Білі чайки на синьому тлі чи то неба, чи моря,
Біла піна облизує ноги і жовтий пісок,
Мов змиває забуте письмо незабутих історій,
Чорно-білих легенд і старих кольорових казок.
Тихим шумом прибою у такт озивається серце
І так солодко пахнуть ці передосінні дими.
Скоро осінь сумними птахами привітно всміхнеться.
Хтось тут буде іти, і то будемо, мабуть, не ми.
Свіжий вітер вривається в спокій своїми октавами
І зриває думки, і кидає прощання до ніг.
Бо як треба сказати - слова виявляються зайвими,
А як треба піти - цілий всесвіт стає на поріг.
Нам морський горизонт - як останній форпост на інстанції,
Нам довіку плисти. Без весла, якорів і вітрил.
Ми повстанці, борці, і такі не доходять до станції,
Хоч холодні вітри не ламають ні віри, ні крил.
Не доходять такі ні до пекла, ні раю, ні краю,
Не приносять в сувоях трофеїв, скарбів і дарів.
Ми, останні на цілому світі живі самураї,
Тихо тонем в безодні своїх неосяжних морів.
