Ліс завмер під сніговою ковдрою пухкою
І здається, що все живе в темному спокої
Наче в савані сповите, вже й не одізветься
На привіт нового ранку, чи на оклик серця.
Тиша… тиша… та аж раптом півні заспівали,
Гайда будить світ поснулий в білім покривалі!
І почали ланцюжками вогні загоратись:
Нова доба пішла селом – від хати, до хати!
Зарипіли вхідні двері, шаркають лопати,
Прочищають собі люди стежки вузькуваті,
Щоб поратись по хазяйстві, здійснити турботу.
Хтось як засіб виживання, а хтось як роботу.
Дві години промайнуло. Небо засвітліло.
Поза лісом, ватра ранку слабо розгорілась
І почала важкі хмари язиком лизати,
Щоб Сонечко в небі чистім могло посміхатись.
З добрим ранком, світе ясний! З добрим ранком, мила!
Ніби ти й лягала спати, та не відпочила,
Ніби ти й лягала спати, та зранку не знала:
Чи то марила спокоєм, чи то справді спала.
Важкий день пройшов учора… як стачило сили…
Молодого сусідоньку люди хоронили.
Сорок два прожив на світі. Боронив країну.
Повернувся в домовині. Не вірилось сину
В те, що тато вже не встане, в життя не вернеться,
Посмішкою до синочка вже не усміхнеться.
Все тримав за рідну руку холодного трупа
І нічого вже не бачив, нікого не слухав…
А що вже казать про матір – нещасну вдовицю!
Як рибина об крижину все мусила битись!
Тільки тиждень як милого з дому проводжала,
А що проводи прощальні, про те і не знала…
Скільки ще людської крові за волю проллється?
Чому нашому народу щастя не дається?
За що лиш ярмо на шию для нього готове?
Чому чуємось хохлами, чому не панове?
Питаннями як шпильками копирсаю рану.
Пройшло часу вже чимало після днів Майдану.
Тисячі загиблих хлопців біля сотні в небі,
А війна іде, гібридна… комусь її треба…
Про люстрацію не чути… наші ненажери
Всі при ділі, всі у владі. Корупціонери
Про реформи балакають, всюди обіцяють
І кінці всіх схем злочинних у воду ховають.
Зневірились наші люди. В цю нелегку пору
Покидають рідну землю… тінь Голодомору
Нависає понад ними… замість біду бити,
Їдуть у кубло вороже на хліб заробити.
Якщо звідти вертаються, то в душі не наші:
Отруєні цукром рабства у московській каші.
Отак діє потаємна ця колонна п’ята:
Давить людей безробіттям, цінами, безправ’ям.
Над зусиллями спецкорів зухвало сміється:
Кришуючись тінню судів, під суд не дається.
Гірко, гірко, моя Нене! Гірко, Україно,
Бути твоїм беззахисним та безправним сином!
Страшно бачити, як ближні у нужді конають,
Як тебе, моя єдина, ворог розпинає!
Віє вітер на діброву, сніг мете, кружляє,
Визираю щастя-долю та її немає.
Бо немає трибуналу нашого народу
На злочинну дію влади, на її породу.
05.12.2016
Скільки ще людської крові за волю проллється?
Чому нашому народу щастя не дається?
За що лиш ярмо на шию для нього готове?
Чому чуємось хохлами, чому не панове?
Питаннями як шпильками копирсаю рану. Істинні слова! І вірш сильний!
Дякую за розуміння!
Страшно, якщо розгориться громадянська війна. А до цього може дійти. Катастрофи тоді не минути, але й без кінця цей стан теж не може тягнутися.
