А ДОЩ ІДЕ
А дощ іде, неквапний та дрібний,
Пелена хмарна обрій закриває.
Я під дощем іду собі сумний,
Думки веселі в душу не вертають.
Стрибає гномами багно з-під підошов,
Ще й вітер дме пронизливо та вогко.
Чом позавчора у твій дім пішов;
Чому у серці наче коле голка?
Як озирнусь, то бачу ще вікно,
Яке крізь сутінь світиться невтішно.
Не повернути, що було давно,
Як не здійснити наміри колишні.
Ти вже не та, якою знав тебе.
Життя тебе нітрохи не жаліло.
Очей знайомих небо голубе
Від прикрощів життєвих посіріло.
Змарніло осяйне колись лице,
Куточки вуст застигли в миті плачу…
Чи я хотів побачить саме це,
Чи полював хоч на якусь удачу?
Ні. Не хотів. Як не шукав удач.
Пройшли роки, чимало пережито…
Провідати чомусь схотілось вас,
Бо ж нам, колись, прийшлося подружитись.
Знайшов будинок, стукнув у вікно,
Ти глянула, відсунувши фіранку
І не впізнавши, – бачились давно,
З’явилася у дверях свого ґанку…
Відповіла на «здрастуй», а коли
Назвав ім’я, то трохи похитнулась
І так, неначе в плечах щось болить,
Крізь свою неміч тяжко потягнулась
До мене враз!.. Здригалася в плачу
Лице сховавши на плечі в шкірянку.
Зайшли у дім і потім цілу ніч
Проговорили про своє до ранку.
Жила самотньо. Ніби й не вдова,
Та й не заміжня… діти теж далеко…
Під хусткою вже біла голова,
Лиш сорок п’ять… а прожила нелегко
Із Василем, лише десяток літ.
Відтак Василь повіявся по світу
І десь пропав. Від нього в кожнім дні
Чекала звідкись звісточки-привіту.
Не дочекалась! Моде, чи й живий…
Не зчулась, як здорослішали діти
Бо понад сили мусила робить,
Аби дітей зростити і навчити.
Ще доглядала немічних батьків:
Які, - мов свічки, - в слабостях згорали.
Так день за днем, складались з року в рік
І птахами у безвість відлітали.
Одна… Сама. Дочки на відданні.
Онучок трійко привели бабусі.
Хоч і окремо мешкають вони,
Та бавити допомагати мусиш.
І я також розповідав своє.
Неначе б то сестрі, - по крові рідній.
Неначе сповідь: як було і як є.
Самотні двоє, та життям не бідні.
Четвертий день тягнув понад селом
Кошлату ковдру дощової муті.
Вода дзюрчала в діжку за вікном,
Про щось своє вели розмову гуси.
Зібрався я. Ніхто мене не ждав
В моїй господі, та не звик гостити
У когось довго… песик проводжав,
Все намагався танцем догодити.
Стояла ти, згорьована, німа…
Котились сльози із очей на щоки…
Ти так втомилась бути все сама,
Та я не міг зробить назустріч кроки.
Із двору вийшов… горбики слизькі
Вели мене під козирок зупинки
Де на маршрутне рідкісне таксі
Очікували дві огрядні жінки.
Стояли ми годин напевно три
Таксі немає… мабуть і не буде…
Схилялось до вечірньої пори
Пішли додому із сумками люди.
А я пішком, по полю, за селом,
До траси ще годину добирався
Вогонь вікна в передвечірнє тло,
Немов маяк для когось розгорався.
22.08.2017
Бачу, прислухались, Петре! Бо то ідин із кращих творів. що вийшов з-під Вашого пера! Поема, яка торкається бігатьох моментів нашого буття - стосунків між людьми,їхніх вад і наслідків... Все ямко,опукло, правдиво, щиро!Дякую та такий об'ємний твір, поете!
Щасти.
Бачу, прислухались, Петре! Бо то ідин із кращих творів. що вийшов з-під Вашого пера! Поема, яка торкається бігатьох моментів нашого буття - стосунків між людьми,їхніх вад і наслідків... Все ямко,опукло, правдиво, щиро!Дякую та такий об'ємний твір, поете! 
