Коли б Парасці показали її майбутнє життя – хоча б схематично – не знаю, чи захотіла б вона його прожити. Може, й не захотіла б. Або відмахнулася легким порухом руки – мовляв, гетьте, навіщо лякати… Гай-гай, роки-роки… І які ж ми безстрашні буваємо, до німоти, з головою кидаючись у вир, котрий називається так красиво – ЖИТ-ТЯ.
Параска була з роду Лебедів, середняків. Батьки спали й бачили її замужем за багатієм. Вона відповіла на погляд Івана Журавля, свого однолітка. Іван не був багатим, але хату мав під бляхою, в господарстві був кінь, дві корови, сякий-такий реманент. Жив з батьками разом, орав землю, випасав коня. На ногах стояв міцно. Параску любив – була вона високою, з маленькою гордовитою головою на виточеній шиї. Коси до колін, легка хода, небагатослівна. Коли вони побралися, в селі казали – поріднилися лебеді з журавлями. Пішли діти. Народила Параска семеро дітей – п’ять хлопців і дві доньки, Варку і Настю. Повмирали свекри. Старшому синові Параски – Якову – було двадцять два роки, вже армію відбув. Афанасію виповнилось двадцять, Андрію сімнадцять літ. І настав вікопомний, бодай не згадувати, 1933 рік. У лютому місцеві «активісти» з районним начальником заявилися до Журавлів з обшуком і наказом про виселення. Параска в розпачі стояла серед хати, не могла з переляку слова сказати. Іван присів на ослін і мов оглух. Їх підганяли окриками, лайкою. Не пам’ятає Параска, що було далі. Її з Іваном та сімома дітьми викинули на мороз – ідіть, куди хочете. Сусіди плакали, але допомогти нічим не могли. Це було небезпечно. Троє старших від рідного порогу подалися у світ – влаштувалися під Харковом у радгоспі. Параска з Іваном та чотирма дітками обігрілися в хаті Парасчиної сестри. Потім Іван зібрався і рушив на заробітки під Люботин, на хутір Майський – там були деякі родичі, земляки. З Параскою лишилися Варка, Іван, Настя і Коля. Варці було чотирнадцять років, Іванові дванадцять, Насті дев’ять, а Колі п’ять років. Прийшовши до тями, відігрівшись з дітьми у сестри, Параска в кінці лютого вирушила в Охтирку. З нею поруч дріботіли всі четверо дітей. Миколку несли по черзі то Варка, то Іван, а то і само хлоп’я чимчикувало по снігу. Ще в селі Параска домовилася з Варкою, що та поведе дітей в райвиконком і залише їх там – може, держава подбає про дітей, порозпихає їх по дитбудинках, інакше пропадуть з голоду. В Охтирку прибилися вже після обіду. Темніло рано. Діти зайшли в приміщення райвиконкому, посідали на стільцях. Параска повернулася в село, до сестри. Варка, як старша, витягла з кишені старенького пальтечка вареного буряка, поділила на три частини і роздала меншим. Доки був робочий день, дітей ніхто не помічав – відвідувачів було багато, у кожного своє, наболіле. Нарешті всі розійшлися, і в будинку лишилася лише чергова. Вона ж топила печі, що обігрівали виконком. Піднявшись з відром вугілля на другий поверх, жінка угледіла на стільцях трьох стомлених дітей. Трьох, бо Варка вже пішла в село за матір’ю. Голодні дітлахи тулились одне до одного…
- Господи, куди ж вас подіти, пташенята? Ой, часи нелюдські, долі непостижимі… - так бідкалася немолода жінка, розпалюючи печі. Коли діти зігрілися, жінка подзвонила в міліцію. Звідти приїхала машина, і дітей відвезли у відділок. Там саме чергував міліціонер, сусід Параски, родом із Журавного. Узнавши дітей, пройнявся жалем до їх долі. Він уже чув, як розкуркулили Журавля По його вказівці дітей нагодували і лишили у відділку до ранку. А вже вранці їх відвезли в дитбудинок на гору Охтир, де раніше був монастир. Там їх розмістили – старших окремо, а Колю – до менших. В дитбудинку дітей було багато, бо їх звозили звідусіль, а часто батьки самі лишали дітей, щоб не померли з голоду. І скоро їх нікуди було дівати – спали по четверо на одному ліжкові, харчів не вистачало, і тоді керівництво вирішило так: відправити дітей у ті села, звідки вони родом, і зобов’язати місцеву ж владу доглядати і годувати дітей. Тож Івана і Настю повернули в Журавне. Це вже був 1935 рік. Колю переправили в інший дитбудинок. Коли його запитали, як зовуть, він назвав себе. А от прізвище згадати не міг, хоча Варка йому багато разів повторювала тоді в Охтирці: ти – Коля Жу-ра-вель. Малий сказав, що у нього прізвище пташине. Поруч пролітала ворона. Угледівши її, вихователі дали Колі прізвище Воронько. З ним і відправили його в інше місто. Так він загубився на довгі роки.
