1
Таке сумне осіннє тихе море. Сіре. Спочатку спокійне. Три хвилини і тривожне. Порожній пляж. На ньому я. Спочатку стою. Три хвилини і сиджу. Порпаюся у холодному піску. Маленькі білі піщинки тікають у бездну крізь пальці. Усі вони, а їх мільйони, мільярди, прив‘язані до своєї маленької пустелі. Це як безпідставна залежність від натовпу. І розуміння того, хто ти без нього.
Ніхто… Піщинка… Тебе навіть не помітять без масиву таких же як і ти…
Порпаюся у собі. Грандіозні чорні думки тікають. Просто тікають від мене. Звільняють простір у моєму молодому тілі для чогось більшого. Спочатку легені. Вони звикли до цигаркового диму, кислотних випарів і вихлопних газів. Їх наповнює тихий прохолодний вітер з присмаком крові. Солонуватим. Безкінечним. Потім шлунок. Йому була звична кава і легкі алкогольні напої, що стримували бажання вмерти бажанням жадати ще. Він вщент спустошується в очікуванні моменту коли я зайду у воду і нахльобаюсь морської води. Але усе це буде далі…. Далі… Далі звільняю голову. Білі думки про вічне щастя і відверте кохання ідуть геть вслід за чорними.
А далі я звільняюся від тебе…
Заходжу в море. Хвилі накривають мене з кожним кроком. Вода холодна, але приємна. Вона змиває весь пісок… Весь бруд… Весь слиз, що за півроку назбирався в моєму серці… Я відчуваю як легшає на душі. І яким важким стає моє тіло. Пірнаю. Ще раз. Глибше. Ковтками повітря. Ковтками морська вода. Для когось вона - повітря…
2
Мені чомусь завжди здавалось, що там, де море – завжди літо. Але зараз осінь. Жовтень. Його початок. Перші числа. Цілі. Вони неділимі для мене на день і ніч. Бо я йду в ліжко, коли сонце тільки має сходити, а прокидаюся разом із сутінками. Роблю все можливе, щоб не потрапляти тобі на очі, Сонце.
Шукаю джинси, потім светр. І йду геть. До моря. Спостерігаю останні червоні хвилі. Бачу, як ти тікаєш від мене, Сонце. Виходиш з будинку, перестрибуєш паркан і зупиняєш жовте таксі. Воно швидко їде вулицями у саме серце цього клятого міста…
І все – повітря, пісок і море - стає таким холодним без тебе, Сонце. Це просто мене вже не гріє любов.
Я довго дивлюся у далечінь. Шукаю якісь логічні спрямування своїх думок. І не бачу кінця морським хвилям. Я точно знаю: там, далеко-далеко, є берег. Він кличе мене, наче щось невідоме і напівреальне, дарує мені надію, що все таки є кінець усьому, навіть цим хвилям. А якщо є кінець, то і є початок, навіть цим хвилям. Початок чогось, що є кращим ніж те, що я маю зараз, навіть краще цих хвиль.
Минає ніч. А до будинку під’їжджає машина. Я бачу як ти сходиш, Сонце, і ще одна твоя Зіронька. Ти обіймаєш її, цілуєш… А я йду у дім, наче ваша тінь, слідом за вами, але у інші двері однієї спальні. Знімаю светр, потім джинси. Шукаю ще одну ковдру, бо холодно. Мене не гріє любов. Мене не гріє любов. Мене не гріє любов…
3
Між нами іноді іде дощ. По-справжньому осінній. Сірий і холодний. Я бачу відбитки його пальців на склі. А на морі, таке відчуття, ніби мільйони маленьких хвиль перетворюються на одну велику і з усієї сили розбиваються об берег. А потім білою піною усіх своїх уламків повертаються назад, у море. І так знову і знову. Раз у раз. Раз у раз.
Я сиджу на підвіконні. Притуляюся щокою до скла. Специфічний холод пробігає крізь усе моє обличчя. Специфічний звук стукоту дощу по склу. Специфічні малюнки його сльозами соленими від морського неба. Специфічні спогади про книжки, які я прочитала на шляху до будинку для твоєї мрії. Потім спогади про книжки, які я не прочитала взагалі. Потім автівки, сотні автівок на шляху до будинку для твоєї мрії. Їхні запахи шкіряних і лялькових салонів, їх вихлопні гази, якісний і не завжди бензин, кондиціонери, коробки передач, у більшості випадків автоматичні, спочатку лазерні, потім хромовані диски, але вже без сумних мелодій, запасні колеса, аспірин, антидепресант, цигарки, мартіні, мері, водійські права у бардачку і ще безліч морських хвиль, що розбивались у мені, розтікалися білою піною душів дешевих готелів і маленьких автомийок. Але зараз це все безнадійно мертве. Тільки надпис над таким минулим Never give up лише лишає шанс.
