорить,  -
 Немає  в  мене  справжніх  друзів
ані  у  лісі,  ані  в  лузі,
бо  я  зелена  і  бридка…
Напевно,  доленька  така  –  
самотність,  сльози  і  печаль…  

- Моя  шановна,  зачекай!
Лише  за  форми,  колір,  крильця
судити  інших  не  годиться!
Не  судять  листя,  коли  жовкне.
Не  судять  птаху,  коли  змовкне.
За  піну  не  судити  море.
Зовнішній  вигляд  –  то  не  горе!
Печаль,  коли  за  головою
дурною  всім  нема  покою,
коли  душа  черства,  невдячна,
камінням  серце  –  ось,  що  лячно!

- Ніхто  не  зазирає  в  душу.
Напевно,  геть  піти  я  мушу.
На  самоті  мені  довіку
судилось…  Щоб  не  чути  сміху
про  те,  яка  я  «не  така»…
Ось  моя  доленька  гірка:
плести  собі  нитки  шовкові
й  про  крила  мріять  кольорові.

- Мені  відомо  інше,  панно!
Знання  –  то  сила  нездоланна!
Якщо  Ви  згорнетесь  клубочком,
то  зранку  під  ось  цим  листочком
станеться  диво!  Ось  повірте!
Лиш  спробуйте  і  перевірте.

Метелик  вчений  точно  знав,
про  те,  що  Гусені  казав:
як  в  плетиво  та  зодягнеться,
то  диво  враз  тоді  стається.
Задумала  природа-мати,
як  лялечкою  їй  ставати.

На  ранок  диво  дивовижне!
У  лісі  свято  буде  пишне,
бо  з  Гусені  на  диво-ляльку
чарівну  бабку  Капустянку
перетворилась  сумна  пані.
З  народженням  прийма  вітання:
- Тепер  я  гарна  і  всміхаюсь,  
від  компліментів  надихаюсь!

Завмер  у  захваті  Метелик,  
відкрив  маленький  свій  портфелик:
- Не  бачив  ще  краси  такої,
божественної,  неземної!
До  Ваших  крил  таких  барвистих
я  подарую  Вам  намисто.
А  іншим  пам’ятати  варто:
не  привід  зовнішність  для  жартів.
Не  головне,  як  виглядати,
важливо  –  ким  зумієш  стати!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=789895
рубрика: Поезія, Байка
дата поступления 01.05.2018


ПАМ’ЯТІ ЖЕРТВ ГОЛОДОМОРУ

О,  Господи,  чи  скажеш  ти  мені,  
Чи  маєш  відповідь  для  чого  і  навіщо  
Сьогодні  в  темнім  і  німім  вікні  
Палає  і  сповідується  свічка?  
А  їй  болить  за  згублені  життя,  
За  спухлих  голодом  дітей,  яких  ховали,  
Які  уже  не  мали  майбуття,  
А  матері  їх  плакали  й  вмирали  
Десь  поряд.  Не  стачало  більше  сил  
Ні  жити,  ані  плакати,  чи  бути…  
Їх,  Господи,  зарано  запросив…  
Завчасно…  Знаєш,  Боже,  квітне  рута  –  
Вшановує  вкорочені  життя  
Законом  Бога,  чи  законом  влади…  
Прошу,  нехай  не  буде  вороття  
Закону  «колосків»,  закону  гратів.  
Нехай  страховисько-голодомор  
Пощезне  у  віках,  не  зможе,  лютий,  
Украсти  ще  бодай  життя,  чи  знов  
У  думці  можновладця  промайнути…  
Живим,  народженим  завіщано  лиш  жить,  
І  тільки  старість  здатна  визначати,  
Кому  вже  час  в  пекельному  горіть,  
Чиєму  ж  серцю  на  землі  іще  палати!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=789893
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 01.05.2018


ЧИ НАСНИЛОСЯ?

І

«Жовтий  князь»,  «Диявола  врожай»  -  
Як  тебе  в  історії  не  звали…
На  людську  стежину  не  ступай  –  
Їм  і  так  випробувань  чимало.
Снився  сон  з  минулого  життя:
Я  мала,  налякана  дитина,
Що  голодного,  заплаканого  дня,
Спухла,  білий  світ  ось-ось  покину.
Квола  мати  –  зблідла  і  худа,
Тільки  очі  на  лиці  лишились…
І  по  неї  також  йде  бліда  –  
Нам,  малим,  сьогодні  смерть  наснилась.
Брат  мовчить  –  не  вміє  говорить  –  
Ще  малий,  заледве  є  два  роки,
Але  бачу:  хоче,  хоче  жить,
Від  могили    будучи  за  кроки.
Не  ворушиться,  чи  спить  іще,  сестра.
Здохло  кошеня  біля  порогу…
Батьку  повернутися  б  пора  –  
Краде  близ  залізної  дороги.  
Краде  батько  власний  урожай.
Каже,  за  це  дядька  розстріляли…
Чуєш,  смерте,  рано,  не  ступай
На  поріг  –  на  тебе  не  чекали.
Мама  знову  плакати  взялась,
Бо  навчати  нас  уже  втомилась,
Що  із  хати  нам  ходити  –  зась!
Щоби  нами  інші  не  наїлись.
Ще  торішня  в  пам’яті  весна:
Квіти,  яблуні  і  смачно  пахне  з  печі…
В  мами  мала  бути  ще  одна
Радість…  Тато  брав  мене  на  плечі,
У  дворі  лунав  дитячий  сміх,
Ми  напевно  знали,  що  щасливі!
Квіти  мамі  сипали  до  ніг,
Вгадували  запахи  мінливі.
Тож,  навіщо?  За  який  огріх
Зжер  усе  звірюка-голод  лютий?
Що  чекає  нас  тепер  усіх
В  його  пащі  з  запахом  отрути?

ІІ

Тобі  хатиною  і  ліжком  стала
Труна,  яка  сама  про  те  не  знала…
Жахлива,  темна,  наче  тінь,  німа?
Як  вірити,  що  більш  тебе  нема?
Труна.  Вона  від  нас  тебе  забрала.
Труна,  яка  сама  про  те  не  знала.  
В  останнє,  тату,  біля  тебе,  разом.
Нехай  не  кажуть,  що  минає  з  часом
Цей  біль.  Він  назавжди  лишиться  в  серці.
Даремно  хай  не  кажуть  –  не  минеться.
Труна.  Крізь  неї  не  побачиш  хмари.
Труна.  Вона  й  сама  про  те  не  знає.
А  ти  лежиш  і  не  поворухнешся,
Коханої  долоні  не  торкнешся
І  не  відчуєш  сонячне  проміння,
Не  гепатимуть  в  двері  сновидіння,
Бо  дерев’яна  мовчазна  труна
З  жодних  сторін  дверей,  на  жаль,  нема.
Не  спробуєш  на  смак  щасливі  сльози
І  не  зрадієш  Дідові  Морозу,
Не  подаруєш  посмішку  ласкаву…
В  труні  в  могилу  батька  опускають…
Труна  –  рідна  сестра  блідої  смерті,
Об  косу  у  якої  руки  здерті,
Прийшла  і  стала  у  дворі  на  варту…
Прокинься,  обійми-но  мене,  тату!..

