[i](віршоване оповідання)[/i]
Я не носила вишиванок,
їх в мене просто не було,
бо збереглось тих одяганок
десяток на усе село.
І в домі – жодної ікони,
то не було і рушників,
не мали скринь ми чи схоронів
із давнім спадком прабатьків.
Квартира вчителя. Чистенько.
Макети звірів та птахів.
В дубовій рамі сам Шевченко
дивився з глибини віків.
Матуся, вроджена шляхтянка,
не вишивала полики:
хазяйство, школа й до світанку
перевіряла помилки
у стосах зошитів...
Ой, нене,
тяжким було твоє життя.
З усіх захоплень – щодо мене –
найменше вабило шиття.
Від примітивних візерунків,
що бачила я по хатах,
не мліло серце вередунки,
не видихали груди: "Ах!"
Аж поки я не побувала
в гостинах дальніх, у рідні.
Там в кожній хаті дивували
творіння рук на полотні.
Живії маки між колоссям,
орнаменти на рушниках
такі, що стримать не вдалося
моє гучне і щире: "Ах!!!"
Везла узори від майстрині
давнішній подрузі сім'ї,
золоторукій Василині,
щоби порадувать її.
... Минає час. Ми на терасі,
а Вася – ластівкою в дім
влітає мовчки до Тараса,
мить – вишитий рушник на нім.
... Запала тиша. Посвітліло?
Чи душ торкнулася яса?
В Шевченка очі потепліли –
зачарувала всіх краса.
Її магічна диво-сила
людину змінює і світ.
Яку ж полуду я носила
усе життя?! Сімнадцять літ!
Роки студентські. Як гурманка
дивлюсь, здивована без меж:
на кожен смак є вишиванка,
й для мене, капризулі, теж.
На вибір – силонька-силенна,
для всіх випадків й поколінь:
чорно-калиново-вогненна
палітра, й неба голубінь,
і вишукано білосніжні,
й осінні барви золоті,
яскраві, однотонно-ніжні
батистові й на полотні.
Яка безмежна фантазійність,
майстринь таланту глибина!
В них – пісні тиха мелодійність
і оберегів таїна.
Ну що там Ґуччі та Версаче?!
У вишиванці є наш знак:
лиш одягни її, юначе,
і ти – орел. Ти – свій! Козак!
Серед такого ось розмаю
твоє дитинство протекло,
у ній – краса твойого краю,
душі народної тепло.
Тож нині пані і панянки,
та й карапузи-малюки
вдягають радо вишиванки,
шанують й носять залюбки,
як цінні нації перлини,
її таланту щедрий цвіт.
Вони – візитки України,
що славлять край наш на весь світ.
17.10.2018 р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=810387
дата надходження 17.10.2018
дата закладки 20.10.2018
Я лише вчусь писати вірші,
товариші.
Тому вони – не майстра витвір,
а стан душі,
що звідала в житейськім морі
любов і біль,
тремтливе щастя й чорне горе,
й на ранах сіль.
Горнила бід її кували,
неначе сталь,
різьбили грані, шліфували,
немов кришталь...
То ж стала, як струна од вітру
чи камертон,
зі смутком й радощами світу
звучати в тон.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=809322
дата надходження 08.10.2018
дата закладки 09.10.2018
[b][i][color="#000080"]У кожного свої є вподобання
з того безмежжя, що згубило лік.
Позбутися їх – марні намагання,
в полон здались ми залюбки й навік.
Ті люблять танці, спорт, мистецтва твори,
а хто в обійми Бахуса бреде...
Я ж – у полоні чарівниці-Флори.
На сходинці за нею, Муза жде,
бо знає добре: я в цупких тенетах
страшної сили – магії краси.
Мій сад для мене – чарівна́ планета
буяння дивоцвітів і яси.
Вражає диво: непримітний корінь,
насіннячко, а іноді й листок,
враз розіллються, як весняна повінь,
квітучим різнобарв'ям пелюсток
у ніжність перших крокусів, нарцисів,
тюльпанів, незабудок голубінь,
в помпезність фараонову ірисів,
півоній чи в дельфініумів синь.
Жаринами полум'яніють маки,
контрастом їм – гортензії шапки,
проснулися від сонця портулаки
і виткали яскраві килимки.
В коронах гордих королівських лілій
заграла діамантами роса.
З дерев, щоб ті від спеки не зімліли,
розвісили ліани паруса.
З верхівки вишні, обійнявши гі́лля,
стовбурчить вушка "кручений панич",
силкується згадати, мов з похмілля, –
що він робив на вишні цілу ніч?
Мов наречена, вквітчана веранда
потічками з ломиносів квіток.
Цариці незрівняннії, троянди,
ошатно оповили закуток... –
Для них раніше сонця прокидаюсь,
спішу в мій рай по вранішній росі,
блаженно в Божій розкоші купаюсь,
виспівуючи серцем гімн красі.
Затамувавши подих, – не зламати б! –
я вітерцем над квітами лечу
і, вбравшись у п'янливі аромати,
розчулена, з пелюстками тремчу.
Я в цьому царстві квітів – повелитель... –
і в ролі землекопа та раби.
"Кайфую" від краси як небожитель –
і падаю від втоми чи журби...
Що ж Муза?
Неспроможна на образу,
ховається за плетивом гірлянд
і шле, всміхнувшись, думку, о́браз, фразу,
що я читаю в шепоті троянд.
О світла Музо! Літо вже за гори
несуть птахи на крилах, за моря.
Разом з теплом розтануть чари Флори,
і упаду в твої обійми я,
бо скучила.
І ми не раз – вже скоро! –
під плач дощів, під музику вітрів,
біля вогню в холодну сніжну пору
торкнемось поетичних вівтарів.[/color][/i][/b]
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=807024
дата надходження 18.09.2018
дата закладки 26.09.2018
[b][i][color="#000080"]Як дитинно спить світ на світанку!
Все завмерло: і поле, і ліс.
Безгомінну ідилію ранку
ледь порушує шурхіт коліс –
й знову тиша. Світлішає морок.
Дальній постріл – полюють качок?
Мов шампанського вистрелив корок,
наполохавши з плеса пташок.
Мить – і сонце, ще з-за небокраю,
ніби спалахом прожекторів,
позоло́тить хмариночок зграю,
що згубила обійми вітрів
і зависла у сяєві сонця.
Чи зібрався ангеликів сонм,
що літали вночі повз віконця
й стерегли мирний спокій і сон?
... Для душі – наче жест нагороди,
незабутні моменти чудес
ця феєрія дійства природи
з лазурової сцени небес.[/color][/i][/b]
12.09.2018 р.
Світлина автора.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=806373
дата надходження 12.09.2018
дата закладки 16.09.2018
Відщебетало, буйно відцвіло,
обдарувало щедрим урожаєм,
а сонячними днями і теплом
нас літо ще й у вересні вражає.
Налив меди й нектари щедрий Спас
в дари багаті баштана і саду.
Намилувався місяць-зорепас
красою чарівного зорепаду.
Убравши села в розсипи жоржин,
в калин коралі, грона винограду,
відходить літо без доріг й стежин,
щоб оминути заморозків зраду.
О літо, покидаєш ти мій край,
на крилах вітру вже летиш в сава́ну,
ескорт почесний із пташиних зграй
тобі рощальну відспівав осанну.
А ми в негоду, в зимні ночі злі,
занурившись під тепле покривало,
згадаємо, які безжурні дні
й хвилини щастя літо дарувало.
6.09.2018 р.
-
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=805698
дата надходження 06.09.2018
дата закладки 16.09.2018
Моє миле заквітчане місто
вмив небесними водами дощ,
і вогнів золотаве намисто
сяє в дзеркалі вулиць і площ.
Теплий вечір спустився на плечі
зачарованих київських гір.
Наче велети-крила лелечі,
лівий берег захоплює зір.
Приспів:
Київські кручі, сивий Славутич –
свідки наших стріч.
В Києві древнім, вічно недремнім –
відгомін сторіч.
Київ столичний, красень величний –
пісня солов'я,
мирний, привітний, тисячолітній
ти – любов моя.
Солов'їні наспіви в діброві
і по схилах навкруг розлились,
тихо плещуть їм хвилі Дніпрові,
і вслухається зоряна вись.
Як п'янять тут алеї бузкові!
А крізь буйство каштанових свіч
сяють маківки храмів – казкові
свідки величі давніх сторіч.
Приспів.
Де розкішні схилилися крони,
зелен-трави встелилися ниць,
Володимир вслухається в дзвони
від Софії до Лаври дзвіниць.
Світлий Києве мій, златоглавий,
див твоїх полічить не берусь.
Ти – колиска моєї держави,
ти свята моя Київська Русь.
Приспів.
19. 05.2018 р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=792336
дата надходження 19.05.2018
дата закладки 16.09.2018
Вірш написаний давно, коли життя було зовсім іншим.
Від дідів та батьків знали про страхіття голоду, репресій, війни.
Хоч ці біди були позаду, але нас також виховували рабами,
безправними, слухняними, безголосими. Всілякими засобами
знищуючи почуття гідності, змушували безупину кланятись
партії за "щастя" жити "в необъятной Родине",.. де справжню
убогість існування ми і не могли оцінити, не бачачи інший світ.
Я не розміщала вірш на сайті, боялась, що він буде незрозумілим
для молодшого покоління.
Та хай знають, що були в нашій історії і такі часи,
коли люди жили серед пустих полиць і прилавків, коли про волю,
свободу слова чи виїзд за кордон не можна було й мріяти.
І нав'язувався такий спосіб життя тим же "братом", що приніс нам війну.
Невже з народження – й навік
в мені це відчуття провини?
Ті, хто рабом прийшов у світ,
прожив як раб – рабом і згине.
Бо це – діагноз, вирок це,
гіпнозу вплив. В підкірці, в генах:
"Я – винна!.. щось... комусь... аж ще
з батьківських екстра-андрогенів".
Втовкмачували з ранніх пір,
що [i]Родінє[/i] довіку винні.
Незгодним – каторга... Сибір.
Всі завинили з пуповини!
І, вибачаючись, жила,
всім заглядаючи у вічі.
В когось не ладились діла –
себе винила в тому... вдвічі.
... А навкруги – зухвалість, глум,
безправ'я, знахабніла влада...
В душі завис вселенський сум:
чому ж їм совість – не завада?
Що ж то за люди ми такі,
що на ріднесенькій землиці
всі живемо як байстрюки
безправні, безголосі, ниці?!
Випалюю з душі щомить
одвічне почуття провини.
Рабою змушували жить –
скінчилось. Досить! Я – ЛЮДИНА!
Десь приблизно 1985 рік.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=784863
дата надходження 28.03.2018
дата закладки 16.09.2018
Вкриваю віршами частенько
я сторінки,
гаптую в них стібком дрібненьким
свої думки,
сплітаючи в узор барвистий
святе й гріхи,
бо непрості були тернисті,
круті шляхи.
Юнацькі спогади, події
сюди влились,
розчарування і надії,
що не збулись...
Смарагдом вишилась би стежка
мого життя,
та чорна врізалась мережка
у те шиття.
Тумани смутку і печалі,
озерця сліз...
душа ввібрала на скрижалі
буття ескіз.
А вкрапленнями золотими
на полотні,
час, де ще всі були живими, –
щасливі дні.
Ввірвались осені відтінки,
дощів сезон,
і вже сріблясті павутинки
беруть в полон...
–––––––––––––––––––––––
Не будемо про сніговії,
на схил життя...
Наперекір всім вітровіям,
що в забуття
відносять пам'ять, в чорне поле,
мов пух з тополь,
я вишиваю свою долю
у Книзі Доль.