4
Ми не розмовляли вже декілька тижнів. Весь цей час я іноді спала. Іноді снила тобою. Іноді дивилася у безкінечність стелі у будинку для твоєї мрії. Твоєї. Білої. Ніби сніг, що зараз лежав там, де мій дім. Справжній дім…
Мрію твого життя омиває море. Воно з кожним днем все ближче підбирається до будинку. Підбігає нерішучими хвилями до порогу під самі двері і тікає. Тікає у глибину моїх очей. Тоне в мені. Ковтає мій біль. Мій клятий біль. Біль завбільшки з море.
Я дивлюся крізь товщу його хвиль. У його сіру від холоду шкіру. І воно показує мені те, що я хочу бачити. Поцілунки дощу на вікні. Поцілунки її на тобі. Море показувало мені, як ви хвилями набігали один на одного. Вона розпалювала твоє чоловіче єство своїм пекельним вогнем. Ви здіймалися пристрастю один в одному і згасали, як сонце в морі. Ти зникав у воді. Але вона пробиралася у тебе наче несміливий, але голодний на хіть пацюк. А ти впивався у її згрубіле від надлишку чужої любові тіло як брудний збуджений кіт. Ти ковтав її. Вона опинялася у прірві. Там, де твоя душа жадала її тіла більше за все на світі.
Ви розпочиналися і закінчувалися. Наче день переходили в ніч на заході, і сходили один до одного крізь пітьму у світло. Ви були одним цілим. Шматок хтивої примхливості. Ви просто жадали чужої розпеченої свіжої плоті. Жадали ковтати зірки і не бачити ночами сни. А головне - це вбивало мене…
5
Нас попереджали. Безліч разів, що бути разом нам небезпечно. Нам говорили, що ми не варті один одного. Що це все дурня. Що кохання не існує. А те, що було між нами - не більше ніж ніж. Гостре лезо, що вирізало нам нутрощі, трощило серця і ми смакували внутрішні кровотечі у поцілунках. І так щодня. Щоночі. Допоки раптом ти не розповів мені про що так довго мрієш.
- Це найпрекрасніше, що я бачив у своєму нікчемному житті.
- Не кажи так про своє життя… У ньому ж є я. Я кохаю тебе.
- Так, у ньому є ти. Але немає цього будинку на березі моря! У ньому я дійсно буду щасливим.
- Добре… І скільки коштує твоя мрія?
- Майже не скільки. Його ціна – ціна твого кохання…
- Добре…
Нас попереджали. Про шторм. Сказали лишати все і тікати. Тікати. Тікати…
6
Співали сирени. Маяк горів червоними вогнями. Його промені прорізували хвилі наскрізь. Але вони все одно зникали у товщі чорної води.
Іноді ставало так світло, наче вдень. Блискавка розрізала нічне небо і пірнала у агресивне море. Вітер стукав у вікно моєї кімнати. Мені хотілося поговорити. Хоча б з тобою. Востаннє…
Я йшла коридорами. Довгими. Протяжними. Такими, як дні, що минали в стінах будинку для твоєї мрії. Але мені завжди здавалося, що твоя спальня знаходилась поруч. А виявилось, що до неї ціла вічність. Ця вічність жила у кімнаті, де на підлозі дівчатка різали собі вени власними нігтями. Дівчатка, на чиїх обличчях був невимовний смуток. Смуток за тобою. Без тебе.
- Я забираюся звідси. Цей клятий будинок скоро завалиться. Його змиє море.
- Ти запропонуєш мені йти з тобою?
- Роби що хочеш!
- Тоді я залишаюсь…
Тепер я була така, як вони. Безтурботна. Беззмістовна. Мертва. Моє місце у кутку цієї кімнати. Дивуюся лише одному, чому я так довго протрималась?
7
(Кажу 7 щоб не зробити тебе безкінечною)
Чи знаєш ти, як воно лежати в уламках твоєї мрії?
А я знаю. Напевне.
Непевно море огортає мене холодними хвилями. І мені від цього стає спокійніше. Мало по малу воно проковтувало мене. Поглинало хвиля за хвилею. Засмоктувало у себе. І знало. Знало, що я нікому не потрібна. Знало, де мені буде краще…
Моє серце повільно стукотіло в грудях. Кровоносна система перетворилася на піщаний годинник, пересипаючи тонни піску у моїх судинах. Я відчувала солонуватий присмак у роті – то була або морська вода, або кров – і бачила небо. Як море сіре. Поки чорна чайка не виклювала мені очі.
Мій час вичерпано. І тепер вже не важливо ким була я. Ким для мене був ти. І чию мрію змило в море. Мене без човна і ознак життя несло до берега, іншого берега. Іншого. Берега…
ID:
148219
Рубрика: Проза
дата надходження: 03.10.2009 22:01:07
© дата внесення змiн: 03.10.2009 22:01:07
автор: Саша Кіткотенко
Вкажіть причину вашої скарги
|