ІІІ

Братику,  маленький  мій,  не  плач,
Краще  спи,  я  знаю,  що  не  смачно…
Із  кори  й  трави  один  калач
На  усіх.  Його  і  взяти  лячно.
Хочеш,  заспіваю  колискову?
Знаю,  любий,  ще  не  скоро  ніч.
Хочеш,  намалюємо  корову,
Чи  собачку,  чи  хатинку  й  піч?
Ми  помріємо,  що  в  хатці  пахне  хлібом,
Що  вареники  із  сиром  на  столі,
Півників  на  паличках  на  втіху
Тато  накупив  тобі  й  мені…
Вибач,  більш  про  тата  не  згадаю…
Не  сумуй,  він  зірочкою  став,
І  за  нами  з  неба  споглядає,
І  голодувати  перестав.
Сонечко,  поспи,  моє  рідненьке.
Уві  сні  нічого  не  болить.
Подивись,  як  довго  вже  спить  ненька,
Може,  її  варто  розбудить?
Ні,  не  буду.  Хай  поспить…  Втомилась…
Тата  і  манюні  вже  нема…
Тиждень  прожила,  як  народилась,
Та  пропала  з  голоду  мала…
Наче  кошеня  мале,  сестричка
«Няв»  та  «няв»  -  просила  молока…
Більше  не  побачу  її  личка…
Що  за  доля,  Господи,  лиха?
Та  чи  встигло  миле  янголятко
Нагрішить?  Мовчиш?  Мовчиш,  авжеж…
У  якім,  скажи  мені,  порядку
Нас  усіх  до  себе  забереш?..

IV

Всі  сплять:  і  мама,  і  молодший  братик  –  
Сопе  –  іще  живий,  ще  буде  жить.
З  криниці  їм  хоча  б  води  набрати,
Гарячку  мамі  хоч  водою  збить.
Із  неба  сипле  перший  білий  сніг…
Для  когось  –  перший,  а  комусь  –  останній…
Він  чистотою  стелиться  до  ніг.
Сніжино,  виконай  моє  прохання:
Постережи  хатинку  край  села.
Я  швидко:  по  водичку  й  повернуся.
Слідкуй,  щоб  у  мій  дім  не  забрела
Лиха  біда…
- Біжи,  я  подивлюся,  -  
Відповідає  зірка  крижана.
Чи,  може,  татова  вона  з  небес  засланка?
А  чи  замерзла  Господа  сльоза,
Що  впала  на  подвір’я  спозаранку?
Немає  сил,  щипає  морозець,
Зима  іде  і  дмухає  холодним.
Невже  таким  і  є  земний  кінець:
Замученим,  безпомічним,  голодним?

V

У  криниці  хлюпотить  вода
Мертва.  Мені  кинулось  у  око,  
Що  на  дні  вже  склала  два  крила,
Здохла,  недоїдена  сорока…
Повернусь  і  снігу  наберу.
Він,  небесний,  хай  неспішно  тане.
Із  нічим  додому  я  бреду,
Може,  коли  мамі  легше  стане,
Допоможе.  У  одвірках  братик  –  
Вперше  сперся  на  обидві  ніжки.
Серденько,  не  можна  нам  гуляти…
Втім,  давай  пограємо  у  сніжки?
Бо,  можливо,  це  останній  раз,
Може,  день  заключний  на  цім  світі…
І  чи  буде  шанс  іще  у  нас
Гратись,  як  малі,  звичайні  діти?
Я  навчу  тебе  ліпити  сніг,
Я  навчу  із  гірочки  з’їжджати.
Мамин  голос…  зойкнув  і  затих…
Грайся,  я  на  хвилечку  до  хати.
Все…  Відмучилась…  Згоріла…  Віджила…
Кинуся  до  неї  –  вже  не  диха…
Я  тапер  самісінька…  одна…
Відтепер  у  хаті  тихо-тихо…
Сонечко,  до  мами  не  ходи.
Не  збуди.  Їй  зараз  добре  стало…
Нам  не  варто  в  хату  зараз  йти.
Загорну  тебе  у  покривало,
На  санчата,  й  повезу  катати.
А  куди?  Сама  іще  не  знаю.
Хочеш,  ми  поїдемо  до  тата?
Ні,  маленький,  мама  не  насварить.

VI

Лише  хрести  навколо  й  мертва  тиша.
І  перший  сніг  могили  повкривав.
Тут  тато  назавжди  один  залишивсь.
Над  ним  лиш  дерев’яний  хрест  стояв.
Заснуло  зайченя  мале  в  санчатах.
Йому  насниться  матінка  жива,
Дерева  літні  у  вбраннях  ошатних,
І  поле  з  житом,  й  молода  трава.
Нехай  йому  хоча  б  насниться  щастя,
Хай  мріятиме  він,  хоча  б  у  сні,
Бо  пекло  на  землі,  хай  йому  трясця,
Щодня  по  одному  зжирає  нас  усіх.
Я  хочу,  щоб  йому  наснилось  свято:
Різдво,  чи,  може,  Пасха,  чи  жнива,
Де  ми  всі  разом  за  столом  багатим,
Де  всі  живі,  Вкраїна  де  жива,
Не  змушена  стояти  на  колінах,
Не  скривджена  з  простріленим  чолом,
Де  в  кожного  дорослого  й  дитини
Ще  б’ється  серце,  сповнене  добром!
Я  хочу,  тату,  щоб  не  тільки  снами
І  мріями  надія  в  нас  жила,
Щоб  дійсністю  мої  бажання  стали,
Щоб  Україна  знову  зацвіла!
Я  знаю,  що  тебе  не  повернути,  
Та  ти  поглянеш  із  небес  на  нас.
Як  ми  радієм,  як  сміються  люди,
Як  виросли  з  малим,  як  змінить  час
Наші  обличчя,  долі,  розуміння,
Або  не  змінить…  Тату,  важко  жить,
Коли  щоночі  смерть  у  сновидіннях
Бажає  в  спину  косу  застромить.
А  зайченя  хай  спить,  йому  так  легше:
Не  бачити,  не  чути,  не  хотіть…
До  тебе,  тату,  ми  прийшли  уперше
Удвох,  кому  не  час  іще  спочить.
Що  далі,  тату?  Підкажи!  Не  знаю…
Я,  можна,  під  хрестом  твоїм  посплю,
А  потім  ще  малого  покатаю,
Як  сил  хоч  трохи  я  на  те  знаю…
Ти  приголуб  мене  крилом  м’якеньким,
Бо,  знаю,  янголе,  ти  поряд,  як  завжди.
Стрічай  на  небесах  і  нашу  неньку  –  
Вона  вже  мала  б,  тату,  підійти.
І  нас,  стрічай,  бо  в  завтра  я  не  вірю…
Надвечір  нас  укриє  білий  сніг  –  
Завершиться  замучена  неділя,  
Голодний  день,  життя,  каліка-рік…