26.03.2018 р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=784492
дата надходження 26.03.2018
дата закладки 26.03.2018
Крізь тенета турбот, мов крізь хмари – промінчики сонця,
фраза, слово чи думка майне... наче з інших світів.
Може Муза послала із вітром її крізь віконця,
а чи янгол торкнувся крилом полохких почуттів?
Стрепенеться душа і пірне в протиріччя емоцій,
обважніє від виру строкатих думок голова
і, впіймавши зерно в тім бурхливім безладнім потоці,
несподіваним змістом наповнить звичайні слова.
Ле́гкий тремор і нерви, неначе натягнуті стропи,
подих в горлі завмер, щоби птахом злетіти до зір,
коли вбрані у рими слова заплітаються в строфи
і, освячені в серці, лягають рядки на папір.
Із небесної висі, з таємних світів нескінченних,
з амплітуди чуттів: від безодні – до місяця злет,
з болю, сумнівів, сліз, із любові поривів вогненних,
з праху, сяйва краси, мрій, фантазій натхненних,
в незбагненнім пориві, творить свої вірші Поет.
19.03.2018 р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=783173
дата надходження 19.03.2018
дата закладки 19.03.2018
Як це назвати? З давнього часу
не можу подолати дивну хворість:
без тебе світ втрачає всю красу,
сіріє, блякне, скрізь – безбарвна кволість,
що нівелює радості буття.
Живу чеканням... збайдужіння... втома.
Та веселково виграє́ життя,
коли ми разом – за край-світ чи вдома.
Вже схлинув молодечий карнавал,
та серце ловить імпульси магічні.
Взаємне притягання двох начал
свій пік пройшло, адже і ми не вічні.
Мабуть, пора розвіятись золі
від почуттів, палаючих вогненно,
здається, на очах вже мозолі
намуляти повинні ми взаємно –
та ні! Яку ж струну ти зачепив,
що безліч літ бринить і не вмовкає?
Мій любий! Скільки ласки, світлих див
душа моя в твоїй ще відшукає?
Зачарував. Навік приворожив,
мій добровольцю у моїм полоні.
Амур дві долі в небі сторожив
і пострілом з'єднав серця й долоні.
І ми – удвох, на гору чи з гори
веде життєва звивиста дорога.
– Лиш не вдягни світ в чорні кольори! –
єдине, що благаємо у Бога.
Любов... Вона не знає перешкод,
ні відстаней, ні термінів, ні віку,
якщо серця знайшли свій спільний код.
... І лине вдячність Господу – без ліку.
3.03. 2018 р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=780467
дата надходження 05.03.2018
дата закладки 06.03.2018
Гамір вулиць... Йду, в тенетах дійсності.
– Обережно! Під ногами лід, –
лине голос із моєї юності,
пронизавши пласт в десятки літ.
Радість і розгубленість. Спинилися,
поглядами схрещені на мить.
Світе милий, як же ми змінилися!
Не впізнати. Аж душа щемить.
Доторк рук... – Як?! Ти – й не відсахнулася? –
обійняти стримує порив.
– Ти ще й досі жартівник, – всміхнулася.
– Ні, я трагік. Вже "відгуморив".
Як в пінг-понг, побавились розмовами,
півжиття не втиснеш в п'ять хвилин,
не торкнувши тему, що за сховами, –
юність не стирає часоплин.
Спогади кружляли завірюхою,
світлі й чисті, наче свіжий сніг,
де піймати погляд було мукою,
червоніли від очей до ніг.
Аж помолоділи, так сміялися.
Все згадав, нічого не забув.
– Чи щасливий ти? Як в тебе склалося?
– Щастям я твоїм щасливий був.
І таким поглянув ніжним поглядом,
аж сльоза по серцю потекла...
Як це – жити з невтоленним голодом,
з прагненням взаємності, тепла?
Що тобі сказати, милий друже мій?
Як Сізіф тягну свою вину.
Через мене ти, неощасливлений,
випив стільки болю й полину.
Раптом:
– В серці ти одна зосталася...
– Чом же так?!
– Шукав... та не знайшов...
Щоб сльоза зрадлива не зірвалася,
рвучко розвернувся і пішов.
Вклякла... Стільки літ душа томилася,
а мій спокій рушить не хотів...
Мимоволі голова схилилася
перед висотою почуттів.
Озирнулася. Курив, зажурений,
сумно мені дивлячись услід...
бо любові, замкненій за мурами,
не судилось вирватись в політ.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=779484
дата надходження 28.02.2018
дата закладки 28.02.2018
Весна ще – календарно – не почата,
та Березень стоїть уже на чатах.
Бешкетник! Його вчинки не забути –
весь час краде зимо́ві атрибути:
поцупить білосніжні одежини,
підмочить репутацію крижини,
дихне на сніг злежалий, полоскоче –
той весело струмочком задзюркоче.
Жагуче гляне на танок сніжинок –
розтануть вмить і в статусі росинок
кокетливо веселкою засяють,
мов Березню цілунки посилають.
Із вітерцем ласкавим в діалозі
муркочуть котики пухкі на верболозі...
Від сну стріпнулось птаство, метушиться,
купається в калюжах, чепуриться.
... Розгнівається Лютий, вітром свисне,
бурульками колючими нависне,
повернеться колючими снігами
і склитиме калюжі під ногами,
ще й навесні нам буде докучати...
Та Березень
стоїть уже
на чатах.
2.02.2018 р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=774880
дата надходження 03.02.2018
дата закладки 27.02.2018
***
Буває й сильний, а не тільки кволі,
зламається в невідворотних жорнах долі.
***
Не зміниш долю люттю і злобою,
якщо вона й знущалась над тобою.
***
Бездумно ліпиш іншому тавро –
до тебе швидко вернеться воно.
***
Зачепиш ненароком друга гідність –
побачиш, на яку він здатний підлість.
***
Ні сан високий, ні великі гроші
не куплять репутацію хорошу.
***
Чим вищої вершини досягаєш ти,
тим болячіше буде з неї падати.
***
Лиш та душа вдягне світліші шати,
що вміє людям помилки прощати.
***
Тим, хто отримав дар – кохати,
підвищено тариф розплати.
5.02.2018 р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=775258
дата надходження 05.02.2018
дата закладки 27.02.2018
Сьогодні небо вбралось в колір смутку
і депресивно споглядає світ.
За хмарами якусь гнітючу думку
мусолить, не знаходячи отвіт.
Не може зважить, як тягар здолати:
розсипати снігами чи дощем,
чи вітром сірі хмари розірвати
й на волю сонця відпустити щем?
О небо! Хай сніжиться, хай дощиться,
аби лиш смуток твій (і мій!) замовк.
Утни, хоч щось!!! І радості дещиця
владнає розлад стану і думок.
10.02.2018 р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=776181
дата надходження 10.02.2018
дата закладки 27.02.2018
Примружив місяць хитрі очі
та й аж припух від здивувань,
розгадуючи тайни ночі,
тремтливість зоряних бажань.
Гарем рахуючи мільярдний,
він збився з ліку в сотий раз:
зірки – мов кулі у більярді
влітають в лузу – сяйвом страз
йому всміхаючись, востаннє
небесний простір перетнуть,
і ця феєрія прощання –
у небуття яскрава путь.
... Лечу думками до Астрея*,
у царство зоряних еліт...
Ех, спалахнути б!.. – і зорею
колись заве́ршити політ...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=778420
дата надходження 22.02.2018
дата закладки 27.02.2018
***
Майдану дух живе в серцях, в умі,
хоч віддаляємося з кожним днем на крок.
Ще раз він дав усім гіркий урок:
що маємо – обрали ми самі.
***
Вже вкотре шарлатанська влада –
народний відчай, бо дурман,
грабіж, хаос, брехня і зрада
злили́сь в хижацький "деребан".
***
Хтось ліс ростить – хтось краде до безтями.
Тут кожен дбає, але... хто про що.
Немає, браття, єдності між нами –
то й в Україні буде казна-що.
***
Чому ж отак щораз не без ганьби
закінчуються всі благі пориви?
Чи то дурні, чи безхребетні ми,
щоб вичавити не́чисті нариви?
***
Не буде крони без коріння.
Не вродить поле без насіння.
Слабкий вожак зведе* породу.
Без єдності нема народу.
*зведе – в розумінні зведе нанівець, до могили.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=779133
дата надходження 26.02.2018
дата закладки 27.02.2018
Весна ще – календарно – не почата,
та Березень стоїть уже на чатах.
Бешкетник! Його вчинки не забути –
весь час краде зимо́ві атрибути:
поцупить білосніжні одежини,
підмочить репутацію крижини,
дихне на сніг злежалий, полоскоче –
той весело струмочком задзюркоче.
Жагуче гляне на танок сніжинок –
розтануть вмить і в статусі росинок
кокетливо веселкою засяють,
мов Березню цілунки посилають.
Із вітерцем ласкавим в діалозі
муркочуть котики пухкі на верболозі...
Від сну стріпнулось птаство, метушиться,
купається в калюжах, чепуриться.
... Розгнівається Лютий, вітром свисне,
бурульками колючими нависне,
повернеться колючими снігами
і склитиме калюжі під ногами,
ще й навесні нам буде докучати...
Та Березень
стоїть уже
на чатах.
2.02.2018 р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=774880
дата надходження 03.02.2018
дата закладки 04.02.2018
[i]Моєму маленькому храму
величного Святого Духа в м. Києві[/i]
Коли доля показує хижий оскал,
рятівне моє коло – маленька каплиця,
де в ікони – до Божої ласки портал –
із німотним благанням вдивляються лиця.
Тут вогнем очисним тихі свічі горять,
в молитви найтаємніші думи сповиті.
Перед Богом оголені душі стоять,
безборонні, вразливі, як рани відкриті.
Їх Він бачить наскрізь. Тож Святим Небесам
не злукавиш, аби в каятті буть почутим.
Духівник твій – Господь, ти із Ним – сам на сам,
і лиш Він може біди твої відвернути.
Цей малесенький храм – джерело доброти,
від споріднених душ братня, щира підмога.
Місце сили, любові, тепла, чистоти –
храм, де серцем своїм відчуваємо Бога.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=773503
дата надходження 26.01.2018
дата закладки 26.01.2018
Прийдешній рік – що він готує,
які дари, події, дати
назавжди пам'ять зафіксує? –
нам наперед не розгадати.
В нім кожен день, як нота гами,
той шлях, що пройдемо по кроку.
Окремі пазли з амальгами
складуться у картину року,
що тим яскравіше цвістиме
під милозвуччя чистих терцій,
чим більше кожен з нас нестиме
любові, миру й Бога в серці.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=768322
дата надходження 27.12.2017
дата закладки 30.12.2017
***
Безсоння муки мають свій секрет:
чимало в них моментів світлих, гарних,
коли із Музою нас зводять тет-а-тет
для спілкувань високих, елітарних.
***
Я з Надсоном погодитись готова:
"Нема сильніших мук від муки слова".
Поет і образ творить, і картину зриму,
емоції й думки згармонувавши в риму.
***
Чомусь у суперечливі моменти
зникають геть вагомі аргументи.
А вляжуться емоції, дебати –
"Ех! Я ж так круто міг тоді сказати!!!"
***
Трактат, заумний, – так буває –
метелика вік проживає.
А мудрість влучної строки
летить стрілою крізь віки.
5.12.2017 р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=764160
дата надходження 05.12.2017
дата закладки 30.12.2017
Підходить мить, як Хронос педантично
проб'є finita року, а Звіздар,
прорікши долю світові, містично
в архів небес відправить календар.
