Золоті локони
На небі засяяв місяць.
Бліда подоба…
Я стояв коло вікна. Внизу все буяло, цвіло. Початок літа. Крізь скло все здавалося туманно-квітучим, та це зовсім не заважало тій красі, а навпаки надавало їй якоїсь загадковості чи шарму.
Я шукав Афродіту…
Ти сиділа внизу на лавці. Волосся спадало тобі на плечі і переливалося на сонці золотистими барвами. Обличчя не було видно. Це надавало твоєму образові, якогось ледь відчутного шарму та схованої десь, ледь досяжної краси.
Твоя рука завмерла на мить в повітрі й ледь доторкнулася до локонів волосся. Вітер, немов підігруючи тобі, почав бавитися з твоїми золотими локонами. Тобі це не сподобалося. Раз за разом поправляючи волосся, ти немов би сперечалася з вітром. Сперечалася на відомій лише вам мові, мові гармонійної краси і непомітного шарму, який укутував своїм туманом все навкруги. І вітер здався. Афродіта. На милість переможця він піднявся вгору і став бавитися із листям, яке своїм шелестом, немов підспівувало птахам.
Ти дістала гребінець і почала розчісувати свої локони широкими розмашистими рухами. Гребінець рівно ковзав по твоєму волоссю і рівно вкладав золоті локони.
Крізь призму скла, все здавалося дещо викривленим і химерним, тому я вирішив відкрити вікно. Сторонній шум відчиненого вікна, порушив пісню, яку співав вітрисько разом з птахами над твоєю головою. Розлючений моїм нахабством, вітер жбурнув в моє обличчя потік теплого повітря та, розуміючи марність своїх намагань, полетів бавитися з листям і далі підігравати в такт фальшивій пісні птахів.
Мені так захотілося спуститися вниз і, підійшовши ззаду до тебе, доторкнутися до твого золотавого волосся.
"локон" русизм і крапка. то радянський словник, а вони знали, що робили вкраплюючи русизми і кальки в нашу мову. а те що використовували письменники, ну не філологи, хто не без гріха, але зараз в нас наче б то Незалежна Україна
гарно, молодчинка 
