Я безупинно говорив,
А ти мовчала.
В моїх словах палкий надрив,
Не помічала.
Сховавши паростки пихи
За свою вроду,
Мої страждання за гріхи,
Пила як воду.
Благав зостатись і не йти –
Ти не почула.
На ранок сплинула в світи –
Мене забула.
До полум’яної зорі,
Плекав надію.
Загартував у тім горні
Безумну мрію,
Що явить образ рідний твій
Мені світання
І розпочне таночок свій,
Ще раз, кохання.
Та не звершилось не збулось …
Обоє винні -
Моє безумство залилось
В твоїй гордині.
Ніч розсіває зорепад
Для тебе, знаю.
Хоч не повернешся назад,
Я все ж чекаю…
Сховавши паростки пихи
За свою вроду...-іноді зовнішність оманлива... Не зчуєшся,як утрапиш в пастку...Чуттєво написано. І надія жевріє в кінці-кохання ладне пробачити все.Гарно!
Осіріс відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Іноді варто чекати, а іноді- просто вчитись відпускати... Коли винні обоє, то ще важче... Щемний вірш, тужливий, і хоч надії мало, однак її промінчики дозволяють дихати
Осіріс відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00