Кохання із силою в сотні ампер,
Зриваючи дах, переповнює груди.
Колишнє свавілля вчорашніх химер,
Нарешті, від снів летаргічних розбудить
Мій світ восени, розійдусь відтепер
По жовтому листі вогнем на всі боки.
Кохання із силою в сотні ампер,
Мов ядерний вибух, порушує спокій.
З яких паралелей до мене прийшла,
Неначе ворожка тенет задзеркалля?
Прадавнім дощем перекроїла лад,
Експресію в квіти, як вроджений маляр.
Кохання із силою в сотні ампер,
Десь поряд, гортає сторінки барвисті
У книзі життя, розігнавши химер,
Розучує танго на жовтому листі.
19:29, 26.10.2020 рік.
Зображення: https://isladeltango.com
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1012952
дата надходження 11.05.2024
дата закладки 12.05.2024
Зневіра. Попри сонце весняне
І попри бджоли в яблуні без цвіту.
Навколишньому світу треба вміти
Розвеселить мене...
Змінити б щось. Прогнати смуток враз.
Відкрити серце чистому й новому.
Взаємно закохатися по тому.
Любити-жити час!
25.03.2007
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1011039
дата надходження 15.04.2024
дата закладки 28.04.2024
* * *
Пішла смуга везіння - перетвори її в злітну.
* * *
Добре бути птахом високого польоту - можна перелітати з однієї гілки влади на іншу.
* * *
Хочу зробити з українців гомо сапієнс, а вони все більше стають гомо сукієнс.
* * *
Чоловік - це часове поняття, жінка - просторове.
* * *
Прихована правда завжди перемагає відверту брехню.
* * *
Найкраща супутниця життя - штучна жінка.
* * *
Перемогти корупцію зверху неможливо. Зверху її можна тільки очолити.
* * *
Результатом кожних чергових виборів є чергове розчарування.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=160475
дата надходження 11.12.2009
дата закладки 22.04.2024
(Те, що мало бути частиною «Дітей обіцянки», але я порахував це все занадто максималістично-гіперболізованим, та все ж, найгірше, що ти можеш зробити з читачем – це його пожаліти, тим більше, що це було моїм придушеним натхненням,
Якщо вважаєте себе меломаном - увімкніть "slip on a banana clip" для ритміки)
Еноляти
Я тебе не знаю, але все ж точно впевнений в одному –
Ти спала з тими, з якими не збиралася жити, поки Я
Співав вдихом про свою самоту, дякуючи її таїнствам –
Мене більше не в силах винести земля, не то, що ти
Зґвалтована за власним бажанням як істота без вибору
Яке дерево у мене повинне було палати? Зотліло й ніхто
Не бігав марно носячи воду ситами
Я – уособлення спокою і непорушності,
Але подивись як заходить блиск моєї душі,
Бо мій самоконтроль не позбавляє внутрішніх стогонів
Уся ця карма викарбувана на моєму лезоносному лиці,
Видихаєш в нього тетрагідроканабінол,
Я для тебе телевізор, ти мене не цікавиш
Не буду ще однією вагою років жаги,
яку ти змогла прийняти й втамувати
Зношення для тебе стали сповідями
Не битиму тебе світлом з силою Тайсона
Ти послала на??й можливе жіноче щастя
Спочивай без миру, гірші за тебе лиш самки ментальні
Так виховані матерями, залетіти від альфи, виховати -
З чуйною бетою, підрахуй мої втрати
У кількості дівок яку міг позбавити цноти
Шукай своє руно золоте у тестикулах, дивися не вдавися
Був в тебе на виду, моє уявлення кохання, та з волею не більшою
Загубився десь у відкритому космосі втікаючи від поганої компанії
Було так багато повій навколо, але цілуватися з присмаком виділень
Чужих – гидко, усім було начхати на мій талант, окрім
Любителя дітей, – Мамин синочок, обернись перед плачем.
Небесна блакить мені за свідка, я не знав, що він творив
Прикриваючись моїми сюжетними атракціонами, викритий
Я втік, слухаю пісні самовбивць й сльозами змива їхню кров
Виконую їхній завуальований заповіт, тепер мене не знайти
Кастрований за власним бажанням,
Щоб лише не відчувати цього бога
Розділеного на статі, його хіть злягання
Ви не страждали, як він дає вам ще надію однозначною байдужістю
Мій буденний рівень окситоцину вищий, аніж у жінок при пологах
Ніколи не хотів, щоб про мене взнали з такого виду
Дитина обіцянки вшитої у спарені драбинки геному
Єдиний мотив читати мою Книгу – заради відчуття
Емпатичного, що комусь все-таки гірше аніж тобі
Сім слів – Мої названі брати не говорили за дівок,
Як про мертвих без хороших асоціацій, – Я вийду..