…Параска припленталася з Охтирки і злягла. Краяла серце доля дітей. Сестра її теж переживала. Обоє помолилися, поплакали. Параска забралась на піч відігрітись від холоду, бо дорога з Охтирки була нелегкою. Аж тут у хату зайшла Варка.
- Господи! – аж сахнулася Параска.- Ти що, дітей покинула? – Варка подивилась на матір дорослими очима і твердо промовила: - Вони у райвиконкомі, не пропадуть. А я буду з тобою, мамо. Куди ти, туди і я. Коли помремо, то разом. Так Варка лишилася біля матері.
Через кілька днів мати з дочкою опинилися аж за Мерефою, влаштувались у радгосп. Параска прала білизну у великих чанах, цілий день немов закутана у хмару пари, що клубочилася над чанами. Спала з дочкою тут же, за ширмою. Роботи було багато, а їжа – судіть самі: у великому казані кип’ятили воду, кидали туди кілька картоплин, сіль і один кілограм пшона чи макарон. Від такого харчу люди часто хворіли. Де взялася дизентерія, потім тиф. Варка переболіла і тим, і іншим. Геть висохла дівчина. Параска з жахом прокидалася і бігла до тапчана, на якому лежала Варка. Та слабо дихала. Потрібне було добре харчування. А де його взяти? І тут одна жінка порадила Парасці ловити ховрахів і годувати дочку та й себе. Сказано – зроблено. Параска брала відро води, заливала нею ховрашину нірку. Ховрашок висував голову, і тут його Параска забирала, оглушеного ударом палиці. У ховрахів було приємне м’ясо і жир. Завдяки цим симпатичним звіркам обоє – і мати і дочка поступово, але невідворотно, наближались до одужання. Одного ранку Параска побачила Варку, яка сиділа на тапчані і жадібно їла варену картоплину – в ній прокинувся апетит! Радості матері не було меж. Скоро Варка стала виходити на подвір’я. Сонечко пригрівало дужче, і тоді вона сідала під розлогу грушу, в тінь – у неї ще не відросло волосся після тифу. Мати вибігала до неї на хвильку, виносила бульйон з сухарем замість хліба. Сухарі їм приносила добра жінка, дружина парторга. Отак і вижили. А влітку до них приїхав Іван. Гуртом вирішили, що вже не будуть розлучатися. Та й поїхали на хутір Майський. Там їм дали роботу. Іван пропадав на птахофермі, Параска влаштувалася в овочеву бригаду. Варка підносила холодну воду полільницям. Волосся на Варчиній голові відросло – і вона нагадувала квітку кульбаби, бо від природи волосся кучерявилося від коріння і до кінця. Цілими днями дівчинка підносила воду жінкам, тримаючи в одній руці відерце, а в іншій - кружку. За стрункими рядами посадки цілими днями снували поїзди – адже Майський був залізничним роз’їздом. Гудки паровозів стривожено ревли, врізаючись у безхмарне небо.