VII

Сонечко,  поглянь,  як  гарно  стало  –  
Все  осяяне  і  тепле,  і  м’яке.
Руку  дай,  до  неба  відлітаєм,
Ми  полишили  земне  життя  гірке.
Глянь,  навколо  дивно  і  красиво  –  
Церква,  поле,  хата,  рідний  двір.
Що  за  диво?  Що  за  справжнє  диво?
Відпустив  нас,  брате,  голод-звір!
Два  крила,  даровані  нам  Богом
Віднесуть  у  царство,  вічний  рай,
Де  боятися  не  змушені  нікого!
Мій  маленький,  ручку  мені  дай!
Полетімо  між  пухких  хмаринок.
Між  якими  сяйво  тепле  ллє.
Прощавай,  хатино  і  могило!
Нам  тепер  куди  подітись  є.
На  порозі  в  вічне  Царство  Боже
Нас  зустріне  вся  наша  сім’я:
Щастячко  мале,  на  тата  схоже,
Мама,  батько,  навіть  кошеня!
Ми  тепер  навіки  будем  разом!
Нас  ніхто  не  зможе  розлучить!
Ти  до  мами  побіжиш  одразу  –  
Обійняти  і  не  відпустить…
Більш  не  плач,  до  неба  не  дістануть
Голод,  кривдники,  війна,  чи  інший  звір  –  
Їх  самих  в  могили  закопають!
У  пекельному  їм,  сонечко,  горіть!
А  сюди  дороги  їм  немає.
Їм  від  крові  й  скоєних  гріхів
Не  відмитись,  я  напевно  знаю!
Хай  згниють  у  пам’яті  віків.
Послідовникам,  повір,  наука  буде:
Хто  посмів  знецінити  життя,
Тому  смерть  вгризається  у  груди,
Тим  нема  з  могили  вороття,
Бо  життя  –  найвища  цінність  в  світі,
Не  важливо  Божім,  чи  земнім.
Перш,  ніж  вигадати,  люди,  лихоліття,
В  Біблію  на  хвильку  зазирніть!

VIII

Я  прокинусь  у  холодному  поту,
Наберу  по  телефону  маму
Й  сина  міцно-міцно  обійму,
І  почую  лагідне:  «Кохана,
Сон?  Не  плач!  Я  поряд,  все  мине…»
Я  в  сльозах  іще  не  зрозумію  –  
Спогади  відвідали  мене,
Чи  пророцтво,  а  чи  сни  жахливі?
За  вікном  посипав  перший  сніг.
Я  на  нього  довго  ще  дивилась
І  боялась  вийти  за  поріг…
Чи  було,  чи  це  мені  наснилось?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=789830
рубрика: Поезія, Поема
дата поступления 01.05.2018


БЕРЕЗА В БІЛОМУ

Береза  в  кризі  грає  першу  скрипку.
Все,  заціловане  зимою,  спить,  німе.
Лише  береза  в  сукні  обеліску
Грає  мелодію  та  мріє  про  одне:
Вона  прокинеться…  колись…  одного  разу…
Не  зломить  буревій  її  гілок.
Отямиться  від  сніжного  екстазу,
І  гратиме  вже  їй  живий  струмок.
І  буде,  вона  знову  буде  жити!
Тектиме  жилами  застигла  нині  кров.
І  бачитиме  як  радіють  діти,
І  як  у  світ  неспішно  йде  любов,
Весна  і  щастя,  правда  й  справедливість  –  
Береза  точно  зна,  на  що  чекати!
А  поки  віти  в  кризі  не  зломились,
Вона  продовжує  своє  невпинно  грати.
Та  музика  довершено  красива,
Вона  луна  як  сповідь  поколінь.
Береза  в  білому,  неначе  мати  сива,
Крижиночками  гра:  ділінь-ділінь…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=781537
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 11.03.2018


ЯНГОЛ

1
Так  схожі  на  людей,  та…  павуки…
Кліщі,  тарантули  –  отруйні  ненажери!
В  тенета  пошесті  огидні  і  липкі
Вловили  янгола,  заживо  шкіру  здерли…
2
А  він  стояв,  не  тямлячись  від  болю,
Пропахши  зрадою,  байдужістю,  війною,
Але  стояв  блакитно-жовтий  янгол  –  
Здаватись  –  не  за  янголячим  рангом.
3
А  людям-павукам  немає  діла.
Йому  так  хочуть  відірвати  крила
І  кров  блакитну  спити  до  краплини,
Щоби  до  раю  більше  не  полинув.
Блакитно-жовтий,  вір  мені,  не  кину!
Тебе  спіймали  в  грішну  павутину,
Яку  зрубає  правдоньки  сокира,
Як  тільки-но  спаде  полон  зневіри.
І  буде  сяйво,  буде  пломенисто
Лунати  пісня,  будеш  урочисто
Блакитно-жовтим  подихом  свободи,
Вже  не  павучому,  а  вільному  народу
Своє  знамення  чисте  віщувати,
Там,  де  вишневий  квітне  біля  хати…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=758880
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 05.11.2017


ХТО НАСТУПНИЙ?

Я  був  у  Чорнобилі  після  аварії,

Нищив  життя,  опромінене  Ɣ-ми

Привида-міста,  пусто-порожнього…

Горе  торкнулось  тоді  майже  кожного.

Я  нищив  усе,  що  змогло  тоді  вижити:

Від  звіра  домашнього  до  звіра  хижого.

Здригаюсь  під  ковдрою  кожної  ночі,

Як  сняться  оті  благаючі  очі

Великих,  малих,  пухнастих  і  зморщених,

Сліпих  і  беззахисних,  ще  ненароджених.

Страх  їхній  спинявся  під  ґвалт  автомата…

Наказ  за  життя  важливіш  для  солдата…

Собою  дворняга  щенят  закривала:

Скавчала,  гарчала  і  навіть  кусала,

А  потім,  востаннє  потомство  лизнувши,

Душею  хотіла  прикрити  їх  душі.

Я  був  у  Чорнобилі  після  аварії,

Нищив  життя,  опромінене  Ɣ-ми

Привида-міста,  пусто-порожнього…

Люди,  майбутнє  залежить  від  кожного!

Життя  не  буває  маленьким,  чи  більшим!

Ніяка  грошина  за  нього  не  вища!

Ми  жителів  лісу  звемо  «дикунами»,

А  що  тоді  коїться,  люди,  із  нами?

Вбивати,  карати,  труїти  і  нищити...

Люди,  послухайте  ви,  та  навіщо  так?!

Ми  маєм  до  глузду  нарешті  достукатись!

Чи  нам  доведеться  ставати  наступними?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=758832
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 05.11.2017


МАЛЬВИ

Війна  все  сіє  мальви  на  руїнах
І  поливає  відчаєм  їх  диким,
І  кров’ю  тих,  хто  там  колись  загинув,
І  здичавілим  автоматним  риком.

