Чергвоий день все знову так будено, дивлюсь у телефон,
Там де колись були надії спогади, як і тоді пишу у свій новий блокнот,
Про те як всі змінились і я в тому числі, можливо ні це просто,
Дрібна маленька віра, ну або надія в те, що ось пройде ось знову час,
І ми за ним разом побіжимо, насправді ні, змінилось все...
І погляд в той же самий телефон який тримаю кожен день,
В надію, що побачу смс яку давно так хочу я отримати але...
Будений день лиш повертає до реальності мене, хоч кожен день,
Пишу про все про всіх про тебе, лиш інколи я згадую про себе,
Не хочеться такого говрити але це все воно таке брудне і стільки,
Болі жалості пройшло, що хочеться кричати, інколи і не по своїй волі,
Але в черговий раз, я прокидаюсь дивлюсь на телефон в очікувані дива.
В ночі не сплю дивлюсь на свої кошмари ні страху болі вже нема,
Лише надія залишалась і то даремно через місяць і її не стане.
Проходить знову, ще один будений місяць, як і тоді дивлюсь у телефон...
Сідаю на краю вікна включаю лише ту легку мелодію, мого олюбленого скрипаля, Дивлюсь на небо бачу, як живе земля і знову погляд в телефон із посмішкою бачу на екрані смс..
Нас вже не має...
P.S.: У цьому був лиш дивакуватий сенс. Я вірю в твою посмішку навіть, якщо в ній немає душі.
Передавай усім Привіт, і передай "Нас із тобою вже давно не має "