Сім’я поки що жила в бараці. З харчами було трохи легше, адже працювали в радгоспі «Совнаркомівський», що обслуговував виключно чиновників з апарату ЦК. Тоді Харків був столицею, а хутір Майський знаходився в годині їзди від столиці. На землях радгоспу вирощували курей, відгодовували свиней. Тримали елітне стадо корів, коней. Помідори, огірки і інша городина – лише елітних сортів. Іван краєм вуха почув, буцім в ЦК працює Бузинський, його земляк і однокласник по церковно-приходській школі. Прихвативши з собою Варку, Іван подався до Харкова. Справді, в нескінченних коридорах центрального апарату знайшов-таки кабінет Бузинського. Господар апартаментів запросив Івана з дочкою до столу, пригостив ароматним чаєм. Він неабияк пройнявся долею Іванової сім’ї. – Чого ж ти раніше мовчав? – бідкався він, вислухавши епопею поневірянь і бідувань свого друга. Іван відповів, що лише недавно узнав, що Бузинський працює в уряді. І пожалівся, що в нього немає навіть ніяких документів, котрі посвідчували б його особу, та й у Параски теж. Бузинський замислився, а по хвилі запевнив, що допоможе вирішити Іванові його проблеми. На гербовому папері він написав у радгосп директорові, щоб сім’ї Журавля надали житло, роботу, видали документи. Втішений такою увагою, повернувся Іван у радгосп. Для його сім’ї віднайшли окрему квартиру, видали документи. Іван тепер працював на фермі фуражиром, Параска – на свинофермі. Варка, як і раніше, підносила воду полільницям. Харчування було просто царське – їм дозволили брати пайок зі складу, щоб підкріпити здоров’я. Чого лише не було на складі! Варка пам’ятає, що бачила там туші м’яса, копчені окороки, ковбаси… Нарешті сім’ї Журавля трохи розвиднилося. Їм видали одяг, взуття, білизну, ковдри, матраци. Квартиру пристойно обставили. Параска поверталася з свиноферми і приймалася готувати вдома обід – було з чого: і крупа, і картопля, олія. Старші сини – Яків, Афанасій, Андрій – працювали по радгоспах, звідти й на фронт пішли. Іван теж підріс, готувався в армію. Настя вчилася на курсах у Харкові. Миколка пропав – його знайшла Варка аж у 1960 році.
…За останні роки Варка підросла, витяглася угору, округлилися плечі, груди. З худющого невиразного каченяти проклюнувся лебідь. Батько придивився до Варки, поміркував і нарешті виніс вирок: - Досить тобі сидіти тут, на хуторі, треба вже самій працювати. Їдь у Харків. – Варка так і зробила. Спочатку працювала на ХЕМЗі прибиральницею; скоро її перевели в цех збирати електромотори. З часом вона перейшла на завод імені Шевченка, де працювала в інструментальному цеху. Поруч у механічному працював механіком Анатолій. Він був на дев’ять років старший від Варки. Дівчину примітив на прохідній. Разів три-чотири провів до гуртожитку, а потім запропонував руку і серце. Варка не відмовила – Анатолій був такий же «багатій», як і вона. Мав окрему кімнату в комуналці. В кімнаті грубка, ліжко, стіл, два стільці. Це було ціле багатство. Вони побралися. За столом зібралися товариші Анатолія по бригаді, сусідка тітонька Зіна – от і все весілля. На другий день Анатолій купив дружині дві сукні, білизну, черевики. Коли вона приїхала до батьків на вихідні, розповіла їм про зміну в своєму житті. Батько не повірив, а потім махнув рукою.
- Ну, що ж тепер. Живи, працюй. Хоча – яка з тебе жінка?! Само ще в пір’я не вбралося… Парасці теж було сумно. Її Варка, її улюблениця тепер буде чиєюсь дружиною. Але нічого не поробиш. Мабуть, така її доля. Тим паче, що Анатолій їй подобався. Сам він був утішений молодою дружиною – допомагав їй у всьому, ходив на ринок, втручався у приготування обіду, мив підлогу, розпалював грубку. Влітку грубку не топили, користувалися керогазом. Уже йшов 1940 рік, переддень війни.
Старші сини Параски – Яків і Афанасій – встигли оженитися. Жили неподалік від Майського. Андрій парубкував, закінчив курси шоферів. Іван працював у колгоспі. Коли почалася війна, всі четверо пішли на фронти Великої Вітчизняної. Варка в 1940 році народила доньку, назвала Галею. В 1941 році Анатолія забрали на фронт. Варка перебралася до батьків на Майський. Вже восени 1941-го через хутір почали відступати радянські солдати. Обірвані, голодні, знесилені… Параска, як і інші господині, поставила серед двору великий казан, варила в ньому супи. Запрошувала всіх біженців до «столу» - на спориші розкладала стару ковдру, на якій розсідалися солдати і молотили кулешу, заїдаючи житнім хлібом. Параска дивилася на цих знесилених бідаків і тихо молилася, аби Господь уберіг її чотирьох синів на фронтах – може, і мої десь отак поневіряються, і чужі люди нагодують і прихистять їх від дощу і холоду? - І ніколи не лінувалася встати вночі, аби нагодувати чергову партію зголоднілих вояків, що відступали і рухалися далі, на схід.