Та ми ще довго будемо бродити
по карті дорогих нам дат, подій
з бажаннями відчути, відродити
солодкі миті зді́йснених надій.
Чиясь душа від гіркоти утрати
впадатиме в полон журби й жалів,
в когось серде́нько буде завмирати
при згадці ніжних і жаданих слів...
Незвичний рік, у барвах сіро-чорних,
ще довго він не йтиме в забуття,
одним принісши страх і біль потворний,
а іншим – щастя, радість, каяття,
все, що не змеле в пил буденне жорно.
Та, попри всі контрастні почуття,
в календарі – не цифри ілюзорні,
а щедрий дар від Бога – РІК ЖИТТЯ.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=768048
дата надходження 25.12.2017
дата закладки 26.12.2017
Сміливий мій народе, мирний, гордий,
хоч гноблений століттями як раб!
Споконвіків тебе вбивали орди,
ти ж воскресав із попелу стократ.
Мечами не здолавши непокору,
продумали дияволи Кремля
пекельно-вбивчий план голодомору.
Такого зла не знала ще земля,
бо нація, пісенна і весела,
конала в муках... Впали хоругви...
І смерть невтомна скошувала села,
заповнюючи трупами рови.
Примарами брели голодні тіні
по землях, плодовитих, як в раю,
вмирали тисячами попідтинню
в обкраденім до зернятка краю.
Тож помолімось всім народом, браття,
тяжку скорботу виливши в сльозах,
і пом'янімо незчисленні втрати,
кого здолав голодний смертний жах:
тих діточок, що в муках помирали
чи не змогли з'явитися на світ,
чим рід козацький давній перервали,
весь українства винищений цвіт.
Не забуваймо, хто несе нам лихо –
від голоду а чи від "градів" смерть!
... Хай свічі пам'яті горять у вікнах тихо
і в серці, сповненому болем вщерть...
25.11.2017 р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=762199
дата надходження 25.11.2017
дата закладки 26.11.2017
Все має свій початок, гарну пору
у барвах і мелодіях мажору,
за зрілістю ховається згасання
і, зрештою, – зажурливе прощання.
Красуня Осінь, мила чарівниця,
золотокоса, в царській багряниці,
що світ в казковій розкоші купала,
вже свою пісню щастя відспівала.
Минулий шарм здається ілюзорним
в фіналі листопада, де над чорним,
мов обгорілим, лісом і кущами
сумує небо, плачучи дощами.
Короткі дні, як листя за водою,
женуть у незворотність чередою
вітри різкі, підступні. Повні сили,
Царицю роздягали й голосили,
співали серенади, віртуози,
... та в співі тім – скорбота лакримози.
Отямившись від марева омани,
обшарпана, ховається в тумани,
щоб непомітно з ними розчинитись...
А через рік як Фенікс відродитись,
вдягнувши королівські пишні шати.
Знов буде в одах і піснях звучати
осанна, бо ж краса її – велична.
Ти, Осене, космічна госте, – вічна!
22.11.2017 р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=761859
дата надходження 23.11.2017
дата закладки 25.11.2017
Хоч ти – з козацького роду, не з аристократів,
та чарував всіх шляхетністю й тактом манер,
гумору блиском і серцем, у безмір каратів.
От і закохуюсь знову і знов. Дотепер.
Міцно впіймав ти в полон свого шарму, мій любий,
погляду жаром обпікши. І передчуття
стисло: це ж ВІН, та моя половинка... і згуба,
що назавжди аж до самого краю життя.
Всесвіт в обіймах несли твої лагідні руки,
шепіт, нестримні цілунки і голод очей,
магія шалу нестерпно-солодкої муки
і божевілля п'янливе жагучих ночей.
Чари душі – то від Бога дароване диво.
Серед безликих, пихатих, підступних, брудних,
збочених, мстивих... – мій рідний, я досі щаслива,
що твою душу пресвітлу зустріла між них.
Плата за щастя – удари і втрати, яруги.
Рани зшивала кохання ослаблена нить.
Гідно пройшли, без образи, зневаги, наруги.
Лицарю світлий, не можна тебе не любить!
Душ магнетизм – непідвладний рокам, нездоланний.
Потяг коханих сердець – він змінив лиш окрас:
ніжністю й ласкою стишивши шквал ураганний,
подих Ерота пасатом овіює нас.
Друже мій милий! Пройшла наша довга стежинка
радість і біди, провалля і зоряну мить.
Але, за всяких обставин, для тебе я – Жінка
... й наче дитя... То чи можна тебе не любить?!
Тане краса. Щось і талія вже... – не осина.
Безліч жінок зайняли б моє місце і роль.
Я ж на сердечнім твоїм п'єдесталі – єдина
леді. А ти – мого серця і долі король.
Всі земні блага встелила б тобі я під ноги,
щоб не згасали тепло в нашім домі і сміх.
Силою духу здолавши підводні пороги,
зможеш таланти свої дарувати для всіх.
Наші доріжки в одну заплелися весною,
щиру подяку за день той шепчу Небесам.
Ну а тобі – за кохання, в життя довжиною,
те – що лиш раз, за яке не скупляться ціною.
Чуєш? В саду соловейки (підкуплені мною)
силі кохання співають найкращу з осанн.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=735710
дата надходження 30.05.2017
дата закладки 15.11.2017
Хоч ти – з козацького роду, не з аристократів,
та чарував всіх шляхетністю й тактом манер,
гумору блиском і серцем, у безмір каратів.
От і закохуюсь знову і знов. Дотепер.
Міцно впіймав ти в полон свого шарму, мій любий,
погляду жаром обпікши. І передчуття
стисло: це ж ВІН, та моя половинка... і згуба,
що назавжди аж до самого краю життя.
Всесвіт в обіймах несли твої лагідні руки,
шепіт, нестримні цілунки і голод очей,
магія шалу нестерпно-солодкої муки
і божевілля п'янливе жагучих ночей.
Чари душі – то від Бога дароване диво.
Серед безликих, пихатих, підступних, брудних,
збочених, мстивих... – мій рідний, я досі щаслива,
що твою душу пресвітлу зустріла між них.
Плата за щастя – удари і втрати, яруги.
Рани зшивала кохання ослаблена нить.
Гідно пройшли, без образи, зневаги, наруги.
Лицарю світлий, не можна тебе не любить!
Душ магнетизм – непідвладний рокам, нездоланний.
Потяг коханих сердець – він змінив лиш окрас:
ніжністю й ласкою стишивши шквал ураганний,
подих Ерота пасатом овіює нас.
Друже мій милий! Пройшла наша довга стежинка
радість і біди, провалля і зоряну мить.
Але, за всяких обставин, для тебе я – Жінка
... й наче дитя... То чи можна тебе не любить?!
Тане краса. Щось і талія вже... – не осина.
Безліч жінок зайняли б моє місце і роль.
Я ж на сердечнім твоїм п'єдесталі – єдина
леді. А ти – мого серця і долі король.
Всі земні блага встелила б тобі я під ноги,
щоб не згасали тепло в нашім домі і сміх.
Силою духу здолавши підводні пороги,
зможеш таланти свої дарувати для всіх.
Наші доріжки в одну заплелися весною,
щиру подяку за день той шепчу Небесам.
Ну а тобі – за кохання, в життя довжиною,
те – що лиш раз, за яке не скупляться ціною.
Чуєш? В саду соловейки (підкуплені мною)
силі кохання співають найкращу з осанн.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=735710
дата надходження 30.05.2017
дата закладки 15.11.2017
Оспіваний в сонетах і верлібрі,
закоханий у солов'їний спів,
літає Червень пташкою колібрі –
король краси між літніх місяців.
Заколосив смарагдові отави,
грозою розкіш зелені умив
і феєрверком вибухнув яскравим,
розсипавши скарби краси і див.
Від буйноцвіть вгинаються стеблини.
Жасмин п'янить і м'ята, деревій.
Мов стрази, сяють росяні перлини,
а барви, барви – світе ясний мій!
У царстві лілій, мальв, під шепіт вітру,
гуде бджолина музика. А я
вбираю серцем райдужну палітру,
і миром повниться душа моя.
Земля тобою вбрана – незрівнянна,
ти вишив самоцвітами мій край.
О милий Червню, пташко осіянна,
дай ще красою впитися доп'я́на!
Чаруй і владарюй. Не відлітай!
13.06.2017 р.
Авторське фото. Один з куточків мого саду.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=737596
дата надходження 13.06.2017
дата закладки 15.11.2017
В заду́мі, гортаю сімейні світлини
і телепортуюсь в далекі роки...
Ось фото – найперше – моєї дитини.
– Привіт, янголятко! – торкаюсь руки,
а там – світлий Боже! – ті пальчики милі,
немов у Дюймовочки-крихти, – малі...
І ніжість щемливі накочує хвилі,
підхоплена ними, пливу, як в імлі,
крізь ночі безсонні, повз пам'ятні віхи:
ось – зубчик найперший, а тут – перший крок,
від першого слова так мліли од втіхи,
що радість, напевне, сягала зірок.
Згубилася лялька – і слізок озерце,
обдерла колінця – і знов полились
струмочком окропу на мамине серце...
Чи буде спокійним воно, хоч колись?
Траплялися, зрідка, непослух, пручання
і таткова кара – заслання в куток.
Та це вже – садочок і в школі навчання,
де кожен із нас свій проходив урок.
Росла наша доня, а з нею – тривоги,
вже час самостійні шукати путі.
Рішуче долола затори й пороги,
тож місце достойне знайшла у житті.
Ти болі й хвороби уміло гамуєш.
З жіночою чуйністю і співчуттям,
поранені душі батькі́вські лікуєш,
рятуючи діточкам їхнім життя...
Кровиночко рідна, ти нам – нагорода,
безцінний прекрасний дарунок Небес.
Як гілка старого козацького роду,
ти вистоїш всюди і з нами,.. і без.
А дехто не хоче дітей. І без риску
й мороки шукає розваги в житті.
З тобою я взнала любов материнську,
а це – найсвятіше з людських почуттів.
Що просять батьки для єдиної доні?
Здоров'я, кохання, життя без проблем.
І дякують Богу за щастя в долоні,
аби не втекло в небеса журавлем.
Ти – мама і жінка, і доня. Хоч нині
життя в нашім краї – не мед, не єлей,
та, попри тривоги і втрати, і кпини,
примножуй достойні чесно́ти Людини.
Будь Примою, доню, у кожній з ролей!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=754794
дата надходження 11.10.2017
дата закладки 15.11.2017
В темпи скажені насильно нас час запрягає.
Розум осилити злети прогресу спішить
аж закипає, проте не усе осягає
і ностальгійно у спокій колишній летить.
Ґаджетів безліч, айфони, ПК і планшети
втягують нас в лабіринт світових павутин.
Анахронізмом стають звичні книги, газети –
людство й без них потопає у морі новин.
Зручно? Комфортно? Цікаво? – Авжеж, безперечно!
Світ нам відкритий, немов на долоні, це так.
Але, пірнувши у те спілкування безпечно,
чи не втрачаємо з дітьми душевний контакт?
Гляньте, як тихо в дворах. Зникли ігри дитячі,
В джойстик вчепившись і втупившись жадно в дисплей,
граються діти... чи дітьми "стрілялки" чортячі?
Смокчуть одне (не дев'яте!*) життя із дітей.
Щупальця тягнуть відверто нав'язливе порно
і пропозиції безлічі втіх, наркоти.
Психіку ранять, світогляд калічать потворно.
Батьку, як можеш спокійним лишатися ти?!
Зайняті всі! А комп'ютер виховує справно,
навіть не треба здавати в гуртки, в інтернат.