На повітря.. І, можливо, трохи затримаюсь¹
Мої брати згорали заживо притиснувши під груди фугас
Я останній, як боягуз, мене захоплює такий кінець
Єдине чого я від тебе не дочекався – вибачень за зраду
Ти свідомо віддавалася якомусь одному аспекту
Свого уявлення мене, осліплена у комусь
Лиш одним фрагментом моєї багатогранності
Насправді, ми знайомі вже давно, з тих пір,
Як ти зрозуміла, що тобі подобаються хлопчики
З тих пір, як ти почала вимальовувати мою постать,
Але ти мені зрадила, закохуючись у горил, що не плачуть
Летіла ніб совка на вогонь
Вважаючи яскравість маяком
Мого існування не лише як марення
Все ще бачу твоє обличчя, коли йде дощ
Ти єдиний спосіб вимкнути мій біль
Я для тебе не вбогий, коли п’ю наш цикорій,
А не щось односолодове, Мала, подай пачку
Мої нерви лайно, вибач, бо я не горила, але плачу
Завжди цей слогана давав усмішку, «Ти, я і Ротманс»
Я не смалитиму, замнкну губами, люблю запах цілого
Спокій домівки з тобою як наркотик.. Був би
Відпускай важіль притиснувши сильно-сильно,
Як ту, що існує лише в уяві, відійди, буде гаряче
Мій улюблений янгол смерті
Однолітка без досвіду дотику?
Ха-ха-ха, та не вірю
Боги, я тепер розумію
Чому його цікавили діти
Гидка істина
Зустрінемося
По ту сторону
Чорної ріки, – Так.
Це – плагіат, бо з
«Тонкої червоної лінії»
Ніхто не пише про
Чорні Сонячні нутрощі
Існування не існування,
Що проявляється світлом
Жодного на моєму рівні
Ніхто не пише, що піднятий з безодні
Й пам'ятає білий шум цього домену
Я абсолютно чорне тіло, як зоря для
Дослідження, що за нагода для вас,
Бо мовчання звична форма мого спілкування
(Мчав маглевом з Жмеринки до Вінниці
Навпроти за два ‘купе’ сиділа гарнюня
Спогади зараз домальовують усмішки до поглядів
Гнівань, заходить мужик, сідає біля неї і починає
Зношувати її у мене на очах
Закриваючи своєю масою
Навіть мескалін не зміг
Відбілити це сприйняття)
Діти обіцянки І -
https://booknet.ua/book/dti-obcyanki-b421320
Інстаграм - https://www.instagram.com/valgalarn/
1. Лоуренс Оутс
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1002941
дата надходження 13.01.2024
дата закладки 28.03.2024
«Кожна спроба розуміння затягуватиме Вас все глибше»
Enol «Діти обіцянки»
Читаєш отаке – й мимоволі виникає питання: невже нейромережі нарешті перетнули межу, що відділяє їхні смислові колажі (легко упізнавані поробки) від справжньої творчості? Бо, здається, саме так могла б писати нейромережа, якби вдалося якимось дивом закласти в її код творчу волю з дещицею хаосу. Є, є така спокуса – оголосити це все пришестям ШІ. Принаймі, якусь неясну літературну містифікацію підозрюю й досі (колектив авторів? маска?); причина ж, мабуть, значно банальніша – геніальність. (Чому б не подражнити гусей цим сакраментальним в усіх відносинах словом?)