А  сіра,  із  запалими  очима,
І  зблідла,  змучена,  заплакана,  худа
Сьогодні  на  могилу  йде  до  сина
Зажи́во  мертва  мати  молода.

Війна  все  сіє,  сіє  свої  мальви,
Які  ростуть  з  сердець  навік  поснулих.
Згадає  хто  причину  тої  травлі,
Яка  жере  життя,  пащі  не  стулить?

Уже  між  чорними  землею  й  небесами
Косити  свій  врожай  прийшла  вона.
Де  матері  прощаються  з  синами,
Криваві  мальви  висіва  війна.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=757719
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 29.10.2017


ПРО МУХУ-ПАТРІОТКУ


Збирала  бджілка  Бджуня  мед
Й  знайшла  під  квіткою  конверт,
А  в  нім  запрошення-листівка.
Взялась  читати  його  бджілка:
«На  зустріч  від  лісів,  ставків
Запрошуєм  представників!»
Збирається  лісна  громада
На  термінову  лісну  раду.
Сірьоня-мишеня  (діджей)
Оголосив  про  збір  уже.
Усіх  лісних  наук  знавець
Прибіг  і  зайчик-стрибунець,
На  пеньочок  виліз  равлик,
Окуляри  взяв  журавлик,
Головує  в  раді  крук  –
Кандидат  лісних  наук:
- Лісне  панство,  всім  вітання!
Почнемо  голосування!
Пропоную  в  кандидати,
До  роботи  хто  завзятий,
Гарно  хто  про  ліс  розкаже
Й  користь  всім  свою  покаже.
Краще  Бджуню  нам  обрати.
Будуть  інші  кандидати?
Муха  Бзинька  довго  спала.
Враз  прокинулась,  сказала:
- Хто  за  мене  буде  кращий?
Лісу  патріот  я  справжній!
В  лісі  сплю,  у  лісі  їм,
І  відомо  вам  усім,
Як  швиденько  я  літаю,
Вправно  крильцями  махаю.
Я  біноклі  для  польоту
Над  рівниною  й  болотом
Маю.  А  тому  зрання
Полечу  на  зустріч  я!
Крук  до  мухи:
- Сплю  і  їм?
Що  ж  корисного  в  твоїм
Лісовім  житті?  Смієшся?
Патріоткою  ти  звешся?
Патріот  –  це  той,  хто  дбає,
Рідний  ліс  оберігає,
Патріот  не  афішує
І  себе  не  рекламує,
Бо  за  нього  вчинки  й  звички
Все  розкажуть  до  дрібнички!
Той,  хто  любить  рідний  дім,
Хто  господарем  є  в  нім,
Хто  шанує  Батьківщину,
Хто  плекає  її  щиро,
Той,  чиє  ласкаве  серце
Допомогою  озветься,
Того  всі  навколо  знають,
В  нього  вірять,  поважають!
Била  муха  себе  в  груди:
- Хто  за  мене  кращий  буде?!
Крук  до  Бджуні  промовля:
- Дорогесенька  моя,
Твою  користь  відмічають
Звірі  й  люди.  Й  поважають
І  твій  розум,  і  знання,
Працю,  вміння,  тому  я
На  твоїй  кандидатурі
Зупинитись  пропоную.
Той,  хто  тільки  спить  і  їсть,
Той  не  патріот,  а  гість!
Бзинька  враз  почервоніла.
Стало  все  їй  зрозуміло:
Щоб  поваги  домогтися,
Не  піарся,  а  трудися!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=753485
рубрика: Поезія, Байка
дата поступления 03.10.2017


КЛЯТВА

- Я  дарую  тобі  сумління,
Чисту  правду  і  зоряні  квіти.
Ти  для  мене  боже  творіння,
Я  не  можу  тебе  не  любити!
- Я  тебе  подарю  улыбку
И  согрею  в  зимнюю  стужу.
Я  не  дам  совершить  ошибку!
За  тебя  отдам  свою  душу!
- У  пітьмі  і  у  денному  світлі
Запалають  небесні  вогні  –  
Не  кохав  так  ніхто  у  світі,
Ні  у  небі,  ні  на  землі!
- То,  что  я  к  тебе  ощущаю,
Не  опишет  никто  словами.
Всё,  что  хочеш,  тебе  обещаю,
Лишь  бы  счастье  шагало  с  нами!
- Обіцяю  завжди  з  тобою
Розділяти  і  горе  і  радість!
- Друг  для  друга    ми  стали  судьбою,
Не  разлучит  нас  даже  старость.
Жизнь  пройдёт  и  у  самого  края,
Перед  смертью  обняв  любя,
- Я  скажу,  що  і  досі  кохаю…
- Я  отвечу:  «Люблю  тебя!»

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=753463
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.10.2017


КОЛИ БУЛА МАЛЕНЬКОЮ

Коли  була  маленькою,  ніколи  не  розуміла  дорослого:  «Як  швидко  біжить  час…»  А  тим  паче  не  розуміла,  куди  він  біжить,  в  якому  напрямку  і  навіщо?  І,  головне,  чому  так  довго  тягнеться,  як  гума?  Так  хотілось  швидше  вирости,  щоб  без  дозволу  мазюкатись  помадою,  і  щоб  за  це  по  попі  не  прилітало.
Збулось…  Мазюкаюсь…  Тільки  тепер  справа  не  лише  в  помаді…  А  ще  в  3-х  кремах,  які  обіцяють  приховати  перші  зморшки  та  зробити  руки  ніжнішими.
У  мене  час  не  біжить…  Ні!  Він  несеться  як  потяг  18  століття,  який  замість  вугілля  зарядженими  атомними  частинками  нагодували!  Час  минув  швидко,  натомість  нагородив  мене  найбільшим  щастям  на  землі,  в  якого  вже  прорізались  перші  зуби,  із  яким  життя  починається  спочатку:  перша  посмішка,  перший  крок,  перше  «мама»,  перше  «НЄ!»    
Я  добре  пам’ятаю  село.  Немов  учора…  Бабусю  із  дідусем,  що  любили  посваритись  жартома,  молоду  маму  на  городі,  вареники  з  вишнями,  собаку  Муху  з  реп’яхами  за  вухом,  і  кручі  –  вони  єдині  не  змінились  за  майже  30  років.  А  життя  немов  провалилось  у  них.  
Вчора  мама,  яку  тепер  треба  називати  бабусею,  пригадувала  своє  дитинство  в  цьому  селі.  Сусідського  хлопчину  із  його:  «Буба  Рара,  ди  дам  сєсі».  Людською  дорослою  це  означало:  «Люба  Вєра,  йди  дам  цяцю!».  Уявляєте,  а  мама  теж  була  колись  маленькою…  і  бабуся..!  І  мріяла,  і,  пробач  мамо,  по  попі  їй  прилітало…  і  куди  воно  усе  зникло?  Не  знаєте?  А  я  знаю  –  у  кручі  –  лише  вони  і  досі  не  змінились…  Тільки  тепер  розумію,  що  і  мене  вже  час  підганя.  Ще  мить  –  і  бабусею  кликатимуть  мене.  Ще  мить  –  і  не  я  над  кручею,  а  вона  наді  мною.  А  скільки  хотілось  зробити,  встигнути…  
Часу  не  спинити,  знаю,  одначе  прошу,  ДИТЯ,  не  поспішай  вирости,  дозволь  батькам  більше  сьорбнути  молодості,  дай  постояти  над  кручами…  А  вирости  все  одно  доведеться,  просто  не  поспішай...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=753462
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 03.10.2017


