|
МОЯ ТРОЯНДОЧКА
«А Бог доводить Свою любов до нас тим, що Христос умер за нас, коли ми були ще грішниками»(Рим.5:8).
Тієї ночі Микола Федорович спав, як ніколи в житті. Вперше за свої 88 навіть сон побачив: без вибухів снарядів і кулеметних черг - мирний і кольоровий. А все тому, що в ньому була вона – та, яку продовжував любити, про зустріч з якою мріяв довгі роки – його Зіна, його перша любов.
Вперше вони зустрілись у друзів під час святкування нового 1941-го року. Ніхто тоді не знав, що через п’ять місяців і двадцять два дні розпочнеться Друга світова. В місто вона постукала ще 20 червня, коли над чистим блакитним небом раптово з’явився літак. Він був якийсь загадковий, ніби щось вишукував. Його повільний, тихий політ мало кого зацікавив. Але коли розтинаючи повітря, до землі, зі страшним свистом полетіло три бомби, захвилювалися всі. 22 червня стало зрозуміло: почалася війна.
25 червня – перший день мобілізації – став передостаннім у їхньому житті. Прощаючись біля збірного пункту військкомату, один одному поклялися в любові. Востаннє бачились у 1942-му. Поранений і забинтований, Микола лежав на ношах на дні окопу під Сталінградом, поруч із мертвими й подібними йому, чекаючи відправлення в шпиталь. А неподалік точився бій. На тлі сірого неба, що, здавалось, ніколи не вмивалося дощем, свистом куль, Зіна скидалася на янгола. Про це свідчили біла пов’язка з червоним хрестом на рукаві та запах медикаментів, який линув від неї. Хлопець знав: янголи з неба пахнуть зовсім по-іншому. Як саме – сказати не міг, але усміхаються, мабуть, як вона.
- Не хвилюйся, любий, все буде добре! – шепотіла,
стримуючи в собі сльози, аби не розплакатись. – Я писатиму тобі листи.
- Ми дійсно будемо разом?! – ледве ворушачи губами, чи
то запитав, чи вимовив слабким сиплим голосом солдат.
- Я дуже люблю тебе, – нахилившись, дівчина поцілувала
коханого в щоку.
Микола боявся відпустити її, а найбільше – втратити назавжди. Тримаючи за руку, дивився на неї й подумки благав не залишати його.
- Я повернусь, обов’язково повернусь. Тільки не зараз!
Втерши хустинкою сльози, що з’явились на його очах, вона поцілувала його ще раз і розтанула в сірості дня. Та зустріч не раз снилася йому, її співочий голос лунав звідусіль, проникаючи в серце, ятрив найпотаємніші його струни. Часто прокидаючись вночі, руками ловив образ – до болю рідний, наче марево, виникаючий з темряви, а потім зникаючий у ній. Микола не вірив хлопцям, які, жартуючи, говорили про любов, що нібито не вмирає й на тому світі. Ось тому і приходить.
- Нехай, – стримував у собі гнів, – все одно буду з нею.
Не знав молодий фронтовик, що їхні долі перетнуться не скоро, а воювати доведеться важко. Війна стала уроком, на якому пізнав життя, радість, смерть, смуток і печаль. Сталінград, Кубань, Курська дуга, Прибалтика… Скрізь була війна, зруйновані міста, селища. Микола не боявся загиблих на полі битви, не боявся загинути. Де б не довелося воювати, завжди згадував свою Зіну, часто промовляв її ім’я, подумки дарував улюблені троянди, уявляючи, як вона милується ними.
«Моя любове, моя Трояндочко, – шепотів уночі, дивлячись на світлину, з якої усміхалися вони разом, стоячи під квітучою яблунею. – Чи пам’ятаєш мене, нашу присягу?»
«Пам’ятаю, люблю, чекаю, – відчував у свідомості знайомий голос. – Ми неодмінно будемо разом».
