Стомлена жінка на диво уже не чекає,
Все відбулося, немає вже місця для див!
А хтось далекий закохані вІрші складає...
Тільки не знає, що то він для неї створив.
Стомлена жінка чи зломлена зранена доля?
Каже, що сильна, й хизується: ось я яка!..
А за вікном мимо неї проноситься воля...
Може, на неї б там з квітами хтось вже чекав?
У завіконні лишились нейздійснені мрії,
Світле дитинство забулося, як не було...
Стомлена жінка чекати й прощати уміє...
Шпичкою думка: по іншому ж бути могло!
Стомлена жінка, якій вже нічого не треба,
Мовчки пливе по життєвій рутинності справ...
А десь для неї знімав би хтось зорі із неба,
ВІрші читав би й до ранку щасливий не спав!
Так непомітно спливають хвилини й години,
Так непомітно і мимо проходить життя...
І той, далекий, не прийде сюди на гостини...
Плаче душа серед мрій і пече каяття...
У завіконні лишились нейздійснені мрії,
Світле дитинство забулося, як не було...
Стомлена жінка чекати й прощати уміє,
Тільки між "може" і "є" перепоною — скло!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=617608
дата надходження 01.11.2015
дата закладки 07.11.2015
РОКСОЛАНА
…Дві жінки Чорне море подолали.
Одна з них в рабство продана була.
А інша… та дочку свою шукала,
За неї сили й душу віддала.
І ось, знайшла. Зайшла в сераль багатий,
До ніг їй впав весь яничарський стан.
А йшла жебрачка – босонога мати
До доньки, що забрав собі султан.
Хотіла можновладця попрохати: «віддай дочку.
Вона в мене одна…
Хто ж буде доглядати стару матів,
В якої із скарбів лиш сивина?»
Зайшла в багаті шати й оніміла:
Стоїть цариця! – Донька! Віч на віч.
До ніг їй впала донька та зраділа,
А мати повела журливу річ
_ Настуню! Я прийшла тебе забрати…
Ти… вінчана з Степаном на весь вік.
Ніхто цих уз не може розірвати-
Що Бог з’єднав – не розірвать повік.
- Та, що ви, мамо? Сядьте із дороги.
Посидьте, відпочиньте при мені.
- Та ніколи сідать, хоч болять ноги..
Скажи мені, - ти вернешся, чи ні?
- Матусю. Я вже іншому віддана.
Нас мусульманський звичай поєднав.
Я – наречена, жінка Сулеймана.
- За що мене ти, Боже, покарав?
Аж два весілля – чоловік один,
І той Бог зна, якої, доню, віри!?
Ой, краще б народився тоді син,
Страждати буду до якої міри?
Ридала мати, доньку ту благала,
Питала знов: «Забула ти свій край?»
- Не хочу. Не вернусь! _ та відказала,-
Бери що хочеш, тільки не благай.
- Хотіла я віддати тебе Богу…
Буть нареченою Христа – найбільша з втіх.
Та буть заміжньою обрала ти дорогу…
Іди у монастир – відмолиш гріх.
Хіба ж для цього я тебе ростила?
Тобі султан дав волю, тож, тікай!
- Не можу мамо, залишити сина…
За це прости мене, матусенько не лай.
Я й досі плачу, згадуючи річку,
З якої врятував мене Степан.
Але того кохання згасла свічка.
В душі моїй запанував султан.
- Та твій султан – поганський бузувір!
Він – сарана для нашого народу.
Покине він тебе – мені повір:
Для нього весь гарем співає оду.
- О, ні! Матусю, Cулейман лиш мій.
На інших він не дивиться ніколи.
І до мого народу він не злий-
Лишень про мирр Аллаха щодня моле.
-Авжеж. Чекай!. Ще й досі по Дніпру
Пливуть до нас невільничі галери,
Й на полі брані ллється на траву
Козацька кров від хана ненажери.
- Візьму я з нього клятву, що ніколи
Не буде більше кривдити мій край.
Інакше вб’ю себе йому на горе,
Я так йому помщуся, так і знай.
- Але ж обмане!. Як ти взнаєш правду?
- Я серцем, мамо, чутиму брехню.
Нехай його кохатиму я завжди,
Але, якщо обмане… прокляну!
- А як мені сказати про безчестя,
Яке ти терпиш у оцім багні?
Сусідам соромно дивитися у вічі:
Наложниця султана… Боже, ні!
- Колись в сералі плакало дві жінки-
Одна з них я, а інша – весь гарем.
Його він зрікся. І мене для світу
При всіх назвав дружиною – Хюррем!
Тепер для всіх я мамо – Роксолана.
Цариця тут! Не бранка, не раба!
Я не ношу чадру.я к проста панна,
З відкритим я лицем іду на ба!
Для Сулеймана я візир, дружина, радник,
Його душа, і зірка в небі – я!
Нехай Степан пробачить мені зраду:
Нас розвела не я, саме життя.
- Скажи йому, що вмерла я від горя….
- Ну, що ж… обрала, Насте, ти цей шлях.
Але ж минає молодість, від горя
Посивієш, змарнієш, тоді ж як?
Попідростають юночки – дівчата,
Й нахабніша попхає твій вівтар.
Бо йти ж не перша у його палатах,
Чи винесеш тоді такий удар?
- Найбільша помста, матінко, йому
За цю любов, і за мою країну,
І за мою майбутню сивину,
Що матиме він сина з України.
Навчу дитя своїм пісням, своїм казкам,
Полюбить наш Дніпро, поля і доли.
Він волю подарує усім вам,
Не скривдить хату матері ніколи!»
Сховав від нас цю зустріч древній час.
Вернулась мати в Рогатин. Здалася.
Сказала: «Вмерла. Вже пішла від нас»,-
Навіки доньки царської зреклася.
А Роксолана слала їй дари,
Та мати все на церкву віддавала,
Щоб Бог з небес доньку благословив,
Й пробачив, що черницею не стала.
Та кожна з них була права тоді.
Та звідки ж знати жінці з Рогатина,
Що за красу, за мудрість, за пісні
Прославить її донька Україну!!!
11 квітня 2004 р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=619117
дата надходження 07.11.2015
дата закладки 07.11.2015