ДО МАЙСТРА

Обпікають,  мов  кригою,  люті
Ті  слова,  аж  ніяк  не  забуті.
Дикий  вовче,  нічний  сіроманець,
Ти  кохання  моє,  мій  коханець…
Зарожевить  кривавий  світанок.
Хто  я  з-поміж  численних  коханок?
Темний  звіре,  мій  гість  одержимий,  
Твої  руки  тепер  –  то  крижини,
Твої  очі  уже  не  вогненні.  
Вони  –  попіл.  Слова  ж  незбагненні.
В  них  не  вірю,  притулку  шукаю
В  поцілунках  –  то  сходи  до  раю,
Чи  до  пекла?..  З  тобою  згоріти
Ладна,  майстре,  твоя  Маргарита.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=753314
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.10.2017


ПРИГОДА МАЛЕНЬКОГО НЯВА

     І  
Один  у  цілому  світі
Свого  дитинства  я  майже  не  пам'ятаю.  Лише  велику  коробку,  в  якій  товклись  такі  ж  створіння,  як  і  я,  та  теплу,  пухнасту  матусю,  яка  навчила  вимовляти  найперше  "няв".  
Куди  все  зникло  –  не  розумію.  Зранку  ніхто  не  вилизував  мені  вушко,  не  муркотів  пісень,  не  навчав  стояти  рівно  та  впевнено  на  чотирьох  лапах,  тримати  хвостика  "морквинкою".  Я  прокинувся  на  вулиці,  просто  під  відкритим  небом,  яке  чомусь  протікало.  І  взялась  же  звідкілясь  у  ньому  та  дірка...  
Великі  краплини  починали  барабанити  по  листю  сильніше,  але  сховатись  було  ніде.  Я  притиснувся  до  великого  старого  дерева  і  мовчки  заплакав.  
Так  пройшов  день.  Я  не  сходив  з  місця,  хоч  воно  вже  змокло,  та  й  не  знав  куди,  не  знав  навіть,  де  я.  Від  холоду  і  дощу  почав  тремтіти,  декілька  разів  зойкнулось  невпевнене  "няв",  але  хто  мене  тут  почує?  Отож,  зібравши  докупи  залишки  впевненості  і  сміливості,  я  вирішив  шукати  маму  з  рештою  пухнастиків.  Однак  мою  рішучість  перервало  глухе  бурчання.  Лячно...  Здавалось,  то  якесь  чудовисько  має  наміри  поласувати  мною.  
–  Видерусь  на  дерево,  щоб  воно  мене  не  дістало,  –  вголос  подумав  я.  
Але  навіть  на  гілці  ці  звуки  продовжували  мене  лякати  та  спантеличувати.  Знову  вони  лунали  занадто  близько,  зовсім  поряд.
–  Оце  так!  –  ошелешила  мене  здогадка.  -  Це  ж  я  бурчав,  тільки  десь  всередині.  А  раніше  я  від  себе  такого  не  чув.  Чи  це  нові  здібності  відкриваються?
–  Тепер  чутимеш  частенько,  –  озвався  хтось  до  мене.
Я  озирнувся  і  побачив  на  сусідній  гілляці  великого  відгодованого  ворона,  який  ретельно  шліфував  дзьобом  маслак,  притримуючи,  мабуть,  щоб  той  не  втік,  великою  лапою.  Я  аж  облизнувся.  
Вітер  невтомно  заколисував  дерева.  Ласувати  маслаком,  який  постійно  намагався  хитро  вислизнути  з-під  лап,  ворону  ставало  дедалі  не  зручніше,  тому,  міцно  затиснувши  його  у  дзьобі,  мій  сусіда  полетів  геть,  навіть  не  попрощавшись.  А  я  знову  залишився  сам  до  ранку.  Надворі  темнішало  і  від  цього  ставало  страшніше...
ІІ  
На  розвідку  у  великий  світ
Вранішнє  сонечко  висушило  шубку  та  зігріло  хвостика.  Розплющивши  очі,  я  побачив  велику  крилату  комаху,  яка  вперто  повзла  гілкою  прямо  на  мене.  І  чого  їй  від  мене  треба?  Комаха  підповзла  поближче.  Спантеличений  її  візитом,  я  її...  лизнув.  Бр-р...  Зовсім  не  смачно.  Понюхаю  –  навіть  не  пахне.  Крилатисько  зашарілось  і  відвернулось  від  мене.  Оце  так,  сама  приперлась  до  моєї  гілки,  а  тепер  носом  крутить,  знайомитись  не  хоче.  Ну  то  і  я  від  неї  відвернусь.  "Ляп",  –  почулося  раптово  внизу.
–  Ой,  перепрошую,  –  поквапився  вибачитись  я.  –  Мій  хвостик  живе  окремим  життям  і  він  навряд  чи  хотів  вас  стукнути,  або  звалити  з  дерева.
Комаха  не  відповіла.  
–  Не  вихована,  напевно,  –  подумалось  мені.
А  та  у  відповідь  зиркнула  з-під  лоба,  махнула  волохатою  лапою  і  відповзла  у  кущі.
–  Вжу-вжу-вжу,  вкушу-вкушу!  –  загрозливо  летіла  у  справах  якась  смугаста  "морячка"  з  відерцем.
От  дурненька!  Як  же  вона  когось  укусить?  В  неї  ж  навіть  зубів  немає!  Фантазерка...  Мабуть,  якась  поважна  дама,  якщо  ніхто  й  досі  їй  не  натякнув  на  це.
З  дерева  довелось  злізти.  Не  те,  щоб  я  злякався,  що  хтось  намагається  вчепитись  у  носа  невидимими  зубами...  Просто,  з  метою  безпеки...  А  внизу  на  мене  вже  чекала  справжня  смуга  перешкод.
–  Наче  мені  військову  підготовку  проходити,  –  вирвалось  невдоволення.  –  На  старт,  увага,  руш!  Продертись  між  гілляками  кущів  –  готовий,  стрибок  через  калюжу  –  оп...  подолано!  Повзком  через  галявинку  –  раз-два,  раз-два...  опустити  пухнастий  перископ!  З  камінця  на  камінець  –  стриб,  стриб.  Який  я  вправний!  Остання  калюжа...  і...  Бульк...  А  ось  і  водні  процедури...  
Калюжа  буда  величезною,  краями  ще  не  застигла  грязюка.  Отож,  лапи  роз'їхались  і  я  з  усього  розгону  брьохнувся  у  таке-собі  міні-море.
 –  Ти  що,  морський  котик?  –  протяжно  мовив  до  мене  чорний  кіт,  який,  здавалось,  засмагав  на  невисокому  кам'яному  парканчику.
Я  подумав,  що  він  і  був  тому  чорним,  що  кожного  дня  приймав  сонячні  ванни.  Лише  невеличкий  клаптик  на  пузі  залишався  білим  –  не  досмаженим.
–  Їсти  хочеш?  –  перевернувшись  догори  дригом,  промуркотів  чорнявий.
–  Хочу,  аж  свербить!    
–  Перелазь  через  паркан.  По  той  бік  стоїть  велика  халабуда  –  магазин  називається,  –  продовжував  котяра,  вилизуючи  лапу.  –  Посидь,  понявкай,  дивись,  щось  і  перепаде.