Зрідка – безвихідь, а в більшості – лінь, віднедавна
діточок наших бездумно здає в Інтернет.
Я – не забита чи злякана поступом тітка,
а за тепло у сім'ї, за любов і добро.
Наша байдужість – дитячій душі чорна мітка,
знак непотрібності і нелюбові тавро.
Скаржимось, що покоління стає менш духовним.
Але звідкіль та високість сформується в нім?
Духом пивним обдавали діток, не жертовним,
віра, душевність, увага минають наш дім.
Вибух прогресу – значна перемога людини,
але духовність її – головний інтерес.
Даймо відчути любов та увагу родини,
то не впаде у комп'ютерне рабство дитина.
Ми – над прогресом! Але не над нами прогрес.
* – Герої бойових ігор мають, як правило, 9 життів.
24.10.2017 р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=756936
дата надходження 24.10.2017
дата закладки 15.11.2017
В темпи скажені насильно нас час запрягає.
Розум осилити злети прогресу спішить
аж закипає, проте не усе осягає
і ностальгійно у спокій колишній летить.
Ґаджетів безліч, айфони, ПК і планшети
втягують нас в лабіринт світових павутин.
Анахронізмом стають звичні книги, газети –
людство й без них потопає у морі новин.
Зручно? Комфортно? Цікаво? – Авжеж, безперечно!
Світ нам відкритий, немов на долоні, це так.
Але, пірнувши у те спілкування безпечно,
чи не втрачаємо з дітьми душевний контакт?
Гляньте, як тихо в дворах. Зникли ігри дитячі,
В джойстик вчепившись і втупившись жадно в дисплей,
граються діти... чи дітьми "стрілялки" чортячі?
Смокчуть одне (не дев'яте!*) життя із дітей.
Щупальця тягнуть відверто нав'язливе порно
і пропозиції безлічі втіх, наркоти.
Психіку ранять, світогляд калічать потворно.
Батьку, як можеш спокійним лишатися ти?!
Зайняті всі! А комп'ютер виховує справно,
навіть не треба здавати в гуртки, в інтернат.
Зрідка – безвихідь, а в більшості – лінь, віднедавна
діточок наших бездумно здає в Інтернет.
Я – не забита чи злякана поступом тітка,
а за тепло у сім'ї, за любов і добро.
Наша байдужість – дитячій душі чорна мітка,
знак непотрібності і нелюбові тавро.
Скаржимось, що покоління стає менш духовним.
Але звідкіль та високість сформується в нім?
Духом пивним обдавали діток, не жертовним,
віра, душевність, увага минають наш дім.
Вибух прогресу – значна перемога людини,
але духовність її – головний інтерес.
Даймо відчути любов та увагу родини,
то не впаде у комп'ютерне рабство дитина.
Ми – над прогресом! Але не над нами прогрес.
* – Герої бойових ігор мають, як правило, 9 життів.
24.10.2017 р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=756936
дата надходження 24.10.2017
дата закладки 15.11.2017
Чийсь кришталевий сміх, злетівши лунко,
торкнувся задрімалої струни,
і теплий спогад, ніжним поцілунком,
збудив щасливі миті давнини,
піднявши вітерцем листки обпалі,
розворушивши пласт прожитих літ.
А там – весна! Ми, юні та зухвалі,
мов первоцвіти, пробивали лід
всіх перешкод. І прагнули кохання,
жагучого і – щоб на все життя!
Хтось витяг козир, інші – сподівання,
а то й розчарування, каяття.
Мов кадри із кіно, перед очима
пора найщасливіша протекла.
А скільки пронесли ми за плечима
ударів долі, втрат і скалок скла!
Кохання – справжнє – то лише із Неба.
Його, немов квітник, від комашні
чи заморозків захищати треба,
щоб не засох в буденній метушні.
Душевний трепет, потягу магічність,
п'янлива ейфорія двох сердець,
нажаль, – не назавжди, недовговічні,
і тут безсилі маг ачи мудрець.
Розсиплеться крихке в космічний порох,
освітить душу, мов комети слід,
тай промине. І хтось піде як ворог.
А істинне – то на багато літ.
Любов, глибока, спаює в єдине, –
в міцний волоський чи морський* горіх.
Візьміть в них половинку – й друга згине.
Там – спільний кровообіг, щастя й гріх,
комфортність в щільній сфері. Дум дотичність
чи протилежність? Сварки? – Буде все!
Та незбагненний потяг – магнетичність –
у безвість всі незгоди віднесе.
Не згасне ніжність й лагідність юнацька
там, де шанують інтереси всіх.
...Такі думки навіялись зненацька
під чийсь щасливий кришталевий сміх.
* Морський горіх – коко-де-мер – морський кокос,
рідкісний гігантський (до 20 кг.) дводольний горіх,
що росте лиш на Сейшелах.
2.11.2017 р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=758405
дата надходження 02.11.2017
дата закладки 15.11.2017
(Люблю сміятися із себе, бо не образиться ніхто.)
Набридло за столом сидіти,
аж спину муляє стілець.
Натхнення – ні́де правду діти –
звелося просто нанівець.
Вмощуся зручно на дивані,
зарившись в купу подушок,
помедитую у нірвані
і віршів настрочу мішок.
Ось лиш помрію ще хвилину,
зберу докупи всі думки,
в солодкі спогади полину
й перенесу їх на листки.
Думки вже у вінок плелися,
барвисті, як весняний цвіт.
Струмочком строфи полилися,
яких чекає цілий світ –
неперевершені, чудові,
в них – мудрість, сяєво, краса
і глибина у кожнім слові,
емоцій перли, мов роса!
А рими всі – на заздрість Zangu*,
(тепер він Grover* чи Grovér?)
Та кожен би поет позаздрив,
бо я – світило відтепер!
І так натхненно їх читаю! –
... що аж проснулась...
– Ніц нема!
Про що писала – не згадаю...
Затерпла в ступорі, німа.
Дивлюсь отетеріло в стіни,
на стелю... В голові – зеро,
нема ні проблиску, ні тіні,
паралізоване перо.
От, сон! От, вражая личина,
як розіграв ілюзіон,
видаючи брехню невпинну
за дарувань атракціон!
Отямилась...
І, враз, несміло –
натуру маю я гнучку –
слова проклюнулись невміло,
потроху зріли та мужніли
і – цмок! – я в Музи на гачку.
*– Zang, Grover – псевдоніми одного критика
8.11.2017 р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=759332
дата надходження 08.11.2017
дата закладки 15.11.2017
Гобелени й пухкі килими
ткала Осінь, невтомна, під ноги,
над землею стелила дими,
прибирала весь світ, до знемоги.
Сотворивши казковий дизайн,
малювали із Жовтнем картини
і кохання, в мереживо тайн
заплітали з ниток павутини.
Модулюючи теми із фуг,
їм співали вітри голосисто,
розсипаючи щедро навкруг,
мов метеликів, листя барвисте.
Та не вічний любовний дурман –
залишився він в "бабинім літі"...
Втрату чарів ховала в туман
і за хмари, сльозами налиті.
Листопадова старча злоба́
обірве її листя останнє.
Ні прохання, ні тиха мольба
не зупинять хвилину прощання...
Та ще – Осінь. Налиймо ж вина,
щоб осінній порі порадіти!
Що старіємо – то не вина!
І в душі ми лишились як діти,
хоч життя все вкорочує нить,
крадькома, незворушно, незримо
наближає небажану мить,
непомітно штовхаючи в зиму.
Тільки б разом! З тобою удвох
то й старіти – не так безнадійно.
Втім, майбутнє планує лиш Бог...
Ну, а поки ще Осінь, – радіймо!
10.11.2017 р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=760054
дата надходження 12.11.2017
дата закладки 15.11.2017
Пливем в благенькому човні
по океану долі.
Штормить... Допливемо́ чи ні?
І швидко чи поволі
підемо на глибоке дно,
бо води лихоманить,
в бортах – пробоїни давно
(сусід-пірат таранить),
наш капітан щось "не кує,
не меле" і команда...
У всіх великий сумнів є:
команда це – чи банда?
Щораз якийсь оліґофрен
не той підніме парус,
тоді в човна – критичний крен
на борт, по третій ярус...
Ще боцман й штурман заодно,
постійно мутять воду...
Отож, куди ми пливемо́ –
до Заходу чи Сходу –
вже толком і ніхто не зна:
туди-сюди бовта́нка
під шквал піратського лай.на
із рупорів... і з танка.
А в їх кублі – ажіотаж!
Все зважують бандити:
чи взяти нас на абордаж*,
чи зо́всім потопити?
Хоч на човні в нас зброя є... –
з часів царя Гороха, –
та штаб команди не дає
ушкварити... Хоч трохи!
Не в змозі зупини́ть війну,
шлемо́ ми SOS всім друзям.
Вони ж – піратам: "Ну-ну-ну!
Стурбовані ми дуже!"
Лиш зрідка рятівні круги
кидають нам на воду...
з вимогою, щоб ми тягли
принизливу "угоду".
Нова біда, й тут діло – швах**:
керманича команда
через пробоїни в бортах
тягає контрабанду!
Крадуть усе, що на човні,
від харчу до вугілля,
і цій ординській чортівні
сплавляють... мов з похмілля!
У них з піратами – ґешефт***
(хто знає, так судачить).
Ні наш, ані піратський шеф
впритул цього не бачать!
Поки матроси у бою
відстоюють кордони,
команда вигоду свою
кує – краде мільйони!
Скоріш нажитись на війні!
А ледве замаячить
хоч тінь загрози вдалині –
то хто їх тут побачить?
На власних яхтах, літаках
втечуть поза кордони,
де вже давно свій мають дах,
рахунки і схоро́ни...
Загнився зародок?.. – аборт
перерива вагітність...
Гнилу команду – геть! За борт!
Спасемо човен й гідність.
З'єднався у біді народ –
матроси й пасажири –
рятують аварійний флот
всі разом, без ранжирів.
Готові тілом і грудьми
пробоїни закрити...
Вони лишилися Людьми,
і їх вже – не скорити!
Потрібний курс разом знайдуть,
і з небезпечних плавань
крізь шторм свій човен поведуть
у мирну світлу гавань!
* абордаж – зчіплення з ворожим судном (спосіб ведення бою);
** швах (нім.) – поганий, слабкий;
*** ґешефт (нім.) – вигідна спекуляція.
1.12.2015р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=625251
дата надходження 01.12.2015
дата закладки 19.09.2017
[i]Євангеліє від Матвія, гл.18.[/i]
У віршах і в житті я – вкрай відверта.
Оголені душа моя й думки
як лист, що надсилають без конверта,
скарбниця, не закрита на замки.
Вповити б суть в серпанок із туману,
порозсипавши перли гарних слів,
вдмухнуть метафоричності оману... –
отак сюжет би справжній Майстер плів.
Коли ж цей стиль – не мій, то й не стараюсь.
Живу, відкрита для усіх вітрів,
так і пишу – насправді сповідаюсь.
В словесних лабіринтах не ховаюсь.
На щирість душ дитинно сподіваюсь,
а бути дітьми – Бог нам заповів.
20.04.2017 р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=729593
дата надходження 20.04.2017
дата закладки 22.04.2017
Минула осінь золота,
і листопадова сльота
вповила білий світ журбою.
Забрали радість журавлі,
віднесли в безвість на крилі́,
в далекий вирій за собою.
Не замітає сніг сліди
печалі нашої й біди
в серцях, обпалених війною.
Горить розтерзаний Донбас,
де більше року ти без нас,
а ми – у тузі за тобою
ждемо дзвінка... ждемо новин...