Не судилося. У квітні 1945-го під час ворожих боїв на Курляндському півострові Миколу, пораненого в голову та ще присипаного землею, було визнано мертвим. Поспішило командування з повідомленням додому, в якому зазначили: «Загинув смертю хоробрих», але наступного дня він важко застогнав.
- Невже? Не може бути! – дивувалося командування,
медсестри, лікарі. Не чекаючи жодної хвилини, було вирішено: негайно відправити його до найближчого шпиталю, де прооперують та вилікують. Дев’ять довгих місяців довелося відлежуватися, вдихати запах ліків і вдивлятися в обличчя медперсоналу в надії побачити знайоме.
Зіна відразу, як закінчилась війна, повернулася додому, де й дізналася про смерть свого коханого. Сумно й болісно було знати, що більше ніколи не бачитиме його. А стільки хотілося зробити разом: прожити довгий вік, радіти онукам, правнукам, а може, і праправнукам. Познайомившись у жовтні з молодим австрійцем – колишнім солдатом, через місяць одружилася, а через два – виїхала з ним до Австрії.
Саме тоді, у проміжку трьох днів, розминулися дороги Миколи і Зіни. Його приїзд у рідне місто став шоком для рідних. Усі мешканці його вулиці й навколишних, приходили щоб подивитись на воскреслого, торкнутися його.
- Живий я, живий, – повторював кожному. – Дурницею все
вийшло.
Холодну зиму так-сяк перезимували, а навесні гуртом взялися до роботи. Влітку познайомився з молодою і красивою дівчиною Орисею. Вона була простою, та до того ж бідною. Жила зі своїми батьками в хатинці - мазанці. Окрім двох курей в господарстві нічого не мали. Та цим Микола не переймався. Хто ж бо у післявоєнні часи міг розжитися до великого багатства? Щоправда, були деякі, та їхнє багатство вважав не чесним.
Орися ніколи не обманювала. Це помітив Микола з першого дня їхнього знайомства, а за роки прожиті разом, переконався: вона була дійсно Божою дитиною. А все тому, що любила Бога, боялась Його. Господь оберігав їх усі п’ять років, був постійною опорою, помічником.
- Для нас Він – наш Небесний Батько, - пояснила дівчина
коханому, коли той по цікавився Його особистістю. – Бог: Живий, Вічний, Невмирущий, Невидимий. Ти думаєш, що Він не бачить тебе, бо ти не бачиш Його? Помиляєшся, - усміхнулася, зіщулив свої чорні очі. – Бог не тільки бачить тебе, а й будучи Сам невидимим, знає всі твої думки, таємниці серця, не виказані вголос слова; не любить коли говорять неправду чи лихословлять інших. Він Бог Святий, а святість – з гріхом не сумісні.
- То виходить, коли я погано думатиму про сусіда-злодюгу
чи когось іншого, Він все-одно знатиме?
- Так. І щонайгірше: не задобрить твоє рішення.
- А, що тоді думати про нього, якщо він є дійсно злодієм?
Що? - уточнив, - Це правда! Ти ж сама сказала: Бог любить правду!
- Любить, - продовжувала тихим голосом, але не нам
призначено судити людей, а – Йому. Він – Головний Небесний Суддя.
- ... І для тих хто вбивав ні в чому невинних людей? Так?
Поглянь, - Микола піднявся на ноги, розвів повітря руками, - скільки навколо вигублених міст, сіл. Немає сім’ї, родини в які не постукало горе війни. Н-ні, я не згоден із таким Богом. Не згоден. - Презирство до ворогів, злісно звучало в його голосі, в кожному слові, димілося, готове розгорітися великим полум’ям.
Сівши на лаву, розлючений, як звір, щось пробурмотів, обхопив голову своїми дужими руками. Йому не вкладалося в голові: як можна прощати ворогу? А зі слів Орисі, виявлялося, що можна і навіть необхідно.
- Бог є любов, і ми повинні любити всіх, як любить Він.