Найчастіше Боженька робить геніїв за найпростішим рецептом: залишити нечисленне, забрати решту і зачекати, поки нечисленне заповнить собою пустоти. Не дивно, якщо випадок автора «Дітей обіцянки» саме такий. Життєве середовище поета (під словом «поет» тут маю на увазі дух) – якийсь наглухо замкнений колапсуючий простір, оточений безліччю світів, про яких замурований у цьому просторі, в чорній його утробі, дух дещо знає, але ні доторкнутись до них, ні навіть побачити їх не в змозі: «Я – плід високоенергетичної замкнутої системи»; «я розчинився у потоці часу»; «мене спопелило власне світло»; «мене відволікає чітке бачення»; «якби я мав свої очі – я б не побачив нічого, окрім власне себе». (Тут можна б вжити слово «монада» і ще багато не менш розумних слів, та не хочу.) Не дивно, що провідною темою тексту є повна, довершена, майже онтологічна самотність. Тема ця включає в себе кілька інших тем і мотивів, що цілком логічно з неї виходять: тема трагедійністі буття – часопростору і часоплину (наукові поняття химерно, але дуже органічно переплітаються тут з міфами); тема «вічної жіночності», що розкривається у образах реальних, напівреальних та уявних істот: древні богині, образ матері, прикмети якої ніби розчинені у всьому сущому, образ «відьми» – аніми, внутрішньої дівчини героя, виокремленої і виплеканої з його «я» (не секрет, що усі ми трохи гермафродити, крім випадків, що виходять за межі норми), якісь гарненькі дівчата й жіночки, Лолітки-Лесбії – гарненькі і, здається, пустенькі (не надто серйозна вада для жінки – пустота: чи не є вона найсуттєвішою ознакою отієї «вічної жіночності»; та й що, скажіть, робити повноті з повнотою?). Чи не найсвітлішим у книзі здається мені образ батька, він сприймається як благе божество, що покинуло створений ним світ під впливом темних сил, фатуму. Простежується й тема конфлікту героя зі світом. Причина цього конфлікту іноді перекладається на сам світ, попри те, що герой ніколи не забуває про свою у ньому чужерідність, несвідомо чи свідомо викохану. Неабияку роль відіграє у книзі тема сп’яніння як пізнання – сп’яніння це, за недвозначними натяками автора, має наркотичний характер (фанам Кастанеди напружитись); втім, чим там себе дурманить герой – грибами, сомою, сушеним цвітом папороті чи пігулками від печії – в наш час, коли мало не під кожною купкою собачого лайна можна надибати закладку, то все вже не так цікаво, як могло би бути, скажімо, в 90-ті. Книга взагалі трохи дивує своїм неспівпадінням з часом, подібні твори зазвичай з’являються наприкінці сторіч, коли світ, передчуваючи майбутні катаклізми, глушить ці передчуття набором класичних принад декадансу: морфієм, «фам фаталями», поетичними оргіями, садомазохістичною рефлексією, проповідуванням надлюдини і таким подібним. (Хоча «невідповідність епосі» аж ніяк не вада, і часом книги, в яких жодним словом не згадувалася, скажімо, революція чи інша якась чума епохи, свідчили про цю чуму значно красномовніше, ніж сто томів ідейної кон’юнктурщини.) Загалом кажучи, мені здається, що це одна з тих книг, котрі знаходять собі мало читачів серед сучасників, та і в майбутньому їх не так охоче читають задля безпосереднього задоволення процесом читання, проте такі книги з азартом цитують та інтерпретують, бо вони несуть щось принципово нове – концептуально чи стилістично.
Щодо образу героя книги, то він повстає у двох іпостасях, кожна з яких у свою чергу роздвоюється. Насамперед, це дух-мандрівник, що прошиває часи і світи у марних пошуках – божества? істини? – і раптом відчуває прикмети цього божества у собі: «Я є бог, і ім’я мені – поняття / Славте словами моє втілення», – тут вже парадоксально проявляється, якщо можна так сказати, світлий бік темряви. Земна іпостась героя – аскет, відлюдник, мало не пустельник, фундатор і адепт нового вчення, положення якого він проповідує – відьмам? цнотливкам? цікавим жіночкам?.. Тут святий відлюдник («Хрест на мені парує чорним полум’ям». «Чорне серце моє бачить красу лише у твоїй темряві!») починає відбивати тінь – відьмак, маніяк, павук, Локіс.
Загалом же складається образ поета на кшталт А.Рембо – голодного серця, з дитинства отруєного книгами. До речі, перше, що пригадується під час читання – саме «Осяяння» та «Літо у пеклі», тексти, які неможливо ані наслідувати, ані розвивати, бо отримаємо лише епігонство і тотальний герметичний тупик, – таланти й талантики добре те усмвідомлюють і в ці двері не пхаються. Та автор «Дітей обіцянки», здається, тим не переймається, як і комфортом читача: читати його книгу – важка праця. Не буду розводитись про стиль письма, творчу манеру і т.д. – най цим займаються профі. Відмічу тільки найхарактерніший його прийом – нехтування крапкою; ця нехитра, на перший погляд, штука надає текстові особливої смислової гнучкості через можливість читати його ще й за принципом ренга. І тут з твердої суші ступаємо наче на непевні океанські хвилі: слова виблискують безліччю відтінків, набувають нових значень, думки зіштовхуються, перетікають одна в одну, розсипаються на друзки і бризки, – а оскільки ходити по воді ми не навчені, то рано чи пізно здаємося й пливемо за різновекторними течіями тексту, напівоглушені, напівосліплені, не завжди усвідомлюючи, що перед нами – водорость, нитка медузи, полотняні вітрильні лахміття, пасмо хвостатої спокусниці, пластикова дрігва… Коли ж приб’ємось до берега (тобто втечемо в реальність, припинивши нарешті читання), то нагородою нам буде фізична втома й духовне знесилення, якийсь ментальний білий шум: наш мозок переїв і душу ми натрудили. Хто в дитинстві приміряв бабусині окуляри, пам’ятає, як стрімко розпливався у пляму і до болю бив по очах змінений товстими скельцями світ. Запозичивши в автора його «окуляри» – його нетипове світобачення, ми отримуємо шанс мов крізь тьмяне магічне скло угледіти й вгадати речі, що, здається, іще не мають чітких визначень у жодній з мов, навіть у мові чисел; справжнє й уявне, звичне й неможливе переплітаються, видозмінюються, міф перетворюється на один із численних вимірів буття, світобудова розгортається неосяжним безкінечним фракталом і гуде від лету світів – на всі голоси й часи.