Вже впізнає маленький син
свого татуся на світлині,
малює донечка портрет,
ти ж – гордість і авторитет,
герой і захисник наш нині.
Нема твоєї в тім вини,
що вкрались пасма сивини –
тривоги випила по вінця.
Без тебе свят у нас нема,
і дітки, бачу, крадькома
стають в молитві на колінця.
Цілую я тебе у снах,
а сльози виллю у листах,
які тобі не відправляю...
Без скарги витерплю біду.
Ти ж – на війні!.. Я вірно жду
й тебе молитвами спасаю.
За нами серденька не край,
лиш захисти наш рідний край,
не дай спали́ть свого гніздечка!
І бережи життя своє,
ти – найдорожче, що в нас є!
– Твої
кохані
три
сердечка.
9.01.2017 р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=711089
дата надходження 09.01.2017
дата закладки 06.02.2017
(Із давно написаного)
Все сніг і сніг... Засипало по вікна,
заколисавши спогади сумні.
Журба, біди супутниця одвічна,
сьогодні вже не подруга мені.
Обидві ми нагорювались вволю,
були віч-на-віч довгі ночі й дні,
оплакали примхливу нашу долю,
мов дві сестри, покинуті самі.
Та всьому є кінець. Вона ще має
по всьому світу страдницьких сестер,
тому мене сьогодні залишає,
бо знає: я вже виживу тепер.
Спасибі, що була мені за друга,
журливо навіваючи вірші,
тож не замурувала серце крига,
а світло доторкалося душі.
Я знаю, вічним є зв'язок між нами.
Коли в сльозах схилюсь біля вікна,
Ти знову обіймеш мене крила́ми,
щоб я не божеволіла одна.
2000 р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=710950
дата надходження 08.01.2017
дата закладки 06.02.2017
Знов за хмари, в небо синє –
журавлиний клин...
Вкотре – "... кача по Тисині"...
Вкотре – болю плин...
Світлодарською дугою
смерть пройшла (по дань!),
залишивши за собою
океан страждань.
Крові! Крові! Море крові –
вампірякам пир...
І кричать сліди багрові
від убитих тіл.
Бог візьме їх всіх до Себе,
прийме і земля...
Світлі душі линуть в Небо
через гріх кремля.
Шиють в лазаретах рани,
в муках – вояки...
Щось не те твориться з нами,
любі земляки:
ситі виродки пропащі
в розкоші живуть –
найсвітліші і найкращі
в Небо йдуть... і йдуть...
20.12.2016 р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=707620
дата надходження 20.12.2016
дата закладки 06.02.2017
Щось нове в мені трансформується,
протиріч і вагань – без меж.
Гострота сприйняття гальмується
і логічність ума – теж.
Добиває абсурдність дійсності.
Я безумію, а чи світ?
...Із гармат – по життю,.. по гідності,
і щодень – все новий кульбіт.
Десь відкрили ворота гнилості,
і вся нечисть рванула з надр.
...А добро все жде справедливості,
а "в отвєтку" – ...кривавий кадр.
Де згубили ми правду, Боже мій?
Де, караючий зло, Твій меч?
Чи зайняв уже царське ложе змій,
що "кайфує" від кровотеч?
Ми так вірим Тобі, Спасителю,
і благаємо: зло спини,
захисти вояків-хранителів
і домівки, і мирних жителів
від кривавих рук сатани!
23.12.2016 р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=708056
дата надходження 23.12.2016
дата закладки 06.02.2017
Тремтить земля, здригається в судомах –
нечистий з пекла прочинив портал
у Харкові, Чернігові і в Сумах,
і в Маріуполі аж плавиться метал.
Миролюбивий мій, священний краю!
Чи хто зурочив доленьку твою?!
Ти видаєшся ласим шматом раю
загарбнику-убивці-палію.
Безпутний карлик втратив глузд і міру,
приніс страшну розруху, сльози, смерть.
Навів би лад в несходженім Сибіру.
Вже завойованих земель у нього – вщерть,
не потягнути більше. Крим, злодюзі,
застряг у горлі, досі не ковтне.
Та все не йметься виродку-катюзі.
Що скоро – в пекло, досі не збагне.
Лихим сусідам віділлються сльози
і горе, й відчай наших матерів,
і голод, й спрага, й знищені обози,
і наклепи медійних упирів,
синів і доньок зграї журавлині...
Імперіям Бог не прощає зла!
Прийдуть розплати лютої хвилини –
побачить світ знеславлені руїни,
зітліє "велич", зганьблена дотла!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=716606
дата надходження 06.02.2017
дата закладки 06.02.2017
[i]Слова наші –
відлуння душі нашої.[/i]
Автоафоризм
[b][i]Слова... слова... Звідкіль? Строфа римована,
з яких висот прийшла? Ким надиктована?
Якими ду́хами? Це має значення,
бо й озоріння в ній, і передбачення.
В словах енергія – від світла... й темного,
(хтось від зірок бере, хто – із підземного).
Одних ви раните, для інших – зцілення,
святого й грішного і смисл, і втілення.
Слова... – любов і бруд, й смертельні палаші.
А велич слів... вона –
від висоти душі.
4.02.2017 р.[/i][/b]
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=716204
дата надходження 04.02.2017
дата закладки 06.02.2017
Написано раніше, але не публікувалось.
По ТВ показували похорон останків героя,
що загинув під Іловайськом.
Звучала, мабуть гуцульська, мелодія думи-плачу,
слів якої не було чутно.
Мимо волі народжувались слова, що лягали на ту мелодію...
Змалку мене вчили батько й мати,
що любов до краю треба в серці мати.
– Пам'ятай, синочку! Дім наш – Україна,
тут твоє коріння і родина...
Час прийшов, Вкраїна нас позвала,
бо орда ворожа вже її топтала,
захищав, як неньку, мов свою дитину...
поки в бою лютім не загинув.
Дай вам Бог, не взнати тої муки,
коли тіло в полі роздирають круки...
Те відчути треба тільки нашій владі,
тоді в краї більше буде ладу.
Ой нелегко з Неба споглядати,
що страждають тяжко мої батько й мати,
як дружина горне сиротинку-сина,
журиться в скорботі вся родина.
Горе зігне батька, мов лозину –
його син єдиний вбитий за Вкраїну...
Біль скажений серця (не дивуйся, люде!)
в цигарковім димі ховать буде.
А матусю звістка ізламала...
Сива, мов голубка, за одну ніч стала,
виплакала сльози, стогне і голосить,
сина повернути Бога просить.
Мов підбита пташечка – кохана,
квилить, плаче, тужить з ночі до світання.
З малим сиротою вік їй вікувати,
а кохання вірне поховати...
До усіх вас, люди, просьби маю:
рідних не полиште, вас, живих, благаю!
Обігрійте рід мій і малого сина,
бо в світи незнані я полинув...
В перемогу нашу майте віру!
Не віддайте землю на поталу звіру!
Полюбіте серцем край свій і свободу...
І молітесь Богу за підмогу...
А мене згадайте словом щирим.
Як безцінним скарбом, дорожіте миром.
Вбережіть країну, її честь і славу!
Не дарма ж поліг я за державу...
2015 р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=715854
дата надходження 02.02.2017
дата закладки 06.02.2017
Кружляє сніг, мете до підвіконня,
і ніч безкрайня тягнеться, як сум...
В полоні у безжального безсоння
холоне серце від тривожних дум.
До сина всі думки мої прикуті –
він на війні о цій лихій порі –
і перед образами на покутті
молюся до ранкової зорі.
Приспів:
Всі молитви́ прошепочу
за тебе, найдорожчий мій.
Від хвилювань я не втечу,
бо знаю: був жорстокий бій.
– Мій Боже, кулі відведи,
щоб біль синочків не зморив!
І захисти всіх од біди,
тих, хто собою нас прикрив!
Але повзе колючими голками
до серденька біди передчуття...
Прославившись орлами-вояками,
б'єтеся ви до самозабуття.
І страх в азарті бою відступає...
Свистять осколки, мов осиний рій...
Та раптом душу струмом пробиває:
– Ох, що з тобою сталось, сину мій?!
Приспів:
Я горлицею полечу
над степом, понад кручею.
Підбитим птахом закричу
над раною болючою!
Тебе до серця пригорну,
страждання заберу собі,
невідворотне відверну,
не кину я тебе в журбі,
рідненький мій!..
Синочки! Нині ви в боях,
та ждуть вас в селах і містах.
Благаю! Будьте всі живі
на славу нашої землі!
Щоби не плакати вдові,
і не сиві́ти матерям,
на зло здурманеній Москві
і вбивцям-виродкам-"царям", –
живіть, сини мої!!!
16.01.2017 р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=712511
дата надходження 16.01.2017
дата закладки 16.01.2017
З небесного святого вівтаря
Володар Часу, перевівши подих,
здмухне останній лист календаря,
новий зафіксувавши кругообіг.
Моя ти Земле, доме любий мій,
безмежно щедра голуба планета!
Прекрасна ти в цю ніч в серпанку мрій,
заквітчана вогнями, мов комета.
Світись красою, і жаданий мир,
хай обійме тебе і кожну душу!
Ця ніч – святковий планетарний пир
від Кордильєрів і до Гіндокушу.
Хоч в когось – літо, а у нас – зима,
та зваблює повсюди казка свята,
і келихом ігристого вина
всіх найдорожчих будемо вітати:
дітей, батьків і друзів всіх-усіх,
близьку й далеку дорогу родину,
бажаючи здоров'я, щастя, втіх
душевних і тілесних... і щоднини.
Ще тост наш – за здоров'я земляків,
та й іноземців, вірних нам по духу, –
за тих стійких незламних вояків,
що зупинили ворога й розруху.
Хай мир прийде для всіх захисників,
до кожного з армійських батальйонів!
Щоб ви живими вийшли із боїв,
за вас, рідненькі, моляться мільйони.
І пом'янемо воїнів добра,
що назавжди у Небо відлетіли...
У кожнім серці вдячність і жура –
за нас вони поклали душу й тіло...
Ну і, нарешті, – друзі по перу,
щасливі полонені Музи й слова:
таланти-аксакали і гуру,
що вже впіймали почесті і славу,
й ті, що смакують творення процес,
хоч зали їм і не аплодували,
кого обрали в Спілку чи Конгрес
і ті, що вперше фрази зримували –
хай нас єднає новорічний стіл,
мої ви сивочолі, юнолиці,
із-за кордону, із далеких сіл
чи з древньої прекрасної столиці.
Єднаймося! У цей тривожний час
долаймо перешкоди крок за кроком,
і хай Господь благословляє нас.
Вітаю, милі друзі, з Новим роком!
Бажаю МИРУ, щастя і добра,
здоров'я і любові, що від Бога,
і творчого натхненного пера,
й Пегаса легкокрилого прудкого,
і рима щоб співала і текла
як музика, як пісня солов'їна...
...Всім шлю від серця часточку тепла.
Хай буде з вами Бог і Україна!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=709504
дата надходження 31.12.2016
дата закладки 01.01.2017
Забрів у зиму теплий день осінній,
в гіллі когось оплакував, жалів...
Хмарки дрімали в сірому склепінні,
їм, схоже, снився клекіт журавлів...
Давно з птахами радість відлетіла,
жар-птицею, у сонячні краї.
І споглядає небо опустіле
осиротілі луки та гаї.
У чорнім полі вітер завиває,
висвистує в засохлій ковилі,
в пожухлих травах смуток спочиває
та вороння жирує на ріллі.
А ліс, що стоголосо й безтурботно
буяв життям серпневої пори,
закляк в заду́мі і гуде скорботно,
накрившись темним саваном жури.
