Дівчинка-зонтик гуляє по місту;
Спека жахлива – так градусів двісті.
Всі просять дощу – спасенної краплі,
Про бруд і калюжі жалітимуть завтра.
І дівчинка бродить по сірим бульварам,
Махає рукою насупленим хмарам.
Поки рветься пальто із старого нейлону,
Вправляє ті спиці, що гнуться додолу.
Спішить, пробігає натовп шумливий.
Все ж дочекались холодної зливи.
І дівчинка з ними прямує тікати,
Та ніжки неначе зробились із вати.
Розтанули просто, як сніг без морозу,
Залишивши палю так схожу на бронзу…
…де-факто, не треба боятися горя,
Де-юре, не варто соромитись болю.
Та їхній буває шокуючий дотик,
Коли ти – не людина, а просто чийсь зонтик…
І дівчинку знову стискають в долонях,
Ховають себе, щоб не мокнули скроні…
Все вірно, не треба боятися горя..., але й по осінніх калюжах нічого лазити- насморк, простуда, кашель..., поломаний зонтик, сама розумієш!))) Сиди дома!!!
_Sensate-Jane_ відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Стараюсь зрозуміти основний зміст - дівчинка слугує захистом від горя для когось, вона навіть в спеку ходить із з он том... ніби чекає неприємностей. ... Цікаво. В мене теж є вірш про парасольку.
_Sensate-Jane_ відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Що ж, Ви практично розгадали суть задумки.
Згодом спробую віднайти Вашу парасольку серед такої великої чисельності творів)