Свого часу послав на землю зі Святих небес Свого Єдиного улюбленого Сина, аби Він помер за наші гріхи, за твої і мої. Розумієш, Микольцю? - дівчина старалась пояснити коханому істину Божої любові до людей, та він чомусь усі слова сприймав байдуже. А вона продовжувала. – Ісус простив знущання і глузування своїх ворогів. Так, це важко зробити, коли тебе б’ють, лихословлять, а Божий Син зумів. Вони – Його вороги не розуміли, що чинять.
- То ти хочеш сказати, що фашисти також не розуміли
власних дій, коли вбивали, палили, знищували? – Микола на хвилину стих, важко і часто дихаючи, ніби не вистачало для його легенів повітря. – І, що ти пропонуєш? Що робити мені? Тільки не кажи: пробачити.
Орися підсіла ближче, обійняла свого Миколу.
- Довірся Богу, - відповіла миролюбно.
- Не знаю. Все так складно, заплутано, незрозуміло.
Хлопець всередині кипів, мов вулкан, але стримувався. Якби
не кохана, не її любов, хмари чорної злості давно жбурлялися блискавками.
- Ти подумай, Микольцю, коли з Богом життя
плануватимеш. Бідний на землі – багатим стане на небі, а багатий збідніє вже на землі. Господь вестиме тебе, а коли потрібно – носитиме на руках. З Ним ніколи не достатку не матимеш.
- Я подумаю, - в розпачі вигукнув, і вибіг з подвір’я.
Та розмова про Бога примусила хлопця не спати цілу ніч.
При тьмяному світлі каганця, що блимав під стелею, лежав, не в силах заспокоїти свої розбурхані думки. А вони кружляли, билися одна об одну, падали, підіймалися і, знову починали свій політ.
- Чому? Чому все діється зі мною? Чому я повинен
змиритися з тим, що Ти, Боже, хочеш аби я любив ворогів? Я ненавиджу їх і буду ненавидіти. - Після тривалого мовчання, спромігся вимовити з важким докором. Але від його слів не стало легше. Чорна хмара образи, ще більше закрила собою просвіт неба. Темінь оточила всю душу, серце. Навіть дихати стало важко. Піднявшись з ліжка, Микола підійшов до вікна, прочинив його. За хвилину прохолодне повітря вересня наповнило кімнату. На небі, про щось перемовляючись між собою, шепотіли зорі, а високий серп місяця гордо висів поміж них.
«Так, Боже: і зорі, і місяць, і гори, і долини... створив Ти . Ти є добрим, але не по відношенню до ворогів. Чому Ти не покарав їх, коли Тебе прибивали до хреста?»
Заплющив очі, хлопець постарався уявити Голгофу, до якої вели Святого Страждальця. Він побачив Його серед великого бурхливого натовпу, що плакав і голосив за Ним; не знав, що йому робити: хотів приєднати свій голос до інших, та якась сила стримала.
Ось Божий Син упав під натиском важкого хреста. На мить юрба замовкла, тільки вояки щось невдоволено бурчали. Микола бачив, як один із вояків до якогось чоловіка, вирвав його з натовпу, підвів до Ісусового хреста й змусив нести його. Сам Божий Син піднявся не відразу - старався зіп’ястись на свої ноги, та ослаблені, вони знову підкошувались.
- Гей, Царю, вставайте, - гукнув до Нього вояка. – Чи може
хочете, щоб покликали прислугу?
- Годі лежати, вперед, - приєднався до образи інший, і,
замахнувшись, вдарив Його довгим списом.
Наступного вечора, знову сидячи біля розчиненого вікна, знову бачив Спасителя. То не був сон, і не було видіння, а – уява: дійсна, не підробна фантазією, бо все, що уявляв – чув від Орисі. Божого Сина прибивали до хреста, серед двох розбійників. Ісус кричав, але нікого не проклинав. Потім, висячи на дереві, молив Свого Отця простити кожного. Пошматоване від побиття різками, тіло не мало живого вигляду, а скидалося на великий шмат м’яса, та було живе, дихало і в ньому ще билося серце Бога.