Мій краю рідний! Вражений війною
і втратами в нерівній боротьбі,
сумуєш ти, а разом із тобою
і вся природа – в тузі і журбі.
Крізь сірі барви, радо зеленіє
і тішить око лиш озимина,
вселяючи і віру, і надію:
добро вже сходить! Тож мине війна.
11.12.2016 р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=706113
дата надходження 12.12.2016
дата закладки 14.12.2016
Повіяв сильний вітер – і "капе́ць"!
Ми на три дні одрізані від світу,
мов пращури в добу палеоліту,
запалюємо чахлий каганець.
З нудьги сусіди на той вогник йдуть.
Потріскують тихенько в пічці дрова,
невимушено точиться розмова
про все на світі, без вникання в суть.
Хоч піст, та час вечері вже настав.
Картопелька готова для застілля,
із льоху дістаємо "різносілля" –
що Бог послав,.. а Він таки послав:
капусту, помідори, огірочки,
салати різні, перці та грибочки,
і скибочками в банці кавуни
(здалися найсмачнішими вони).
Ласкає слух графинів ніжний дзвін –
з'явилася малинова наливка,
духм'янить на всю хату аличівка –
у всіх вже слинки, ледь не до колін!
Тож аличівка перша потекла,
бо всім ликерам може дати фору...
І спокій ліг, немов під омофором,
розлившись в домі хвилею тепла.
Коли б поси́діли так щиро, без ТВ,
а отже, без убивств, страшних аварій,
без гніву на верховний серпентарій,
їх декларації, без казнокрадства,
безкарності судійського трюкацтва
і без огиди, що якась сволота
нас тягне до рашистського болота,
без жертв терору, вивержень, цунамі...
О, як "верхи" збиткуються над нами!
Масоване тотальне зомбування
вбиває насолоду спілкування,
забивши мізки страхом бід сповна...
Селяни – мої милі добрі гості,
без пафосу говорять щирі тости,
всі розуміють: лихо в нас – війна.
Тож перший тост – за воїнів – до дна,
і в повній тиші, з болем і в сльозах –
загиблим дяка, що на Небесах.
Ми маємо цей мирний, гарний вечір,
бо жах війни вони взяли на плечі...
Ще всякі в нас точилися дебати,
та думка в глибині душі – одна:
закінчилась би клята ця війна,
солдати всі вернулися до хати,
відкрито радість ми могли б сприймати,
а не крізь ґрати болю через втрати...
Достойних вшанувавши поіменно,
ми відродили б край благословенний.
5.12.2016 р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=704858
дата надходження 05.12.2016
дата закладки 06.12.2016
***
Я не люблю очей, в яких нема вогню,
як не люблю й вогонь, що обпікає.
Таким теплом вповитися я сню,
що серденько від ніжності стискає.
***
Не потребу́є співчуття
той, хто в коханні знав страждання,
а той, хто марнував життя,
так і не звідавши кохання.
***
Я кохаю тебе лиш за те, що ти є,
і в осмисленні цього – вже щастя моє,
бо тепло твого серця і велич душі
не вміщають романи мої, ні вірші.
***
Кохання – це вина хмільного бочка.
Одні спішать все випити до дна,
у багатьох є інша заморочка –
аби щодень пилася інша бочка...
Гурмани ж – ті смакують по ковточку,
цінуючи і градус, й смак вина...
Тож в них любов – на все життя одна.
28.11.2016 р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=703411
дата надходження 28.11.2016
дата закладки 01.12.2016
Моя Вкраїнонько! Земля обітована,
дарований нам Богом щедрий край,
а доля в Тебе – згіркла і туманна,
хоч мав би бути споконвічний рай.
Чом ходимо ми хибними шляхами,
де крик німий втоптав кривавий слід?
Чому, як не чужі, то власні хами
ведуть "в ніку́ди" зболений нарід?
Довірливі... Терплячі... Тож поганам,
як мито, – Твої доньки і сини.
Від Колими до Таврії – кургани
жертв розстрілів і голоду, війни...
Чи вирвемося ми з середньовіччя,
байдужості струсивши мертвий тлін?
... Тремтять у вікнах поминальні свічі –
це подихом із Неба лине відчай:
"Невже не зможете піднятися з колін?!"
26.11.2013 р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=702988
дата надходження 26.11.2016
дата закладки 01.12.2016
Надворі – мряка і сльота,
погода – просто пречудова,
коли в квартирі – теплота,
а в серці – радість світанкова.
Від клопотів звільнивши час
й тривожні відігнавши мислі,
ми сагу дивимось... про нас,
вмостившись вдвох в тісному кріслі.
Перетин двох біополів,
коли мене ти приголубиш,
не потребує зайвих слів,
щоб знати, а чи досі любиш...
На флешках – тисяча світлин,
життя найяскравіші грані,
і ми часу́ гортаєм плин,
його відбиток на екрані.
Пропустимо гірке й сумне,
що аж за вінця пролилося.
Згадаємо просте, земне
любові світле відголосся.
Цей нескінченний листопад
подій приємних... і бентежних,
родинних свят, яскравих дат
і подорожей в світ безмежний,
де стільки радості хвилин
й смішних (фотографа недогляд)...
А гріє серце та з світлин,
де на мені твій ніжний погляд...
Життя... – воно не райський сад –
сплело гіркі й щасливі дати,
де – море див і бід, і знад...
Не варто в нім шукати вад,
а дороге все цінувати.
22.11.2016 р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=702178
дата надходження 22.11.2016
дата закладки 24.11.2016
Сандра – моя колишня односельчанка. Ми, діти, часто бачили цю жінку з дивними, широко поставленими, витрішкуватими очима, від чого вона видавалася негарною. Лиш згодом я взнала її страшну історію, від якої стискалося серце, піднімаючи таку хвилю жалості і співчуття, що вона стала для мене красунею...
33-ій, 47-ий роки. Малими, ми мало що знали про них. Дорослі мовчали, наче змовившись. "Краєм вуха" ми щось чули про голод з тихих дорослих розмов, та на питання, чому він був, отримували коротку відповідь: "Неврожай". Лише згодом, помітивши моє недитяче зацікавлення багатьма подіями, що відбувалися в країні, мама стала відверто розповідати мені про ті страшні роки, в тому числі й історію Сандри.
Голод... Що нинішня молодь знає про нього? Хто відчув на собі муки голоду?
Невеличка жменька людей: на знак протесту чи борючись зі страшною недугою, а хто – ради стрункої фігури. Я також була наважилась на цю екзекуцію. Начитавшись Брегга, вирішила покращити здоров'я. Зробивши три спроби однодобового голодування, я категорично відкинула цей жах через постійні неприємні відчуття в шлунку, який кричав: "Хочу їсти!!!", бридку слабкість всього тіла і повну капітуляцію мозку перед шлунком, бо тепер він думав лише про їжу, а не роботу і ті складні задачі, які потребували зосередженості і логіки мислення. Свобода думки і мого "я" терпіли фіаско перед тваринним інстинктом.
То через що пройшли ті люди, які місяцями не могли втамувати почуття дикого голоду? Їх не чекали холодильники, набиті смаколиками, магазини, з прогнутими від харчів полицями, а тільки голі стіни в хатах, де все було продано або вже обміняно на їжу.
Під час "державної хлібоздачі" команди присланих "уполномочених" вивозили все, що знаходили, перекопуючи городи, щоб знайти мішечок прихованого для дітей зерна. Навіть витрушували з горщиків залишки круп. Так держава потребува́ла тої жменьки крупи для свого процвітання, що ніхто не зважав на 3-5-7-10 дітей в кожній родині. Що там діти? Вони ж – не держава!
Ні картоплини, ні зернинки... Вже була з'їдена така-сяка худобина. З'їли і їстівні бур'яни, а часом і отруйні. Їли листя і лико з дерев, равликів, гнилу картоплю, що знаходили в полях. Аж поки не стало нічого...
Село, в якому нараховувалось більше 3000 тисяч людей, почало пустіти. Вмирали масово, часто цілими сім'ями. Вже не хоронили в домовинах, бо не було кому. На цвинтарі викопали великий котлован, куди, мов сміття, скидали трупи, не загортаючи землею (назавтра буде нова "порція"), а тільки посипаючи вапном. "Уполномочений" колгоспник об'їжджав село, збираючи мертвих по хатах, сараях та під тинами. В один із днів він заїхав до хати Сандри, щоб забрати мертвих сестер, а з ними – і її, 10-літню, висохлу, як трісочка, дівчинку, іще напівживу. Знесилена, вона не пручалася, лише ледь чутно благала: "Дядьку, я хочу жити. Не везіть до ями..."
"Не сьогодні, то завтра помреш. А мені що, другий раз їхати сюди? На цьому кутку вже нікого нема." Постійні голодні муки поступово вбивали людське і в хороших людях – співчуття, жалість, бажання допомогти, – лишаючи лише бажання вижити.
Лежачи поверх трупів, перелякане дівча совалося, її колотило від холоду. Засунувши руку в кишеню кофтини, яку сестра перед смертю дала доношувати, Сандра нащупала якийсь папірець...
Під'їхали до ями. "Уполномочений" взяв на руки висохле дівчатко, в якої вже і сліз не було. Вона вчепилася рукою за полу його піджака: "Дядьку, не кидайте до ями! Я дам вам гроші." І протягла йому потерті 3 рублі.
Щось людське ворухнулося в затверділій дядьковій душі. Міг же, забравши гроші, вкинути дитину до ями. Ніхто не бачив, то хто б судив його за це?
Поклавши дівчинку на висохлу траву, він закінчив свою "роботу", а потім забрав її на воза і відвіз назад до хати... помирати.
Та вона вижила! І прожила ще 50 років. Ніхто не знає, як їй це вдалося. Може страх перед тою ямою з трупами збудив останні, дрімаючі сили, щоб знайти якусь бур'янину і спастися? Та подейкують, що це дядько зжалився, вділивши їй шмат макухи.
Це лише одна із страшних історій, які знали в нашім селі... Згадуючи кожну з них, постійно мучуся багатьма питаннями, на які не маю відповіді.
Чому в нашій країні життя, дароване самим Богом, – нічого не варте?
В яких муках повинні корчитися в пеклі ті виродки, що розробляли нелюдський план знищення мільйонів людей у ненависній їм Україні?
Чи понесли вони заслужену Божу кару?
І чи поменшало нині подібних виродків?..
Запаливши свічку в день пам'яті, пом'яну і помолюся не лише за померлих в муках рідних людей, а й за вцілілу Сандру, і за мільйони невинних жертв – моїх земляків-українців, закатованих голодомором...
Ми пам'ятаємо про вас!
24.11.2016 р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=702599
дата надходження 24.11.2016
дата закладки 24.11.2016
Омріяний з дитинства Ніл,
що найвеличніший з найперших,
у древніх ти – ще й вододіл
між царствами живих і мертвих*.
Стою на білому мосту –
новий, не бачив лихоліття,
одаль – Мемнони** на посту
четверте вже тисячоліття,
все стережуть скарби царів,
яких вповила таємниця,
тож прах їх чудом уцілів
в гірських незайманих гробницях...
А Ніл і досі, як раніш,
несе в поля родючі мули,
але, коли приходить ніч,
він велич згадує минулу,
наза́вжди взявши у полон,
закодувавши в своїх водах
і фараонів пантеон,
і Клеопатри диво-вроду.
У вічній пам'яті води
віки ті хочеться вловити,
картини з вічності ходи
крізь час і простір відтворити...
Зринає мудра Хатчепсут,
що трон посіла не по праву,
та розуміла, в чому суть
правління – в розквіті держави...