ІІІ
Познайомимось?
За  порадою  афрокота,  я  сидів  під  магазином.  Піймав  декілька  разів  запах  сардельки,  один  раз  хтось  виніс  рибину,  яка  ще  шурхотіла  хвостом  у  пакеті.  Але  ділитись  ніхто  не  хотів.  От  жадобиська!  Я  і  сусликом  прикидався,  і  язика  показував,  і  калачиком  качався  по  двору,  і  навіть  майже  видер  набридливий  реп'ях,  який,  мов  рідний  причепився  на  смузі  перешкод  і  ніяк  не  бажав  розлучатись  зі  мною.  Аж  ось  в  одвірках  з'явився  дід.  Я  аж  усміхнувся  від  подиву,  бо  той  мав  волохату  голову,  як  у  мене.
–  Привіт,  друзяко,  –  озвався  він  до  мене.
–  Няв!  –  впевнено  привітався  я,  зібравши  до  купи  лапи  та  піднявши  свою  пухнасту  морквинку  з  бонусом  (реп'яхом).  
–  Хочеш  бути  подарунком?  У  мене  сьогодні  День  народження.
Маю  сказати,  подарунком  я  ніколи  не  був.  Навіть  мама  казала:  "Ти  зовсім  не  подарунок".
 –  Няв?  –  перепитав  я.
–  Ходи  до  мене,  –  простягнув  дід  свою  руку.  –  Ми  дуже  з  тобою  схожі.  Ти  такий,  як  і  я  –  один  у  цілому  світі.  
–  Няв!  –  погодився  я  і  дідусь  із  волохатою  головою  взяв  мене  у  долоню.
 –  Ну,  якщо  тобі  так  подобається  це  слово,  тоді  я  тебе  так  і  називатиму  –  Нявом,  годиться?
–  Няв!  –  ця  пропозиція  мене  задовольняла,  тому  без  зайвих  вагань  я  заліз  дідові  на  плече,  міцно  вчепився  кігтиками  у  сорочку  і  був  готовий  подорожувати  далі.  Не  на  своїх  же  чотирьох...  
Вдома  у  дідуся  було  затишно,  хоча  і  зовсім  не  людно.  А  молока  він  мені  давав,  як  на  фермі!  Якщо  так  і  далі  піде,  то  скоро,  напевно,  замість  "няв"  я  казатиму  "му"!
–  Тепер  будемо  тебе  купати,    –  мовив  дідусь.
О  ні!  Останнє  моє  купання  у  калюжі  до  добра  не  довело.  Може  не  треба?
Я  чесно  намагався  видертись  із  обіймів  тазика,  нявкав,  аж  у  горлянці  дерло.  Але  той  не  відпускав.  Дід  вперто  милив  мене  і  здавалось,  що  замість  сірого  кольору  я  після  цієї  водяної  і  шампуневої  пастки  побілішаю...  Пронесло...  Колір  залишився  рідним.  Закутавшись  у  теплий  рушничок  я  мав  сохнути.  Добре,  що  хоч  не  на  мотузці  для  білизни  з  прищепкою  на  вусі...  Нагодований  і  чистий,  доки  дід  пригладжував  мою  шевелюру,  я  ненароком  заснув.
ІV
Вдома
Ня-а-ав!  Ось  уже  і  сонечко  прокинулось,  а  ще  й  досі  ніхто  ковбаси  з  вершками  не  дістає  з  отієї  залізяки,  що  всю  ніч  гарчить,  як  перелякана  і  спати  заважає.  Заліз  був  я  туди  –  до  спекотного  курорту  там  ще  далеко.  Мало  того,  що  холод  котячий,  так  ще  й  єдиний  ліхтар  "нявкнувся".  Добре,  що  хоч  сосиски  врятувати  встиг,  а  то  б  вони  там  позамерзали,  мої  солоденькі.  Несправедливо!  Оте  дволапе  чудовисько  без  хвоста  і  хутра  тільки  десятий  сон  бачить.  Ніяк  не  допетрає,  що  я  голодний,  не  сплю…    І  не  розбудиш  його.  Я  вже  і  хвостиком  на  подушку  мостився,  і  тарілками  як  слід  погрюкав,  і  у  куточку  встиг  напудити,  а  йому  хоч  нявкай,  хоч  не  нявкай.  Ще  й  їсти,  скільки  треба  не  дає.  Каже:  “Доки  всього  не  з’їси,  більше  не  дам!”  Як  він  не  розуміє,  що  не  доїдаю  я  не  від  того,  що  вже  не  хочу,  а  тому,  що  про  запас  залишаю.  Дід  же  не  годуватиме  мене  щогодини,  а  я  їм  за  особистим  розкладом.  Чи  попсувати  меблі,  чи  що  б  його?...  З  відклеєними  шпалерами  я  вже  грався,  бігати  за  власним  хвостиком  –  якось  по-дитячому…  Ох,  невесело  мені…  Попрацюємо  за  планом!  Мета  роботи:  розбудити  дідуся  і  виклянчити  їжу.  Виконую:  надзюрив  на  велике  рожеве  слоненя.  Результату  немає.  Висновок:  не  треба  дзюрити  де-не-де,  а  то  їсти  ще  більше  хочеться,  а  хазяїн  ще  спить.  Ну  ось  і  все!  Я  образився!  Зараз  теж  ляжу  спати  і  нехай  тільки  спробує  розбуркати  мене  щіткою  для  шерсті!
Хоча,  ні...  Не  ляжу...  Чи  то  від  ранкового  голоду  почались  галюцинації,  чи  то...  Ні,  я  точно  чув  знайоме  нявчання.  Нявкнути  у  відповідь?
–  Няв!  Няв!  –  з  усієї  сили  заголосив  я    і  став  у  стійку  на  задніх  лапах  коло  дверей.
–  Ну  чого  ти  галасуєш?  –  почувся  сонний  голос  дідуся.
–  Няв!  Няв!    –  так  само  голосно  стояв  я  на  своєму.
–  Чого  тобі?  Вже  за  вулицею  скучив?  Ну  то  вийди,  побігай,  –  дід  відчинив  мені  великі  двері.
На  вулицю  я  не  хотів  ані  трохи.  Вистачило  мені  півтора  дня  життя  безхатченка.  Щоб  власний  шлунок  мене  з'їв?!!  Нізащо!  Або  прикидатись  нявкаючою  пташкою  на  гілочці?  Оце  вже  ні!  Вабило  інше:  знайомий  шурхіт  та  невпинне  мурчання.  Я  просунув  голову  у  прогалину,  яка  утворилась  між  відкритими  дверима  і  стіною  і...  Невже  це  сон?  Хотілось  стрибати  від  щастя  і  разом  з  тим  плакати.  Це  була  мама!  І  маленькі  пухнастики!  
–  Нарешті  я  вас  знайшов!  –  закричав  я  та  з  усіх  чотирьох  кинувся  назустріч.    
Мама  та  братики  жили  у  великій  парадній  сусіднього  під'їзду,  у  тій  самій  коробці,  яка  сьогодні  вже  здалася  мені  затісною.  Ми  ластились  та  пустували  від  радощів,  ловили  хвостики  одне  одного,  навіть  перегорнули  коробку!  Тепер  потрібно  не  застрибувати,  а  підповзати  під  неї.  Але  діда  я  не  залишу.  Він  став  єдиним  другом,  який  врятував  мене.  До  того  ж,  він  був  дуже  схожим  на  мене  –  такий  же  волохатий  і  сірий.  По-його  це  називалось  "сивий".  Він  ще  не  знає,  але  ввечері  я  йому  розкажу,  що  більше  ми  не  одинокі  у  світі,  що  тепер  не  тільки  ми  є  одне  в  одного,  а  й  купка  пухнастих  смугастиків,  четверо  "морквинок",  та  моя,  найкраща  в  світі,  мама.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=753310
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 02.10.2017