Ось до Його хреста підійшли двоє: жінка і якийсь чоловік. Вони довго стояли, мабуть про щось говорили. Туди, де стояв Микола слова не долітали. Було лише видно, як їх очі спрямовані вгору, довго не зводилися донизу. Потім жінка поцілувала закривавлені ноги Божого Сина.
- Хто це? – запитав тихо, того, хто стояв поруч.
Чоловік подивився на Миколу, здивовано посміхнувся, оголив свої зуби.
- Ти, що дійсно не знаєш, чи може прикидаєшся дурнем? –
підозріло цікавився, і не чекаючи його відповіді, продовжив: - На хресті пройдисвіт, який називав себе Божим Сином, Царем. Я знаю: Він не з таких, а - звичайний волоцюга. А оті, - кивнув у бік чоловіка та жінки, які продовжували стояти біля Нього, - Його мати і один із учнів.
- Якщо Він не цар і не Божий Син, а злочинець, чому
молиться аби Бог простив їм?
- Бо хоче щоби Йому вклонялися. Ми знаємо кому
вклонятися. В нас один цар – Кесар.
Незнайомець закінчив, але продовжував дивитися на Миколу колючим поглядом, обличчя стало дуже серйозним, очі звузилися до вузьких щілин.
- Чому ви на мене так дивитися? – остовпів хлопець.
- А ти не з тих, хто підтримує Його?
- Н-ні. Ні-ні, - зам’явся.
В цю мить небо стало чорніти. Важкі, обвислі хмари, швидко
насувалися одна на одну. Люди почали розбігатися, штовхаючись.
- Звершилось! – почулося з хреста. – У руки Твої, Отче, Я
віддаю духа Свого , пронеслося в повітрі над Голгофою.
Що було далі, Микола знав: Ісус помер. Двом розбійникам вояки молотом розбили коліна, тоді, як Йому – Божому Сину, Його Небесний Отець, не дозволив, зворушив землю страшним землетрусом .
Бог плакав, що довелося віддати Єдиного, Улюбленого Сина на прокляття світу. Але без Його смерті не можливе було б спасіння – спасіння людей сповнених гріхами. Господь хотів, щоби кожен, повіривши в Нього, почав нове життя у Ньому, з Ним, а Він – у їхніх серцях. Бо без пролиття крові живого Бога, - неможливе було б спасіння.
Микола відчув, як на його очі сплинули дві краплини сліз. «Нехай, - подумав, - то плаче не моє тіло, а душа».
У свій другий день, іще не поспішав йти до Орисі. Кілька разів поривався, виходив за хвіртку, та повертався. «Я не гідний її. Вона свята, а я – грішник. Орися сама сказала: грішне зі святим не мають спільності. Тоді навіщо мені йти, осоромлювати її перед батьками, Богом, Якого любить серцем і душею. Навіщо?»
Ввечері, під час скупої вечері, розкрився своїм рідним, розповівши все, як є.
- Довго думав я, та не знаю, що робити. Підкажіть, будь
ласка.
Чекав відповіді, стомлено вдивляючись в очі неньці і татові,
але ті мовчали, перезирались, шовгали носами, мов маленькі діти й здавалось, ніколи, нічого не порадять. Микола розумів їх: вони вірили, що Бога немає, але життя сім’ї Орисі – стверджувало інше. Та й якби не Бог, його самого не було, не вижив би у тій страшній битві з фашистами, не повернувся б до життя. Господь вів, оберігав, бо хотів, щоби жив. Апостол Павло також не вірив у Бога, вбивав християн, але був вибраний Вседержителем. Орися розповідала про його життя, як про найкращого знайомого друга, якого знала не один рік. Миколі хотілось, як і Павло, бути вибраним сосудом у Бога. Тієї ночі, як умів, прохав про це Його. Коли молитву скінчив, при відкривши вікно, ліг у своє ліжко. Сон чомусь не приходив і думки починали сновигати коридорами мозку. Вони кричали то одна на одну, то на нього, вигукуючи різні нісенітниці. Микола не слухав їх, заплющив очі, подумки читав «Отче наш». На четвертому разі зупинився, перервавши молитву на середині. Йому здалося, що за вікном раптово настав день. Коли підійшов, побачив ті самі зорі, місяць, але світло – яскраве, приємне очам, що линуло нізвідки і звідусіль, було наче денне.