На півдні армія рабів
будує золоті палати,
на півночі із-за горбів
гримлять мечі, щити і лати.
Це крізь важкий туман віків
встають добірні легіони,
і, знявши куряву пісків,
ідуть у бій за фараоном –
Рамзес Великий у боях
відновлює старі кордони
і розбиває в пух і прах
лівійців і морських шерденів...
В родинному гнізді царів,
на самім головнім порталі
стрічає мужа із боїв
його кохана – Нефертарі...
Щоранку в "озеро життя"
йде жриця щедрої Ісіди,
щоб ритуальним омиттям
відвести від народу біди,
бо, скільки протекло води
вздовж древніх берегів зелених,
народ мав лиха і біди,
як і здобутків незбагненних.
Ніл все це мусить пам'ятать,..
та тільки у нічнім дозорі
про час той хвилі шепотять
і переморгуються зорі.
* У Древньому Єгипті люди будували житло
на східному березі Нілу,
а на західному хоронили мертвих.
** Мемнони – так називають дві велетенські кам'яні
скульптури в Долині Царів, поблизу колишніх Фів (Луксор),
які, за легендою, охороняють від пограбування
гробниці фараонів, похоронених в горах.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=699716
дата надходження 10.11.2016
дата закладки 11.11.2016
[i]"Якби ви знали, паничі,
де люди плачуть живучи..."
Т. Шевченко[/i]
Вам чутно стогін, "паничі"? –
Старенькі плачуть живучи,
що їх ведете до кончини,
шукаючи нові причини,
щоб здерти ще, хоч копійчину,
на себе – вражую личину.
Десятки маючи палаців,
ви до чужої гривні ласі,
тож звикли, всівшись "на горі",
в три шкури дерти хабарі.
Ні, не зворушить цих "панів"
і біль солдатських матерів,
що день і ніч, і щохвилини
тривожаться за свого сина,
і на колінах молять Бога
вернуть до отчого порога,
хоч би й каліку, та живого
синочка милого свойого...
Та що вам, нелюди, до того...
Вам невідоме, "паничі",
вдовине горе. Плачучи́,
їй в безнадії виживати.
На мужа – ні́чого чекати,
вже не побачаться вони,
"панове", з вашої вини,
бо він уже давно зітлів
у Іловайському котлі,
який бездарні генерали
від ліні й тупості програли.
Чи за злочинне "незнання"
комусь понизили звання?!
Щоб захистити свій кагал,
ви не створили трибунал,
бо вже потрапили б, убогі,
у пекло, не́чисті на роги.
І ви не чули, "паничі",
як плачуть діточки вночі?
Вам навіть ліньки уявити,
як в бідності без батька жити.
До Бога моляться сирітки,
щоб чудо сталося, і зрідка,
якщо не явно, то у сні,
їх цілували татусі.
Та більше не пригорне тато,
не захистить від супостата,
зроще́нного в своїй землі.
(І як же їх нечиста сила
на цій святій землі зростила?!)
В біді свій край татусь не кинув,
в бою, в Дебальцевім, загинув
за дім, за неньку-Україну
й за тебе, вражий, підлий сину,
за вас, вгодованих і ситих,
бундючних і гоноровитих!
Він добровольцем був, за що
звання "учасника АТО", –
я не кажу вже про медалі –
ви й посвідку йому не дали,
щоб кровію политі гроші
забрати на свої розко́ші.
Сів за Дебальцевський кошмар
якийсь бездарний генерал?!
Невже не ясно вам, "пани",
що ви – в тенетах сатани?
... Проте, які із вас пани?..
Тож, казнокради і злодії,
хабарники і лиходії, –
всі знайте: люди проклинають
хапуг, що совісті не мають.
Порив ненависті знайде
й на ваші голови впаде.
В раю ви пекло розвели,
свій край до прірви довели,
награбувавши тут мільйони,
їх заховали за кордони...
В народу, хоч тривкий терпець,
та, як урветься, вам – кінець!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=699158
дата надходження 07.11.2016
дата закладки 08.11.2016
В свитинку вбрана золоту
біжить стежинка.
На самоті в міськім саду
гуляє жінка.
Там, де людський потік і шум
враз не нахлине,
у царство спогадів і дум
вона полине.
Навіє їй осінній сад
те, що й забула,
і спогадів тих зорепад
несе в минуле,
де, як травневі солов'ї,
вона співала,
і де любов знайшла її –
у дар дістала.
А спогади уже пливуть
крізь біль, страждання,
переосмислюється суть
і сподівання...
Навіяв місяць-вітровій
і грішне, й чисте.
Не остуди її надій
лиш, Падолисте!..
В полоні спогадів брела
в заду́мі жінка,
в глибоку осінь завела
її стежинка...
О Листопаде, приласкай,
теплом підтримуй.
Не відлітай! Не відпускай
в студену зиму...
ПРОГРАШ
і повторюються останні 4 рядки.
11.10.2016 р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=695601
дата надходження 20.10.2016
дата закладки 21.10.2016
У кожного життя – своя Весна,
яка до зір на крилах підіймає,
і Осінь... Нам нагадує вона,
що в цім житті короткім все минає.
Між ними, мов казковий карнавал,
п'янить вином жарке, жагуче Літо –
кохання... Та, на жаль, не вічний бал,
за щастя доля вимагає мито.
І вже дарує гіркоту хвилин –
ваш милий задивився на молодшу,
хоч ви, неначе ягідки калин,
з морозу стали тільки більш солодші.
Радіймо осені своїй. І хоч
з холодним листопадним вуаяжем,
та ще далеко нам до потороч,
яким зима на душу снігом ляже.
Кохай, якщо в осінній часоплин
іще звучить дуетом ваша пісня,
і небо не розсік лелечий клин
на те, що мали "до"... і стане "після"...
18.10.2016 р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=695205
дата надходження 18.10.2016
дата закладки 19.10.2016
Ридає осінь сивими дощами
і, тремтячи від холоду і вітру,
виспівуючи невеселі гами,
фарбує світ в безрадісну палітру.
Люблю плачі́в осінніх стоголосся.
Вмостившись в кріслі, загорнувшись пледом,
пишу. В задумі тереблю волосся
і гомоню тихцем з похмурим небом.
Віч-на-віч – осінь і осіння жінка,
що згадує колишній шарм і чари.
Нам личить смутку тихого гірчинка,
то ж і п'ємо його – по вінця чару.
Відкрию їй всі накипілі болі,
як і вона, я сірість змити мушу
та негаразди відпустить на волю.
І тиха сповідь ця очистить душу.
Полишить біль із тугою-журбою,
а серденько відчує доторк щастя,
коли настане злагода з собою
і мир в душі, мов опісля причастя.
А завтра... Та хто зна, що вчинять завтра
ці дві непередбачувані пані?
Візьме в полон краси осіння мантра
чи може заховаються в тумані?
Засяє осінь в барвах аплікацій,
а жінка – від заливчастого сміху?..
Спасибі, осене, за шквал емоцій,
дари природи, за душевну втіху.
10.10.2016 р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=693604
дата надходження 10.10.2016
дата закладки 13.10.2016
***
По усмішці читаю, по очах...
Ти в мене, милий, весь – як на долоні.
Кохання твого вогник не зачах.
А мій?.. Та я весь вік – в твоїм полоні!
***
Ми вже – у володіннях листопада.
Я все частіш турбую Господа: "Спаси!
Без нього не горітиме лампада
любові й ніжності. Молю, не загаси!"
***
Як лагідно зорі́ють твої очі,
яке тепло дарує серця жар...
В долоньках, крізь буремні дні і ночі
ми пронесли безцінний Божий дар.
8.01.2016 р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=634482
дата надходження 09.01.2016
дата закладки 09.01.2016
Все частіше вертаюсь туди,
де ступила в житті перші кроки,
що в душі залишили сліди
від дитинства на довгії ро́ки,
де змивали і тінь від біди
безтурботності чисті потоки.
Зачекай!
Не ховайся в туман,
карооке веселе дівчатко!
Я – майбутнє твоє, не обман...
Дай же руку! Пройдемо спочатку
всі стежини... спочатку...
Обійдем всі куточки двора,
де всміхались матусині квіти,
щебетала сільська дітвора,
і від вишень вгиналися віти...
Мамин голос позве нас здаля –
найрідніший, найкращий у світі!
Відгукнись!
Повернись хоч на мить,
світла юносте, цвіт неповторний!
Не озвалась... Лиш вітер шумить
і сумує, як звуки валторни,
що життя – неповторне.
Коли ро́ки вповільнюють кров
і сміються над нами з люстерця,
ми в дитинство вертаємось знов,
мов по воду святого джерельця,
що відроджує сили й любов
і лікує поранене серце.
Не тікай!
Ще хвилинку зажди,
моє миле дівча босоноге!
Ти – мов совість моя назавжди,
доки в'ється життєва дорога...
поки в'ється дорога...
24.06.2015 р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=589542
дата надходження 24.06.2015
дата закладки 25.06.2015
Музика Віктора Охріменка
Вже стільки сходжено стежками
і бездоріжжями життя...
Як хвиль у морі, так між нами
любові, болю й каяття...
Пр:
Роки, мов птахи, пролітають,
до хмар зросла твоя верба...
На осінь літо повертає,
та серце обмина журба,
бо руку я твою тримаю
і поки разом ти і я.
Торкаєш ти моє волосся –
і шумовинням в серці кров...
Налитим, визрілим колоссям
хвилюється іще любов.
Пр:
Без тебе тягнуться години
і зміст життя втрачає нить...
Щомить до тебе серцем лину,
і голос трепетно бринить...
Ховаю в серці, як перлину,
любові кожну світлу мить...
25.06.2015 р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=589746
дата надходження 25.06.2015
дата закладки 25.06.2015
Глибока і задумлива ця ніч
без місяця тривожного проміння,
де злагода панує й безгоміння
в розмові зір без слів, без протиріч.
Під загадкове мерехтіння свіч
ти серце знов мені даруєш щедро.
І спогадів чарівне тихе ретро
нам зорі навівають оддаліч
про ве́сни, де цвіла, мов дивоцвіт,
й п'янила нас мелодія кохання...
Моя любове, перша і остання,
живу тобою, поки сяє світ...
Завис бокалів кришталевий звук –
ще насолод вино ми не допили,
іще любов здіймає нас на крила,
допоки подих є і серця стук...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=564925
дата надходження 07.03.2015
дата закладки 07.03.2015
Шепчіть частіш своїй коханій
любові ніжнії слова,
такі ласкаві і жадані,
щоб аж чманіла голова,
щоб пройняли до щему в серці,
до спазму в горлі, аж до сліз...
Як спраглому води джерельце –
для неї ці слова твої.
На них кохана так чекає,
буває, що роками жде
і все життя їх пам'ятає,
навіки в серці береже.
Ще вдвох ви на життєвій ниві? –
Тож не соромтесь, говоріть,
допоки разом, поки жи́ві,
не тлійте – полум'ям горіть!
Кохати не буває пізно,
скажіть, як є кому сказать!
Чатує десь година грізна,
щоб лет кохання обірвать...
Тоді у відчаї смертельнім
впаде на груди голова
і серце обпечуть пекельно
усі несказані слова.
І вовком витиме ридання:
"Не долюбив! Не все сказав..."
Нащо тепер оці зітхання?..
Ти так любив – чого ж мовчав?!
Цих слів багато не буває,
їх зайвий раз сказать не гріх...
Тож, хто любов у серці має,
спішіть, не бійтесь, говоріть!