Нове лихоліття ордою накотилося і накинулося на країну. Все почало рухатися: люди, транспорт. А горя скільки сіялося, мов трави на піску! Скільки загублених доль! Людське життя не коштувало солоного огірка. Обличчя кам’яніли, мов брили. Люди не чекали нічого доброго. День – як рік, а вісті – одна страшніша за іншу. Фронт поглинав молоді життя, як молох.
Хутір Майський був чималим роз’їздом. Скоро його почали бомбити німці. Жителі ховалися в траншеях, виритих на огородах, у погребах. Переживши кілька нальотів, Іван з Параскою вирішили їхати в Журавне. Запрягли конячину, склали невеликий скарб на воза, попрощалися з сусідами та й поїхали. Варка з Галею лишилися на Майському.
Нальоти почастішали. Будинок, у якому мешкала Варка з дочкою, здригався від вибухів бомб і тремтів, мов кленовий листочок на дереві. Одного разу Варка так перелякалася, що пірнула під ліжко, забувши про Галю. І лише отямившись від нальоту, згадала, що дитина лишилась на ліжку. І тоді вона твердо вирішила їхати за батьками в Журавне. А це вже була зима 1942 року. Морози люті, снігу випало багато. Варка тепло вдяглася. Галю закутала теж добряче. Набрала торбу сухарів. Посадила Галю на саночки зі спинкою, обкутала ковдрами, старим кожухом – і поїхала. А їхала по залізничній колії, або по дорозі, що пролягала поруч. Це коли та дорога в’юнилася в обнімку з колією. А коли зникала, бігла в степи та дорога, Варка знов тягла саночки по колії. На ніч заходила в села, хутори, інколи ночувала в будочці на роз’їздах. Харчувалися сухарями. Інколи добрі люди пригощали. Скільки добиралися до Охтирки – не пам’ятає. Десь перед Бугруватим Варку підвезли на санях чи то румуни, чи італійці. В Бугруватому захопила ніч. Варка ходила від хати до хати, просила впустити на ніч з дитиною. Але люди боялися впускати. Тоді стомлена жінка звернулася у воєнну комендатуру. Там якийсь добрий служака із «своїх» постукав у першу-ліпшу хату і наказав прийняти жінку на постій. А вранці Варка потягла саночки до Охтирки. Там, на привокзальній вулиці, вона стріла земляка із Журавного, котрий приїхав кіньми у справах на вокзал. Узнавши Варку, без слів посадив на розлогі сани разом з дитиною. Перед вечором кінь доправив усіх у Журавне. Параска, узрівши Варку з дочкою, тільки руками розвела. – Господи, як же ви доїхали? Як добиралися? – Варка ледве видихнула – Ішли крізь зиму, мамочко. І впала на дубовий ослін.
Окупаційна зима 1943 для журавлян видалася тривожною. В лісах були партизани, в селі лишалися їх сім’ї. Зв’язківці приходили в село, забирали випечений хліб і інші харчі. Поліцаї нишпорили всюди, принюхувались, мов хорти. Знайшовся зрадник, видав своїх. Кількох партизанів – односельців упіймано і доправлено в Охтирку. Там, після тортур і допитів, їх було повішено в районі міського елеватора.