«Звідки воно», - подумав про себе.
Й відразу почув голос, який линув з небес.
«Так. Я люблю тебе і любитиму завжди. Я вибрав тебе, як Савла, бо дуже хочу, щоби ти залишився Моєю дитиною».
Голос замовк, але світло продовжувало сяяти.
Про те, що то був сон, Микола зрозумів вранці. Не міг зрозуміти єдиного: як опинився біля вікна, тай ще на колінах.
«Сновида? Ні. Господь, або ангел з неба, сам привів мене до вікна, щоб я побачив Його, розмовляв із неба, полюбив».
Батьки мовчали, не стали перечити сину. Схилившись на коліна, кожен творив свою молитву: Микола вголос, мати з батьком – у собі. Син не хотів сумніватися, що вони лише вдавали, що моляться, бо коли скінчив і промовив: «Амінь!» - радісно, в один голос повторили:
- Амінь.
Погода обіцяла бути сприятливою для творення за планова -
них справ, не дивлячись на хмари, що купчилися під небом. Не чекаючи полудня, відразу після сніданку, полетів до Орисі. Помітив її на подвір’ї біля хати, ще з вулиці вигукнув:
- Я все зрозумів! Усе, до краплини! Чуєш, кохана: я
зрозумів.
- Що ти зрозумів? – дивлячись на захеканого, але щасливо-
го Миколу, неприхованою цікавістю, запитала.
- Без Бога – я сирота. Він потрібен мені, як повітря.
Сьогодні… сьогодні, - хлопець ледве говорив, усміхаючись. – Я примирився з Ним.
То була правда. Дослухавшись свого серця, що довго жило без Бога, та після щирої молитви, він дозволив Йому зруйнувати стіну, яка розділяла їх довгі роки. Аналізуючи кожен прожитий свій день, Микола відчував невидиму руку Небесного Творця, Який у важкі години залишався з ним, його батьками, часом ніс на Собі. Хлопець вірив: Господь простив кожен постріл у ворога, заподіяну смерть; був упевнений: любов, яка з’явилась до німців, німецького народу – линула з небес – від Бога. Йому до болю стало шкода їх, бо керовані наказами Гітлера, чинили його волю, самі не розуміючи своїх дій.
- Я дуже рада за тебе. Не уявляєш, як ощасливив мене сьо-
годні.
Вона скидалася на маленьку дівчинку, а він на хлопчика, які
разом, узявшись за руки, весело кружляли посеред подвір я. І ніщо не могло затьмарити їхньої радості – радості народженої небесами.
Створювати власну сім’ю вирішили зачекати. Лише наступного року, відсвяткувавши Різдво, за спільною згодою, поєднали свої серця. Не забували кожного вечора молитися, коли збиралися у маленькій низькій кімнатці разом з батьками – читати Біблію. Слово Бога стало найулюбленішою книгою, сповнювало їхні серця, росло, пускало своє коріння.
Близько літа, коли до їхньої хатини почали приходити односельчани, щоб послухати Благу Вістку, почали співати християнських пісень.
Одного дня, коли на зібрання прийшли невідомі селянам чоловіки, і наказали припинити «зборища», люди гуртом виступили проти, зачитавши по пам’яті слова, сказані колись апостолом Павлом: «Бога повинно слухатися більш, як людей!» . Після того вони більше не приходили.