ХТО?

Я  знаю,  що  ти  від  мене  далеко
І  вже  далеко  не  мій,
Та  шлях  до  тебе  підкажуть  лелеки
З  країни  яскравих  мрій.
Летітиму  повз  дороги  і  села,
Та  відстань  для  мене  -  ніщо.
Знайду  тебе  в  щасті,  як  завжди  веселим,
А  поряд  з  тобою  хто?
В  весільному  вбранні?  Під  дзвони  церковні
Ти  з  нею,  а  я  одна,  
Тримаючи  сльози,  що  рвуться  назовні...
Чому  не  я,  а  вона?
Летіла,  хотіла  до  тебе  і  звала,
Зустріла  ж  печаль  умить.
Я  склала  крила  і  просто  впала  -  
Більше  мені  не  болить...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=753309
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.10.2017


НАВІКИ У ЩАСТІ

Навіки  у  щасті,  навіки  в  любові,  
Крокуючи  днями  тернистими,
Стрічаючи  ночі  шалені,  казкові,
Свята,  що  є  урочистими  –  
Ми  разом  назавжди  з  цієї  хвилини
В  безмежно-палкому  коханні.
Ми,  дві  найщасливіші  в  світі  людини,
Здійснили  найбільше  бажання!
Минатиме  вічність,  минатимуть  роки,
Але  на  землі  після  нас
Закоханим  в  день  цей  почуються  кроки
Двох  душ,  що  танцюють  вальс.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=753165
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.10.2017


ЗУСТРІЧ

Ми  зустрілись  на  роздоріжжі  душі,
Де  проблеми  гриміли  й  лились,  мов  дощі,
Де  затьмарилось  щастя,  смуток  зійшов,
Де  за  обрій  далекий  сховалась  любов.
Порятунку  чекаючи  із  майбуття,  
Ми  зустрілись  на  роздоріжжі  життя,
Яке  сповнене  марно  прожитими  днями,
У  якому  самотність  женеться  за  нами,
Де  не  стукає  серце,  мертве  від  болю,
Звідки  хочеться  бігти  скоріше  на  волю.
Відчуваючи  невідворотний  кінець,
Ми  зустрілись  на  роздоріжжі  сердець.
Ми  блукали  у  пошуках  вічного  раю
По  стежинах,  які  без  кінця  і  без  краю
Нас  вели  в  забуття,  у  діру  темноти…
Загубивши  себе,  намагались  знайти.
Ми  зустрілись  на  роздоріжжі  світів
Й  світлий  янгол  нас  до  кохання  повів.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=753164
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.10.2017


МОВОЮ СЕРДЕЦЬ

А  що,  як  говорити  мовою  сердець?  
Вона  ж  однакова  для  всіх  народів  світу.  
Була  російська  для  інтелігенції,  
А  українська  –  солов’їною  одвіку.
Була  ненависна  англійська  для  французів,
Німецька  нам  ворожою  була…
Все  злизано  історією,  друзі,
Все  висьорбано  нею  аж  до  дна!
Ми  ходимо  усі  під  одним  Богом
І,  думаю,  що  байдуже  йому,
Яким  до  нього  звернешся  ти  словом,
Замолюючи,  брат,  гріховину.  
Давайте  розуміти  серця  мову,
Кохання  мову,  посмішки,  тепла,  
Турботи  й  ніжності  з  дитячих  колискових,
З  якого  б  краю  вона,  любі,  не  була!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=753159
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 01.10.2017


СИРЕНИ


Ти  називав  тоді  мене  Сиреною
Своєю,  загадкою  незбагненною,
Вільною  чайкою,  морською  піною
Та  іскрою,  в  роках  нетлінною.

Ти  називав  Сиреною  коханою,
Єдиною,  чарівною,  жаданою…
Та,  як  у  казці,  принце,  до  світання
Пішов  за  покликом  земним  -  не  за  коханням.

Згадаю,  як  ти  звав  мене  Сиреною…
Зі  скелі  серце  скинеться  зеленої,
Розіб’ється  і  з  хвилями  німими
Пірне  в  безодню  з  муками  моїми.

У  скрині,  що  темніше  навіть  ночі,
Розбиті  сховано  серця  дівочі…
Марії,  Ольги,  Юлії,  Олени  –  
Раніше  всі  вони  були  Сиренами…

Тихенько  плачуть,  розділивши  горе…
Не  ніжитись  тепер  у  хвилях  моря
І  не  почути  більше  як  натхненно
І    ніжно  кличуть  принци  їх:  «Сирени…»

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=752976
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.09.2017


ЯК ЖУК ЗАКОХАВСЯ

Жук-рогач  (товстий,  багатий)
Виповз  навесні  із  хати:
Все  цвіте  у  старім  лісі,
Тож,  надумав  одружитись.
Ось  угледів  він  бджолу:
«Панно,  зараз  підповзу,
Зачекайте,  поспішаю,
Пропозицію  я  маю!
В  ваші  форми,  смужки,  «жу»
Закохався  старий  жук!
Пропоную  разом  жити
І  нічого  не  робити.
Я  багатий,  маю  все  ―
Що  ви  скажете  на  це?»
Усміхнулася  бджола:
«Де  я  тільки  не  була,
А  нахабності  такої
Не  стрічала  ще  ніколи.
Я  галявинки  всі  знаю,
Квітів  аромат  вивчаю,
Щоб  найкращий  мати  мед.
Розумію  наперед,
Де  корисне,  а  де  ―  ні.
Нащо,  жуче,  ти  мені?
Друже,  перш  ніж  одружитись,
Треба  грамоті  навчитись!»
Слухав  жук,  махнув  рукою
І  сховався  з  головою
Знову  у  своїй  хатинці
Як  звичайно,  наодинці.
Хто  лінивий  до  навчання,
Хай  не  мріє  про  кохання.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=752973
рубрика: Поезія, Байка
дата поступления 30.09.2017


КУДИ БІЖИТЬ ЧАС?