Параска, Іван та Варка з Галею поселилися в старій оселі біля річки. Галочці було вже три роки з «копійками». Навпроти жили Дерев’янки – Оксана з дітьми. Її чоловік був на фронті. Мала Галя часто навідувалася до баби Оксани – та пекла хліб, смачні коржі, і пригощала дівчинку. На постій до Оксани поселили трьох високих німців. Вони вели себе пристойно. Говорили, що у них теж є «кіндер», себто діти. Влітку німці складали свої припаси в Оксаниній печі скраєчку – печиво, каву, шоколадне масло. До тих припасів ніхто не підходив і близько – за крадіжку німці розстрілювали на місці. Одного разу Галинка зайшла до баби Оксани, забралася на стільчик (в хаті саме нікого не було), заглянула на припічок і зайнялася «справами» - дістала шоколадне масло і з задоволенням «дегустувала» заморський делікатес. Оксана навідалася в хату і, побачивши Галю, що саме облизувала «шоколадні» руки, напівпритомна присіла на стілець. Німці ж перестріляють тепер всю сім’ю! Аж тут і німці заявилися. Оксана закрила обличчя руками… Німці, забачивши біляву дівчинку, що самовіддано, нікого не помічаючи, поглинала солодкий продукт, розреготалися і заспокоїли Оксану – мовляв, матка, не бійся, і у нас дома такі «кіндери» ростуть. Галочку вони провели до воріт, подарувавши їй кілька цукерок.
… Вже німці тепер, як лава, з боями відходили на захід. Перші трактори прокладали борозни на полі. Але війна ще огризалася, гримкала на людей – на полі вибухали міни, гинули молоді люди, декотрі лишалися жити, але без рук або ніг, без зору. Сім’я Журавля перебралася в маленьку хатину на колгоспному дворі при в’їзді в село. Там гриміла кузня – ремонтували всілякий реманент. Стояли тут ферми для корів, коней, овець. Ішла весна 45-го. Люди накинулися на роботу – відроджувати колгоспне господарство. Параска з Іваном пропадали в полі. Варка поїхала в Харків, влаштувалася на роботу. Батько порадив їй лишити Галю в селі, бо в місті двом прогодуватися важко. Чоловіка Варки засуджено на десять років, коли він воював на Воронезькому фронті. Як виявилося, несправедливо. Потім Верховний суд реабілітує його повністю, але ті роки вже ніхто йому не поверне. Галинка лишалася вдома сама – баба Параска вмощувала дитину на дні великого казана, в якому варили свиням корм (це був колгоспний казан), давала їй кілька кусочків хліба – і дитя сиділо отак цілий день. Ще дитсадок не працював. Інколи до Галі приєднувався Миколка, одноліток, сусідський хлопчик. Коли ж Параска працювала біля телят, Галя ходила за нею. Доярки пригощали білявочку молоком. А тоді питали:
- Галю, кого ти любиш?
Вона дивилася на них великими сірими очима і серйозно, як стара людина, відповідала:
- Діда.
І замислено додавала:
- Поки діда, поки й хліба…
… Одного разу Параска вирішила трохи прибратися в хаті, а то все ніколи та ніколи. В колгоспі відсіялися, то можна було зайнятися своїми справами. Вона зварила обід і згадала про онуку. Нещодавно мала гралася у дворі. Параска вийшла на поріг. Дівчинки не було видно. Оббігавши всі ферми, Параска поверталася до хати. По дорозі випадково зазирнула в широкий чан, заритий у землю – в ньому зберігали силос – і похолола: на дні металевого чану, на купі зотлілої соломи сиділа Галя. На ній була біла полотняна сорочечка, а навкруги – сила-силенна вужів, які повзали, звивалися на соломі, повзли по Галиній сорочечці, по її руках, ногах… Кількох вона тримала в руках. Параска присіла на край чану – він на десять сантиметрів піднімався над землею – і тихо покликала:
- Галю!
Дівча задрало голівку і прошелестіло знизу – Я зараз.
