Він любив дивитись,
Як прибуває на станцію потяг,
Як люди зустрічаються, радіють.
Та коли доводиться розлучатись,
Всі про щось жаліють.
Він ніколи не розумів ,
Чому люди плачуть ,коли вирушають в дорогу.
Невже вони більше не побачать дому свого?
Рано чи пізно вони повертаються
Вже зовсім інші- радісні, красиві.
І знову обійми, сльози, сміх,
Знову обличчя щасливі.
Невже так важко розлучатись-
Все думав він про це.
Та сам не знав, бо ніколи цього не переживав.
Він виріс тут, біля старої залізниці.
Завжди один, ніхто його не знає.
Зате усіх тут добре пам’ятає.
Щоранку новий потяг зустрічає,
А пізно ввечері – проводжає.
Самотній, нікому зовсім не потрібний …
Та…Одного разу зустрів він дівчину
З голосом ангела,
З очима ніжними.
В серці заграли ноти любові.
Він покохав і, здавалось, до болі.
Кожного ранку він на пероні
На неї чекає, згора від любові
До неї , і дивиться вдаль.
Нічим не повернеш забуту печаль…
Недовго тривала життя насолода.
Настала пора збиратись в дорогу доводиться їй.
Вона засмучена, він знову не свій .
Тепер зрозумів він силу любові.
Йому дуже важко .
У нього ніколи не було такого…
Пригадує тільки він оті дні,
Коли стояв і дивився на очі сумні.
Нічого не тямлячи ,та тепер усе зрозумів
Коли відчув на собі.
Йому дуже важко. Це сльози? О , ні…
Вона обіцяла вернутись назовсім
Тільки тоді, коли прийде осінь…
Він знову один ,немов в неволі
Нестерпно чекає своєї любові.