© "Душі несмілі первоцвіти"
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=546906
дата надходження 27.12.2014
дата закладки 29.12.2014
За вікном пірнає в темний вечір
краєвид Дніпрових берегів...
А в квартирі – так нестерпно! – з печі
паморочить запах пирогів...
Я тебе, коханий мій, чекаю
і вслухаюсь, як ключем черкнеш...
Вже по кроках за дверима знаю –
смуток чи тепло в душі несеш.
Ти візьмеш лице моє в долоні,
що з морозу й холоду пашать,
я цілую рідні сиві скроні...
Як роки до вирію спішать!
Вік наш тане, як церковні свічі...
Ми сто літ вже топчем спориші,
а ти досі – самий кращий в світі
серцем і високістю душі!
Ніжно обіймеш мене за плечі,
пригорнусь я, мов мале дитя...
Є в житті неоціне́нні речі...
найдорожчі... скарб твого життя.
10.12.2014 р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=542911
дата надходження 10.12.2014
дата закладки 14.12.2014
(Із старого зошита. Один з перших моїх віршів)
Тебе одразу я впізнала,
мій суджений, один-єдиний.
Таким у мріях малювала
свою майбутню половину:
веселий, гумором химери
спроможний розігнать довкола,
красиві лицарські манери
й душа, що всіх гуртує в коло.
На "штурм" і на "облогу" здатний,
шалено-лагідний, чарівний,
ти поклонявся так ошатно,
мов королеві чи царівні.
І ні від кого зроду-віку
не мала я такої ласки.
Ти полонив мене навіки,
мій лицар, що прийшов із казки.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=518348
дата надходження 19.08.2014
дата закладки 21.10.2014
Всі нації утворювались так:
народ землі́ своєї, мова плюс ідея –
це гуртувало всіх в міцний кулак,
французів – в Францію, в Ізраїль – іудеїв...
Ми ж, що на цій землі споконвіків,
як спадкоємці Києва русинів,
прямі нащадки славних козаків –
до єдності ще не прийшли донині.
Рассєя нас гнобила сотні літ,
цвіт нації вбивала і гноїла,
то голодом нас гнала за край-світ...
історію – і ту перекроїла.
А як запхали нас в еСеСеСеР,
то вже й герой став "ворогом народу"...
Проте козацький ген дрімав, не вмер.
То ще відродим націю, породу?!
Народ єднається, всіх ворог розбудив...
та націй гарт – це довга Одіссея,
Мойсей своїх аж 40 літ водив...
Але... де взяти нам СВОГО́́ Мойсея?
19.09.2014 р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=524408
дата надходження 19.09.2014
дата закладки 21.10.2014
"Не-розлий-вода" – так називали їх з раннього дитинства...
Тепер він повертався в військову частину
з похорону свого друга.
Пробую передати хоч крихту його болю...
Світ рухнув в одну мить,
на друзки розлетівся...
Не може зрозуміть,
що він живим лишився
і це не сон такий
безглуздий, нереальний...
На жаль, це яв... Тяжкий,
страшний удар. Фатальний!
Усе немов в кіно...
Фіксує погляд кадри...
Він бачив їх давно
у віщих снах кошмарних:
цей вибух в світлий день,
свій крик:"Господь! Не треба-а-а-а!!!"...
та побратима тінь
здіймалась тихо в небо...
Розгубленість і шок...
і час призупинився...
ридання, як смішок –
це біль вже докотився,
хоч віри ще не йме,
що це із ними сталось,
здається, поверне
щасливу ту реальність,
яка ось тут була
назад тому хвилину...
Скінчилась... відгула...
вже в інший вимір лине...
Від "не-розлий-вода"
лишилась половина...
і лютий біль, й біда
назавжди, до загину.
І тисячі питань:
"Війна – за що? За кого?
За землю?... але ж глянь –
це спільне!.. дане Богом!..
Без каяття, за ГРІШ
вбиваєте запекло!
На вас – Іудин гріх
й пряма дорога в пекло!
Ми борг свій віддали
за цілістність держави.
За що ж ви продали
її свободу й славу?!!"
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=502166
дата надходження 30.05.2014
дата закладки 04.06.2014
***
О Ваші жести, погляди зухвалі!
Звучать альянсу натяки лукаві...
Розбурхалась, не сплю всю ніч...
Жіноча хіть сприймає, як належне,
та логіка тлумачить протилежне,
а логіка – то не остання річ!!!
***
Розгніваний відмовою блондин,
давайте обійдемось без "конфузій".
Недолік Ваш – всього лише один –
Ви не вписались в світ моїх ілюзій.
***
Занурилась в думки по самі вуха,
аж почуття хлюпнули через край...
Як добре, що ніхто їх не підслухав!
О пані, вам не соромно? Ай-ай!..
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=502304
дата надходження 31.05.2014
дата закладки 04.06.2014
Хто режисер людської долі?
Хто драматург?
Хто роздає життєві ролі,
мов деміург?
Комусь – коронні, історичні
на всі віки,
прості, дрібні, епізодичні –
на всі смаки.
А як продумує сюжети
аж до дрібниць,
твої шляхи, стосунки, злети,
падіння ниць...
Ще й зважують десь там, на Небі:
в сплетінні доль
талановито чи ганебно
ти граєш роль...
Найгеніальніший, Вселенський
Він сценарист!
В одній із драм земних житейських,
там – ти артист...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=502710
дата надходження 02.06.2014
дата закладки 04.06.2014
***
В куртці злиденній, в куцій спідниці,
торби по двадцять кеге тягне "донна".
Матом обкла́де, з'їздить по пиці –
яке сьогодення, така і мадонна...
***
Заглиблена, мрійливо-осяйна
всміхається, не чуючи звертання...
О не судіте, люди, бо вона
несе тремтливо в усмішці кохання...
***
Скорботна мати...
обеліск новий,..
та на її обличчі усмішка блукає...
О тихо...
вона там,
де ще синок живий
і рученьки до неї простягає...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=503117
дата надходження 04.06.2014
дата закладки 04.06.2014
Я доторкаюсь спогадом до літа,
де вперше ти сказав: "Моя кохана",
купав у морі росянистих квітів,
що під дверима вже чекали зрана...
Завіюсь завірюхою в ту зиму,
де ревнощі трясли, аж до безтями,
вулканом клекотіли безупину
і спалювали гнівними словами...
Черкну крилом по лазуровій сині
ще лагідного "бабиного літа",
заплутаюся в срібнім павутинні
твоєї ніжності, любовію зігріта...
Та знову, вкотре, в ту весну полину,
що в небі наші долі повінчала,
стежини, перетнувши на хвилину,
переплела і в довгий шлях зв'язала...
І лину із подякою до Бога,
що Він благословив оцю дорогу...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=502913
дата надходження 03.06.2014
дата закладки 04.06.2014
Ещё не солнце... Чуточку темно...
Но все рассветы этим же прекрасны,
ведь можно провожать любую ночь
лучистым взглядом, полным только счастья...
И можно ничего не говорить,
а лишь смотреть, смотреть и улыбаться,
а вместо "добрых утр" - сплетенье рифм,
пока не вслух, сплетенье наших пальцев,
и мыслей о рассвете, судеб двух...
И я могу писать здесь долго очень,
что значишь ты, во сне и наяву,
в любой мечте, и в каждой новой строчке...
Как я хочу наполнить день любой -
лишь нежностью к тебе, ещё... беседой,
о чём захочешь, или тишиной,
когда без слов понятно, чем же сердце,
и кем, живёт, и дышит сладко так...
И так светло, как солнышко с рассветом!
Ещё наполнить, раз и навсегда,
безмерным обожанием... Об этом
пишу я каждый раз тебе одно -
ты совершенство, самый лучший, самый!
Такой любимый, родненький, родной...
Что каждый миг хочу я прикасаться
к твоим рукам, и гладить их щекой,
и пальцы целовать, любя всем сердцем...
И эту жизнь наполнить всю тобой!
Всю жизнь, и больше, да - теплом весенним,
и трепетом мечты, в любую стынь -
лишь солнышком, что каждый раз в улыбке
так запросто живёт, и значит "ты",
так ласково, легко, так... Да, счастливым
я вижу день любой, учусь, учусь -
не думать о плохом, любить до дрожи
все чёрточки твои, ведь я хочу,
чтоб каждый день ты был мне... ближе кожи,
снаружи, изнутри, всё-всё - тобой
чудесно так... Тобой всегда, хороший!
И за руки держать тебя, родной,
вот так вот на рассвете... Нет дороже
таких мне утр, ведь каждый раз - одно
и в мыслях, и в любой из светлых строчек...
Люблю тебя! Люблю! И день и ночь
мне сердце повторяет "очень-очень",
до песен, до мурашек, до мечты
любить тебя вот так же - бесконечно.
Ведь самый лучший в этом мире - ты!
А я хочу всегда тебе - лишь нежность
и значить, и дарить, ещё - писать,
и доверять рассветом неизменно,
без слов совсем, а лишь... глаза в глаза -
всю нежность и мечту всегда быть вместе.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=487782
дата надходження 24.03.2014
дата закладки 28.03.2014
Моя ти мово сиротинна!
Ну за які такі гріхи
Тебе плюндрують? Безневинна,
Наругу терпиш вже віки.
Рідкі обранці тебе пестять,
Ще вільно дихаєш в селі -
Чому ж запроданці безчестять?
Чи ти не на своїй землі?
Чом містянин тебе не знає?
Чому соромиться розмов?-
А світ перлиною вважає
Посеред сотень різних мов!
Не боячися кари Неба,
Затюканий дрібний ханжа
Геть відрікається від тебе,
Соромиться, немов бомжа.
На жаль, це масові моменти -
Утрата пам'яті й ума,
Альцгеймера тяжких клієнтів
Не тисяча, не дві, а тьма!
Чому народові цілому
Так важко зберегти своє?
Отямтеся! Без мови - хто ми?
Якого племені ми є?
Із збірки "Душі несмілі первоцвіти"
2013 р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=486802
дата надходження 19.03.2014
дата закладки 21.03.2014
Частіш кажіть своїй коханій
любові ніжнії слова,
такі ласкаві і жадані,
щоб аж чманіла голова!
Шепчіть їх, аж до щему в серці,
до спазму в горлі, аж до сліз,
як спраглому води джерельце -
для неї ці слова твої.
На них кохана так чекає,
буває, що роками жде
і все життя їх пам'ятає,
назавжди в серці збереже.
Ще вдвох ви на життєвій ниві -
тож не соромтесь, говоріть,
допоки разом, поки живі,
не тлійте - полум'ям горіть!
Горіть, кохайте, ще не пізно,
кажіть - ще є кому сказать!
Чатує десь година грізна,
щоб лет кохання обірвать.
Тоді у відчаї смертельнім
впаде на груди голова
і серце обпечуть пекельно
усі несказані слова.
І вовком витиме ридання:
"Не долюбив! Не все сказав..."
Її не вернуть ці зітхання.
Якщо любив - чого ж мовчав?..
Цих слів багато не буває,
їх зайвий раз сказать не гріх,
тож, хто любов у серці має,
спішіть, не бійтесь, говоріть!
Із збірки "Душі несмілі первоцвіти"
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=487066
дата надходження 20.03.2014
дата закладки 21.03.2014
Відійшло, відшуміло, відмерло,
в інший світ перейшло - в небуття...
Бережу лише в серці, мов перли,
найсвітліші моменти життя,
ті чарівні хвилини чекання,
те безумство торкання долонь,
магнетичне очей притягання
і бажань піднебесний огонь...
Із збірки "Душі несмілі первоцвіти"
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=486629
дата надходження 18.03.2014
дата закладки 19.03.2014