І подерлося наверх. Доярки саме вийшли у двір на сонечко і вражено завмерли: із чану вилазила Галинка, обперезана вужами, які звивалися на її плечах, ногах…
Вікопомний 1945… Рік надій, перемоги, щастя і печалі. Поверталися воїни додому – ті, хто уцілів. Повітря було якесь особливе – пахло перемогою, відчуттям радісних змін. Земля ніби молоділа на очах, і дерева пахтіли особливо, і річка шелестіла інакше. Все дихало свободою… В такі дні повернувся до Параски син Іван – змужнілий, схожий на батька. Він з боями дійшов до Відня, після поранення лежав у госпіталі. Вечорами Параска розстеляла на спориші клейонку, розкладала ложки, різала хліб і насипала куліш у велику миску. Їли з однієї посуди. Першим починав їсти дід, потім інші. Вечір спадав на ферми, тиша влягалася до ніг. Іван-солдат закривав очі – він, нарешті, біля своїх, рідних! Тихо стукали ложки, і зорі заглядали в миску – їм теж захотілося повечеряти…
Вже ставши дорослою, Галина, Парасчина онука, подумки поверталася до бабусиної хати. У тій старій хаті, яку колгосп виділив Журавлям, доки всім селом не побудували постійне обійстя, бабуся молилася вечорами, аби її сини повернулися з війни живими. Її молитва – то було священнодійство. На ніч дід Іван ішов сторожувати коней. Якось на початку травня пройшов рясний дощ. Під вікном згори в’юнився потік, гілки вишень стріпували срібло з листя. Галя сиділа на ослінчику і мовчки дивилася на Параску. Бабуня відкрила вікно і, слухаючи веселий клекіт потоку, стала навколішки перед іконою. З Богом вона розмовляла спокійно, вдумливо, довіряючи йому все, що накопичилося за день або кілька. Вся її душа – чиста, голубина – мов повергалась на коліна і смиренно схилялась до ніг творця. Тут не було неправди – бабуня в молитві була з Богом рівна. Закінчивши молитися, Параска підводилася з колін, підходила до вікна, сідала на старий стілець… Ніч зазирала в хату. По щоках Параски стікали рясні сльози…
Збігли роки. Всі сини Параски повернулися з фронтових доріг. Уже їх немає – але живуть їх діти, внуки. До кінця біля Параски була її улюблениця Варка. Поселившись в Охтирці, після роботи поспішала вона в село, до хворої матері. Параска доживала останні дні. Відійшла тихо, як і жила. Закурликав над хатою журавель – душа Параски відлетіла до Бога. Перед очима Варки промайнуло все Парасчине життя. Як калейдоскоп – трагічне, сумне, з рідкими моментами радості. Але Параска вистояла, як воїн, витерпіла все, що падало на її маленькі тендітні плечі. І працювала, працювала…
Галя закінчувала десять класів у Хухрі – в Журавному було лише сім. Жили учні з околишніх сіл в кінці Хухри в старому цегляному будинку. В суботу увечері п’ятеро журавлян, учнів випускного класу, вирушили додому. До Журавного – рукою подати – кілометрів вісім. Була зима. У Галі піднялася температура, їй було зле, але вона нікому не пожалілася. На підході до Пилівки розігралася хуртовина. Галя відстала від гурту і лишилася сама наодинці з заметіллю. Іти було важко, намело кучугури снігу. Галя ішла навмання, інтуїтивно. В хату забрела десь біля першої години ночі. Назустріч їй підвелася бабуня – вона сиділа за столом у тривозі, чекаючи онуку. На столі тьмяно горіла семилінійна гасова лампа…
Параска ніколи за своє життя ні з ким не сварилася, жаліла всіх. З сусідами ділилася – то молока їм віднесе, то кисляку. У сусідів не було корови, то Параска виручала їх доволі часто. Коли городина піднімалась, виходила рано на город, оглядала пестливо кожну стеблиночку. Квітів було – по всьому городу: айстри, майори, красоля, а під хатою – бешкетники кручені паничі, що в’юнились аж по солом’яній стрісі. Як радо стрічала вона всіх, хто приходив у її двір – чи то онуку, чи Варку, чи синів.
… Спливли роки. І знову приходять весни, нові часи, нові турботи. Але все частіше пригадую я, вже немолода жінка, голубиний погляд моєї бабуні. І чується мені, особливо під шепіт весняних дощів, тихе бабусине:
- Сини мої, соколята! Прилітайте живими з вітрами буйними, з дощами теплими! Хай стелиться вам дорога рівненька, щоб ви не збили ніженьки, не заблукали в путі! Господи! Сохрани моїх діточок від смерті, від лихих людей і від усяких спокус! Повертайте, соколики, до рідної хати!
У снах бачу її часто – стоїть на тому боці глибокого яру мовчазна, покірна… Одна із тисяч українських жінок, плечі яких витримали лихоліття голодоморів, війни, розлук. Одна із тисяч. Але для мене – найдорожча.
ID:
494605
Рубрика: Проза
дата надходження: 24.04.2014 12:10:12
© дата внесення змiн: 17.02.2016 09:42:43
автор: Галина Будянська
Вкажіть причину вашої скарги
|
І щаслива від того, що зігріла Вам душу! 
