Саченкам М.Г.і Л.П. на спомин
Скажу відразу: це не вдалий жарт,
Не витвір хворобливої уяви -
На схилі,де три Києва лежать
На цвинтарі, удвох вони стояли.
Прийшли сюди віддати данину
Комусь із тих, хто вічності діждався.
Вуаль дощу запнула далину,
Осінній день у присмерку ховався.
Та раптом... Що це?! Наче з-під землі
Виття протяжне - моторошне й дике.
Тут сильний духом, певно ж би, зомлів,
Або мерщій на допомогу кликав!
А ті, удвох, прислухались іще
І він, Поет, сказав, як всі поети:
-То тужить пес під цвинтарним дощем
За тим, кому судилося померти.
Її ж єство туди щомиті рвалось,
Де дикий біль собаку розтинав,
Туди, де, відчувала, лихо сталось,
Де пес бездомний голосно конав.
...Голодний пес поквапивсь на шкуринку,
Що на гробку залишена колись,
Та от, невдаха, схибив на хвилинку
І шкурою на піку нахромивсь!
І вже завис, бідак, на огорожі -
І біль, і кров, і борсання невлад.
Безтямні очі, ікла насторожі -
Не підійти, щоб висмикнуть назад!
Та Бог послав їм в поміч чоловіка -
І вже гуртом звільнили пса від мук.
Пошкутильгав той цвинтарний каліка,
Відчувши волю, вирвавшись із рук.
А двоє йшли алеєю сумною
І біль в душі поволі затихав.
Були вони вдоволені собою.
І пес в кущах полегшено зітхав...