То про надземне. Земне ж відбувається на землі – тій, з якої і в яку усе і всі; можна копати в ній нори, ліпити з неї божків, цеглини, миски; нею присипано, припорошено все – аж хочеться змахнути оті сухі крупинки з екрану. (А, то літери.) Певно, вітри не мають спокою в цій місцевості. Що це, до речі, за місцина, що за земля? Україна? Можливо. Сучасна – або часів Трипілля. (Час річ відносна, як відомо.) Схоже й на Шумер, котрий згадується героєм як правітчизна. А могли б бути й Арденни Рембо – деякі прикмети, здається, співпадають. Імовірніше ж то біблійний Едем (після гріхопадіння, звісно ж) – повільно, трохи повільніше, ніж в інших куточках планети, та все ж незворотно деградуючий рай.
Гріхопадіння, гріх – цілком реальні поняття у всесвіті цієї книги. Більше того – вони протилежні святості, котра, якщо не помиляюсь, тотожна тут істині й цноті. А тому, панове постмодерністи, автор «Дітей обіцянки» покидає ваші лави, щоб розповісти світу ще одну версію древньої драми про Фауста – з гонитвою за примарами пізнання та тугою за примарами земних радощів, з самотнім пошуком чистої істини, котра відкривається (та й закривається) у Маргариті / Єлені / «відьмі», – драми, що розгортається на «фрактальній сцені посеред духовного вакууму». (До речі, і Фауст і Рембо – то, здається, один і той самий дух, що проявив себе у двох різних культурах, германській і романській.)
Найцікаішим є те, що Фауст нашого часу є по суті Антифаустом, Фаустом без Мефістофеля та реальної Маргарити, з самою тільки їх ідеєю. Повністю відмовившись від впливу на реальність, максимально абстрагувавшись і відсторонившись від реального життя, він спрямовує всю енергію пізнання на внутрішнє, а не на зовнішнє, – не знаю, чому саме так виходить; можливо, то прикмета часу, і в цю суто європейську фаустіанську легенду потроху просочується Схід.
Чим же зайнятий Фауст? Звісно ж, він будує. Думки, поняття, образи цеглина за цеглиною складаються у велетенську вежу. Як і всі подібні споруди вежа ця – вавилонська, з наміром сягнути вище хмар, вийти за останню межу, – тож, згідно законів жанру, добудованою не буде, хай і подарує демон-час у подобі Мефістофеля будівничому все необхідне для цього: є натури, що при будь-яких обставинах ростуть не вгору і навіть не вшир, а виключно вглиб. І мені здається, «Діти обіцянки» – одна з тих книг, які автор продовжує якщо не писати, то переживати її і зазнавати її впливу на протязі всього життя. Втім, навіть окремі цеглинки цього тексту-вежі значущі та вражають непідробною, трохи суворою красою. Чудово було б завжди мати під рукою паперову версію цієї книги, час від часу відкривати її навмання і вихоплювати очима з десяток рядків – цілком достатньо, щоб окрилити душу і налаштувати мозок на складне і непересічне. От лише декілька цитат, що одразу випромінюють струм:
«Прогрес» – ось і знайшла синонім ентропії
Прогрес хаосу, нульовий рух усіх учасників»
«Людство – мокра книга»
«Душі гравців розчинено у відчутті гри»
«Врода – симетрія, зло над нею рветься»
«Ватерлінія відчувається петлею»
«Пішак – найсильніша фігура, бо ходить першою»
«Ці бур’яни – древні квіти посеред подиху голоду»
«Собаки – персоноїди, люди ж – мультивсесвіти»
«Смерть придумали люди для розпаду фінальної форми
Але вона не кінець, як і народження – не початок»
«Яка обкладинка нинішньої глави буття зараз у тебе на обличчі»
«Ти мій Убік, поворот убік зі шляху холоду ентропії і смерті»
«Я забув, чого боявся, тепер боюся всього»
«Чи я ганяюсь за примарою
Чи так і має відчуватися надія…»
Багато ще можна привести цитат. Та завершу цією: «Він змушує мене думати / А це означає – що і жити».
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1003782
дата надходження 22.01.2024
дата закладки 28.03.2024