«Що там у мені причаїлося
В такий час сумний?»
(Федеріко Ґарсіа Лорка)
Ми танцювали
Ногами босими під музику вітру
По землі притрушеній попелом
Під жовтим Сонцем.
Ми говорили
Слова колючі наче плоди нетреби
Мовою темного лісу і порожнього поля
Під жовтим Сонцем.
Ми лічили
Білі каміння серед чорної гальки
На рінні ріки сподівань марних
Під жовтим Сонцем.
Ми ліпили
З липкої глини людей подоби
Чи то богів байдужих краю солом’яного
Під жовтим Сонцем,
Яке слухало крик людини,
Що знала коли впаде дощ
Мідними краплями на душу хліба
Під жовтим Сонцем.
Ми жили на попелищах,
На землі, що втомилась
Дарувати нам зерна кольору Сонця,
Ми жили ніби мріяли,
Ніби на щось сподіваючись
І приносили треби
У печері підземного мороку
Тій, що стала чужою.
Ми пішли, заховавши Істину
Десь там – у глибинах спогадів
Шляхом жовтого Сонця.
Артуре! Сум Ваших віршів - священний... Ви не закликаєте, не говорите, де шукати світло надії... Але, Ваші образи високі та вічні - вони самі, не зважаючи на настрої смутку, поривають до роздумів про Красу, Істину, Любов. Вселяють тугу за ними, а, отже, прагнення - знайти втрачене!
Артур Сіренко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Занурення в безодню віків. Кажуть, існувало 8 видів первісних людей. Гомо знищив їх всі і розплодився "під жовтим Сонцем".
Артур Сіренко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Цей твір про трипільську цивілзацію. Точніше саме роздуми про трипіську цивілзацію спонукали до написання цього твору. Інші види людей - це було значно давніше.... Дякую за відгук!
Дякую за таке цікаве розуміння моїх текстів! 