Життя ладналося потрохи. Микола ніколи і нічого не приховував від дружини, все розповідав про Зінку. Приємно було бачити і знати, що Орися розділяла тривоги і біди свого Миколи. Коли народилися діти – разом виховували, разом працювали. Все було б добре, якби не війна, що продовжувала переслідувати у снах. От тільки Зіна, на жаль, не снилась.
Коли у 2008 році не стало Орисі, з якою в мирі і злагоді прожили 63 роки, виховавши двох дітей, світло для Миколи потьмяніло. Великою втіхою стали двоє онуків, один правнук і Бог, в Якого вірили всією маленькою родиною Церквою. Йому, Микола Федорович довіряв, як колись Зінці свої таємниці, просив допомогти розшукати своє перше кохання.
Якось в інтернеті дев’ятирічний Андрійко випадково помітив світлину подібну до тієї, що бачив у прадідуся в альбомі. Хлопчина, перш ніж розповісти старенькому, сам вирішив порівняти їх, прочитати, що ж то за жінка з Австрії на ім’я Зіна.
- Ти й не уявляєш, який дарунок сьогодні зробив мені, –
вигукнув Микола Федорович, розціловуючи малого, коли він показав її. – Це ж вона – моя Зінка, моя Трояндочка.
- Твоя перша любов? – дивуючись виразу обличчя,
поцікавився правнук.
Довелося розповісти історію від самого початку. Андрій, не приховуючи гордості, слухав. А коли прадідусь закінчив, обійняв його за шию і прошепотів:
- Ти мій герой! Я пишаюсь тобою.
З правнуком домовились не розповідати рідним нічого. А тим часом, хлопчина кілька місяців допомагав старенькому писати листи, - їхній Зіні. Листувалися два рази в тиждень. Прабабусі Зіні (так називав її Андрійко), також допомагали правнуки, яких у неї було троє, від п’ятьох її дітей. Як виявилось із листів, надісланих із далекої Австрії, через два роки після виїзду з України, вона також повірила у Бога. Її чоловік проповідував у місцевій Церкві, а вона допомагала постраждалим у війні. До України приїздила не раз, але знаючи про одруження Миколи, не хотіла з’являтися йому на очі. Ставши вдовою, вирішила розшукати його.
Микола Федорович ніби знову народився, повернувся у свою молодість. А коли на початку червня отримав від листоноші телеграму з кількома реченнями: «Приїжджаю 22. Зустрічай. Твоя Трояндочка», – не знав, куди себе від радості подіти. Того дня старий фронтовик, загадково переморгуючись з Андрійком, обіцяли великий спільний дарунок для всіх, хто збереться в їхньому домі.
Донька Олена, ні про що не здогадуючись, вранці зателефонувала брату, його рідним, а в обід допомогла батькові одягтись, пришпилити до піджака живу червону троянду. Опісля, разом поїхали до обласного центру. Київський швидкісний потяг чекали недовго. Відразу, як він зупинився, Микола Федорович кинувся на перон. Вдивляючись в обличчя пасажирів, шукав свою Зіну.
Жінка з пришпиленою також червоною трояндою на грудях, і гуртом дітлахів та дорослих, які розмовляли іноземною мовою, вийшла останньою.
– Зінка, Зінка, – мовив сам до себе тихо, а потім, не стримуючись, вигукнув голосніше.
Здавалось, не потрібно було в світі шукати щасливіших, бо вони, обійнявшись, стояли на пероні.І земля і небо, затамувавши подих, спостерігало за двома люблячими серцями, що берегли, цінували свою любов, несучи крізь роки. Й ніщо не могло їх розлучити. Бо вони знали і були впевнені: любов – найбільший подарунок, який приходить з неба, випробовується роками і завдяки якій в унісон б’ються серця.
ID:
422443
Рубрика: Проза
дата надходження: 03.05.2013 08:53:00
© дата внесення змiн: 03.05.2013 08:53:00
автор: Могилівський
Вкажіть причину вашої скарги
|
