Мій плетений фотель на самотИні
Сумує тихо. За вікном південним
Грудневі хмари, ніби павутиння,
Короткий день і непроглядна темінь.
Буває, кицька скочить випадково,
І дивним заспокоєна гойданням,
Замуркає котячу колискову,
Згадавши материнство нещодавнє.
І піде скоро в тепле. Промінь де той
Що вмоститься на плетеному боці?
Негода досі закриває вперто
І синє небо, і квапливе сонце...
Прюнелеву завісу ранній вечір
Шибками пропихне до середини.
Суха лоза обізветься старечо
Як темний покрив вляжеться на спину.
Та в довгих снах немає розмаїття:
Між полозками- перша маргаритка,
Короткі ночі на терасі літній,
І яблука, що спіють надто швидко.
Чудовий вірш, Лесю! А останній катрен чомусь асоціюється в мене з людиною, яка ніби зі сторони спостерігає за життям. А воно таке швидкоплинне! І яблука - тому підтвердження! Дякую Вам!
Горова Л. відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую, Артуре, що побачили те, про що я писала! Ну не про крісло,ж...