Одного  разу  Жабеня
Почуло  від  дорослих:
«Біжить  час  швидко,  навмання
Та  іноді  наосліп!»
А  жабеня  міркує  так:
- Чому  біжить?  Для  чого?
І  зупинити  його  як?
Потрібно  що  для  того?
Якщо  наосліп  він  біжить,
Забитись,  впасти  може…
А  може,  впав  вже,  десь  лежить  –  
Хто  часу  допоможе?
Знайду  –  спитаю  про  усе!
Хутчіш  пора  в  дорогу.
На  зустріч  пані  Кріль  іде.
―  Потрібна  допомога!  ―
Кричить  маленьке  Жабеня,  ―
Чи  знаєте,  скажіте,
Ніхто  час,  раптом,  не    спиняв?
І  де  б  його  зустріти?
Руками  пані  розвела
І  далі  пострибала,
А  поряд  Качечка  пливла,
Малий  її  питає:
―  Шановна  тьотю,  зазирніть,
Будь  ласка,  під  водицю  –
Там  час  ніякий  не  біжить?
Він,  часом,  не  втопився?
Та  Качка  й  вухом  не  веде,
Що  їй  до  того  часу?
На  зустріч  Жук-рогач  повзе,
Малий  туди  одразу:  
―  Ви  під  землею  й  на  землі
Всіх  знаєте,  напевно.
Чи  допоможете  мені,
Я  час  шукав.
―    Даремно,  -
відповідає  старий  Жук,  ―
Не  слід  його  шукати.
Тобі,  малеча,  так  скажу:
Не  можна  час  впіймати.
В  майбутнім  ―  не  наздоженеш,
В  минулім  ―  не  віднайдеш.
Він  поряд  йде,  де  ти  ідеш,
Однак  його  не  знайдеш.
―  Виходить,  не  побачу  час?  ―
Похнюпився  зелений,  ―
А,  може,  знає  хтось  із  вас,
Чом  час  знайти  ―  проблема?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=752972
рубрика: Поезія, Байка
дата поступления 30.09.2017


РОЗДАЙСЯ, МОРЕ!

В  ставочку  за  лісом  живе  пані  Жаба  ―
Зелена,  пихата  Жаба-нахаба.
І  мріє  вона  собі  мати  квартиру
У  синьому  морі:
―  Усе  тут  покину,
Візьму  журавля  і  ВіАйПі-класом
Полину  далеко-далеко  від  вас  я,  ―
Хвалилася  Жаба  сусідонькам  п’явкам,
Вдягнувши  корону  на  голову,  ―  Як  вам?
Сміється  із  того  ставоча  родина,
А  Жаба  складає  речі  в  торбину:
―  Морською  царицею  справжньою  стану
І  не  повернуся  до  вашого  ставу!
Увечері  зорі  у  небі  палали
І  бачили  жабу,  яка  відлітала
Журавликом  верхи,  в  блискучій  короні,
З  квитком  ВіАйПі  у  зеленій  долоні.
Вранішнє  сонечко  світить  вгорі  –
Шкірка  у  Жаби  пече  та  болить.
Нагрілась  корона  і  голову  плавить!
Та  жаба  до  моря  упевнено  править:
―  Знайду  вільне  місце  по-ближче  до  моря,
Коктейлів  замовлю,  й  пірну  з  головою!
До  хвильок  підлізла  розпечена  близько:
―  Ану,  роздайсь,  море,  дивись  ―  Жаба  лізе!
(А  шкірка  на  спині  вже  почервоніла,
І  лапки  загрузли  в  піску  по  коліна)
Стрічай  же  нову  свою  королеву:
Красиву,  пухирчасту  Жабу  зелену…
Швейцари!  ―  звернулася  панна  до  чайок,  ―
Хутчіш  парасольку  новому  начальнику!
Та  чайки,  побачивши  здобич  смачненьку,
Швиденько  побігли  пісочком  м’якеньким.
З  усіх  своїх  сил  риє  Жаба  канавку
До  моря,  до  дна,  обпекла  собі  лапки,
Дісталась  води,  повне  горло  сьорбнула…
І  пузом  до  верху  востаннє  пірнула.
Не  знала  та  Жаба,  що  море  солоне,
Та  й  в  гості  зазвичай  не  ходять  в  короні!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=752727
рубрика: Поезія, Байка
дата поступления 28.09.2017


В полоні осені

Під  дощем  ідемо  босі  
В  вербоспади  рудокосі,  
В  золотих  дубів  колони  –  
До  осіннього  полону.  
В  кольоровім  розмаїтті  
Аромат  останніх  квітів  
Надихає  і  п’янить.  
За  одну  осінню  мить  
Зірветься  з  вуст  неба  грім,  
Заблищать  розряди.  Втім,  
Це  лише  додасть  окраси.  
І  розсиплються  прикраси  
В  танці  крапель-діамантів.  
Ми  ж  під  дзвін  небес-курантів  
Під  дощем  ідемо  босі  
В  вербоспади  рудокосі

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=752726
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 28.09.2017


До Дня вчителя

Професія  вчитель  -  для  сильної  жінки.
Сильної  духом,  сильної  вчинками,
Сильної  думкою,  сильної  словом,
Одначе  про  це  ніхто  не  говорить.
У  книгах,  у  бланках,  чи  рекомендаціях
Важко  знайти  таку  інформацію.
Ніколи  нікому  про  те  не  дізнатись,
Як  важко  залізною  леді  здаватись.
За  схованку  –  зошит,  журнал,  або  книжка  –
Ховатись  у  них  і  плакати  нишком
Від  грубого  слова,  або  від  догани…
Ніхто  не  побачить,  коли  нам  погано.
А  настрій  у  нас,  як  завжди,  ігристий,
Ми  вам  не  розкажемо  про  особисте,
Як  знову  до  ночі  контрольні,  диктанти,
А  в  нас  є  так  само  і  мама,  і  тато…
І  добре,  якщо  вони  не  хворіють,
А  в  серці  жага  до  кохання  жевріє…
Чи  є  вільний  час  –  риторичне  питання…
Десь  між  рефератом  й  домашнім  завданням…
Професія  вчитель  -  для  сильної  жінки.
Сильної  духом,  сильної  вчинками.
Тій  силі  ніде  не  уміють  навчати.
Сильними  нам  довелося  ставати!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=752725
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 28.09.2017